Україна між глобальними Півднем і Півднем: міжнародні співпраці у культурній спадщині

Міжнародні проєкти сьогодні дають можливість перетинатися із людьми із будь-якої точки світу, а під час тотальних зумів карантинної доби це стало ще більш поширеним і доступним. Але чи завжди такі співпраці потрібні і корисні? Наскільки релевантним може бути для нас досвід, скажімо, із іншого континенту, особливо якщо це проєкт із культурної спадщини, яка за своєю суттю є дуже специфічна для місця та закорінена у історії? Крім того, чи наші міжнародні співпраці не стають ще одним різновидом спроб колоніального трансферу «правильного» знання від «центрів» до «периферій»? Чи дають вони можливості дійсно рівноцінного обміну?

Саме з таких сумнівів постав формат «діалогів між Півднем і Півднем», який реалізують низка партнерів, підтриманих британським фондом GCRF. Ідея в тому, щоб партнери із різних точок Землі розмовляли один із одним, поза ієрархічними форматами, на засадах peer to peer learning. На відміну від «звітування перед грантодавцем», такий підхід мислиться як обмін між різними точками планети, який дозволяє вийти із своїх зручних «бульбашок».

Варто пояснити, яким чином сформувався пул учасників проєктів і як Україна потрапила до категорії країн «глобального Півдня». Дійсно, наша країна входить до списку DAC-countries (Development Assistance Committee) Організації економічної співпраці та розвитку — тобто до країн, що можуть брати участь у грантових програмах організації. Центр міської історії отримав дофінансування для свого проєкту «Роз/архівування пост/індустрії», який реалізує разом із Університетом Сент-Ендрюс у Шотландії та кількома музеями Донеччини (у Покровську, Маріуполі та Краматорську) за підтримки House of Europe. В цьому сенсі належність до DAC countries — це можливість діалогу та відкриття не лише «кращих практик» із «Заходу», на що часто дивляться як на джерело зразків, але також знайомство з досвідом країн із інших частин світу.

Для одного з таких діалогів ми обрали заголовок «Чиї це зрештою дані?». Це питання об’єднало різні проєкти (із України, Ліберії, Шотландії та Сомалі), для яких спільним є досвід взаємодії з локальними спільнотами, проблеми поширення цифрових даних, збереження зв’язку з їхнім джерелом походження, та відстеження впливу проєктів на місцеву громаду. «Право» на певні дані, їхнє привласнення і ділення, а також критичний підхід до влади, яку дає володіння даними, були у центрі розмови.

Професорка Алі Вотсон з Університету Сент-Ендрюс у Шотландії розповіла про напрацювання The Third Generation Project у напрямку соціальних змін, які б сприяли збереженню клімату. В рамках дослідження команда збирала усні історії, фото та відео від кліматичних мігрантів, щоб розповісти про них глобальній аудиторії.

Однак, важливо було не просто зібрати історії, але й знайти тих, хто їх розповість та розвинути вміння людей працювати з різними форматами. Так, учнів шотландських шкіл вчили критичного підходу до сторітелінгу: Коли розповідати чужу історію неетично? Як розповідати про інших? Як адаптувати історії для цифрового формату? У Сомалі та Кенії схожу роботу поводили із журналістами — їх вчили створювати фото та відеоісторії у онлайн та традиційних медіях.

У Ліберії, Джеремі Мак Малін із Сент-Ендрюса та Джеймс Сью Шиле з Платформи діалогу та миру курують інше дослідження, присвячене тому, як колишніх військових залучають до роботи водіями таксі-мотобайків. У такий спосіб їх хочуть інтегрувати в життя спільноти. Водночас зробити їх частиною економічних і соціальних процесів також важливо для утвердження мирного життя. Залучення до праці дозволяє їм сформувати власне бачення себе як тих, хто відновлює економіку. Це допомагає молодим людям після війни повернутися до цивільного життя, робить їх потрібними, а ще дозволяє розширити соціальні контакти. Їхня робота важлива, оскільки лише мотобайки дають можливість дістатися у важкодоступні місця. Така робота має потенціал змінити ставлення спільноти до цих людей.

Дослідження допомогло виявити розрив між тим, як мотоциклісти сприймають самих себе і тим, як їх бачить суспільство. Учасники війни стигматизовані, що ускладнює їхню адаптацію та працевлаштування. Мотоциклісти зосереджені на виживанні, для них теза «час — це гроші» має буквальне значення. Тому вони не завжди дбають про безпеку, тоді як їхня робота потребує передусім довіри. Тож постають етичні питання і проблеми порозуміння. Вивчення запитів і таксистів, і клієнтів дозволило знайти деякі рішення. Наприклад, було створено спеціальні наліпки на бампери, які сприяють комунікації.

У межах проєкту «(Роз)архівування (пост)індустрії» наша команда збирає та опрацьовує матеріали, які розкривають історію індустріальних міст України, зокрема Донеччини. Вже зібрано 16 колекцій фото, аудіо та відеозаписів, а також 23 усні історії. Під час пошуку й дослідження ми працюємо з представниками локальних спільнот, наприклад, залучаємо їх до описів колекцій.

Зібрані матеріали оцифровуються та розміщуються у вільному доступі. На цьому робота не припиняється. Після публікації різні аудиторії поширюють ці матеріали, коментують, обговорюють, когось впізнають на фото, чи згадують відображені події. Поява у мережі таких матеріалів спонукає інших ділитися власними приватними колекціями. Збір матеріалів, особливо усних історій, часто передбачає наближення до особистого життя, інтимних спогадів, емоційних переживань. Також такий підхід руйнує ієрархії традиційної академії та суспільства, оскільки влада і знання розподіляються між багатьма (спів)учасниками. Проте часом позбавлення такої монополії на владу/знання є болісним процесом.

Такі обміни між країнами з різних кутків світу демонструють, що дослідники стикаються зі схожими проблемами: етика дослідження, ділення, вихід поза академічну зону комфорту, надання голосу тим, хто перебуває у соціально вразливій позиції. Погляд очима колег із іншого континенту не може стати відповіддю на всі питання, проте він спонукає критично мислити про власний проєкт і його значущість, а також шукати слова, що дозволили б поставити гадану унікальність локальної культурної спадщини у ширший контекст.

У публікації використано ілюстрації, надані Авторками.

Анастасія Холявка – асистентка проєкту «Міський медіаархів» Центру міської історії у Львові. Займається розвитком та впорядкуванням колекцій фотографій, кіно та відео записів. Сфера наукових зацікавлень: теорія дизайну, теорія мистецтва, актуальні мистецькі практики.

Ірина Склокіна – дослідниця Центру міської історії у Львові, наразі працює у двох колективних проєктах, повʼязаних із культурною спадщиною: Open Heritage (присвячений соціальним і культурним вимірам адаптації історичних будівель) та Роз/архівування пост/індустрії. Сфера наукових зацікавлень: радянська і пострадянська політика пам’яті, індустріальна спадщина, музейні студії, усна історія.