Вівторок, 1 жовтня 1946,
Нюрнберг, Палац правосуддя
Щойно минула третя пополудні. Дерев’яні двері позаду лави підсудних відчинилися і до зали 600 увійшов Ганс Франк. Він був вбраний у костюм, із сірим тоном якого контрастували білі шоломи двох похмурих військових конвоїрів, що супроводжували Франка. Чоловік, який був особистим юристом Адольфа Гітлера, а потім його представником в окупованій Німеччиною Польщі, з рожевими щічками, гострим носиком і зализаним назад волоссям, від цих судових слухань помарнів. Це вже не був той стрункий елегантний міністр, оспіваний його другом Ріхардом Штраусом. Франк вочевидь був у стані цілковитої розгубленості — аж настільки, що, увійшовши до приміщення, обернувся і став лицем у протилежний бік, спиною до суддів.
У переповненій того дня залі суду сидів професор міжнародного права Кембриджського університету. Лисуватий і в окулярах, схожий на сову Герш Лаутерпахт розташувався на чільному місці за видовженим дерев’яним столом, обабіч — поважні колеги британської групи обвинувачення. Він сидів за кілька метрів від Франка, у чорному костюмі. Лаутерпахт був тим, кому належить ідея внести термін «злочини проти людяності» до Статуту Нюрнберзького трибуналу — три слова для опису вбивства чотирьох мільйонів євреїв і поляків на території Польщі. Лаутерпахта згодом визнають найсвітлішою головою міжнародного права у двадцятому столітті і батьком сучасного правозахисного руху, втім, його цікавість до Франка була не лише професійною. Впродовж п’яти років Франк управляв територією, що включала Лемберг, де в Лаутерпахта була велика родина, зокрема його батьки, брат, сестра та їхні діти. За рік до того було розпочато судовий процес, їхня доля у царстві Ганса Франка все ще була невідомою.
Ще одного зацікавленого у справі чоловіка того дня в залі суду не було. Рафал Лемкін слухав судове засідання по радіо, лежачи у ліжку американського військового госпіталю у Парижі. Державний обвинувач, а згодом адвокат у Варшаві, він утік з Польщі у 1939 році, коли спалахнула війна, і, зрештою, дістався Америки. Там він працював з американською групою обвинувачення одночасно з британцями. Впродовж цього довгого шляху він возив за собою кілька валіз, напханих документами, серед яких було чимало розпоряджень, підписаних Франком. Вивчаючи ці матеріали, Лемкін помітив певну модель поведінки, якій дав назву, щоб описати злочин, скоєний Франком. Він назвав його «геноцид».
На відміну від Лаутерпахта, який зосередився на злочинах проти людяності з метою захисту окремих осіб, його більше цікавив захист групи людей. Він невтомно працював над тим, аби термін «геноцид» долучили до справи Франка, але почувався не надто добре, аби бути присутнім в цей останній день судового процесу. Він також мав особистий інтерес у справі Франка: провів кілька років у місті Львув, а його батьків і брата було втягнуто у злочини, як зазначається, скоєні на території, підконтрольній Франку.
— Підсудний Ганс Франк, — оголосив голова трибуналу.
Франк саме мав дізнатися, чи доживе до Різдва, чи буде в стані виконати обіцянку, яку нещодавно дав своєму семирічному синові: що все буде гаразд і на свята він буде вдома.
Четвер, 16 жовтня 2014,
Нюрнберг, Палац правосуддя
Шістдесят вісім років по тому я відвідав судову залу 600 в компанії Нікласа — сина Ганса Франка, який був маленьким хлопчиком тоді, коли було дано цю обіцянку.
Ми розпочали наш візит із закинутого порожнього крила занедбаної в’язниці позаду Палацу правосуддя — єдиного з чотирьох крил будівлі, яке встояло донині. Ми всілися у такій самій маленькій камері, як та, де його батько провів майже цілий рік. Востаннє Ніклас був у цій частині будівлі у вересні 1946 року. «Це єдина кімната на світі, де я можу побути трохи ближче до свого батька, — сказав він мені, — посидіти, уявити себе на його місці, уявити, як він пробув тут майже рік, з відкритим туалетом, невеличким столиком, маленьким ліжком і все». Щодо батькових дій камера була невблаганною, як і Ніклас: «Мій батько був юристом. Він знав, що накоїв».
Судова зала 600 досі функціонує і не дуже змінилася з часів того процесу. У 1946 році кожен із двадцяти одного підсудного на шляху з камери мав скористатися невеличким ліфтом, що піднімався безпосередньо до зали суду, цю штукенцію ми з Нікласом дуже хотіли побачити. Вона, як і раніше, була позаду лави підсудних. Увійти можна було крізь ті ж самі дерев’яні двері, що відчинялися без жодного звуку. «Відчинити, зачинити, відчинити, зачинити»[1], — писав Купер з лондонської «Таймс», колишній тенісний оглядач, який робив щоденні репортажі з процесу. Ніклас відчинив двері і зайшов у невеличкий простір кабінки ліфта, тоді зачинив за собою двері. Коли він звідти вийшов, то попрямував до місця, де сидів його батько під час судового процесу, обвинувачений у скоєнні злочинів проти людяності і геноциді. Ніклас всівся і нахилився вперед на дерев’яні поруччя. Він подивився на мене, потім обвів поглядом приміщення, а тоді зітхнув. Мені завжди було цікаво, як його батько востаннє проходив крізь відчинені двері ліфта і далі до лави підсудних. Це можна собі уявити, але неможливо побачити, тому що останній день процесу, вівторок, 1 жовтня 1946 року, фільмувати на камеру було заборонено. Це було зроблено для захисту гідності підсудних.
Ніклас урвав мої думки. Він спокійно і твердо сказав: «Це щаслива кімната[2], для мене і для світу».
Разом із Нікласом ми опинилися в судовій залі 600 завдяки запрошенню, яке я несподівано отримав кілька років тому. Запрошення надійшло від юридичного факультету Львівського університету. Мене запросили прочитати публічну лекцію про моє дослідження, присвячене злочинам проти людяності і геноциду. Вони попросили мене розповісти про справи, до яких я був залучений, про мої наукові праці, присвячені судовому процесові у Нюрнберзі, і про наслідки цього процесу для нашого сучасного світу.
Я давно захоплювався Нюрнберзьким процесом і міфами, які з’явилися навколо нього, так званою точкою відліку для становлення сучасної системи міжнародного правосуддя. Я був зачарований випадковими деталями, які можна знайти у довжелезних копіях матеріалів, невблаганними доказами, що потрапили до багатьох книжок на цю тему, а також спогадами і щоденниками, в яких прискіпливо описувалися свідчення учасників процесу, усіма цими матеріалами, що лежали на столі перед суддями. Мене страшенно зацікавили фото- та кіноматеріали, як от чорно-біла юридична кінодрама «Нюрнберзький процес» («Judgment at Nuremberg»), нагороджена Оскаром 1961 року, відома, окрім свого сюжету, романтичними стосунками Спенсера Трейсі та Марлен Дітріх. Моя зацікавленість мала практичну причину, тому що той процес значно вплинув на мою професійну діяльність: Нюрнберг став потужним поривом у вітрила правозахисного руху, що тоді лише зароджувався. Звісно, помітно відчувався «душок правосуддя переможця», але, безперечно, йдеться про каталітичну справу, що відкрила можливість притягнути до міжнародного суду лідерів держав, чого досі ніколи не було.
Мабуть, причиною цього запрошення зі Львова була моя робота баррістера (судового адвоката), а не мої письмові праці. Влітку 1998 року у Римі я був частково залучений до міждержавних перемовин, які завершилися створенням Міжнародного кримінального суду (МКС), а через кілька місяців по тому працював у Лондоні над справою Піночета. Колишній президент Чилі в англійському суді вимагав імунітету від обвинувачень у геноциді і злочинах проти людяності, висунутих проти нього іспанським прокурором, і програв. У наступні роки інші справи зі скрипом почали відчиняти двері міжнародного правосуддя після періоду затишшя, у роки Холодної війни, яка почалася після Нюрнберзького процесу.
Незабаром на моєму робочому столі у Лондоні з’явилися справи, що стосувалися колишньої Югославії та Руанди. Далі були обвинувальні матеріали щодо Конґо, Лівії, Афганістану, Чечні, Ірану, Сирії, Лівану, Сьєрра-Леоне, Гуантанамо та Іраку. Довгий і сумний список, який свідчить про невдачу добрих намірів, які лунали у Нюрнберзі, у судовій залі 600.
Я брав участь у кількох справах про масові вбивства. Деякі розглядалися як злочини проти людяності, вбивства окремих осіб у великій кількості, інші — зводилися до звинувачень у геноциді, знищенні груп. Ці два різні злочини, зі своїми різними акцентами на індивідів і групи, розвивалися паралельно, однак з плином часу геноцид в очах багатьох став злочином злочинів, вийшов на перше місце у цій так званій ієрархії, залишивши припущення, що убивство великої кількості людей як окремих осіб є чомусь менш жахливим. Вряди-годи я орієнтувався на натяки про походження і причини обох термінів і їхні зв’язки з аргументами, вперше наведеними у судовій залі 600.
Втім, я ніколи надто глибоко не занурювався у те, що відбувалося в Нюрнберзі. Я знав, як ці нові злочини виникли і розкривалися далі, але мені було дуже мало відомо про історії окремих осіб чи про те, як вони потрапили до справи проти Ганса Франка. Не знав я також про особисті причини, через які Герш Лаутерпахт і Рафал Лемкін розвинули свої, такі відмінні, правові підходи. Запрошення зі Львова дало мені шанс вивчити цю історію докладніше.
Я вхопився за нього і через іншу причину: у Лембергу народився мій дідусь Леон Бухгольц. Я знав батька моєї матері багато років — він помер 1997 року в Парижі, який любив і називав своїм рідним містом, — але мені було дуже мало відомо про часи до 1945 року, тому що він не хотів про них нічого розповідати. Його життя охоплювало все двадцяте століття, і на мій свідомий вік членів дідової родини стало набагато менше. Це було зрозуміло, але наскільки зменшилась родина і за яких обставин — я не знав. Подорож до Львова була також шансом дізнатися більше про ті важкі роки.
Якісь крихти інформації були доступні, але левову частку першої половини свого життя Леон ретельно приховував. Події, які залишили по собі болісний слід і багато питань, безперечно мали для моєї матері у повоєнні роки суттєве значення, але вони також були важливими і для мене. Чому я обрав собі шлях правника? І чому моя правова діяльність пов’язана з прихованою історією моєї родини? «Не мертві не дають спокою, а прогалини, що залишають у нас чужі таємниці»[3]. Так писав психоаналітик Ніколя Абрахам про стосунки між онуками і бабусями та дідусями.
Запрошення зі Львова було шансом заповнити ці невідступні прогалини. Я погодився, а тоді ціле літо присвятив підготовці до лекції.
На мапі Львів — у самісінькому центрі Європи. Хоч туди не так легко дістатися з Лондона, він стоїть на перетині уявних ліній, що сполучають Ригу та Афіни, Прагу і Київ, Москву і Венецію. Це епіцентр ліній розлому, що відділяють схід від заходу, північ від півдня.
Того літа я занурився у літературу про Львів. Книжки, мапи, фотографії, кінохроніка, поезія, пісні — зрештою, усе, що міг знайти про місто «розмитих кордонів»[4], як його називав письменник Йозеф Рот. Мене особливо цікавив період перших років двадцятого століття, коли у цьому місті яскравих кольорів жив Леон. Кольорів червоно-білих і синьо-жовтих[5] з чорно-золотим, кольорів польського, українського і австрійського впливу. Я відкрив для себе місто міфології, глибоких інтелектуальних традицій, де серед різних груп населення, що мешкали разом у великому спільному домі Австро-Угорської імперії, сходилися різні культури, релігії і мови. Перша світова війна зруйнувала цей дім, знищила імперію і вивільнила сили, які спричинилися до зведення рахунків і пролитої крові. Версальський договір, нацистська окупація і радянський контроль один за одним наробили багато лиха. Червоно-білі та чорно-золоті кольори зблякли, і сучасний Львів залишився з українським населенням, нині тут домінують кольори синьо-жовті.
Між вереснем 1914 року і липнем 1944 року контроль над містом переходив з рук в руки вісім разів. Після тривалого періоду, коли Львів був столицею Королівства Галичини та Володимирії з Великим князівством Краківським і князівствами Освенцима і Затору Австро-Угорської імперії — так, того самого Освенцима, — місто переходило з рук Австрії до Росії, тоді знову до Австрії, потім ненадовго до Західноукраїнської Народної Республіки, тоді до Польщі, тоді до Радянського Союзу, потім до Німеччини, тоді знову до Радянського Союзу, і наостанок — до України. Королівство Галичини, вуличками якого Леон ходив, коли був маленьким хлопчиком, населяли поляки, українці, євреї та багато інших. Проте на той час, коли Ганс Франк увійшов до судової зали 600 в останній день Нюрнберзького процесу, який відбувався менш, як три десятиліття по тому, майже всю єврейську громаду міста було знищено, а поляків виселили.
Вулиці Львова — це мікрокосм бурхливої Європи двадцятого століття, осередок кривавих конфліктів, які розкололи культури на частини. Я полюбив мапи тих років, на яких позначено вулиці, назви яких змінювалися, хоч напрямок залишався таким самим. Одна паркова лавка, гарний сецесійний залишок австро-угорського періоду, стала для мене дуже звичним місцем. Звідти я міг спостерігати, як світ навколо рухається вперед. Зручна оглядова позиція на мінливу історію міста.
У 1914 році лавка була у Штадтпарку, у міському парку. Вона стояла навпроти великої будівлі Ландтагу, парламенту Галичини, найбільш східної провінції Австро-Угорської імперії. Десять років по тому лавка стояла на тому ж місці, але вже на землі іншої країни — Польщі, у парку Костюшка. Парламенту вже не було, але будівля залишилася, тепер це був корпус університету Яна Казимира[6]. Влітку 1941 року, коли контроль над містом перейшов до Генерал-губернаторства Ганса Франка, лавку знімеччили і тепер вона стояла у Єзуітенгартен, навпроти колишньої будівлі університету, позбавленої своєї польської ідентичності. Ті міжвоєнні роки були темою багатьох літературних творів, але жоден з них не описував втрачене більш зворушливо, ніж «MójLwów». «Де ви тепер, паркові лавки Львова, почорнілі від років і дощу, шорсткуваті і потріскані, наче кора середньовічних оливкових дерев?»[7] — запитував у 1946 році польський поет Йозеф Віттлін. Шість десятиліть по тому, коли я підійшов до лавки, на якій мій дід міг сидіти сто років тому, це вже був парк імені Івана Франка, чиїм ім’ям тепер названо будівлю університету.
Ідилічні спогади Віттліна в іспанському та німецькому перекладах стали моїми супутниками, вони були путівником по старому місту, його будинках і вуличках, на яких полишалися глибокі сліди від сутичок, що розгорілися у листопаді 1918 року. Той жорстокий конфлікт між польською та українською громадами, який зачепив і євреїв, був настільки серйозним, що про нього повідомлялося у «Нью-Йорк Таймс». Американський президент Вудро Вілсон навіть доручив створити з цього приводу слідчу комісію. «Я не хочу роз’ятрювати рани на живому тілі цих спогадів, і тому не буду говорити про 1918 рік»[8], — пише Віттлін, а тоді саме це й робить. Він згадує «братовбивчі бої між поляками та українцями», що розривали місто на частини і від яких постраждало багато людей, що потрапили під гарячу руку ворожих сторін. Все ж атмосфера загальної ввічливості залишалася, як-от у випадку, коли український шкільний товариш Віттліна втрутився і зупинив сутичку біля лавки, на якій я сидів, аби юний Йозеф міг спокійно пройти і дістатися додому.
«Серед моїх друзів панувала злагода, хоч багато з них належали до різних етнічних груп, що конфліктували між собою, сповідували різну релігію і різні погляди», — пише Віттлін. Тут був міфічний світ Галичини, де націонал-демократи любили євреїв, соціалісти танцювали танго з консерваторами, старорусини і москвофіли плакали разом з українськими націоналістами. «Давайте бавитись в ідилії»[9], — пише Віттлін, розкриваючи «саму сутність львів’янина». Він змалював місто, яке було бездоганним і грубуватим, розумним і недоумкуватим, поетичним і буденним. «Львів та його культура пахнуть солодкою випічкою, — з тугою завершує автор, — вони мають смак особливої ягоди, черемхи, дикої вишні, що нібито достигає лише на Клепарові, у передмісті Львова». Віттлін називає її cerenda, гірка і солодка водночас. «Ностальгія любить підробляти навіть смак, спонукаючи нас відчувати самі лише солодкі пахощі Львова. Але я знаю людей, для кого він був ложкою жовчі».
Після Першої світової війни, яку у Версалі було зупинено, але не розв’язано її проблеми остаточно, гнів лише накопичувався. Періодично він виливався у помсту, як-от у вересні 1939 року, коли радянське військо увійшло до міста на білих конях, і через два роки знову, коли німці в’їхали сюди на своїх танках. «На початку серпня 1942 року до Львова прибув генерал-губернатор д-р. Франк», — занотовано єврейським мешканцем міста в одному з небагатьох вцілілих щоденників. «Ми знали, що цей візит не віщує нічого доброго»[10]. Того місяця Ганс Франк, особистий юрист Гітлера, а тепер генерал-губернатор окупованої Польщі, піднявся мармуровими сходами будівлі університету до великої зали, аби прочитати лекцію, в якій він оголосив про плани знищити євреїв міста.
Я приїхав до Львова восени 2010 року, щоб прочитати свою лекцію. На той час я розкопав один цікавий і, мабуть, ніким не помічений факт: двоє людей, які додали до Нюрнберзького процесу формулювання про злочини проти людяності та геноцид, Герш Лаутерпахт і Рафал Лемкін, проживали у цьому місті у той період, про який пише Віттлін. Обидва вчилися в університеті і на собі відчули жахіття тих років.
Це не було останнім збігом випадковостей, що пройшли через мій робочий стіл, але назавжди залишиться тим збігом, що вразив мене найглибше. Коли я готувався до подорожі до Львова, аби поговорити там про витоки міжнародного права, я дізнався, що саме місто було тісно пов’язане з цими витоками, і це справило неймовірне враження. Те, що двоє людей, які долучилися до створення сучасної системи міжнародного правосуддя більше, ніж усі інші, походили з одного міста, здавалося, не є просто випадковим збігом. Не менш вражаючим для мене під час цього першого візиту було також те, що жодна особа з тих, з ким я зустрічався в університеті чи в інших місцях, не знала про роль Львова у заснуванні сучасної системи міжнародного правосуддя.
Після лекції посипалися запитання здебільшого щодо життя цих двох людей. На яких вулицях вони жили? Які лекції відвідували в університеті і хто були їхні викладачі? Чи вони знали один одного? Чи зустрічалися один з одним? Що з ними відбувалося після того, як вони полишили місто? Чому ніхто нічого не розповідає про них на юридичному факультеті сьогодні? Чому один з них вірив у захист окремих осіб, а інший — у захист груп? Як вони долучилися до участі у Нюрнберзькому процесі? Що сталося з їхніми родинами?
Я не мав відповідей на ці запитання про Лаутерпахта і Лемкіна. Тоді хтось поставив запитання, на яке я зміг відповісти: «У чому полягає різниця між злочинами проти людяності і геноцидом?»
«Уявіть собі вбивство ста тисяч людей, які походять з однієї групи, — пояснював я, — євреїв або поляків, що мешкали у Львові. Для Лаутерпахта убивство окремих осіб, якщо воно є частиною систематичного плану, було б злочином проти людяності. Для Лемкіна, зосередженому на геноциді, — убивство багатьох з наміром знищити групу, до якої вони належать. Нині для обвинувача така різниця є здебільшого питанням встановлення наміру: щоб довести, що це геноцид, необхідно продемонструвати, що мотивом акту вбивства був намір знищити групу, а для злочинів проти людяності такого наміру демонструвати не потрібно». Я пояснив, що довести намір знищити групу загалом чи частково вкрай складно, оскільки ті, хто брали участь у таких вбивствах, намагалися не залишати по собі жодних документів, які можна було б згодом використати проти них.
Ще хтось запитав, чи це суттєва різниця. Хіба суттєво, чи закон прагне тебе захистити через те, що ти є окремою особою, чи через те, що ти належиш до певної групи людей? Це питання по колу обійшло аудиторію і залишається зі мною досі.
[…]
Судовий процес у Нюрнберзі мав наслідки.
Через кілька тижнів після його завершення в північній частині Нью-Йорка зібралася Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй. У порядку денному на 11 грудня 1946 року було кілька проектів резолюцій для створення нового світового порядку. Два з них стосувалися процесу.
Прагнучи закласти підґрунтя для Міжнародного білля про права, Генеральна Асамблея підтвердила, що принципи міжнародного права, визнані статутом Нюрнберзького трибуналу — включно зі злочинами проти людяності — є частиною міжнародного права[11]. Резолюцією № 95 Генеральна Асамблея схвалила ідеї Лаутерпахта і вирішила у новому світовому порядку знайти місце для окремої особи.
Тоді Генеральна Асамблея прийняла резолюцію № 96[12]. Вона виходила за межі рішень, прийнятих суддями у Нюрнбергу: зазначивши, що геноцид заперечував «право на існування цілих людських груп», Асамблея вирішила піти далі і ухвалити, що «геноцид є злочином з точки зору міжнародного права». Те, що побоялися зробити судді, уряди ухвалили як законодавче правило, що втілило працю Лемкіна. Ця резолюція допомогла Лемкіну оговтатися від «найчорнішого дня» в його житті. Його сили відновилися, він підготував проект Конвенції про геноцид і шукав можливостей переконати уряди в усьому світі підтримати цей міжнародний інструмент. Це була виснажлива більш як дворічна праця. 9 грудня 1948 року Генеральна Асамблея прийняла Конвенцію про запобігання злочину геноциду і покарання за нього[13] — перша угода з прав людини нового часу. Ця угода набрала чинності, коли минуло понад два роки, дозволивши Лемкіну присвятити останнє десятиліття свого життя заохоченню країн приєднатися до цієї конвенції. На той час, коли він помер від серцевого нападу у Нью-Йорку 1959 року, до конвенції долучилися Франція і Радянський Союз. Об’єднане Королівство приєдналося у 1970 році, а Сполучені Штати — у 1988 році, після скандалу, коли президент Рейган відвідав могили офіцерів СС на кладовищі Бітбург у Західній Німеччині.
Лемкін помер бездітним. Кажуть, на його похороні було мало людей, але Ненсі Екерлі має інші спогади: «Там було декілька людей, але не п’ятеро чи шестеро, як дехто розповідає, мабуть, для більш драматичного ефекту», — сказала вона мені, і серед них було «досить багато жінок у вуалях». Його поховано у Флашингу, на околиці Нью-Йорка.
Герш Лаутерпахт повернувся до Кембриджа на наступний день після оголошення вироку, аби присвятити себе академічній роботі, своїй родині і побути з Інкою. Його праця «Міжнародний білль про права людини» стала поштовхом до Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, через день після Конвенції проти геноциду. Розчарований через те, що декларація не мала юридичних зобов’язань, Лаутерпахт сподівався, що вона зможе стати передумовою для більш інтенсивного розвитку. Зрештою, так і сталося: ухвалили угоду про Європейську конвенцію з прав людини, яку було підписано 1950 року[14]. Нюрнберзький прокурор Девід Максвелл Файф відіграв засадничу роль у розробці тексту для створення першого міжнародного суду з прав людини, до якого могли звертатися окремі особи. За ним з’явилися інші регіональні і всесвітні інструменти із захисту прав людини, але так і не було прийнято жодної угоди з питань злочинів проти людяності, паралельно з Конвенцією про геноцид Лемкіна. У 1955 році Лаутерпахта обрали суддею від Великобританії у Міжнародному суді ООН в Гаазі, попри деякий спротив тих, хто вважав його «недостатньо британцем». Він помер у 1960 році, до закінчення терміну своїх повноважень, і похований у Кембриджі.
Лаутерпахт і Лемкін — двоє молодих хлопців з Лемберга, зі Львова. Їхні ідеї мали міжнародний резонанс, а спадок поширився на увесь світ. Концепції геноциду і злочинів проти людяності розвивалися поруч одна з одною — взаємини, що об’єднують окрему особу і групу.
Перш ніж ідея Міжнародного кримінального суду втілилася у реальність, минуло п’ятдесят літ, оскільки держави мали різні погляди і були не в змозі досягнути консенсусу щодо покарання за міжнародні злочини. Зміни нарешті сталися у липні 1998 року, спровоковані звірствами у колишній Югославії і Руанді. Того літа понад 150 держав домовилися про статут Міжнародного кримінального суду на зустрічі у Римі[15]. Я брав участь у цих перемовинах, відіграючи другорядну роль, готуючи з колегами преамбулу, вступну частину договору, яка мала б на меті спонукати до дій. Працюючи в тіні, ми додали до преамбули простий рядок, в якому зазначається, що «обов’язком кожної держави є здійснення її кримінальної юрисдикції над особами, що несуть відповідальність за вчинення міжнародних злочинів». Цей, здавалося, безневинний рядок вцілів під час перемовин і став першим випадком, коли держави визнали такий обов’язок відповідно до міжнародного права. Через три покоління після того, як у Берліні 1935 року Анрі Доннедьє де Вабр і Ганс Франк сперечалися про ідеї міжнародного суду, такий новий міжнародний суд було врешті створено, і він мав повноваження розглядати геноцид і злочини проти людяності.
Через два місяці після досягнення домовленості щодо МКС, у вересні 1998 року, Жан-Поль Акаєсу став першою особою, яку коли-небудь було засуджено міжнародним судом за злочин геноциду[16]. Після цього відбувся Міжнародний кримінальний трибунал щодо злочинів у Руанді. Ще через кілька тижнів, у листопаді 1998 року, Палата лордів у Лондоні ухвалила, що сенатор Августо Піночет, колишній президент Чилі, не має права вимагати імунітету від юрисдикції англійських судів через те, що акти катування, до яких, як стверджувалося, він був причетний, були злочином проти людяності[17]. Це був перший випадок, щоб національний суд коли-небудь виніс таке рішення.
У травні 1999 року сербський президент Слободан Милошевич став першим чинним головою держави, якого звинуватили у скоєнні злочинів проти людяності у Косово[18]. У листопаді 2001 року, після того, як він покинув посаду голови держави, до обвинувального акту додали звинувачення у геноциді у зв’язку зі звірствами у боснійській Сребрениці[19].
Минуло шість років. У березні 2007 року суддя американського окружного суду позбавив Джона Калимона його американського громадянства[20]. Чому? Тому що у серпні 1942 року той перебував на службі в Українській допоміжній поліції і брав участь в облавах на євреїв під час проведення «die Grosse Aktion». Він допомагав переслідувати цивільне населення, вчиняючи злочин проти людяності.
У вересні 2007 року Міжнародний суд у Гаазі ухвалив рішення, що Сербія порушила свої зобов’язання перед Боснією та Герцеговиною, не перешкодивши геноциду у Сребрениці[21]. Це був перший випадок, щоб державу коли-небудь було засуджено міжнародним судом за порушення Конвенції про геноцид.
У липні 2010 року президент Судану Омар аль-Башир став першим чинним главою держави, засудженим за геноцид Міжнародним кримінальним судом[22]. Через два роки, у травні 2012 року, Чарльз Тейлор став першим главою держави, якого притягнули до суду за злочини проти людяності. Його засудили до п’ятдесяти років позбавлення волі[23]. У 2015 році Комісія з міжнародного права Організації Об’єднаних Націй розпочала активно працювати над питанням злочинів проти людяності, відкриваючи шлях до можливого супутника конвенції про запобігання та покарання геноциду[24]. Нові справи продовжують з’являтися, як і нові злочини.
Нині я працюю над справами, пов’язаними з геноцидом і злочинами проти людяності щодо Сербії, Хорватії, Лівії, Сполучених Штатів, Руанди, Аргентини, Чилі, Ізраїлю і Палестини, Об’єднаного Королівства, Саудівської Аравії та Ємену, Ірану, Іраку і Сирії. Звинувачення у геноциді та злочинах проти людяності рясніють по всьому світу, навіть якщо ідеї, що надихали Лаутерпахта і Лемкіна, резонують тепер інакше. Виникла неофіційна ієрархія. У роки після рішення Нюрнберзького трибуналу слово геноцид набуло широкої підтримки у політичних колах і публічних обговореннях, як «злочин злочинів»[25], посилюючи важливість захисту груп якщо порівняти із захистом індивідів. Можливо, такою є сила слова, запровадженого Лемкіном, але, як і боявся Лаутерпахт, серед жертв було чимало прихильників такої думки, що злочин проти людяності є меншим злом[26]. Це не єдиний непередбачуваний наслідок паралельних зусиль Лаутерпахта і Лемкіна. Довести злочин геноциду непросто, і я сам переконався, як потреба довести намір знищити групу загалом або частково, як того вимагає Конвенція про геноцид, може мати сумні психологічні наслідки. Це підсилює почуття солідарності серед членів потерпілої групи і водночас поглиблює негативні відчуття щодо злочинної групи. Термін «геноцид», з акцентом на групи, здебільшого сприяє підвищенню відчуття «вони» і «ми», відшліфовує відчуття групової ідентичності і може мимоволі породити ті самі умови, проти яких призначений, – налаштовуючи одну групу проти іншої, і це залишає менше шансів на примирення.
Мене хвилює те, що злочин геноциду спотворив судове переслідування воєнних злочинів і злочинів проти людяності через прагнення бути названим жертвою геноциду, яке спонукає прокурорів висувати обвинувачення у цьому злочині. Для декого бути названим жертвою геноциду стає «суттєвим елементом національної ідентичності»[27], проте не сприяє розв’язанню історичних суперечок чи зменшенню частоти масових убивств[28]. Не дивно, що у редакторській статті провідної газети з нагоди столітніх роковин турецьких звірств проти вірмен припускається, що, можливо, від слова «геноцид» мало користі, через те що воно «радше розпалює національне обурення, аніж спонукає об’єктивно і суворо проаналізувати історію, що так потрібно країні»[29]. Однак на заперечення цих аргументів я мушу визнати, що відчуття групової ідентичності є фактом. Ще 1893 року соціолог Луї Гумплович у своїй книзі «La lutte des races» («Расова боротьба») зазначив, що «індивід, коли він приходить на світ, є членом групи»[30]. Такий погляд існує й надалі. «Наша кровожерлива природа, — писав сто років по тому біолог Едвард О. Вілсон, — є закоренілою, оскільки принцип група-проти-групи був головною рушійною силою, що зробила нас такими, як ми є». Здається, основним елементом людської природи є те, що «люди відчувають своїм обов’язком належати до групи і, приєднавшись до неї, вважають її вищою за групи-конкуренти»[31]. Це створює серйозні перешкоди для нашої системи міжнародного права, яка стикається з відчутною напругою: з одного боку, людей вбивають через те, що вони належать до певної групи; з іншого боку, правове визнання цього факту сприяє збільшенню імовірності конфлікту між групами, посилюючи відчуття групової ідентичності. Мабуть, Леопольд Кор мав таки рацію, пишучи своєму другові Лемкіну у приватному листі сильні слова про те, що усталення злочину геноциду зрештою «призведе до тих самих умов, які прагне виправити».
[…]
Лемкін і Лаутерпахт обидва поділяли оптимістичну віру у силу законів робити добро, захищати людей і в потребу змінити ці закони, аби досягнути такої мети. Обидва визнавали цінність життя окремої людини і важливість бути частиною громади. Однак вони мали фундаментальні розбіжності у поглядах на спосіб, який був би найефективнішим у досягненні захисту цих цінностей, чи то акцентуючи увагу на індивіді, чи на групі.
З англійської переклав Павло Мигаль.
У публікації використано фото з відкритих джерел.
_______________________
Стаття є скороченою версією частини книги Філіпа Сендса «Східно-Західна вулиця: Повернення до Львова» (Львів: ВСЛ, 2017). Усі права застережено. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Автора, Видавництва Старого Лева та редакції сайту “Україна Модерна”. © Філіп Сендс і ВСЛ
________________________
Філіп Сендс – професор права в Університетському коледжі Лондона та адвокат-практик в адвокатській палаті Матрікс. Правозахисник, який часто виступає перед Міжнародним кримінальним судом та Міжнародним судом в Гаазі. Брав участь у таких важливих і резонансних процесах Гаазького Трибуналу, як справа щодо Піночета, Конго, Югославії, Руанди, Іраку та Гуантанамо. Автор книг «Беззаконний світ» та «Команда катувань». Дописувач Financial Times, Guardian, New York Review. Член англійського ПЕН-клубу.
_________________________
[1] R.W. Cooper. The Nuremberg Trial. – Penguin, 1946. P. 272.
[2] Ми з Нікласом були у судовій залі 600 16 жовтня 2014 року у супроводі знімальнолї групи. Документальний фільм, який ми знімали, називався «Що вчинили наші батьки: нацистський спадок», у ньому простежуються взаємини сина з його батьком.
[3] Nicolas Abraham. “Notes on the Phantom: A Complement to Freud’s Metapsychology”, 1975. In: Nicolas Abraham and Maria Torok. The Shell and the Kernel. Ed. by Nocholas T. Rand. University of Chicago, 1994, p. 171.
[4] Joseph Roth. “Lemberg, die Stadt”. Цит. за: Lviv: A City in the Crosscurrents of Culture. Ed. by John Czaplicka. Harvard University Press, 2005, p. 89.
[5] Там само.
[6] Ян ІІ Казимир Ваза, народився 22 березня 1609 року, помер 16 грудня 1972 року, Король Польський і Великий князь Литовський.
[7] Józef Wittlin. Mój Lwów, Czytelnik, 1946. ; Mein Lemberg, Suhrkamp, 1994 (німецькою мовою); Mi Lvov, Cosmopolis, 2012 (іспанською мовою).
[8] Józef Wittlin. Mój Lwów; переклад Антонії Ллойд-Джонс City of Lions , Pushkin Press, 2016, на момент верстки Східно-Західної вулиці готувався до друку. Покликання за рукописом її перекладу: с.32.
[9] Там само, с. 7-8.
[10] David Kahane. Lvov Ghetto Diary. University of Massachusets Press, 1990, p. 57.
[11] Резолюція 95 Генеральної Асамблеї ООН «Підтвердження принципів міжнародного права, визнаних Статутом Нюрнберзького трибуналу», прийнята на п’ятдесят п’ятому пленарному засіданні 11 грудня 1946 року.
[12] Резолюція 96 Генеральної Асамблеї ООН «Злочин геноциду», прийнята на п’ятдесят п’ятому пленарному засіданні 11 грудня 1946 року.
[13] Конвенція про запобігання злочину геноциду і покарання за нього, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1948 року, вступила в силу 12 січня 1951.
[14] Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, 4 листопада 1950 року, 213 United Nationes Treaty Series 221.
[15] Римський статут Міжнародного Кримінального суду, 17 липня 1998 року, 2187 United Nationes Treaty Series 90.
[16] Prosecutor v. Jean-Paul Akayesu, Case No ICTR964 T, Trial Chamber Judgement ( 2 вересня 1998).
[17] R v. Bow Street Metropolitan Stipendiary Magistrate, Ex Parte Pinochet Ugarte (No. 3) 1999 2 All ER 97.
[18] Prosecutor v. Slobodan Milosevic et al., Case No IT 9937, Indictment (ICTY, 22 травня 1999 року).
[19] Prosecutor v. Slobodan Milosevic et al., Case No IT 0151 І, Indictment (ICTY, 22 листопада 2001 року).
[20] United States v. John Kalymon, Opinion and Order, 29 березня 2007 року.
[21] Case Concerning Appplication of the Convention of the Prevension and Punishment of the Crime of Genoside (Bosnia Herzegovina v. Serbia and Montenegro) Judgement ICJ Reports (2007), paras. 413-15, 471(5).
[22] Prosecutor v. Omar Hassan Ahmad Al Bashir, ICC 02/0501/09, Second Warrant of Arrest (Pretrial Chamber I, 12 липня 2010).
[23] Prosecutor v. Charles Ghankay Taylor, SCSL0301 T, Sentencing Judgement (Trial Chamber II, 30 травня 2012).
[25] David Luban “Arendt on the Crime of Crimes”, Ratio Juris (2015)
[26] Elissa Helms. “Bosnian Girl”: Nationalism and Innocense Through Images of Women, in Retracing Images: Visual Culture After Yugoslavia, ed. by Daniel Suber and Slobodan Karamanic (Brill, 2012), p. 198.
[27] Christian Axboe Nielsen, “Surmounting the Myopic Focus on Genocide: the Case of the War in Bosnia and Herzogovina ”, Journal of genoside research 15, no. 1 (2013), p. 21 -39.
[28] Timothy Snyder. Bloodlands: Europe Between Hitler and Stalin, Basic Books, 2010, pp. 405, 412-413.
[29] Turks and Armenians in Shadow of Genocide // Financial Times. 2015, 24 квітня.
[30] Louis Gumplowicz. La lute des races, Guillaumin, 1893, p. 360.
[31] Edward O. Wilson. The Social Conquest of Earth, Liveright, 2012, p. 62.
