Євген Чикаленко. Про українську літературну мову / Програма дослідження модерної історії та суспільства України імені Петра Яцика; Інститут історичних досліджень Львівського національного університету імені Івана Франка; Канадський Інститут Українських Студій Університету Альберти. Львів: Манускрипт–Львів, 2025 (Бібліотека «України модерної») – 72 с.
У 2025 році в серії Бібліотека «України модерної» у Львові у видавництві Манускрипт-Львів світ побачило видання праці Євгена Чикаленка «Про літературну українську мову». Ідея цього перевидання, наклад, упорядкування, наукові коментарі та ґрунтовна вступна стаття належать перу історика, дослідника ЗУНРу Олега Павлишина.
Попри те, що особа Євгена Чикаленка (1861-1931), українського культурного діяча кінця ХІХ – першої третини ХХ ст., землевласника, теоретика й практика сільського господарства, члена Української Центральної Ради, мецената, видавця та публіциста є досить знаною, його брошура, присвячена українській літературній мові, видана у 1920 році в Перемишлі, ще й сьогодні залишається маловідомою. Зважаючи на суспільну вагу цього твору та його роль як поштовху до мовних дискусій між галицькими й наддніпрянськими діячами, представлення взаємин Чикаленка з українцями Галичини в широкому мовному та громадсько-політичному контексті є великою заслугою упорядника нинішнього видання. Учасник драгоманівського гуртка, а відтак і «Старої громади» у Києві, Чикаленко невдовзі став меценатом як щоденних українських газет — зокрема «Громадської думки» (1906), «Нової громади» (1906), «Ради» (1906–1914), — так і популярних видань з історії України, різноманітних словників, а також творів Володимира Винниченка, Михайла Коцюбинського та Івана Франка; він був одним із фундаторів Академічного дому та ктитором курсів українознавства у Львові (1904–1905) і Наукового товариства імені Шевченка.
(Архів ім. Д. Антоновича УВАН, США).
Коло спілкування (особисті зустрічі та листування) Євгена Чикаленка було надзвичайно широким: Михайло Грушевський, Іван Франко, Кирило Студинський, Іван Джиджора, Володимир Загайкевич, Лонгин Цеґельський, Степан Федак, Вільгельм Габсбурґ (Василь Вишиваний), В’ячеслав Липинський, Петро Шекерик-Доників, Михайло Кос та ін. Олег Павлишин у своїй розвідці наводить сповнені симпатії й пошани, водночас надзвичайно влучні характеристики цього українського діяча, подані його сучасниками — Олександром Лотоцьким, Мироном Кордубою, Кирилом Трильовським.
Переховуючись у Москві та Фінляндії від царської охранки під час Першої світової війни, Євген Чикаленко повернувся в Україну лише після повалення самодержавства й став членом Української Центральної Ради. З встановленням правління Директорії, перед загрозою більшовиків, разом із частиною урядовців він виїхав до Станиславова, де відвідував засідання УНРади, бував на запрошення місцевих священників у Славську та Жаб’ї (сучасна Верховина), а згодом був вивезений польською військовою адміністрацією до Мостиськ. Зрештою він опинився у Перемишлі, де заприятелював із лікарем-офтальмологом Михайлом Косом, дискутуючи про національно-політичні справи. У цьому місті над Сяном Чикаленко зміг систематично опрацювати газети, які виходили друком у Відні, Варшаві, Кам’янці-Подільському та Львові, щоб увійти в контекст тогочасних подій в Україні та Європі. Подальші мандри привели Чикаленка через Варшаву, Прагу, Карлсбад (сучасні Карлові Вари) до міста Рабенштайн поблизу Відня і зрештою до Подєбрадів, де він отримав посаду професора Української господарської академії.
Парадоксально, але землевласник і меценат, який постійно фінансово підтримував українську національну культуру, наприкінці свого життєвого шляху сам опинився в матеріальній скруті, якій бодай частково намагалися зарадити його галицькі друзі. Зокрема, за порадою Кирила Трильовського щодо тактовної та гідної підтримки старшого колеги та його дружини, Видавнича спілка «Діло» у Львові викупила в американського часопису право на видання споминів Чикаленка, надавши цій допомозі вигляд гонорару за подальше їх написання. Також Товариство «Просвіта» у 1926 році вшанувало Євгена Чикаленка почесним членством.
Життєва мандрівка Чикаленка завершилася у Празі у 1929 році, де на його панахиді були присутні численні діячі української еміґрації. Ще за життя автора побачила світ перша частина його спогадів, друга ж була видана вже у 1931 р. посмертно.
Яким же був підхід Євгена Чикаленка до проблеми української літературної мови? Найвлучніше це відображає своєрідне мотто, поміщене на початку його брошури: «Український народ поділений кордонами, розвивався в неоднакових історичних та політично-суспільних умовах, то й мова літературна у него виробилась неоднакова, але коли ми хочемо бути нацією, то повинні якнайшвидче виробити одну літературну мову. Вона прислужиться до скоршого зближення інтеліґенції обох частин України; тоді не буде такого різкого поділу нашої інтеліґенції хоч по мові на Галичан та Наддніпрянців, а се в деякій мірі допоможе і з’єднанню земель українських».
Така позиція Чикаленка була усвідомлена і стала. Ще з часів купівлі ним маєтку у селі Кононівка, селяни, які розмовляли українсько-російською «мішанкою» зауважили, що дідич незвично для них спілкується виключно українською, як зрештою і ціла його родина.
Дискусії над формуванням єдиного стандарту української літературної мови, як зазначає Олег Павлишин, були в центрі уваги української інтеліґенції Наддніпрянщини і Галичини щонайменше від середини ХІХ ст. Тут варто згадати імена Івана Могильницького, Якова Головацького, Йосифа Лозинського, Пантелейомна Куліша, Бориса Грінченка та інших. Чикаленко вніс нове дихання у мовну дискусію, взявши діяльну участь у словниковій комісії «Старої громади» та сприяючи виданню «Словника української мови» Бориса Грінченка. Ще у 1907 р. він видав у Києві брошуру «Розмова про мову», де у формі діалогів з уявним опонентом вів дискусію про потребу запровадження простонародної мови в офіційний дискурс, наголошуючи, що «просвіта на своїй рідній мові будить народ від віковічного сну, виводить його з темноти та бідності на ясний світ до кращого життя». До дискусії у 1909 р. долучився і український письменник, громадський діяч та педагог Модест Левицький у «Літературно-Науковому Віснику» в публікації «Де-що до справи про вкраїнську письменницьку мову». На заклик редакції журналу з 1913 р. Левицький продовжив досліджувати лексичні запозичення в українській літературній мові. Свій новий вклад у це питання вніс і Євген Чикаленко після тривалого перебування в Галичині, розмов та листування з галицькими українцями. Він проаналізував тексти місцевих часописів, календарів, книг виявивши значну кількість слів російського, церковно-слов’янського та польського походження. Врешті ця праця знайшла свій вияв у друці на сторінках часопису «Український Голос» у березні – червні 1920 р. переліку таких мовних запозичень, а невдовзі й друку цього тексту у Перемишлі як окремої брошури (перевиданої і прокоментованої у нинішній книзі). До брошури Євгена Чикаленка включено текст-коментар гімназійного професора з Перемишля Павла Волянського з доповненнями лексичних запозичень та підтримкою позиції наддніпрянського автора. Вже у 1922 р. брошуру Чикаленка передрукув берлінський часопис «Українське Слово». Загалом його мовознавчі дослідження стали значним поштовхом до реформування української літературної мови у міжвоєнний час.
(Архів ім. Д. Антоновича УВАН, США).
Паралельними до мовних пошуків Євгена Чикаленка стали зміни в українській військовій термінології в період ЗУНРу та зміни в українському правописі навесні 1919 р., ініційовані Державним секретаріатом освіти ЗУНР, які б мали запровадити під час навчання у гімназіях.
Вступна стаття Олега Павлишина містить значний масив бібліографії, присвяченої як постаті Євгена Чикаленка, так і сучасній йому епосі, біографічні довідки про малознаних осіб з життєвого шляху мовознавця, а також істотні уточнення його біографії. Поруч з вступом, брошурою Євгена Чикаленка та коментарем Павла Волянського книга містить перелік згаданих у тексті періодичних видань та ґрунтовні покажчики. Окрасою видання є портрет Чикаленка на титулі роботи Сергія Мако 1928 року, художника, який тривалий час жив у Празі та став відомим у Європі після еміґрації до Франції. Доповнюють ілюстрації фотопортрет та надзвичайна знімка українського діяча в брилі поміж двох снопів.
Арґументований виклад матеріалу поєднується з легким стилем написання книги, яка вже стала предметом обговорення в середовищі українських мовознавців та істориків, зокрема у Львівському національному університеті. Вона отримала схвальні відгуки дослідників — істориків, мовознавців та літературознавців, серед яких Оля Гнатюк, Міхаель Мозер та Марк Реберт Стех, — і водночас буде цікавою для широкого кола читачів.
____________________
Усі ілюстрації належать до книги, на яку зроблено огляд.
