7-11 серпня 2017 р. у Рівному в рамках проекту “Відповідальність за пам’ять” (за підтримки Rosa Luxemburg Stiftung) ГО Центр студій політики пам’яті «Мнемоніка» проводила літню школу з питань політики пам’яті в Україні “Як міста (не)пам’ятають”. Учасниками/цями школи стали 24 молоді дослідниці/ки з різних регіонів України, а викладачами та лекторами – досвідчені вітчизняні та іноземні вчені у ділянці студій пам’яті. Серед основних проблем, які обговорювалися: символічний простір міст у теоріях політики пам’яті, монументи та меморіальні комплекси в культурі пам’яті міст, вшанування жертв геноцидів у міських меморіальних ландшафтах, музейні репрезентації минулого, етнічні меншини і пропам’ятні практики.
Короткотермінові школи закарбовуються у пам’яті за аналогією з цитатами з книг – звісно, це не масштабна панорама, але квінтесенція якось ідеї. Для мене головною ідеєю школи стала важливість роботи з колективною пам’яттю як складним інструментом, що пов’язує минуле з майбутнім.
Всі заходи школи актуалізували проблемні питання та спонукали діяти – адже, за класичним визначенням Яна Ассмана, пам’ять – це знання, яке спрямовує поведінку.
Перший день школи став днем вирішення викликів – як погодних, так і технічних. Перший лектор, завідувач відділу новітньої історії та політики Інституту історії України НАН України Георгій Касьянов задав теоретичну рамку всієї школи, знаходячись на деякій відстані. Скайп-зв’язок не завадив нам досить активно порефлексувати над тим, чому історична політика є важливою характеристикою сучасності, а також чому Голокост вважається одним з головних об’єднавчих символів Європи. Мова йшла про основні вектори історичної політики в Україні та декомунізацію – справжню та уявну. На думку Г.Касьянова, нинішня, третя, хвиля декомунізації не має нічого спільного з поверненням власності, відмовою від ряду здобутих в СРСР благ і люстрацією.
Мені відгукнулась думка про те, що поняття “історична справедливість” та фаховий науковий дискурс є взаємовиключними. Після лекції директор ГО ЦСПП «Мнемоніка» Максим Гон представив колективну монографію «Місто пам’яті – місто забуття: палімпсести меморіального ландшафту Рівного» у співавторстві з Петром Долгановим і Наталею Івчик. Для мене особливо важливими стали питання: від імені кого промовляє міський простір – від імені титульної нації, меншин а чи колективної пам’яті, і хто вміє/бажає зрозуміти цю мову? Для пошуку відповідей ми занурились у власні досвіди, а також у перегляд фільму «Волинь», рецензії на який читали майже всі. Дощ за вікном додав меланхолії рефлексіям, частина учасниць виходила, а я не пожалкувала про рішення дивитись фільм – він став практичною ілюстрацією інструментального підходу у творенні колективної пам’яті національного спрямування.
Під час другого дня школи стало можливим зануритись глибше у проблематику європейської колективної пам’яті та вийти у простір міста. Юлія Юрчук, докторка історії і дослідниця факультету історії університету Сьодерторн (Стокгольм), дисертація якої присвячена досвіду пам’яті про ОУН та УПА на Рівненщині, розповіла як про свої кейси, так і про різні міжнародні підходи до політики пам’яті. Мене особливо зацікавили спроби дослідників вести мову про «глобальну пам’ять», засновану на тому ж Голокості, міграції та досвіді колоніалізму, а також концепція Майкла Ротберга про «мультинаправлену пам’ять», звільнену від змагання жертв.
Простір міста ми почали вивчати з прочитання обраних наосліп пам’ятників. Цей практикум очолили історикиня Наталя Івчик та історик Петро Долганов. Групі, в якій працювала і я, дістався єдиний в Україні пам’ятник Симону Петлюрі. Невелика польова розвідка простору, в якому знаходиться цей об’єкт, даних його паспорту та відкритих джерел, а також розмови з місцевими перехожими виявили, що пам’ятник виступає все ж симптомом, ніж каталізатором пам’яті, перехожі не помічають його у міському просторі.
Після гарячих дискусій про рівненські пам’ятники лекція Світлани Осіпчук, викладачки кафедри історії Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут» про контрмонументи та постмодерні практики пам’ятання стала особливо цікавою. Пам’ятник «чорна форма» у Мюнстері, фонтан Ашрота у Касселі, берлінський «будинок, якого бракує», пляж у Дюнкерку – частина незвичайних для України прикладів, кожен з яких міг стати об’єктом окремої лекції. Феєрична екскурсія Рівним від професора Максима Гона повернула нас до більш звичних монументів і практик міста.
Третій день школи характеризувався особливою розмаїтістю. На порядку денному була законодавча база чотирьох геноцидів, офіційно визнаних в Україні (Голодомор, Голокост, геноциди кримських татар і ромів), а також геноциду вірменського народу. Наша дослідницька підгрупа працювала з законодавчою базою останнього, представленого до розгляду у Верховній Раді. Як виявилось, офіційне пам’ятання (комеморація) геноциду вірмен на законодавчому рівні не передбачає жодних просвітницьких зусиль, а тому громади деяких міст (Кропивницький, Ужгород, Львів) локально діють у даному напрямку на власний розсуд.
Після обговорень ми мали цікаву лекцію Михайла Тяглого, відповідального редактора наукового часопису «Голокост і сучасність. Студії в Україні і світі» про специфіку монументальної комеморації Голокосту в Україні, де розглядали кейси з різних регіонів. Було багато еклектичних кейсів та важливої інформації про основних агентів пам’яті (де перше місце досі мають ті, хто вижили, або їхні нащадки, а не, наприклад, міжнародні ініціативи чи громадські активісти). Голокост досі залишається, таким чином, переважно у комунікативній пам’яті, що має свої наслідки.
Після лекційної частини наша група відвідала два знакових місця Рівненщини – село Малин, у якому в липні 1943 року було спалено всіх місцевих жителів (а вони, в свою чергу, були переважно особами чеської національності, і спорудження меморіалу було ініційоване саме чеською стороною, що потім викликало ряд суперечок), а також село Острожець, де у 2015 р. за підтримки місцевої влади був зроблений меморіал жертвам Голокосту.
Було важливо почути місцеві голоси Острожця та, знову ж таки, згадати про комунікативну пам’ять. Документальний фільм «Розстріляне місто», показаний поза програмою наступного дня, додав інтенсивності обговоренням і роздумам про інклюзивний підхід до пам’яті Голокосту.
На четвертий день школи її змістовий акцент змістився в бік музеїв. Ірина Склокіна, дослідниця Центру міської історії Центрально-Східної Європи запросила до музею у місті та міста в музеї. Після статті Шерон Макдональд про творення національної та транснаціонльної/міжкультурної ідентичності в музеях мені стали більш очевидними опорні точки зміни концепції музеїв та важливості наявності автентичних об’єктів навіть в надсучасних мультимедійних просторах. У свою чергу, Віталій Нахманович, провідний науковий співробітник Музею історії м. Києва, відповідальний секретар Громадського комітету для вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру розповів про шість музейно-меморіальних комплексів, які є основними в сучасній історичній політиці, проблеми та перспективи кожного з них (включно з ще не створеними, як, наприклад, Музей Майдану). Вже за традицією поєднувати теоретичну частину школи з практичною ми поїхали в місто Дубно, де ознайомились з Державним історико-культурним заповідником «Дубенський замок», а також оглянули будівлю колишньої синагоги – однієї з найбільших у Західній Україні. Вразив масштаб – не лише будівлі, а, насамперед, пустки…
Наприкінці дня ми аналізували тематичні кафе міста з точки зору репрезентації в них історії/пам’яті певної спільноти. Я була в підгрупі, що обрала відвідини кафе “Тьотя Роза” – затишного місця, яке відображає ряд стереотипів про єврейську спільноту.
Особливо вразило місце розташування кафе – його два роки тому відкрили навпроти пам’ятника Климу Савуру та поблизу колишньої тюрми НКВС (на місці якої сьогодні розміщено ресторан «Глобус»).
Останній, п’ятий, день школи розпочався з цитат Умберто Еко («Писати – значить розхитувати сенс світу, ставити сенс світу під питання, на яке письменник не дає остаточної відповіді. Відповіді дає кожен з нас, привносячи в них свою власну історію, свою власну мову, свою власну свободу…») та Оскара Уайльда (“слова будують світ, а суспільство – це текст, який мусить бути переписаним”). Завдяки Ірині Захарчук, докторці філологічних наук, професорці весь ранок був багатим на літературні знахідки в осмисленні колективної пам’яті. Дискусійними для мене стали питання точності та сталості образів жертви та переслідувачів, споглядачів і свідків в історичному ключі (Енн Еплбаум). Образ інакшого за етнічною ознакою відкрив мені цілу низку незнаних, але важливих для розуміння «духу часу» поетичних творів.
Продовжили ми день розмовами про відвідані тематичні кафе та їх роль у сучасному українському суспільстві. Як виявилось, у Рівному є кафе з назвою «Волинська криївка». Символіка цього місця, як мені здалось зі світлин та вражень, є вельми тенденційною. Втім, Максим Гон висловив припущення, що комерціалізація місць історичного значення може мати і свої позитивні наслідки для колективної пам’яті спільнот (на прикладах кав’ярень у колишніх єврейських районах Кракова). Тема непроста, адже межа між нав’язуванням та пропозицією досить тонка, а поріг тематичної чутливості у всіх нас свій.
Після завершення школи її учасники/і отримали відповідні сертифікати та наукову літературу. У мене також залишився списаний зошит з нотаткаму, серед яких запитань більше, ніж відповідей – і це надихає. Бажаю «Мнемоніці» неухильно продовжувати розпочате – збирати розкидані камені пам’яті – не тільки у зв’язку з наближенням знакової події встановлення каменів спотикання у місті, а й у символічному плані.
У публікації використано світлини Авторки та спільне фото учасників/ць школи, зроблене організаторами заходу.
Ознайомитися з програмою школи та переглянути фоторепортаж можна на сайті проекту.
Пропонуємо також прочитати за цією тематикою:
Статтю Елеонори Нарвселіус «Аромат пам’яті з присмаком ностальгії: тематичні ресторани в пограниччях Центрально-Східної Європи”
Фрагмент книги Юлії Юрчук “Reordering of meaningful worlds: Memory of the Organization of Ukrainian Nationalists and the Ukrainian Insurgent Army in post-Soviet Ukraine” (Stockholm, 2014) – “Незнання як зворотний бік політики пам’яті”
Алла Марченко – соціологиня, кандидатка соціологічних наук, доцентка факультету соціології Київського національного університеті імені Тараса Шевченка. Наукові інтереси: міжкультурні взаємодії, соціальні виміри пам’яті, єврейська спадщина в Україні. З жовтня 2017 р. писатиме докторську дисертацію про соціальні впливи хасидського паломництва в Україні та Польщі (Інститут філософії та соціології Польської Академії наук). Живе і працює у Києві та Варшаві.
