15-16 травня 2014 р. в м. Києві відбулася Міжнародна міждисциплінарна конференція «Батьки і діти: ґенераційний фактор і можливості постколоніальних студій в літературах Центрально-Східної Європи і Балкан». Організаторами виступили відділ теорії літератури Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України (Україна) та відділ україністики Інституту слов’янської філології Вроцлавського університету (Польща) за участю Міжнародної асоціації гуманітаріїв. Конференція була організована в рамках дослідницького проекту, фінансованого Міністерством науки та вищої освіти Польщі, № 12Н 12 0046 81 «Посттоталітарний синдром покоління в слов’янських літературах Центральної, Східної та Південно-Східної Європи наприкінці ХХ і початку ХХІ століття у світлі постколоніальних досліджень».
Інтелектуальний світ останніх десятиріч активно рефлексує на тему свого колоніального минулого, оприявнюючи, заліковуючи, долаючи завдані та зазнані травми. Зміна поколінь – це водночас і зміна у ставленні до колоніальних практик, що робить зрозумілим таке тематичне поєднання в рамках однієї конференції. Вона стала черговим кроком до осмислення колоніальної свідомості та її впливу на формування поколінь і взаємодію між ними – як це відображено в творах художньої літератури.
Відкрилася конференція словами вітання Аґнешки Матусяк (Вроцлав, Польща), Тамари Гундорової (Київ, Україна) і доповідями Даріуша Скурчевського (Люблін, Польща) «Radicalconversionasapostcolonialdisavowal» («Радикальна конверсія як постколоніальна відмова») та Олега Ільницького (Едмонт, Канада) «Теоретичні міркування про «культуру» в імперії (з перспективи російсько-українських стосунків 1800-1850 рр.)».
Даріуш Скурчевські розглянув у постколоніальному розрізі ґенераційні трансформації християнського релігійного наративу. За приклад служить історія Пьотра Ібрагіма Кальваса, який з 1980-х рр. займався панк-музикою, а з 2000 р. став радикальним мусульманином.Такі жести-зречення трактуються як своєрідний перфоманс, що знаменує звільнення від національних та релігійних «зобов’язань».
У доповіді Олега Ільницького було запропоновано розмежовувати російську національну та імперську літератури. Подібне розмежування дає відповіді на багато питань ідентичності, не змушуючи, наприклад, обирати між українською та російською національністю вкорінених у російську культуру українських письменників, найбільш відомим представником яких є Микола Гоголь. І якщо термін «російська література», маскуючи імперську, розчиняє в собі здобутки представників колоній, то статус імперської літератури сам по собі заперечує її мононаціональність і знімає необхідність однозначного вибору між національними ідентичностями.
Секція «Теорія поколінь» була присвячена окресленню можливостей, які відкриває перед науковцями дослідження суспільних, культурних, літературних процесів крізь призму ґенераційного чинника.
У доповіді Аґнешки Матусяк та Матеуша Свєтліцкого (Вроцлав, Польща) «Категорія покоління в сучасних культурно-суспільних дослідженнях» було розглянуто приклади застосування і можливості, які відкриває для дослідників ґенераційний підхід до явищ культури та літератури. В ході виниклої дискусії Аґнешка Матусяк наголосила також на перспективах прочитання конфлікту поколінь у дусі ґендеру; на тому, що розглядаючи проблему «батьки і діти» необхідно долати інерцію внутрішньої форми і не обмежуватися парою «батько-син», але звертати також увагу на взаємини матерів і дочок.
Олександр Пронкевич (Миколаїв) запропонував застосувати на українському ґрунті досвід іспаномовного літературознавства («Теорія поколінь в іспаномовному літературознавстві: уроки для України»). Специфічною рисою іспанономовних культур є широке використання принципу поколінь для структурування інтелектуальної історії і літературного процесу, зокрема. Доповідач познайомив присутніх з підходами, які застосовуються науковцями-іспаністами для обґрунтування принципу поколінь як самодостатньої літературознавчої категорії.
«Антропос «покоління»: антропологічний, соціокультурний, естетичний зріз» – так називалася доповідь Ольги Червінської (Чернівці), яка розглядала проблему жертовності в контексті взаємин батьки-діти. Доповідачка підкреслювала особливості цих стосунків в українців порівняно з іншими народами.
У застосуванні до української літератури ґенераційний підхід може виявитися особливо плідним з огляду на відому усталену концептуальну метафору «українські письменники – це родина: Тарас Шевченко – батько, Леся Українка – донька, сестра і т.д.», – зауважила Тамара Гундорова. Її думку підтвердила Валентина Хархун, звернувши увагу на мотив братів, що набуває особливого звучання в контексті російсько-українських взаємин з проекцією на біблійну пару Каїн-Авель.
Засідання секції «Колоніальне і постколоніальне» було зосереджено на пошуках дослідницьких підходів, які виявилися б найбільш адекватними у застосуванні до явищ (пост)колоніальної літератури й культури.
У доповіді «Постколоніальний роман травми» Тамара Гундорова (Київ) зіставила поняття постмодерного і постколоніального письма. Вона поставила під сумнів релевантність вимог естетизму по відношенню до постколоніального роману травми («Солодка Даруся» М. Матіос, «Польові дослідження з українського сексу» О. Забужко з їхніми монструозними образами батьків), пропонуючи як більш вдалий у даному випадку термін «естезис» (М. Маффесолі). Останній передбачає подолання раціоналізму, звернення до чуттєвості, а також встановлення зв’язку між етикою та естетикою. Попри свою позірну неестетичність, підкреслила п. Гундорова, травма – це те, що добре «продається» і тиражується на рівні масової культури. Недарма сучасна література схильна до штучного введення в травму.
Катажина Ґліняновіч (Краків, Польща) запропонувала доповідь «Безголосий субальтер в польському постколоніальному дискурсі». Вона висвітлила низку контроверзійних моментів, властивих постколоніальним польським студіям, серед яких – схильність заплющувати очі на російський колоніальний дискурс. Доповідачка пояснює це тим, що серед прихильників постколоніальної парадигми – багато адептів марксистської теорії. А ті польські автори, які досліджували російський імперський дискурс, уникали дивитися з цієї точки зору на імперські наміри Польщі стосовно українського та литовського народу. Не до кінця висвітлювалася й роль, яку в цьому процесі відіграла католицька церква, адже дотепер у дослідженнях ішлося лише про значення християнства для деколонізації. У найневигіднішій, безголосій позиції опинялися «мужицькі», селянські верстви населення. У процесі обговорення цієї доповіді Катажина Ґліняновіч та Аґнешка Матусяк зійшлися на тому, що для польського постколоніального дискурсу прийнятнішим був би термін «pogranicze» (прикордонні області) замість «kresy» (околиці, частини).
Можливості образотворчого мистецтва в створенні потрібного ідеологічного повідомлення про колоніальні відношення продемонстрував на прикладі історії Бельгійського Конго Олександр Міхед (Київ) у доповіді «Між Тінтіном та Ієронімом Босхом: інтермедіальне прочитання тексту Бельгійського Конго». Автор зіставив візуальні засоби відображення ситуації в колонізованій Бельгією африканській країні в імперському й антиколоніальному тексті.
Заявлені підходи було конкретизовано в доповідях, представлених на засіданні секції «Постколоніальна література»: Софії Філоненко (Київ) ««Найкращий сищик» на тлі Російської імперії, Америки та Європи: постколоніальні аспекти історичного детективу Владислава Івченка», Олени Кобчінської (Київ) «Слово батька – мовчання матері – письмо сина: постколоніальний трикутник Тагара Бен Джеллуна», Ольги Шестопал (Київ) «Концепт «переможеного покоління» та засоби його репрезентації у романі Хуана Марсе «Чари Шанхаю»».
На секції «Покоління в історії» розглядалося висвітлення ґенераційної проблематики в контексті історичних зламів. Ярослав Поліщук (Київ) у доповіді «Транспам’ять в українському вимірі» показав застосовність терміна «транспам’ять» до аналізу роману Ліни Костенко «Записки українського самашедшего». Євгенія Волощук (м. Київ) присвятила свою розвідку роману «Йов» Й.Рота. Валентина Хархун (Ніжин) простежила історію трьох літературних поколінь в Україні після Сталіна, наводячи приклади того, як навіть ідеологічні відмінності в позиціях авторів-шістдесятників не завадили їм мати спільні стилістичні риси. Олеся Омельчук (Київ) зупинилася на особливостях творчості першого покоління пролетарських письменників, зокрема на кінематографічності, притаманній також і збірці «Фільми революції» Мирослава Ірчана.
Секції «Покоління в українській літературі» та «Світова література в категоріях ґенерацій» були присвячені відображенню в різних літературах Європи проблем формування і взаємодії поколінь.Так, об’єднавчим концептом доби розстріляного відродження Раїса Мовчан (Київ) вважає «Кобзаря на мотоциклі», що служить символом введення в літературні тексти того періоду урбаністичної проблематики. Микола Сулима (Київ), звертаючись до творчості та особистості Михайля Семенка, показав на прикладі листа письменника, наскільки важливими були для представника українського авангарду, чиє призначення начебто – ламка міжґенераційних зв’язків, особистісні взаємини з дітьми. Проблему поколінь у контексті творчості українських футуристів порушила і Ярина Цимбал (Київ). Леся Демська-Будзуляк (Київ) розглянула як ґенераційний феномен українського літературознавства 20-х рр. ХХ ст. У центрі уваги Тетяни Остапчук (Миколаїв) опинився художній образ покоління DP (яке пройшло крізь табори для депатріантів) і його взаємини з нащадками, народженими вже в еміграції. Олеся Зварич (Львів) простежила процес пошуків ідентипу батька МУРівцями. Олексій Сінченко (Київ) дослідив представленість концепту «покоління» в есеїстиці Романа Корогодського. Особливості художнього мислення та самоідентифікації шістдесятників аналізувала Наталія Линник (Львів) на прикладі Миколи Вінграновського.
Із поетикальними проекціями теми дітей і батьків в сербській та хорватській літературі кінця ХХ – поч. ХХІ ст. познайомила аудиторію Алла Татаренко (Львів). Марія Літовська (Єкатеринбург, Росія) розкрила процес формування образу іншого/чужого у змалюванні дитинства російськими письменниками, звіряючи, наскільки такий образ відповідає запиту сучасного суспільства. Борис Бігун (Київ) розглянув ґенераційний аспект у «Цинамонових крамницях» і «Санаторії під клепсидрою» Бруно Шульца, акцентуючи на тому, як світ батька подається очима сина. Олександр Чертенко (Київ) звернув увагу на фетишистські риси різних поколінь у доповіді «Фольксваґенvs. НДР. Проекти ґенераційної ідентичності на Заході та Сході Німеччини після 1989 р. (на матеріалі «Покоління «ґольф» Флоріана Іллієса та «Дітей зони» Яни Гензель)».
«Пострадянське покоління» як особливий феномен заслужило на окрему однойменну секцію, де були представлені доповіді Ганни Черненко (Київ) «Радянський vs. Пострадянський: світоглядний конфлікт поколінь чи дискримінація за віком?», Оксани Пухонської (Київ) «Коди культурної пам’яті в поезії на барикадах», Андрія Бахтарова (Київ) «Радянський андеґраунд» як «позаґенераційний феномен» в українській літературі», Євгенії Кононенко (Київ) «Стосунки батьки-діти в контексті Єврореволюції». Ці доповіді висвітлили найновіші процеси в міжґенераційних стосунках, активізовані суспільно-політичними подіями 2013-2014 рр. Несподіваним було явище відродження патріархальних структур та запиту на вертикаль «батьки-діти» на революційному Майдані, про яке говорила Євгенія Кононенко.
Секція «Покоління і перформанс» представила ґенерацію не лише в контексті мистецьких, але й екзистенціальних видовищ та стресів. Так, Ганна Улюра (Київ) вважає, що «темним континентом» сьогоднішньої культури є чоловіче тіло. Вона говорила про кризу маскулінності та конфлікт поколінь у сучасній «новій драмі». Людмила Бербенець (Київ) нагадала про буремні 1990-ті роки, застосувавши категорію «загублене покоління» до аналізу роману Михайла Мишкала «Сторожі тротуару». Наталя Лебединцева (Миколаїв) запропонувала специфіку сприйняття поетом свого тіла як ґенераційного маркера української поезії ІІ п. ХХ – початку ХХІ ст. Апофеозом обговорення, що супроводжувало засідання цієї секції, став афористичний підсумок «У кожного письменника є тіло».
Після закінчення роботи секцій учасникам конференції презентували новий випуск 16-17 збірника «Схід/Захід» «Нео-колоніалізм vs. Нео-імперіалізм: релевантність постколоніального дискурсу на пострадянському просторі (Східний інститут українознавства ім. Ковальських, Харків: ТОВ «НТМТ», 2013, 551 с.)», підготовленого Гелінадою Грінченко та Тетяною Дзядевич. Цей збірник – водночас роздуми над можливістю застосування методу постколоніальних студій на пострадянському просторі і переконливі спроби такого застосування. Вони видаються тим необхіднішими, що показують, як питання, які не піддавалися верифікації іншими методами, стають до прозорості зрозумілими під скельцями постколоніальних окулярів.
Завершальним стало засідання круглого столу «Постколоніальні студії в Україні: можливості й перспективи», на якому до обговорення було запропоновано доповідь Марка Павлишина (Мельбурн, Австралія) «Постколоніальність як метод і настрій: українське літературознавство 1991–2011 р.». Учений представив результати статистичного аналізу статей журналу «Слово і Січ» за названий період, відзначаючи переважання українських та російських джерел та брак закордонних у бібліографіях і таким чином підтверджуючи своє припущення про те, що нова дослідницька літературознавча парадигма, зокрема постколоніальна, не повною мірою адаптована українськими науковцями. Почасти це пояснюється об’єктивними, фінансовими причинами. Але лишається також і великий простір для розвитку. Учасники дискусії, у цілому погоджуючись із висновками доповідача, зауважили, що більш показовими, якщо аналізувати бібліографії, могли би бути автореферати (Олександр Пронкевич, Тамара Гундорова). Микола Сулима запропонував авторам, чиї дослідження відображають досягнення новітніх літературознавчих світових шкіл, активніше брати участь у наповненні журналу «Слово і час». Тамара Гундорова підкреслила також, що українська наука не лишалася осторонь постколоніальної дослідницької парадигми, хоча подеколи й уникала використання відповідної термінології.
У виступі Даріуша Скурчевського серед причин такого стану речей було названо необхідність розширювати уявлення про колоніальні відношення, доводячи, що вони не зводяться до окцидентально-орієнтальних і пояснюючи їхню специфіку у центрально- та східноєвропейському регіоні. Для цього інколи доводиться долати усталені норми політкоректності, дієвість яких зовсім незаплановано виявилася в ремарці-вибаченні Марка Павлишина, коли він назвав Російську імперію колонізатором. Теза знайшла своє підтвердження у виступі Марії Літовської (Єкатеринбург, Росія), яка визначала як проблему для російської культури самоосмислення в категоріях колонія/колонізатор. Між тим, сама участь представниці російської науки в конференції на таку тему і в такий час, за словами Олександра Пронкевича, стала виявом інтелектуальної чесності.
Аґнешка Матусяк нагадала, що конференція є частиною проекту «Посттоталітарний синдром покоління в слов’янських літературах Центральної, Східної та Південно-Східної Європи наприкінці ХХ і початку ХХІ століття у світлі постколоніальних досліджень», а відтак постколоніальна деконструкція – це водночас деконструкція тоталітарного світобачення. Тому так на часі активізація цих досліджень в Україні.
І під час засідання круглого столу, і під час секційних дискусій повторюваними й такими, що лишилися відкритими, були питаннями про (не)тотожність соціального та письменницького покоління (Алла Титаренко), а також про засоби «лікування» колоніальної психотравми (Марк Павлишин).
Учасники дискусії зауважили, що лише частині доповідачів вдалося поєднати в певну смислову єдність тему поколінь і (пост)колоніалізму. І що обидві вони – і об’єднані, і окремо – мають потужний потенціал ідей і застосувань для майбутніх досліджень. А проговорювання всіх цих проблем представниками різних країн – у минулому колонізаторів і колонізованих, – різних наукових поколінь – від аспірантів до член-кореспондентів, – чим не терапія від ґенераційного конфлікту і постколоніальної травми?
Ганна Черненко (Київ).
ПРОГРАМА Міжнародної міждисциплінарної конференції «Батьки і діти: ґенераційний фактор і можливості постколоніальних студій в літературах Центрально-Східної Європи і Балкан», 15–16 травня 2014, Київ
