“Моя зустріч з ранньомодерною Україною”. Промова, виголошена Зеноном Когутом на Першій конференції Українського товариства досліджень вісімнадцятого століття, 24 червня 2021 р.

Організатори першої конференції Українського товариства досліджень вісімнадцятого століття запросили мене розповісти про мій досвід знайомства з історією України вісімнадцятого століття. Коли я розмірковував над цим питанням, я зрозумів, що цей досвід включав не лише Україну вісімнадцятого століття, а й весь український ранньомодерний час від Люблінської унії 1569 року і аж до 1820-х років. Більше того, я поділяю ранньомодерну українську історію на два окремі періоди: з 1569 до 1720-х та від 1720-х до 1820-х років. Обидва періоди захоплюють вісімнадцяте століття. Тож перейдемо до того, з чого почалось та як розвивалось моє знайомство з ранньомодерною Україною.

Моя аспірантура у Пенсильванському університеті була стартовим моментом. На той час у Пенсильванії було два історики, сферою зацікавлень яких була Росія. Це були Олександр Рязановський, котрий займався раннім періодом російської історії (фактично Київська Русь), та Альфред Дж. Рібер, який спеціалізувався на модерній історії Росії. Ще до того, як я захистився і покинув Пенсильванський університет, Моше Левін почав викладати там радянську історію, яка саме у той час почала розвиватись як напрямок досліджень. Окрім того, в університеті працював досить відомий чеський історик Отакар Одложілік, який спеціалізувався на Східно-Центральній Європі. Моє аспірантське навчання розвивалось у визначеному порядку: відвідування семінарів, здавання загальних аспірантських іспитів, а потім прийшов час і до написання дисертації. Для одного із семінарів, які вів професор Рібер, я підготував розлогу письмову роботу про початок модерної української політичної думки ХІХ століття, і одним із об’єктів дослідження стала роль літератури періоду козацької автономії, як-от «Історія Русів» та інші твори з цього ряду. Невдовзі я почав досліджувати українське вісімнадцяте століття та написав дисертацію про скасування козацької автономії. Якось так сталось, що Рібер прихильно поставився до теми, яку я обрав. Можливо, він боявся, що з більш «сучасною» темою почне проявлятись мій нібито український націоналізм. Але яким чином тоді можна було здійснювати таке дослідження у Пенсильванському університеті, де не було жодного спеціаліста з цієї теми, а бібліотека не мала ресурсів для підтримки такого дослідницького проєкту? На щастя, в цей час розпочинається Гарвардська програма з українознавства. Професорські позиції  ще не були створені, але професор Омелян Пріцак уже ініціював проєкт. І професор Рібер дозволив мені залучити Гарвард до мого дослідження. Водночас професор Пріцак почав шукати студентів, які працювали б під його науковим керівництвом. Таким чином, розпочалася моя Гарвардська історія.

Як тільки я приїхав до Гарварду у 1969 році, я став частиною проєкту, що означало дуже різноманітну діяльність: від активної участі у наукових семінарах до збору коштів для програми. Вперше я прослухав тут курси з історії України університетського рівня, які викладав професор Пріцак, та, що ще важливіше для мене, професор Олександр Оглоблин, який на той час був провідним спеціалістом з історії козацької України і то не лише для наукової спільноти у Північній Америці, а й для радянської України. На щастя, Пенсильванський університет був поступливим і навіть погодив призначення професора Оглоблина додатковим консультантом моєї дисертації. Проте все було не аж так просто. Для свого дослідження я мав поїхати в Україну як учасник програми наукового обміну IREX (International Research Exchange Board; Міжнародна рада дослідницького обміну), і мене справді відібрали як кандидата цієї програми. За два тижні до мого від’їзду я отримав відмову у візі до Радянського Союзу. Ця відмова не була сюрпризом, але вона свідчила про наступне: СРСР приймав фінальне рішення щодо того, хто поїде і які теми можна вивчати, а отже мав вплив у Сполучених Штатах на формування досліджень в межах русистики та совєтології. Бо ж для дослідників було дуже важливо мати цей досвід роботи із першоджерелами, щоб стати справжнім науковцем, щоб потрапити до першокласних університетів. Та для цього треба було обирати теми, прийнятні для Рад. Варто зауважити, що при цьому напрямок російської історії заполонили студенти гарвардського професора Майкла (Міхаіла) Карповіча (1888-1959), який з кінця 1940-х до початку 1950-х виховав цілий ряд науковців, що слідували російській імперській парадигмі. Таким чином, будь-який українець чи українка, що хотіли б досліджувати українську тему, навіть ранньомодерну, мали спершу здолати  багато перешкод.

Тим не менше, я виявив наполегливість. Спрацювало переформатування проєкту дисертації на більш широке інтерпретаційне дослідження інтеграції України до складу Російської імперії. Тож у 1975 році я успішно захистив докторську дисертацію «Скасування української автономії (1783-1786): тематичне дослідження інтеграції неросійського простору в імперію» (The Abolition of Ukrainian Autonomy (1783-1786): A Case Study in the Integration of a Non-Russian Area into the Empire). Хоча існувало чимало праць, присвячених проблемі української історії вісімнадцятого століття, ця тема ніколи не вивчалася на рівні монографії. Я став першим істориком, який реконструював та узагальнив включення старожитнього устрою українського суспільства до імперських структур, а також долю соціально-політичної та інтелектуальної складових козацької держави після її загибелі. Моя дисертація та пізніша, базована на ній, монографія синтезували все те, що раніше було написано на цю тему. Окрім того, я також використав величезну кількість джерел, які були вже опубліковані, і моє перебування в Гарварді дозволило мені скористатися цими ресурсами у Бібліотеці Уайденера (Widener Library). Англомовне дослідження було опубліковане у 1988 році під назвою «Російський централізм та українська автономія. Імперське поглинання Гетьманщини, 1760-1830-ті роки» (Russian Centralism and Ukrainian Autonomy. Imperial Absorption of the Hetmanate, 1760s–1830s), а українською мовою – у 1996 році.

Моя книжка отримала схвальні відгуки. Наприклад, Марк Раєфф з Колумбійського університету сказав, що це «авторитетне дослідження, яке вивчає відносини між Україною та Росією у вісімнадцятому столітті»; та Ізабель де Мадарьяга, провідний спеціаліст з історії періоду Катерини ІІ, також дійшла висновку, що «це буде зразкова робота з формотворчого періоду української історії». Праця також добре вписалось у область досліджень ранньомодерного європейського державного будівництва, яка саме стрімко розвивалось, при цьому вписалась настільки добре, що мене запросили взяти участь у колективній роботі «Завоювання та об’єднання: формування держави в Європі раннього Нового часу» (Conquest and Coalescence: The Shaping of the State in Early Modern Europe) під редакцією Марка Ґрінґрасса. У цій роботі дев’ять вчених досліджували поступове привласнення та інтеграцію земель у державиancien régime Європи, що у подальшому визначало напрямок їх політичного розвитку. Окремі приклади включали Ірландію, Фландрію, Португалію, Богемію, а також Україну.

Хоча моя дисертація отримала позитивні відгуки, мені було досить важко утвердитися в академічних колах. На 1975-1976 навчальний рік я був призначений гостьовим викладачем кафедри історії Пенсильванського університету, а у 1979 році я отримав дворічну посаду в Університеті штату Мічиган. Однак в епоху серйозних скорочень у вищих навчальних закладах, я був змушений працювати поза межами академії з 1980 по 1992 рік, і мої можливості досліджень та публікацій були дещо обмеженими. У 1992 році мені запропонували посаду в Канадському інституті українознавства при Університеті Альберти (Canadian Institute of Ukrainian Studies; надалі – КІУС). Це сталося саме тоді, коли Україна прямувала до незалежності. Насправді, незалежність було проголошено, коли я проходив співбесіди на цю посаду в Едмонтоні. Незабаром я став виконуючим обов’язки директора (1993), а потім директором (1995) Канадського інституту українознавства, і цю посаду я займав до 2012 року.

Робота над моєю дисертацією та книгою зіштовхнули мене з проблематикою українсько-російських відносин, зокрема з роллю міфу про російсько-українську єдність. Цей міф був настільки поширеним, що навіть сьогодні, за часів існування незалежної України, багато людей все ще вважають, що в історичному, мовному, культурному і навіть духовному сенсі Україна є або повинна бути частиною Росії. Звідки виникли ці погляди? Коли і як вони розвивались? Значна частина моїх подальших досліджень намагалася дати відповіді на ці питання.

У статті «Питання про російсько-українську єдність та українську відмінність у ранньомодерній українській думці та культурі» я стверджував, що у випадку Польщі та Литви русини підтримували політичну єдність, але наполягали на релігійних та культурних відмінностях. [1] Оскільки спроби домовленостей з Польщею та Литвою виявились безперспективними, деякі русини-українці почали шукати допомоги Московії. У своїй промосковській риториці українці заявляли про релігійну, династичну та культурну (йдеться перш за все про високу культуру) спорідненість з Московією, часом навіть про етнічну. Однак вони наполягали на збереженні відмінностей у політичних, соціальних, а іноді і в церковних структурах. Претензія на відмінність була настільки сильною, що навіть пережила скасування окремих українських політичних та правотворчих структур.

Коли я працював над проблематикою українсько-російських відносин, я також зацікавився еволюцією «традиційної схеми російської історії», тобто ґранд-наративом про походження та еволюцію Російської імперії та роль України у ньому (три видання «Київського Синопсису» 1674, 1678 та 1680-1681 років). Імперський ґранд-наратив поєднав династичну, релігійну, імперську та російську національну історії, щоб представити практично безперервну тисячолітню історію «Росії» та «російського народу». Саме у цьому наративі українці та росіяни трактуються як відгалуження однієї народності, що має спільну історичну спадщину, спільну православну віру, а отже, спільну національну долю.

Дослідження еволюції «традиційної схеми» та відповіді України на неї вимагали заглиблення в російську, польську та українську історіографію. Як же еволюціонував український національний наратив за умов, коли дві історіографічні традиції, що домінували в Україні (імперська російська та польська),  заперечували Україну як окрему історичну сутність? Я вивчав шлях становлення української національної історіографії. Спочатку українські «дворянські» історики хотіли просто модифікувати імперський ґранд-наратив, знайти для України та української історії підходяще і почесне місце в межах російської традиційної схеми. Романтики-популісти кинули більш прямий виклик великому російському ґранд-наратив, протиставивши імперській державі окремий шлях розвитку та окрему ідентичність українського народу. Водночас українські історики змогли поступово зруйнувати польський міф. Хоча робився дедалі більший наголос на українській самобутності, українські історики та інтелігенція ще не розірвали зв’язків із Росією. Їхньою метою був розвиток окремої української нації та історіографії в межах мета-російської національності та держави. Лише наприкінці XIX століття деякі українські інтелектуали почали стверджувати, що Україна є окремішньою відносно Росії у всіх відношеннях: мові, літературі, культурі, історії та політиці.

Більша частина моєї роботи зосереджена на Гетьманщині: політиці, підвалини якої заклав гетьман Богдан Хмельницький, та яка існувала у різних формах до кінця ХVІІІ ст. Моя перша книга була сфокусована на останніх етапах існування Гетьманщини та  простежувала її впливи  до початку XIX століття. Зараз я працюю над різними аспектами політичної культури козацької України від часів Богдана Хмельницького і до кінця існування Гетьманщини. Це до певної міри змусило мене хронологічно вийти за межі вісімнадцятого століття. Коли я вивчав період Гетьманщини, я був вражений тим, як співіснували два державотворчих проєкти козацької верхівки, які часом навіть суперечили один одному: державність русинської нації, яка постала на території русинських земель Королівства Польського, та державницькі проєкти Війська Запорозького, засновані на ідеях, що вирували у козацькій Україні. Незрозуміло, як ці два проєкти могли бути об’єднані в одне. Чи підпаде вся руська держава під владу Війська Запорозького та буде структурована відповідно до полкової козацької системи адміністрування? А яким чином це мало відбутися на великій території, де не було козаків? Тим не менше, як я з’ясував, територіальне розмежування, що поєднувало козацьку Україну з русинськими землями Королівства Польського, енергійно підтримувалось як політичний проєкт гетьманом Богданом Хмельницьким, було включено до порядку денного під час укладання Гадяцької унії та підтримувалось гетьманами Петром Дорошенком та Іваном Самойловичем. Це свідчить, що існувала стійка концепція територіального устрою України, яка виходила поза межі козацьких земель.

Значна частина моєї роботи була зосереджена на українській еліті. Я вивчав перетворення козацької старшини на дворянство, яке дуже нагадувало шляхту, та його остаточну інтеграцію до лав російської знаті. Моя монографія про інтеграцію Гетьманщини до складу Російської імперії зосереджувалась на політичній думці української еліти та її баченні ідеї Російської імперії. Я представив концептуальну структуру, що розділяла еліту наприкінці існування Гетьманщини на «асиміляторів» та «традиціоналістів», і представив дискусії, що точились між ними, як подальший крок в еволюції українського національного руху ХІХ століття. У процесі дослідження я простежив як формувалась «малоросійська» ідентичність цієї еліти, а також поставив питання про те, до якої міри така ідентичність була кроком до побудови української нації, або ж вона навпаки була етапом формування «загальноросійської» ідентичності.

Багато моїх робіт також зосереджувалось на еволюції політичних концепцій у середовищі української світської еліти, особливо на значенні таких термінів як «вітчизна» та «народ», а також на тому, наскільки стійко вони вживались для позначення України, а не Російської імперії. Я продемонстрував, яких відчутних змін зазнала протягом двох десятиліть (між 1660-ми та 1680-ми роками) колективна ідентичності козацької еліти: від визнання своєю вітчизною Речі Посполитої до визнання як вітчизни козацької українсько-малоросійської держави. Провідні політичні сили козацької України прийняли цю останню ідею та почали використовувати, і наприкінці 1680-х років вона остаточно закріпилася в ранньомодерній українській політичній культурі. Нарешті, я вказую на довгострокові наслідки цієї зміни ідентичності для відносин з Річчю Посполитою, Московією-Росією та появи модерної української ідентичності.

Я також досліджував еволюцію концепції ранньомодерної русинсько-українсько-малоросійської нації-народу. Зрозуміло, що в середині XVII століття така нація була насамперед культурно-мовною концепцією. Однак від часів заснування Гетьманщини ідея нації передбачала наявність певних політичних та правових елементів, які визначають політичну націю. Таким чином, держава, створена Богданом Хмельницьким, належала Запорозьким козакам та русинській нації. Якщо поглянути на договори Хмельницького чи наступних гетьманів, чи то з Польщею, чи то з Московією, завжди є статті, що стосуються прав козацького війська та нації. (У подальших угодах термін, що використовується для позначення нації-народу, варіюється: є посилання на русинську, українську або малоросійську націю-народ). Питання про державність ускладнюється ще й двозначністю терміну «народ», який міг означати націю чи народ (населення), що мешкав на певній території. Таким чином, я намагався виявити випадки, коли «народ» означав політичну націю, культурно-етнічну спільноту або просто мешканців цих земель.

У своєму дослідженні ранньомодерної України я значною мірою покладався на вже наявні і дуже важливі наукові досягнення у цій галузі. Тут я можу згадати лише декількох вчених, які особливо вплинули на моє осмислення цього періоду. Новаторська робота Терези Хинчевської-Геннель [2] про національну свідомості шляхти та козаків в Україні від кінця ХVІ і до початку ХVІІ століть, а також монографія Наталії Яковенко [3] про українську шляхту та її пізніші праці про політичну культуру та думку України сформували основу моїх теперішніх поглядів. Тісне спілкуванням із колегами – Франком Сисином та Сергієм Плохієм – також справили великий вплив на моє розуміння того історичного періоду.

Моя дружба з Франком Сисином почалася ще під час нашого перебування у Гарварді і триває вже п’ять десятиліть. На професійному рівні ми створили лабораторію історії ранньомодерної України. Ми не тільки обговорювали наші дослідження, публікації, виступи на конференціях, але й спробували розвинути цей напрямок знань. Задля цього ми ініціювали низку конференцій, семінарів, сприяли опублікуванню та поширенню їх результатів. Особливо приємно було, коли відомий ізраїльський науковець Азар Ґат, автор значної та помітної в академічних колах праці  про етнічну приналежність та націоналізм, залучив Україну як об’єкт дослідження саме завдяки появі українознавчих публікацій.[4] Ця лабораторія історії раннього Нового часу була відтворена у 1990-х у КІУСі. Наприкінці 1980-х Франк Сисин прибув до Едмонтону зі Сполучених Штатів, я доєднався у 1992 році, а ще незабаром приїхав Сергій Плохій. Команду також поповнили Наталія Пилипюк та Єлена Погосян, які також займалися ранньомодерними темами. Таким чином, сформувалося ядро ранньомодерністів. Франк Сисин організував робочу групу, яка працювала над перекладом «Історії України-Руси» Михайла Грушевського на англійську мову. Протягом наступних п’ятнадцяти років КІУС функціонував як лабораторія історії ранньомодерної України. Багато семінарів, конференцій, статей та книг, а особливо щоденне спілкування зробили КІУС потужною лабораторією історії раннього Нового часу. У 2007 році Плохій залишив КІУС, щоб обійняти професорську посаду у Гарварді, а згодом він переключився на дослідження більш сучасного періоду. Тим не менше, лабораторія історії раннього Нового часу при КІУСі продовжувала процвітати завдяки новим ініціативам, проєктам та публікаціям.

Одним із продуктів цієї лабораторії є книга, яку я зараз пишу, про політичну культуру козацької України. Ця книга є кульмінацією чотирьох десятиліть моєї роботи над цією та супутніми темами. [5] У ній я опираюся на свої попередні дослідження про концепцію вітчизни, русинсько-українсько-малоросійської нації-народу, козацьких свобод та питань, що стосуються українсько-російських відносин, та здійснюю систематичний та всебічний аналіз. Ця книга буде зосереджена на тому, що я вважаю основними компонентами ранньомодерної української політичної думки та культури: концепції русинсько-українсько-малоросійської нації-народу, русинсько-українській територіальній та політичній сутностях, привілеях козацького війська, концепції українсько-малоросійської вітчизни, ролі православної віри, та різних поглядах на те, що таке Україна-Малоросія. Ще однією тривкою темою в українській політичній думці була ідея про те, що українсько-малоросійська нація-народ була вільною, ніколи не була завойована і добровільно підкорилася правителям, що визнавали її  «одвічні права та вольності». У той же час у цьому дослідженні розглядається концепція, що виникла зі «Синопсису», а саме – ідея про Україну та Росію як частину безперервного славоно-російського царства, що бере початок від Київської Русі, а тим самим виправдовує одвічне царське правління.

Хронологічно книга охоплює період з 1569 по 1714 рік. Її відправною точкою є Люблінська унія, коли три русинські або, як їх часто називали, українські воєводства – Волинське, Брацлавське та Київське – були передані Великим Князівством Литовським Королівству Польському під час створення Речі Посполитої. Чернігівське воєводство було приєднане після 1635 року і сукупно ці землі дедалі частіше розглядалися як Русь та втілення прав руської нації, яка вільно приєдналася до польської та литовської націй. Книга завершується Бендерською конституцією 1710 року та створенням ґранд-наративу Пилипа Орлика про козацьку автохтонність, старожитність, легітимність та одвічні права. Конституція також завершує період формування української політичної культури.

У наступний період між 1720-ми і 1820-ми роками українська еліта намагалася використати різні аспекти цієї політичної культури за політичних обставин, які вже дуже змінились. Внаслідок полтавської поразки 1709 року Московія жорстко обмежила автономію Гетьманщини. Тоді ж «північний сусід» перетворився на Російську імперію і розвинув імперську ідеологію. Проте українська еліта змогла зберегти різні елементи цієї політичної культури до 1820-х років. У епілозі я спробував представити найбільш помітні грані цих процесів. Тут мені дуже стали у пригоді мої попередні дослідження та спостереження. Епілог-висновок допоміг мені пов’язати ранньомодерну українську політичну думку та культуру XVI-XVII століть із модерним та сучасним державотворення та ідентичністю.

Багато істориків ставить під сумнів або повністю відкидає парадигму національної історії. Андрій Портнов, Тетяна Портнова, Сергій Савченко та Вікторія Сергієнко вказують на те, як неодноразово різні елементи українського національного історичного наративу деконструювались та критикувались українськими істориками, при цьому настільки, що цей наратив уже втратив сенс.[6] Однак, «ці часткові ревізії завжди були маргіналізовані та відкинуті вже самим фактом, що хоча вони не відповідали усталеному, узгодженому та всеохопному головному наративові, вони також не пропонували рівноцінно вичерпної заміни». Георгій Касьянов застерігав від «архаїзації термінів ‘національний’ та ‘національна свідомість’», що є поширеним явищем серед істориків, які займаються ранньомодерною українською історією ХVІ-ХVІІ століть.[7] У той же час Касьянов визнав: «можна погодитися з тим, що  в ХVІ-ХVІІ ст. виникли передумови для формування певної форми свідомості, яку згодом, значно пізніше, почали називати національною і становлення якої відбулося в наступні століття». [8]

Хоча я, безумовно, погоджуюся із Касьяновим щодо існування певної досучасної протонаціональної свідомості, я не сприймаю ідею, що ця свідомість може служити лише чимось на зразок сховища, з якого історики ХІХ і ХХ століть запозичали ідеї, коли винаходили «націю». На мою думку, політична думка та культура козацької України становлять окремий етап та основу еволюції концепції української держави та нації.

Я переконаний, що політична думка та національна ідентичність будуються, як правило, в результаті багатостороннього діалогу між дискутантами. Як зазначив Томаш Хен-Конарскі, «колективні ідентичності за своєю суттю є динамічними та нестабільними і можуть бути наповнені суперечливими значеннями та використовуватися для різних цілей; зрештою, різке протиставлення спадок-тривалість та розрив-винахід національних ідентичностей є штучним, оскільки елементи культури не виготовляються з нічого і не є незмінними, але багаторазово перекомпоновуються із уже наявних елементів». [9]

Тому-то шляхетська русинська нація була створена, ідея русинської козацької нації була побудована, так само були створені концепція словено-російського народу та великі наративи козацьких літописів. Кожна із цих конструкцій відображала політичну думку та культуру того часу, і при цьому не була частиною всеосяжного проєкту, такого як українська державність. Я не підтримую ідею безперервності нації-народу, що еволюціонує з часом, має різні форми вираження і завершується створенням сучасної національної держави. Однак я впевнений, що різні конструкти, які існували у козацькій Україні, та були інтелектуальним продуктом чи то руської знаті, чи київського духовенства, чи козаків були взаємопов’язані з іншими елементами, що мігрували між інтелектуальними напрямками та історичними періодами. Декотрі елементи йшли у небуття, деякі були реанімовані в іншому часовому просторі. Проте, як я демонструю в цій книзі, ця політична культура була цілісною та тривалою. Більше того, вона створила історичний наратив, який відрізняв українську історію від польської та російської історій. Вона визначила історичний простір, який не можна було легко асимілювати в історії панівних націй регіону. Таким чином, вона виконала завдання національної історії.

Я визнаю, що існує велика різниця між ранньомодерним та сучасним розумінням української ідентичності та національності. По-перше, у ранньомодерний час вони були формою самовираження еліти (шляхти, козацької старшини та вищого духовенства), яка відстоювала свої політичні, релігійні та територіальні права, тоді як в українському державотворчому процесі модерного часу національні лідери намагалися підняти етнічну спільноту до рівня політичної нації. Я не вважаю, що між ранньомодерним та модерним стався повний розрив. Як казав Андреас Каппелер, домодерна історія етнічних груп, що входили до багатоетнічної Російської імперії, «важлива також тим, що вона складала доісторію націй, які у ХІХ-ХХ ст. не з’явились раптом нізвідки».[10]

На мій погляд, сучасна українська ідентичність була б неможливою без її домодерного коріння, а українська політична думка та культура справді «багаторазово перекомпоновувалась із уже наявних елементів». Кожне перекомпонування представляло собою етап еволюції української політичної думки та культури та, як я вважаю, етап розбудови української нації. Таким чином, «перекомпонування», здійснене Грушевським, містило не лише новий акцент на українських масах, а й ідею шляхетської русинської нації, ідею русинського козацтва, неприйняття концепції словено-російського народу, прийняття історичної періодизації «Кройніки» Феофана Софоновича 1670-х років та концепції України як вітчизни.

Українська політична думка постійно змінювалась та зазнавала численних реконструкції, а тому породила безліч концепцій, проєктів та ідентичностей. Окрім ідеї про русинсько-українсько-малоросійську націю-народ, існувала також і нетривка концепція русинсько-козацької України в межах Речі Посполитої. Інші поняття, такі як словено-російський народ і Малоросія в межах загальноросійської імперії, резонують і сьогодні. Отже, конструювання політичної культури та думки козацької України слід розглядати як багатошаровий процес в історичному та у географічному вимірах, з усіма його безперервностями, розривами та суперечностями. Тим не менше, цей казан конструктів був фундаментальним для творення сучасних ідентичностей та почуття належності до нації. Отже, політичну думку та культуру козацької України можна розглядати як частину українського, а певною мірою і російського державного та національного будівництва. Таким чином, моє занурення у історію України ранньої Нової доби закінчується там, де воно і розпочалося – з вивчення ранньомодерних та модерних ідентичностей.

Зенон Євген Когут — український канадський історик, фахівець в ділянці Історії Козацької доби та Гетьманщини. Закінчив Університет Пенсильванії, де захистив докторську працю на тему “Ліквідація української автономії (1763-1786): Дослідження з історії інтеграції неросійських регіонів імперії” (1975). В період докторських студій слухав курси Омеляна Пріцака та Олександра Оглоблина в Гарвардському університеті, де брав активну участь у процесі творення Українського Наукового Інституту. Професор історії Росії та Радянського Союзу в університетах Пенсильванії та Мічигану, науковий співробітник Бібліотеки Конгресу США, а з 2004 року директор Канадського Інститут Українських Студій. Автор та співавтор низки наукових статей та монографій, зокрема: Kohut, Zenon. Russian Centralism and Ukrainian Autonomy. Imperial Absorption of the Hetmanate, 1760s–1830s, Harvard University Press, 1989; Kohut, Zenon. Making Ukraine Studies on Political Culture, Historical Narrative, and Identity, Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 2011; Culture, Nation, and Identity: The Ukrainian-Russian Encounter (1600-1945). Edited by Andreas Kappeler, Zenon E. Kohut, Frank E. Sysyn, and Mark von Hagen. Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 2003; History as a Battleground: Russian-Ukrainian Relations and Historical Consciousness in Contemporary Ukraine Saskatoon: Heritage Press, 2002; Зенон Когут. Коріння ідентичности. Студії з ранньомодерної та модерної історії України, Київ, 2004. Живе і працює в Едмонтоні (Канада).

[1] Zenon E. Кohut, “The Question of Russo-Ukrainian Unity and Ukrainian Distinctiveness in Early Modern Ukrainian Thought and Culture,” in Culture, Nation, and Identity. The Ukrainian-Russian Encounter (1600-1945), ed. Andreas Kappeler et al. (Edmonton-Toronto: CIUS Press, 2003), 57–86.

[2] Teresa Chynczewska-Hennel, Świadomość narodowa szlachty ukraińskiej i kozaczyzny od schyłku XVI do połowy XVII w. (Warsaw: PWN, 1985).

[3] Natalia M. Iakovenko, Ukraïnsʹka shliakhta z kintsia XIV do seredyny XVII st. Volynʹ i Tsentralʹna Ukraïna (Kyiv: Krytyka, 2008); Natalia M. Iakovenko, Paralelʹnyi svit: doslidzhennia z istoriï uiavlenʹ ta idei v Ukraïni XVI-XVII st. (Kyiv: Krytyka, 2002); Natalia M. Iakovenko, Dzerkala identychnosti: doslidzhennia z istoriï uiavlenʹ ta idei v Ukraïni XVI-pochatku XVIII stolittia (Kyiv: Laurus, 2012).

[4] Azar Gat, Nations: The Long History and Deep Roots of Political Ethnicity and Nationalism (Cambridge University Press, 2012).

[5] Zenon E. Kohut, Making Ukraine: Studies on Political Culture, Historical Narrative, and Identity (Toronto: CIUS Press, 2010); Zenon E. Kohut, Korinnia identychnosti: studiï z rannʹomodernoï ta modernoï istoriï Ukraïny (Kyiv: Krytyka, 2004); Zenon E. Kohut, Russian Centralism and Ukrainian Autonomy: Imperial Absorption of the Hetmanate, 1760s-1830s (Cambridge: Harvard University Press for the Harvard Ukrainian Research Institute, 1988).

[6] Andrii Portnov et al., “Whose Language Do We Speak? Some Reflections on the Master Narrative of Ukrainian History Writing,” Ab Imperio 2020, no. 4 (2020): 88–129.

[7] Heorhii Kasʹianov, Teoriï natsii ta natsionalizmu (Kyiv: Lybidʹ, 1999), 286.

[8] Ibid., 287.

[9] Tomasz Hen-Konarski, “No Longer Just Peasants and Priests: The Most Recent Studies on Nation Building in Nineteenth-Century Ukraine,” European History Quarterly 45, no. 4 (October 2015): 727–728.

[10] Andreas Kappeler, The Russian Empire: A Multiethnic History (Abingdon, Oxon: Routledge, 2013), 6.