Українська історикиня Наталія Полонська-Василенко прожила довге, непросте, але яскраве життя, основні етапи якого співвідносилися з періодами складної української історії ХХ століття. Так, роки навчання та наукового становлення майбутньої дослідниці припали на останні десятиліття існування Російської імперії й водночас на період, коли жінки отримали право на університетську освіту та наукову працю, завдяки чому Наталія Полонська[1] стала однією з перших жінок – професійних науковиць і викладачок вищої школи. Часи життя та праці вченої в Києві у роки української революції, за радянської влади та німецької окупації позначилися багатьма трагічними моментами, які спіткали українських учених, які служили науці, а не режиму. Останній період життя, найбільш продуктивний у роботі вже досвідченої науковиці, припав на роки еміграції, в якій складні умови існування компенсувалися цілковитою творчою свободою.
Біографію Наталії Полонської-Василенко складно назвати недослідженою. До постаті, долі та наукового доробку цієї визначної особистості зверталися історики різних поколінь – від колег та учнів, які знали її особисто, до наших сучасників, які наново відкривали різні грані цієї непересічної особистості[2]. Проте у випадку таких постатей, як Наталія Полонська-Василенко з її значною та різноманітною науковою спадщиною, остаточну точку в дослідженні наукової біографії ставити рано. Більше того, ближче знайомство з подробицями життя та наукового доробку української дослідниці відкриває нові та несподівані прояви її таланту та результатів його втілення. Це тим більше важливо, що життєписи науковців масштабу Наталії Полонської-Василенко виходить за межі персональної біографії й стають, без перебільшення, частиною історії української науки, складниками інтелектуальної історії.
Без вороття: дорога на Захід
Наталія-Полонська-Василенко в 1940 р. захистила докторську дисертацію й нарешті отримала від радянської влади належне наукове визнання та посади, проте важкий досвід попередніх десятиліть навряд чи міг залишити у вченої якісь ілюзії чи сентименти тієї влади; тому рішення залишитися і працювати у Києві в роки німецької окупації фактично стало актом розриву із нею. Цей крок визначив подальшу долю вченої: у вересні 1943 р., з огляду на контрнаступ Червоної Армії Н. Полонська-Василенко разом із чоловіком – економістом Олександром Моргуном – та групою колег-науковців переїхала до Львова, покинувши у рідному Києві, де прожила понад 50 років, «величезну бібліотеку в 7 тисяч книжок та сотні тек з матеріалами, яких вистачило б на десятки монографій»[3]. У житті вченої розпочинався новий етап, в якому багато що довелося розпочинати заново.
У поки ще контрольованому німцями Львові науковиця могла розраховувати лише на тимчасові посади, які давали право перебування в Генерал-Губернаторстві, але не засоби до прожиття. До того ж події на фронті спонукали шукати можливостей виїзду далі на Захід – до Праги, яка була центром української інтелектуальної еміграції, де врешті вона й отримала офіційну реєстрацію як «бездержавна» колишня радянська громадянка в червні 1944 р. А в жовтні 1944 р. окреслилися її подальші професійні перспективи, коли колегія професорів філософічного факультету, а за нею і сенат Українського вільного університету в Празі запросили Н. Полонська-Василенко до праці «як уповноважену до викладів з історії України»[4].
Короткий період празького життя став лише початком емігрантської «Одисеї» Наталії Дмитрівни: вже в перші місяці 1945 р., коли доля Другої світової війни виглядала вирішеною, а майбутній наступ Червоної армії у Центральній Європі очевидним, постало питання виїзду викладачів УВУ далі на Захід – на терени Німеччини, під юрисдикцію американської окупаційної адміністрації. Тож упродовж наступних кількох років учена пройшла шлях, типовий для українських переміщених осіб (ДіПі).
Перехід німецького кордону
Цю подорож, сповнену складнощів і ризику потрапити до рук радянських спецслужб, вона пізніше описала у спогадах. На перетин чесько-німецького кордону їй довелося чекати у Вінтербергу[5] (чеською – Вімперк): «Нарешті доїхали до Вінтербергу, до самого кордону Чехії. Приїхали і… стали. Наш вагон відчепили від потягу. Ми почали ходити до начальства станції, благати, носити сигарети. А поки просили – американські літаки розбомбили залізницю та потяг, яким так мріяли їхати ми… Довелося шукати помешкання в місті. Там пережили ми капітуляцію ІІІ Райху й прихід американського війська. Ішли тижні, а ми все сиділи у Віттенберзі і не мали можливості виїхати. Дочекалися ми до того, що вже почали нишпорити совєтські агенти й міська чеська влада намовляла нас повертатися «на родіну». Нарешті, вже в кінці травня, пощастило нашій групі найняти вантажне авто й переїхати до Баварії. Ми оселилися біля Пассау, в маленькому селі Трасфельдені»[6]. Її тодішній тимчасовий статус «Nourepatriant» українського походження був визначений реєстрацією в Українській службі захисту і допомоги та затверджений американською військовою адміністрацією[7]. Літо й вочевидь початок осені Наталія Дмитрівна з чоловіком і деякими колегами, серед яких був і проф. О.П. Оглоблин, провели у Трасфельдені, отримавши прихисток у великому спільному помешканні, де разом перебувало понад 30 осіб. Проте і за цих умов українські науковці знаходили можливість працювати, а можливо, й відчували потребу чи обов’язок записати те, шо пам’ятали, щоб не забути і не втратити: «Коли стихав гамір 30-ти голосів населення залі, чути було цокання маленької машинки до писання: це Н.Д. Полонська-Василенко ставила машинку на стілець і, примостившись на валізі, друкувала свої спогади про любий Київ…»[8].
У таборах ДіПі
Подальший шлях дослідниці Німеччиною прослідковується за посвідками американської військової адміністрації та довідками з відновленого УВУ, що підтверджували її статус науковиці-емігрантки й давали право на локальні пересування. Так, у листопаді 1945 р. дослідниця та її чоловік опиняються у таборі Мюнхен-Карлсфельд[9]. Постійні переформування таборів ДіПі та переміщення їхніх мешканців були типовими, особливо у перші повоєнні місяці, тому цей пункт теж виявився проміжним, і влітку 1946 р. Н. Полонська-Василенко вже знаходилася в українському ДіПі таборі «Єгерказерне» у Міттенвальді[10], звідки приїздила на виклади до Мюнхена – до новозаснованого восени 1945 р. Українського вільного університету та до відкритої в 1946 р. Богословсько-педагогічної академії УАПЦ, професоркою якої була обрана[11].
Отже, вчена разом з іншими українськими переміщеними особами переживала поневіряння по таборах, відчуваючи непевність свого становища, а як емігрантка з СРСР – ще й небезпеку примусової репатріації. Водночас табори ДіПі були місцем зустрічі українців із різних держав (насамперед передвоєнної Польщі та СРСР), з різним політичним досвідом, осіб різного віку, статі, рівня освіти та соціального походження. Тому інтелектуальні сили еміграції, що опинилися в таборах, докладали зусиль задля консолідації національної громади, у якій велике значення мали культурницькі, освітні та релігійні об’єднання. До цієї праці долучилася і Наталія Полонська-Василенко: документи свідчать, що під час перебування у Карлсфельді вона викладала у Вищій школі самоосвіти (народному університеті), яким керував науковець Володимир Дорошенко[12], а у Міттенвальді брала участь у житті православної релігійної громади УАПЦ при церкві Св. Михаїла[13]. Зокрема, тут 5 серпня 1948 р. Наталія Полонська-Василенко та Олександр Моргун взяли церковний шлюб[14], що вони свого часу не могли здійснити в радянській Україні.
Дослідниця, яка перейшла 60-річний віковий рубіж, не лише мусила вести життя скитальців, як визначали себе українські ДіПі, але й, подібно до багатьох із них, розглядала можливості подальшої еміграції до США, де мала наміри продовжувати наукову працю[15]. Проте результати т.зв. скрінінгу (англ. screening, перевірка з боку американських посадовців на предмет надання дозволу на виїзд) виявилися для неї негативними[16]. На перешкоді, вочевидь, стали вік та проблеми зі здоров’ям: так, у червні 1947 р. медичне освідчення виявило в Н. Полонської-Василенко туберкульоз легень, на який вона страждала змолоду, та анемію; істотні проблеми зі здоров’ям мав також старший за неї О. Моргун[17].
Тож свій останній, еміграційний період життя дослідниця провела в Німеччині, де її постійною адресою нарешті стала кімната в притулку для літніх емігрантів у містечку Дорнштадт неподалік від Ульма. Тут, спершу разом із чоловіком, а після його смерті у 1961 р. – на самоті, Наталія Дмитрівна прожила роки, сповнені плідної та інтенсивної праці, яку вона невпинно вела, попри усі психологічні та й побутові труднощі перебування в подібному закладі. Після смерті 8 червня 1973 р., Н. Полонська-Василенко знайшла свій останній спочинок на кладовищі будинку для літніх людей, поряд із своїм чоловіком О. Моргуном. Могилу подружжя в 2013 р. розшукала українська дослідниця Оксана Юркова, присвятивши цим пошукам окрему публікацію[18].
Почати знову: наукова і викладацька праця в Німеччині
Еміграційний період життя та праці став етапом розквіту та підсумком попереднього наукового шляху дослідниці. Гідна подиву її здатність вчергове почати наукове життя майже наново, втративши бібліотеку, архіви, попередні напрацювання. Проте натомість вона отримала декілька ключових для науковця переваг – свободу наукової праці без ідеологічного тиску тоталітарних режимів та необхідності допасовувати свої розробки до політичних -ізмів, а також вільні наукові контакти зі світом. Усім цим учена користувалася повною мірою, тож її невтомна і плідна праця останніх десятиліть життя вочевидь була прагненням надолужити і завершити розпочате, нарешті реалізувати численні задуми.
Викладацька праця Наталії Дмитрівни, попри життя поза Мюнхеном – центром української повоєнної еміграції – та незважаючи на вік і стан здоров’я, теж залишалася дуже активною. Поряд з працею в УВУ, де з осені 1947 р. вона була затверджена звичайним професором філософічного факультету по кафедрі історії України[19], Наталія Дмитрівна викладала у Богословсько-педагогічній академії УАПЦ у Мюнхені, де читала курс історії церкви. Водночас із 1946 р. Наталія Полонська-Василенко стала членкинею Церковно-археографічної комісії при Апостольській Візитатурі у Мюнхені, фактично продовживши співпрацю з нею, розпочату ще в 1944 р. у Львові. Ці факти підкреслюють широту мислення Наталії Полонської-Василенко, яка була відкритою до співпраці з обома українськими конфесіями – православною та греко-католицькою, а як людина, що обстоювала ідею української соборності, вона власною науковою роботою підтримувала зв’язок між обома українськими церквами. Дослідниця також фахово обґрунтовувала незалежність української православної церкви від російської, що знайшло вияв у праці «Історичні підвалини УАПЦ» (Мюнхен, 1964).
Широкими були й наукові контакти Н. Полонської-Василенко – її було обрано дійсною членкинею обох закордонних українських академічних спілок – історико-філологічної секції НТШ[20] та історико-філологічного відділу УВАН[21], у наукових конференціях яких вона брала участь. Починаючи з 1949 р. дослідниця увійшла до Головної редакції «Енциклопедії Українознавства», центр якої знаходився у Парижі, що стало початком її майже чверть столітньої праці з підготовки цього видання. Наукові зв’язки поєднали Наталію Дмитрівну також зі США – вона увійшла до Ініціативної групи Українського історичного товариства[22], очолюваного її учнем Любомиром Винаром, обійнявши посаду заступниці голови УІТ, а з 1965 – очільниці Мюнхенської філії товариства. А в 1953 р. Н. Полонська-Василенко, крім того, була обрана членом Міжнародної академії наук у Парижі.
Тож сучасник і колега дослідниці Б. Крупницький мав підстави стверджувати: як відома і шанована історикиня «Наталія Полонська-Василенко незабаром осягнула всі найвищі наукові становища, які можна було здобути на еміграції»[23], а сучасний дослідник її творчості І. Верба додав: «Жодне більш-менш помітне явище в еміграційній українській науці не обходилось без благотворного впливу Н.Д. Полонської-Василенко»[24].
«Вона поставила себе повністю на службу УВУ»
Однією з найважливіших сфер діяльності, якій дослідниця приділяла багато душевних та інтелектуальних сил, була її праця в УВУ. Колеги та учні вченої відзначали не лише її професіоналізм, відповідальність, вимогливість та любов до свого предмету, але й високі особисті якості вченої – силу духу та «культурну делікатність вдачі»[25]. Наталію Дмитрівну вирізняло також етичне ставлення до праці молодих науковців, яких вчена незмінно підтримувала: «завжди усміхнена, привітна, з добрим словом, Вона поставила себе повністю на службу УВУ, для якого вона ніколи не щадила ні сил, ні часу»[26]. До останніх днів життя Н. Полонська-Василенко писала відгуки, друкувала листи, які, як згадували її колеги по УВУ, дісталися адресатів вже після її смерті[27]. Так само і низка її публікацій, включно з другим томом «Історії України», побачила світ уже після її спочину. Проте толерантність поєднувалася у Наталії Дмитрівні з принциповістю: так, О. Моргун відзначив її «недипломатичну гарячу реакцію на всяку неправду і підлоту»[28].
Роботу УВУ в Мюнхені групі українських учених-ентузіастів у 1945 р. доводилося поновлювати практично з нічого, адже не було бібліотеки і навчальної бази, а брак коштів, попри субсидії баварського уряду, відчувався постійно. Але ця спільна праця з відновлення української науки та вищої школи за кордоном захоплювала дослідницю: «На початку мюнхенського періоду УВУ під гаслом «Свобода науці» зібралися представники науки західних і східних земель України, католицького і православного віровизнання, і творили во ім’я науки соборну Україну»[29]. Оця соборність, співпраця українців з таким різним попереднім досвідом, найбільше приваблювала вчену, вона була для неї символом майбутнього єднання та відродження України. Тоді як, за відгуком її чоловіка О. Моргуна, «будь-яке поширення та поглиблення Збруча, а найбільше духовне» [вочевидь йдеться про суперечки та роз’єднання в середовищі еміграції. – К.К.] Н. Полонська-Василенко сприймала досить болісно[30].
Тож «з УВУ пов’язана проф. Полонська-Василенко з празьких часів, і вона перейшла із ним ціле мюнхенське чвертьстоліття, переживаючи всі хвилини розвитку й пізніших загроз, боліючи глибоко усіми невдачами й радіючи щиро всіми успіхами», підготувавши за час своєї праці в ньому когорту істориків і здійснивши наукове керівництво 16-ма дисертаціями[31], так що «серед трудних емігрантським умов зуміла підготувати зміну молодих науковців, які продовжуватимуть шлях своїх попередників»[32]. Пізніше саме УВУ дослідниця заповіла усі свої заощадження, які змогла накопичити упродовж скромного емігрантського життя[33].
Викладацька діяльність УВУ, як відомо, була перервана з 1956 до 1965 р., що було пов’язано з від’їздом більшості студентів та частини викладачів за океан. Відновлення викладів було вирішено розпочати з українознавчих курсів для українців з усього світу, до розробки яких Н. Полонська-Василенко поставилася дуже фахово та з турботою про справу, висловивши щодо них ряд цінних методологічних і концептуальних зауважень[34].
З відновленням викладацької праці УВУ історикиня взяла на себе також обов’язки декана філософського факультету, які виконувала з 1965 по осінь 1972 р., відмовившись від цієї ролі лише незадовго до смерті через погіршення стану здоров’я, що унеможливило поїздки до Мюнхена[35]. Інтересами УВУ та його студентів науковиця жила «до повного самовіддання і самовідречення», як згадував тогочасний ректор УВУ проф. В. Янів. Він же відзначав: «Пригадуємо дуже добре всі її приїзди із Дорнштадту до Мюнхену – на кожний поклик, з кожної важливішої нагоди, безпосередньо після недуг чи виснаження», навіть попри заборони лікарів[36]. У той же час ці приїзди, спілкування з молоддю надавали їй сил та наснаги жити й працювати. Цю самовіддану викладацьку й адміністративну працю дослідниці в УВУ було відзначено її колегами наданням їй звання почесного доктора УВУ[37], а, приміром, 75-річчя з Дня народження та 50-річчя наукової діяльності дослідниці було відзначено 11 квітня 1959 р. Ювілейною Академією УВУ (водночас із тотожними ювілеями проф. УВУ Михайла Міллера)[38].
З книжкового доробку еміграційного періоду
Наукові інтереси дослідниці в цей час значно урізноманітнилися: поряд з історією Південної України – центральною темою її досліджень упродовж усього життя – та історією церкви, вона цікавилася також періодом Давньої Русі, історією української культури. При цьому розвідки дослідниці виходили у перекладах англійською та німецькою мовами у різних країнах та континентах. Важливою засадничою працею цього періоду є «Дві концепції історії України та Росії», яку було видано під егідою УВУ українською, англійською та німецькою мовами. У книзі авторка обґрунтовує самостійність української історії та історіографії. Загалом у роки еміграції Наталія Полонська-Василенко підготувала значну кількість наукових праць: за підрахунками колег, цей список перевищив 250 позицій.
Особливе місце у доробку науковиці посіла узагальнююча «Історія України», яка «стала науковим підручником, з якого користатимуть не тільки студенти, але й дослідники»[39]. Цю працю, написану з позицій державницького підходу, Б. Крупницький оцінив так: «Легким і блискучим стилем писана «Історія» є вже не історією боїв і соціальних «розрухів», але скорше історією окремих видатних особистостей, причім авторка не забуває підкреслити й еволюційний характер розвитку України, – там, де еволюція дійсно мала місце»[40]. Видана в незалежній Україні в 1992 р., ця праця стала не лише одним з перших нерадянських підручників, яким широко користувалися студенти та науковці, але водночас початком повернення імені та доробку вченої на батьківщину.
Наталія Полонська-Василенко також брала участь у роботі Інституту для вивчення історії та культури СРСР – установи, що діяла у Мюнхені, фінансувалася американським приватним фондом і офіційно позиціонувалася як інституція в галузі совєтології. Співпраця українських учених із цим закладом потребує більш детального вивчення, тут лише принагідно зазначимо, що ставлення українських інтелектуалів до цього закладу не було однозначним: частина розглядала таку співпрацю за можливу, особливо зважаючи на відкриття у ньому українського відділення, інші ж виступали різко проти, звинувачуючи американських грантодавців та й сам інститут у «русофільстві», тобто підтримці політичних позицій російської еміграції[41]. Для тих, хто як і Наталія Полонська-Василенко, взаємодіяв із Інститутом, це була насамперед можливість друку власних праць (без ідеологічних вимог чи обмежень), надзвичайно важлива за умов економічної скрути, в якій вони перебували. Саме завдяки цій співпраці в одній з наукових серій Інституту вийшла друком, зокрема, ґрунтовна розвідка дослідниці «Українська академія наук (Нарис історії)» у 2-х частинах, що «одночасно є науковим дослідженням та мемуарами»[42].
Наукова публіцистика як вияв громадянської позиції
Нема підстав вважати Наталію Полонську-Василенко виключно кабінетною ученою, яка стояла осторонь важливих процесів в еміграційному середовищі та в Україні. Вона мала чіткі політичні переконання: за свідченням її чоловіка, вона «рішуче тримається поступових конституційно-демократичних поглядів»[43]. Так, вона не лише була близькою до табору гетьманців-державників, але й висловлювала у зв’язку з цим власні погляди про необхідність відмови від спадкового гетьманства на користь виборного принципу[44]. Хоча дослідниця ніколи не брала особистої участі в політичних чи громадських рухах, проте висловлювала свою громадську позицію засобами, якими володіла якнайкраще – науковими та науково-популярними публікаціями.
Учена опублікувала ряд статей в українських газетах, що виходили друком в різних країнах та належали до різних політичних таборів – що додатково свідчить про широту і соборність її мислення. Приміром, у статті «З приводу фальшування історії» (1966) вона викрила пропагандистські інсинуації українського радянського історика В. Сарбея, переконливо показавши (як свідок подій 1920–1930 років, про які писав автор), що якраз він сам і належав до когорти радянських фальсифікаторів. Як фаховий історик Н. Полонська-Василенко не могла змиритися також з історичними помилками, допущеними українськими журналістами, які виступили з критикою статті В. Сарбея, тож скорегувала також і їх[45].
Вважаючи своїм обов’язком розповісти світові про злочин радянського режиму в Україні, Н. Полонської-Василенко опублікувала статтю про події у Києві часів Голодомору – осені 1933 р., «коли Україна обезкровлена, знесилена, зруйнована страшним штучним голодом конала, пригнічена й залякана»[46]. У ній дослідниця відтворює страшну і символічну грань трагедії – сприйняття киянами цього жахливого людовбивста, а саме епізод, «про який, здається, не було ще згадки», що спонукає звернутися до цього тексту дещо детальніше. В основі сюжету, переданого дослідницею, – історія про те, як була реалізована ідея невідомого скульптора прикрасити київський парк на Дніпром скульптурами на деревах, на що місцева влада, не підозрюючи стороннього задуму, дала згоду. Проте незабаром чутка про те, що у віддаленому кутку колишнього Царського саду створено образ поневоленої й розтерзаної Україні (у вигляді прикутої ланцюгами жінки, тіло якої терзають хижі птахи) викликало справжнє паломництво до нього людей дуже різного віку і професій, які мовчазною та урочистою ходою йшли до цього символічного образу. «Цей епізод… має велике значення. Цікава і важлива сама акція різьбаря: він не міг, як громадянин Совєтського Союзу, думати, що його праця залишиться безкарною, але, не зважаючи на всю небезпеку, ризикував своїм життям. З другого боку, треба уявити собі настрій людей: за часів сатрапа Постишева, тисячі українців, наче на прощу, зо всіх кінців Києва пішли до царського парку, щоб там побачити символ прикутої, замученої України, над якою літають ворони й видирають їй очі, п’ють її кров. Оці приховані, приглушені сили ненависті до гнобителів не завмирали в Україні й виходили назовні, коли з’являвся привід до цього. Такий привід дав символічний образ України, майстерно зроблений на стовбурі липи»[47].
У руслі поєднання наукової праці з висловленням власної громадянської позиції стоїть також надання дослідницею свідчень Українському діловому комітету для справи комісії Керстена[48]: серед свідчень інших українських свідків радянських злочинів в Україні були два, надані Наталією Полонською-Василенко. Перше стосувалося процесу «Центру дій» 1923 р., події якого дослідниця добре знала, переживши боротьбу за визволення свого другого чоловіка академіка Миколи Василенка, а друге було присвячено руйнуванню радянською владою української культури на прикладі системи освіти[49]. Перше з цих свідчень в україномовній версії було видано окремим друком у серії видань УВАН[50].
Більше, ніж мемуари
Говорячи про різноманітність праці Наталії Полонської-Василенко в роки еміграції, вважаємо за необхідне підкреслити ще декілька важливих її аспектів, які водночас є штрихами до портрету її тонкої та багатогранної особистості. Визначною рисою дослідниці була її увага до колег, яка знаходила вияв у замітках, спогадах і публікаціях, присвячених їм або їхній пам’яті, й опублікованих у різних наукових виданнях. Це стосувалося і заміток про її сучасників – М. Ветухіва, П. Курінного, О. Оглоблина та ін., і спогадів про тих, з ким дослідниця була знайома раніше. Загалом біографи нарахували близько п’ятдесяти статей-спогадів ученої про її колег та друзів[51].
Отже, важливим жанром у творчості історикині були мемуари, написані у складних умовах еміграції. Вони вочевидь були не лише навіяні ностальгією чи являли собою спробу психологічно «врівноважити» непрості умови, в яких доводилося жити, картинами з минулого, але й покликані до життя розумінням того, як важливо зберегти для нащадків оповіді свідків. Ці спогади дослідниці відрізняються не лише майстерним переданням багатьох фактів з минулого, які вона навдивовижу ясно зберегла в пам’яті, але й відтворенням почуттів та атмосфери, які супроводжували згадувані події, а також увагою до деталей, повсякденних речей, які, складаючись у цілісну картину, передавали яскраві образи осіб та подій. Прикметно також, що у своїх спогадах Наталія Дмитрівна через багато років звертається до часів своєї молодості й приділяє значну увагу навчанню на Вищих жіночих курсах: вочевидь їй хотілося знову подумки пережити і зафіксувати ці хвилюючі й вирішальні моменти її особистісного і професійного зростання.
«Жіноча історія» як власна доля і дослідна тема
«Жіноча проблематика» загалом – роль жінок в історії, їхня суспільна активність – заволодівши увагою Н. Полонської-Василенко ще в її молоді роки, супроводжувала дослідницю упродовж усього життя. Це не дивує, зважаючи на особливу роль самої дослідниці в історії українського жіноцтва, адже їй серед українських жінок-учених належить «одне з перших місць як за науковим стажем, так і за величезним вкладом в українську історіографію і розвиток українського академічного життя»[52]. В еміграційному періоді цей науковий інтерес знайшов вияв у виданні «Видатні жінки України» (Вінніпег-Мюнхен, 1969). Проте дослідниця не стояла осторонь і актуальних проблем жіноцтва: за свідченням її чоловіка О. Моргуна, «все більшу увагу і симпатію викликає у неї жіночий рух»[53]. Наталія Дмитрівна покладала великі надії на діяльність українок в еміграції, і брала участь в організації з’їзду українських жінок у Мюнхені. Але такий інтерес стосувався не лише українок, але й світового жіноцтва загалом: на думку вченої, поки дослідники сучасних суспільно-політичних процесів у США та Німеччині розгублено думали, кого буде обрано президентом, «жінки своїми голосами обрали Айзенхауера та Аденауера»[54].
* * *
За своє тривале життя Наталія Дмитрівна пережила зміни декількох урядів та держав, дві світові війни, радянську більшовицьку владу та німецьку окупацію, еміграцію; вона пройшла через вибір власної національної ідентичності, перетворившись з російськомовної інтелігентки на українську вчену та громадянку, яка ніколи не зійшла з цього шляху й розділила долю тієї частини українських інтелектуалів, які мусили покинути Батьківщину під загрозою переслідувань з боку радянської влади, проте залишилися вірними своїй життєвій позиції та науковому вибору. Наталія Полонська-Василенко стояла осторонь активних політичних дій, будучи відданою науковій праці, проте її вчинки самі нерідко були актами громадянського вибору. При цьому, попри складні життєві обставини, вона залишалася людиною сильною духом, із високої внутрішньої культурою та широкими поглядами, яка була готова до різноманітної співпраці на користь української науки, не зраджуючи при цьому своїм принципам. Еміграційний період став не лише підтвердженням цього, але й водночас був часом розквіту її наукової творчості, без якої неможливо уявити як інтелектуальних здобутків української повоєнної еміграції, так і української історіографії ХХ ст. загалом.
Ця публікація є частиною статті К. Кобченко «Наталія Полонська-Василенко: шлях науковця у вирі мінливих часів» («Науковий збірник Українського вільного університету / Wissenschaftliches Sammelwerk der Ukrainischen Freien Universität», Том 22, Мюнхен 2017/2018). Публікується з дозволу Авторки та Редколегії.
Основу цього дослідження становлять документи особового фонду Наталії Полонської-Василенко, що зберігаються в Архіві Українського вільного університету в Мюнхені. Праця в архіві УВУ стала можливою завдяки стипендії Фонду Александра фон Гумбольдта, Німеччина.
______________________________
Катерина Кобченко – історикиня, кандидатка історичних наук, наукова співробітниця Центру українознавства філософського факультету КНУ імені Тараса Шевченка. Досліджує історію української повоєнної еміграції, питання інтелектуальної та жіночої історії. Авторка монографії «Жіночий університет Святої Ольги: історія Київських вищих жіночих курсів» (2007), співредакторка збірника наукових праць «Жінки Центральної та Східної Європи у Другій світовій війні: гендерна специфіка досвіду в часи екстремального насильства» (2015). Членкиня Австрійсько-української комісії істориків, Української асоціації дослідниць жіночої історії. Живе і працює у Києві.
______________________________
[1] До свого заміжжя з акад. Миколою Василенком Наталія Дмитрівна мала лише прізвище Полонська (за першим чоловіком), під яким вона і розпочала свій науковий шлях.
[2] Оглоблин О. Наталя Дмитрівна Полонська-Василенко (З нагоди 80-ліття, зо знимкою) // Наукові записки УВУ, 1963, ч. 7. – С. 95-100; Ґерус-Тарнавецька, І. Наталія Полонська / І. Ґерус-Тарнавецька. – Вінніпег: УВАН, 1974, Винар, Л. Матеріали до біографії Наталії Полонської-Василенко // Укр. історик, 1983, № 2/4. – С. 55-76; Ульяновський В. Наталія Полонська-Василенко: штрихи до портрета // Полонська-Василенко Н. Історія України. Т. І До середини XVII ст. – Київ: Либідь, 1992. – С.V- LIV; Верба І.В. Життя і творчість Наталії Полонської-Василенко (1884-1973) / І.В. Верба. – Ніжин: ТОВ «Видавництво «Аспект-Поліграф», 2008.
[3] Верба І.В. Життя і творчість Наталії Полонської-Василенко (1884-1973)… – С. 207.
[4] Архів УВУ. – Фонд І. – Спр. 13. – Арк. 7-8.
[5] [Довідка про перебування Н. Полонської-Василенко за кордоном, 1920-1946] // Архів УВУ. – Фонд І. – Спр. 10. – Арк. 68.
[6] Полонська-Василенко Н.Д. Сторінки спогадів. Український вільний університет // Полонська-Василенко Н.Д. Спогади / Н. Д. Полонська-Василенко; упоряд. Валерій Шевчук. – К.: Києво-Могилянська академія, 2011. – С. 516-527, тут с. 523. Село Трасфельден – у межах громади Вітцмансберг, район Пасау.
[7] Ukrainian Service for Counsel and Aid. Certificates from 2.07. and 06.08.1945; Military Government of Germany. Temporary registration from 13.08.1945 // Архів УВУ. – Фонд І. – Спр. 10. – Арк. 5-8.
[8] Полонська-Василенко Н.Д. Сторінки спогадів. Український вільний університет… С. 524.
[9] [Довідка про перебування Н. Полонської-Василенко за кордоном, 1920-1946] // Архів УВУ. – Фонд І. – Спр. 10. – Арк. 68.
[10] [Antrag auf Ausgabe on Fahrkarten zwischen Mittenwald und München für N. Polоnska-Wasylenko vom 13.07.1946] // Архів УВУ. – Фонд І. – Спр. 10. – Арк. 13.
[11] Посвідчення Богословсько-педагогічної академії УАПУ від 29.11.1946 // Архів УВУ. – Фонд І. – Спр. 10. – Арк. 14
[12] [Довідка В. Дорошенка від імені Вищої школи самоосвіти від 24.12.1945] // Архів УВУ. – Фонд І. – Спр. 10. – Арк. 11.
[13] Свідчення пароха православної церкви… у Міттенвальді від 14.02.1947, нім. на укр.. мовами // Архів УВУ. – Фонд І. – Спр. 10. – Арк. 16-17.
[14] Метрика шлюбу О. Моргуна та Н. Полонської-Василенко від 4.08.1948 // Архів УВУ. – Фонд І. – Спр. 10. – Арк. 24.
[15] Лист Комітету допомоги скитальцям-діячам української науки до Н. Полонської-Василенко, Нью-Йорк, 16.11.1946 // [Довідка про перебування Н. Полонської-Василенко за кордоном, 1920-1946] // Архів УВУ. – Фонд І. – Спр. 13. – Арк. 10.
[16] [Довідка про перебування Н. Полонської-Василенко за кордоном, 1920-1946] // Архів УВУ. – Фонд І. – Спр. 10. – Арк. 68.
[17] UNRRA Area team. Medical Certificate of Olexander and Natalia Morhun // Архів УВУ. – Фонд І. – Спр. 10. – Арк. 21.
[18] Юркова, Оксана. Український некрополь: Могила Наталії Полонської-Василенко // LІКБЕЗ: історичний фронт.
[19] Повідомлення В. Щербаківського від імені ректорату УВУ Н. Полонській-Василенко від 18.09.1947 // Архів УВУ. – Фонд І. – Спр. 10. – Арк. 68. арк. 23.
[20] Повідомлення НТШ від 13 червня 1947 р. про обрання Н. Полонської-Василенко його дійсним членом / Архів УВУ. – Фонд І. – Спр. 10. – Арк. 20.
[21] Грамота УВАН Н. Полонській-Василенко від 29.07.1949, що засвідчує її членство // Архів УВУ. – Фонд І. – Спр. 10. – Арк. 21.
[22] Комунікат Українського історичного товариства, б/д // Архів УВУ. – Фонд І. – Спр. 13. – Арк. 14.
[23] Крупнцький Б. 70-ліття життя і 45-ліття наукової діяльності проф. д-ра Наталії Полонської-Василенко // Християнський голос від 28.03.1954, ч. 13. – С. 5 // Архів УВУ. – Фонд І. – Спр. 11. – Арк. 26.
[24] Верба І.В. Життя і творчість Наталії Полонської-Василенко… – С. С. 222.
[25] Ґерус-Тарнавецька, І. Наталія Полонська… – С. 24.
[26] Лист проф. д-ра О. Кульчицького до професорів і доцентів філософічного факультету УВУ від 18.09.1972 // Архів УВУ. – Фонд І. – Спр. 9. – Арк. 41-41зв.
[27] Янів В. Проф. д-р, д-р Г.К. Наталія Дмитрівна Полонська-Василенко та Український Вільний Університет // Полонська-Василенко М. Українська історіографія. – Мюнхен: на правах рукопису, 1971. – С. І.
[28] Моргун Ф. До життєпису Наталії Дмитровни Полонської-Василенко, в одруж. Моргун (з приводу 70-річчя з дня народження та 45-ліття наукової діяльності) // Архів УВУ. – Фонд І. – Спр. 11. – Арк. 7.
[29] Полонська-Василенко Н.Д. / Н. Д. Полонська-Василенко; упоряд. Валерій Шевчук. – К.: Києво-Могилянська академія, 2011. – С. 525.
[30] Моргун Ф. До життєпису Наталії Дмитровни Полонської-Василенко… – Арк. 5.
[31] Лист проф. д-ра О. Кульчицького до професорів і доцентів філософічного факультету… – Арк. 41-41зв.
[32] Лист до Н. Полонської-Василенко від Наукової управи НТШ в Європі за підписами В. Кубійовича та А. Жуковського від 5 лютого 1973 р. / Архів УВУ. – Фонд І. – Спр. 64. – Арк. 2.
[33] Протоколи УВУ від 2.02.1971 та 26.01.1972 // Архів УВУ. – Фонд І. – Спр. 13. – Арк. 20-21.
[34] Полонська-Василенко Н.В. Курси українознавства // Архів УВУ. – Фонд І. – Спр. 13. – Арк 18.
[35] Лист декана О. Кульчицького до професорів і доцентів філософічного факультету від 18.09.1972 // Архів УВУ. – Фонд І. – Спр. 10. – Арк. 41.
[36] Янів В. Проф. Д-р, Д-р Г.К. Наталія Дмитрівна Полонська-Василенко… – С. ІІІ.
[37] Результати голосування Сенату УВУ з приводу надання Н. Полонській-Василенко почесного докторату // Архів УВУ. – Фонд І. – Спр. 10, арк. 63.
[38] В Державин. Запрошення деканату філософічного факультету УВУ на Ювілейну Академію від 2 квітня 1959 // Архів УВУ. – Фонд І. – Спр. 11. – Арк. 30.
[39] Лист до Н. Полонської-Василенко від Наукової управи НТШ в Європі (за підписами В. Кубійовича та А. Жуковського) від 5 лютого 1973 р. / Архів УВУ. – Фонд І. – Спр. 64. – Арк. 2.
[40] Крупницький Б. 70-ліття життя і 45-літя наукової діяльності… – С. 5.
[41] Добрянський М. Асоціація проти інституту / М. Добрянський. – Мюнхен, 1956.
[42] Ульяновський В. Наталія Полонська-Василенко: штрихи до портрета… – С. XLVI.
[43] Моргун Ф. До життєпису Наталії Дмитровни Полонської-Василенко… Арк. 5.
[44] Верба І.В. Життя і творчість Наталії Полонської-Василенко… – С. 120-121.
[45] Проф. д-р Н. Полонська-Василенко. З приводу фальшування історії // «Українське слово» (Париж) від 11.09.1966, с. 2 / Архів УВУ. – Фонд І. – Спр. 5. – Арк. 29.
[46] Полонська-Василенко Н. «Чудо царського парку» (із спогадів про Київ) // Українська думка, 1964, ч. 9 від 23.ІІ. 1964. / Архів УВУ. – Фонд І. – Спр. 5. – Арк. 24.
[47] Там само.
[48] Комісія Конгресу США під головуванням конгресмена Чарлза Керстена для вивчення комуністичної агресії в країнах Балтії, пізніше – в ін. країнах Східної Європи. У 1954 р. було створено Укр. діловий комітет для справи Керстена з представників різних українських емігрантських політичних кіл, який очолив журналіст і політичний оглядач З. Пеленський.
[49] «The first political Trial I the Ukraine: “Center of Actions” » а також – «Ukrainian testimony. I, Prof. Dr. Natalia Polonska-Wasylenko, residing in Dornstadt bei Ulm, Altersheim, make the followin declaration, which is an account based on my personal experience of the destruction of Ukrainian culture of the Soviet Russians» // Архів УВУ. Особовий Фонд Зенона Пеленського, тека 2 Фонд Пеленського, тека 2.
[50] Полонська-Василенко Н., проф. д-р. Процес «Центра дій» 1924 р. Мюнхен, 1956.
[51] Верба І.В. Життя і творчість Наталії Полонської-Василенко… – С. 249.
[52] Ґерус-Тарнавецька, І. Наталія Полонська… – С. 6.
[53] Моргун Ф. До життєпису Наталії Дмитровни Полонської-Василенко… Арк. 6.
[54] Там само. – Арк. 5-6.
Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.
