Змагання пам’ятей у соціальних мережах: українські та українсько-російські дискусії про радянську владу та антирадянський опір

Хоча колективну пам’ять асоціюють насамперед з офіційними церемоніями, пам’ятниками та підручниками з історії, дослідники добре усвідомлюють, яку фундаментальну роль у її творенні та підтриманні відіграють мас-медії. Крім того, хоч телебачення все ще вважається найважливішим засобом медійного впливу на колективну пам’ять, дослідження дедалі частіше звертаються до так званих нових медій, які радикально змінюють пам’ять загалом і колективну пам’ять зокрема. «Доступність, переносність та циркуляція цифрового контенту»[1] розширюють творення колективної пам’яті далеко поза державу та її повноважних представників, і, що не менш важливо, роблять процес творення менш залежним від національних кордонів. Саме поєднання глобалізації та цифрових (диґітальних) технологій творить те, що Анна Редінґ називає «глобітальним полем пам’яті», яке, з одного боку, є колообігом медіалізованих спогадів, «дешевших, пов’язаних із глобальним контекстом та придатних до відтворювання в різних типах медій», а з іншого – «боротьбою суб’єктів пам’яті за накопичення, мобілізацію та захист капіталу пам’яті»[2].

Водночас, у своєму захопленні новими рисами цифрового творення пам’яті, науковці часто відкидають більш звичні, але не менш важливі аспекти. Більшість теоретичних та емпіричних досліджень зосереджуються на здатності нових медій робити поточні, нерідко приватні, події публічними й пам’ятними. Однак ці медії також роблять внесок у поширення та перетворення пам’яті про давніші події, що вже визнані як частина колективної пам’яті (тому їх зазвичай називають історією), але щодо статусу яких досі точаться суперечки. За словами Ендрю Якубовіча, історії, котрі ми знаходимо у різних онлайнових архівах та форумах, «стають дедалі потужнішими елементами в ширшій суспільно-політичній боротьбі за леґітимність, справжність та правдивість»[3]. Так само дослідників більше цікавить глобальний потік зображень та англомовних текстів, ніж обіг продуктів менш поширеними мовами, здатність яких долати національні кордони обмежується спільнотами міґрантів та постімперськими утвореннями. Хоча транснаціональним діаспорним мережам в інтернеті присвячено чимало досліджень[4], бракує аналізу онлайн-спілкування людей, які через геополітичні зміни опинились у різних країнах, але далі розмовляють однією мовою та часто вважають себе представниками однієї нації[5]. Не менш важливо, що домінування західного погляду на світ спонукає науковців зосереджуватися на спричиненому глобалізацією руйнуванні національних рамок у давно сформованих державах, недобачаючи спроби створити такі рамки в країнах, які нещодавно здобули незалежність і змушені змагатися водночас і зі старим імперським баченням, і з новими глобальними тенденціями.

Цей текст сприятиме заповненню вказаних прогалин, досліджуючи дискусії в соціальних мережах, присвячені двом історичним явищам, що є ключовими для творення колективної пам’яті та національної ідентичності в незалежній України, а саме радянській владі та антирадянському опорові. Хоча принципова транснаціональність спілкування в соцмережах не дозволяє цим дискусіям залишатися в межах України, участь у них беруть люди, небайдужі до того, якою буде колективна пам’ять пострадянських українців. Окрім українців, до цієї категорії належать також мешканці інших країн колишнього Радянського Союзу, насамперед росіяни, чимало з яких уважає спільне минуле двох країн основою спільного майбутнього. Вживання української та російської мов, яке відохочує людей з-поза цього простору, відображає уявлення учасників дискусії про основних адресатів їхньої комунікації (та, звичайно, їх власні мовні навички). Водночас участь неукраїнців дає можливість обговорювати радянське минуле не лише з української національної позиції, а й з транснаціональної пострадянської. Тому суперечка стосується не лише конкретного змісту української колективної пам’яті та національної ідентичності, а й її пріоритетності в боротьбі з наднаціональними альтернативами, що постулюють спільне минуле та майбутнє всіх народів колишнього СРСР[6].

Історична пам’ять у «старих» та «нових» медіях

Творення колективної пам’яті дещо різне для різних медій. Цей процес великою мірою залежить від складу авдиторії певного типу медій, технології їх творення та розповсюдження, політики держави тощо. Звичайно, що всі ці фактори мають свою специфіку в конкретній державі з конкретним політичним режимом, мовно-етнічним складом населення та традиціями стосунків між медіями, державою і суспільством. Викладений нижче аналіз зосереджується на українській ситуації[7], однак схожі риси творення пам’яті у певних типах медій характерні й для багатьох інших країн.

Паперові газети – історично перший тип того, що згодом стало відоме як мас-медії – характеризуються відносно дешевим виробництвом та доволі повільною доставкою. З одного боку, редактори газет можуть дозволити собі замовити оригінальну статтю, щоб дати аудиторії саме те, що, на їхню думку, їй потрібно, а не передруковувати те, що, як вони сподіваються, читачі вважатимуть прийнятним. З іншого боку, щоб дати читачам новий випуск якомога швидше, бажано видавати чи хоча б друкувати газети на реґіональному рівні, а не на національному, що також дозволяє створювати адаптовані до певного реґіону тексти, які друкують в окремих виданнях або в реґіональних варіантах загальнонаціональних газет. Отож у багатомовних країнах газети можуть пристосуватися й до мовних потреб читачів, тобто виходити основною мовою відповідної місцевості чи реґіону. В Україні території двох основних мов розмежовані за реґіонами й типами населених пунктів: українська переважає в центрально-західних областях та в сільській місцевості, а російська – на південному сході та у великих містах. Лідерство російської мови на газетному ринку спричинене переважанням міських читачів, досяжніших для розповсюджувачів і, відповідно, привабливіших для рекламодавців. Хоча більшість населення країни розуміє обидві мови, назагал україномовні читачі охочіше споживають медійні продукти звичною для них російською мовою, аніж російськомовні приймають українську мову, яку не мали потреби використовувати за радянських часів. Незважаючи на це, наявність видань і українською, і російською мовами дає змогу переважній більшості мешканців Заходу та Сходу читати газети тією мовою, якій вони надають перевагу[8].

Хоча газетний ринок у цілому характеризується значним ідеологічним плюралізмом, окремі видання часто  втілюють досить вузький набір ідеологічних настанов. Лише елітні, «серйозні» газети подають різні погляди на актуальні проблеми, в тому числі питання історії, представляючи їх у відверто ідеологічних жанрах, таких як авторська колонка чи листи до редакції. Водночас ці газети обговорюють історичні питання і в менш ідеологічних жанрах, як-от історичних календарях, особистих спогадах і репортажах про річниці та пам’ятні дати. В таблоїдах, які домінують на газетному ринку, такі непроблематичні репрезентації та буцімто неідеологічні жанри очевидно переважають. Замасковані під ідеологічно нейтральні описи подій чи людських життів, таблоїдні тексти втілюють один із протиборних історичних (мета)наративів[9], адже вибір тем і тлумачних рамок наповнює українську історію тим чи іншим змістом та надає їй більшої чи меншої пріоритетності щодо історій інших народів та спільнот. Оскільки позірної нейтральності легше досягти у текстах, які втілюють уявлення, що їх читачі вважають здоровим глуздом, а не в текстах, що намагаються піддати такі уявлення сумніву, таблоїди зазвичай дотримуються панівного історичного наративу. В Україні це наратив, який продовжує радянське тлумачення минулого, хай і з певними видозмінами[10].

Натомість на телебаченні виробництво набагато дорожче, а передавання майже миттєве, тому комерційним станціям резонніше купувати місцевий та закордонний продукт, який зможе привернути ширшу аудиторію. Як і в багатьох інших країнах, в Україні телебачення є найпопулярнішим із мас-медій, тобто телеглядачами є люди всіх соціальних груп і територій, які, відповідно, розмовляють різними мовами та сповідують різні ідеології. Найпопулярніші канали транслюються на всю країну, а отже повинні надавати контент, прийнятний для мешканців усіх реґіонів і насамперед для містян, які найбільше приваблюють рекламодавців. Це означає поєднання на кожному каналі продуктів українською та російською мовами, яке набуло поширення ще за часів Радянського Союзу. Попервах телевізійний ефір відзначався виразним домінуванням російської мови, але надалі воно поступово зменшувалося відповідно до вимог пострадянського законодавства. Більша готовність глядацької аудиторії дивитися програми російською мовою, ніж українською, та вища економічна ефективність цих продуктів, які можна транслювати без перекладу в багатьох пострадянських країнах, заохочують більшість каналів заповнювати прайм-тайм російськомовними фільмами та серіалами, а україномовні продукти транслювати в менш популярний ефірний час. І російські, й українські продюсери, знімаючи серіали, фільми та різноманітні шоу, переважно орієнтуються на російськомовну аудиторію, адже українських глядачів менше і вони начебто менш перебірливі. Такі продукти зазвичай показують на українських телеканалах російською, а більшість західних програм перекладають українською, що водночас віддзеркалює та формує смаки глядачів. Більшість каналів обмежують власну продукцію новинами, ток-шоу та зрідка документальними фільмами, а решту ефірного часу заповнюють фільмами й серіалами, купленими в російських, українських та західних виробників[11].

Якщо західні художні й документальні фільми та інші продукти впливають на пам’ять та ідентичність українського глядача тим, що змушують його співпереживати чужинцям та їхнім далеким краям, то російські й російськомовні українські продукти також можуть упливати на те, як глядачі бачать свою власну країну. Вони зображають події в Росії та, рідше, в Україні й інших країнах колишнього СРСР, майже повністю «зачищені» від будь-яких мовних, етнокультурних та ідеологічних рис, окрім російських, і водночас представлені як спільні для всього пострадянського простору (в такий спосіб вони, власне, ототожнюють цей простір із Росією). Якщо говорити про історичну пам’ять, то сюжет більшості фільмів і серіалів розгортається в радянському або російському імперському минулому, зображеному як часи східнослов’янської спільності. Таким чином ці продукти неявно подають українську ідентичність як сумісну з російською, ба навіть підпорядковану їй[12]. Натомість у розрахованих на місцеву авдиторію продуктах, які втілюють українську ідентичність, виразно відмінну від російської, це відбувається більш явно, що часто є наслідком вимог жанру, як, наприклад, у політичних шоу, де проблеми, пов’язані з пам’яттю, обговорюються в тих випадках, коли вони раптом спричиняють політичні суперечки. Навіть у начебто менш ідеологічному жанрі новин історичні матеріали зазвичай шукають зв’язків між теперішнім і минулим, що робить покладені в їх основу ідеологічні припущення помітнішими та збільшує шанси, що аудиторія буде сприймати ці версії пам’яті й ідентичності як політично заанґажовані. До того ж загальна частка відверто ідеологічних продуктів у денному ефірі більшості українських телеканалів значно нижча за частку начебто нейтральних передач, нижчим є і їх середній рейтинг[13].

Інтернет поєднує дуже низьку вартість виробництва та майже миттєве постачання продукту, якого не можуть обмежити кордони держав і не здатна ефективно контролювати влада. Крім того, напрочуд легкий доступ до творення та передавання вербальних і аудіовізуальних текстів дуже демократизує медіалізовану комунікацію. Радіотелевізійну еру «масового виробництва й поширення контенту для масового споживання великою авдиторією» доповнює, а дедалі частіше й замінює, «рівне, горизонтальне, особисте спілкування»[14] мільйонів людей, яких нерідко розділяють тисячі кілометрів, політичні кордони й разючі соціоекономічні нерівності, тому це спілкування характеризується високим рівнем ідеологічного, культурного та мовного плюралізму. Водночас онлайн-спілкування закріплює, а в певних випадках і посилює, нерівності всередині країни та між країнами. З одного боку, заможніші та технологічно обізнаніші люди мають кращий доступ до інтернету й активніше його використовують, що означає більшу частку професіоналів, містян і молоді серед виробників інтернет-контенту, ніж у населенні загалом[15]. З іншого боку, хоча онлайн-спілкування досягло найвіддаленіших точок світу, виробництво справді популярних і впливових текстів все ще переважно зосереджене в небагатьох країнах із високими технологічними можливостями, великими фінансовими ресурсами та населенням, яке добре володіє транснаціональними мовами. Відповідно, саме погляди виробників контенту з цих країн переважають у глобальній комунікації. Хоча поширення інтернету сприяє спілкуванню десятками різних мов, основним засобом транснаціональної комунікації залишається англійська, що впливає на мовну компетенцію користувачів та, зрештою, позначається на буцімто «внутрішньому» спілкуванні. Однак у колишніх колоніальних/імперських периферіях відповідні мови метрополії успішно змагаються в інтернеті з англійською, якою й досі володіє не так багато людей, та з місцевими мовами, які в багатьох жанрах не можуть запропонувати адекватний продукт, тим паче що не всі активні користувачі достатньо володіють цими мовами та прихильно до них ставляться[16].

В Україні через внутрішні та зовнішні нерівності домінує російська мова. З огляду на значно більший обсяг російського сеґменту в інтернеті порівняно з українським, українські користувачі читають та дописують російською, збільшуючи таким чином непаритетність мов усередині української онлайн спільноти, зумовлену відносно більшою часткою міських та досить заможних користувачів. Оскільки російські сайти з’являються на чільному місці в результатах пошуку, навіть коли запит зроблено українською мовою, українці схильні використовувати російські ресурси для більшості потреб, за винятком специфічно місцевих. Крім того, начебто українські сайти масово передруковують матеріали з російських і цим ще більше розмивають межу між двома сеґментами інтернету. Навіть в українському сеґменті більшість сайтів використовують російську або обидві мови (деякі мають також англійську версію, а деякі пропонують її замість української). Суто україномовні ресурси обмежуються нечисленними порталами, блоґами та спеціалізованими сайтами[17]. Тому, як показало опитування 2012 року, людей, які читають інтернет-матеріали лише або переважно російською мовою, в чотири рази більше, ніж тих, які читають лише або переважно українською. Тобто для інтернету  непаритетність мов набагато більша, ніж для газет і телебачення[18].

Дискурс щодо історичної пам’яті – одна з важливих практик, у яких виявляється  притаманне українському інтернетові химерне поєднання диверсифікованого виробництва й обмеженої постімперської транснаціональності, чи радше дальшого відтворення імперської квазі-національності. Порівняно зі «старими» медіями, українські онлайн-видання були досить вільні від державного контролю, тому могли писати на будь-які теми, що їх цікавили. До того ж через низьку вартість виробництва, онлайн-видання, в принципі, можуть не дуже перейматися рекламою та рейтинґами, що дає багатьом із них змогу зосередитися на аналітичних матеріалах про політику та культуру, що опиняються на марґінесі в більш комерційних медіях. З огляду на ці чинники інтернет – особливо вдячний тип медій для плекання пам’яті та інших аспектів ідентичності, не в останню чергу тому, що інтерактивне спілкування заохочує висловлювати різні погляди на обговорювані теми. Крім багатьох новинних онлайн-ресурсів, що приділяють велику увагу питанням історії та пам’яті, цим питанням також присвячено численні спеціалізовані архівні та дискусійні веб-сайти. Мабуть, найпомітнішим онлайн-виданням, що робить активний внесок у творення української історичної пам’яті, є сайт Історична правда (підрозділ одного з провідних інтернет-видань країни – Української правди), який публікує ориґінальні чи запозичені тексти про різні аспекти історії України та інших держав[19]. Редактори свідомо пробують себе в ролі громадських істориків: вони характеризують видання як «майданчик для наукових і публіцистичних дискусій навколо історичної політики та політики пам’яті», а також як «джерело новин» на актуальні теми та «сховище артефактів»[20]. Більшість учасників дискусій про пам’ять на цьому та багатьох інших українських веб-сайтах, напевно, мешканці України або українці-еміґранти, однак деякі учасники декларують або неявно виказують свою ідентичність як чужинців, переважно росіян. Вживання української мови в публікаціях та дискусіях навколо них частково обмежують доступ до обговорення тим, хто погано володіє цієї мовою, однак багато росіян розуміють українську достатньо, щоб мати змогу висловити свою думку, чи так переймаються темою, що утриматися від участі в дискусії не можуть[21].

Невдовзі після того як в Україні набули популярності блоґи та соціальні мережі, їх почали використовувати, серед іншого, для дискусій про історію та політику пам’яті, які теж відбуваються переважно за участі українців та росіян. Багато блоґів, що позиціонують себе як видання певної організації чи місцевості, обмежують свої історичні сторінки довідковою інформацією, взятою з енциклопедій чи інших нормативних публікацій. Місцеві історичні та туристичні блоґи, прагнучи дати читачам цікаву інформацію про певні місця, споруди чи людей, теж схильні дотримуватися панівного історичного наративу. Навіть колективний блоґ, що зосереджується на маловідомих подіях та незвичних інтерпретаціях, а отже, позиціонує себе як репрезентанта «альтернативної історії», часом відгукується прихильно про боротьбу українців за незалежність, але водночас неявно заперечує її леґітимність, зображуючи російське імперське минуле як спільне для всіх східнослов’янських народів[22]. Проте деякі блоґи очевидно підважують усталений пострадянський наратив, чи то в принагідних коментарях про теперішні події, чи, як колективний блоґ Українська історія, в цілеспрямованому поширенні «правильних» трактувань різних епізодів минулого, найперше тих, які радянський режим буцімто замовчував чи фальсифікував[23].

Набагато популярнішими за тематичні веб-сайти та блоґи є соціальні мережі, спілкування в яких стало в Україні одним із найважливіших способів використання інтернету (в опитуванні 2011 року його вказали 46% усіх користувачів), що поступається лише електронній пошті (51%) і обходить навіть пошук інформації (38%), не кажучи вже про спілкування на форумах, у чатах та блоґах (14%). На відміну від більшості країн світу, на пострадянському просторі російські соціальні мережі, що виникли як місцева відповідь Фейсбукові (ФБ), досить успішно змагаються зі світовим гігантом. Найбільша з таких мереж – ВКонтакте (ВК), є найпопулярнішою соціальною мережею та й узагалі одним із найпопулярніших ресурсів у Росії, Україні та інших пострадянських країнах, особливо серед молоді[24]. Станом на кінець 2011 року ця мережа об’єднувала 67% українських користувачів Інтернету, порівняно з 43% у Фейсбуку та 6% у найбільшої платформи для блогів – Livejournal. Якщо ВК особливо популярний серед молоді (95% користувачів віком від 16 до 25 років зазначили, що мають там аккаунт), то ФБ досить рівномірно користуються представники всіх вікових груп[25].

Дві найпопулярніші соцмережі – ВКонтакте та Фейсбук – роблять внесок у творення колективної пам’яті кількома головними способами. По-перше, особисті сторінки користувачів можуть містити тексти, світлини або лінки на інші веб-ресурси. Деякі начебто персональні сторінки створюються від імені важливих історичних постатей чи організацій. Крім того, є тематичні сторінки, присвячені конкретним історичним подіям чи ініціативам на вшанування певних подій. Проте чи не найважливішою серед практик, пов’язаних із пам’яттю, є участь у тематичних групах або спільнотах, які забезпечують доволі рівний обмін інформацією та думками (хоча адміністратори групи нерідко мають повноваження, щоб «забанити» учасників, які порушують правила). Групу може створити будь-який користувач, який має бажання висловити свою думку, поділитися запитанням чи лінком, або ж в інший спосіб запропонувати тему для обговорення. Так користувач викликає реакцію у вигляді відповідей на запитання, коментарів до висловленої думки або лінків на публікації, що більше чи менше стосуються теми обговорення. У ВК спілкування можна продовжити, якщо запропонувати нову «тему» в межах тієї самої групи, що часто призводить до десятків і навіть сотень мало пов’язаних один з одним відгалужень. Деякі адміністратори обмежують участь у групах, щоб ними не зловживали ідеологічно ворожі або просто безвідповідальні особи, однак більшість груп залишаються відкритими для всіх користувачів мережі, а отже, й для всіх поглядів на обговорювану проблему. Враховуючи переважно російськомовні профілі українських користувачів та переважну практику міжнаціонального спілкування загальнозрозумілою мовою, більшість дискусій ведуться російською, особливо у ВК. Однак багато вихідних чи наступних постів написано українською, або в розрахунку головно на співвітчизників, або ж через небажання підлаштовуватися до чужинців, особливо тих, що мають протилежні погляди. Серед мільйонів груп у ВК тисячі зосереджені на питаннях історії та історичної пам’яті України. Кількість їхніх учасників коливається від десятків тисяч до самого лишень засновника, а кількість постів у конкретних дискусіях – від тисяч до одного. Особливо популярними є групи, присвячені суперечливим історичним епізодам або сучасним заходам ушанування пам’яті про минуле, при цьому комеморативні  заходи провокують дискусію щодо відповідних історичних подій[26].

Дискурс щодо історії України ХХ століття у Фейсбуку та ВКонтакте

З-поміж усіх розбіжностей між історичною пам’яттю різних груп українського населення, найбільш несхожими та контроверсійними є сприйняття подій двадцятого століття. Хоча оцінки російських державних утворень віддаленішого минулого також можуть значно відрізнятися залежно від реґіону, етнічності, мови й ідеологічних настанов українських громадян, саме взаємодія між публічними репрезентаціями та особистими чи родинними спогадами робить сприйняття радянського режиму особливо відпорним до змін, а отже, не дозволяє примирити різні погляди. Власне, замість розглядати таке примирення як передумову національної єдності, українські політичні еліти нерідко експлуатували наявні розбіжності з електоральною метою. Це особливо яскраво виявилося під час Помаранчевої Революції, коли протистояння між двома основними політичними групами виражалося, поміж іншого, в сильнішому наголосі на певній версії національного минулого як складнику ідентичності їхього ключового електорату[27]. Оскільки багато медій не лише надавали форум для висловлення різних думок, а й підтримували позицію своїх політичних покровителів, публічний дискурс характеризувався змаганням двох протилежних поглядів на минуле України, які спонукали до дуже різної поведінки в теперішньому. Змагання дискурсів пам’яті всередині України стало ще гострішим завдяки представленням історії, що їх висловлювали російські політики та медії, які виявляли великий інтерес до дебатів про ідентичність сусіднього народу й мали досить засобів донести свою думку, не в останню чергу через уже згадану присутність російської медійної продукції в Україні[28].

Ці дві версії або (мета)наративи української історії відрізняються перш за все в трактуванні окремих періодів узаємодії між Україною та Росією. Один із цих наративів я називаю східнослов’янським або радянським: перша назва відбиває його наголос на східнослов’янській спільності, а друга – втілення цього наративу в офіційному радянському дискурсі, з якого його й запозичили пострадянські прихильники. Цей наратив продовжує радянське уявлення про спільну історію східнослов’янських народів і вважає Російську імперію та СРСР добровільними об’єднаннями росіян та українців. На противагу йому націоналістичний або антирадянський наратив вважає приєднання України до російських державних утворень імперським гнобленням, яке встановили та підтримували за допомогою сили. Ці два наративи зовсім по-різному трактують Голодомор і УПА: націоналістичний наратив уважає Голодомор 1932-1933 років геноцидом українського народу, а східнослов’янський убачає в ньому трагедію всіх радянських народів та злочин сталінського режиму, а не російського імперіалізму[29]. Ще відміннішими є погляди на Українську Повстанську Армію, націоналістичну військову організацію 1940-их та початку 1950-их: антирадянський наратив називає її вояків борцями за незалежність, а східнослов’янський – нацистськими колаборантами[30]. Саме східнослов’янську версію радянського минулого в цілому та щодо цих двох контроверсійних явищ зокрема відкрито підтримує Росія, відколи 2000 року Владімір Путін прийшов до влади, що відбилося в російському політичному та медійному дискурсі, який поширюється також в Україні[31].

Якщо погляди російських еліт явно чи неявно було представлено у всіх типах медій, то пересічні росіяни можуть спілкуватися з українцями головно через соціальні мережі, які також є основним форумом «внутрішніх» ідеологічних дискусій між громадянами кожної з двох країн. Зважаючи на величезні відмінності в поглядах і в самій Україні, і між Україною та Росією, не дивно, що обговорення проблем пам’яті часто стає напруженим, а то й відверто ворожим, особливо коли мова заходить про символічно значущі явища, такі як Голодомор чи УПА. Часто хтось провокує дискусію навмисно, використовуючи жанри, що заохочують висловлення власної думки (наприклад, опитування чи тести), вдаючись до образливого тону чи висловлюючи занадто радикальну позицію. Крім того, багато учасників вступають у дискусію не лише задля серйозного обговорення цікавої теми, а й задля демонстрації своєї етнокультурної ідентичності або просто заради розваги. Такі різноманітні способи використання соцмереж стають можливими завдяки загальній ліберальній політиці «додавання в друзі» інших користувачів (щоб мати багато френдів, люди часто надсилають запити та приймають їх від цілковитих незнайомців, з якими у них мало спільного) та легкому доступові до тематичних груп (більшість таких груп є відкритими, й адміністратори рідко банять когось за порушення правил поведінки). Здається, що протистояння та ворожість більш характерні для ВК, де ідеологічні дискусії часто відбуваються за участі більшої кількості людей, які, до того ж, часто залишаються анонімними, а отже, їх менше стримують гадані норми міжособистісного спілкування. Це виявляється, зокрема, в поширеному явищі «тролінґу», тобто навмисному порушенні нормального спілкування в групах чи на особистих сторінках, які порушник сприймає як ворожі.  Хоча тролінґ завдає прикрості тим, хто зацікавлений у змістовній дискусії, його нерідко терплять як елемент розваги. Окрім груп, які виступають проти тролінґу, користувачі ВК часто скаржаться адміністраторам мережі на те, що такі групи начебто займаються неналежною діяльністю (зокрема, розпалюють етнічну ворожнечу), що часом призводить до блокування, особливо якщо кількість скарг зростає.

Одним із методів оцінки контроверсійності пам’яті й ідентичності в певній групі чи на сторінці є порівняння частоти двох основних реакцій на пов’язані з пам’яттю пости протягом значного періоду часу (достатньо довгого, щоб простежити загальні тенденції). На відміну від лайків, які є сигналом того, що люди приймають і загалом погоджуються з висловленою в пості думкою, коментарі можуть бути як прихильними, так і критичними. Мало того, навіть підтримку часто висловлюють у коментарях разом з оцінкою чи продовженням думки, що так чи інакше модифікує первісне твердження. Отже, співвідношення коментарів та лайків можна розглядати як приблизну оцінку рівня контроверсійності на певних інтернет-форумах чи щодо певних типів тверджень (за темою, жанром, автором тощо). Таблиця 1 показує це співвідношення для вибраних груп і сторінок у ФБ та ВК, які часто вміщують дописи, пов’язані з історією України 20 сторіччя та колективною пам’яттю. Окрім трьох груп, що стосуються Української Повстанської Армії та напівособистої сторінки, створеної від імені УПА та її політичного ядра, Організації Українських Націоналістів, таблиця містить також особисту сторінку редактора Історичної правди Вахтанга Кіпіані (на цій останній сторінці я аналізую лише пости, що стосуються історії чи пам’яті). Щоб читач уявив собі ці групи та сторінки, я також зазначаю кількість учасників групи та кількість друзів чи підписників сторінки (станом на 1 травня 2012 року), кількість постів за квітень 2012 року (для яких пораховано коментарі й лайки), та частку постів, цілком або частково присвячених Україні. Незважаючи на значні розбіжності показників усередині кожної мережі, очевидно, що суперечки більш запеклі в групах ВК, де кількість коментарів під постом не менша від кількості лайків. Натомість дві спільноти у ФБ, хоча й значно відрізняються кількістю учасників та постів, мають однаково низький рівень коментування, що відбиває переважно ритуальний характер належності до групи (як членів чи підписників). Водночас популярість Кіпіані та винахідливість його постів забезпечують велику кількість читачів і досить активну реакцію на пости, хоча реакція частіше виявляється у лайках, ніж у коментарях.

Таблиця 1. Дискусії про пам’ять у деяких пов’язаних із пам’яттю групах і сторінках у Фейсбуку та ВКонтакте в квітні 2012 року[32].

Переходячи до якісного аналізу конкретних дискурсивних практик, я хочу розпочати з характерного прикладу протистояння, яке виключає компроміс між запеклими прихильниками протиборних наративів. Такі протистояння часто спричиняються до того, що одна сторона виходить із дискусії: зазвичай новачок залишає групу, де, як виявилося, домінує «ворог». Прикладом є група, яка заявляє, що вона «Проти ОУН-УПА та інших нацистських колаборантів» і де, цілком логічно, домінують прихильники східнослов’янського наративу. На початку квітня 2012 року звичайна згадка про чергове українське націоналістичне видання, покликана розпалити обурення учасників групи, викликала, серед очікуваних реакцій, різке засудження панівного погляду, що спровокувало гостру суперечку між прихильниками цього погляду та іншодумцем. Останній невдовзі залишив групу на знак протесту, разом з іншим учасником, який узяв слово лише для повідомлення про вихід із групи. Хоча більшість захисників східнослов’янського наративу обмежилися засудженням іншодумця, утвердивши цим власну ідентичність і леґітимність, один учасник дискусії згадав якісь документи, що начебто підтверджують його сприйняття усіх бійців УПА як нацистських колаборантів. Звісно, що ця згадка мала на меті додати ваги його претензії на правду. Більшість учасників уживали російської мови, що найперше асоціюється з наративом, який вони підтримують, і лише один спілкувався українською, можливо, задля того, щоб його слова звучали переконливіше для україномовного опонента. Водночас, один із тих, хто виступив проти панівної позиції, почав говорити про свій вихід із групи російською мовою, а тоді перейшов на українську, яку він, напевно, вважав відповіднішою для такої заяви. Проте хоч би якою мовою вони спілкувалися, більшість дописувачів явно чи неявно заявляли про свою українську ідентичність (ніхто не сказав, що є вихідцем з іншої країни) і водночас заперечували леґітимність таких заяв від опонентів. Один з учасників заперечив твердження про вояків УПА (яких ще часто називають бандерівцями за іменем лідера ОУН Степана Бандери) як героїв України, твердячи не лише про їхні злочинні дії загалом, а й, конкретніше, про злочини проти самих українців. Ось скорочена версія цієї комунікації (збережено мову та стиль ориґіналу):

ОП: … Во Львове школьники раскрасили пасхальные яйца в цвета СС. [це назва публікації, після якої подано лінк на неї]

ПХ: Школьники не виноваты. Их так научили нацистские недобитки.

ЯА: Угу. но через десять лет они вырастут и станут самой активной частью общества…

ПХ: Доживут ли? Быть нацистом опасно.

СБ: Якщо не довподоби Україна і УПА то є два варіанта: або людина не сповна розуму або ворог. Саме ці люди суперечать самі собі, живуть в Україні, спілкуються російською, глумляться над її мовою і історією. Задумайтеся, хто є ви? Хто нав’язав цей образ думок, жити так?

ПХ: Шо вы, кучка уродов, своё УПА к нашей Украине лепите? Для нас украинцев они как были нацистами так и остались. точно такие же нацисты для нас и вы, кучка ущербных героизаторов шайки бандеровской, со своей выдуманной историей. И вообще как-то смешно получается когда кучка уродов призывает страну задуматься))))

БГ: Задумайтеся, хто є ви? – умалишенные призываются задуматься нормальных людей? это противоестественно:)

ДЗ: Если человек считает героями людей, которые проводили свои античеловеческие идеи, то он является моральным уродом.

ОИ: Якщо не довподоби радянська Україна і радянські війска, які визволили майже всю Европу, то вам нікто не заважае вам відєднатися від України и робити героями хоч гітлера !!!!!!

СБ: Радянська влада унеможливила дізнатися справжньої історії для тих хто жив не на заході, надійно поховавши усе. Я також був обманутий під час навчання, і не дивлячись на те що я з центральної України, мені не бракувало мозку щоб дізнатися історію вочевидь з вуст солдата УПА.

ПХ: Ну ладно Радянска…. Немецкие, американские, польские документы, да и признания самих ублюдков из УПА тоже унэможливыла радяньска влада???? Кто не витает в облаках, а тщательно все изучает – знает историю!… в отличии от вашей кучки безграмотных идиотов.
Солдата? С каких пор нацистская подстилка стала солдатом???? У них были сражения, или они битвы великие выигрывали? Террорист не может называться солдатом. Это глупо. Кстати ряженных тоже не мало))) Ты лучше документы читай и не слушая бабок-сплетниц.

АК: я выхожу из группы, до побачення!

ПХ: ну до побачення… даже как то удивительно что славика не кинул [так ці «антибандерівці» кажуть про гасло «Слава Україні!»[33] ]… значит ещё сомневающийся…. Мой совет, читай документы и разбирайся самостоятельно не слушая никого. Больше в этом государстве тебе помочь не кому в этом деле. Только ты сам. Думай самостоятельно. […]

ПХ: потерянное поколение оранжевой пятилетки проявляется… жалко мне их.

СБ: Шкода мені частину людей на яку діє “русская ідєологія”. Українець той хто любить Україну та її мову, хто поважає її історію. А той хто втоптує в бруд історію людей які боролися за незалежну Україну є ворог та зрадник іншими словами – хохол. До побачення

ПХ: Эврика! Украинец это тот кто любит Украину.))) У вменяемых людей украинец это национальность, а тот кто любит свою страну называется патриотом. Я ж говорю потерянное поколение, очевидных вещей не знает… За незалежну Украину? Это кто боролся? Ельцин, Шушкевич и Кравчук? Этих алкашей все вменяемые люди ненавидят. Ну допобачення и тебе, хохол)))

ДЗ: для таких как [СБ] словосочетании “независимая Украина” это стало уже заклинанием, можно делать все что угодно, убивать, грабить, насиловать и раз ты делаешь все эти гнусности со словами слава Украине,- то тебе индульгенция!! А чувство брезгливость хоть не много есть, получать и гордится тем, как эти “герои” боролись за незалежну Украину?? Мне ничего полученное таким преступным путем и даром не нужно. Между прочим стоило бы знать, что те самые борцы за Украину с большим успехом и таких же борцов за Украину уничтожали, те просто были в конкурирующих организациях, вот и весь приговор[34].

Однак деколи прихильники того самого наративу можуть не погоджуватись із твердженням про пам’ять, висловленим у якомусь пості. Відразу після зацитованої вище дискусії з українськими націоналістами група проти ОУН-УПА почала суперечку про події кінця Другої світової війни, зображені в новому спільному німецько-російському фільмі «4 дні в травні». Те, як автори зобразили спробу зґвалтування німецької дівчини радянським офіцером у травні 1945 року, хоч її показано як окремий випадок, а не загальну тенденцію (якою такі зґвалтування в той час скоріше за все були), для прихильників іконічного погляду на Червону Армію стало перекручуванням історичної правди, наклепом. Однак не всі члени групи підтримали цю думку: один з учасників закликав визнати цю чорну пляму на загалом світлому образі армії та, відповідно, країни, за яку вона воювала. В цьому випадку захисників усталеного радянського наративу обурили не українські націоналісти, а російські «ліберасти» (наліпка, створена шляхом поєднання слів «ліберал» та «педераст», яке представляє лібералізм як невіддільний від чи навіть тотожний до (підтримки) гомосексуальності, інакше кажучи, збочення). В очах затятих прихильників чинного східнослов’янського наративу, будь-який його критик, українець чи росіянин, є «паскудою». Натомість помірковані прихильники східнослов’янської спільності не лише готові визнавати деякі радянські гріхи, а й вірять, що саме це визнання відрізняє їх від українських націоналістів, що буцімто категорично відкидають будь-яку критику антирадянської позиції. В наведеному нижче абзаці прихильність до того самого наративу й тієї самої ідентичності відбивається у використанні тієї самої мови – російської. Винятком є одне слово –  «українофоби», яке подається мовою оригіналу, щоби позначити його як термін з українського націоналістичного дискурсу.

АГ: В очередной раз поганные либерасты поливают грязью наших дедов… [додано лінк на трейлер до фільму] 

ПХ: в России тоже своих паскуд хватает.

CC: Почему паскуды? Что среди красноармейцев не встречались насильники и бандиты?

ПХ: нет не встречались. Насильников и бандитов судил трибунал, и красноармейцами они после этого не являлись.

ПХ: Просто достали старую байку про изнасилованных немок на поверхность и опять начинают мусолить. Как можно про них ещё сказать? Паскуды не иначе…

СС: Просто, это не байка а факт. Ты красноармейцев прям уже в ранг святых возводишь. Были среди них и насильники и мародеры и грабители. Нужно обе стороны высвечивать. А то тут ты нечем от свидомых не отличаешся. У них тоже отличная от их мнения точка зрения – сразу же вопли, паскуды, Українофоби[35].

Опитування, які часом проводяться у групах ВК, цікаві не лише як спонуки до дискусії, що демонструє нюанси поглядів, а й як показник того, наскільки різняться серед членів групи погляди на ту чи іншу проблему. Хоча більшість респондентів відповідають в унісон з переважним настроєм групи, кількість тих, які дотримуються протилежної думки, можна трактувати як приблизний рівень (будь-якої) незгоди, принаймні коли загальне число голосів досить велике. Іншим, трохи відмінним показником є співвідношення кількості коментарів та голосів, що схоже на співвідношення коментарів та лайків, про яке йшла мова вище. В особливо контроверсійних випадках більше учасників висловлюють свою думку, тобто не лише вибирають із запропонованих варіантів відповіді, а й пояснюють свій вибір у коментарях, що часто провокує відгук інших учасників. Деякі опитування також заохочують коментарі, коли пропонують респондентам уточнити певну опцію чи додати власну.

Наприклад, та сама група противників ОУН-УПА у квітні 2012 року розмістила таке запитання: «Ваша думка, все-таки, що зробили УПА для України (Малої Русі)?» Автор неявно скеровує респондентів до східнослов’янської позиції, використовуючи на позначення країни дві назви, друга з яких походить із російської імперської традиції, котру таким чином представлено як цілком леґітимну. Водночас перелік варіантів охоплює не лише дві неґативні, а й чотири позитивні оцінки та одну відкриту опцію, що дозволяє респондентам запропонувати власну відповідь про заслуги УПА. Беззаперечне відкидання будь-яких заслуг («Вони нічого корисного не зробили, невдахи, зрадники та вороги») виявилося найпопулярнішою відповіддю – 30% із майже 10 000. Проте навіть разом з іншою критичною оцінкою («Ховалися, грабували та вбивали, щоб вижити, коли нічого не вийшло», 13%) ця відповідь не отримала підтримки більшості респондентів. Чимало людей проголосувало за позитивні варіанти, такі як «Звільнили землю від ворогів» (14%), «Здійснили героїчний вчинок (який, в коменті)» (11%) та «Створили нову державу» (7%). Досить неочікувано, але в цьому випадку полярність думок не спровокувала тривалі дебати, про що свідчить невелика кількість коментарів до посту (70). За одним винятком, респонденти-іншодумці не пояснювали своєї позиції, тому прихильникам переважного неґативного погляду не залишилося нічого іншого, як дискутувати між собою, і темою дискусії виявилася не так УПА, як радянський режим, із яким націоналістичний рух боровся[36]. Натомість опитування про ставлення до СРСР у групі прихильників ОУН-УПА та «сучасних націоналістів» спровокувало довгу низку коментарів (290), писаних аж протягом восьми місяців, попри значно меншу кількість респондентів (119) та переважну підтримку неґативного ставлення (63%). Лише 9% відкрито заявили про позитивне ставлення, 12% вибрали варіант «позитив + негатив», а ще 16% визнали колишню державу «просто минулим». Деякі коментарі обмежилися лише осудом, інші ж показали позитивні та неґативні аспекти радянського режиму, а деталі такого погляду обговорювалися не менш активно, аніж радикально протилежна позиція[37]. Ці приклади дозволяють припустити, що співвідношення коментарів та голосів указує на ступінь будь-якої незгоди між учасниками групи, а розподіл голосів за різні відповіді показує, наскільки відрізняються крайні позиції, тобто чи йдеться про розбіжності між різними наративами а чи всередині одного наративу.

Проте творення колективної пам’яті в соціальних мережах аж ніяк не обмежується відкритими дебатами між прихильниками протилежних історичних наративів чи між різними версіями того самого наративу. Багато постів у присвячених історії групах, не кажучи вже про особисті сторінки користувачів мережі, роблять внесок у цей процес через твердження про історію, яким майже ніхто не опонує. Це особливо стосується комеморативних постів, автори яких нагадують своїм читачам (іншим учасникам групи або друзям та підписникам, що мають доступ до особистої сторінки) про річницю певної події або народження чи смерть певної особи. Коли допис стосується найсуперечливіших постатей, критичні коментатори можуть засумніватися в доцільності (будь-якої) згадки про цю людину, але в багатьох інших випадках такі пости збирають небагато або й жодних коментарів, що можна розглядати як ознаку мовчазної згоди або ж байдужості, хоча численні лайки збільшують імовірність першої інтерпретації. Наприклад, група прихильників ОУН-УПА стримано реаґувала на дописи одного із учасників групи щодо вшанування пам’яті видатних постатей українського націоналістичного наративу. Навіть пост про річницю замаху на засновника ОУН Євгена Коновальця лайкнуло лише 4 людини, а коментарів не залишив ніхто[38]. Коновалець, хоч і загинув від рук радянського аґента (про що в пості не йшлося), був далеко не таким відомим і конроверсійним персонажем, як Степан Бандера – очільник організації на пізніших етапах її існування та символ боротьби з радянським режимом. Тому особа Коновальця менш відома, менш цікава та менш зрозуміла,  аніж постать Бандери, що пояснює нетипову мовчанку у відповідь на цю демонстрацію українського націоналістичного наративу. Значно жвавішою була реакція групи противників ОУН-УПА на пост про річницю радянського «визволення» Одеси від німецьких військ 1944 року, з фотографією головного воєнного меморіалу міста, навколо якого викладено свічками російськомовний напис «Батьківщина пам’ятає» разом із червоним прапором СРСР, що чітко дає зрозуміти, про яку «батьківщину» йдеться[39]. Коментарів під постом не було, але був аж 71 лайк та 13 поширень (дублювань поста на сторінці інших читачів, що в обох мережах є ще однією можливою реакцією на пости), тобто значна частина групи підтримала акт ушанування, а отже, його можна вважати доволі успішним. Хоча до вшанування переважно долучаються люди, які вже й так схильні підтримувати відповідний історичний наратив, одноголосне ствердження вагомості цього епізоду відтворює не лише сам наратив, а й ідентичність, яку він приписує сучасникам, постулюючи їхній міцний зв’язок із минулим.

Саме таке неоскаржуване ствердження переважає у Фейсбуку, де частіше, ніж у ВК, групи й особисті сторінки є місцем шанобливого обміну думками й емоціями між однодумцями. Навіть на такому популярному форумі, як сторінка Вахтанга Кіпіані, звучить небагато голосів, що категорично незгодні з авторовими постами на тему історії та пам’яті. Коли в серпні 2012 року Кіпіані гостро скритикував пропозицію лідера українських комуністів Петра Симоненка провести референдум про сучасні державні символи, бо їх буцімто впровадили українські націоналісти, які співпрацювали з нацистами, його позицію підтримала переважна більшість коментаторів: проти виступив лише один із 94. Ще красномовніше свідчать про підтримку аж 588 лайків та 87 поширень[40]. Єдиним випадком запеклої дискусії щодо історичного поста на сторінці Кіпіані прогягом 2012 року став пост, у якому він прорекламував публікацію на Історичній правді, де йшлося про участь етнічних українців в антиєврейських погромах на Західній Україні під час нацистської окупації, та висловив думку про недоречність використання традиційного українського слова «жиди», яке багато євреїв уважають образливим та антисемітським, почасти через його використання нацистськими окупантами та їхніми українськими колаборантами. Цей виклик українському націоналістичному наративу дуже не сподобався націоналістично налаштованим друзям Кіпіані, хоча дехто й підтримав його заклик переоцінити певні фактично чи етично вразливі засади цього наративу. Розподіл відповідей підтверджує, що рівень конроверсійності був значно вищим, ніж у дискусії про державні символи: пост про участь українців у погромах зібрав 237 різноманітних коментарів, тобто набагато більше, ніж мовчазних лайків (70) чи поширень (40)[41]. В інших випадках більшість друзів Кіпіані, здається, погоджувалась з ним у питаннях історії та пам’яті.

Те, що в більшості ФБ дискусій переважають люди, які підтримують рух України в бік Заходу й мають яскраво виражену неросійську ідентичність, частково пояснюється тим, що їхня ідеологія та ідентичність уплинули на сам вибір соцмережі. Замість сперечатися про минуле та його наслідки для теперішнього з іншими вихідцями з колишнього Радянського Союзу, багато користувачів Фейсбуку (і я в тому числі) схильні обговорювати питання пам’яті та багато інших проблем у глобальному/західному контексті, з людьми в Україні та всього світу, з якими їх поєднує особисте знайомство, професійні чи дозвільні інтереси й/або ідеологічна приналежність, часто обираючи для транснаціонального спілкування англійську мову[42]. Націоналістичні програми часто стикаються з прозахідними космополітичними поглядами, одначе спілкування між поміркованими націоналістами з різних країн зазвичай менш конфліктне,  ніж між прихильниками протилежних уявлень про українську ідентичність. Але про переважання націоналістичної/західної версії у Фейсбуку можна впевнено говорити лише щодо тих користувачів, котрі беруть участь у творенні виразно української ідентичності, хай і у взаємодії з громадянською, культурною та соціальною. Водночас багато українців, які мають аккаунт у Фейсбуку (часто на додаток до сторінки у ВК), можуть долучатися до відтворення східнослов’янської міжнаціональної єдності й відтак залишаються майже непомітними для досліджень, присвячених суто українській історії та пам’яті.

Висновки

За словами Ерл та Ріґні: «Боротьба за пам’ять – це один зі способів зберігати її живою, а […] історія культурної пам’яті характеризується як кризами та суперечностями, що проходять уздовж суспільних розламів, так і консенсусом та утвердженням канонів»[43]. Проведений вище аналіз показав, що в сучасній Україні пам’ять про радянську владу та антирадянський опір дуже навіть жива й у жодному разі не консенсусна. Суперечки між реґіональними та мовно-етнічними групами всередині України посилюються транснаціональним розривом між українцями та росіянами, їхнім дуже різним ставленням до колись спільної держави. Хоч і внутрішні, й зовнішні розбіжності до певної міри підтримуються навмисними діями політичних та культурних еліт, саме через соціальні мережі пересічні українці й росіяни демонструють і утверджують свою пам’ять та ідентичність у спілкуванні з громадянами своєї та іншої країни. Взаємодія в соцмережах та інших нових медіях, яка легко переходить кордони, хоч і здебільшого утримується в межах спільного мовного простору, робить внесок у збереження постімперських рамок колективної пам’яті та пригнічує спроби замінити ці рамки національними. Принаймні так було до того, як російське вторгнення в Україну 2014 року стимулювало безперечну відданість українців своїй країні та відчуження від Росії, що призвело до розриву багатьох транснаціональних каналів дискурсивної взаємодії та посилення орієнтації на спілкування поміж «своїми»[44]. Хоча багато людей і раніше виступали проти збереження пострадянських зв’язків, вони висловлювали свою позицію в тому транснаціональному просторі, який хотіли розділити. Значна частина інтернетного дискурсу пам’яті була запеклим протистоянням між двома непримиренними наративами, «війною пам’ятей», що перешкоджає виробленню цілісного бачення минулого, без якого годі досягти національної єдності в теперішньому. Хоча протистояння між двома полярними поглядами можна знайти у спілкуванні в соцмережах у всьому світі, в такому глибоко розділеному постімперському суспільстві, як Україна, воно підважує саму основу національної ідентичності, ще не усталеної в політичних та культурних інституціях. Водночас багато користувачів соцмереж ведуть конструктивніші дискусії про пам’ять у межах спільного наративу. Не менш важливо, що багато людей беруть участь у різних малопомітних практиках відтворення певної версії пам’яті та ідентичності, часто не усвідомлюючи, до якого саме процесу вони долучаються.

З англійської переклала Марта Госовська.

Статтю перекладено і авторизовано спеціально для сайту “Україна Модерна”. Оригінальний першодрук: Volodymyr Kulyk. Negotiating Memory in Online Social Networks: Ukranian and Ukrainian-Russian Discuusions of Soviet Rule and Anti-Soviet Resistance // Disputed Memory: Emotions and Memory Politcis in Central, Eatern and South- Eastern Europe / Ed. by Tea Sindbaeck Andersen, Barbara Tornquist-Plewa. – Berlin, Boston : Walter De Gruyter, 2016. – P. 273-298. Усі права застережено. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Автора, видавництва Walter De Gruyter та редакції сайту “Україна Модерна”. ©Володимир Кулик

У публікації використано зображення, запозичені з відкритих джерел.

___________________________________

Володимир Кулик – доктор політичних наук, головний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. Викладав у Колумбійському, Стенфордському та Єйльському університетах, Києво-Могилянській академії, Українському католицькому університеті та Українському вільному університеті. Проводив дослідження в Гарвардському, Стенфордському й Альбертському університетах, Міжнародному центрі для науковців імені Вудро Вілсона, Університетському коледжі Лондона, Німецькому інституті міжнародних і безпекових досліджень. Опублікував три монографії, остання з яких – “Дискурс українських медій: ідентичності, ідеології, владні стосунки” (Київ: Критика, 2010), а також понад 60 наукових статей і розділів у колективних працях українською, англійською, німецькою, російською, французькою та польською мовами. Головні теми досліджень: мовна політика, мовні уявлення й ідеології, політика пам’яті, медійний дискурс. Від 2013 року –  представник України в Європейській комісії проти расизму та нетерпимості.

___________________________________

[1] Joanne Garde-Hansen, Andrew Hoskins and Anna Reading. “Introduction.” Save As … Digital Memories. Eds. Joanne Garde-Hansen, Andrew Hoskins and Anna Reading. Houndmills and New York: Palgrave Macmillan, 2009, 3.

[2] Anna Reading. “Memory and digital media: Six dynamics of the globital memory field.” On Media Memory: Collective Memory in the New Media Age. Eds. Motti Neiger, Oren Meyers and Eyal Zandberg. Houndmills and New York: Palgrave Macmillan, 2001, 242.

[3] Andrew Jakubowicz. “Remembering and recovering Shanghai: Seven Jewish families [re]-connect in cyberspace.” Save As … Digital Memories. Eds. Joanne Garde-Hansen, Andrew Hoskins and Anna Reading. Houndmills and New York: Palgrave Macmillan, 2003, 3.

[4] Див. наприклад Vinay Lal. “The politics of history on the Internet: Cyber-diasporic Hinduism and the North American Hindu diaspora.” Diaspora 8.2 (1999): 137–172; Brenda Chan. “Imagining the homeland: The Internet and diasporic discourse of nationalism.” Journal of Communication Inquiry 29.4 (2005): 336-368.

[5] Серед винятків праця Shih-Diing Liu. “Undomesticated hostilities: The affective space of Internet chat rooms across the Taiwan Strait.” positions 16.2 (2008): 435-455.

[6] Про зміст (content), пріоритетність (salience) та контроверсійність (contestation) ідентичності, див. Rawi Abdelal et al. “Identity as a variable.” Perspectives on Politics 4.4 (2007): 695-711; Volodymyr Kulyk. “The media, history and identity: Competing narratives of the past in the Ukrainian popular press.” National Identities 13.3 (2011): 288.

[7] Детальніше, див. Volodymyr Kulyk. “War of memories in the Ukrainian media: Diversity of identities, political confrontation, and production technologies.” Memory, Conflict and New Media: Web Wars in Post-Socialist States. Eds. Ellen Rutten, Julie Fedor and Vera Zvereva. London: Routledge, 2013, 63-81.

[8] Volodymyr Kulyk. “Language policy in the Ukrainian media: authorities, producers, consumers.” Europe-Asia Studies 65.7 (2013): 1430-1431.

[9] Метанаратив – це «глобальна або узагальнювальна культурна оповідна схема, яка впорядковує та пояснює знання та досвід.» Див. John Stephen and Robyn McCallum. Retelling Stories, Framing Culture: Traditional Stories and Metanarratives in Children’s Literature. New York: Garland 1998. 6. Зазвичай такі схеми називають просто наративами, наприклад наративами української історії, і я дотримуватимуся цього поширеного терміна.

[10] Kulyk. “The media, history and identity,”, 294-301.

[11] Володимир Кулик. Дискурс українських медій: ідентичності, ідеології, владні стосунки. Київ: Критика, 2010, 218-230; Kulyk. “Language policy in the Ukrainian media,” 1425-1426.

[12] Кулик. Дискурс українських медій, 305-307.

[13] Там само, 218-219.

[14] William Merrin. “Understanding me-dia: The second reformation.” Media Studies 2.0. Personal blog. 6 March 2010, відвідування 20 грудня 2012.

[15] Ілюстрацію на українському матеріалі див. “КМІС: Число інтернет-користувачів в Україні зросло до 40%.” Дзеркало тижня. Україна, 15 грудня 2011, відвідування 25 грудня 2011 року.

[16] David Chrystal. Language and the Internet. Cambridge: Cambridge University Press, 2001; The Multilingual Internet: Language, Culture, and Communication Online. Eds. Brenda Danet and Susan C. Herring. New York: Oxford University Press, 2007, chaps. 13-18.

[17] Леся Чорнописька. “‘Зручна’ мова українських інтернет-ЗМІ.” Слово Просвіти, 8-14 вересня 2005. (відвідування 15 липня 2006); В.Б. “Що таке ‘україномовний Інтернет?’” Український Простір, 14 червня 2011, відвідування 15 серпня 2011.

[18] Загальнонаціональне опитування (№=2029) провів у лютому 2012 року Київський міжнародний інститут соціології за кошти гранту, який виділило мені Наукове товариство імені Шевченка в США (з фонду імені Наталії Данильченко).

[19] Історична Правда.

[20] Кіпіані, Вахтанг, Солодько, Павло. “Про проект.” Історична правда (2010), відвідування 10 грудня 2010 року.

[21] В окремих обговореннях цього питання в різних інтернет-виданнях чимало користувачів із недостатнім знанням української мови визнають, що вдаються до Google Translate, як і для читання текстів іншими чужоземними мовами.

[22] Альтернативна Історія.

[23] Українська Історія.

[24] Facebook; ВКонтакте.

[25] “Исследование: самыми популярными среди украинцев соцсетями являются ВКонтакте и Одноклассники.” Корреспондент, 22 листопада 2011,(відвідування 25 листопада 2011 року); “ВКонтакте”, “Одноклассники” та Facebook лідирують серед соціальних мереж в Україні (2011), відвідування 20 грудня 2012 року.

[26] Порів. Vera Zvereva. “Historical events and the social network ‘V Kontakte’.” East European Memory Studies (2011), відвідування 25 березня 2012.

[27] Андрей Портнов. Упражнения с историей по-украински. Москва: ОГИ, Polit.ru, Мемориал, 2010, 79-101; Tatiana Zhurzhenko. “‘Capital of despair’: Holodomor Memory and Political Conflicts in Kharkiv after the Orange Revolution.” East European Politics and Societies 25.3 (2011): 610-633; Володимир Кулик. “Націоналістичне проти радянського: історична пам’ять у незалежній Україні.” historians.in.ua, 20 вересня 2012, відвідування 20 грудня 2012.

[28] Кулик. Дискурс українських медій, 296-312.

[29] Mykola Riabchuk. “Holodomor: The Politics of Memory and Political Infighting in Contemporary Ukraine.” Harriman Review 16.2 (2008): 3-9; Портнов. Упражнения с историей по-украински, 84-90.

[30] Микола Рябчук. “Культура памяти и политики забвения.” Отечественные записки 34.1 (2007): 42-55; Wilfried Jilge. “Nationalukrainischer Befreiungskampf: Die Umwertung des Zweiten Weltkriegs in der Ukraine.” Osteuropa 58.6 (2008): 167-186.

[31] Див. наприклад Борис Дубин. “Память, война, память о войне. Конструирование прошлого в социальной памяти последних десятилетий.” Отечественные записки 4 (2008): 6-21.

[32] Сторінка Фейсбуку «ОУН-УПА»; група Фейсбуку «Новини про ОУН-УПА»; Фейсбук-сторінка Вахтанга Кіпіані; група ВКонтакте «ОУН-УПА, Степан Бандера та новітні націоналісти»; група ВКонтакте  «Против ОУН-УПА и прочих пособников фашизма». Пости я рахував на початку травня 2012 року, і відтоді деякі з них видалено, особливо у ФБ. Імена та адреси та сторінках та в групах указані в тому вигляді, в якому вони були на момент мого останнього доступу до них для написання цієї статті, 20 грудня 2012 року.

[33] Це традиційне привітання ОУН-УПА є ритуальним висловом, яким користуються їхні послідовники, щоб заявити про свою ідентичність та, в конфліктних ситуаціях, зантагонізувати опонентів, тому його часто використовують задля тролінґу. Від часу Євромайдану 2013-2014 років це привітання охопило широкі маси прибічників незалежності України й отримало нове значення, яке стосується всіх героїв, що боролися в минулому та борються тепер. Див. Volodymyr Kulyk. “Ukrainian nationalism since the outbreak of Euromaidan,” Ab Imperio 3 (2014): 94-122, тут с.101.

[34] Група ВКонтакте «Против ОУН-УПА и прочих пособников фашизма». Пости від 6 та 7 квітня 2012 року, відвідування 20 грудня 2012 року. Тут і в наступній цитованій розмові імена скорочено.

[35] Там само. Пости від 9 квітня 2012 року, відвідування 20 грудня 2012 року.

[36] Там само. Пост від 14 квітня 2012 року та відповіді за період 14-27 квітня 2012 року, відвідування 20 грудня 2012 року.

[37] Група ВКонтакте «ОУН-УПА, Степан Бандера та новітні націоналісти.» Тема «Що для вас означає СРСР?» Пости за період від 16 травня 2011 року до 30 січня 2012 року, відвідування 20 грудня 2012 року.

[38] Там само. Пости від 22 травня 2012 року, відвідування 20 грудня 2012 року.

[39] Група ВКонтакте «Против ОУН-УПА и прочих пособников фашизма». Пости від 9 квітня 2012 року, відвідування 20 грудня 2012 року.

[40] Фейсбук-сторінка Вахтанга Кіпіані. Пост від 9 серпня 2012 року, відвідування 20 грудня 2012.

[41] Там само. Пости від 21 грудня та 27 листопада 2012 року, відвідування 22 грудня 2012 року.

[42] Добрим прикладом зацікавленої питаннями пам’яті космополітичної спільноти у Фейсбуці є Війна пам’яті (Memory at War) – група, яку створили учасники однойменного дослідницького проекту в Кембриджському університеті, присвяченого політиці пам’яті в Росії, Польщі та Україні. На початок 2015 року до складу групи входило 1 700 дослідників, журналістів та інших зацікавлених людей із західних та посткомуністичних країн, в тому числі кілька десятків українців. Основною мовою спілкування є англійська, хоча багато постів містять посилання на тексти різними мовами посткомуністичного реґіону та поза ним.

[43] Astrid Erll and Ann Rigney. “Introduction: Cultural memory and its dynamics.” Mediation, Remediation, and the Dynamics of Cultural Memory. Eds. Astrid Erll and Ann Rigney. Berlin: De Gruyter, 2009, 2.

[44] Kulyk. “Ukrainian nationalism since the outbreak of Euromaidan,” 106-113.

 Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

Усі статті рубрики