Сьогодні мій останній день у ролі головної редакторки сайту «Україна Модерна», то ж дозволю собі кілька слів про цей особливий і дуже важливий для мене досвід.
У жовтні 2014 року, після неодноразових наполегливих запрошень Ярослава Грицака, я перебрала від Гелінади Грінченко обов’язки головної редакторки. Цілий попередній рік вона, разом з Ніколаєм Тіпатовим, проводила інтенсивні «реанімаційні заходи», виводячи сайт з глибокої кризи, чи то радше – з «коми». Їм це вдалося, сайт таки ожив! Повертати до повноцінного життя тоді ще дуже слабкого «пацієнта» було непросто – він ледь стояв на ногах, що й казати про змагання за читацьку увагу з іншими подібними інтернет-ресурсами.
Реабілітація почалася з того, що насамперед було оновлено дизайн та структуру сайту: додано нові та переформатовано існуючі рубрики, відтак він став значно зручнішим у користуванні і більш динамічним за змістом. Своє завдання я бачила у тому, щоб “Україна Модерна” стала насамперед віртуальним майданчиком для розгортання живої інтелектуальної дискусії фахових істориків/инь та дослідників/ць з інших соціально-гуманітарних наук навколо тем, які стоять на перехресті проблем історії/історичної науки та актуальних суспільно-політичних подій, явищ і процесів в сучасній Україні. Мені йшлося про те, щоб сайт був інструментом заохочення критичного осмислення історії, свободи думки та різноманіття інтерпретацій минулого, розширення історіографічних горизонтів української науки, формування продуктивного середовища дослідників на основі розмаїтих актуальних підходів до пізнання і осмислення історичного досвіду.
А тому, що, завдяки Ярославу Грицаку, я фактично мала вільну руку у формуванні редакційної політики сайту, то могла визначати його тематичні пріоритети. Я свідомо обрала рух у напрямку людиноцентричних історичних студій, які в Україні порівняно нові і все ще виборюють своє місце у вітчизняній науці (соціальна історія, історія повсякдення, історична антропологія, усна історія, культурна історія, історична урбаністика, жіноча історія, історія релігії і т. ін.), із зведенням до мінімуму публікацій з надмірно політизованих питань. Це рішення цілковито виправдало себе: публікації з цієї тематики стало викликають найбільш жвавий читацький інтерес та користуються незмінною популярністю.
Логічно, публікації сайту охоплюють головно період модерності – від середини-кінця ХІХ ст. дотепер, що також знаходить позитивний відгук у читачів: з одного боку, це період неодноразових докорінних трансформацій різних сфер життя української людності, які справді потребують глибшого осмислення; з іншого боку, хронологічно ближчі епохи незмінно викликають більше особисте зацікавлення з огляду на персональний досвід та родинні історії.
Серед авторів сайту – фахівці у різних галузях суспільно-гуманітарних знань, чиї дослідження так чи інакше знаходяться на перехресті різних наук і вирізняються міждисциплінарністю. Окрім власне істориків, ми представляли розвідки фахівців/чинь у галузі соціології, культурології, літературознавства, антропології, етнології, фольклористики, мистецтвознавства, релігієзнавства, урбаністики, політології та ін. – тих, чиї дослідження так чи інакше стосуються історичної тематики в широкому сенсі.
Добираючи авторів/ок та тексти для публікацій, я орієнтувалася не стільки на академічний статус вченого/ї, скільки (окрім власне класичних критеріїв наукової якості та академічної сумлінності) – на оригінальність його/її досліджень в сенсі неординарності предмету вивчення, новаторського підходу до вже усталених тем, унікальності джерел та/чи здатності запропонувати нові інтерпретації знаних документів. Тому серед авторів/ок, чиї праці опубліковано на сайті – і молоді дослідники/ці, і знані науков(и)ці, представники/ці різних регіонів України та академічної спільноти інших країн (Канада, США, Великобританія, Австрія, Білорусь, Польща, Швеція, Німеччина, Франція, Росія). Близько третини текстів вперше оприлюднюються саме на сайті “УМ”. За ці майже шість років на сайті з’явилося 164 дослідницькі праці, автор(к)ами яких були 110 українських та 58 іноземних вчених, серед яких 104 жінок і 64 чоловіків (деякі статті у співавторстві). Гостями рубрики «Життєписи історії» стало 44 провідних українознавців/иць з України (18 осіб) та з цілого світу (26 осіб), у тому числі 17 жінок і 27 чоловіків. Ми взяли за правило подавати інформаційну довідку про кожного/у автора/ку, щоб читачі могли скласти уявлення про фаховий рівень та оцінити експертність тих, чиї тексти ми публікували.
У рубриці «Нотатки» оприлюднено 30 оглядів наукових подій та 31 рецензійно-полемічний матеріал, що дозволило якраз показати нові вузлові точки історичних студій та актуальних дискусій. Незмінною популярністю користуються фахові розмірковування про актуальні питання минулого в контексті сучасних подій в Україні наших академічних блогерів Михайла Гаухмана (60 дописів), Олексія Мусієздова (42 дописи), Данила Судина (25 дописів), Владислави Москалець (25 дописів), Владислава Гриневича (24 дописи), що з’являються у рубриці «Думки вголос». Безліч повідомлень про майбутні наукові конференції, семінари, робітні, літні школи, дослідницькі гранти і наукові стажування та інші можливості для наукового розвитку з’явилося у відповідних інформаційних рубриках сайту, і чимало колег таки скористалося нагодою підвищити професійний рівень, представити свій доробок у фаховому колі чи здобути ресурси на дослідницький проект.
Усі ці зусилля не залишилися непоміченими, як засвідчив потік відвідувачів сайту, що стало зростав у перші роки моєї праці. Якщо у жовтні 2014 року середньодобове відвідування сайту становило близько 140 осіб, то вже через рік – у грудні 2015 р. – цей показник був 525, а ще за рік – ми вже мали 800 читачів щоденно. Сайт став порятунком від нудьги та ізольованості в умовах жорсткого коронавірусного карантину: протягом квітня-травня 2020 р. до нас заходило почитати щось вартісне близько 1200 читачів/ок щоденно. Беручи до уваги суто академічну якість матеріалів сайту (відсутність розважального та новинарського контенту), а також виключно українську мову публікацій, я вважаю ці цифри добрим свідченням читацької лояльності.
Одним з дієвих інструментів творення та згуртування спільноти “УМ” є власна сторінка “УМ” у соціальній мережі Facebook. Якщо у жовтні 2014 ця група налічувала близько 260 осіб, то вже на початку 2017 р. число її учасників перевищувало 2 тис., а у серпні 2020 р. у наше коло розширилося до понад 5 600 осіб. Цей факт недвозначно свідчить, що інтерес до наших публікацій зростає, ми відповідаємо очікуванням і запитам нашої читацької авдиторії.
Запорукою успіху будь-якої справи – і сайту «Україна Модерна» також – є командна робота. Редакція “УМ” – це коло фахівців-однодумців, які у різний час і в різний спосіб фахово долучилися до розвою цього інтелектуального майданчика, бо поділяли концепцію сайту, мали спільне розуміння його місії і завдань та готові були докластися до їх втілення. Моя особлива вдячність редакторові-засновнику проекту «Україна Модерна» Ярославу Грицакові за довіру та відкритість до моїх ідей та бачення стратегії розвитку сайту, за надану мені свободу формування контенту і турботу про фінансову стабільність проекту. Незмінною надійною партнеркою у моїй роботі була і є Гелінада Грінченко, головна редакторка часопису «Україна Модерна», у тандемі з якою ми наповнювали сайт та розвивали фейсбук-спільноту. Розуміти з півслова, мислити і діяти суголосно, підтримувати і підсилювати одна одну, а не змагатися за ресурси і за першість – не кожному пощастить мати таких партнерок.
Свої яскраві елементи до мозаїки сайту доклали й інші талановиті люди. Я вдячна Світлані Одинець, чий чималий журналістський досвід і хист дозволили покласти добрий початок для рубрики «Життєписи історії». Я надзвичайно ціную коротку, але дуже плідну співпрацю з Іриною Старовойт, засновницею та опікункою рубрики “(Де)Монтаж пам’яті”, що й досі очікує свого постійного редактора. Упродовж усіх цих років з сайтом був Олег Гринчук – і як ассистент головної редакторки, і як автор книжкових рецензій, він також підготував низку біографічних інтерв’ю з провідними ученими. Марта Гавришко, Устина Стефанчук, Дарія Маттінглі, Владислава Москалець, Оксана Юркова, Остап Середа, Олена Чебан – ось завдяки кому ми змогли краще пізнати найбільш знакових учених сучасності у рубриці “Життєписи історії”.
Окрема моя величезна подяка перекладачам – Євгенові Гулевичу, Марті Госовській, Ользі Сидор, Іванні Черчович за вдумливі та фахові переклади з англійської, німецької і польської, відтак важливі іншомовні дослідження стали доступними для українських читачів. Навряд чи цей сайт був би таким комфортним і міг би так добре функціонувати, якби не постійна професійна опіка Ніколая Тіпатова, який невтомно дбає про його технічну підтримку: усі ці роки він завжди був поруч, оперативно відгукувався на усі запити і прохання, радив і навчав, усував дрібніші і більші проблеми, безвідмовно рятував нас у скрутних ситуаціях (як от хакерська атака на сайт у травні 2017) – дякую Вам сердечно!
Не певна, що знайду колись відповідні слова, щоб висловити мою безмежну вдячність Іванні Черчович, моїй незмінній і незамінній асистентці впродовж чотирьох років, вмілі руки якої розміщували усі наші публікацій на сайті. Саме завдяки її відповідальності, ретельності у роботі (аж до педантизму), винятковій пунктуальності і готовності працювати (коли треба) в авральному режимі шанувальники/ці сайту отримували свіжу порцію доброго чтива та корисної інформації вчасно, а нам не соромно було за охайне «обличчя» сайту.
За майже шість років під моєю опікою сайт суттєво зміцнів, наповнився життям, здобув належний авторитет серед істориків/инь та шанувальників/ць історії та посів гідне місце на мапі українських академічних інтернет-ресурсів. За цей час я сама багато чого навчилася фахово і пізнала про себе і наукову спільноту. Для мене це був безцінний і вкрай важливий досвід занурення у наукову «кухню» – неймовірний привілей особистої професійної взаємодії з талановитими дослідниками/цями та щільної роботи з їхніми надзвичайно цікавими текстами, які ми спільно – часом довго і болісно, але врешті завжди успішно – готували до публікації.
Без хибної скромності скажу: я маю чим пишатися, бо залишаю по собі живий і сильний сайт. Нині я без вагань передаю «Україну Модерну» до надійних рук нової головної редакторки Оксани Овсіюк та її асистентки Юлії Півторак, які, я впенена, не лише не опустять «планку», але й зможуть надати нового імпульсу для розвитку цього проекту. Щиро бажаю успіху новій команді!
