Рецензія на книгу: Zenon E. Kohut. «The Making of Cossaсk Ukraine. Political Thought, Culture, and Identity Formation, 1569-1714»

Рецензія на книгу [Zenon E. Kohut. The Making of Cossaсk Ukraine. Political Thought, Culture, and Identity Formation, 1569-1714. – McGill-Queen’s University Press Montreal & Kingston London Chicago and Canadian Institute of Ukrainian Studies Press Edmonton Toronto – 2025, 614 р.]

Зенон Когут є знаковим автором для мого покоління дослідників Гетьманщини. Його книжка «Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини 1760-1830.», яку 1996 р. опублікувало видавництво «Основи», справила на мене, тоді ще початківця на ниві дослідження козацької України, надзвичайне враження. Припускаю не лише на мене, а й на інших дослідників, які в той час лише вчилися ставити в основу своїх розвідок не теорію класової боротьби, а методологічні підходи сучасної історіографії. Книжка Зенона Когута стала своєрідним дороговказом до вивчення такої цікавої й важливої теми нашої історії як Гетьманщина. Пам’ятаю, як  один з опонентів моєї докторської дисертації закидав мені зловживання покликаннями на книгу Когута й недостатнє покликання на його власні роботи. Важливий вплив справив і збірник статей З. Когута «Коріння ідентичності» («Критика» 2006 р.), а також інші його роботи, що спонукали до роздумів, продукування ідей та показували можливі шляхи розв’язання багатьох проблем ранньомодерної історії України.   

Тепер перед нами нова книга знаного метра. Цього разу вона присвячена не зникненню, а становленню козацької України. Головною проблемою цього дослідження Зенон Когут обрав розвиток політичної думки, культури та формування ідентичності козацького народу від 1569 р. до 1714 р. Починається вона з авторської примітки «Note on Transliteration, Translations, Dates, and Terminology» в якій пояснюються принципи транслітерації українських, білоруських і російських імен і топонімів та перекладів наведених в тексті уривків джерел і цитат. Там же Автор пояснює, якими правилами він керувався, наводячи дати. Надзвичайно важливим у цій частині тексту є аналіз термінології та пояснення принципів її застосування.

Значна увага акцентується на роз’ясненні використаної в книзі термінології. Автор зауважує, що в досліджувану ним епоху для позначення українських земель використовувалися різні терміни, такі як «Русь», «Мала Русь» та «Україна». Він роз’яснює, як назва «Русь» зазнавала змін упродовж XVI-XVII  ст., що вона означала, якої території стосувалась та в яких формах вживалась у церковних справах, бароковій літературі та царських і гетьманських урядових документах.

Ще одне важливе зауваження стосується правильного тлумачення слова «народ», яке вживали як для позначення культурно-мовної групи людей, так і для позначення нації в політичному значенні. Зенон Когут наголошує на правильному розрізненні контексту, в якому вживалося це слово й пояснює як саме він його перекладає в тих чи інших випадках.

Ці примітки є важливими, оскільки пояснюють, що саме хотів сказати Автор, вживаючи їх, та чому в одних випадках доцільно вживати одні терміни, а в інших – інші. Це дозволяє уникнути тої плутанини, яку дослідники вносять неправильним вживанням таких термінів, як «Русь», «Мала Русь», Малоросія, інколи ненавмисно їх модернізуючи й надаючи негативної конотації.  

Загалом ця досить об’ємна монографія має відносно просту архітектоніку. Вона складається зі вступу, дванадцяти розділів, висновків, епілогу, приміток, бібліографії та індексу. 

Оскільки її основною проблемою є політична культура, то вступ розпочинається з пояснення того, що конкретно Автор розуміє під цим поняттям. Зенон Когут не намагається давати своє власне визначення цього феномену. Він прийняв класичне визначення, сформульоване й введене в науковий обіг американським політологом Габріелем Альмондом. Згідно з ним політична культура є сукупністю індивідуальних позицій і орієнтацій учасників певної політичної системи.

Далі уточнюються часові маркери, встановлені в дослідженні. Відправною точкою є 1569 р. – Люблінська унія, яка не лише розпочала ранньомодерний період Української історії, а й дала початок формуванню нового типу української шляхетської політичної культури, яка, на думку вченого, суттєво вплинула на козацьку й сприяла формуванню протонаціональної ідентичності. Якщо ця дата є звичною для існуючих в українській історіографії традицій визначення хронологічних меж і не викликає жодних запитань, то крайня межа – 1714 р., є досить оригінальною. Зенон Когут арґументує вибір цієї дати появою Бендерської конституції і діяльністю гетьмана Пилипа Орлика. На його думку, саме на той час завершили формуватись основні засади політичної культури козацької України.

Потім дослідник зауважує основні компоненти української політичної думки та культури, на яких ґрунтується його дослідження. Це: концепції руської/української/малоросійської нації та народу; роль православної віри; руська/українська територіальна та політична одиниця; привілеї козацького війська; бачення України/Малої Русі та української/малоросійської батьківщини.  Він також зосереджує свою увагу на темі «вільної української/малоросійської нації, що володіє «вічними правами і свободами», яка ніколи не зазнавала поразки і не підкорялася добровільно зовнішнім володарям» (s.5). Крім цього у книзі аналізується концепція України та Росії як частин слов’янсько-російського царства, що походить від Київської Русі. Ще одним аспектом є аналіз впливу ранньомодерної політичної думки на формування модерної української національної свідомості та ідентичності.

Вчений також аналізує розвиток історії козацтва в руслі розвитку двох головних течій української історіографії – народницької та державницької. Він говорить про розуміння цими двома течіями поняття національної ідентичності й відповідно про погляди українських дослідників на співвідношення домодерної й модерної національних ідентичностей. 

Перший розділ книги «Ruthenian-Ukrainian Political Culture in the Polish-Lithuanian Commonwealth (1569–1640s)» присвячено появі й розвитку русько-української політичної культури в Речі Посполитій між Люблінською унією і козацькою революцією 1640-х рр. У ньому вчений показує, як формувалася специфіка цієї культури. Руські шляхтичі чотирьох воєводств стали вважати себе представниками руської нації, що брала свій початок у давній Русі, свідченням чого була наявність князівських родів, які бачили своїми предками давніх київських володарів. Ця нація, за їхнім переконанням, приєдналась до Речі Посполитої як «вільна до вільної» і «рівна до рівної». Це в свою чергу підживлювало прагнення шляхти включити свій народ третім членом до Речі Посполитої. 

Ще одним важливим чинником, що спричинив кризу розвитку русинської національної ідентичності, на думку Зенона Когута,  стали глобальні зміни на теренах цілої Європи – Реформація, Контреформація та конфесіоналізація. Ідея унії православної церкви з Римом взагалі, і Берестейський собор зокрема, призвели серед іншого до дискусії про національну свідомість та ідентичність. До неї долучились не лише шляхта, але й міщани та козаки, розширивши таким чином соціальне підґрунтя руської нації.    

Козацтво, яке щойно з’явилося у той період на політичній арені стало, згідно з твердженням Автора, ще одним фактором, який вплинув на формування політичної культури й ідентичності. Вчений досить детально показує, як у тогочасній політичній культурі була вироблена ідея «прав і свобод» козаків: самим обирати свого лідера; мати власне судочинство; користуватися особливими привілеями на полювання та риболовлю; займатися ремеслами, торгувати та виробляти алкогольні напої; заповідати майно своїм спадкоємцям (s. 26).

Величезну роль, за переконанням вченого, зіграла й участь козацтва у відновленні Православної Церкви, адже це перетворило козацтво на дуже важливу складову руського суспільства, стан який виборював не лише свої власні права, але й права руської віри і руського народу. Це призвело до усвідомлення козаками себе воїнами, християнськими лицаря, що захищали свою батьківщину. 

Тобто на початок 1640-х рр. руська політична культура й ідентичність розвивались під дією трьох чинників: концепції руської політичної нації як рівноправної з польською та литовською в межах Речі посполитої, приналежності до православної церкви і появи козацтва – християнських лицарів, захисників православної віри і народу.  

У другому розділі «Establishing Goals, Political Concepts, and Values: The Khmel’nyts’kyi Uprising and the Hetmanate (1648–68)» автор спершу коротко переказує перебіг Козацької революції й аналізує зміну цілей та характеру повстання упродовж 1648-1649 рр.: від вимоги відновлення давніх козацьких «прав і вольностей» до захисту «православної віри й визволення руської нації». На думку дослідника, цьому сприяло приєднання до повстання шляхти та міщан, які були носіями цих ідей (s.45). Хмельницький з того часу став не лише козацьким ватажком, а й лідером народу. 

Цінними, на мою думку, є зауваження вченого проте, як гетьман бачив межі території політичного утворення, на чолі якого опинився. Дослідник наводить ґрунтовні аргументи на користь того, що їх було чітко окреслено у Зборівській угоді 1649 р., адже саме вона встановила юридично визначену територію Військ Запорізького. Автор стверджує, що й надалі саме Зборівська угода «була основою й постійним орієнтиром у питаннях, що стосувалися кордонів Гетьманщини» (s. 48). 

Розглядаючи проблему Переяславських угод й аналізуючи їхні умови, Зенон Когут вказує на їхню схожість зі Зборівським договором. Козаки, на його думку, розглядали її подібною тій, що була укладена в Зборові й бажали, щоб їхні відносини з московським монархом були договірними. Формулюючи свої вимоги до московського царя, козацька старшина висунула йому умови, подібні до тих, що вони висували до короля. Факт її укладання, згідно з твердженням дослідника, свідчив про те, що цар і московська держава визнали Гетьманщину окремою політичною одиницею. Автор зауважує також три різні тлумачення Переяславського договору, які сформувалися ще в ті часи й до сих пір є предметом значних суперечок: козаки й інші верстви українського населення відстоювали ідею про те, що вони володіють вічними «правами і вольностями», підтвердженими князями, королями й царем; московський уряд, визнаючи ці права стверджував, що вони є даром їхнього самодержця; деякі руські, а головно московські еліти, вважали що Україна (Малоросія) є давньою спадщиною московських царів (s.51). 

Наступною серед низки угод, Зенон Когут розглядає Гадяцьку унію 1658 р., яку уклав з Річчю посполитою наступник Богдана Хмельницького – гетьман Іван Виговський. Дослідник зазначає, що під час підготовки цієї угоди козацька сторона показала, як вона уявляла межі майбутньої держави – Великого князівства Руського. Воно мало включати всі руські воєводства Королівства Польського – Белзьке, Брацлавське, Волинське, Київське, Подільське, Руське (Галицьке) і Чернігівське, а також Пінське і Мстиславське воєводства Великого князівства Литовського. Однак реальний договір обмежував її кордонами, окресленими Зборівською угодою (s.58).

Вчений також зауважує, що козацьке повстання та поява Гетьманщини мали значний влив на «процес найменування православних руських територій Речі Посполитої, особливо її української частини» (s.62). Основну увагу він зосереджує на еволюції трьох основних термінів – «Русь», «Мала Русь» та «Україна», що вживалися для позначення території козацької держави. Найстаршим з них, ще від княжих часів, безумовно, був термін «Русь». У XVI-XVII ст. в Речі Посполитої він означав народ і землі України та Білорусі, але на початку XVII ст. його стали більше уживати для позначення України. В той же час, з піднесенням православної освіти, спершу в церковних колах, а згодом і козацькі очільники стали вживати еллінізовану форму цього терміну «Росія» як еквівалент терміну «Русь».

Термін «Мала Русь» теж має церковне походження. Його ще у XIV столітті запровадила Константинопольська патріархія для розрізнення двох митрополитів Русі. Вчений припускає, що однією з причин вибору цих термінів була давньогрецька практика позначати батьківщину як «малу», а колонії – як «великі» (s.62). Згодом, у XVII ст., цей термін втратив своє церковне значення й був прийнятий козацькими очільниками, для яких він «надавав концептуальну основу й виправдовував служіння московському цареві» (s.65). Для Хмельницького і його оточення цей термін означав територію, яка включала руські землі Польського королівства включно з Волинню і Холмом. Паралельно з цією трансформацією для позначення політичної структури Гетьманщини переосмислювалось і поняття «Україна». Обидва ці терміни згодом стали загальноприйнятими для позначення держави Війська Запорізького.

Інше питання, яким задається дослідник у цьому ж розділі: уявлення української політичної культури останньої чверті XVII ст. України/Малої Русі як батьківщини (отчизни). Зенон Когут простежує, як упродовж століття змінювався зміст, який вкладала у це поняття козацька еліта. Хоча тривалий час, в залежності від обставин, вона використовувала риторику Речі Посполитої та Московії, поступово сформувалася нова українська концепція «батьківщини», під якою тепер розумілася Мала Русь/Україна або Гетьманщина (s.66-71). 

Завершується розділ дослідженням системи політичних цілей і цінностей, що сформувалися у козацькій державі в період між 1648 і 1668 рр. Автор стверджує, що саме тоді виникла особлива політична культура, головними елементами якої були поняття козацьких вольностей, Запорізького Війська, України, Малої Росії, української/малоросійської батьківщини, руської нації, а також руської віри (s.73). 

Третій розділ «Uniting the Fatherland: Hetman Petro Doroshenko (1665–75)» присвячений аналізу політики й змінам в українській політичній культурі в часи Петра Дорошенка 1665-1675 рр. Розглянувши всі спроби гетьмана прокласти шлях до об’єднання козацьких земель, Зенон Когут дійшов висновку, що вони не мали успіху, бо жодна з великих держав не проявляла до цього інтересу, натомість намагаючись утримати за собою частину України. Зовнішня політика гетьмана (дослідник вживає термін «багатовекторна», вважаючи його більш доречним ніж «полівасалітет») привела до того, що «країна поринула у постійні війни, які призвели до фізичного знищення Правобережжя» (s.90).

Наступне питання, яким задається Автор: наскільки самобутня козацька політична культура, що сформувалася упродовж двох десятиліть після повстання Хмельницького, змінилася за часів гетьманства Петра Дорошенка? Дослідивши його, Зенон Когут доходить висновку, що політику гетьмана та його дії  визначали поняття козацьких свобод, Запорізького Війська, України, української батьківщини, руської нації, а також руської віри та нації Речі Посполитої (s.98). Саме за часів правління цього гетьмана загальноприйнятою стала риторика «української батьківщини». У той час вона досить глибоко проникла в український політичний дискурс, бо цим терміном користувався не лише гетьман, а й його опоненти – Суховій та Ханенко. Підсумовуючи дослідник констатує, що «Правління гетьмана Дорошенка є вершиною розвитку української самосвідомості. Її основними складовими були чітко визначена територія України та поняття української батьківщини і української нації. Однак ця українська нація все ще була частиною більшої руської нації» (s.100). 

Четвертий розділ «The Left-Bank Hetmanate: Hetman Ivan Samoilovych (1672–87)» присвячений гетьмануванню Івана Самойловича, який, на думку Автора, заклав основи політичної, соціальної та економічної  системи, що проіснувала в Лівобережному Гетьманстві понад століття. У політичному плані він був першим гетьманом, який повністю прийняв процарський наратив та докладав зусилля для інтеграції Гетьманщини до московської політичної системи на правах автономії. 

Зенон Когут досить детально аналізує різні аспекти діяльності Самойловича. Зокрема, розглядає те, як попівському синові вдалося піднятися до посади гетьмана, до яких засобів він удавався для зміцнення влади та накопичення багатства й престижу. Досліджується прагнення Самойловича зберегти об’єднану Гетьманщину, привернути під свою владу слобідські полки та Запорізьку Січ, запровадження нового соціального інституту – бунчукових товаришів, намагання підкорити своїй владі православну церкву. Автор звертає увагу на проблему боротьби гетьмана за Правобережну Україну та спроби короля Яна Собєського повернути козаків під свою владу. Цікавить дослідника й уявлення гетьманом меж своєї країни – Гетьманщини, а також його спроби протидіяти укладенню Вічного миру між Річчю Посполитою та Московією у 1686 р. Автор також прагне з’ясувати, якою ж була політична культура в Україні Івана Самойловича. 

Вивчивши досить широке коло питань, вчений доходить висновку, що попри те, що гетьман був жадібним і корисливим, він, як і його попередники, виявився палким захисником прав і привілеїв козацтва та єдності Гетьманщини. Більше того – ще й вмілим адміністратором і реформатором, який, на думку Зенона Когута, «заклав основи політичної, соціальної та економічної системи Лівобережного гетьманства» (s.136). Що стосується політичних поглядів гетьмана Івана Самойловича, дослідник вважає, що він діяв у межах параметрів окремої української політичної культури, спираючись на її фундаментальні постулати (s.145). 

У п’ятому, найбільшому за обсягом, розділі «The Construction of Historical-Political Narratives (1660–80s)» вчений відходить від аналізу дій політичних діячів і вдається до дослідження історико-політичних творів 1660-х – 1680-х рр. Він бере до розгляду такі тести, як «Пересторога України», «Навіти», «Пам’ять…», «Київський Синопсис», ««Кройніка» Феодосія Софоновича» та «Літопис Самовидця». Перші три з них становлять ядро рукописного збірника другої половини XVII ст., що належав старшинській родині Дворецьких. Ці документи з’явилися наприкінці 1660-х – на початку 1670-х рр., як реакція на Андрусівську угоду 1667 р. між Річчю Посполитою та Московією. Вони відображали політичні та соціальні погляди промосковськи налаштованого українського духовенства та козацької еліти, зокрема щодо умов Андрусівської угоди.

Значну увагу дослідник приділив аналізові «Київського синопсису», творові, який мав на меті пов’язати Київську Русь з Московією. Зенон Когут стверджує, що його автор, ймовірно архімандрит Києво-Печерського монастиря Інокентій Гізель, створив нову концепцію Московської Росії, що походила від Русі Київської. Основними темами «Синопсису» були міцний зв’язок між Києвом і Московією, а також велика російська православна місія перемоги над язичниками й мусульманами. На думку вченого, «Синопсис» не лише заклав концептуальну основу для розширення держави й створення імперії, а й для ідеї та парадигми російсько-української єдності ХІХ ст. (s.177). Цей твір створював ідеологічне підґрунтя союзу з Московією. 

Наступним твором, який суттєво впливав на формування ідентичності та політичної культури освіченої частини суспільства й демонстрував безперервність існування руського панства (держави), була «Кройніка» архімандрита київського Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря Феодосія Софроновича. Зенон Когут зауважує, що «Кройніка», на відміну від «Синопсиса», не стверджує і навіть не натякає на те, що московський цар мав будь-які спадкові права на русинські землі. Софронович жодним чином не пов’язує Московію з Руссю. Він дуже обережний з термінами. Царя він у більшості згадок називає «православним», іноді «московитом», але ніколи – «руським». Навіть у титулі цього правителя не згадується термін «Мала Росія». Отже, це була самостійна безперервна історія Русі чи того, що Софронович називав руським панством (державою), але без Московії. Його Русь – це Україна, під якою розумілись контрольовані козаками землі. Таким чином, Софронович створив для своїх співвітчизників-русичів досить вичерпну історію їхньої батьківщини від біблійних часів до 1672 р. (s.191-192).

Популярність «Кройніки», її поширення в рукописних копіях не лише серед духовенства, але й серед представників козацької старшини, свідчили, на думку Зенона Когута, про те, що в суспільстві сформувалася потреба мати нарис козацької історії. Одним з перших, хто взявся за вирішення цієї проблеми був автор «Літопису Самовидця», козацький старшина Роман Ракушка-Романовський. Центральною темою цього твору, як і решти «козацьких літописів» було повстання Хмельницького й козацька революція. Докладно проаналізувавши текст, дослідник доходить висновку, що головною метою автора «Літопису самовидця» було зафіксувати події середини XVII століття та простежити еволюцію суспільства і державного устрою, що відбувалася в той час і до кінця століття. Вчений зауважує, що хоча «Літопис самовидця» не виявляє жодного інтересу чи обізнаності з такими історико-політичними поняттями, як слов’яно-російський етногенез, русинська нація чи українська батьківщина, вона все ж відображає послідовний український козацький патріотизм і, таким чином, слугує ще одним маркером формування української козацької ідентичності.

Завершуючи цей розділ, Зенон Когут підсумовує, що попри певну відмінність більшість проаналізованих історико-політичних праць містять спільні ознаки ідентичності. На думку дослідника, вони були покликані викликати «гордість та підвищити самооцінку і гідність   Русинського/Російського (Ruthenian/Rossian) народу, представити його як славетний і стародавній народ, походження якого можна простежити до нащадків Ноя» (s.208).

Наступні чотири розділи книги присвячені періодові правління Івана Мазепи. Такий підхід Зенон Когут пояснює тим, що більшість досліджень про гетьмана описують перехід від московського царя до шведського короля як центральну подію його політичної кар’єри. Тому вся його попередня діяльність розглядається як підготовка до цього кроку. Через це поза увагою дослідників залишилися проблеми державного управління, політичної культури та політичних поглядів Мазепи попередніх двох десятиліть. Щоб виправити таку ситуацію, Автор вирішив приділити періоду правління Мазепи значно більше уваги ніж іншим гетьманам.

Отже, в шостому розділі «In Service to Tsar and Ukraine: Hetman Ivan Mazepa» аналізується еволюція політичних поглядів і політики гетьмана того часу, коли він ще вірно служив цареві. З метою визначення цієї політики та ідей, що її зумовлювали, дослідник зосереджується на декількох аспектах гетьманування Івана Мазепи. Перш за все це обставини приходу Мазепи до влади, які мали помітний вплив на формування його політичних поглядів. Другий аспект – кримські походи як спільна справа України та Московії. Завдяки цьому, на думку Автора, гетьман став довіреним соратником царя Петра, мав значний вплив на зовнішню політику Москви та отримав повну свободу дій у Гетьманщині (s.223). Далі Зенон Когут аналізує повстання Петра Іваненка (Петрика) й реакцію Мазепи на нього. Він констатує, що це повстання стало серйозним концептуальним викликом політичній програмі гетьмана й легітимності його влади. Проаналізувавши маніфести гетьмана проти Петрика та його листи до кримського хана, вчений доходить висновку, що офіційна політична позиція Мазепи повністю відповідала політиці Москви та її нової імперській ідеології (s.243). Щоправда, дослідник сумнівається в щирості цієї позиції. Тому останній аспект цього розділу, він присвятив з’ясуванню того, чи гетьман був щирий в своїй лояльності до царя, чи лише удавав свою прихильність, таємно плекаючи зовсім інші плани? Зрештою, після розгляду доволі скупих джерел, які б могли дещо прояснити це питання, він доходить висновку, що політична програма гетьмана Мазепи була двоїстою: він прагнув побудувати соціально консолідоване суспільство з процвітаючим і культурно активним політичним устроєм та об’єднати усі території, на які претендували козаки (s.249).  

Сьомий розділ «Mazepa: Modernizer and Enlightened Ruler (1687–1708)», присвячений розбудові Гетьманщини під владою Московської держави. У ньому дослідник показує Мазепу модернізатором і просвітником, який намагався розбудувати в Гетьманщині добре організовану державу й сформувати націю. Зенон Когут аналізує зусилля гетьмана з забезпечення територіальних меж Гетьманщини, його заходи з впорядкування суспільства та землекористування, реформу фіскальної системи та спричинене нею економічне зростання й сприяння розвитку церкви, освіти, культури. Дослідник припускає, що Іван Мазепа у своїх зусиллях з розбудови держави ймовірно взяв за зразок просвіченого правителя епохи Відродження й збирався за цією моделлю модернізувати управління Гетьманщиною: збільшити податки, впорядкувати суспільство, сприяти економічному розвитку, підтримувати Церкву та забезпечити розвиток освіти й культури. Проте не слід вважати, що Мазепа будував українську національну державу в сучасному розумінні. На думку Зенона Когута, його метою було створення конкретного, самокерованого політичного утворення з чітко визначеними кордонами, власною адміністрацією, військом, економічною системою, церковною структурою та правителем. Однак ця держава не була суверенною, оскільки суверенітет належав цареві, вона мала бути автономною як і багато інших утворень ранньомодерної Європи (s.252). 

У восьмому розділі «Mazepa: Hetman of a Sacred Rutheno-Rossian Realm», Зенон Когут знову звертається до наскрізної теми дослідження – політичної культури. Він аналізує специфіку цієї культури, як концептуальної основи, на якій гетьман намагався збудувати державу та націю, що поєднувала погляди українських православних кіл, козаків та московитів у цілісну політико-релігійну концепцію. Дослідник задається питанням: як саме сформувався мазепинський синтез політичної культури? Ця частина книги присвячена: а) концептуальним основам політики та стилю правління гетьмана Мазепи; б) його вірі в те, що тільки сильна й беззастережна влада гетьмана може врятувати Україну; в) його вмінню шукати компроміси зі старшиною; г) прагненню заснувати правлячу династію; д) вивченню панегіриків й інших барокових текстів київських книжників, які долучились до конструювання образу гетьмана й Війська Запорізького як носіїв спадщини Русі-Рутенії-Росії й захисників православної віри. Слід зауважити, що під цим терміном розумілись козацькі території, території проживання руського народу/нації та Запорізькі землі, але жодним чином не території Московії.

На основі цього аналізу Автор виділяє основні елементи мазепинської концепції політичної культури. Першим у цій тріаді було формування образу гетьмана, як воїна-правителя і захисника Русино-Росії (Rutheno-Rossia) та її народу (Rutheno-Rossian people) від невірних турків і татар за підтримки московського царя і під його владою. Об’єднання України і Московії було великою спільною місією козаків, українського духовенства, русино-російського народу і московської влади. Другий елемент пов’язував козацьку державу і русино-російський народ (Rutheno-Rossian people) із стародавньою Руссю: він представляв сучасну Русино-Росію, Русино-російську Церкву, гетьмана, Запорізьке Військо і русино-російський народ/націю як продовжувачів політичної, релігійної та духовної спадщини Русі. Таким чином, вона надавала козацькій державі та русино-російському народу видатне походження та спадщину. Третім елементом цієї концепції було привласнення козацьким гетьманом найсвятіших духовних уявлень та вірувань русько-русинського православного народу (s.329). Посилаючись на ці концепції та образи, світська та духовна еліта не тільки створила специфічну політико-релігійну культуру, а й заклала ідеологічні основи для інтегрованої мазепинської держави.

Слабким місцем Мазепиної концепції, на думку Зенона Когута, була саме православна складова. Справа в тім, що паралельно з гетьманом свій проект добре регульованої держави у той час почав створювати й цар Петро. Він, як і гетьман, прагнув використати для цього православну церкву та українське духовенство. Останнє, хоча й підтримувало гетьмана, але царський проект був для нього привабливішим, бо давав змогу реформувати православну церкву всієї імперії на основі Русько-Російської (Київської) Церкви. У цій ситуації пропозиція Мазепи не витримувала конкуренції й була приреченою (s.330). 

Дев’ятий розділ «From Tsarist Service to Swedish Protection (1705–09)» присвячений аналізові розпаду цієї концепції, після конфлікту гетьмана з Петром І, та переорієнтація політичної думки на українську автономію й поворот до Швеції. Дослідник аналізує чотири головні причини що, на його думку, спричинили крах Мазепиної ідеї й спонукали гетьмана перекинутись на бік шведського короля. Зенон Когут вважає, що на цей вибір вплинули: Велика Північна війна, безпрецедентний напад царя на українську автономію, політика «випаленої землі» та відмова Петра І захищати Гетьманщину від наступу польсько-шведських військ (s.332). 

Дослідник зауважує, що протягом двох десятиліть Мазепа намагався розбудовувати самоправну козацьку державу з чітко визначеними правами в підданстві Московського царя. Себе ж він бачив залежним правителем не лише Війська Запорізького, а й автономної України – країни «вільного народу», що володіє вічними «правами й вольностями». Вчений припускає, що Мазепа, ймовірно, прагнув досягти статусу, аналогічного статусу господарів Молдавії та Валахії або кримських ханів щодо Османської імперії, й стати  правителем однієї з залежних європейських держав, які мали максимальний ступінь автономії. Руйнування цих планів змусило гетьмана розірвати з царем. 

Далі вчений ставить питання: «чи в тій ситуації Мазепа був готовий взяти на себе роль суверена незалежного князівства?». З сучасної перспективи це виглядає цілком можливим. Однак Зенон Когут переконаний, що ні. Він пояснює це двома обставинами. По-перше, гетьман «і його козацьке оточення були прив’язані до концепції служби і захисту, тобто до ідеї, що Військо Запорізьке служило монарху, поки монарх захищав його землі». По-друге, зовнішньо політична реальність була не сприятливою для такого розвитку подій. Гетьманщина потребувала суверенного захисника і тому Мазепа звернувся до шведського короля (s.358-359). 

У десятому розділі «From Reprisals to Ideological Combat: Peter vs Mazepa» переказується перебіг подій, що сталися відразу після переходу Мазепи з козаками на бік шведів: знищення Батурина, репресії й терор, який охопив Гетьманщину, вибори лояльного гетьмана й заходи, до яких вдавалися московити для заохочення й спонукання козаків служити цареві. Розповідається про ліквідацію Січі, розглядається процес демонізації Мазепи й ритуальні дії, вчинені царем та православним духовенством з цією метою. Далі дослідник звертає увагу на ідеологічну боротьбу, що восени 1708 й взимку 1709 рр. розгорілася між Петром і Скоропадським з одного боку та Мазепою й Карлом ХІІ – з іншого. В історіографії вона відома, як «війна маніфестів». В своїх маніфестах гетьман пояснював, що  головною  причиною, яка змусила його відійти від царя й прийняти захист шведського короля стала відмова Петра І захищати Україну від шведів, та спроби обмежити українську автономію, що було порушенням договірних угод між царем і козацьким військом. Такий погляд, на думку Зенона Когута, відображав політичну культуру і свідомість козацької України, адже козаки вважали, що вони, як «вільний народ», добровільно підкорилися цареві як своєму захиснику. Згідно цим баченням: «Послух і військова служба були основними обов’язками народу перед монархом. Натомість монарх мав захищати «вільний народ» від ворогів і зберігати цілісність його території та майнових прав. Система самоврядування була найважливішою складовою прав народу і була недоторканною. Без згоди народу монарх не мав права розміщувати свої війська на його території або поширювати там юрисдикцію своєї адміністрації (наприклад, стягувати податки). Протилежністю захисту, тобто нехтуванням сувереном прав народу, була «тиранія»» (s.379). Тому «вільна нація мала повне право і навіть обов’язок розірвати з тираном».

Відносно маніфестів Петра дослідник зауважує, що вони, здавалось, відображали повну згоду з політичною культурою та передумовами, що лежали в основі маніфестів Мазепи, а саме: козаки та малоросійська нація мали вічні права як «вільний народ», вони добровільно піддалися захисту царя й були зобов’язані йому повагою й послухом, а цар зобов’язаний захищати їх від будь-якого ворога і поважати їх непорушні права. Однак далі цар стверджував, що він ретельно дотримувався своїх зобов’язань, а от Мазепа зрадив без причини вчинивши потрійну зраду: порушивши клятву цареві, зрадивши Україну і ставши відступником від православної віри. З огляду на це Автор зауважує, що Петро І досить вправно використав традиційні українські політичні цінності того часу, для конструювання демонічного образу Мазепи (s.381). З іншого боку, гетьман у такий спосіб мимо волі змусив російську сторону взяти участь у широкій дискусії, що розглядала питання права і свобод, захисту й тиранії, взаємних зобов’язаннь, права на опір і природу зради.

Ще одне питання, яким задається Зенон Когут в цьому розділі: чи вчинив Мазепа зраду? Він не вдається до переказу довготривалої дискусії між істориками і публіцистами, а висловлює свої висновки з цього питання. Дослідник вважає усі звинувачення у зраді безпідставними, адже: «як козацький ватажок Мазепа просував основні цінності козацької України: права і свободи Війська Запорізького, добробут українського/малоросійського народу, а також вірність і любов до української батьківщини. Всі ці елементи були яскравим відображенням ранньомодерної української ідентичності та патріотизму. Вони були присутні і мали надзвичайне значення для Мазепи, коли він зіткнувся з великою кризою: вибором між Петром і Карлом XII. Більше того, Мазепа жив і помер як відданий прихильник православної віри, він зробив більше на благо православ’я, ніж будь-який інший козацький ватажок. Ідея, що він міг би відмовитися від цієї віри і працювати над її знищенням могла бути лише вигадкою, придуманою для пропагандистських цілей» (s.388). 

Наступний, одинадцятий розділ «Liberating Ukraine: Hetman Pylyp Orlyk (1709–14)» присвячений аналізові діяльності гетьмана Пилипа Орлика, зусилля якого були спрямовані на визволення Гетьманщини з під влади Москви. У розділі розповідається про обставини обрання Пилипа Орлика гетьманом та аналізуються його зусилля з визволення України. 

Поряд з перебігом політичних подій Автор вдається до аналізу цілої низки документів. Зокрема, аналізується інструкція гетьмана Пилипа Орлика козацьким послам до Бахчисараю, відома як «Puncta Compendiosa», низка документів, виданих представниками коаліції задля здобуття міжнародної підтримки й підтримки місцевого населення: маніфест султана Буджацької орди Мехмеда від 28 січня 1711 р., «Універсальний лист короля Швеції до українців» (Literae Universales Regis Sueciae ad Ucrainenses), маніфест київського воєводи Юзефа Потоцького, який представляв польського короля Станіслава Лещинського. Крім цього, два трактати про Київ, написаних гетьманом і адресованих великому візиру Оттоманської Порти, коли той саме вів переговори з московитами: «Relatio vera de Cosacis et de Kiiovia» (Правдивий звіт про козаків і Київ), «Relatio deKiiovia» (Звіт про Київ) та його ж «Маніфест європейським урядам», в якому пояснював чому християнська козацька нація уклала союз з Османською імперією і що такий союз не суперечить зобов’язанням України перед спільною християнською справою. Дослідник переконаний, що головною метою маніфесту було обґрунтування права українського народу на боротьбу за визволення і створення суверенної держави. З цієї причини Орлик наголосив на їхньому «природному праві (droit naturel)» звільнитися від гноблення. 

Зенон Когут зазначає, що попри невдалі зусилля, упродовж усього часу перебування на посаді, Пилип Орлик непохитно й послідовно переслідував єдину мету: звільнити козацьку Україну на обох берегах Дніпра і забезпечити міжнародні гарантії її суверенітету, кордонів і самоврядування, тим самим створивши практично незалежну козацьку державу. На його думку, ці зусилля змусили українську еліту обміркувати та сформулювати свої фундаментальні переконання та цінності, що, в свою чергу, призвело до кардинального переосмислення козацької України (s.427).

Про те, яким було це переосмислення йдеться в останньому, дванадцятому, розділі книги «Rethinking Ukraine:Envisioning a Free Cossack Commonwealth». Автор намагається з’ясувати, яким чином відбувалось переформулювання фундаментальних цінностей козацької України. Для вивчення цієї проблеми Зенон Когут знову вдається до аналізу тогочасних текстів, створених середовищем Мазепи та Орлика, чи написаних самим гетьманом. Головне місце серед них посідає Бендерська конституція – Pacta et Constitutiones legum libertatumque Exercitus Zaporoviensis 1710 р. На їхній основі дослідник визначає головні концептуальні засади вільної козацької держави, під якими він розуміє: винайдення концепту «козацька нація», конструювання козацької міфології та ґранд наративу, а також окреслення політичної та адміністративної структури цієї держави.

Поняття козацької нації, згідно з твердженням Автора, з’являється в конституції як замінник русинського/ малоросійського народу/нації. Нова теорія визначила вільну козацьку націю та українську батьківщину, наділену давніми «правами та вольностями», як основні цінності козацької України. Вона стверджувала, що козацька нація була іноземного походження і що первісна назва козаків, як свідчать давні джерела, була «хозари» або «козари». Зенон Когут вважає, що прийняття теорії хозарського етногенезу призвело до відокремлення козаків від русинської складової нації. Хозарська теорія відводила національну приналежність виключно козакам, а рутенський/малоросійський народ/націю зводила до статусу корінного підданого народу. До часів Мазепи козаки вважали себе правлячим класом рутенського/малоросійського народу/нації, але водночас і складовою частиною цього народу або нації. Прийнявши хозарську теорію, виключно козаки стали вважатись нацією (s.437). 

Автор задається питанням, як відбувалось конструювання козацького ґранд-наративу як частини політичної культури козацького народу. Зенон Когут вважає, що саме в часи Орлика був сконструйований козацький ґранд-наратив, в якому стародавні права і вольності були представлені як невід’ємна риса войовничої козацької нації.  Цей ґранд-наратив виводив походження України не від слов’яно-російського народу, який в кінцевому підсумку був пов’язаний з московським царем, а від більш давнього козацько-козарського вільного народу. Отже, предки козаків мали давнішу історію, ніж московити; вони мали інших правителів і раніше прийняли християнство. Не маючи нічого спільного з предками московитів, козаки-козари не мали жодного обов’язку підкорятися московським царям (s.443). Далі дослідник намагається з’ясувати, якою ж уявлялась вільна козацька нація творцям «Бендерської конституції». На мою думку, слід акцентувати увагу на кількох важливих висновках, яких Зенон Когут доходить на основі аналізу цього документу. По-перше, він вважає, що вищеназваний текст набув повного значення конституції, що встановлювала та регулювала відносини між владою гетьмана, українською старшиною та Запорізьким Військом у сьогоденні та майбутньому (s. 447). 

По-друге, конституція визначала кордони в межах, встановлених за часів Хмельницького і підтверджених угодами з Польщею та Москвою. Козацька держава мала включати як Правобережну, так і Лівобережну Україну, а також землі Слобідських козаків.

По-третє, згідно з «Конституцією» Гетьманщина мала бути православною державою.

По-чеверте, конституція представила новий план конституційно-адміністративної структури майбутньої козацької держави. Згідно з нею впроваджувався принцип колегіальності управління шляхом створення козацької генеральної ради, яка разом із козацьким гетьманом виконувала функції законодавчого, адміністративного та виконавчого органів влади. До її складу входили генеральна старшина, полковники, полкова старшина, обрані генеральні радники (по одному від кожного полку) та представники Запорізького Січі.

По-п’яте, Бендерська конституція була документом, складеним козацьким станом, для козацького стану і в інтересах козацького стану.

По-шосте, великий козацький ґранд-наратив справив значний вплив на подальшу еволюцію української політичної думки. Хоча її подальший розвиток відбувався під російським пануванням, що вимагало відмови від більшості антиросійської риторики та прийняття ідеї лояльної служби царю, козацький ґранд-наратив зберіг багато елементів оригінальної конструкції Орлика. Серед них були козарське походження козацького народу, священність і вічність українських прав і свобод, визволення козаків Хмельницьким та їхнє добровільне прийняття царського захисту на основі укладеного договору і підтвердження домовленостей священною присягою (s.454).

У висновках Зенон Когут підсумовує те, що дослідив у вищеназваних розділах. Він, зокрема, зауважує, що поява специфічної русинської політичної культури на українських землях між 1569-1640 рр. була унікальним явищем з огляду на те, що не існувало жодних політичних, адміністративних чи інституційних культур, які б цьому сприяли. На думку дослідника, вона виникла на основі концепції руської нації, рівної польській та литовській націям в Речі Посполитій. Підставою для формування цієї ідентичності було існування руських князівських і шляхетських родів, що походили з часів середньовіччя і були рівними, а то й вищими від родів цих двох народів. (s.455) 

Релігійна криза, спровокована Реформацією, Контрреформацією та наслідками Берестейської унії 1596 р., викликала широку дискусію про русинську ідентичність та національну свідомість й призвела до розширення руського національного наративу, який тепер включав окрім шляхти ще й козаків та міщан. 

З початку XVII ст. козаки поступово ставали все більш важливою частиною руської нації. Після того, як вони змусили відродити православну ієрархію і забезпечили подальше існування православної церкви, вони перейняли на себе ще й образ «християнських лицарів», які захищають свою батьківщину. На той час Річ Посполиту. Козацьке повстання 1648 р. призвело до створення нового державного утворення – Гетьманщини, частково заснованого на традиціях руської ідентичності. Ключовою подією її виникнення Зенон Когут вважає Зборівську угоду 1649 р., завдяки якій було визначено козацьку територію, на якій були визнані прерогативи руського народу, руської держави й православної віри. 

Під захист Московського царства Гетьманщина потрапила згідно з Переяславською угодою 1654 р., якою були підтверджені основні права і вольності козаків та різних верств населення. Згодом ці права і вольності підтверджувалися щойно новий козацький лідер вступав на посаду. Відповідно, Автор доходить висновку, що цар і Московська держава офіційно визнавали, що Гетьманщина була окремою політичною одиницею, а русини, які там проживали, були привілейованими підданими (s.457).

Втручання Москви у внутрішні справи Гетьманщини змусило гетьмана Івана Виговського розглянути можливість помиритись із Річчю Посполитою, що знайшло своє відображення в Гадяцькій унії 1658 р. Дослідник зауважує, що козацькі пропозиції в цьому документі мали на меті об’єднати два проєкти державотворення: політичну систему руської нації, виокремлену з руських земель Королівства Польського, та політичну систему Запорізького Війська, засновану на територіях центральної України, на які претендували козаки. Ця руська частина держави мала бути православною. 

Він також звертає увагу на те що, що саме Гадяцька унія стимулювала появу в політичній культурі нової концепції – концепції української батьківщини. До кінця 1670-х рр. вона набула такого поширення, що всі претенденти на гетьманство як на лівому, так і на правому березі Дніпра виправдовували свої дії благом «нашої української батьківщини» (s.460).

Звертається увага на важливий вплив історико-політичних праць того часу, а особливо «Київського синопсису», на політичну культуру. Синопсис демонстрував першість і винятковість Києва та його Печерського монастиря як джерела, основи та постійного виразу поглядів слов’яно-російського народу та слов’яно-російського православного царства. Праця розвивала ідею, що сучасний московський цар є продовжувачем цього царства, що цар та слов’яно-російський народ наділені священною місією. Ця ідея знайшла своє вираження у діяльності гетьмана Івана Самойловича, який повністю покладався на московську владу, а потім була розвинута його наступником – Іваном Мазепою.

Зенон Когут вважає, що мазепинська ідея представляла собою окремий етап у процесі становлення ранньомодерної держави й була сформульована з метою створення ідеологічної основи для козацько-руської держави та православного русько-російського народу/нації в рамках царського та московського правління. Головним елементом у цьому процесі Автор вважає створення образу козака як воїна-правителя і захисника Русі та руського народу від невірних турків і татар за підтримки і під владою московського царя (s.463). Ця ідея виявилась недовговічною й розвалилася під тиском Великої Північної Війни. 

Далі дослідник стверджує, що Бендерська конституція, яку він вважає найвищим досягненням епохи Орлика, переформулювала фундаментальні козацькі переконання та цінності. Вона передбачала республіканську форму правління, окреслювала територіальну, політичну, релігійну, фінансову та судову системи України. Попри те, що вона не була реалізована, сформований під її впливом козацький ґранд-наратив мав довготривалий влив на політичну культуру. Цей ґранд-наратив, на думку вченого, арґументував незалежне походження вільної козацької нації, яка жодним чином не була пов’язана з Московією або московським царем. Він стверджував, що русичі/українці були корінним населенням своєї території і мали вічні права (s.466).

В епілозі Зенон Когут стверджує, що «Бендерська Конституція» та поява ґранд наративу про козацьку автономію завершили період формування української політичної культури, що розпочався від Люблінської унії. Головну свою увагу він концентрує на трьох основних питаннях: роль України у формуванні концепції Росії, що прийшла на заміну Московському царству, еволюція козацького ґранд-наративу та вплив ідеї козацької України на модерне українське державотворення. 

З першого питання дослідник висуває кілька актуальних тез. Зокрема, він стверджує, що трансформацію московського царства в російську імперію підготувала київська церковна традиція, викладена в «Синопсисі», адже він дав основу для ідеї про Росію як колиску слов’яно-російського народу. Саме на його основі виникло твердження, що історія українських земель і українського народу має розглядатися як невід’ємна частина російської історії. Створена у такий спосіб парадигма, на думку Автора, продовжує визначати Росію і російську ідентичність і сьогодні. Українське духовенство не лише забезпечило концептуальну основу для формування Росії, а й допомогло створити її високу культуру. Українці створили єдину російську православну культурну традицію, поєднавши московське православ’я з післямогиляською версією українського православ’я, а також українською версією церковно-слов’янської мови (s.469-470). 

Щодо другого питання Зенон Когут зазначає, що й після Орлика козацька еліта Гетьманщини продовжувала модифікувати і вдосконалювати ґранд-наратив, створений козацькими емігрантами в Бендерах. До творів, в яких він розвивався, дослідник зараховує праці Григорія Грабянки, Самійла Величка, Семена Дівовича та роботу невідомого автора, відому як «Історія Русів». Усі ці твори, на думку Автора, доводять, що до середини XVIII століття козацька еліта розвинула свою концепцію Малої Росії, включивши в неї такі основні положення: (I) Мала Росія була назвою їхнього державного утворення; (2) Мала Росія і Велика Росія були окремими землями і народами; (3) ці дві землі і народи були пов’язані спільним царем; ( 4) Запорізьке Військо, малоросійський народ/нація та сама Мала Росія уклали добровільні угоди спочатку з польським королем, а пізніше з московським царем; (5) Мала Росія та її народ завжди зберігали свої «права і вольності» (s. 471). 

Відповідаючи на третє питання Зенон Когут зауважує, що значний вплив на формування сучасної української історичної пам’яті та ідентичності мали нащадки української козацької шляхти, які після ліквідації Гетьманщини старанно збирали і публікували топографічні описи, генеалогії, місцеві історії, родинні архіви тощо. У такий спосіб вони зберігли залишки малоросійської спадщини й зіграли важливу роль на ранньому етапі сучасного українського націєтворення. Все це мало великий вплив на національний рух і на формування нового ґранд-наративу, який створив Михайло Грушевський.

Дослідник констатує, що «сучасний український національний рух привласнив політичну та культурну спадщину Гетьманщини як невід’ємну частину сучасної української ідентичності та нації. Паралельно з цим  російська парадигма єдності працювала над створенням сучасної російської ідентичності та почуття нації. Результатом цих двох процесів стали дві несумісні візії української та російської ідентичності та нації. Ці протилежні візії, що частково випливають із політичної боротьби козацької України, зберігаються донині. У третьому десятилітті XXI століття вони стали причиною великої українсько-російської війни, найбільшого військового конфлікту в Європі з часів Другої світової війни. Геноцидна агресія Росії проти України та запеклий опір українців є, по суті, продовженням боротьби між ідентичностями та політичними течіями, що бере свій початок у козацькій Україні». (s. 478)

Отже, книга Зенона Когута є значним внеском в сучасну українську історіографію взагалі та історіографію Гетьманщини зокрема. Вона порушує багато важливих питань, демонструє дуже цінні авторські міркування й висновки з проблем, які виходять далеко за межі проблематики раньомодерної України, пояснюючи корені сучасної української ідентичності. Зенон Когут черговий раз продемонстрував нам своє блискуче уміння аналізувати ранньомодерні джерела й створив неперевершений інтелектуальний продукт. Ця книга має бути якнайшвидше перекладена й видана в Україні.