У боротьбі з традиціоналізмом: управлінські практики іноземних промисловців Півдня Росії наприкінці ХІХ – на поч. ХХ ст.

У статті представлено результати дослідження процесу адаптації управлінських моделей, принесених іноземними підприємцями та менеджерами до російських реалій. На основі спогадів промисловців та інших джерел розглядаються особливості функціонування Західних моделей в іншому (східноєвропейському) середовищі на прикладі історії операційного менеджменту великих промислових підприємств Півдня Росії в період Другої індустріальної революції.

Пропонований матеріал створено для сайту “Україна Модерна”. Він представляє розширену версію доповіді, озвученої на Міжнародній науковій конференції з бізнес-історії у Франкфурті-на-Майні 17 березня 2014 р. і є проміжним результатом дослідження історії операційного менеджменту Півдня Росії наприкінці XIX – на поч. ХХ ст.

Матеріал публікуємо з дозволу автора.

Наприкінці 1880-х рр. Російська імперія вступила у смугу швидкого індустріального розвитку. Індустріалізація спричинилася до низки ґлобальних перетворень – урбанізації, змін у міському пейзажі, революції в галузі транспорту та інфраструктури тощо – процесів, які зазвичай характеризують як соціальну та економічну модернізацію.

У проведенні індустріалізації Російської імперії значну роль відігравали іноземні промисловці (підприємці та менеджери). Нижче зроблено спробу подивитися на них як на аґентів трансферу західноєвропейського індустріального менеджменту та «духу капіталізму». Особливу роль у процесі цього трансферу відіграв Південь Російської імперії^[1], ставши одним із основних майданчиків у країні для передачі й адаптації європейських капіталів, інновацій і нових управлінських практик.

* * *

Напередодні російської індустріалізації, яка розпочалася в 1880-х рр., Російська імперія порівняно із Західною Європою була економічно відсталою аграрною країною зі слабкими промисловістю і транспортною інфраструктурою. Відносно розвиненими були тільки харчова й текстильна галузі. Попит на метал, вугілля, техніку Росія покривала переважно за рахунок імпорту. Із другої половини 1880-х рр. розпочався швидкий ріст показників в основних галузях промисловості, унаслідок чого Російська імперія випередила за темпами зростання більшість провідних промислових країн (Грегори, 2003). Особливо вражаючим було зростання промислового виробництва на Півдні Росії, який на початок ХХ ст. став основною вугільною та металургійною базою країни.

Визначна роль, яку відіграли іноземні інвестиції та виробничі технології у російській індустріалізації неодноразово була розкрита у спеціальних наукових роботах (Бовыкин et al., 1997). Науковці, проте, приділяли несподівано мало уваги вивченню ролі трансферу управлінських систем та управлінської революції в Російській імперії. Управлінська революція стала важливим фактором становлення модерного бізнесу та соціальної модернізації Російської імперії в цілому.

Цей малодосліджений в історіографії сюжет я спробую розкрити в даній статті, проте хочу попередити, що пропонований нижче текст є більшою мірою постановкою проблеми, ніж закінченим і комплексним дослідженням, яке в перспективі планується до подальшого вивчення через залучення і оброблення додаткових джерел.

Перед тим, як розглядати сам процес трансферу та адаптації західноєвропейських управлінських моделей до російських реалій, треба дати пояснення теоретичного каркасу та визначитись із поняттями.

Патерналістський стиль управління vs стиль «невтручання»

Стилі управління – характерні способи прийняття рішень і стосунків із підлеглими – можна розділити на два основні контрастні стилі з точки зору рівня раціональності: патерналістський стиль та laissez-faire стиль (стиль «невтручання»).

Патерналізмом називають втручання держави або особи у справи людей проти їх волі, при цьому стверджується що це робиться задля захисту самого об’єкта (Dworkin, 2009). Патерналізм як усталене соціальне явище – продукт традиційного суспільства, узгоджений з його основними характеристиками (жорстка ієрархічність, значущість особистих зв’язків, аскриптивність тощо) (Разинский, 2012).

Промисловий патерналізм – це тип трудових відносин, які функціонують за зразками, що асоціюються з патріархальної громадою або великою родиною, де присутні батько-благодійник і його діти – працівники, які отримують допомогу з найширшого кола проблем. Такі відносини характеризуються приматом колективу над індивідом, жорсткою внутрішньою ієрархією, немонетарними формами мотивації праці тощо (Романов, 2005).

Протилежним до патерналізму є laissez-faire стиль, або стиль «невтручання», що характеризується периферійністю лідера, збільшенням порогу допустимості прийняття рішень робітниками. Цей стиль характеризується також високим рівнем прагматизму (фокусування на досягненні конкретних завдань), раціоналізму, децентралізації управління та прозорості прийняття рішень.

Патерналізм як явище можна розглядати також з точки зору мікро- та макроекономіки. Один із відомих в історіографії прикладів – це дослідження планової економіки Янушем Корнаї, у якому він саме в патерналізмі у вигляді м’яких бюджетних обмежень (the soft budget constrain) бачив головну ваду планової економіки (Kornai et al., 2003).

Погляд на патерналістські установки і практики громадян як на одну з важливих проблем сучасного українського суспільства і необхідність її подолання на шляху до суспільної модернізації зустрічається в роботах сучасних дослідників (Сусак, 2009).

У даній статті розглядатиметься один із найбільш успішних періодів «боротьби з патерналізмом» завдяки потужному впливу більш раціоналізованих, порівняно із російськими, іноземних промисловців. Наразі я зосереджусь на вивченні проблеми на мікрорівні, залишаючи макрорівень (відносини бізнесу та держави) для окремого дослідження.

Аналізуючи процеси модернізації на Півдні Росії з точки зору відносин між працівниками і адміністрацією, треба зазначити, що це тільки один із багатьох можливих аспектів вивчення процесу. Соціальна модернізація була процесом нелінійним і багатомірним. Зосередження уваги на переході від патерналізму до прагматизму і раціоналізму в управлінських відносинах передбачає створення дуже спрощеної моделі ситуації. У даному випадку метою вивчення діяльності іноземних промисловців у системі координат патерналізм vs laissez-faire, є намагання отримати краще розуміння того, як західні моделі працювали в іншому середовищі.

Говорячи про стиль управління, необхідно проаналізувати обидві сторони, що беруть участь у процесі – промисловців та робітників, а також взаємодію між ними.

Робітники як носії традиціоналістських соціальних установок

Дослідник, що вивчає економічну історію Півдня Росії, неодмінно зустрічається з одним парадоксом. З одного боку, у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. спостерігався швидкий приріст населення, тож сучасники багато говорили про аграрне перенаселення та «зайвих» робітників (Кауфман, 1908). З другого боку, підприємці скаржилися на нестачу працівників (Villari, 1905). Проблему визнавали й тогочасні російські аналітики. У капітальній праці за редакцією відомого статистика В. П. Семенова-Тянь-Шанського, виданій 1910 р., ішлося про те, що: «Донецька кам’яновугільна промисловість майже завжди відчуває, особливо в літній період, нестачу робочих рук. Уряд навіть пропонував вуглепромисловцям надати до 10 тис. арештантів, але цю пропозицію не прийняли власники копалень» (Семенов-Тянь-Шанский, 1910).

Пояснюється «парадокс» специфікою ринку робочої сили реґіону. Порівнюючи південноросійське робітництво зі «столичним» (санкт-петербурзьким та московським), сучасники відзначали його низьку кваліфікацію та сезонний характер. Наприклад, Ґустав Гартман, засновник паровозобудівного заводу в Луганську, нарікав, що:

«Оскільки у цей період усі російські заводи, які виробляли залізо і сталь, були повністю завантажені роботою, у прокатний цех удалося залучити зі сторони лише малу кількість краще підготовлених робітників» (Gartman, 2009).

Інженер Едуард Крігер-Войновський так характеризував робітництво Донбасу:

«Наш трудовий ринок був дуже великий і дешевий, пропозицій праці, за винятком двох-трьох місяців польових робіт, було скільки завгодно; але елемент, з якого доводилося набирати службовий персонал, являв собою, за рідкісними винятками, сирий матеріал, з якого лише поступово і з проходженням спеціальних підготовчих курсів вироблялися корисні працівники» (Кригер-Войновский, 1999).

Оскільки чимало великих підприємств було засновано буквально серед степу, адміністрація не могла знайти потрібної кількості робітників із місцевого населення, тож доводилося користувалися міґруючою робочою силою (Friedgut, 1994). Більшість робітників були селянами, які намагалися не втратити зв’язок із селом, навіть коли влаштовувалися на промислове підприємство. До настання періоду індустріалізації більшість заводів зупиняли свою роботу на час інтенсивних сільськогосподарських робіт (Министерство торговли и промышленности, 1912). Навіть на початку XX ст. чимало невеликих підприємств мали сезонний характер роботи.

Втім, здається, масштаби сезонних коливань у джерелах перебільшені. З графіку, поданого нижче, видно, що на початку ХХ ст. навіть у пік відтоку робітників з міст у село, середній показник становив 88% від січневого. Тільки двічі, у 1910 р. та 1914 р. показник опускався нижче 75 % (до 70% та 66% відповідно).

Графік 1 Помісячні коливання кількості робітників у Донбасі в 1900-1915 (січень = 100) (Изместьева, 2013).

Навіть остаточно переселившись у місто, нові робітники (вчорашні селяни) намагалися не втрачати зв’язок із селом, громадою. Як правило, такі трудові мігранти приїздили в село на свята, надсилали гроші для підтримки господарства, мали родину в селі або, якщо мешкали в місті з дружиною, часто відсилали дітей в село на виховання (Портнова, 2010).

«Доіндустріальне» життя трудових мігрантів проходило в межах селянської громади, у якій рівень патерналізму був вкрай високим (Миронов, 1999). Змінивши своє заняття на роботу в індустріальній сфері, нові робітники приносили і свої старі звички та соціальні установки. Це ставало причиною не тільки фізичних, а й високих соціально-психологічних навантажень.

Гірничий інженер Омелян Колодуб 1905 р. писав:

Важко взагалі звикати споконвічному хліборобу і пастуху до підземних гірничих робіт. Вилізе він з шахти і думає гірку думу: «Був би я чоловік, була б на мені і сорочка, як у людей, і штани, а тепер сам я на якусь мару схожий, а сорочка така, що якби в такому вбранні побачили мене мої діти, то від переляку позабігали б із села. А робота! Візьмеш грудку, повернеш її, а в тобі всі кишки перекинуться!» (Колодуб, 1905)

Напрацьовані десятиліттями традиції колективізму, звичаї «трудових штурмів» (з наступними періодами «розслаблення»), пасивного опору інтенсивній праці зустрічались із новими умовами, які вимагали інших моделей соціальної поведінки та трудової етики.

Станція Краматорська, 1917 р. Завод Краматорського металургійного товариства

Трудову етику більшості індустріальних робітників можна охарактеризувати як традиційну із сильними патерналістськими установками. Традиційний тип трудової етики означає, що його носії працюють для задоволення найпростіших потреб, не прагнучи нагромадження (Миронов, 1999).

Шахтарська пісня так описує цей тип поведінки:

Підтвердження домінування традиційної трудової етики і скарги на неможливість мотивувати робітників монетарними методами зустрічаємо у багатьох спогадах інженерів і керівників різних рівнів. Гірничий інженер Омелян Колодуб, описуючи проблему, зауважував:

«Місцеві тверезі заробляють добре, живуть у своїх будинках пристойно. Питущі місцеві – найкращі фахівці, виконують найскладніші і найнебезпечніші роботи за підвищену плату, працюють тільки з примусу голоду та холоду і ніколи нічого не мають <…> Доводилося нам переживати кілька періодів підвищення і зниження заробітної плати. Підвищення іноді доходили до потрійного розміру нормального поденного заробітку, але в такі періоди зовсім не спостерігалося ні поліпшення добробуту, ні підвищення громадянської свідомості. Більше в день заробляли, менше днів працювали» (Колодуб, 1905).

Нарікання на пияцтво як на велику ваду робітничого та шахтарського повсякденного життя зустрічаємо в усіх мемуарах інженерів, гірничих робітників, фабричних інспекторів. Пиятика призводила до прогулів, а якщо набувала масового характеру, то й до зупинки виробництва.

Отже, саме з такими трудовими ресурсами – в основній своїй масі низькокваліфікованими й орієнтованими на мінімальне споживання довелося мати справу іноземним промисловцям, що приїздили на Південь Росії переважно із Західної Європи – середовища, орієнтованого на принципово інші цінності – накопичення, раціональні відносини, прагматизм (Алексеева, 2007).

Іноземні промисловці як носії модерних соціальних установок

Економічна активність іноземних підприємців у Російській імперії спостерігалася й у часи, що передували Другій промисловій революції (Хубертус, 1996).

Але з середини 1880-х рр. можна говорити про рух у країну підприємців, менеджерів та робітників з-за кордону як про масове явище. Недарма Донбас кінця ХІХ – початку ХХ ст. називали «десятою бельґійською провінцією» (Пеетерс, 2010). «Іноземці лізуть у Росію з величезними капіталами! Бельґійці вже головні господарі на Півдні Росії!», – писав у нарисі «Залізна гарячка» (1899 р.) журналіст і письменник В. О. Гіляровський (Гиляровский, 1899).

Маріуполь, поч. ХХ ст. Група співробітників металургійного заводу Нікополь-Маріупольського гірничо-металургійного товариства.

Нові управлінські стратегії включалися в процес організації виробництва та праці, вони йшли поряд із процесами загальних суспільних змін. Західні промисловці, що приїздили на Південь Росії, дистанціювалися від локальних патерналістських відносин і були націлені на побудову модерних, прагматичних та раціональних структур (McKay, 1970).

Більшість великих металургійних та машинобудівних підприємств, особливо у 1890-ті роки, вдавалися до найму іноземних управлінців. Формально частка іноземних спеціалістів серед усіх найманих управлінців на Півдні Росії не була великою. Згідно з матеріалами, зібраними Департаментом торгівлі та мануфактур Міністерства фінансів, навіть у піковий період російської індустріалізації в середині 1890-х років, частка іноземців серед топ-менеджерів усіх промислових підприємств не перевищувала 10% (Департамент, 1893). У високотехнологічних галузях виробництва, таких як металургія та машинобудування, частка іноземних управлінців зростала до 28%, проте і в цих галузях вони не мали більшості.

Але найбільші компанії управлялися переважно іноземцями. Саме цим можна пояснити уявлення про «засилля іноземців» серед операційного менеджменту як у джерелах, так і в історіографії.

Пояснюючи аналогічну ситуацію в США, Пітер Друкер писав:

«Структуру суспільства визначає не більшість, а лідери. Типовою поведінкою у суспільстві є поведінка не більшості, а поведінка, яка наближається до соціального ідеалу» (Drucker, 1993).

На думку Пітера Друкера, суспільство визначає не «статична маса», а «динамічний елемент», не «середньостатистичний», але «показний» елемент. У промисловості Півдня Росії таким «показним» елементом були великі корпорації, що управлялись переважно іноземцями, особливо на початковій стадії їхнього розвитку.

Єнакієво, поч. ХХ ст. Каталі Петровського (Єнакіївського) металургійного заводу

У багатьох випадках директори великих промислових підприємств, навіть якщо були російського походження, отримували освіту або проходили стажування за кордоном. Професійна біографія одного з найвидатніших російських інженерів, топ-менеджера Олексія Горяїнова, є характерним прикладом. До призначення на посаду директора Олександрівського Південно-Російського заводу в Катеринославі (тепер – Дніпропетровський металургійний завод імені Петровського), він відвідував курси в Бельгії та Франції. Інший приклад – перший директор Харківського паровозобудівного заводу Павло Ріццоні напередодні запуску заводу 1895 р. відвідав машинобудівні заводи Usines Bouhey і The Société Alsacienne de Constructions Mécaniques у Франції для ознайомлення із принципами роботи цих підприємств (РПиМО, 1895).

Метою таких поїздок було знайомство з інноваціями у металургійній справі, інжинірингу, а також спроби перейняти досвід у нових підходах до управління персоналом. Російський інженер Іван Бардін, який на початку ХХ ст. понад рік працював простим робітником на одному з великих металургійних заводів США, визнавав важливість такого досвіду:

«В Америці я ознайомився з великим механізованим металургійним виробництвом, новими мартенівськими, доменними і прокатними цехами, побачив там зовсім новий механізований металургійний процес. Америка розширила мій технічний горизонт, дала мені знання, як вести велике заводське господарство, як по-новому, правильно організувати виробництво машинобудівних і тракторних заводів» (Бардин, 1939).

Компанії витрачали багато на адміністративні та інженерні послуги іноземних спеціалістів. При цьому, судячи з усього, основними перевагами найму іноземців уважався не лише високий рівень професіоналізму, але й професійна етика. Нечесність російських інженерів в іноземних джерелах та історіографії є вочевидь перебільшеною. Часто їх змальовували такими собі рантьє, що сприймали посаду як «феод на пограбування» (McKay, 1970).

Як російські, так і іноземні промислові компанії стикалися з проблемою зовнішньої та внутрішньої корупції на всіх рівнях. Але масштаби та рівень хабарництва у джерелах оцінюються по-різному, що вмотивовано їх специфікою. Наприклад, шахтарський фольклор так відображав незаконні фінансові взаємини між гірником та гірничим майстром (найнижчий рівень управління):

Водночас гірничий інженер Олександр Фенін у своїх спогадах про російських інженерів, що виконували функції середнього та топ-менеджменту писав:

«Серед російських південних інженерів особливо високо, до повної бездоганності, витримувалася сторона етична[…] я за свою довгу роботу практичного інженера, як у безпосередній спільній роботі, так і спостерігаючи з боку сотні інженерів, не зустрів жодної етично несумлінної людини, за незначним винятком однієї–двох затаврованих і негайно суспільно зацькованих» (Fenin, 1990).

Подібні оцінки можна зустріти і в багатьох інших мемуарах, таких, наприклад, як спогади інженера-залізничника Едуарда Крігера-Войновсього, який зазначав, що «випадки нечесності серед керівництва і співробітників залізниці були рідкісним явищем» (Кригер-Войновский, 1999).

Очевидно, що непрофесіоналізм і шахрайство зустрічалися й серед іноземних інженерів. Фабричний інспектор Сергій Ґвоздєв згадував про одного з них:

«Це був іноземець, француз, повний невіглас у своїй справі, виписаний власниками з якоїсь рекомендації на дуже велике утримання. Не володіючи ніякими знаннями у хімії й дуже слабкими в колористиці, задовольняючись лише виписаними з-за кордону рецептами, він вів свою справу, зрозуміло, геть погано […] цей тип іноземця-пройдисвіта, що колись часто зустрічався на російських фабриках, але тепер уже майже зниклий, був звільнений до закінчення договору зі сплатою, звичайно, великої неустойки» (Гвоздев, 1911).

Віддаючи загалом перевагу іноземцям в управлінні підприємством, у вирішенні зовнішніх питань промислові компанії частіше користувалися послугами російських фахівців. Найбільшою похвалою, яку міг отримати іноземний управлінець, було спостереження, що він знає, «як поводитись із чиновниками правильно». Але таких знавців було не багато. Тому найчастіше саме російські адміністратори ставали сполучною ланкою у взаємодії з місцевим населенням та місцевою й центральною державною бюрократією.

Наприклад, у Новоросійському акціонерному товаристві було виділено почесно-підставну особу зі зв’язками при дворі. Таким директором товариства був князь Сергій Кочубей. Його права та обов’язки було досить чітко визначено у статуті. Він був почесним директором, але лише «з правом присутності дорадчого голосу у засіданнях і внесення до протоколу його думки з усіх обговорюваних питань. Не маючи ж інших прав, ані обов’язків, він не підлягає жодній відповідальності як директор» (Гонимов, 1937).

Миколаїв, 1911 р. Механічна майстерня суднобудівного заводу «Наваль»

Після 1900 року джерела вказують на тренд заміни іноземних менеджерів росіянами (Wynn, 1992). Втім, незважаючи на процеси русифікації в управлінні, основні управлінські підходи в промислових корпораціях залишалися Західними по суті, оскільки нові російські менеджери успадкували підходи від своїх попередників, а також виховувалися в «європеїзованому» навколишньому середовищі.

Іноземні підприємці копіювали структуру та принципи управління західноєвропейських компаній. Більшість іноземних (формально або за капіталом) корпорацій на Півдні Росії із самого початку були засновані на принципах модерного бізнесу згідно з класифікацією Альфреда Чандлера (Chandler, 1977). У більшості випадків акціонерні компанії у промисловій галузі на Півдні Росії засновувались «з нуля», і тільки в рідкісних випадках – шляхом еволюції від підприємства «сімейного типу» (термін Чандлера). Акціонерні компанії найбільше приваблювали високотехнологічні виробництва, що має логічне пояснення: машинобудівні та металургійні підприємства вимагають масштабного та довгострокового інвестування, що, як правило, є неможливим для одноосібного підприємця.

Власники нових великих підприємств не були в змозі управляти усіма співробітниками безпосередньо, тому вдавалися до практики найму менеджерів – професійних управлінців. У результаті підприємства вибудовували складну структуру управління, що мала кілька рівнів менеджменту – ієрархію менеджерів. Завдяки децентралізації модерне підприємство саме по собі сприяло зниженню патерналізму та традиціоналізму у відносинах керівників і підлеглих, хоча і не позбувалося від нього повністю.

Акціонерні компанії як форма підприємницької активності були імпортовані в Російську імперію як повністю сформований інститут після кількох століть вдосконалення європейськими юристами і купцями (Бовыкин et al., 1999). Адаптація цього типу організації бізнесу сама по собі може розглядатись як трансфер Західних інновацій.

Іноземні підприємці та робітниче середовище: особливості взаємодії

Безпосередньо з робітниками взаємодіяли управлінці нижнього рівня, представленого переважно росіянами. Тільки найуспішніші компанії, такі, наприклад, як Південно-Російське Дніпровське металургійне товариство (сучасний Дніпровський металургійний комбінат імені Ф. Е. Дзержинського, м. Дніпродзержинськ) могли собі дозволити весь керівний склад набирати з іноземців або поляків. Інші компанії, як правило, обмежувались наймами іноземців на посади топ-менеджерів або приймали на роботу спеціалістів-інженерів, яких не можна було знайти серед росіян.

Між іноземними промисловцями та місцевими робітниками існував мовний бар’єр (Пеетерс, 2010). Цей бар’єр ставав проблемою під час комунікації не тільки між менеджерами і робітниками, але також між іноземними та місцевими керівниками. Наприклад, представник британської компанії «Vickers», що співпрацювала із суднобудівним заводом «Наваль» у Миколаєві, писав у своєму листі на ім’я директора компанії, що «мовні проблеми у спілкуванні подекуди дійсно дратували» (Vickers, 1916).

Мовний бар’єр був загальною проблемою. Переважна частина іноземних представників керівного складу підприємств і дирекції великих заводів важкої промисловості не володіли російською мовою (Линднер, 2009). До робітників і службовців промисловці з Бельґії, Франції, Великобританії чи Німеччини зверталися через секретарів і перекладачів, якими були головним чином євреї, або за допомогою мови жестів. Наприклад, за спогадами робітників, на Нікопольському заводі спілкування між іноземним управлінцем та російськими робітниками виглядало так:

«Кеннеді [американський інженер – В.К.] був великим фахівцем. […] Не розмовляючи російською, він усе-таки багато чого нас навчив. Якщо хмурився – значить, десь заминка. Гармата, наприклад, розхлябалась, щось нещільно в ній було заґвинчено.

Він бере гайковий ключ, відкриває циліндр, розґвинчує всі гайки і дивиться, які ще служать, які спрацювалися. Коли зрозумієш цю пантоміму, стає ясно, що він шукає. Підійдеш до нього і скажеш: “Розумію, містере!”. Він віддає ключ, а сам спостерігає, чи ти робиш, що треба. Кеннеді й за молот брався, і за лом, сам фурми міняв, знав водопровідну справу. Запальності в ньому не було. Якщо вже дуже розсердиться, тільки почервоніє, а кричати не стане. Вимаститься весь, а через годину, дивись, знову в чистому костюмі ходить» (Яруцкий, 1997).

Кам’янське (нині – Дніпродзержинськ), 1908 р. Доменна піч № 3 металургійного заводу Південно-Російського Дніпровського металургійного товариства

Мовний бар’єр, проте, сприяв децентралізації управління, зменшенню рівня неформальних практик і об’єктивно спричиняв поступове позбавлення від патерналістських відносин в управлінні персоналом.

Як вже зазначалося вище, одна з найбільших проблем, з якими довелося мати справу як вітчизняним, так і іноземним підприємцям, було пияцтво і прогули робітників. Монетарні засоби впливу в умовах традиційної трудової етики не діяли. Анонімний дописувач спеціалізованого журналу в матеріалі за 1916 р. зазначав:

«На гірничозаводських підприємствах доводиться з жалем кон­статувати, що підвищення заробітної плати нерідко призводить до зниження продуктивності робітника: отримуючи більш високу заробітну платню, робітник може в менше число робочих днів задовольнити всі свої потреби. У результаті зменшується кількість виходів робітників на роботу» (_, 1916).

У боротьбі із пияцтвом та прогулами промисловці часто вдавалися до патерналістських заходів. Окрім таких заходів, як закриття винних магазинів, підприємці вдавалися до протизаконних дій, таких, як видача заробітної платні робітникам не двічі на місяць, а двічі на рік. Іншим рішенням було відправлення грошей прямо сім’ям робітників, якщо ті жили окремо (Fenin, 1990).

Інспектор Харківського фабричного округу Володимир Святловський писав з цього приводу:

«Суботній день у багатьох закладах, щоб уникнути недільного й понеділкового загулу, не є більше днем виплати заробітної платні. Така виплата (із очевидною користю) переноситься на понеділок. При спільній роботі жінок і чоловіків жінкам залишають суботню виплату, як особам, не схильним до понеділкових загулів» (Святловский, 2001).

При вирішенні проблеми сезонного відтоку робітників, промисловці також вдавалися як до монетарних, так і до немонетарних стратегій. Щоб запобігти відходництву своїх співробітників, керівники підприємств підвищували зарплатню у літні місяці у 1,5 рази (Семенов-Тянь-Шанский, 1910), будували для робітників будинки та інші елементи соціальної інфраструктури. Проте були і більш радикальні заходи. Наприклад, робітникам Юзівського металургійного заводу заборонялося обзаводитись земляними ділянками (Гайдук et al., 2000). Подібні кроки можуть бути класифіковані як патерналістські, що були спровоковані відсталою культурою російських робітників. Іноземні управлінці при зустрічі із російськими реаліями мусили пристосовуватись до місцевих умов.

Інженер Олександр Фенін у своїх спогадах так характеризував різницю «російського» і «західноєвропейського» підходу та їх взаємний вплив:

Холодність і дисциплінарна непохитність, притаманна західній промисловості, були в Росії безумовно відкинуті. У російській дійсності дисциплінарне підпорядкування замінилося формою якогось товариського співробітництва, що зуміло поєднувати дійсну суворість службової дисципліни з повагою до особистості підлеглого. Більше того, я готовий стверджувати, що скоріше іноземці підкорялися пом’якшувальному впливу російської обстановки [підкр. моє – В.К.].

Ще в більш різкій формі відрізнялося від західноєвропейського ставлення російських інженерів до робітників. Відсутність робітничих організацій, склад робітників – у більшості селян, що остаточно не розірвали зв’язки із землею і приходять на рудники тимчасово на заробітки, – усе це ставило робітника в безпосередні особистісні відносини до інженера (Фенин, 1938).

* * *

Таким чином, аналіз джерел підтверджує, що іноземні промисловці, поряд із капіталами та технологіями, імпортували в Росію також модерні управлінські практики. Схоже, що роль іноземних управлінців була особливо важливою на початковій стадії індустріалізації Російської імперії. Хоча і після 1900 р. на Півдні Росії були компанії, які наймали іноземних спеціалістів на управлінські посади, в цілому на початку ХХ ст. іноземці були успішно замінені російськими менеджерами. Багато російських інженерів та управлінців перейняли управлінські практики, запозичені у західних колег. Усе це дає підстави стверджувати, що іноземні промисловці, які прибували у цей регіон, стали головним каталізатором модернізації суспільства.

Кременчук, поч. ХХ ст. Будинок іноземних інженерів

Розгляд діяльності управлінців у системі координат соціальних відносин патерналізм vs laissez-faire проливає світло на деякі аспекти того, як західні моделі працювали в іншому (східноєвропейському) середовищі. Виявляється, що ступінь впливу російського середовища на стиль управління значною мірою залежав від розміру, типу організації підприємства (традиційне чи модерне), а також рівня управління. Відносини на рівні топ-менеджерів – між керівником підприємства та власником, а також керівником підприємства та середнім рівнем менеджменту на підприємствах із диверсифікованою формою власності були ближчими до стилю невтручання. Це спричинялося необхідністю делегування частини управлінських повноважень (створення ієрархії професійних управлінців – менеджерів). На нижчому рівні управління у безпосередніх відносинах із робітниками рівень патерналізму був вищим, що значною мірою обумовлювалось настроєм самих робітників, які мали потужну установку на патерналістські відносини.

Під час взаємодії іноземних промисловців із місцевими робітниками можна було спостерігати управлінські стратегії за характером ближчі до модерних (монетарна мотивація персоналу, розподіл відповідальності тощо), так і патерналістські за своєю суттю.

Володимир Куліков – кандидат історичних наук, доцент історичного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна.

_ 1916. Очередные проблемы горнопромышленного Юга. Горнозаводское дело.

CHANDLER, A. D. 1977. The Visible Hand: The Managerial Revolution in American Business, Harvard, Harvard University Press.

DRUCKER, P. 1993. Concept of the Corporation, Transaction Publishers.

DWORKIN, G. 2009. Paternalism. Stanford Encyclopedia of Philosophy. (//plato.stanford.edu/archives/sum2009/entries/paternalism/#1). Stanford.

FENIN, A. I. 1990. Coal and Politics in Late Imperial Russia. Memoirs of a Russian Mining Engineer, Illinois, Northern Illinois University Press.

FRIEDGUT, T. H. 1994. Iuzovka and Revolution.

GARTMAN, G. 2009. Zapiska o vozniknovenii i razvitii Russkogo obshhestva mashinostroitel’nogo zavoda Gartmana, Lugansk, Ekaterinoslavskaja gubernija, Jug Rossii. Ekonomicheskaja istorija: Ezhegodnik. 2008. Moscow: ROSSPEN.

KORNAI, J., MASKIN, E. S. & ROLAND, G. 2003. Understanding the Soft Budget Constraint. Journal of Economic Literature, 41.

MCKAY, J. P. 1970. Pioneers for Profit: Foreign Entrepreneurship and Russian Industrialization, 1885-1913, Chicago, University Of Chicago Press.

VICKERS, C. 1916. The letter to the Director of the Company Nikolayev factories and shipyards B. A. Yurenevu from a representative of the company “Vickers” Dzhonsas … 19th of January 1916. The State Archive of the Mykolaiv region.

VILLARI, L. 1905. Russia Under the Great Shadow, Michigan.

WYNN, C. 1992. Workers, Strikes, and Pogroms: The Donbass – Dnepr Bend in Late Imperial Russia, 1870-1905, Princeton University Press.

АЛЕКСЕЕВА, Е. 2007. Диффузия европейских инноваций (XVIII — начало XX в.), Москва, РОССПЭН.

БАРДИН, И. П. 1939. Жизнь инженера, Новосибирск, Новосибирское областное издательство.

БОВЫКИН, В. И., ГРУШИНА, Н. Н. & ДЬЯКОНОВ, И. А. 1997. Иностранное предпринимательство и заграничные инвестиции в России: Очерки, Москва, РОССПЭН.

БОВЫКИН, В. И., ПЕТРОВ, Ю. А. & ПОТКИНА, И. В. 1999. История предпринимательства в России. Кн. 2.: Вторая пол. XIX – нач. ХХ века, Москва, РОССПЭН.

ГАЙДУК, В. А., ЛЯШЕНКО, В. Г., МОЗГОВОЙ, В. И. & НАВКА, И. П. 2000. Юз и Юзовка, Кардинал.

ГВОЗДЕВ, С. 1911. Записки фабричного инспектора: из наблюдений и практики в 1894-1908 годы, Москва.

ГИЛЯРОВСКИЙ, В. А. 1899. Железная горячка. Россия.

ГОНИМОВ, И. А. 1937. Старая Юзовка, 1869-1905. Сталинский металлургический завод / И. А. Гонимов, Москва-Киев, ОГИЗ.

ГРЕГОРИ, П. 2003. Экономический рост Российской империи (конец XIX – начало ХХ в.): Новые подсчеты и оценки, М., РОССПЭН.

ДЕПАРТАМЕНТ, М. Ф. Т. И. М. 1893. Свод данных о фабрично-заводской промышленности в России за 1890 год, Санкт-Петербург, Тип. В. Киршбаума.

ИЗМЕСТЬЕВА, Т. Ф. 2013. Сезонный труд. Источники, приёмы анализа, результаты (на примере угледобывающей промышленности Донбасса начала XX в.). Историческая информатика. Информационные технологии и математические методы в исторических исследованиях и образовании.

КАУФМАН, А. А. 1908. Аграрный вопрос в России, Москва, Тип. Сытина.

КОЛОДУБ, Е. 1905. Труд и жизнь горнорабочих на грушевских антрацитных рудниках, Москва.

КРИГЕР-ВОЙНОВСКИЙ, Э. Б. 1999. Записки инженера : Воспоминания, впечатления, мысли о революции, Москва, Рус. путь.

ЛИНДНЕР, Р. 2009. Предприниматели и город в Украине: 1860–1914 гг. (Индустриализация и социальная коммуникация на Юге Российской империи) / Под ред. А.Н.Доника, Киев; Донецк, ИД Кальмиус.

МИНИСТЕРСТВО ТОРГОВЛИ И ПРОМЫШЛЕННОСТИ 1912. Карточки предприятий Воронежской, Курской, Орловской, Пермской, Харьковскрй губернии и Донской области с указанием владельцев, рода производства, числа рабочих, их заработной платы. РГИА.

МИРОНОВ, Б. Н. 1999. Послал Бог работу, да отнял черт охоту. Трудовая этика российских рабочих в пореформенное время. Социальная история. Ежегодник. 1998-1999. М.: РОССПЭН.

ПЕЕТЕРС, В. 2010. Сталь у степу, Київ.

ПОРТНОВА, Т. 2010. Вихідці з села у великому промисловому місті: на матеріалах Катеринослава кінця ХІХ – початку ХХ ст. // Еce-urban : Серія он-лайн публікацій Центру міської історії Центрально-Східної Європи. Серія номер: 8. Львів: Центр міської історії Центрально-Східної Європи.

РАЗИНСКИЙ, Г. В. 2012. Синдром патернализма в сфере трудовых отношений. Вестник ПНИПУ. Социально-экономические науки, 37.

РОМАНОВ, П. В. 2005. Промышленный патернализм в системе социальной политики предприятий. Журнал исследований социальной политики, 3, 287-304.

РПИМО 1895. Протоколы заседания Совета от 31 августа 1895 года. Совет правления Русского паровозостроительного и механического общества. Государственный областной архив Харьковской области.

СВЯТЛОВСКИЙ, В. В. 2001. Фабричный рабочий. Санитарное исследование здоровья русского фабричного рабочего в Привислянском крае и в Малоросии : материалы для медицинской географии и статистики России. Антология социально-экономической мысли в России. Дореволюционный период. Москва.

СЕМЕНОВ-ТЯНЬ-ШАНСКИЙ, В. П. 1910. Россия. Полное географическое описание нашего отечества. Настольная и дорожная книга. Т. 14: Новороссия и Крым.

СУСАК, В. І. 2009. Патерналістські установки і практики громадян України в умовах посткомуністичних трансформацій : автореф. дис. … канд. соціол. наук, Київ.

ФЕНИН, А. И. 1938. Воспоминания инженера. К истории общественного и хозяйственного развития России (1883-1906 гг.) / А. И. Фенин, Прага.

ХУБЕРТУС, Ф. Я. 1996. Образ немецкого предпринимателя в представлениях рабочих России конца XIX – начала ХХ вв. Доклады научно-практической конференции “Предприниматели и рабочие: их взаимоотношения. Вторая половина XIX – начало ХХ веков” (Вторые морозовские чтения). Ногинск/Богородск.

ЯРУЦКИЙ, Л. 1997. “Никополь” и “Провиданс”, Мариуполь.