У жовтні минулого року сестра привезла мені з Варшави книгу “Painful memories 1917-1919”[1]. Наступного дня я мала відрядження до Харкова на музейну конференцію, тому спогади почала читати уже у потягу. Уявіть моє здивування, коли на конференції до мене підійшла гостя з Польщі, Ганна Вегжинек (Hanna Wegrzynek), і сказала, що вона авторка передмови. Із розмови я зрозуміла, що родина Грохольських доволі відома у Польщі, спогади її членів уже публікувалися, і взагалі це доволі популярний жанр. Тому якщо для них це лише чергова книга польських мігрантів, то для України, і зокрема для Вінниці, їхня поява є справжньою подією.
Під час навчання у Вінницькому педагогічному університеті я гостро відчувала брак літератури з курсу «Історія рідного краю». Основним джерелом інформації було багатотомне монументальне видання «Історія міст і сіл УРСР» (том про Вінницьку область вийшов у 1972 році), де історія дорадянського періоду подавалось дуже схематично і, звісно, ідеологічно. За останнє десятиліття регіональні історичні студії зміцніли, з’явилися дослідження подій 1917-1921 років. Серед найпомітніших – видання 2011 року Олександра Логінова та Лариси Семенко «Вінниця у 1917 р. Революція у провінційному місті»[2]. Примітно, те, що у цій та інших книгах розповідь ведеться з позиції влади та «переможців» (тодішніх – більшовиків та теперішніх – національних сил), а основна увага зосереджена на діяльності різних інституцій. Ця насичена іменами та фактами історія небагато розповідає власне про життя в умовах революції.
Водночас спогади графині Зофії Грохольської розкривають складність конструювання наративу про період 1917-1921 року, зокрема у контексті святкування 100-річчя Української революції (до речі, у Вінниці навіть була проведена своєрідна кампанія з ребредингу міста: на вулицях з’явилися плакати «Вінниця – тимчасова столиця УНР»). По суті, її спогади підважують домінантний наратив національно-визвольних змагань, розповідаючи про життя в умовах постійної зміни влади, конфіскацій та погромів, розкриваючи побутові труднощі та особисті переживання.
Видана до річниці революції 1917 року, книга містить велику кількість старих сімейних фотографій, а також сучасні світлини місць, де відбувалися описані події. Генрік Грохольський видав спогади своєї пра-прабабусі Зофії Грохольської двома мовами – польською та англійською, щоб охопити максимально широку аудиторію. Також книга була перекладена і українською. У свою чергу передмова докторки Ганни Вегжинек поміщає спогади у ширший часовий та географічний контекст. Історикиня коротко розповідає про події 1917-1919 років, характеризує регіон Поділля, вказує на особливості міста Вінниці, зокрема на доволі високу кількість єврейського населення, що пояснює численні згадки євреїв у спогадах графині Грохольської. Поляки у відсотковому відношенні поступалися іншим національностям (за переписом вони становили лише 2,3% населення Подільської губернії), вони мали визначальний вплив у регіоні, адже становили абсолютну більшість серед спадкових дворян і відповідно землевласників.
Родина Грохольських мешкала на Поділлі більше як 200 років та володіла значними маєтностями. Представники цієї родини були доволі сильно інтегровані у громадське життя регіону, очолювали органи влади, входили до інтелектуальної та політичної еліти краю. Зофія Грохольська (у дівоцтві Замойська, 1866-1957) овдовіла у 1913 році, мала семеро дітей – Тадеуш, Ремігуш, Зофія, Міхал, Анна, Генрік, Ксаверій. Досить відомим у Вінниці був її племінник граф Здзіслав Грохольський, який володів П`ятничанським замком.
Спогади Грохольської починаються лише з листопаду 1917 року, від більшовицької революції, тому ми не знаємо як родина сприйняла революційні зміни початку 1917 року, а закінчуються листопадом 1919 року, коли вона з сім’єю назавжди залишила Україну. Зофія розповідає про те, як радикалізувалося життя у місті, як на тлі соціальних негараздів та відсутності влади активізувалися маргінальні та злочинні елементи. Але лише зрідка вона згадує політичні події (так, відсутня навіть згадка про здобуття Польщею незалежності у 1918 році). Авторка не рефлексує над змінами і не висловлює політичних поглядів, що може свідчити про сприйняття політики як чоловічої справи. Зофія Грохольська надзвичайно релігійна, а всі її помисли зосереджені виключно на родині та близьких, при цьому вона рідко сама приймає рішення, покладаючись на чоловіків. Її спогади – це оповідь зокрема і до нащадків, тому представники родини зображуються лише з кращого боку, як «останні лицарі» того часу, а спогади не містять жодної інформації про суперечки чи незгоди в родині. Помітна акцентованість авторки на національній приналежності осіб, з якими вона взаємодіє: вона педантично визначає національність кожного.
«Світ» Грохольської надзвичайно динамічний, події революції (чи точніше багатьох революцій) постають не відособлено, не як щось далеке, а як те, що відбувається тут і зараз. Події розвиваються швидко, як і змінюються долі людей. У Вінниці з’являються «приїжджі» люди, які не знають місцевої специфіки, відповідно виникають «непорозуміння». Приклад – арешт сина Зофії Ремігуша, якого прийняли за Здзіслава Грохольського і заарештували. Зофія описує неграмотних «начальників», які мало зацікавлені у тому, щоб розібратися у ситуації, а тюрми переповнені. Авторка розповідає, як з приходом більшовиків у місті поширюється терор і збільшується кількісті страт. За відсутності чіткої влади різні групи осіб прагнуть використати ситуацію для власної вигоди, втілюючи принцип «у кого зброя і сила, у того і влада».
Зофія досить детально описує всі маєтності Грохольських у Вінниці та Стрижавці. Тому після прочитання з’являється бажання відвідати ці місця, і тут виникають труднощі. Резиденцію Грохольських у Стрижавці спалили ще у 1917 році, це, а також грабунок, якого зазнав маєток перед тим, детально описує Зофія у спогадах. Коли влада у черговий раз змінилася, селяни скидали дорогі меблі до річки, щоб приховати свою причетність до грабунку. Зараз на місці маєтку – багатоповерхівки, і ніщо не нагадує про колишню велич і парк в англійському стилі. Зберігся лише костел неподалік, але і він був розграбований. Тоді ж було зруйновано і сімейний склеп Грохольських, на його місці зараз – приватний будинок. Маєток на вінницьких П`ятничанах зберігся лише частково. Після погрому та пожежі залишилися лише окремі споруди, які були перебудовані і обладнані під клінічний ендокринологічний центр. У приміщенні міського будинку Грохольських у Вінниці зараз – медична бібліотека.
Сьогодні з родиною Грохольських асоціюється, перш за все, палац у стилі раннього класицизму ХVIII століття у передмісті Вінниці, селищі Вороновиці. Зофія не згадує його у спогадах, адже після польського повстання 1863 року родина його втратила. Конфіскований російським урядом маєток придбав Микола Можайський, а його брат Олександр проводив тут досліди та моделював літальні апарати. У порівнянні з іншими палац добре зберігся, а у 2016-2017 роках був ззовні відреставрований за гроші Європейського Союзу. Але як планують використовувати споруду незрозуміло, вживаються загальні формулювання, на кшталт облаштування «культурного центру». Із 1971 року тут знаходиться музей історії авіації та космонавтики, а також музична школа та бібліотека, які виглядають «гостями» у цій непристосованій для них історичній споруді.
Представники місцевої влади наголошують на важливості відновлення історичної спадщини краю, але з їхніх промов здається, що це відновлення здійснюється заради самого відновлення [3]. Спадщина постає цінною самою по собі, а тому може існувати відособлено, у формі закритих архітектурних об’єктів. В Україні і досі не виробилася культура взаємодії зі спадщиною, пристосування історичних об’єктів до сучасних потреб.
Пам’ять про родину Грохольських після майже століття повертається до Вінниці, не тільки у вигляді спогадів та історичних досліджень, але і в меморіальних табличках на будинках, які їм належали, та у назвах вулиць. Так, у 2016 році у місті з’явилася вулиця названа на честь Грохольських. Але чи достатньо цього? Чи не є це лише виконанням формальності, того як ми бачимо свій обов’язок перед минулим?
Ми не відповідальні за «гріхи» тих, хто жив тут століття тому. Але тоді чому так важко чесно і відверто розповісти про те, що сталося у 1917-1919 роках? Чому нас охоплює неспокій і ми хочемо виправдатися? Можливо, все ж відчуваємо певну відповідальність.
____________________
Олександра Гайдай – історикиня, наукова співробітниця Музею історії міста Києва. Кандидатську дисертацію захистила у 2016 р. в Інституті історії України НАНУ. З 2012 р. бере участь у проекті «Region, Nation and Beyond. An Interdisciplinary and Transcultural Reconceptualization of Ukraine», який фінансується Center for Governance and Culture in Europe (GCE).
_____________________
[1] Zofia z Zamoyskich Tadeuszowa Grocholska. Wspominania bolesne 1917-1919. Painful memories 1917-1919». Published by Henryk Grocholski. Warszawa, 2017. 285 pp.
[2] Логінов О. В., Семенко Л.І. Вінниця у 1917 році : Революція у провінційному місті. Вінниця: ДП «Державна картографічна фабрика», 2011. 272 с.
[3] На Вінниччині відбулося урочисте відкриття відреставрованого палацу Грохольських-Можайських. Вінницька обласна державна адміністрація. 9 червня 2017.
