На Люблінському сеймі шляхта Київщини, Волині та Брацлавщини зустрілася з коронною Руссю (Руське, Подільське, Белзьке воєводства), аби дуже швидко опинитися в одній державі — Речі Посполитій, створеній зокрема їхніми спільними зусиллями. Історики ще геть недавно стверджували, що ці дві частини майбутньої України, перебуваючи майже двісті років у складі різних держав, не впізнали одна одну. Власне, якщо керуватися модерністськими теоріями походження націй, де головним творцем великих уявлених спільнот оголошується модерна держава, то й підстав «пам’ятати» про спільне минуле в мешканців українських теренів формально не було. (Пригадаймо, що конструктивіст Ерік Гобсбаум уважав абсурдом — мислити націю поза сучасною державою, а Ернест Ґелнер твердив, що «націоналізм не виникає там, де взагалі немає держави як такої або, там, де її наявність є сумнівною»). Схоже, що на сьогодні теза про пізнє походження націй для більшості українців звучить аксіоматично. На ній вибудовується й сучасний підручник, а з підручниковими істинами дискутувати, як відомо, годі, їх хіба можна скасувати. Якщо ж джерела підважують подібні аксіоми, то тим гірше для джерел, навіть якщо йдеться не про підручник, а про куди поважніших науковців. Скажімо, Мірослав Грох, оцінюючи успішність національних рухів недержавних народів, «не помітив» ані ідей про самостійне буття України ув українській політичний думці зламу XIX і XX століть, ані незалежної Української Народної Республіки.
Спробуємо тим часом поглянути, як шляхта українських земель, що потрапили частинами і в різний час до однієї держави, сприймала одна одну. «Не впізнала» своїх, двісті років перебуваючи з ними по різні боки кордонів? Потроху «намацувала» свою подібність? А може «знала» про свою єдність, всупереч кордонам? Достоту так, як міркували про «націю» англійці на Констанцькому соборі (1416): «Чи ж іспанська нація не охоплює багатьох королівств, що не сплачують данину королю кастильському, верховному правителеві Іспанії? Але з цього не випливає, що вони не є частиною іспанської нації».
Яким, отож, чином давні львів’яни, волиняни, белжани чи подоляни могли помислити свій зв’язок із далеким Києвом? А між собою? Навіть у межах коронної Русі не конче мала утримуватися «руська єдність». Cкажімо, Белзька земля від 1388 до 1462 року перебувала у володінні мазовецьких князів окремо від Русі та Поділля, а белзька шляхта (згідно з дослідженнями Олексія Вінниченка) й більше ніж через сто років потому згадувала про окремі привілеї, надані їй мазовецькими князями та Казимиром IV.
Достеменно невідомо, на чому трималося відчуття «свого» у волинян щодо Київського воєводства, але перебіг Люблінського сейму 1569 року виразно засвідчив існування єдності поміж ними. Люблінський привілей для Київського князівства, який писався руками волинян, окреслить Київ як головне місто усієї Русі. А до цієї Русі будуть зараховані не лише Волинь, Київщина та Брацлавщина, а й коронні українські воєводства. З іншого боку, про давню Руську державу як про свою прабатьківщину говоритиме приблизно в цей час шляхтич Руського воєводства Станіслав Оріховський. Безкоролів’я, що через якихось три роки після утворення Речі Посполитої сколихне усіх її мешканців, виявиться побічно добрим тестом на існування Русі: як спільноти «руський народ», як окресленої території — окремої провінції, як давнього «місця пам’яті» — надійного фундаменту для творення уявлення про спільне минуле цього руського народу.
Почнімо зі спільноти «руський народ», яка виявила свою осібність від самого початку безкоролів’я по смерті Сигізмунда ІІ Августа (7 липня 1572 року). Шляхта руських воєводств одна по одній, найраніше від решти, скликала свої зібрання та «зав’язала» воєводські конфедерації, себто взяла владу до своїх рук та зобов’язалася (хто присягнувши, хто силою поштивого шляхетського слова) колективно захищати порядок, погрожуючи смертю кожному порушнику угоди. Точно відомо про зібрання в Холмській землі (17 липня), в Белзькому (21 липня), Волинському (27 липня), Руському та Подільському воєводствах (два останні зустрілися разом у Глинянах 31 липня). Висловлювалося припущення, що волинська ухвала взорувалася на белзьку, що засвідчує тісні зв’язки між шляхтою цих теренів.
Волинські представники, утім, дісталися й до зібрання в Глинянах. На ньому шляхта заявила про потребу зберігати єдність усіх земель Польської Корони, а того, хто її порушуватиме, називала «виродком, що забув про свою присягу, почтивість, цноту і добру славу». Все зібрання зобов’язувалося, одностайно виступивши проти такого «ворога вітчизни», позбавити його життя і честі. Гострота цього пасажу, цілком можливо, була спровокована присутністю волинян, які попередньо на своєму сеймику (як і белжани) наголошувала на нерозривності нової держави Речі Посполитої — унії Польської Корони та Великого князівства Литовського. Тож резонно припустити, що обіг інформацією існував між усіма руськими воєводствами. Підтвердження цьому довго чекати не доведеться.
Шляхетські зібрання по окремих воєводствах (землях) після смерті короля були справою новою. Адже це вперше обирати короля мала вся шляхта Речі Посполитої, а не наближена до двору еліта. Коли сандомиряни (Малопольща) нарешті змусили свого воєводу Петра Зборовського скликати й собі сеймик на 11 вересня, той у відповідь на докори про затягування з конфедерацією заявив, що багато хто вважає таку практику нелегітимною (адже прерогатива скликання сеймиків належала королю). У Великій Польщі сеймики відбулися в самому кінці серпня та на початку вересня. А от руські воєводства в цей час вже вдруге заявили про свої конфедерації. Волиняни зустрілися на зібранні 1 вересня, белжани — 22, а шляхта Холмської землі — 29 вересня.
Холмська шляхта заявляла, що нинішні конфедерації освячені давніми прикладами та посилалася на конфедерацію 1436 року на ріці Раці. Тоді шляхта Руського воєводства зібралася, аби підтвердити свою готовність захищати свої права, та зобов’язала кожного члена корпорації брати участь у сеймикуванні — спільній справі для спільного добра. Вона погрожувала вилученням зі спільноти кожному, хто не буде дбати про загальне благо. «Пригадуючи» цей приклад у вересні 1572 року, шляхта Холмщини заявляла: поруч із їхніми предками з Руського воєводства (Холмської, Перемишльської, Галицької, Сяноцької земель) на березі ріки Раки стояла подільська та волинська шляхта. Тож дотримуючися давньої традиції, сеймик постановив вислати послів для координації дій до «своїх»: Амброжія Жулинського до Київського, Волинського і Брацлавського воєводств, Щенсного Луговського — до Руського і Подільського, Яна Замойського — до Белзької землі. Ці «свої», наслідуючи предків, мали в складній ситуації виявляти солідарність і триматися разом.
Етнологи, що займаються дослідженням націєтворення, наголошують: спільне минуле, реальне чи вигадане, чи не найтривкіший фундамент для постання нації. Саме спільна історія, а не мова, культура, релігія чи династія, є скріплювальним матеріалом для уявлених спільнот. Міф про походження пов’язує націю з територією та сакральною спільною «кров’ю». Попри етнічне походження, «кров» можна було вибрати, як зробив це вже згаданий Оріховський, придумавши собі руську генеалогію — діда православного священника та русинку матір, що ввело в оману покоління істориків. Ігор Смуток тим часом беззастережно довів польське походження його предків по обох лініях. Ця історія не поодинока. Оріховський назве з десяток імен собі подібної шляхти Руського воєводства, за його словами — «роксоланської потуги» — Фредрів, Дрогойовських, Ваповських, Мелецьких, Сенявських, Гербуртів.
Холмська шляхта недаремно розтягнула своє минуле на тих, кого напевно не могло бути на конфедерації в далекому 1436 році. Спільна історія освячувала єдність цієї спільноти, що скріплювалася буквально на марші, та обіцяла солідарність у майбутньому. Подібні думки озвучив белзький староста Ян Замойський у своєму листі до дядька Якуба Гербурта в кінці листопада того ж 1572 року. Аби узгодити спільну позицію на майбутньому конвокаційному (загальнодержавному) з’їзді, він пропонував попередньо зібрати усі руські воєводства, «аби ті землі, окремо радячись, не розірвалися […] в такий час і в таких речах». Адже, як твердив Замойський, «за наших предків ті всі воєводства не окремо, а разом радилися про себе і свої вольності». Власне цей белзький староста дуже скоро стане другою особою після короля – великим коронним канцлером та великим гетьманом, однак цей «річпосполитянин» говоритиме, що його батьківщина Русь.
Обмін посланцями між руськими воєводствами, схоже, продовжувався й далі. Шляхта Руського воєводства 28 липня 1574 року вислала на Волинь Станіслава Жулкевського для координації дій з приводу загальнодержавних проблем. Волиняни та белжани спробували зібрати спільний сеймик у березні 1573 року, втім, плани не вдалися. А те, що руські воєводства на сеймах таки «стояли разом», засвідчують згадки в описі безкоролів’їв Святослава Ожельського. Врешті на елекційному сеймі 30 листопада 1575 року шляхта руських воєводств, зібравшися на нараду, присягою скріпить свої декларації діяти солідарно на благо вітчизни.
Шляхта Волині, Київщини та Брацлавщини водночас настійливо боронитиме свій вибір — бути в Польському королівстві — від намагань литвинів повернути їх назад, скориставшися підтримкою нових володарів. Посланець Генріха Валуа, на той час лише претендента на трон у Речі Посполитій, Ян Монлюк у своїй декларації від 30 квітня 1573 року звертався до сенаторів цих українських воєводств, обіцяючи від імені майбутнього короля зберегти всі шляхетські привілеї, а також повернути їх до Великого князівства Литовського. Очевидно, хтось із литвинів підказав Монлюкові про бажаність такого кроку. На коронаційному сеймі князь Костянтин Острозький, втім, публічно виступить проти повернення. А шляхта цих теренів 28 березня 1574 року, у відповідь на ультиматум литвинів, які погоджувалися визнати Генріха Валуа королем лише в обмін на повернення утрачених у Любліні земель, заявить: «Скоріш підуть до неволі, ніж повернуться під ярмо Литвинів, і якщо могли приєднатися до Королівства, мають теж повне право зберегти унію». Отож закулісні комбінації виявилися нічого не вартими, коли справа дійшла до декларації справжньої позиції. Така рішучість української шляхти надалі поставить крапку в домаганнях литвинів.
Власне, наступними епізодами, що засвідчать бачення шляхтою «давньої» коронної Русі та «прибульцями» свого спільного майбутнього в Речі Посполитій буде спроба створення нового Трибуналу та реформування старого. Проєкт вищої апеляційної інстанції, яка би передавала остаточне право карати й милувати від короля до шляхти, постав ще до безкоролів’я. Ідея Трибуналу як реальне майбутнє була включена шляхтою до Генріхових артикулів, що неабияк розлютило новообраного короля. Після втечі Генріха Валуа з Речі Посполитої, восени того ж таки 1574 року та на початку 1575 шляхта спробувала створити окремі Трибунали по воєводствах. Щоправда, справа практично обмежилася деклараціями. У 1578 році вже за згоди короля Стефана Баторія був створений Трибунал для Польського королівства. Волинське, Київське та Брацлавське воєводства тим часом отримали можливість судитися у власному Луцькому трибуналі, адже їхнє право відрізнялося від решти коронних територій. Відбулася лише одна сесія Луцького трибуналу, який з невідомих причин не спромігся зібратися вдруге. Хоч місцева шляхта певний час не полишала надії на продовження його роботи.
1581 року, втім, на Варшавському сеймі, де була прийнята ухвала про створення Трибуналу для Великого князівства Литовського, прозвучав голос послів Волинського, Руського та Підляського воєводств. Вони заявляли про бажання утворити окремий трибунал на руських теренах і зазначали, що з іншими воєводствами справа вже погоджена. Цікаво, що Русь коронна на той час судилася коронним правом, а новоприєднані до Польського королівства українські воєводства — Другим Литовським статутом. Цей факт тим часом не виглядав перешкодою для творення Трибуналу, який би об’єднав Русь.
А на конвокаційному сеймі 1587 року по смерті Стефана Баторія серед низки пропозицій по «направі» права постало й питання реформування Трибуналу: пропонувалося об’єднати Коронний трибунал з Трибуналом Великого князівства Литовського. Цей новий Трибунал мав провадити дві сесії: одну в Пйотркові — для Великої та Малої Польщі, Пруссії й Мазовії, другу в Бересті — для Великого князівства Литовського, Русі, Києва, Волині, Жмуді та Інфлянт. Русь (Руське, Подільське і Белзьке воєводства) потрапила до берестейської сесії слідом за Київським, Волинським та Брацлавським воєводствами, очевидно, як складова ширшої територіальної одиниці — Русі. Вчергове тривкість цієї об’єднаної Русі Польського королівства виявилася важливішою від правових різниць.
Релігійне протистояння після Берестейської унії (1596) переформатує Русь Польського королівства. Посилання на Люблінські привілеї, які декларували рівні права католиків і православних, буде вагомим ресурсом в обороні прав православної церкви. Водночас, конструювання цього правового фундаменту в текстах православних полемістів матиме побічним продуктом постання локальної версії Русі, територія якої охоплюватиме Київщину, Волинь та Брацлавщину. Саме цю Русь запропонують на місце третього члена Речі Посполитої. Адже, як твердили автори, саме ця Русь утворила Республіку на підставі договору з іншими двома суб’єктами, як рівні з рівними й вільні з вільними.
Давня коронна Русь виявилася поза межами нової версії «руського народу», хоч і залишалася її союзником. За підрахунками Олексія Вінниченка, із 16 збережених сеймикових ухвал Руського воєводства (впродовж 1610–1632 років) у 12 йшлося про потребу «заспокоєння грецької віри», себто відновлення прав православних. А перемишльський шляхтич, католик Ян Щасний Гербурт, виступаючи на їхній захист, буде гучно говорити про свою «руську кров». В листі до папи, який картав його за фундацію православної церкви та нехтування інтересів уніатів, Гербурт підкреслюватиме, що є добрим католиком, але його батьківщина Русь, а його народ — руський. Нагадає він і про славне минуле своєї Русі як давнього королівства, яке через негаразди мусило приєднатися до інших королівств. «Але не до провінцій», — підкреслить водночас автор, схоже, символічно урівнявши свою Русь із Польським королівством і Великим князівством Литовським. Цей голос давнішої коронної Русі був співзвучний з голосом тієї Русі, що спиралася на свої Люблінські привілеї. Паралельно до правових сюжетів православні полемісти творитимуть міф про давні права, отримані від великих руських князів і лише підтверджені польськими королями, про своїх спадкових володарів, які з крові тих давніх князів, про власну країну Русь, свою «вітчизну» обіч іншої «вітчизни» Речі Посполитої.
Таке «респектабельне» минуле, як зауважують антропологи, завжди виступає ресурсом у процесі націєтворення. Аби служити символічним маркером, що згуртовує, окреслює кордони «свого» та «своїх», акцентує на колективному «ми». А водночас — аби забезпечити групу в складних ситуаціях розумінням свого сьогодення та обґрунтувати повістку на майбутнє. Така мобілізація ресурсу власного давнього минулого й своєї унікальної культури водночас виконує ще одну важливу функцію — витворює «шляхетне обличчя» задавненості та закоріненості для зовнішньої репрезентації та тиску на інших задля власної легітимації (Jack David Eller).
За ідентичність завжди відповідає еліта, байдуже, чи говорить вона від імені всього свого народу-стану в ранньомодерний час, а чи від імені решти громадян у модерній державі. Так звані «винайдені традиції» в сучасності — символи, ритуали, героїчні історії, які забезпечують громадян уявленнями про «автентичне» коріння, унікальну історію та національний характер, — для низки істориків лише переакцентований та актуалізований давніший наратив, а не річ, створена «з нічого» на потреби держави. Націєтворення й державотворення — різні дослідницькі майданчики, хоч їхні перетини та взаємовпливи заперечувати годі. Тож нації з «давнім минулим» (а нації ж бо й починають свій довгий шлях творення з конструювання історій про походження) не менш поважні, аніж нації з «державою»: в других більше ресурсів, зате в перших значно давніша історія, а отже — легітимація.
Різниця між першими і другими в «датах» народження складає щонайменше 300 років. Модерністи переконані, що їхні нації з «державами» з’явилися на зламі XVIII–XIX століть. Натомість історики–традиціоналісти з джерелами в руках доводять: задовго до того, як творенням націй зайнялася держава (врешті, задовго до появи самої модерної держави), пізньосередньовічні та ранньомодерні національні спільноти уявляли себе через спільну мову, міфи про походження/давнє історичне минуле (а чи «кров»), культурні зв’язки, описи «ми-вони», локалізацію на мапах тощо, тощо. Тож велика година націєтворення в Європі припадає умовно на злам XV і XVI століть.
Пригадаймо насамкінець англійців на Констанцькому соборі. Люди минулого через століття запевняють: куди важливішими від кордонів і династій є «відокремленість від інших кровними зв’язками», «звичка до єдності», мова та територія.
А от про територію та «кров» поговоримо далі.
