Поїздка на щорічну зустріч Memory Studies Association (в 2025 році в Празі), окрім купи прекрасних інсайтів, зачепила тему, яка тригерить мене вже певний час. Спробую сформулювати це як проблему. Без відповідей.
У програмі MSA Meetings завжди плануються мистецькі події. І мій погляд в програмі відразу вихопив фотовиставку «Landscape as Witness». В цілому було зрозуміло, чого чекати, і було цікаво подивитись, дослідження яких саме пейзажів буде представлено кураторами.
Відколи Мартін Поллак подарував світу метафору «отруєних пейзажів», художники/куратори звертаються до неї в своїх роботах. Фотографія як медіум тут дуже добре працює. Місця масових злочинів перетворюються з часом на романтичні пейзажі. Поллак зауважує, що вбивці стають садівниками, щоб приховати сліди своїх злочинів. Коли ти розумієш, що відбулося в цьому місці декілька десятків років тому, відчуваєш, що сам ландшафт стає свідком. Для мене неможливо дивитися зараз на дерева Бабиного Яру та не згадувати «отруєні пейзажі». Інколи навіть хочеться цю метафору перемогти. Але зараз не про це.
Тобто, певні очікування від виставки в мене були. І було цікаво, з яким саме ракурсом теми «отруєних пейзажів» працюватимуть куратори. На жаль, на відкриття встигнути не вдалося, але ж виставка і є виставка, вона працює й сама по собі.
Виставка «Landscape as Witness», як і очікувалось, присвячена місцям масових злочинів, причому дуже різних. І почала я свою мандрівку експозицією в готовності зрозуміти кураторську логіку та меседж, якій вони хочуть мені повідомити. Проєкт складається зі світлин різних авторів, різних часів, з різних місць, професійних та вернакулярних. Кожна з цих світлин є серйозним свідченням та інколи є якісною художньою роботою.
Тут є фотографії литовських пошукових експедицій, які працювали з похованнями литовських спецпоселенців часів ГУЛАГу. Це нібито прямолінійна документація, але дуже лаконічна інформація створює потужний контекст. Локомотив, що застряг посеред тайги на недобудованій після смерті Сталіна колії, провокує гостре відчуття безглуздості (яке недоречне слово, але кращого не знаходжу) радянського людоненависництва.
Потім з’являються світлини з Туркестану початку ХХ століття, зроблені якимось офіційними фотографами Російської імперії. Цілком колоніальні картинки: дивіться, яка в нас є екзотика, а ось тут наші військові, а ось тут — туземці. Ці світлини ніяк не відкоментовані. Якщо ти не знаєш географічні назви, позначені в етикетках, не здогадаєшся, що це загалом-то свідчення геноциду.
Окей, питаю себе я, нам хочуть розповісти про злочинну політику російської/радянської імперії? Ландшафти радянських міст, біля яких відбувалися екологічні катастрофи внаслідок дій держави, нібито підтверджують припущення. Рамка нібито розширяється світлинами, зробленими в рамках роботи радянської комісії по документації злочинів нацистів 1944 року.
Але я йду далі. І раптом бачу світлини руйнувань у Харківській області. Російсько-українська війна з’являється в переліку ландшафтів, що свідчать про злочини. Можливо, я пішла би з цієї виставки з відчуттям, що автори намагались показати, що ось зло продовжується, якби біля світлин зруйнованих українських міст не з’явилося зображення… з Воронежу. Це світлини з ексгумації жертв політичних репресій 1930-х років. Нібито нічого поганого мені не кажуть, але в мене відчуття якоїсь крінжової недоречності.
Який глядацький досвід я отримую? У рандомному порядку куратори накидують картинки ландшафтів, де відбулося «щось погане». Тому Харків та Воронеж поряд їх не бентежать. Для мене це робило виставку проєктом великою мірою ні про що, «за все хороше проти всього поганого». Ми, куратори, просто збираємо меланхолійні думки високоморальних людей про те, який жахливий світ. Це парадоксальним чином нормалізує злочини (просто так завжди буває, злочини природно супроводжують людську історію) та релятивізує кожну трагедію окремо. Shit happens. Бува.
Напевно, я залишилася би в такому сприйнятті виставки як дещо інфантильного бажання показати, що з людством постійно трапляється якась халепа, і нема на то ради. Але сталося так, що я поговорила з однією з кураторок та вирішила напряму спитати «що хотів сказати куратор». Обійдуся без імен та деталей. Мені тут важлива мотивація створення подібної експозиції. Три кураторки виставки мають власні фокуси роботи, та вирішили їх об’єднати. Показати і пейзажі після ГУЛАГу, і Туркестан, і все інше. І коли кураторки формували концепцію, вони — барабанний дріб! — подумали: «Чи маємо ми право сьогодні щось говорити та не згадувати Україну». І вони вирішили додати світлини зруйнованих українських міст. Я не встигла перепитати, чи не здається їм дивним рішення помістити світлини українських міст саме поряд з російськими. Кураторка відполірувала свої пояснення фразою: ну так, ось колись і з цими харківськими пейзажами буде так само. Я спитала: звідки вона це знає? І на щастя, в цей момент всіх почали запрошувати на лекцію key-note спікера, розмова завершилася природним чином.
До цієї фрази я була готова подумати, що кураторське рішення свідчить про не дуже високу професійність. Таке буває, це не страшно. Але насправді це якась дивовижна етична сліпота, інфантильне послання «Господа, ви звєрі!» Цей мем з радянського фільму «Раба любви» (пояснення для молодого покоління, яке, на щастя, вже цих цитат не ловить) якнайкраще ілюструє позицію умовних гуманістів, які стоять за все «хороше проти всього поганого». Окей, ви показали всі ці картинки, щоб що? Що ви хотіли сказати? «Ми сьогодні не можемо говорити про трагедії, не згадуючи Україну». Це прекрасно, дуже підтримую таку позицію. Тільки якщо говорити, треба мати, що сказати. Коли немає — ну то краще помовчати. Не страшно, що «актуальна адженда» буде відсутня в проєкті, пропрацювання тоталітарного минулого теж надалі є важливим.
Дивовижним чином це бажання якось згадати Україну, бо якось незручно сьогодні не згадувати, ставить її у перелік злочинних держав. Меседж концепції «отруєних пейзажів» полягає зокрема в тому, що забуття тут не є природним, воно організується саме злочинцями. Їм вигідно приховати свої діяння. Отже, якщо кураторка впевнена, що з українськими пейзажами відбудеться саме така історія, то автоматом Україна ставиться в ряд злочинних держав. Це просто феєрична логіка. Ну, на щастя, в експозиції ці кураторські очікування не позначені, тому можна зберігати ілюзію, що куратори, хоч і в дивнуватий спосіб, але все ж висловлюють якесь своє ставлення до того, що відбувається.
Ще раз. Кураторське висловлювання має бути присутнє. Якщо його нема, то нема й проєкту. Повісити фотки поряд — це ще не виставка. Не обов’язково пропрацьований кураторами меседж проговорювати словами, окремим текстом. Уявимо, що кураторки дуже поважають глядача, тому не хочуть нав’язувати свою візію, залишають простір для набуття самостійного досвіду. Це прекрасно. Але меседж має бути зрозумілий самим кураторам.
Проєкт Landscape as Witness демонструвався в рамках зустрічі MSA, тобто був визнаний прикладом пропрацювання минулого засобами мистецтва. Тут не можна відговоритись тим, що це художня виставка, милуйтеся творами та не вчитуйте туди політичних висловлювань (такі виставки, на жаль, я бачила навіть в Україні). Цей проєкт подавався кураторками саме як проєкт, який працює в рамках Memory Studies. Робота з пам’яттю. Харків поряд з Воронежом. У Харкові буде те саме, що на місцях нацистських злочинів чи сталінських таборів. Політ нормальний.
