«Я хотів бути священиком… Хотів присвятити себе загальному добру, бути ближчим до Бога і до людей»
– Пане Професоре, в якій родині Ви зростали?
– Моя мама мала італійське походження. Її батьки були емігрантами. Тому з одного боку, мої діди були з Північної Італії, а з іншого – з Галичини. Моя бабуся по татові походила з села Хлівчани Сокальського району, а дід – з Добротвору [на Львівщині – М.Г.]. Мої італійські діди, ноно і нона, як я їх називав, були з області Венето (ноно) і з Кремони в Ломбардії (нона). Моя мама померла, коли мені було 11 місяців, тому я її не пам’ятаю. Батько переконав свою матір взяти мене на виховання, через те, я ідентифікував себе більше з українською родиною.
– Розкажіть більше про свою бабусю. Який вплив вона мала на Вас?
– Моя бабуся мала дуже великий вплив на мене. Її звали Єва. На її честь я назвав свою доньку. Бабуся була простою селянкою, не грамотною. Говорила англійською з сильним акцентом. Але твердо вирішила, що говоритиме зі мною лише англійською. Я бачив, що їй було важко, бо знав, що вона була з іншої країни. Але в дитинстві ніяк не міг зрозуміти з якої. Бабуся казала, що народилася в Австрії, але на превеликий мій подив не говорила німецькою. Тоді я почав розпитувати про точніше місце її народження.
Вона казала, що то коло Лемберґу. На карті він був позначений як Львов, у Радянському Союзі, значить у Росії, як мені здавалося тоді. Я пішов до книгарні і купив маленький розмовник на російській мові, щоб говорити з бабцею. Але вона не розуміла її. Нарешті тітка, рідна сестра мого батька сказала мені: «Ми українці». Тоді вперше я дізнався про українців. Мені було, здається, 12 років. Я став цікавитися всім українським, бо дуже любив бабцю. Через два роки я міг читати і писати українською. Якраз тоді я вступив до малої семінарії, де вчителем української мови був отець Любомир Гузар. Бабця почала надиктовувати мені листи родичам в Україну, які завжди починалися словами однаково: «Перші слова мого листа: Слава Ісусу Христу!», а закінчувалися поздоровленнями різним людям. Завдяки тому листуванню я заочно познайомився і зблизився зі своїми родичами, з якими досі підтримую контакти і зустрічаюся, коли гостюю у Львові.
Бабуся мене вчила, що є три українські герої: Богдан Хмельницький, Олекса Довбуш і Мирослав Січинський. Наприкінці її життя я дізнався, що Січинський жив у будинку престарілих у Детройті, недалеко від нас. Я привіз його до нас додому і вони побачилися. То була неймовірна зустріч. Для бабці він був великим героєм. Вона емігрувала до Америки наступного року після того, як Січинський вбив галицького намісника Анджея Потоцького. У Пенсільванії, де бабця спершу жила, усі українці тішилися, що Січинському вдалося втекти з в’язниці напередодні Першої світової війни і емігрувати.
Свого діда я не знав. За родинними переказами він був освіченим українцем, добре знав англійську. Працював шахтарем і у 1930 році одного дня загинув в результаті нещасного випадку. Моєму батькові тоді було вісім років, тому він його добре не пам’ятав. Але півтора роки тому я говорив зі своєю двоюрідною сестрою і вона розказувала про діда те, що чула від своєї мами.
– А чи часто Вам доводилося чути українську мову в родині?
– Мій батько знав українську, але говорив нею мало. Він був наймолодшою дитиною в сім’ї, тому мав найслабкіше знання мови. Коли мені було п’ять років батько вдруге одружився. Моя мачуха була польського походження, але також добре розуміла українську. Дуже часто, коли мачуха з бабусею хотіли приховати від мене зміст розмови то говорили польською і українською. Але в їхні мови вкрадалося багато англійських слів.
– Що вплинуло на Ваше рішення вступити до духовної семінарії Святого Василія?
– На такий вибір вплинула мачуха. Вона була дуже релігійною католичкою. До її появи у нашій сім’ї ми рідко ходили до церкви. Бабуся походила з родини, де був сильний антиклерикалізм. Мачуха ж водила мене до причастя, вчила молитов, хоча я не завжди розумів їхній зміст і перекручував слова. А коли намагався спитати про значення певних слів, мачуха дуже злилася і навіть трохи била мене. Під впливом мачухи і мій батько став релігійним. Вони ходили то до української церкви, то до костелу. Бабуся вважала, що професія священика то заамбітна мета для мене.
– Розкажіть про Ваше навчання у семінарії.
– Я хотів бути священиком. Читав багато релігійної літератури. Хотів присвятити себе загальному добру, бути ближчим до Бога і до людей. У семінарії провчився п’ять років. Підготовка у цій школі була на високому рівні. Там опинилися старокрайові [зі старого краю, тобто з України – М.Г..] інтелектуали, які мали докторати. Мій вчитель латини Мирослав Борисюк підготував докторську у Колумбійському університеті під керівництвом видатного класичного філолога Мозеса Гадаса (Moses Hadas) і написав свою працю латиною. Вчитель грецької мови проф. Йосиф Дашкевич захистив докторську з антропології отців церкви (patristic anthropology). Наш перший вчитель музики Іван Задорожний був диригентом Капели Бандуристів. Нас вчила ціла плеяда видатних людей. І наша школа займала найвищі місця у рейтингу закладів освіти цілої Америки. Я мав змогу їздити до Нью-Йоркської публічної бібліотеки, однієї з кращих бібліотек світу. Там читав старі українські газети, релігійні, соціалістичні, інші. Нас дуже заохочували до навчання. Кожного дня ми по кілька годин були зобов’язані займатися наукою. Набагато гірше було з природничими науками. Я любив біологію, але не мав змоги слухати курси з неї, бо їх просто не було.
– То були 1960-і роки. І було багато різних спокус. Я заангажувався до лівого політичного руху. Ми мали свою маленьку групу людей, близько шести. Не виключено, що одна з них доносила поліції про нашу діяльність. Ми брали участь у протестах. Мною часто цікавилася поліція. Зараз маю документи з різних архівів різних країн про те, як за мною стежила Мічиганська штатська поліція, чехословацька поліція, радянські органи. Коли я писав свою першу книгу про соціалізм в Галичині, то бачив, скільки неправдивих доносів доходило в поліцію, її агенти надавали неправдиві дані і змальовували ситуацію загрозливішою, аніж вона була насправді лише для того, щоб розвинути свою кар’єру. У середині 1980-х років я відійшов від своїх революційних поглядів, можливо через появу у нас дітей. З того часу будь-яке насильство здавалося мені великим лихом. Чим довше дивлюся на світ, тим більше переконаний, що насильство приносить не визволення, а страждання, смерть і ще більше насильства.
– Чому Ви обрали Мічиганський університет? І як сталося, що отримавши диплом бакалавра візантійсько-слов’янських студій, докторат Ви писали по історії Галичини?
– Я народився у Мічигані. Це був мій штатський університет. Тоді я мало знав про його рейтинг і те, що він входить у десятку кращих з підготовки істориків. Я вступив на програму загальних студій (general studies). Там можна було обирати різні курси. Я пішов на кафедру класичної філології і запитав професора, чи можу разом з ним читати трактат «Про церемонії» імператора Костянтина Порфірородного по-грецьки. Він дав мені книгу і запропонував перекласти її уривок. Я так і зробив. Слухав курси старослов’янської мови, історію Балканів. Думав бути філологом, а не істориком. Я тоді перекладав дещо з української барокової літератури, наприклад, автобіографію Іллі Турчиновського, деякі байки Григорія Сковороди. Після закінчення бакалаврату у мене було два варіанти для продовження навчання: один – вивчати культуру ранньомодерної доби у Гарвардському університеті під керівництвом Омеляна Пріцака, другий – досліджувати соціалістичний рух у Галичині у Мічиганському університеті. На мій остаточний вибір вплинуло знайомство з Романом Сольчаником, який на той час вже був докторантом у професора Романа Шпорлюка і познайомив нас. Саме вони скерували мене до історії, завжди радили, що читати. Найбільший вплив на мене справили праці Івана Лисяка-Рудницького і Романа Роздольського. Я часто перечитую Драгоманова, в працях якого, на мою думку, можна знайти багато того, що пояснює сучасність.
“Мене завжди тягнуло в Україну, бо там були мої головні джерела”
- Під час навчання в докторантурі у 1974-1976 роках Ви побували у країнах соцтабору і Радянському Союзі. Як народилася ідея цих мандрівок?
– Це були часи Холодної війни, коли американські організації були зацікавлені у фінансуванні досліджень з історії і культури Східної Європи та Росії. Студенти та аспіранти їздили за програмами академічного обміну до комуністичних країн. Я отримав дві стипендії від Програми Фулбрайта і Ради міжнародних наукових досліджень та обмінів (International Research and Exchanges Board, IREX). Умовою їх отримання було володіння східноєвропейськими мовами. Зі мною попередньо робили інтерв’ю на предмет цього. Тоді я знав, принаймні щоб читати, російську, польську, українську і німецьку. Це були дуже добрі стипендії. Рік ми з дружиною жили у Кракові. Працював головно у бібліотеці Ягеллонського університету, де була добра колекція періодики австрійської Галичини. Часто їздили до Варшави. Вже тоді я був полонофілом у культурі. На відміну від української історичної науки, яка була просякнута радянщиною, польська історіографія була на високому рівні. З одного боку у польських авторів був якийсь обов’язковий марксизм, але разом з тим, вони читали німецьких і французьких авторів. Я читав добрі польські праці, так як «Шкіци з історії Галіції» Валентини Найдус та інші, які справді відкрили для мене Галичину. Після року роботи у Польщі мені дали фінансування на дослідження у Ленінграді. Там я працював майже рік. Ще два місяці провів у Відні. Але мене завжди тягнуло в Україну, бо там були мої головні джерела. І нарешті мені дали можливість попрацювати по місяцю у Києві і Львові.
– Чи відчували Ви якісь труднощі у роботі в радянському Львові?
– Польща була ліберальніша, аніж Україна після Шелеста. Тоді якраз були арешти інтелігенції.В основному я працював у Центральному державному історичному архіві та бібліотеці Львівського університету. Тоді мені не видавали жодних описів фондів. Тому я робив виписки з посилань в історичних працях і замовляв ті справи. Або переглядав справи, з якими працювали інші дослідники у архіві. Більшість моїх замовлень виконували. Одного разу відмовилися видати матеріали суду над Франком та іншими у Самборі. Я сподівався там побачити не лише протоколи суду, але думав, що можливо, там є невідомі і неопубліковані твори Франка. Мені сказали, що ці матеріали не впорядковані.
– З якими радянськими дослідниками Ви тоді контактували?
З Денисом Низовим. Він тоді був моїм науковим керівником в Україні. З деякими дослідниками мені не вдалося поговорити, вони дуже не хотіли бути у моєму товаристві, боялися. Я це розумів. З іншого боку, були люди, які охоче зі мною спілкувалися. У мене були дивні знайомства. Наприклад, коли у двері гуртожитку для іноземців у Ленінграді, де я мешкав, постукала жінка і запитала, чи я не хочу покращити свою російську за допомогою уроків. Я відчував, що за мною є якийсь нагляд. У Києві думали, що я агент ЦРУ і ОУН.
– Як сталося, що Ви опинилися в Едмонтоні?
У 1976 році був заснований Канадський інститут українських студій. Директором був Манолій Лупул, канадець українського буковинського походження. Віце-директорами були Юрій Луцький в Торонто та Іван Лисяк-Рудницький в Едмонтоні. Останній шукав для себе асистента, який би читав деякі курси і допомагав йому у редагуванні текстів, а також сам займався дослідницькою працею. Лисяк-Рудницький спершу запрошував Зенона Когута і Романа Сольчаника, але вони не дуже хотіли працювати у тій «арктиці». Едмонтон справді холодний. Але то був важкий час для пошуку роботи. Мені до того доводилося підпрацьовувати розвізником піци. Я подався на ту посаду асистента і отримав її.
– Де Ви познайомилися зі своєю дружиною пані Христею? Чи Ви планували провести медовий місяць у радянському Львові?
Це було в хаті Богдана Кравченка. Тоді він був лідером української лівиці у Канаді. У той час Христя Хом’як переїхала жити до Едмонтону. Ми мали спільні ідеї, працювали над спільними проектами. Вона редагувала журнал «Мета», а я там дописував. У 1983 році я отримав стипендію IREX для проведення досліджень у Львові. Але взяти Христю не міг з собою. Тому ми одружилися і поїхали разом. Провели майже місяць у Києві. Мені не давали доступу ні до чого. Ми гуляли в Гідропарку у Києві. Але більшість часу ми пробули у Львові. Тоді я працював над своєю другою монографією про національний рух у Галичині. Але заповнюючи документи в архівах, писав, що досліджую класову боротьбу селянства.
«Мій задум був такий: досліджувати цю занедбану науковцями культуру, щоб дійти до кращого розуміння давньої української культури»
– Чому Ви почали досліджувати історію греко-католицької церкви. Чи вплинуло Ваше навчання у семінарії на цей вибір?
– Ще будучи підлітком я з місцевим священиком римо-католиком ірландського походження обходив місцеві церкви різних конфесій у Детройті. Робили багато фотографій. Наприкінці 1980-х років я повернувся до свого зацікавлення. Хоча спонукали мене до цього і деякі прагматичні мотиви. Наближалося святкування річниці хрещення Русі. І я отримав підтримку від Social Sciences and Humanities Research Council of Canada. Не всі можуть писати про церковну історію чи релігійну думку, треба мати відповідну підготовку. І я її мав завдяки навчанню у семінарії. Коли я писав про іконографію Страшного Суду то вже був ознайомлений з багатьма релігійними творами, знав церковнослов’янську мову.
– Скажіть дещо про Ваше зацікавлення іконографією Страшного Суду?
– Я думав, що цікаво буде досліджувати якусь сукупність культурної продукції, яка в минулому була дуже важливою для предків сучасних українців, але не була включена в наратив про історію української культури у стандартній національній парадигмі. Тема Страшного Суду відповідала моїм вимогам, бо поняття божого Суду колись було невід’ємною частиною людських уявлень про смерть. Тема Страшного Суду викликала масу культурної творчості. Я читав проповіді, духовні пісні, літургічні тексти, вивчав звичаєві практики та ікони.
Але в тракті модернізації українського населення (і національний світогляд – це один із симптомів і також причин модернізації), українці почали думати про смерть так, як інші зурбанізовані люди у Парижі і Берліні. Значить, тривога про Судний день почала слабнути у свідомості загалу українського населення. Це послаблення знайшло відображення у науці, де дослідження про культуру Страшного Суду рідко з’являлося. Мій задум був такий: досліджувати цю занедбану науковцями культуру, щоб дійти до кращого розуміння давньої української культури.
Я знав, що у тій давній культурі більшість літератури перекладена і потім постійно переписувана: біблійні, літургічні, патристичні тексти. Але науковців, які працювали в національній парадигмі, ці тексти не цікавили. Вони обмежували своє зацікавлення до оригінальних творів, тобто таких, які б можна було вкласти у наратив про розвиток української літератури. Дійшли до нас сотки рукописів з українських земель, які є перекладами творів св. Єфрема сирійського, але рукописів Івана Вишенського є менше десяти. Наукової літератури про переклади св. Єфрема мало і вона стара, тоді як про Вишенського з часів Івана Франка і до сьогодні науковці пишуть і пишуть. Але судячи з кількості збережених рукописів, св. Єфрем був набагато важливішою постаттю для давнішого культурного процесу, аніж Вишенський. Ось такі міркування спонукали мене займатися темою Страшного Суду в українській культурі.
І хоча я читав багато текстів з XVI-XVIII століття, вкінці звузив ракурс своєї праці до іконографії Страшного Суду. Поки я глибше не познайомився з нею, то вважав, що сакральна іконографія суттєво не розвивалася, а радше повторялася згідно з усталеними традиціями. Але якщо прочитаєте мою завершену монографію (“Last Judgment Iconography in the Carpathians”) то побачите, що я помилився.
Робота над темою іконографії Страшного Суду була для мене цікавою й особливо приємною ще й тому, що я їздив по Румунії, Словаччині, Закарпатті, Лемківщині і розглядав ікони, адже не всі вони знаходилися у музеях. Два рази в Україні мені робили пропозицію купити ікони XVII століття. Я відмовився, бо такі скарби не мають бути для приватного вжитку, а зберігатися у музеях, або церквах. Коли я почав проект то не здогадувався, що буде стільки приємної роботи. Також довідався зі своїх досліджень, що образи Страшного Суду не були поширені по всій території України, а лише в Західній Україні. У ХVIII-XIX століттях вони трохи з’явилися і на Правобережжі.
«Коли я почав писати про Голокост, деякі друзі порвали зі мною контакти і намовляли інших робити те саме»
– А як Ви зацікавилися темою Голокосту?
– У багатьох моїх проектів є передісторія. Все почалося з оповідань моєї бабці. Вона по суботах робила хатню роботу для євреїв. Дитиною вона бавилася з єврейськими дітьми. Коли євреї їхали до синагоги вона разом з іншими дітьми у селі скандувала: «А ти, жиде, парков їдеш, за тобою дідько іде». (Парка – це віз, запряжений двома волами). Батько карав її за це. Пояснював, що євреї є людьми, як усі інші. Ці оповідання я чув змалку. Згодом я хотів зрозуміти, що сталося під час Голокосту. Я мав можливість досліджувати цю тему в різних архівах і бібліотеках, але особливо плідною була робота у Провінційному архіві Альберти наприкінці 1980-х років, у YIVO (Institute for Jewish Research) у Нью-Йорку і Яд Вашем у Єрусалимі у 1995 році, а також у Музеї Голокосту у Вашингтоні у 2009 році. Тепер тема Голокосту, зокрема, участь ОУН і УПА у винищені єврейського населення є однією з головних тем моєї творчості. Актуальність теми випливає зі шкідливої офіційної політики пам’яті в сучасній Україні, яка прославляє діячів ОУН і УПА і називає вулиці їхніми іменами, водночас ховаючи правду про їхню роль у Голокості і етнічних чистках.
– Як Ви оцінюєте стан дискусій щодо Голокосту в Україні та Канаді?
– Легше мені принаймні говорити про ці теми в Україні. Прості приклади, «Історична правда» опублікувала мою статтю про погром в Західній Україні 1941-го, «Критика» опублікувала мої статті про ОУН і УПА. Від 2010 року жодна українська газета в діаспорі не друкує мої матеріали. Цілковита цензура. Публікують напади на мене, критику моїх текстів і відмовляють мені у можливості відповісти. Коли я почав писати про Голокост деякі друзі порвали зі мною контакти і намовляли інших робити те саме. Хоча є й деякі успіхи в діяльності серед діаспори. Колись Конгрес українців Канади заявив, що канадський уряд має платити колишнім членам ОУН та УПА ветеранські пенсії, бо вони були в русі Опору проти нацистської влади. Промовчали, очевидно, про злочини ОУН і УПА проти цивільного населення. Вибухнула полеміка і зараз це питання не піднімається. Інший приклад – щороку 11 листопада в Канаді ми згадуємо своїх воїнів, які загинули у всіх війнах. Конгрес українців Канади згадував у публічних заявах не тільки про канадців українського походження, які служили у збройних силах Канади, але також про УПА і дивізію Ваффен СС «Галичина». Після сильної критики Конгрес перестав це робити, бо бачив, що це компрометує його в очах канадської публіки. Також Конгрес усе говорив про 7-10 млн жертв Голодомору, аби було більше ніж 6 млн. Тепер звичайно говорить тільки про «мільйони».
– Як Ви ставитесь до проекту меморіального комплексу «Бабин Яр»?
– Бабин Яр – важливе місце в загальній історії Голокосту, тому там має звучати тема Голокосту. Але ми мусимо думати і про інші, неєврейські жертви. Хоча мені важко погодитися з думкою, що там мають бути меморіали і тим, хто спричинився до Голокосту. Візьмемо для порівняння масові розстріли у Вінниці у 1930-их роках. Більшість загиблих там були українці, звинувачені у політичних справах. Але є там і десятки співробітників НКВД. То чи мають бути пам’ятники обидвом категоріям жертв? Для мене пам’ять можлива головно через історію, тому ми мусимо її знати. Її не можна приховувати. Треба чесну дискусію про те, що сталося у Бабиному Яру, включно з тим, що мельниківці і Буковинський курінь робили у Києві.
“Історикам слід багато і широко читати. Само собою розуміється, це вимагає знання мов”
– Що б Ви порадили читати молодим історикам?
– Напевне не те саме, що рекомендували півстоліття тому, коли я був молодим істориком. У той час була мода на застосування психоаналітичної методології до історичних досліджень, що на мій погляд мала стільки ж користі, як застосування астрології до історії. І тоді також була мода на квантитативну історію (кліометрію), яка працювала краще в теорії, аніж на практиці. Але нема ради: наукові моди не щезнуть і треба з ними познайомитися. Раджу молодим історикам читати у двох напрямках – нові праці, які на даний момент здобувають реноме серед професійних істориків, і класику. Можна довідатися, що варто читати по першому напрямку, оглядаючи переможців премій професійних організацій істориків, як наприклад, American Historical Association або британської Royal Historical Society. З новіших книжок про східну Європу, які справили на мене особисто сильне враження, назву лише кілька позицій: Marci Shore, Caviar and Ashes: A Warsaw Generation‘s Life and Death in Marxism, 1918-1968 (2009); Christoph Mick, Kriegserfahrungen in einer multiethnischen Stadt: Lemberg 1914-1947 (2010); Наталя Шліхта, Церква тих, хто вижив: Радянська Україна, середина 1940-х-початок 1970-х рр. (2011); Kai Struve, Deutsche Herrschaft, ukrainischer Nationalismus, antijüdische Gewalt: Der Sommer 1941 in der Westukraine (2015). Очевидно мій список міг би бути набагато довший, і історик з іншими зацікавленнями найменував би зовсім інші твори.
Але на мій погляд, можливо навіть важливіше читати класику. Тексти Ранке (особливо збірник The Secret of World History) і Грушевського донині мають величезну цінність. Може бути спокуса нехтувати ними як застарілими, але раджу всім ближче познайомитися з цими роботами – там ще багато свіжого й поживного. З постструктуралістів читати рекомендую Фуко. З класиків української історії на перших місцях, на мій погляд, стоять Історичні есеї Івана Лисяка-Рудницького і Stosunki poddańcze w dawnej Galicji Романа Роздольського (Rozdolski). І є кого читати з живої класики української історичної науки написаної чи в Україні чи закордоном.
Також історикам треба читати праці з суміжних гуманітарних дисциплін: філософії (крім Канта, Геґеля і Ніцше, рекомендую Arthur C. Danto, Narration and Knowledge), антропології (Ернест Ґелнер, Леві-Строс, Кліфорд Ґірц), соціології (Теодор Адорно; Harald Welzer, Sabine Moller, and Karoline Tschuggnall, “Opa war kein Nazi”: Nationalsozialismus und Holocaust im Familiengedächtnis), релігієзнавства (Мірча Еліаде). Обов’язково потрібно читати белетристику, зокрема романи й повісті, бо історіописання вимагає вмілості добре переказати. Розуміння ж історичних осіб вимагає вміння уявляти, як інші від нас люди можуть думати і поводитися. Варто читати також дещо з природничих наук. Особливо рекомендую Stephen Jay Gould, Wonderful Life: The Burgess Shale and the Nature of History – про біологічну еволюцію, яка багато дає для рефлексії нам, історикам. Словом: історикам слід багато і широко читати. Само собою розуміється, це вимагає знання мов.
«Історики повинні обговорювати питання історичної пам’яті з точки зору історичної науки і розрізняти правду від неправди»
– Яка, на Вашу думку, роль істориків у сучасному світі?
– Історики мають різні обов’язки. Мабуть першим є розвинути свою галузь науки, тобто робити сумлінні дослідження і писати студії. Більшість істориків також має педагогічні обов’язки – читати лекції студентам як частини їхньої загальної освіти та вести семінари і опікуватися аспірантурою і докторантурою для майбутніх істориків.
Але поза тим, історики повинні брати участь у громадянському дискурсі. Такий обов’язок випливає із їхньої позиції в суспільстві – завдяки своїй вищій освіті і начитаності вони належать (хочуть чи не хочуть) до інтелектуальної еліти свого суспільства. Їхнє вміння аналізувати і передавати іншим знання про соціальні й політичні процеси минулого дає їм можливість також бачити сучасність іншими очима, ніж у пересічного громадянина і передати свої думки у відповідній формі.
Як пише євангелист Лука: «Від кожного, кому дано багато, багато від нього й жадатимуть». Історики повинні обговорювати питання історичної пам’яті з точки зору історичної науки і розрізняти правду від неправди, вживаючи свої знання, щоб спонукати співгромадян глибше і критичніше думати про події минулого і сучасності. Але не тільки.
Історики повинні стежити за поточними подіями також поза межами своїх вузьких дисциплін і спеціальності. Я багато років читав лекції студентам перших курсів з історії світу за останнього десятиліття. Хоча я спеціаліст по історії Східної Європи, я читав лекції про сучасні Китай, Бразилію, і Сирію, про стан здоров’я і тривалість життя у різних частинах світу, про розвиток технології й природничих наук, і про стан природного середовища. Очевидно, такий курс вимагав від мене ґрунтовної підготовки і читання, і кожен раз коли я його читав, я мусив його переробити – замінити стару статистику і давніші події новими та осучаснити цілий план відповідно до непередбачених змін у світі (напр. Арабська Весна, напад Росії на Україну). Ця робота була важка, але дуже багато мені дала. І я переконався, що історик часом ясніше зрозуміє значення подій, ніж державні особи, може тому, що історики не зобов’язані рахуватися з інтересами політичних партій, суперництвом між різними частинами держави і поглядами виборців, і історики, на відміну від державників, не гамовані потребою виправдовувати свої попередні невдалі кроки новими ризикованими починами. Так як біолог повинен знати флору і фауну свого власного подвір’я, історик повинен слідкувати за і роздумувати над тою історією, яка розкривається постійно навколо нього. Не диво, що були історики, які займали чільні позиції в державі (скажімо, Грушевський як президент Центральної Ради), і визначні державні особи, які займалися також історією (наприклад, Черчіль). Без сумніву – затишно нам у вежі із слонової кістки, але треба з неї виходити.
– Дякую Вам, пане Професоре, за розмову.
Розмовляла Марта Гавришко
_________________________
Іван-Павло Химка – професор-емерит факультету історії і класичної філософії Альбертського університету (Едмонтон, Канада). Народився в місті Детройт (Мічиґан, США), 18 травня 1949 р. Докторат (PhD) з історії захистив в Мічиґанському університеті (Анн Арбор) в 1977 р. Автор чотирьох монографій з української історії: Socialism in Galicia: The Emergence of Polish Social Democracy and Ukrainian Radicalism (1983); Galician Villagers and the Ukrainian National Movement in the Nineteenth Century (1988); Religion and Nationality in Western Ukraine: The Greek Catholic Church and the Ruthenian National Movement in Galicia, 1867-1900 (1999); Last Judgment Iconography in the Carpathians (2009). Співредактор низки збірників, між іншим: Letters from Heaven: Popular Religion in Russia and Ukraine (2006, з Андрієм Заярнюком) і Bringing the Dark Past to Light: The Reception of the Holocaust in Post-Communist Europe (2013, з Йоанною Беатою Міхліц). Тепер працює над двома проектами: монографія про участь ОУН і УПА у Голокості і фотодокументація української сакральної культури в канадських провінціях Альберта і Саскачеван. Живе і працює в Едмонтоні (Канада).
