Це дослідження переносить читача у ХІХ століття, висвітлюючи дискусії про перенесення сумнозвісної львівської тюрми Бриґідки в інше місце, які розпочалися ще у 1870-х роках. Саме тоді виявилося, що сама фізична структура колишнього монастиря не дозволяє владним органам пристосувати його таким чином, щоб забезпечити гідний спосіб ув’язнення. На початку ХХ ст. втілювався великий проект з побудови в’язниці у Дрогобичі, куди б мала переїхати львівська тюрма, та початок Першої світової війни завадив цим планам. У ХХІ столітті спостерігаємо продовження дискусії про потребу винести поза межі Львова міський ізолятор тимчасового тримання (знаний як “слідчий ізолятор – СІЗО № 19”), де очікують суду громадяни, які перебувають під слідством.
Стан досліджень та дослідницьке завдання
Ані українська, ні польська історіографії не пропонують жодного глибокого дослідження зв’язку між в’язницями у Дрогобичі і Львові. Обидві вони були частиною юридичної системи Габсбурзької імперії і перебували у підпорядкуванні віденського Міністерства юстиції. Цими тюрмами безпосередньо керував генеральний прокурор у Львові і тюремний інспектор, який діяв від його імені. Повна документація Генерального прокурора у Львові доступна сьогодні у Головному архіві давніх актів у Варшаві, оскільки німецькі загарбники у 1940 році відіслали ці документи до Відня перед тим, як спалити варшавські архіви наприкінці літа 1944 р. Ця стаття ґрунтується на ретельному вивченні цих документів, включно з зафіксованими дискусіями про те, де слід зводити нову тюрму поза Львовом, і рапортами про корупцію під час будівельних робіт. Станом на 2019 рік дослідницьких текстів про історію дрогобицької в’язниці не було, що видається несправедливим з огляду на її значення для регіональної історії і історії правових органів у Галичині загалом.
Менш помітною, але досі важливою є дискусія про тюрму Бриґідки як місце державних репресій. З-поміж інших злочинів, йдеться про масові вбивства від рук НКВД і подальший погром єврейських мешканців Львова влітку 1941 року. Ця стаття додає ще один історичний контекст до тривалої дискусії і показує, що це насправді в інтересах самих тюрем – замислюватися над кращим майбутнім. Текст показує, що таким майбутнім мала б стати дрогобицька пенітенціарна установа, що мала замінити Бриґідки на початку ХХ століття.
Це дослідження має на меті показати, що тюремна реформа – це тривала дискурсивна практика, що постає з критики чинного стану речей. Вона передає ідею поступу в майбутнє, ґрунтуючись на припущенні, що нові технічні, матеріальні та процедурні рішення матимуть позитивний вплив на умови ув’язнення в близькому майбутньому. В’язниці сприймаються як юридично обмежена інфраструктура модерної державності і, водночас, як символічний простір. Цей текст, зокрема, пробує показати діалектичний зв’язок між тюрмою в Дрогобичі і в’язницею Бриґідки у Львові. Оскільки заклад у Дрогобичі замислювався як заміна Бриґідкам, найстаршій в’язниці Галичини, його планування передбачало конкретні відповіді на нагальні існуючі проблеми у Львові. Є і дуже безпосередній зв’язок – в’язні зі Львова фізично будували нову тюрму, в якій мали відбувати термін свого покарання. Однак, невдовзі після закінчення будівництва у Дрогобичі напередодні Першої світової, число в’язнів зросло настільки, що плани закрити Бриґідки скасували. Попри незадовільний матеріальний стан і незручне розміщення будівлі, вона й досі залишається діючим пенітенціарним закладом.
Ідея перенесення тюрми за межі Львова
Невдовзі після першого поділу Речі Посполитої, австрійська влада у Відні націоналізувала монастир св. Бриґіди в центрі Львова і перетворила його на в’язницю. Сто років по тому керівники цієї установи почали заявляти, що тюрму необхідно перенести зі Львова. Вже з 1872 року лунали заяви, що історична будівля Бриґідок не пристосована для таких потреб. Тогочасні аргументи на користь закриття в’язниці стосувалися як умов утримання в’язнів (в’язничного простору, гігієни, медичних питань), так і політичних поглядів на те, що цей простір має офіційно належати місту, а не Міністерству юстиції.
Тюрма в Дрогобичі, яку будували в’язні Бриґідок напередодні Першої світової війни, мала стати новим закладом, який би розв’язав проблему Бриґідок [1]. Вважалося, що це буде альтернативна, нова, сучасніша тюрма, але через зростаючу кількість вироків і початок війни старий комплекс Бриґідок так і не закрили. У 1914 році Бриґідки використовували для утримання підозрюваних у політичних злочинах,часто без будь-якого суду чи підстав в межах карного законодавства, а лише на основі рішень в умовах військового стану. У Львові це ознаменувало початок використання тюремних установ з політичною метою. В результаті поетапної радикалізації, Бриґідки врешті перетворилися на місце масового вбивства, яке вчинило НКВД в останні дні радянської влади влітку 1941 року. А в перші дні німецької окупації націонал-соціалістичні сили використали тюрму як місце, з якого почався Голокост у Львові. Десятки євреїв було вбито під час погрому після того, як їх змусили виносити трупи жертв НКВД з тюрми [2]. Впродовж Другої світової і одразу після неї різні групи жителів Львова і регіону були жертвами німецьких і радянських репресій у Бриґідках.
Незважаючи на масштаб систематичного масового вбивства, що відбувалося в цій будівлі раніше, тюрма все ще функціонує, а дискусія про її майбутнє і досі є темою публічних дебатів. Директор тюрми навіть просив мене допомогти адміністрації написати заяву до Юнеско, щоб зберегти Бриґідки як чинну в’язницю. Охоронці не хочуть вибиратися звідти, адже сприймають установу як власну. Вони вважають, що тюрма є в доброму стані і функціонує належно, хоча чудово знають про недоліки закладу. Прийнявши модерністський підхід, опертий на віру в прогрес як лінійний розвиток, вони вважають: якщо тяжко працювати, Бриґідки стануть кращим місцем для в’язнів.
Тюремні заворушення як стимул
У вересні 1902 року тюрму сколихнуло заворушення, і директор Бриґідок не зумів відновити порядок і погасити заколот [3]. В’язні кричали одне до одного через коридори колишнього монастиря, намагаючись підбурити засуджених в інших камерах. Оскільки тюрма була розміщена в районі вулиць Казимирівської, Карної і Бернштейна, за стінами в’язниці зібрався великий натовп робітників і робітниць, і директор передчував, що є ризик поширення заворушень серед мешканців міста. Безчинство поширилося всередині в’язниці, а зчинений в’язнями лемент сприймався як символічне насильство, то ж директор був змушений звернутися по допомогу до військових та доповісти безпосередньо генеральному прокурору [4].
У звітах ХІХ століття розташування тюрми в центрі міста згадується як головний аргумент необхідності винести тюрму поза межа Львова, і з заворушеннями восени 1902 року це стало справжньою проблемою. Директор нарікав на брак простору в Бриґідках і на поважний вік будівлі, вказуючи, що обидва ці чинники не дають змоги надійно ізольовувати в’язнів, зокрема ватажків, одне від одного.
Відразу після тюремного заворушення 1902 року було написано таємний внутрішній звіт, що пояснював матеріальні підстави того, чому заколот не вгамувався навіть за збільшеної кількості військових сил у Бриґідках. Найбільш вражаюча причина стосувалася фізичного стану будівлі. Під час розслідування начальство в’язниці виявило, що джерело безладу в тюрмі насправді було поза в’язничними стінами. Виявили і те, що серед ватажків заворушень були колишні в’язні Бриґідок. Мережа контактів між зовнішнім і внутрішнім світами тюрми процвітала саме через те, що будівлю Бриґідок фізично оточував прилеглий до стін центр міста. Не було достатньо простору для одиночного ув’язнення, що дозволяло засудженим досить вільно спілкуватися: “В’язні, розміщені в досяжності ізольованих темниць, перемовляються через коридор, почасти сигналами, почасти криком – і це незважаючи на озброєні пости. Більше того, в’язні зуміли знищити віконниці.” [5]
Заклад неможливо було ефективно використовувати через те, що вже від 1870-х рр. він був переповнений. Його приміщення були призначені не більш як для 800 осіб, а адміністрація рапортувала про середню кількість в понад 950, а часом й 1000 в’язнів. Це не лише погіршувало умови в кожній камері, але й не дозволяло керівникам використовувати карцер як засіб покарання таізоляції. Через це кожна переповнена камера була потенційним осередком заколотів серед ув’язнених.
Зв’язок між перенаселеністю камер і спалахом заворушень задокументовано в 1870 році: “Це логічний результат того, що в’язниця заповнена вщерть, іноді число в’язнів досягає і навіть перевищує 1000 осіб. У такому разі немає змоги до індивідуального впливу, у великого натовпу зростає зухвалістьі збільшується сила, котрою вони зловживають.” [6]
Ось вимога, яку додає один з чиновників до рукописного рапорту у 1904 році, за два роки після вересневих події: “Як повідомлялося раніше, розташування в’язниці і умови ув’язнення в тюрмі крайового суду ускладнюють дотримання правил. Виправити становище вдасться тільки, якщо перенести тюрму зі Львова до Дрогобича, де має бути побудований заклад для засуджених чоловіків.” [7]
Наглядачі як жителі в’язниці
Хоча формально охоронці є водночас представниками держави і громадянами, вони почасти перебували у тих самих умовам, які держава створила для в’язнів. Найбезпосереднішим фактором тут залишалися фізичні обставини самої історичної будівлі Бриґідок, у комплексі якої були зобов’язані жити більше половини наглядачів. Неодружених офіційно змушували жити у тюремних стінах. Молоді охоронці, щоб одружитися, мали отримати від директора спеціальний дозвіл [8]. Правила обмежували число одружених охоронців, бо від більшості офіційно вимагалося, щоб вони залишалися на території тюрми – і вдень, і вночі. Наслідком цього були постійні перемовини охоронців з адміністрацією щодо проживання й одруження [9]. Серед доводів, які використовували в таких перемовинах: потреба забезпечити гідне життя для наглядачів, щоб вони були менш схильні до хабарів і не мусили шукати підзаробітків на стороні. Якщо читати між рядків, можна зрозуміти, що хабарництво і додаткові заробітки були нормальним явищем у Бриґідках – принаймні раніше, у ХІХ столітті. Для цього були економічні підстави: охоронець мав годувати свою сім’ю, а отже потребував житла і регулярного доходу [10]. Так, аби забезпечити собі фінансове підгрунтя для одруження, охоронець Микола Грицик (Nikolaus Hrycyk) відклав 1060 крон на свій банківський рахунок, але все ще не існувало формальної процедури, щоб на законних підставах оформити проживання поза в’язницею [11]. Ще на 1905 рік діяло правило: 14 осіб мають бути неодруженими і жити у в’язниці [12]. Ця проблема існувала і в 1913 р., коли Валеріан Ґонсьоровський (Valerian Gąsiorowski) та Еміль Ґоржсковський (Emil Gorzkowski) клопотали про дозвіл на одруження [13].
Проект дрогобицької тюрми
Для австрійської адміністрації Дрогобич став синонімом вирішення всіх проблем, пов’язаних зі Львовом. Нова в’язниця була проектом кращого майбутнього – і для начальників і наглядачів, і для в’язнів. У ній було вдосталь простору, щоб утримувати в одиночному ув’язненні понад 1000 осіб, її було розташовано поза центром Дрогобича, а квартири для наглядачів побудовано за в’язничними стінами. У новій тюрмі передбачалася комплексна інфраструктура з сучасними вигодами, яких ще не було у дрогобицьких домах – ані громадських, ані приватних: велике кухонне обладнання, централізована система парового опалення (яку також використовували для обігріву кухонь), школа для молодих в’язнів і багато різних майстерень, включно з сучасним млином [14]. Були окремі каплички для католиків і уніатів. У центрі в’язниці розміщувався великий театральний зал для освітніх програм та концертів тюремного оркестру. Якщо придивитися до фасаду головної будівлі, стає зрозуміло, що це не стільки технологічний проект, який мав подолати структурні проблеми ХІХ століття, скільки репрезентація самої австрійської держави.
Проект Дрогобицької тюрми був відповіддю на виклики Бриґідок, адже нова установа мала замінити цю львівську тюрму. Між ними був і прямий зв’язок: в’язні Бриґідок готували майданчик під тюрму у Дрогобичі, і їх залучалияк робочу силу впродовж дев’яти років будівництва. Від 1905 року близько 70-100 в’язнів Бриґідок перебували у спеціальному підрозділі, розміщеному в бараках на околицях Дрогобича [15]. Міністерство юстиції вибрало саме це місце під нову тюрму з огляду на близькість до залізничної колії Львів-Трукавець і через те, що місто Дрогобич передало державі велику ділянку землі безкоштовно. Але вже під час будівництва, як засвідчують документи Міністерства юстиції, низка проблем, які мали б бути вирішені, натомість було перенесено зі Львова до Дрогобича.
Будівництво, що велося у Дрогобичі становило значну частку загального робочого навантаження в’язня Бриґідок. У 1906 році воно становило 27533 робочих дні порівняно з 25064 днями в кравецькій майстерні Бриґідок чи 8896 днями в текстильному цеху [16]. Оплачувала роботу адміністрація тюрми, а їй, своєю чергою, виплати відшкодовував приватний будівельний підрядник. Згідно з угодою, підписаною в 1904 році, компанія також зобов’язувалась платити наглядачу, якого посилали в Дрогобич для нагляду за земляними та цегельними роботами [17]. У 1908 р. кількість в’язнів, які працювали на дрогобицькій будові, збільшилася до 114 осіб, і конфлікт через оплату змусив Міністерство юстиції окреслити точнішу картину будівництва. Кількість в’язнів зросла, бо для приватної компанії використовувати їх було дуже вигідно – робочий день для них коштував тільки 42 гелери. Начальники тюрми були зацікавлені в оборудці, бо послані до Дрогобича наглядачі отримували додаткову платню в розмірі 1 крони 50 гелерів денно – тільки за те, що перебували з в’язнями поза Бриґідками [18]. З дослідження довідуємося, що в’язні мали отримувати по півлітра молока на день і загалом кращий раціон [19].
Документи розкривають також, чому тюремні начальники мали особливий інтерес в такій складній контрактній схемі з Бриґідськими в’язнями. Оскільки в’язниця отримувала 1 крону 42 гелери за робочий день через приватного підрядника, адміністрація в’язниці змогла отримувати річний прибуток у сумі 7612 крон. Цей прибуток став частиною регулярної статистики і підставою для спеціальних винагород керівнику виробничих підрозділів і тюремного начальства. Цей факт ілюструє, що система державних контрактів містила певні капіталістичні елементи у вигляді заохочення для держслужбовців, і що головними бенефіціарами було вище керівництво в’язниці. В’язні також були зацікавлені в контракті, оскільки їхні невеликі заробітки переказували на ощадний рахунок з виплатою по закінченні їхнього строку ув’язнення [20]. На місці працювало близько 100 в’язнів, а нагляд за ними здійснювали дев’ятеро неозброєних наглядачів і один озброєний охоронець. Між 1910-1911 р. кількість працюючих в’язнів скоротилася з 134 до 90 осіб [21]. Подобалася ідея залучення в’язнів за символічну плату і владі Дрогобича, відтак вони просили тюремну адміністрацію надати ще 20 осіб у 1913 році [22].
Тюремна корупція на дрогобицькій будові
Окрім офіційних фінансових потоків, документи з Дрогобицького будівництва виносять на світло відомості про неофіційний потік товарів, послуг і грошей. А отже, нова тюрма не вирішила глибинної проблеми Бриґідок – тісної мережі між в’язнями і наглядачами. Якщо в розповідях політичних в’язнів наглядачів часто зображено як потворне лице державного примусу, то повсякденна історія тюрми показує, наскільки щільно були взаємопов’язані обидві групи у в’язниці. Як вже згадано, вони проводили разом багато часу всередині закладу, вони мусили стикатися з реальністю Бриґідок, і їхні відносини певною мірою базувалися на відносній залежності. Тож не дивно, що така конфігурація не змінилася лише тому, що нову будівлю зводили Львовом, і що це напівофіційне місце будови поза в’язничними мурами спонукало і засуджених, і тюремників використовувати ситуацію на власну користь.
Коли корумпованих наглядачів посилали зі Львова на дрогобицьку будову, це псувало їх ще більше, бо вони отримували більше можливостей для втілення власних інтересів за умови віддаленості тюремного інспектора. Ще в Бриґідках охоронця Серетного неодноразово ловили на пиятиці під час роботи. 1 січня 1904 року, повідомлялося в рапорті, він заснув на службі, розтрощивши стільця [23]. Незважаючи на ці доповідні, 2 травня 1905 року Серетного відправили головним командиром на Дрогобицьке відділення. Протягом наступних років, як свідчать рапорти, він поводився аморально. З-поміж нових звинувачень – близькі зв’язки з жінкою іншого наглядача зі Львова, з якою він демонстративно походжав серед в’язнів-чоловіків. Наглядачі з Дрогобича доповідали генеральному прокуророві у Львові, що їх змушують платити за спільні вечірки з нею і Серетним на заставі. Як і раніше у Львові, важливим осередком соціального життя для наглядачів був місцевий шинок. Відтак, наглядачів Легеніка та Паха (Lehenik, Pach) бачили з охоронцем Серетним за пивом після обіду. Опісля Серетний спав у своєму кабінеті [24].
У вересні 1906 р. Серетного знайшли сплячим на лаві в тому ж таки шинку. Державний прокурор відзначив у рапорті: “Він з’їхав з лавки, перекинувся на долівку і перевернув стіл.” Його вкрай специфічне розуміння того, як слід виконувати свої обов’язки, безпосередньо впливало на його стосунки із в’язнями. У 1907 р. доповідали, що Серетний побив засуджених Капушчінського, Строценя і Адамського (Kapuściński, Stroceń, Adamski), дозволив в’язням іти у ліс без нагляду і навіть посилав їх вирішувати справи в Дрогобичі. “Серетний часто був геть п’яний. Він спав у кабінеті у в’язничному бараку, а наглядачі Легенік, Пах, Давідович та Аньолович мали виглядати, чи зі Львова не появиться на горизонті інспектор, аби Серетний мав трохи часу прийти до тями.” [25]
Окрім очевидного алкоголізму, у Серетного були й інші проблеми. Він намагався контролювати потік повідомлень і незаконну передачу грошей, аби мати свою частку в неофіційній економіці в’язниці. Його також звинувачували у тому, що він бере долю з закупок риби і м’яса – просить відшкодовувати 52 гелери, а сам витрачає тільки 49. Більше того, вважалося, що це він вкрав бензин, який належав австрійській владі. Його алкогольна проблема зникла щойно 1909 року, коли його вкотре повернули додому з в’язниці 27 червня і 22 серпня [26]. Аби і далі вести звичний спосіб життя, він змусив наглядачів позичати йому грошей – близько 2500 крон, – що було вдвіче більше за його річну платню на той час. Розслідування у 1910 році виявило, що багато звинувачень правдиві, але, оскільки Серетний був держслужбовцем, його не відсторонили, а просто перевели на роботу у тюрму Станіславова (нині Івано-Франківськ).
Коли у 1914 році часопис Trybuna повідомив про корупційну схему директора Бриґідок Шмідки (Schmidka – оригінальна транслітерація в документах віденського Міністерства юстиції), дрогобицьке відділення зіграло головну роль у цій історії. Повідомлялося, що дружина директора користувалася ресурсами в’язниці, щоб влаштувати собі невелике господарство поряд з дрогобицькою будовою [27]. Рапорт був настільки детальний, що можна довідатися, як солому з Бриґідок, що її мали б використовувати для в’язничних ліжок, в’язні перевозять до приватного садка Шмідкової дружини. Хоч оцінити, наскільки ці звинувачення правдиві складно, та сам факт цієї історії вказує на тісний зв’язок між корупцією всередині Бриґідок і робочим відділенням у Дрогобичі [28]. Дещо раніше у 1914 р. у внутрішньому звіті було подано докази, що Шмідка використовує робочу силу в’язнів Бриґідок в особистих цілях: город на в’язничному подвір’ї, облаштований для потреб харчування дрогобицьких в’язнів, був у розпорядженні директорової жінки. Шмідкову звинувачували в тому, що вона використовує ділянку землі неподалік будови нового тюремного відділення у Дрогобичі для власних приватних потреб [29].
Очевидною причиною високого рівня корупції на будові була його просторова конфігурація відносно регіонального центру у Львові. Якщо всередині Бриґідок існувало багаторівневе управління і в тюрмі усі стежили один за одним, то будова була не просто поза Львовом, а на відстані 75 кілометрів. А відтак і тюремний інспектор як представник генерального прокурора відвідував місце радше зрідка [30]. Таким чином, взаємозалежність в’язнів і наглядачів ще більше посилила їхні зв’язки, і це негайно збільшило простір для внутрішньої корупції.
Ані іронії, ані розв’язку
Тільки у листопаді 1913 року будівельні роботи у Дрогобичі добігли кінця [31]. Коли тюрму повністю “відкрили” у 1914 році, ідея закрити самі Бриґідки стала нереалістичною. Кількість засуджених злочинців в останні роки постійно зростала. Чинником було і збільшення числа політичних в’язнів [32]. Якщо у 1908 році Міністерство юстиції розглядало Дрогобич як спосіб регулювання, здатний повпливати на кількість в’язнів у Львові, то в 1909 вже було ясно, що Бриґідки закрити не вийде, бо число ув’язнених продовжувало зростати [33]. З прийняттям урядової процедури політичного інтернування (ув’язнення політично підозрюваних без судового вироку) кількість в’язнів почала збільшуватися в геометричній прогресії. Внаслідок цього влітку 1914 обидві тюрми –Бриґідки і Дрогобич –були переповнені засудженими злочинцями, підозрюваними та інтернованими. Це означало кінець адміністративної мрії початку ХХ століття, за якою нова тюрма мала вирішити притаманні Львову проблеми. Реальність стала такою, що лише кілька камер у Дрогобичі використовувались для одиночного утримання, в’язнів було занадто багато [34].
Минуло сто років, і тюремна реформа в Україні вперше в історії зменшила кількість в’язнів до рівня, нижчого за первісно передбачений. На офіційній дошці у вестибюлі Виправної колонії №40 (як тепер офіційно називається Дрогобицька тюрма) у 2018 році пояснювалося, що в’язниця також називалася Дрогобицькими Бригідками, бо, мовляв, львівський князь мав жінку Бриґіду, і це вона попросила його побудувати гарне місце для ув’язнення на околицях Дрогобича. Це, звісно, байка, та правдою є те, що Дрогобич був побудований в’язнями Бриґідок під наглядом охоронців з Бриґідок. І це не вирішило проблеми Бриґідок, що й донині залишається діючою пенітенціарною установою.
_______________________
Вперше це дослідження було оприлюднене (українською мовою) під час семінару «Тюрма і місто. Простори ув’язнення, практики виключення та публічна комунікація», який співорганізували на базі Центру міської історії у Львові Фелікс Акерманн, Олег Разиграєв та Софія Дяк за підтримки Німецького історичного інституту у Варшаві восени 2019 р. Написана на основі цієї доповіді стаття була опублікована англійською мовою: Felix Ackermann. The History of the future Closure of Brygidki: 150 years of discussion to move the penitentiary outside of Lviv // Вісник Пенітенціарної асоціації України,№ 3 (2019), p. 7–19. Перекладено та публікується з дозволу Автора.
У публікації використано ілюстрації, надані Автором.
З англійської переклав Євген Гулевич.
________________________
Фелікс Акерманн (Felix Ackermann) – історик і антрополог, який вивчав культурологію і політологію у Європейському Університеті Віадріна та Лондонській Школі Економіки і Політології. Докторський ступінь здобув у 2008 році у Франкфурті-на-Одері за дослідження про творення міського простору міста Гродна у ХХ ст. На основі дисертації у 2010 р. було видано книгу Palimpsest Grodno (німецькою мовою). У 2011-2016 був гостьовим професором за програмою академічних обмінів DAAD в Європейському Гуманітарному Університеті у Вільнюсі, а також викладав на факультеті історії Вільнюського Університету. Започаткував проект дослідження в’язниць у міському просторі Вільнюса у Лаболаторії Критичного Урбанізму. Від 2016 року є науковим співробітником Німецького Історичного Інституту у Варшаві, де працює над дослідженням про історію ув’язнення у розділеній Польщі та Литві.
________________________
[1] AGAD 1/305/0, K.u.K. Justizministerium, sig. 18, Hohes K.u.K. Justizministerium, 18.6.1870, p. 458.
[2] Кай Струве: Масові вбивства в’язнів львівських тюрем: що відомо про місця та кількість жертв?// “Україна Модерна”, 9 вересня 2018
[3] AGAD 1/305/0, K.u.K. Justizministerium, sig. 18, Bericht an das Hohe K.u.K. Justizministerium 1.3.1872, pp. 421-423.
[4] AGAD 1/305/0, K.u.K. Justizministerium, sig. 18, Bericht an das Hohe K.u.K. Justizministerium 1.3.1872, pp. 424-427.
[5] AGAD 1/305/0, K.u.K. Justizministerium, sig. 37, K.u.k. Oberstaatsanwaltschaft, Bericht vom 14.10.1902, p. 331.
[6] AGAD 1/305/0, K.u.K. Justizministerium, sig. 18, p. 474.
[7] AGAD 1/305/0, K.u.K. Justizministerium, sig. 18, Bericht an das Hohe k.u.k. Justizministerium vom 22.4.1904, p. 524.
[8] AGAD 1/305/0, K.u.k. Justizministerium, sig. 35, p. 1890, Über das mit hohem Erlasse vom 16. Oktober 1891 in rückfolgendem Anflug der Gefangenenmannschaft der Männerstrafanstalt in Lemberg um Aufbesserung ihrer Gehälter, 8.1.1892.
[9] Ebd. p. 1893.
[10] AGAD 1/305/0, K.u.K. Justizministerium, sig. 35, pp. 1401–3.
[11] AGAD 1/305/0, K.u.K. Justizministerium, sig. 35, pp. 1479–1481.
[12] AGAD 1/305/0, K.u.K. Justizministerium, sig. 35, pp. 1483–85.
[13] AGAD 1/305/0, K.u.K. Justizministerium, sig. 35, pp. 1765–67.
[14] AGAD 1/305/0, K.u.K. Justizministerium, sig. 35, K.u.K Justiz-Ministerium, Kopie an dasKriegsministerium, Besetzung einer Gefangenenaufseherstelle, 26.5.1914, pp. 1679-1683.
[15] AGAD 1/305/0, K.u.K. Justizministerium, sig. 37, Übersicht der wichtigeren Arbeitsunternehmungen in der kk Männer-Strafanstalt in Lemberg pro 1906, p. 1050.
[16] Ibidem.
[17] AGAD 1/305/0, K.u.K. Justizministerium, sig. 37, 26.12.1908. Auseinandersetzung zwischen kk Oberstaatsanwalt und kk Justizministerium, p. 1123.
[18] AGAD 1/305/0, K.u.K. Justizministerium, sig. 37, p. 1125.
[19] AGAD 1/305/0, K.u.K. Justizministerium, sig. 37, p. 1126.
[20] AGAD 1/305/0, K.u.K. Justizministerium, sig. 37, p. 1130, 8.3.1907 Das K.u.K. Justizministerum an die Oberstaatsanwaltschaft Lemberg
[21] AGAD 1/305/0, K.u.K. Justizministerium, sig. 37, Bericht für das Jahr 2010, p. 231, AGAD 207, K.u.K. Justizministerium, sig. 35, Standes-Ausweis vom 16.12.1911, p. 181.
[22] AGAD 1/305/0, K.u.K. Justizministerium, sig. 35, K.u.K. Justiz-Ministerium, Beistellung einer Sträflingsabteilung an die Stadtobrigkeit Drohobycz, 12.11.13, pp. 1694-95.
[23] AGAD 1/305/0, K.u.K. Justizministerium, sig. 38, Oberstaatsanwaltschaft in Lemberg betreffend die Disziplinarsache des Gefangenoberaufsehers der Männerstrafanstalt in Lemberg Stanislaus Seretny, 15.8.1910, pp. 192.
[24] Ibidim., p. 165.
[25] Ibidim, p. 192.
[26] Ibidim, p. 193.
[27] AGAD 1/305/0, K.u.K. Justizministerium, sig. 35, p. 181, Standes-Ausweis vom 16.12.1911.
[28] AGAD 1/305/0, K.u.K. Justizministerium, sig. 35, Die Oberstaatsanwalt Lemberg an das K.u.K. Justizministerium, pp. 1-2.
[29] AGAD 1/305/0, K.u.K. Justizministerium, sig. 38, Der Hauskommissär der Lemberger Strafanstalten, K.u.K. Hofrat und Erster Staatsanwalt Rauch an die Staatsanwaltschaft in Lemberg 7.12.12, pp. 19-27.
[30] Trybuna, 28. März 1914, 18 April 1914, 25. April 1914.
[31] AGAD 1/305/0, K.u.K. Justizministerium, sig. 35, Oberstaatsanwaltschaft in Lemberg, Überlassung einer Sträflingspartie an den Magistrat in Drohobycz, 1.11.1913, pp. 1696-98.
[32] AGAD 1/305/0, K.u.K. Justizministerium, sig. 35, Anonymer Brief an das Justizministerium in Wien vom 18.6.1914, pp. 129–131.
[33] AGAD 1/305/0, K.u.K. Justizministerium, sig. 35, Anonymer Brief an dasJustizministerium in Wien vom 18.6.1914, pp. 129–131.
[34] AGAD 1/305/0, K.u.k. Justizministerium, sig. 37, p. 1146.
* [У попередній версії тексту фонд Міністерства Справедливості був помилково вказаний під номером 207]
Пояснення до світлин у порядку їх появи в тексті:
- Бригідки 1863, фотограф Josef Eder, видавництво «Центр Європи», Центр міської історії № 0344, правовласник – Львівський історичний музей
- Służba Więzienna, Księga Jubileuszowa Służby Więziennej, Warszawa 1928, Правовласник: Biblioteka Uniwersytetu Warszawskiego.
- Храм при в’язниці, Джерело: CREDO
- Модель Бригідок 2019 р., фото Фелікса Акерманна
- Archiwum Główne Akt Dawnych 207 к.u.к. Justizministerium, sig. 36, Abschrift der Note der k.u.k. Strafanstaltsdirektion in Lemberg vom 28. September 1902, Z.4084 an die Oberstaatsanwaltschaft in Lemberg, p. 349.
- Фото Фелікса Акерманна
- Джерело: FotoPolska.eu
- Służba Więzienna, Księga Jubileuszowa Służby Więziennej, Warszawa 1928, Правовласник: Biblioteka Uniwersytetu Warszawskiego.
- Archiwum Główne Akt Dawnych 207 к.u.к. Justizministerium, sig. 39, фото Фелікса Акерманна
- Służba Więzienna, Księga Jubileuszowa Służby Więziennej, Warszawa 1928, Copyright: Biblioteka Uniwersytetu Warszawskiego.
- Służba Więzienna, Księga Jubileuszowa Służby Więziennej, Warszawa 1928, Copyright: Biblioteka Uniwersytetu Warszawskiego.
- Dziarzhauny Arkhiv Lvivskoi Voblasci, f. 1296, v. 19, l. 13.
- Храм при в’язниці, Джерело: CREDO
- Służba Więzienna, Księga Jubileuszowa Służby Więziennej, Warszawa 1928, Copyright: Biblioteka Uniwersytetu Warszawskiego.
