Транскрипти серії вебінарів «Іншування, окупація, насильство та заперечення: зв’язки між минулим і сучасністю. Історичні аналогії та презентизм у вивченні Голокосту». Вебінар 4 «Заперечення» (17.06.2025 р.)

Александар Новакович. Вступне слово

Мене звати Александар Новакович, я керівник освітнього напряму діяльності Австрійської служби за кордоном. Радий представити четвертий вебінар із серії на тему «Іншування, окупація, насильство та заперечення», який проводиться у співпраці з  Йоганнесбурзьким центром досліджень Голокосту та геноцидів, міждисциплінарним журналом «Східноєвропейські дослідження Голокосту» Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр», вебсайтом міжнародного інтелектуального часопису «Україна Модерна» та Центрально-Європейським університетом завдяки грантовій підтримці Міжнародного альянсу пам’яті жертв Голокосту (IHRA).

Тема сьогоднішнього вебінару стосуватиметься заперечення Голокосту, і її глибше розкриють у своїх доповідях докторка Ірина Реброва, яка розповість про геноцид і пам’ять про Голокост у сучасній Росії, докторка Вібеке Мое Бйорнбекк, яка поділиться своїми дослідженнями заперечення та спотворення російських злочинів в Україні на норвезькій онлайн-платформі Steigan.no, професорка Хюлья Адак, яка представить реконструкцію дискусій щодо прав людини і запобігання геноциду в міжвоєнний період, і професор Карой Бард, котрий проаналізує внесок Фріца Бауера в культуру пам’яті Німеччини у контексті перебігу Аушвіцького судового процесу.

Ірина Реброва. Заперечення чи спотворення? «Геноцид радянського народу» і пам’ять про Голокост у сучасній Росії

Перш ніж розпочати доповідь, хочу окреслити концептуальну рамку свого дослідження. Я історикиня, яка спеціалізується на вивченні народної пам’яті про Другу світову війну. У фокусі моєї уваги – не офіційні державні ритуали чи комеморативні наративи, а механізми, що формують пам’ять на місцевому рівні, зокрема пам’ять про конкретні групи, які стали жертвами нацистів. Я зосереджуюся на пам’яті (або в багатьох випадках на маргіналізації і замовчуванні) про конкретні групи жертв, зокрема євреїв та людей з інвалідністю, яких переслідували і вбивали на території Радянського Союзу. Моя робота спрямована на те, щоб зрозуміти, як про ці групи пам’ятали, представляли їх або забували в радянському, а також у сучасному російському контексті. Хоча я повністю визнаю потужний вплив державних наративів на формування суспільної пам’яті, мій основний інтерес полягає в тому, щоб зазирнути за межі пропаганди та офіційного дискурсу і виявити унікальні особливості вшанування пам’яті про війну на низовому рівні. Водночас важливо усвідомлювати, що сучасне вшанування пам’яті жертв Голокосту в Росії не можна вивчати, не беручи до уваги роль держави у формуванні та впливі на політику пам’яті.

Щоб помістити свою доповідь у ширший історичний контекст, я хотіла б розпочати з огляду радянської моделі вшанування пам’яті жертв війни, оскільки сучасна Росія значною мірою успадкувала й адаптувала саме цю модель. Коротко виділю основні риси радянської меморіальної культури, приділяючи особливу увагу співіснуванню двох рівнів пам’яті – державного офіційного та місцевого неофіційного, після чого розгляну пам’ять про жертв Голокосту у контексті радянського і російського наративів про війну й покажу, що пам’ять про Голокост була присутня як на державному, так і на місцевому рівнях до середини 2000-х років. Остання частина доповіді буде присвячена моєму поточному дослідженню, що стосується вивчення пам’яті про Голокост у Російській Федерації з 1990-х років до сьогодні. Тут я в загальних рисах висвітлю діяльність російського федерального проєкту «Без строку давності», зупинившись на аналізі доступних відеозаписів судових засідань щодо визнання «геноциду радянського народу» в роки Другої світової війни. Ці джерела дозволять простежити зміни в пам’яті про Голокост на державному рівні в сучасній Росії у контексті її повномасштабної війни проти України.

Пам’ять про цивільних осіб, які загинули під час Другої світової війни, почала формуватися в СРСР ще під час війни у міру звільнення радянських територій. Головним завданням створеної в листопаді 1942 року Надзвичайної державної комісії (НДК) був збір доказів нацистських злочинів у всіх радянських регіонах. Членам регіональних НДК було доручено документувати економічні збитки та фіксувати чисельність жертв – спочатку з метою подання звітності в Москву, а потім для використання у внутрішніх і міжнародних судових процесах. Хоча в первинній документації часто містилися докази злочинів нацистів проти конкретних груп жертв, таких як євреї, комуністи, люди з інвалідністю, сінті та роми, радянські військовополонені і примусові робітники, в остаточних звітах НДК ці жертви зазвичай узагальнювалися як «мирні радянські громадяни». Цей термін був пропагандистським конструктом, створеним радянською владою під час війни, щоб приховати масове вбивство євреїв і уникнути визнання того, що пізніше буде визнано Голокостом. Це було не випадковістю, а продуманим політичним рішенням. Радянське керівництво повністю усвідомлювало, що євреї були основною групою жертв нацистів. Однак їх знеособлення слугувало ширшим ідеологічним цілям: в офіційній версії війни втрати мали бути колективними, а не виділятися за етнічною, політичною чи соціальною ознакою. Такий підхід зберігався упродовж всього післявоєнного періоду. Пам’ятники, як правило, були абстрактними або універсальними за формою і часто встановлювалися в місцях, що не мали прямого стосунку до реальних місць масових убивств, у такий спосіб сприяючи подальшому стиранню ідентичності жертв з суспільної пам’яті.

Євреї в офіційній радянській риториці майже не згадувалися – за винятком кількох газетних статей воєнного часу, в яких публікувалися звіти НДК. Під кінець війни їх повністю вписали в узагальнений безособовий термін «мирні радянські громадяни». Така риторика була офіційною в Радянському Союзі, і лише в 1990-х роках, коли єврейські громади стали відроджуватися, а архіви в Росії були тимчасово відкриті, ситуація почала змінюватися. Жертви Голокосту вперше стали видимими в державній політиці пам’яті завдяки зусиллям регіональних істориків, активістів та представників єврейських громад. Поняття «Голокост від куль», запроваджене у 2000-х роках, головним символом якого став Бабин Яр, поступово почало використовуватися науковою спільнотою для характеристики масового вбивства євреїв на теренах СРСР. Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту, започаткований Генеральною Асамблеєю ООН з ініціативи Росії та інших країн у 2005 році, широко відзначається по всій країні з кінця 2000-х років. Термін «Голокост» згадується у шкільних підручниках з історії в розділі про Другу світову війну. Інтернаціоналізація пам’яті про Голокост поступово набуває національного та локального характеру. У 2012 році в Москві відкрився Єврейський музей і центр толерантності, один із основних залів постійної експозиції якого присвячений участі євреїв у війні та долі жертв Голокосту на теренах СРСР. У низці регіонів з ініціативи місцевих вчителів за підтримки московського центру «Голокост» проводилась просвітницька робота з історії Голокосту. Це важливі віхи, які демонструють поступове включення пам’яті про Голокост в офіційний гранд-наратив «Великої Вітчизняної війни» в сучасній Росії.

Таким чином, пам’ять про конкретні групи жертв, а не про «всіх мирних радянських громадян», стала більш репрезентованою в Росії упродовж 2000-х років. Водночас, хоча пам’ять про Голокост була помітною на державному рівні, досить мало уваги приділялося освіті про Голокост і питанням толерантності. Саме тому постійне використання радянської мови у заходах зі вшанування пам’яті жертв Голокосту досі залишається однією з головних рис пострадянської російської моделі пам’яті про Голокост. Написи на івриті та їдиші можуть співіснувати зі згадками про «мирних радянських громадян» на багатьох нещодавно встановлених меморіалах на місцях Голокосту в сучасній Росії. Радянський термін «мирні громадяни» не передбачає свідомого осмислення причин вбивства будь-якої групи жертв, особливо євреїв, що було вигідно радянській соціальній системі. До кінця 2010-х років у незалежній Росії продовжувала підтримуватися на державному рівні переважно героїчна концепція пам’яті про війну, в якій не було гідного місця для різних груп жертв. Інакше довелося б переглянути героїчний гранд-наратив пам’яті про війну, включивши в нього «непатріотичні» факти, такі як співучасть радянських винуватців та колаборантів у Голокості, сталінські депортації народів Кавказу тощо.

Ситуація з пам’яттю про жертв війни на державному рівні почала кардинально змінюватися з розвитком федерального проєкту «Без строку давності», заснованого учасниками російського пошукового руху наприкінці 2018 року. У 2020 році за сприяння федеральних архівів було видано 23-томне зібрання першоджерел про злочини нацистів у кожному з окупованих регіонів на території сучасної Росії. Паралельно з цим виданням були підготовлені тематичні виставки, які демонструвалися в кожному регіоні Росії. Вони присвячувалися таким темам про нацистські злочини, як «масове знищення цивільного населення», злочини проти радянського дитинства, примусові трудові депортації радянських громадян, масові вбивства громадян у лікарнях та інших медичних установах. Іншими словами, звіти НДК та інші джерела воєнного і післявоєнного часу були вибірково опубліковані з метою створення нового наративу про так званий «геноцид радянського народу» під час Другої світової війни. Важливо наголосити, що масові вбивства євреїв, себто історія Голокосту, у виданих томах та на виставках проєкту не виокремлювалися як особливий нацистський злочин, незважаючи на наявність таких свідчень у джерелах воєнного часу.

З 2014 року російське законодавство запровадило кримінальну відповідальність за заперечення фактів, встановлених Міжнародним воєнним трибуналом для судового переслідування і покарання головних нацистських воєнних злочинців. Воно також передбачає покарання за фальсифікацію історичної інформації про дії Радянського Союзу під час Другої світової війни. Згідно з міжнародним правом, воєнні злочини та злочини проти людяності не мають строку давності. Відповідно до цього принципу, з 2019 по 2024 рік Слідчий комітет Російської Федерації, спираючись на матеріали, зібрані в рамках федерального проєкту «Без строку давності», порушив кілька кримінальних справ за статтею 357 Кримінального кодексу РФ (геноцид). Ці справи стосуються масових убивств «мирних радянських громадян» і радянських військовополонених, скоєних під час Другої світової війни на території нинішньої Російської Федерації. Станом на вересень 2024 року в Росії відбулося 23 судові процеси, на яких злочини, вчинені нацистами та їхніми пособниками, були офіційно визнані актами геноциду проти радянського народу в роки війни. Ці процеси проходили в 23 регіонах по всій країні, і в результаті було встановлено, що жертвами геноциду стали понад 4,8 млн осіб, включаючи цивільне населення та військовополонених.

Ці судові процеси були переважно відкритими. Щоб заповнити зал судових засідань, іноді запрошувалися групи студентів. Перебіг цих процесів широко висвітлювався у федеральних і регіональних ЗМІ, а детальна інформація представлена на офіційному сайті та в соціальних мережах проєкту «Без строку давності». Водночас за більшістю порушених кримінальних справ неможливо отримати судові рішення. З-поміж 23 судових процесів у вільному доступі наявний повний відеозапис лише судового процесу в Ростові-на-Дону, а також часткові записи з кількох засідань судового процесу в Санкт-Петербурзі. Згідно з офіційними повідомленнями ЗМІ, решта процесів, що відбуваються по всій Росії, проходять у схожому стандартизованому форматі. Отже, аналізуючи судовий процес у Ростові-на-Дону, який складається з семи частин і триває понад 15 годин, можна зробити загальні висновки про структуру і зміст цих судових засідань. Такий аналіз допоможе зрозуміти місце масових убивств євреїв на теренах СРСР як головного злочину нацистів під час війни в сучасній російській офіційній моделі пам’яті всіх жертв війни.

Судовий процес у Ростові-на-Дону відбувався в лютому–березні 2022 року в період карантинних обмежень через COVID-19 (саме тому він був записаний і викладений онлайн, щоб надати доступ ширшій аудиторії). У процесі брали участь прокурор Слідчого комітету по Ростовській області, слідчі (від однієї до трьох осіб у різні дні), свідки та експерти-історики. Свідки давали свідчення особисто. Дехто надав довідки про стан здоров’я, і суд зачитав їхні свідчення, записані в грудні 2020 року, коли було порушено кримінальну справу та розпочато збір фактів. Двоє свідків давали свідчення в режимі відеоконференції з районного суду міста Міллерово. Усі свідки були колишніми «остарбайтерами» – примусовими робітниками, які розповідали про свою роботу і життя в концентраційних таборах у нацистській Німеччині. Лише одна очевидиця коротко розповіла про окупацію Ростова-на-Дону, зокрема про масові вбивства євреїв у Зміївській балці, яка визнана головним місцем Голокосту в Росії, де згідно з радянськими джерелами воєнного часу загинуло щонайменше 15 тис. осіб. Однак суд не надав особливого значення цій темі, попросивши жінку розповісти про власну долю. Примітно, що більшість свідків прийшли в суд в численних медалях, отриманих не за воєнні заслуги, а як пам’ятні відзнаки з нагоди різних річниць Перемоги. Експертами в суді виступили троє істориків – викладач університету, директор державного архіву та науковий співробітник дослідницького центру. Їхні доповіді складалися з цитування даних НДК, що мало на меті продемонструвати важливість цих першоджерел і відновити або узагальнити дані про кількість жертв серед цивільного населення під час окупації Ростовської області по кожному району та місту. Суд узагальнив ці дані і виніс судове рішення за фактом «геноциду радянського народу» в окупованій Ростовській області в роки війни.

Втрати серед євреїв стали частиною цієї нової концепції, але окремо під час судових слухань вони не обговорювалися. За радянських часів їх розчинили в категорії «мирні радянські громадяни». Тепер же вони свідомо включені в поняття «геноцид радянського народу». Спільною рисою як радянського, так і російського наративу про жертв війни є тенденція до анонімізації та узагальнення. Особливо показовим у цьому контексті є документальний мультфільм, створений за підтримки телеканалу «Культура» і присвячений подіям у Ростовській області під час нацистської окупації. Візуально фільм чітко вказує на Голокост – зокрема на масові розстріли євреїв, відомі як «Голокост від куль». Однак голос за кадром розповідає про страждання людей похилого віку, жінок та дітей, а також сімей радянських комісарів і партизанів, членів комуністичної партії, «інвалідів та психічно хворих». Таке зображення жертв нацизму відтворює структуру радянського наративу, яка вбудована в сучасну російську офіційну риторику. Єдиною помітною відмінністю від радянської моделі є включення колишніх примусових робітників і військовополонених – груп, які раніше не згадувалися під час публічних комеморацій. Євреї як історично, так і в сучасному наративі явно відсутні серед переліку груп жертв, хоча їхні втрати включені до ширшої категорії жертв «геноциду радянського народу».

Вібеке Мое Бйорнбекк. Заперечення та спотворення в норвезькому контексті: наративи про війну в Україні на норвезькій онлайн-платформі Steigan.no

У своїй доповіді я проаналізую наративи про війну в Україні на норвезькій онлайн-платформі Steigan.no, альтернативному новинному сайті. Засновником платформи є Пол Стайган, колишній член Робітничої комуністичної партії (AKP) й відома постать у норвезькому суспільстві. Вебсайт має 7000 підписників, що не так багато, а проте він досить відомий. Цей сайт навряд чи можна визначити за приналежністю в рамках традиційного політичного спектру «ліві – праві» – він швидше характеризується як такий, що веде мовлення з периферії і спілкується з політичним маргінесом, критично ставлячись до нинішнього політичного керівництва Норвегії. Окрім того, існує ютуб-канал, де трохи менше ніж 2000 підписників, та сторінка у Facebook із приблизно 18 600 підписників.

У дослідженні, проведеному командою, пов’язаною з Меморіальним центром Голокосту «Бабин Яр», висвітлюються основні наративи російських державних ЗМІ, зокрема посилання на нацизм та способи, якими ці наративи використовуються у пропаганді проти України (Makukhin et al., 2025). Це дослідження – хороша основа для поточного аналізу, оскільки воно забезпечує кількісний огляд основних проросійських наративів. Згадки про нацизм є постійною темою і на ресурсі Steigan.no. Від лютого 2022 року вторгнення в Україну – основна тема міжнародної рубрики на цій платформі.

Згадки про нацизм не обов’язково означають якісь конкретні політичні чи ідеологічні переконання. Як історичні посилання вони можуть бути доречними й адекватними і часто є способом висловити гостру критику. Однак між порівнянням та інструменталізацією існує тонка грань, коли посилання на нацизм чи Голокост можуть приховувати важливі історичні факти і підривати повагу до жертв, переходячи в спотворення Голокосту й антисемітизм. У звіті за 2019 рік зазначалося, що платформа Steigan.no не поширювала антисемітський контент, але в коментарях можна було бачити деякі антисемітські висловлювання у бік Ізраїлю. Тож у звіті було зроблено висновок, що, «технічно кажучи», до явного антисемітського контенту на Steigan.no залишалося зовсім небагато.

Опитування населення, проведене в Норвегії у 2022 році, містило запитання про медіазвички та їхній зв’язок з антисемітизмом. Результати показали, що респонденти, які споживали контент від Steigan.no, частіше проявляли антисемітські настрої, ніж ті, хто не стежив за цим медіа. Мій власний аналіз статей, опублікованих після 2022 року, показує, що на платформі є кілька прикладів антисемітизму.

Короткий огляд ситуації в Норвегії щодо спотворення та заперечення Голокосту: заперечення Голокосту не є поширеним явищем, майже кожен може в загальному розповісти, що таке Голокост, адже це є частиною шкільної програми і у нас є національний музей Голокосту та дослідницький центр. Норвегія також є членом Міжнародного альянсу пам’яті жертв Голокосту (IHRA). Проте згадки про Голокост часто зустрічаються, коли описують Ізраїль та ізраїльську політику, іноді вони є прикладами спотворення Голокосту. Наприклад, 51 % опитаних підтримує думку, що Ізраїль ставиться до палестинців «так само погано», як ставилися до євреїв під час Другої світової війни (Moe, 2024).

Наратив про початок війни

Наведу три приклади того, як на сайті Steigan.no подається інформація про війну в Україні. Перший – наратив про початок війни. У відео від 3 березня 2022 року Пол Стайган говорить про те, що, на його думку, є передумовами повномасштабного вторгнення, яке відбулося тижнем раніше, у лютому, пов’язуючи початок війни з конференцією у Кракові в жовтні 2013 року. Його висловлювання є типовими для пояснень про війну в Україні, які містяться на сайті, де центральним твердженням є те, що Україною керують нацисти і що за війною стоїть потужна міжнародна західна змова.

Стайган говорить про присутність на конференції низки організацій та осіб, серед яких USAID, Фонд Сороса, ЦРУ і Чатем-Хаус, стверджуючи, що вони вирішили здійснити незаконне блокування влади в Україні. За словами Стайгана, Джордж Сорос та Фонд Сороса тісно співпрацювали з українським урядом і як спонсори «Правого сектору», який пізніше сформував батальйон «Азов», вони пов’язані з нацистами «гітлерівського типу». Цей наратив вибудовує тісний зв’язок між «нацистами», українським урядом, Фондом Сороса та Заходом. Російський напад описується як запобіжний захід, щоб не допустити перетворення України на базу для атак проти Росії.

Цей наратив про початок війни перегукується з основними положеннями, що представлені у згаданому вище аналізі російської медіапропаганди. Такий опис відповідає ключовій тезі путінської пропаганди, яка зображує Україну як нелегітимну державу. Зв’язки з нацизмом відіграють важливу роль у цій конструкції. Це показує, що контекст вебсайту є явно конспірологічним і спирається на антисемітські уявлення. Фонд Сороса став символом єврейської світової влади в сучасних антисемітських конспірологічних теоріях. Підкреслюючи зв’язок із цим фондом, наратив натякає на союз євреїв і нацистів. Як приклад наведу вступ до іншої статті на ту саму тему, де йдеться про те, що «мільярдер єврейського походження фінансує нацистський режим в Україні, щоб отримати те, що він хоче… це і є суть капіталізму». Отже, тут також наявна прихована критика капіталізму.

Наратив про жертву і злочинця

Коли в лютому 2022 року розпочалося повномасштабне вторгнення, наратив про те, що Україною керують нацисти і що війна є актом самооборони [Росії], став центральною аналітичною рамкою. Аналіз виявив низку дискурсивних стратегій, які використовуються для фреймінгу війни Росією, і показує, що вони слідують певній схемі, згідно з якою відповідальність за війну перекладається на Україну та її європейських союзників. У статті з промовистим заголовком «Запобігаючи миру» від квітня 2025 року країни-члени ЄС зображуються як такі, що свідомо виступають проти миру в Україні, а це узгоджується з російським наративом про те, що війна є відповіддю на західну «агресію». Таким чином, інверсія жертви і винуватця, яка визначає Україну як потенційного винуватця, а Росію – як жертву, відображається в більш широкій інверсії агресора й атакованого, яка також включає НАТО та західні держави. Так звана інверсія «злочинець–жертва» є добре відомим прийомом у спотворенні Голокосту, який застосовується у фреймінгу російсько-української війни на сайті Steigan.no.

Ба більше, у риториці використовуються так звані «єврейські свідки», тобто єврейські джерела, з якими погоджуються, щоб підтвердити тезу про те, що Україна – нацистська держава. Подібна точка зору впливає і на зображення норвезької влади. Проукраїнський політичний консенсус у парламенті подається як демократична проблема. Читачів закликають ставати членами новоствореної «Партії миру і справедливості», яка виступає проти будь-якої подальшої підтримки України і серед лідерів якої є антисеміти.

Зловживання історичними наративами

Зрештою, зловживання історичними посиланнями й паралелями посилює зображення України як «фашистської» або «нацистської» держави. У статті 2018 року описується, чим Україна нагадує Німеччину 1920-х років: «Сьогоднішня Україна болісно нагадує Німеччину 1920-х років: слабке керівництво на тлі програної війни на додаток до почуття розбитих надій і різкого зниження середнього доходу при одночасному зростанні цін штовхає значну частину українського населення до всепоглинаючого відчуття відчаю. Суспільний запит на «сильну руку» – нового авторитарного правителя – швидко зростає». Така паралель має на меті підкреслити, що відповідальність за війну лежить на Україні – так само як нацистська Німеччина була відповідальна за початок Другої світової війни. З іншого боку, згадки про історичну перемогу над нацистською Німеччиною використовуються для вираження підтримки сучасній Росії та висвітлення війни проти України як повторення історичної боротьби.

Інший приклад зловживання історичними наративами сконструйований на основі риторичної стратегії, яку можна назвати «провина за асоціацією». Ця стратегія використовується у статті щодо відзначення перемоги над нацистською Німеччиною у травні 2025 року та заяви представника ЄС з питань закордонних справ, який застеріг від участі в таких заходах. Коментар Стайгана дуже критичний щодо цього рішення і закінчується розповіддю про одного з предків представника ЄС, який нібито був членом воєнізованого угруповання, що вважало Гітлера визволителем від більшовиків. Коментар слугує нагадуванням для читачів про перемогу Червоної армії над нацизмом, але, використовуючи логіку провини за асоціацію, також має на меті перекласти відповідальність за нацизм, а в кінцевому підсумку навіть за Голокост на ЄС.

На завершення хотіла б поділитися своїми роздумами про особливий вид державної пропаганди, яка проникла в демократичне суспільство, де свобода слова є однією з основних цінностей. Проросійські наративи на платформі Steigan.no виконують свою роль, пропонуючи альтернативні пояснення причин війни та її продовження, але їхній ефект напевно є важливішим за поверхневу аргументацію, адже вони наводять на думку, що наративи, які транслює уряд та основні ЗМІ, є помилковими або неправдивими. Статті на цьому сайті претендують на особливе розуміння мотивів як російської, так і західної сторони, що супроводжується підривом офіційних наративів і тенденцією до створення сприятливого ґрунту для конспірологічних теорій. Це суперечить суспільному консенсусу в Норвегії і, у термінології Баркуна, є «стигматизованими претензіями на знання» (знання, що відкинуте офіційними інституціями, проте вважається «правдивим» у певних колах на суспільному маргінесі – прим. ред.). Перекручування історичних фактів у цих наративах є прикладом спотворення Голокосту. Зрештою, позитивне сприйняття аналогій з Голокостом у Норвегії, схоже, сприяє прийняттю проросійських наративів, які в іншому випадку були б розцінені як неправдиві.

Хюлья Адак. Реконструкція дискусій про права людини та запобігання геноциду в міжвоєнний період: від Лозаннського [мирного] договору до Міжнародної декларації прав людини 1929 року

У своїй доповіді я розгляну міжвоєнний період як важливий етап еволюції, що призвела до створення міжнародного права і Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. До 2000-х років цей період особливо не брався до уваги, хоча вчені, активісти та юристи у той час активно намагалися розробити проєкт декларації прав. Я не хочу називати це «правами людини» (human rights), тому що «людина» (human) як категорія тоді була досить суперечливим терміном і не була включена до Декларації прав і обов’язків людини (Declaration of the Rights and Duties of Man) 1929 року. Міжвоєнний період насправді відзначався спробами нівелювання й маргіналізації юристів, науковців та активістів, які боролися за встановлення міжнародного права. Хоча їхня робота є важливою, я також хотіла б обговорити колоніальну спадщину, зокрема певні прояви расизму, що фактично делегітимізувало цих активістів та вчених і призвело до того, що держави відмовлялися від підписання декларацій або їхнього затвердження й виходили з деяких конвенцій.

Розглянемо постать Андрія Мандельштама, щоб проілюструвати, наскільки його теоретичні міркування щодо геноциду вірмен 1915–1916 років є важливими для розвитку дискусії про права та запобігання геноциду, яка призвела до створення Декларації прав і обов’язків людини, котру Мандельштам склав у 1929 році. Сподіваюся, ця дискусія зможе заповнити прогалину в дослідженнях про міжвоєнний період, у яких ігноруються передумови, що призвели до створення декларації. У багатьох роботах як приклад наводяться звірства над вірменами, і мені здається, що цю дискусію можна пов’язати з 1930–1940-ми роками, які завершилися прийняттям Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. Отож я збираюся показати не тільки історичну еволюцію, але й деякі дуже складні аспекти боротьби на шляху до прийняття декларації у 1929 році.

Рафаель Лемкін не бере до уваги Мандельштама та інших видатних діячів міжвоєнного періоду, незважаючи на те, що його робота допомогла закласти основу для визначення геноциду, зокрема посилаючись на випадок вірмен як ключовий приклад. Огляд внеску Лемкіна в його фундаментальній праці «Правління країн Осі в окупованій Європі: закони окупації» (Axis Rule in Occupied Europe: Laws of Occupation) показує, що саме у ній він ввів і визначив термін «геноцид». Це визначення, звісно, є розвитком ідей, які він вперше запропонував у 1933 році, виступаючи на V Міжнародній конференції з уніфікації кримінального права. На конференції Лемкін стверджував, що «напади на расові, релігійні та етнічні групи повинні вважатися міжнародним злочином». Однак у цих більш ранніх виступах, як і в зазначеній праці Лемкін відкидає або ігнорує дискусії, що вже відбулися в міжвоєнний період, зокрема ті, що сприяли розробці Декларації прав і обов’язків людини та діяльності юристів-міжнародників і вчених того часу.

З іншого боку, Ханна Арендт ігнорує міжвоєнні роки, стверджуючи, що захист «прав людини» був у руках маргінальних фігур, міжнародних юристів без політичного досвіду або професійних філантропів. Коментуючи працю Арендт «Джерела тоталітаризму», Сейла Бенхабіб зазначає, що договори щодо меншин у міжвоєнний період були результатом перетворення модерної національної держави з органу, що забезпечував верховенство права для всіх своїх громадян, на інструмент нації як вузько означуваної етнонаціональної спільноти. Вона також припускає, що характеристика міжвоєнного періоду, яку наводить Арендт, може навіть «бути пов’язана із зусиллями Лемкіна щодо ухвалення Конвенції про геноцид». Бенхабіб також стверджує, що Арендт була досить скептично налаштована щодо того, що «декларації прав людини, міжнародні конвенції і тому подібне можуть допомогти відновити зруйновану політичну структуру світу після Другої світової війни». Те, що пише Арендт у «Джерелах тоталітаризму», не обов’язково має бути пов’язане з Лемкіним, і Бенхабіб задається питанням, чи може це бути пов’язане з «Рузвельтом, невтомним ініціатором прийняття Загальної декларації прав людини 1948 року». 

Бенхабіб також зазначає, що знаменитий «текст про Айхмана» Арендт є свідченням того, що вона у своєму мисленні перейшла до криміналізації й засудження злочину геноциду та прийняла категорії Конвенції про геноцид. Це, за словами Бенхабіб, свідчить про те, що вона «виходить за рамки міркувань Лемкіна, щоб дати філософське засудження злочину геноциду у світлі своєї концепції людського різноманіття (human plurality)». 

Спадщина Андрія Мандельштама як вченого, юриста і дипломата міжвоєнного періоду була визнана лише в останні 20–25 років під час наукових дискусій, де його проголосили головним поборником міжнародного захисту прав людини після Версальського мирного договору. Він був піонером руху за права людини. Герман Бургерс вважає Андрія Мандельштама та інших діячів, таких як Антуан Франгуліс, надзвичайно важливими постатями міжвоєнного періоду на шляху до прийняття Декларації прав і обов’язків людини, запитуючи: «Чому ми ніколи не знали, що до Ліги Націй було подано офіційну пропозицію про розробку міжнародної конвенції щодо захисту прав людини?». Мандельштам вивчав східні мови та право в Санкт-Петербурзькому університеті, де його згодом призначили доцентом міжнародного права. У 1898–1914 роках служив драгоманом [1] у російському посольстві в Стамбулі, але був змушений залишити посаду напередодні Першої світової війни. У 1917 році в Женеві він завершує свою фундаментальну працю Le Sort de L’empire Ottoman («Доля Османської імперії»), в якій постулює єдину можливість, що могла існувати для Османської імперії після звірств над вірменами, і стає частиною міжнародних кіл Парижу 1920–1930-х років. 

У книзі Le Sort de L’empire Ottoman Мандельштам стверджує, що після масових звірств над вірменами необхідно сформулювати закон про гуманітарне втручання, аби запобігти таким звірствам у майбутньому. В умовах відсутності міжнародного права сила й насильство перемагають над законом – і прикладом тут, звичайно, є вірменський випадок. Він стверджує, що європейських союзників повідомляли про події в міру їхнього розвитку, і попри це не вдалося запобігти вбивствам. Використовуючи вбивства вірмен як відправну точку, він рекомендував наступне: 1) необхідно розробити закон про гуманітарне втручання; 2) абсолютний суверенітет держави не може зберігатися в ситуаціях, коли необхідне дотримання міжнародного права; 3) втручання цивілізованої держави є законним, особливо коли християни зазнають масових убивств або переслідувань у нецивілізованих державах. Я хочу розглянути вищезазначене в рамках більш широкої дискусії про расизм, зокрема те, як дихотомія «цивілізований – нецивілізований» заважала Мандельштаму побачити, що жертвами можуть бути й нехристияни, а християни та християнські держави можуть бути виконавцями злочинів. У його тексті є явні «сліпі плями». Наприклад, Мандельштам стверджує, що Туреччина порушувала права людини і націй стосовно всіх нетурецьких народів, які перебували під її владою, що є одним з його головних висновків.

Після підписання Лозаннського мирного договору 24 липня 1923 року Мандельштам працює над його жорсткою критикою, пишучи працю La Societe des Nations et les Puissances devant le Probleme Armenien («Ліга Націй та великі держави перед лицем вірменської проблеми»). Він пише її, перебуваючи в екзилі у Парижі і досліджуючи теми виселення, вбивств та експропріації. Його головний аргумент полягає в тому, що після Лозанни так і не було нічого засвоєно про співіснування, права меншин і громадянство, особливо якщо розглядати випадок Туреччини. Лозаннський мирний договір визнавав кордони сучасної Туреччини, яка не мала права пред’являти претензії на колишні арабські провінції, що входили до складу Османської імперії. Туреччина визнала «британське володіння Кіпром» та «італійське володіння Додеканесом». Союзники відмовилися від своїх вимог щодо автономії курдських регіонів на сході та південному сході Анатолії, що в кінцевому підсумку призвело до того, що Туреччина віддала території, на яких проживало вірменське населення.

Тепер перейдемо до критики Мандельштама у праці La Société, де він аналізує обмін населенням між Грецією та Туреччиною. Він описує це примусове обов’язкове переселення близько мільйона людей як варварське поводження з меншинами, що є його першим важливим висновком. Мандельштам протиставляє це тому, що він розглядав як добровільний обмін населенням між Болгарією та Грецією. Далі він аналізує вірменську справу в контексті Лозаннського мирного договору, стверджуючи, що цей договір мав катастрофічні наслідки для близько 130 000 вірмен, які залишилися в Туреччині, а також для вірмен, розкиданих по всьому світу. Мандельштам пише: «Достатньо бути вірменином, щоб існувати поза межами закону. Немає ніяких репарацій, реституцій чи реінтеграції». Друга важлива теза вченого полягає в тому, що «батьківщина вірмен – з її навчальними закладами, монастирями, бібліотеками, колекціями антикварних предметів, вартість яких можна оцінити в мільярди, – була повністю зруйнована і сплюндрована». Насамкінець Мандельштам робить висновок, що «положення Лозаннської угоди повинні бути оскаржені, оскільки вони не служать ні миру, ні справедливості».

Продовжуючи змінювати позицію у своїй роботі, критикуючи деякі післявоєнні договори й намагаючись знайти способи перш за все інтернаціоналізації, а також можливості криміналізації геноциду, разом із групою активістів та вчених він у 1929 році розробляє «Декларацію міжнародних прав людини» (The Declaration of the International Rights of Man). Вона була винесена на голосування Інститутом міжнародного права (L’Institut de Droit International) на його сесії в Нью-Йорку. Тоді Джеймс Б. Скотт попросив Мандельштама викреслити абзаци, що стосувалися меншин, щоб у документі йшлося виключно про права людини. І навіть після цього декларація була прийнята з великими труднощами – до неї додатково були внесені суттєві зміни, щоб текст не застосовувався до колонізованих народів. Більш широкий контекст колоніальної спадщини та панування расизму у цей період має ключове значення для розуміння того, чому декларація в кінцевому підсумку не стала по-справжньому універсальною і не отримала широкого визнання серед держав.

Декларація містила низку важливих статей: вона визнавала рівні права всіх людей на життя, свободу, власність, захист, свободу віросповідання, вільний вибір мов та навчальних закладів, які повинні були гарантуватися державами. Документ не допускав правової дискримінації членів меншин за ознакою раси, статі, мови або релігії. Положеннями декларації також заборонялося позбавлення громадянства з політичних мотивів.

Після роботи над декларацією Мандельштам у 1931 році опублікував ще один важливий текст – статтю німецькою мовою, яка називалася Der internationale Schutz der Menschenrechte und die New Yorker Erklärung des Instituts für Völkerrecht («Міжнародний захист прав людини та Нью-Йоркська декларація Інституту міжнародного права»). У цій статті він висловив свою критику й розчарування через провал декларації. Під час обговорень багато держав або заперечували те, що на їхній території проживають меншини (як, наприклад, Франція), або взагалі відмовлялися підписувати документ. Мандельштам повертається до вірменської справи, підкреслюючи, що союзники були повністю інформовані про звірства, але не захистили вірмен. У міру розвитку своїх міркувань він усе більше акцентує увагу на відповідальності Німеччини за масові вбивства вірмен у 1915–1916 роках, наголошуючи, що Німеччина точно знала, що робили союзники під час Першої світової війни, але не втрутилася, щоб допомогти вірменам. Він також висловлює стурбованість тим, що німці не втрутилися, щоб звільнити від депортації вразливі групи – жінок, дітей та літніх людей. На мою думку, Мандельштам був під сильним впливом Йоганнеса Лепсіуса, який багато писав як про масові вбивства вірмен, які здійснювалися султаном Абдул-Гамідом ІІ у 1894–1896 роках, так і про звірства 1915–1916 років. Мандельштам зазначає, що під час депортації вірмен не супроводжували співробітники німецьких консульств, що «ще раз доводить, що їх залишили помирати». Він пояснює, що термін «депортація» був, по суті, евфемізмом для «геноциду». Хоча Мандельштам прямо не використовує слово «геноцид», він називає ці події «звірствами». 

Щоб зрозуміти міжвоєнний період, важливо не просто критикувати акторів, залучених у процес, або виявляти до них позитивне ставлення, а розглянути всю складність їхніх позицій. Що стосується Мандельштама, то деякі його недоліки особливо впадають в око. У праці La Societe des Nations et les Puissances devant le Probleme Armenien він підтримує політичні та дипломатичні цілі Росії щодо розчленування Османської імперії. У контексті звірств над вірменами він дискутує поняття гендерциду, хоча і не намагається його легалізувати. Він також розглядає християнські народи як єдиних можливих жертв, виявляючи приховані расові упередження, які обмежували його здатність універсалізувати та криміналізувати геноцид. Крім того, Мандельштам не згадує інші тогочасні кампанії масових убивств, такі як Голодомор 1932–1933 років.

Що стосується невдач Декларації прав і обов’язків людини, то вона була запропонована та прийнята приватною інституцією, що обмежувало її авторитет і вплив. Багато держав відмовлялися підтримувати декларацію або заперечували існування меншин на своїй території, а також не забезпечували захист більшості населення: наприклад, курди в Туреччині не були охоплені цією політикою. Питання расової ієрархії залишалося невирішеним, що перешкоджало прогресу. Виникли заперечення щодо «ієрархії та нерівності між білою і кольоровими расами», що відображено в коментарях австрійця Генріха Раухберга та німецького юриста Герберта Крауса. Вони задавалися питанням, як можна вирішити проблеми меншин, коли меншини з «нижчих культур» протистоять державам, заснованим націями «вищої культури». Отже, декларація не змогла поширити захист на колонізовані території.

Проте в 1930-х роках і пізніше документ залишався досить революційним, оскільки намагався не тільки гарантувати окремим особам їхні міжнародні права, а й нав’язати державам стандарти поведінки щодо всіх людей, включаючи власних громадян. У цьому контексті він мав істотний вплив на розвиток міжнародного права. У 1936 році, через рік після прийняття Нюрнберзьких законів, до декларації було додано доповнення, в якому зазначалося, що «міжнародний захист прав людини повинен бути організований і гарантований на загальній основі, щоб жодна держава не могла відмовити в реалізації цих прав жодній людині, яка проживає на її території». Тож при розгляді еволюції прав людини вкрай важливо серйозно підійти до міжвоєнного періоду та його складної спадщини, включаючи колоніальні й расистські упередження. Переходячи до теоретичних роздумів 1940–1950-х років таких діячів, як Арендт і Лемкін, було б помилкою применшувати, витісняти або замовчувати зусилля і досягнення міжвоєнних років.

Карой Бард. Внесок Фріца Бауера в культуру пам’яті Німеччини та Аушвіцький процес 

Я хочу розповісти про Фріца Бауера та його безцінний внесок у допомогу німцям у подоланні жахів Голокосту і закладенні фундаменту для розбудови нової демократичної Німеччини. З часів Бауера, коли він ініціював знаменитий Аушвіцький процес у Франкфурті, який проводився відповідно до Кримінального кодексу Німеччини 1871 року, в галузі кримінального права багато що змінилося, особливо в частині переслідування найжахливіших міжнародних злочинів. Незважаючи на це, я вважаю, що Аушвіцький процес усе ще дає нам важливі уроки про обмеження кримінального права перед лицем масових звірств, а більш широкий проєкт Бауера та його бачення того, як суспільство має давати раду зі своїм минулим, і сьогодні пропонує цінні орієнтири.

Фріц Бауер народився у 1903 році в Штутгарті у досить заможній єврейській родині, навчався на юриста, захистивши дисертацію з економічного права, і продовжував активно публікуватися у цій сфері. Але замість того щоб зробити кар’єру в галузі господарського права, яка приносила б більший прибуток, він обрав державну службу, увійшовши до судової системи у віці 26 років і ставши одним із наймолодших суддів у Німеччині, що було видатним досягненням, яке відображало його інтелектуальний талант та потенціал. Після приходу до влади націонал-соціалістів Бауер був заарештований і відправлений до концентраційного табору – не як єврей, а через свою політичну приналежність. Після звільнення він утік з Німеччини – спочатку до Данії, а потім до Швеції, повернувшись у 1949-му, в тому ж році, коли була заснована Федеративна Республіка Німеччина. І частково завдяки тісним зв’язкам з керівництвом Соціал-демократичної партії, особливо з такими фігурами, як Віллі Брандт, який згодом став канцлером, він був призначений головним прокурором спочатку в Брауншвейгу, а потім у Франкфурті.

Бауер фігурує в декількох фільмах, зокрема у документальних стрічках «Держава проти Фріца Бауера» режисера Ларса Крауме та «У лабіринті мовчання» Джуліо Річчареллі. У цих фільмах він зображений як невтомний державний службовець, рішуче налаштований притягнути нацистських злочинців до відповідальності. Через це його нерідко називають «мисливцем за нацистами», хоча цей термін насправді частіше асоціюється з іншими постатями, насамперед із Симоном Візенталем. Хоча певною мірою таке твердження справедливе, оскільки Бауер, наприклад, відіграв вирішальну роль у затриманні Адольфа Айхмана, працюючи таємно й ризикуючи власним життям. І те, що він зробив, можна було б легко кваліфікувати як державну зраду, адже саме він таємно надав ізраїльській владі інформацію про місцезнаходження Айхмана. З огляду на це використання журналістами терміна «мисливець за нацистами» може здаватися доречним, але сам Бауер з цим не погоджувався. Він казав, що він не «мисливець за нацистами» і не «бог відплати», а юрист та гуманіст, який вірить, що правосуддя має служити не помсті, а пам’яті, освіті й відродженню суспільства.

Тож метою проєкту Бауера було насамперед продемонструвати фундаментальну різницю між звичайним убивством і бюрократично організованими та спонсорованими державою масовими вбивствами, скоєними під час Голокосту. На момент Аушвіцького судового процесу німецьке законодавство все ще базувалося на Кримінальному кодексі 1871 року, який, зрозуміло, не передбачав таких злочинів, як геноцид чи злочини проти людяності, а не на Законі Контрольної ради (закони, ухвалені Контрольною радою союзників (Allied Control Council) у Німеччині після Другої світової війни – прим. ред.), що включав інші міжнародні злочини. Тому підсудні були притягнуті до відповідальності за звичайне вбивство, а метою Бауера було показати, що промислове вбивство мільйонів людей не може бути належним чином розглянуте на основі правових концепцій, розроблених для звичайних індивідуальних злочинів, вчинених з особистих мотивів. Він наполягав на тому, що Аушвіц був не просто місцем численних убивств, а цілісним комплексом, створеним спеціально для масового вбивства людей. Убивство євреїв було не серією окремих подій, а єдиним централізовано організованим злочином. Не було необхідності доводити безпосередню участь кожного підсудного в конкретному вбивстві, а кожен, хто був причетний до функціонування таборів на будь-якій посаді, а також кожен, хто сприяв їхньому функціонуванню, ніс відповідальність за вбивство. На той час це була надзвичайно радикальна і потужна ідея. Звісно, ​​її відхилили франкфуртські судді у 1963 році, але через кілька десятиліть німецькі суди підтримали її в інших процесах.

Також важливо пам’ятати, що Аушвіцький процес проходив у ворожій атмосфері: більшість німців хотіли забути те, що відбулося, – вони не хотіли, щоб їм нагадували про минуле. Але Бауер наполягав, що справедливість повинна зіткнутися з пам’яттю, а не бути похованою. У зв’язку з тим, що багато людей брали участь у дискримінації, переслідуванні, експропріації та вбивствах євреїв, системі правосуддя було надзвичайно складно виконувати свої функції. Еміль Дюркгайм стверджував, що справжнім об’єктом кримінального права є не злочинець, і він дуже скептично ставився до реабілітаційного потенціалу кримінального покарання. Він зазначав, що істинним адресатом кримінального права є суспільство в цілому, законослухняна більшість. Тому кримінальний процес має на меті підтверджувати норми суспільства, особливо якщо ці норми були порушені. Караючи так званих «девіантів», закон сигналізує, що моральний порядок усе ще діє, а порушена норма є чинною. Покарання порушників у цьому сенсі відновлює соціальну солідарність, публічно зміцнюючи межі того, що є прийнятним.

За звичайних умов саме держава визначає ці межі. Але виникає питання, що буде, коли держава є злочинною і маси людей виконують її накази, вчиняючи звірства? Хто тоді буде вважатися порушником і покарання кого підтвердить норму, що, наприклад, не можна вбивати? Саме перед такою дилемою постав і суд у Франкфурті. Щоб вирішити цю дилему, він звернувся до попередніх прецедентів, а саме до справи 1940-х років, відомої як «Справа про ванну». У цій справі Верховний суд Німеччини, тодішній Райхсгеріхт, постановив, що жінка, яка втопила законну дитину своєї сестри, не повинна бути засуджена як головна винуватиця, а лише як співучасниця, оскільки вона виконувала чужу волю, а не свою власну. Це розрізнення між власними діями й діями, вчиненими під впливом або за наказом іншої особи, яке називається «Fremdtaat», пізніше було використано у справі Сташинського, де підсудний під тиском КДБ вбив українського праворадикального лідера Степана Бандеру.

Під час Аушвіцького процесу франкфуртський суд застосував подібну аргументацію: він засудив лише кількох підсудних як головних винуватців, а саме тих, хто діяв, виходячи за межі плану – проявляючи садистську ініціативу чи відкрито сповідуючи нацистську ідеологію, – і визнав, що такі особи поділяли злочинні наміри нацистського керівництва. Більшість обвинувачених були визнані винними лише в пособництві, оскільки суд дійшов висновку, що вони виконували накази про вбивство євреїв без особистої ініціативи. У результаті вони отримали відносно м’які вироки і були звільнені незадовго після завершення судового процесу. Рішення франкфуртського суду підтвердило тезу Дюркгайма про суть кримінального права. Воно допомогло зміцнити соціальну згуртованість у післявоєнній Німеччині, виокремивши з числа персоналу таборів кількох садистів-девіантів і розглядаючи більшість персоналу як простих співучасників, яких було названо ошуканим знаряддям жахливого режиму. Суд також «заспокоїв совість» багатьох, хто сприяв геноциду на відстані: бюрократів, адміністраторів, так званих кабінетних убивць. Це непрямо виправдовувало мільйони звичайних німців, які вітали дискримінацію, переслідування та експропріацію майна євреїв – адже вони просто не хотіли «пропустити потяг історії», як висловилася Ханна Арендт.

Ще одна мета широкого проєкту Бауера полягала в тому, щоб довести, що нацизм не був якоюсь неминучою історичною константою. Так, він визнавав, що це явище мало глибоке коріння в німецьких традиціях, особливо в традиції покори владі будь-якою ціною. Такою є ментальність «вірнопідданого» (Untertan), яку так точно описав Генріх Манн, але він також наголошував, що німецький спадок полягає не тільки в цьому. Бауер стверджував, що існувала й протилежна традиція, а саме давнє право германських народів чинити опір тиранії. І це було центральною темою судового процесу над Ремером.

На початку 1950-х років Отто-Ернст Ремер був перспективним кандидатом від неонацистської Соціалістичної імперської партії, яку згодом заборонив Конституційний суд. Ернст Ремер публічно очорнив фон Штауффенберга та інших учасників замаху на Гітлера 20 липня 1944 року, під час передвиборчої промови назвавши їх «зрадниками». Під час цього судового процесу про дифамацію Бауер особисто очолював обвинувачення і довів, що насправді Штауффенберг уособлював глибоко німецьку форму етичного опору. По суті судовий процес був присвячений не наклепу Ремера, а відновленню національної ідентичності. Таким чином, Бауер використав залу суду не тільки для переслідування минулого, а й для формування майбутнього, пропонуючи бачення справедливості, засноване не на помсті, а на моральному оновленні.

Нарешті, третьою метою Бауера у межах його більш широкого проєкту була просвіта німецького народу, особливо молодого покоління. Старше покоління, виховане на принципах запопадливості та лояльної покори будь-якому режиму, Бауер справедливо вважав переважно безнадійним. Незадовго до смерті його мучили сумніви щодо успіху його проєкту, оскільки він відчував, що в деяких аспектах проєкт не працює. Реакція на Аушвіцький процес зруйнувала ілюзії Бауера. Дві третини німців, за даними деяких досліджень, вважали, що настав час припинити переслідування нацистських злочинців. Після оголошення вироку він зазначив для ізраїльської газети, що просвітницький вплив судових процесів був мінімальним. Він також був розчарований молодими німцями, хоча й приєднався до «покоління 1968-го». Він поділяв багато їхніх ідеалів і прагнув до активної співпраці, але був прикро вражений, коли повстання молоді проти покоління батьків переросло в насильство. Бауер також відчував, що його зрадили деякі молоді колеги, яких він раніше вважав своїми соратниками. Наприклад, один із прокурорів в Аушвіцькому процесі, у якого він був наставником, пізніше залишив прокуратуру і використовував набуті знання та досвід для захисту нацистських злочинців – звісно ж, за солідну винагороду.

Однак я вважаю, і багато хто поділяє мою думку, що Бауер був не правий у своєму песимізмі. Аушвіцький процес став поворотним моментом в історії ФРН. Задокументовані в судовому рішенні факти більше не можна було заперечувати. Гнітюче мовчання молодої Федеративної Республіки було порушено, і почалося пробудження 1960-х років. Пізніше німецькі суди фактично дотримувалися позиції Бауера, і в 1995 році у Франкфуртському університеті імені Гете було засновано Інститут Фріца Бауера, де вчені продовжують досліджувати Голокост та його вплив.

Переклад з англійської Ольги Дячук.

У публікації використано світлини з приватних архівів авторів та з відкритих джерел.