Тетяна Кароєва, докторка історичних наук, доцентка Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського
Насамперед, перед нами доволі рідкісне для української практики явище: книга і кандидатська дисертація, що покладена в її основу, жанрово різні наукові праці. Перед нами саме Книга зі своїми характерними ознаками, і зовсім не зовнішніми поліграфічними, а структурними і змістовими, тому й у читанні вона сприймається по-іншому. Кваліфікаційні вимоги до теми дисертації зникають, на перший план виходить власне текст, який веде не лише до академічних висновків, а й створює можливості для особистого думання.
Здається, що й для авторки, Олександри Гайдай, гостювання пам’ятника Леніну – це не самоціль, це привід для розлогої розмови, розмови не лише про те, наскільки усвідомленим було ставлення до пам’ятників Леніну в незалежній Україні? Це привід для деконструювання того образу радянського минулого, що склався в українському суспільстві напередодні подій зими 2013–2014 рр. І цей аналіз потрібний їй і нам для свідомої інституалізації вже сьогоднішньої пам’яті. Книга – це привід для розмови про конструювання меморіальної та комеморативної політики вже в нинішній Україні.
Останніми роками ми особливо гостро зіткнулися з конфліктом різних пам’ятей про радянську епоху, з якою пов’язано життя кількох поколінь українців. Дехто з них живе в ритмі сучасного життя і не зосереджується на перевагах чи недоліках минулої епохи, а дехто ностальгує за минулим і радянською впевненістю у майбутньому. Авторка в книзі констатує, що у більшості населення ставлення до пам’ятників Леніна загалом було байдужим, і намагається розібратися чому так сталося. І її роздуми підштовхують до формулювання вже наступної тези: байдужим було ставлення до самої системи радянської символіки. І можливо «ленінопад» був швидким і вдалим, тому що знищувався головний символ системи радянської символіки? Ленін, попри свій антропоморфний вигляд, перетворився у сприйнятті людей на майже абстрактний символ радянської епохи?
Дослідниця ж пропонує свій підхід до оцінку «ленінопада». Вона вказує на поширеність в історії практик нищення політичними чи релігійними режимами символів попередників через ідеологічні мотиви, оскільки люди в такий спосіб демонстрували своє нове розуміння минулого. Для позначення таких прикладів вона використовує поняття «іконоборство» і паралельно розмірковує про вандалізм, коли «мотиви й особи учасників були невідомі». Навіщо їй таке розмежування? О. Гайдай прагне привернути увагу до того, що процес дерадянізації не зводиться до фізичного знищення пам’ятників або назв вулиць, цей процес набагато складніший, оскільки вимагає глибших системних змін у ментальності суспільства.
«Ленінопад» і «декомунізаційні закони» здавалось би мають повністю викреслити радянську спадщину, втім людям є, що пам’ятати. І авторка наголошує на необхідності поважного поводження з колективною пам’яттю. Особливу роль вона відводить місцевій владі та її системній взаємодії з громадськістю. Влада ж має потужний ресурс для трансформації колективної пам’яті. Що буде, якщо вона взагалі нічого робити не буде? А що робити, якщо у влади не має власної послідовної позиції?
Як відомо, у жовтні 2017 р. у Вінниці місцева влада за кошти приватної особи встановила пам’ятник Симону Петлюрі, як заявлялося, перший в Україні. У перші тижні в ЗМІ навколо цієї події розгорілися міжнародні баталії, про всяк випадок навіть було виставлено охорону біля пам’ятника, а згодом наступило затишшя. Жодних комеморативних практик навколо пам’ятника не спостерігається. (Виключенням є День Соборності України). Пам’ятник поки що не став предметом соціальної комунікації.
То чи потрібні сучасникам пам’ятники державним діячам? Якщо раніше вони розглядалися як твори мистецтва, потім у радянську епоху використовувалися для монументалізації пропаганди, то тепер в епоху візуальної культури вимоги до їхньої символічності значно ускладнюються і зростають. Ще багато інших питань навколо пам’яттєвої культури суспільства залишаються відкритими, втім Олександра Гайдай, мабуть, і не прагнула їх закрити. Головне, вона привернула увагу до сучасної пам’яттєвої культури українців.
Андрій Любарець, кандидат історичних наук, асистент проектів у ГО «Інтерньюз-Україна»
Українська гуманітаристика відкрила для себе memory studies достатньо давно. Проте, тривалий час відчувався брак науковців, що готові вивчати українську політику пам’яті ґрунтовно. Книги Олександра Гриценка, Олександри Гайдай і Георгія Касьянова, що вийшли друком у проміжку кількох місяців між собою, демонструють, що вітчизняні науковці сьогодні присвячують проблемі історичної пам’яті в Україні не лише короткі наукові розвідки, але й все частіше готові досліджувати цю тему на рівні розлогих монографій, що вимагають років кропіткої роботи.
Зростаючий інтерес українських дослідників до студій пам’яті можна, серед іншого, пов’язати з актуалізацією проблематики пам’яті під час декомунізації в Україні. Декомунізація – явище багато обговорюване, проте мало осмислене. Відтак, докладний аналіз функціонування радянського спадку в Україні з 1991 року, запропонований дослідницею, допоможе краще зрозуміти радикальну зміну стратегій поводження з радянськими монументами сьогодні.
Олександра Гайдай досліджує як у притаманній Центральній Україні атмосфері високої колективної апатії до радянського спадку, формувались і змінювались суспільне сприйняття та політика щодо головної просторової «візитівки» Радянського Союзу – пам’ятників Леніну.
Вибір фокусу дослідження демонструє наукову сміливість авторки. Значно простіше аналізувати чітко ідентифіковані та більш однозначні моделі історичної пам`яті. Амбівалентні та індиферентні стратегії пам’яті часто залишаються поза фокусом уваги інших дослідників у зв’язку із тим, що їх складніше виявити та проаналізувати. Усвідомлення існування та поширеності подібних «мовчазних» і нейтральних підходів до радянського минулого розбиває стереотипи про біполярність українського суспільства та чітку географічну детермінованість його ідеологічних орієнтацій (націоналістичний «захід» проти комуністичного «сходу»).
Вражає обсяг емпіричного матеріалу, який підготувала Олександра для своєї праці та його різноманітність. Зокрема, це польові дослідження стану збереження пам’ятників у регіонах, соцопитування щодо суспільного сприйняття радянського минулого, аналіз відповідного законодавства та місцевої преси, тощо.
Особлива увага у праці приділена політичній боротьбі як ключовому фактору, що визначає долю радянських пам’ятників в Україні. Дослідниця ретельно прослідковує як електоральні вподобання у регіонах, курс центральної влади та політичні конфлікти «на місцях» відображались на стратегіях поведінки щодо пам’ятників Леніну у містах і селищах Центральної України.
Втім, книга пропонує не лише аналіз формування політики пам’яті «згори вниз», але й протилежний підхід. Зокрема, авторка досліджує «народні музеї» радянських пам’ятників і ділиться результатами докладного соціологічного дослідження сприйняття історії студентами центральноукраїнських університетів, проведеного 2013 року. Цікавим є головний висновок з результатів опитувань – Ленін вже не є важливим для сучасної молоді. Оцінки його як історичної фігури можуть різнитися, але інтерес до цієї фігури та сприйняття його важливості для історії є стабільно низьким.
Окремо також варто виділити цікаве авторське тлумачення «ленінопаду» за допомогою концепту культурної травми, спровокованої Євромайданом як «спроби повної трансформації культури заради заміни стану травми новою культурною системою». Цей підхід пояснює чому події Євромайдану зробили можливим «ленінопад», хоча безпосереднього смислового зв’язку між цими явищами немає.
Дослідження, проведене у книзі «Кам’яний гість», приводить нас до важливого висновку – щоб подолати радянське минуле недостатньо позбутися його монументальної спадщини, потрібно «зробити минуле не релевантним для теперішнього, подолати у повсякденних практиках».
Яна Примаченко, кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця Інституту історії України НАН України
На початку цього року побачила світ книга Олександри Гайдай «Кам’яний гість. Ленін в Центральній Україні». Актуальність цієї теми важко переоцінити. Революція гідності 2013-2014 років збурила хвилю ленінопаду, а прийняття Верховною Радою України 9 квітня 2015 року законів про декомунізацію легітимізувало запушені Євромайданом практики.
Книгу присвячено долі радянської символічної спадщині у Центральній Україні. У фокусі уваги молодої дослідниці опинилися Житомирська, Вінницька, Черкаська, Полтавська та Київська області. Авторка задається закономірним питанням чому пам’ятники Леніну, що були «невидимками» протягом двадцяти років української незалежності, раптом стали об’єктом цілеспрямованої політики демонтажу. Вибір саме Центральної України в якості репрезентативної групи є цілком слушним. Свого часу український історик Іван Лисяк-Рудницький зауважив, що вся політика в Україні робиться по осі Схід-Захід [1], і саме Центр «задає тон». Таким чином дослідниця дистанціювалася від полярних позиції щодо радянського минулого, які представлені в західних та східних областях України.
Авторка детально зупиняється на проблемі оцінки радянсько спадщини з позицій досвіду окупації, аналізуючи сучасні репрезентації комуністичної минулого в країнах Балтії та Центрально-Східної Європи. Натомість, українська ситуація постає геть іншою, оскільки як справедливо відмічає Гайдай, за виключенням країн Балтії, решта республік СРСР свою незалежність отримали, а не вибороли (с. 63). Дослідниця виокремлює три візії щодо радянського минулого на рівні офіційної історіографії: 1) відмова від «небажаного» минулого; 2) «амнезія», коли все що було до набуття незалежності невілюється; 3) історичний ревізіонізм, який покладає відповідальність за минуле, на окрему групу осіб. (с. 144).
Тригером, що запускає процес переоцінки радянського спадку стає історична політика третього Президента України Віктора Ющенка. Центральні теми цієї політики Голодомор і проблема ОУН-УПА сприяли інтерпретації радянської минувшини в колоніальній парадигмі. Дослідниця погоджується з тезою Георгія Касьянова, що саме Ющенко порушив баланс в українській політиці пам’яті. Це мало негативні наслідки для України з її строкатою регіональною структурою. На думку Гайдай, «еволюційний підхід» першого та другого Президентів України щодо радянського спадку є більш виправданим, ніж «революційні методи» Ющенка, які призвели до суспільної конфронтації.
«Битва за Леніна» в Центральній Україні була тривалою та точилася з перемінним успіхом. До подій Революції Гідності більшість населення не вважало, що вирішення долі пам’ятників Леніна чи дискусія довкола радянської спадщини є нагальними (с. 171).
Як відмічає авторка, сьогодні образ Леніна представлений у трьох дискурсах – історична постать, популярний медіа-персонаж радянської епохи, культурний та фольклорний герой (с. 146). Цікаво, що кількість пам’ятників Леніна в публічному просторі України абсолютно не відповідала його пристуності в історичній пам’яті. Саме тому він і перетворився на «невидимку». Великим плюсом дослідження Олександри Гайдай є включення соціологічних опитувань, що дозволяють осягнути оцінку радянського минулого різними віковими категоріями респондентів в динаміці.
Згідно висновків авторки, ленінопад часів Революції гідності став формою протесту, що символізувала поривання з суспільним порядком побудованим на пострадянських практиках, тоді як історичні оцінки постаті Леніна насправді не зазнали особливих змін. Ба більше, дерадянізації суспільної свідомості населення так і не відбулося (с. 188).
Книга безсумнівно є успіхом дослідниці. Написана на солідній теоретичній основі, вона не тільки проливає світло на контроверсійну історичну політику в Україні, але й вписує її в загальносвітовий контекст. В певному сенсі Україна перебуває в авангарді процесів переосмислення власного минулого, яке торкнулося навіть США. Останнє виразно продемонстрували зіткнення в американському місті Шарлотсвіллі, під час протестів щодо демонтажу статуї генерала армії Конфедератів Роберта Едварда Лі.
______________________
[1] Лисяк-Рудницький І. Український визвольний рух під час Другої світової війни // Історичні есе. – К., 1994. – Т.2. – С. 269.
