22-24 жовтня 2018 р. у Мюнхені відбулася Міжнародна наукова конференція Німецько-української історичної комісії «Німеччина та Україна у Другій світовій війні» відбулася у Мюнхені. Організатором конференції була Українсько-Німецька Комісія Істориків. Основна мета конференції – діалог істориків, які вивчають проблеми історії України у Другій світовій війні. У роботі форуму взяли участь вчені з України, Німеччини, Австрії, США, Швеції, виголошено двадцять доповідей. Робота розгорнулась у декількох тематичних панелях, присвячених проблемам насилля та окупаційної поліції; колаборації, співпраці та опору; повсякденному життю у роки окупації.
Робочими мовами були англійська та російська. Цей факт значно розширив коло українських дослідників, які вивчають Другу світову, але не достатньою мірою володіють англійською. Доповіді більшості учасників засвідчили глибоку роботу з джерельною базою дослідження. Помітний вплив на багатьох доповідачів справила «архівна революція»: розсекречені документи архівів КПУ, СБУ та ін. стали основою для частини розвідок. Окремі доповіді ґрунтувалися на усноісторичних та літературних джерелах.
На конференції порушували і теоретичні, і прикладні питання вивчення Другої світової війни. Важливим для істориків став виступ демографа Олександра Гладуша, присвячений проблемам підрахунку людських втрат України у роки війни. Доповідач зупинився на методиках та проблемах демографічних підрахунків, наголосив, що дослідження втрат України варто вести в контексті втрат СРСР.
Вкотре на роздуми про залежність історичних досліджень від політичних умов наштовхнула доповідь Владислава Гриневича, який крізь призму власної наукової біографії розкрив зміни у підходах до вивчення національних стосунків у Червоній армії у роки війни. Також В.Гриневич закликав істориків задуматись над нетотожністю таких понять як колаборація та співпраця, дослідник наголошував на неможливості вживання поняття колаборація по відношенню до українських земель, оскільки ті були колонією у складі Рейха.
Будучи одним із коментаторів, Гелінада Грінченко відзначила, що окремі дослідження, представлені на конференції, небезпідставно викликають емпатію з боку слухачів. Розкриваючи у деталях злочини, вчинені нацистами та їх посібниками вчені схиляють слухача/читача до активного емоційного співчуття жертвам. Доповідь Анатолія Погорєлова якраз була насичена такими деталями, що породило важливе питання у частини учасників: як історику зберегти стабільний психологічний стан, досліджуючи болючі питання минулого? Порушені дослідником сюжети ґрунтувалися на матеріалах архіву СБУ, що спровокувало ряд джерелознавчих питань стосовно критики, верифікації залучених джерел.
Традиційно спілкування між колегами перетікало з зали засідань до кулуарів, де вони мали можливість більш тісного спілкування у неформальній атмосфері. Під час кожної перерви доповідачі опинялися у оточенні зацікавлених колег, продовжуючи обговорення своїх виступів, обмінюючись думками та критичними зауваженнями.
Ряд доповідей було присвячено проблемам колаборації та опору. Доповідачі торкалися інтелектуальної, медичної, військової та ін. форм співпраці відзначали неоднозначність та багатомірність опору. У цьому напрямку дослідники зупинились на проблемах інтелектуальної співпраці окупаційного режиму та місцевих вчених. Олена Корзун відзначила, що співпраця українських та німецьких вчених у галузі вивчення проблем сільського господарства сприяла тому, що ідеї перших потрапляли на Захід і через роки втілювалися у життя. Особливостям співпраці з окупантами інтелектуалів, на прикладі Кося Штепи, була присвячена доповідь Стефана Машкевича.
Викликала дискусію теза А. Венгера про «наївний» рух опору з боку середнього медичного персоналу психіатричних лікарень. Доповідач відзначив, що частина медичних сестер наївно вважала, що врятує приречених хворих від смертельних ін’єкцій, коли розводили нашатир та інші препарати для евтаназії водою, хоча тим самим лише розтягували агонію пацієнтів.
Значна частина доповідей була присвячена проблемам Голокосту. Доповідачі пропонували переосмислювати наявний історіографічний досвід, дивитися на джерела під новим кутом зору та перейти від кількісного до якісного дослідження теми.
Ігор Щупак порушив теоретичні аспекти порятунку євреїв у роки Голокосту. Зауважив на неоднозначності підходу до надання звання «Праведник народів світу» підкреслив, що це звання заслуговує митрополит А. Шептицький та ряд інших. Також повідомив про ініціативу називати в окремих населених пунктах вулиці ім’ям осіб, які рятували євреїв у роки Голокосту. Юрій Радченко, аналізуючи біографії представників ОУН(м), порушив проблему їх участі у знищенні євреїв. Дітер Поль закликав розглядати Голокост у зв’язку з іншими геноцидами періоду Другої світової війни.
Елеонора Нарвселіус вела мову про пошук загальної теоретичної рамки класифікації й аналізу випадків колаборації, дезертирства й зрадництва. Відзначала, що концептуальне бачення того, чим є зрада, грунтується на антропологічному підході. Наголошувала на необхідності не тільки описувати окремі кейси, а інтерпретувати їх в сенсі віднаходження базових стратегій визначення, приписування й пізнішого оскарження/підважування ситуацій зради. Про політику пам’яті та її еволюцію по відношенню до остарбайтерів говорила Гелінада Грінченко, відзначаючи причини неоднозначного відношення до жінок, що мали досвід роботи у Німеччині. Доповідачка відзначила, що у роки війни радянська пропаганда експлуатувала образ вигнаної у неволю дівчини як такої, що терпить насильство (у тому числі й сексуальне) з боку ворога. А після звільнення ці жінки стали заручницями цього образу, що міцно засів у головах радянських солдат та суспільства в цілому і зазнали стигматизації.
В окрему панель були виділені доповіді присвячені повсякденному життю. Традиційно у такого роду дослідженнях головну роль грали наративні джерела, довкола методики роботи з якими розгорнулася основна дискусія. Обговорюючи доповіді, лунали критичні зауваження стосовно уніфікації понятійного апарату, який використовують дослідники послуговуючись усною історією. Гелінада Грінченко закликала відмовитися від переказування джерел, приділяти більшу увагу їх аналізу, інтерпретації та вводити їх у ширший контекст.
У заключній доповіді Таня Пентер відзначила роль відкритих архівів у дослідженні геноцидів, підкреслювала важливу роль усної історії у дослідженні проблем війни та окупації, відзначила піонерів дослідження Другої світової війни в Україні.
Загалом конференція стала важливим містком для діалогу вітчизняних та закордонних дослідників, накреслила перспективні напрямки досліджень, підштовхнула частину учасників для проведення спільних проектів.
_______________________________
Альберт Венгер — історик, кандидат історичних наук, доцент кафедри всесвітньої історії Дніпровського національного університету ім. Олеся Гончара. Наукові інтереси охоплюють національну політику СРСР, долю населення на окупованих нацистами територіях, історію історичної науки. Співавтор монографії “Єврейська національна спільнота в контексті інтеграції українського суспільства” (Київ, 2014). Живе і працює в Дніпрі.
