5 грудня 2019 р. у Департаменті Соціальних наук Університету ім. Фрідріха ІІ в Неаполі відбулася перша італо-українська наукова конференція «Історія та шляхи розвитку української антропології: Італія та Україна в академічному діалозі». Окрім низки італійських дослідників, з української сторони участь у науковому заході взяли д.і.н. Сергій Сегеда (Інститут народознавства НАН України, Львів) та д.і.н. Марина Гримич (Центр прикладної антропології, Київ). Конференція мала на меті обмінятися науковим досвідом в галузі антропології між українською та італійською стороною і закласти фундамент для майбутніх спільних проектів.
Координаторами події стали проф. Альберто Балді, проф. Джанфранка Ранізіо та д-р Тамара Михайляк, з італійської сторони до роботи конференції долучилися проф. Альберто Балді, проф. Фульвія Д’Алозіо, проф. Еугеніо Зіто, д-р Тамара Михайляк, проф. Джанфранка Ранізіо, проф. Джованна Чільяно. Слухачами доповідей були також студенти Університету ім. Фрідріха ІІ, майбутні соціологи та антропологи. З привітальним словом виступили Генеральний консул України в Неаполі д-р Віктор Гамоцький, голова департаменту соціальних наук професор Стефано Консільйо.
Перша частина конференції була присвячена Україні, її історії назагал та поступу народознавчої науки в ХІХ-ХХ ст. Зокрема, Дж. Чільяно зробила доповідь про основні історичні етапи, які пройшла Україна. Сергій Сегеда, Марина Гримич і Тамара Михайляк виступили з доповідями, що стосуються історії української етнографії, етнології, антропології, музеології. Зокрема, С. Сегеда представив українську етнографію ХІХ – початку ХХ століття в портретах діячів культури та словесності. Т. Михайляк окреслила основні етапи в історії етнографічних музеїв. ХХ-ХХІ століття в народознавчій та антропологічній науці стало темою доповіді М. Гримич. Зокрема, вона зупинилася на факті штучного переривання антропологічних студій, розпочатих Катериною Грушевською. Відділ соціальної антропології Інституту народознавства НАН України став першим науковим осередком в цій галузі в новому часі. На сьогодні там сформувалася львівська школа антропології. Натомість київська школа зосереджується навколо відділу соціокультурної антропології Науково-дослідного інституту українознавства МОН України, однак свої позиції ствердила в процесі створення громадської організації Центр прикладної антропології. М. Гримич також зупинилася на питанні кількаразової зміни самоназви українських дослідників народної культури: етнограф – етнолог – антрополог. Ця теза викликала жваву дискусію серед італійських дослідників, зокрема Дж. Ранізіо сказала, що подібні процеси відбувалися і в італійській науці.
На другій частині конференції було заслухано доповіді з окремих галузей антропології, зокрема, бізнес-антропології (Ф. Д’Алозіо «Виробництво і антропологія. Кейс: Ламборджіні»), медичної антропології (Е. Зіто «Сучасні антропологічні дослідження з антропології тіла, здоров’я та медичних практик), антропології моря (А. Балді «Антропологія морських культур»). Навколо доповідей розгорнулася жвава дискусія. Виявляється, як і в Україні, так і в Італії, антропологія бізнесу – це молода дисципліна. Члени Центру прикладної антропології можуть стати пілотним проектом з бізнес-антропології «Моральна економіка та неформальні практики новоселів Ірпеня». Українські учасники конференції поставили Фульвії Д’Алозіо питання з приводу етики дослідження. Вона сказала, що дослідження не замовляв завод Ламборджіні, було укладено угоду між ним та науково-дослідним Університетом Кампанії Луїджі Вантівеллі, дослідниця мала широку свободу під час здійснення опитування серед рядових працівників заводу, керівників профспілок, менеджменту всіх рівнів. Щоправда, не всю інформацію, зокрема отриману від топ-менеджерів вона мала право оприлюднювати.
На італо-українській антропологічній конференції були присутні два дослідники в галузі медичної антропології, зокрема Дж. Ранізіо та Е. Зіто, дискусія розгорнулася у зв’язку з доповіддю останнього, де він, з одного боку, дав загальну характеристику цього дослідницького напряму, а також як приклад зупинився на кейсі «Життя хворих на діабет: тіло, хвороба, процес лікування». В українських дослідників викликало інтерес те, що антропологічний підхід може розкривати такі аспекти, як ставлення хворого до свого тіла, до болю, почуття вини хворих на генетичні захворювання перед своїми дітьми, взаємостосунки між пацієнтом, лікарем і медперсоналом, конфлікти на бюрократичній основі. І, Знову ж таки, як і в попередньому випадку, постало питання етики досліджень. Еугеніо Зіто повідомив, що було укладено угоду між університетом і одним неаполітанським госпіталем на здійснення цього проекту, зокрема, за одним з пунктів всі оприлюднені матеріали мали пройти затвердження етичною комісією.
Третя доповідь була здійснена Альберто Балді, що спеціалізується на антропології моря. У вступі він окреслив якими різноманітними можуть бути напрямки дослідження в цій галузі: рибальство, судна, фольклор, зокрема легенди і перекази про морських міфічних істот, ритуалістика, свята.
Якщо перші дві доповіді представили дослідження, здійснені на основі етнографічного методу (опитування, спостереження), то виступ Альберто Балді продемонстрував всі переваги візуального методу дослідження: на основі картин, гравюр, малюнків, фотографій, де фігурує море, було зроблено історичний нарис про те, як змінювалися взаємовідносини людей з морем протягом останнього століття. При чому у доповіді не фігурували традиційні теми, а взято під оптику такі питання, як світські прогулянки понад морем, початки пляжних практик, перші яхти, круїзні лайнери тощо. Під час дискусії з українськими дослідниками спонтанно виникла тема затоплених під штучними морями в руслі річки Дніпро сіл.
Назагал перша італо-українська антропологічна конференція стала для обох сторін солідним професійним воркшопом, і розкрила перед дослідниками нові горизонти соціально-культурної антропології.
Запрошуємо ознайомитися з програмою конференції
У публікації використано світлини, надані Авторкою.
____________________________
Марина Гримич – етнологиня, фольклористка, докторка історичних наук, кандидатка філологічних наук. Засновниця української школи прикладної антропології. Директорка видавництва «Дуліби», письменниця. Членка Спілки письменників України, Національної спілки краєзнавців України. Професорка Київського національного університету імені Тараса Шевченка (1996–2006), університету Альберти (Едмонтон, Канада, 2007–2010). Авторка монографій «Антропологія війни. Case study: Дивізія «Галичина» (Київ, 2017), «Життя під піньорами: Культурний ландшафт українських поселень Бразилії» (Київ, 2016), «Нариси з українсько-канадської фольклористики: Богдан Медвідський» (Київ, 2016), «Інститут власності у звичаєво-правовій культурі українців ХІХ – початку ХХ ст.» (2014), «Звичаєве цивільне право українців ХІХ – початку ХХ століття» (Київ, 2006), «Традиційний світогляд та етнопсихологічні константи українців (Когнітивна антропологія)» (Київ, 2000) та низки наукових статей. Наукова редакторка видань «Антропологія простору»: у 4 т. Т. 1: «Культурний ландшафт Києва та околиць» (Київ, 2017), «Народна культура українців. Життєвий цикл людини: у 5 т.» (Київ, 2008–2015), «Поле: Збірник наукових праць з історії, теорії та практики польових досліджень: у 5 т.» (Київ, 2014).
