Після Великодня в Україні настають поминальні дні, які в народі називають «Проводи» або «Гробки». У цей день люди йдуть на кладовища, поминають померлих, залишають на могилах великодні яйця, паски й цукерки. Цього року ми з сім’єю також були на кладовищі, прибрали могилки своїх рідних та залишили наїдки. Поверталися назад повз місцеву церкву, біля якої мою увагу привернув великий металевий хрест. Підійшовши ближче, на ньому можна було помітити табличку з надписом «Жертвам Голодомору 1932–1933 рр.». На моє запитання батьку, чому хрест встановили саме біля церкви, отримав відповідь: «Так сказав батюшка». Він додав, що померлих від голоду, напевне, хоронили на цвинтарі, хоча точно про це не знає.
Відразу ж спадає на думку, що це лише один із численних меморіальних знаків жертвам Голодомору, встановлених у багатьох невеликих населених пунктах України. За даними Українського інституту національної пам’яті, в Україні протягом останніх 30 років відкрито більше 7 тис. таких пам’ятників та хрестів. Переважна більшість із них з’явилася протягом 2008–2009 рр. з нагоди 75-х роковин Голодомору 1932–1933 рр. Отже, майже кожна четверта громада в країні має меморіальні знаки на пошану жертв Голодомору. Цих пам’ятників та хрестів більше, аніж, наприклад, пам’ятників Леніну, яких було встановлено близько 5,5 тис. за 70 років панування комуністичного режиму [1].
Як саме виглядають ці пам’ятники жертвам Голодомору, можна переглянути в книзі «Місця спогадів Голодомору 1932–1933 рр. в Україні» та на вебсайтах «Пам’ятники жертвам Голодомору в Україні» й «Місця масового поховання жертв Голодомору-геноциду» [2]. В особистому архіві автора цього тексту є навіть більша база даних, яка складається із понад 2 700 таких зображень.
Лише побіжний перегляд вказаних вище баз даних дозволяє зробити кілька попередніх висновків. По-перше, привертає увагу багатство зовнішніх форм, дизайну та матеріалів, з яких виготовлено пам’ятники. На пошану жертв Голодомору споруджують одинокі хрести і комбінації хрестів, брили, стели, надгробки, каплички, нерідко зустрічаються скульптури жінок та янголів. Пам’ятники відрізняються між собою не лише дизайном (подекуди його відсутністю), а й символікою. Хрести, свічки, колоски пшениці, руки, простягнуті до неба, ангели, дзвони, сухарі, шматки хліба у подекуди доволі незвичних комбінаціях. Ареал розташування пам’ятників не менш різноманітний. Деякі розміщено на місцях справжніх поховань, проте більшість із них не мають нічого спільного з могилами жертв. Їх встановлюють на кладовищах, поруч із сільськими радами, біля церков, шкіл, меморіалів на честь воїнів-визволителів у Другій світовій війні, тобто у найважливіших для місцевої громади місцях. Отже, йдеться про багатющий та різноманітний меморіальний ландшафт, присвячений жертвам Голодомору, який через його значне територіальне охоплення можна означити меморіальною топографією Голодомору.
По-друге, серед усього цього масиву простежуються певні типи меморіальних знаків. Це не мало б дивувати, адже значна кількість елементів (особливо якщо йдеться про візуальні образи) завжди надається до типологізації та систематизації. У цьому випадку найбільш типовими будуть дерев’яні й металеві хрести та гранітні надгробки і брили. Легко помітити й регіональні особливості (див. рис. 1, 2, 3). Зокрема, у Сумській області помітні композиції, які складаються з трьох хрестів, у Луганській та Донецькій – металеві хрести або кам’яні стели, у Хмельницькій області хрести прикрашають різнокольоровими стрічками, а у Чернігівській домінують масивні дубові хрести на земляних насипах [3].
Великі пам’ятники жертвам Голодомору та політика пам’яті
Варто розпочати виклад із характеристики історіографії питання. Цей огляд буде сфокусовано лише на кількох ключових працях, які ґрунтуються на певному методологічному підході та претендують на те, щоб інтерпретувати меморіальну топографію Голодомору або її частину як такі.
Загалом можна виокремити два взаємопов’язані блоки праць. Перший представлений роботами Т. Журженко. Вона досліджує великі пам’ятники, власне монументи, які були споруджені протягом 2008–2009 рр. під час кампанії з нагоди 75-х роковин Голодомору [4]. Фокус на великих пам’ятниках визначає і дослідницький підхід авторки, який полягає у студіях політики пам’яті. У цьому випадку пам’ятники постають матеріальним уособленнями цієї політики, а через їх аналіз можна більше дізнатися як про саму політику, так і суспільство, на яке вона спрямована. Тому для Т. Журженко першочергово значущими є всі присвячені Голодомору теми, які зазвичай звучать у контексті політики пам’яті: дискурс Голодомору як геноциду, публічні дискусії й політичні конфлікти, що траплялися в межах вшанувань, мотивації акторів та їхні стратегії досягнення власних цілей (передусім легітимації).
Варто зауважити, що фокус на великих пам’ятниках, споруджених у обмеженому хронологічному проміжку, не є для Т. Журженко перешкодою розглядати сукупність пам’ятників жертвам Голодомору як певну цілість. Вона не пояснює її та взагалі не аналізує «малі пам’ятники», що визначається предметом її дослідження. Однак авторка демонструє, що традиція відкриття пам’ятників жертвам Голодомору походить із середовища української діаспори. Тому діаспорні пам’ятники і меморіальні знаки на території України становлять собою певну цілість. Між іншим авторка мимоволі згадує, що встановлення перших пам’ятників у Канаді та США супроводжувалося поминальними ритуалами і відзначає, що схожа «поминальна культура» з’являється і в Україні після здобуття незалежності. Т. Журженко визнає, що ця «поминальна культура» походить «знизу», із активності нащадків жертв Голодомору. Вона пов’язана з колективною скорботою й навіть моральним обов’язком живих перед мертвими. Ця поминальна культура для Т. Журженко не є критично важливою, адже, так чи інакше, держава швидко «приватизує та інституалізує» живу пам’ять про Голодомор, у результаті чого і постають меморіальна культура та меморіальний ландшафт Голодомору [5]. Навряд чи цю «поминальну культуру» можна вважати «сконструйованою» дієвцями, а отже вона не надається до вивчення методами політики пам’яті. Натомість об’єктом дослідження Т. Журженко стають пам’ятники, які відображають національний і конструйований вимір Голодомору.
Центральна роль у процесі конструювання, інституалізації та приватизації відводиться президенту В. Ющенку, якого називають головним промоутером безпрецедентної кампанії відновлення, чи радше конструювання, пам’яті про Голодомор протягом 2005–2010 рр., зокрема і шляхом меморіалізації трагедії. Адже саме В. Ющенко доручив місцевим державним адміністраціям споруджувати пам’ятники жертвам Голодомору. У такий спосіб меморіальний ландшафт Голодомору вмонтовується в парадигму державної політики пам’яті. Він стає цілком відповідним усталеній нині думці про те, що пам’ять про Голодомор є переважно результатом діяльності політичних і культурних акторів. Тут варто відзначити ще один важливий аспект (який проте не видається важливим для Т. Журженко). Т. Журженко, здається, готова визнати, що поява перших пам’ятників стала результатом колективної скорботи. Втім, на її думку, вже так звана друга хвиля меморіалізації 2007–2008 рр., що пов’язується з іменем В. Ющенка, була майже виключно результатом державної політики пам’яті, а отже, має розглядатися в категоріях національного будівництва, творення національної ідентичності та легітимації держави й політичної, культурної і наукової еліт, залучених до процесу націотворення. З цієї точки зору меморіалізація Голодомору може розглядатися одним із інструментів реалізації історичної політики. Отже, на думку Т. Журженко, головними функціями пам’ятників жертвам Голодомору є «служити місцями індивідуальної і колективної жалоби, а також бути інструментом розбудови нації і легітимізації державної незалежності» [6]. Втім очевидно, що в рамках такої парадигми націоналізації функція жалоби є другорядною, що підпорядковується меті національного будівництва.
Використовувані Т. Журженко дослідницькі стратегії можна звести до двох [7]. Першою з них є дослідження пам’ятників і монументів як «арени», тобто ресурсу, що використовується дієвцями для політичної боротьби та легітимації за допомогою репрезентації минулого через культурний ландшафт. Друга стратегія трактує пам’ятник або монумент як «текст». У цьому випадку пам’ятник прочитується дослідниками крізь призму історії, про яку він розповідає. Іншими словами, якщо, згідно з позицією Г. Касьянова, у відповідному наративі Голодомор постає сповненим віктимності, страждальницької, мученицької місії українців, антропоморфних метафор, естетики мучеництва, християнської обрядовості геноцидом, то логічно припустити, що і пам’ятники жертвам Голодомору міститимуть аналогічні символи [8].
На детальнішу увагу заслуговує аналізований у працях Т. Журженко Меморіал жертв Голодомору в Києві (далі – меморіал), який зараз має назву Національного музею Голодомору-геноциду (сама назва, здається, підтверджує правильність підходу Т. Журженко). Згідно з означеною вище першою стратегією, Т. Журженко аналізує історію створення меморіалу, наголошуючи на тому, що він став результатом діяльності політичних та культурних діячів з метою власної легітимізації й легітимації національного наративу. Відомо, що президент В. Ющенко активно сприяв будівництву меморіалу та лобіював це в парламенті, а Закон України «Про Голодомор 1932–1933 рр.», прийнятий у 2006 р., зобов’язував якомога швидше побудувати меморіал. Про важливість проєкту свідчить те, що під час фінансової кризи 2008 р. держава виділила на його реалізацію кошти зі стабілізаційного фонду. Не менш вагомий і вибір місця розташування меморіалу. Його спорудили на Печерських пагорбах у сакральному центрі Києва поряд із будинком уряду, парламентом та православною святинею – Києво-Печерською лаврою. Станом на сьогодні меморіал має дуже високий статус в ієрархії державних музеїв. Згідно зі встановленим дипломатичним церемоніалом його відвідують іноземні делегації (чого не можна сказати про низку інших національних музеїв).
У межах другої дослідницької стратегії акцентується увага на елементах українського фольклору і православних символах меморіалу. Вони трактуються у національному ключі, що, мабуть, покликано відображати домінуюче місце історії Голодомору в національному наративі. Т. Журженко акцентує увагу на символізмі структурних елементів меморіалу, посилаючись на офіційно затверджений текст екскурсії. Отже, читач дізнається, що «Свіча» символізує постійність і тяглість національної пам’яті, журавлі – жалобу й українське національне відродження, вхід на головну алею (який веде до «Свічі») оздоблений фігурами ангелів, котрі стережуть душі мертвих, а дівчинка з колоссям пшениці символізує долю дітей, що були серед жертв Голодомору. Дорога ж до центру меморіалу нагадує ріллю, що натякає на родючість українських земель.
Загальний висновок дослідниці полягає в тому, що «метафорична і високо символічна, а не абстрактна архітектурна мова меморіалу відповідає панівним смакам української публіки, яка назагал не дуже полюбляє модерністську естетику. Меморіал оповідає історію національної трагедії, і все різноманіття його елементів має не лише символічне, але й дидактичне призначення» (див. рис. 4) [9].
Місія неможлива: поєднати місця пам’яті та немісця пам’яті Голодомору
Друга варта аналізу група праць також використовує підхід, опертий на основі методології політики пам’яті. Однак ці дослідження заслуговують на віднесення до окремої групи тому, що вони демонструють можливий напрям руху студій візуальної культури пам’яті про Голодомор. Надзвичайно важливо й те, що В. Куделя-Свйонтек – авторка низки досліджень у межах цього підходу – чи не вперше досліджує всі пам’ятники жертвам Голодомору: як великі, так і малі; встановлені як у містах, так і в селах; як в Україні, так і за кордоном [10].
Власне і Т. Журженко ніде не заперечує, що всі пам’ятники жертвам Голодомору становлять собою певну цілість. Проте дослідниця не розвиває цю думку, оскільки це виходить за межі предмету її дослідження. Водночас В. Куделя-Свйонтек вбачає в сукупності пам’ятників жертвам Голодомору цілість, якій властивий спільний символічний зміст та яка підтримується єдиною спільнотою пам’яті. До цієї спільноти пам’яті можна віднести усіх тих, хто мав спільний досвід, пов’язаний із Голодомором, їхніх нащадків і всіх інших, хто мав досвід співжиття із цими людьми та відчуває зв’язок із жертвами [11]. Отже, до цієї спільноти належить значна частина нинішнього населення України.
Водночас визнання того, що меморіальний ландшафт Голодомору створений спільнотою пам’яті, зовсім не означає, що політичні та культурні дієвці не брали участь у процесі такого творення. Тому прикметно, що В. Куделя-Свйонтек чимало місця в своїх роботах приділяє і політиці пам’яті.
Одне з ключових питань цього дослідження – як виникла меморіальна топографія Голодомору. В. Куделя-Свйонтек, на відміну від Т. Журженко, також задає собі це питання, адже вона досліджує всю меморіальну топографію Голодомору. Вона розуміє, з якою різноманітною та чисельною базою даних має справу та доволі вдало окреслює головну складність, з якою стикається, – як поєднати в одні концептуальні рамки такі несхожі пам’ятники. Для цього дослідниця поділяє всі пам’ятники на дві групи (власне які й необхідно поєднати воєдино), називаючи їх місцями пам’яті та немісцями пам’яті (або контрмісцями пам’яті) (non–placesofmemory). Немісця пам’яті – це поховання, над якими місцеві мешканці спорудили могили аби символічно поховати своїх предків із дотриманням традицій та релігійного обряду (чого не було зроблено під час Голодомору). До другої групи належать пам’ятники, що вже набули певного політичного значення і виконують функцію поширення ідентичності, питомо національної ідентичності, навіть якщо мають вигляд простого дерев’яного хреста. Ці пам’ятники репрезентують усіх жертв Голодомору, а відтак мають стосунок радше до завдань національного будівництва або символічної підтримки громади. На противагу цьому немісця пам’яті завжди конкретні. Вони стосуються конкретних жертв, що мали свої імена та є частиною пам’яті громади [12].
Як же поєднуються два майже протилежні дослідницькі підходи: той, що досліджує місця пам’яті через інструментарій політики пам’яті, та той, який передбачає, що немісця пам’яті виникають внаслідок колективної скорботи громад за померлими предками-односельцями? Це відбувається завдяки тому, що вони стають складовими процесу націоналізації Голодомору та формування національної пам’яті українців. На думку В. Куделі-Свйонтек, меморіальний ландшафт Голодомору став результатом взаємодії кількох складових. По-перше, йдеться про певну комемораційну традицію, що походить від української діаспори. На початку 1990-х рр., коли в Україні така традиція лише зароджувалася, у діаспорі вже існував повністю сформований канон вшанування і певні зразки візуальної культури, пов’язаної з Голодомором (зокрема спорудження пам’ятників). По-друге, становлення місцевого канону пам’яті, найбільший внесок до формування якого зробила влада, що підтримувала його організаційно й фінансово. Саме цей канон зазнав особливого впливу пострадянського монументального мистецтва та естетичних моделей, перейнятих українською владою періоду незалежності.
Отже, меморіальний ландшафт Голодомору своєю масовістю і типовістю став результатом радше певних державних зусиль, приурочених до роковин трагедії. Так поступово формувалася національна пам’ять. Отож, на думку В. Куделі-Свйонтек, саме держава з її ресурсами, розпорядженнями та меншою мірою церква найбільше долучилися до формування меморіального ландшафту Голодомору. Вплив пострадянського монументального мистецтва й естетичних вподобань української еліти неможливо осмислити поза національним, окресленим кордонами держави, контекстом.
Звісно, жива родинна пам’ять та бажання місцевих громад символічно закінчити поховальний обряд мають вагоме значення, але усе-таки вони цілком вписуються в цілеспрямовані та прокомуніковані державні інтенції, які зокрема полягають у тому, щоб стимулювати запізнілий дискурс «національної скорботи». Ось цей визначальний державний вплив, який успішно інституціоналізував живу пам’ять громад, на думку В. Куделі-Свйонтек, проявляється зокрема в тому, що візуальна культура Голодомору та відповідні комеморативні практики нагадували форми вшанування пам’яті воїнів Великої Вітчизняної / Другої світової війни. Обидві комеморативні культури спочатку конкурували за те, щоб посісти центральне місце у національному каноні та національній пам’яті, що починали формуватися. Зрештою пам’ять про Голодомор «перемогла» як на загальнодержавному, так і локальному рівнях, що зокрема відображається і в тому, що пам’ятники жертвам Голодомору «зайняли» найбільш значимі для місцевих спільнот місця – центри населених пунктів, площі поблизу адміністративних будов та церков.
В. Куделя-Свйонтек також аналізує Національний музей Голодомору-геноциду. Проте її опис особливо не відрізняється від висновків Т. Журженко. У її роботах досліджується історія створення меморіалу, аналізується його символіка з відсиланням до національного наративу, пострадянської естетики, народної культури та вподобань місцевих еліт. Натомість релігійні символи трактуються нею як такі, що мають лише зовнішній, позбавлений питомої релігійності сенс. Таке трактування цих символів цілком відповідає узагальненому розумінню дослідницею релігійної естетики меморіального ландшафту Голодомору. В. Куделя-Свйонтек пояснює її бажанням компенсувати жертвам роки безпам’ятства і браком релігійних обрядів під час захоронення як результатом насильницької секуляризації радянського суспільства.
Про що говорить зміна фокусу з великих пам’ятників на малі?
Як пояснити появу пам’ятника у с. Богемка Миколаївської області, де місцеві умільці прикріпили гранітну табличку до дерева (див. рис. 5), або розташовану біля місцевого храму в центрі с. Озірщина Київської області композицію з дерев’яного хреста та наповненої землею автомобільної шини, в яку посаджено чорнобривці (див. рис. 6)? Або чорний надпис, зроблений на покритому білою фарбою камені: «Не забули пом’янути злонавмисний Голодомор України 1933. Померло 6,5 млн.» з імпровізованим хрестом позаду в с. Калинове колишнього Іванківського району Київської області (див. рис. 7)?
Чи можна їх пояснити за допомогою політики пам’яті? Хоча пам’ятники в Озірщині та Калиновому виникли у 1990-х рр., пам’ятний знак у Богемці постав у 2007–2008 рр. під час інформаційної кампанії, ініційованої президентом В. Ющенком. Ба більше, табличка, прикріплена до дерева, була виготовлена на кошти держави. Деякі обласні адміністрації централізовано тиражували стандартизовані меморіальні таблички, які зі зрозумілих причин відразу знайшли своє місце на багатьох локальних пам’ятниках. Отже, без розпорядження В. Ющенка, продубльованого чиновниками нижчих рангів, які так гаряче взялися за справу, не було б пам’ятника у Богемці. Вочевидь місцеві громади ніхто не змушував прикріплювати ці таблички, але в понад десятьох населених пунктах Миколаївщини вони знайшли своє місце на різноманітних пам’ятниках. Таке поєднання мало досить еклектичний характер.
Незважаючи на значний вплив держави, важко повірити в те, що він був визначальним. Варто припустити, що ані розпорядження із Києва або обласного чи районного центру, ані завдання політичної легітимації не здатні пояснити появу цих пам’ятників. У цих випадках інструментарій політики пам’яті не спрацьовує.
Власне зовнішній вигляд цих меморіальних знаків є прямо протилежним тому, як працює держава. Навіщо прикріплювати табличку до дерева? Та й чи взагалі можливо простежити у їхньому зовнішньому вигляді якесь відношення до національного наративу, завдань національного будівництва, творення національної ідентичності, пострадянської естетики чи вподобань місцевих еліт? Чи можливо уявити, що біля цих місць пам’яті проголошувалися політичні промови, а самі вони виконують функції розбудови нації і легітимізації державної незалежності? Сумнівно.
Єдиним прийнятним поясненням появи цих трьох пам’ятників (в Озірщині, Калиновому та Богемці) є прояви індивідуальної й колективної жалоби (у такий спосіб місцеві мешканці вирішили пом’янути померлих та вшанувати їхню пам’ять). Цілком ймовірно, що на цих місцях поховані жертви Голодомору. Отже, вони є типовими немісцями пам’яті. Т. Журженко та В. Куделя-Свйонтек визнають наявність таких місць і пояснюють їх появу в схожий спосіб. Проте вони не аналізують їх детальніше. Та й взагалі навіщо це робити, адже швидше за все вони зникнуть за кілька років так же спонтанно, як і виникли. Навряд чи місцева громада доглядатиме за ними достатньо ефективно. Їх мало хто бачить, вони не виконують жодної публічної функції.
Якщо уважніше проглянути наведені вище бази даних, передивитися не десятки, а сотні пам’ятників, швидко переконуємося у правоті висновку В. Куделі-Свйонтек про меморіальну топографію Голодомору як цілість, якій властивий єдиний символічний вміст. Одні й ті ж типи та символи, чітко виражені регіональні відмінності і неймовірна еклектика буквально у всьому (а особливо в тому, що стосується місць розташування).
До згаданої вище бази даних, яка є у розпорядженні автора цього матеріалу, належать 104 пам’ятники і пам’ятні знаки, що знаходяться на території Запорізької області. 37 із них – це хрести або композиції, у яких хрест є головним об’єктом. У 65 випадках хрест є в тих або інших комбінаціях атрибутом пам’ятника чи пам’ятного знака. 11 об’єктів мають форму встановлених на місцях масових поховань гробків – пам’ятника або хреста і земляного насипу над могилою. Безпосередньо на місцях поховання поставлено 19 архітектурних об’єктів (пам’ятників, пам’ятних знаків, хрестів, зокрема 13 – на території нині чинних кладовищ, шість – в інших місцях). На кладовищах або в безпосередній близькості до них розміщено 24 об’єкти (на відміну від вищеназваних 13 об’єктів у цьому випадку не йдеться про місця поховання жертв). На території церков розміщено чотири об’єкти, біля сільських рад – шість, на території меморіалів на честь полеглих у Другій світовій війні або поряд із могилами солдатів – чотири. Один пам’ятний знак навіть розташований на території школи [13]. Лише чотири пам’ятники видаються такими, що не мають жодного відношення до поховальних обрядів і символів (вони є радше неординарними способами самовираження авторів (див. рис. 8). Візуально не простежується жодного впливу ані української діаспори, ані пострадянської монументальної естетики, ані вподобання місцевих еліт.
Складніше зрозуміти, що саме представляє національний вимір візуальних репрезентацій цих пам’ятників. Поза тим, контент-аналіз написів на табличках свідчить, що слово «геноцид» на них жодного разу не зустрічається. На перший погляд не зрозуміло, яке відношення має абсолютна більшість цих пам’ятників до національного виміру Голодомору, зокрема його трактування як геноциду. Можливо, саме тому дослідники, які вмонтовують меморіальну культуру Голодомору до національної парадигми, приділяють мало уваги аналізу візуальних репрезентацій малих пам’ятників із «української глибинки». Адже вивчення Голодомору лише крізь призму дискурсів, розпоряджень та текстів істориків так чи інакше підштовхує до ігнорування «малих» пам’ятників.
Попередній висновок на основі ознайомлення із сотнями локальних пам’ятників жертвам Голодомору в Україні зводиться до того, що всі спроби реконструювати процес створення пам’яті про Голодомор за допомогою інструментів політики пам’яті не здатні до кінця пояснити меморіальну топографію Голодомору. В окремих випадках, до яких належить і Голодомор, зводити все лише до прагматичних зусиль дієвців із конструювання оточуючої символічної реальності є значним спрощенням.
Виникає питання, а що ж натомість? Який підхід запропонувати, якщо методологія політики пам’яті є незадовільною?
Травматична тяглість колективної пам’яті та її вплив на меморіальну топографію Голодомору
Меморіальну топографію Голодомору неможливо збагнути без урахування глибокої залученості суспільства до меморіалізації, яку неможливо пояснити лише політикою пам’яті. Меморіальна топографія Голодомору свідчить про те, що політично зумовлена кампанія перегукувалася з прихованою, але емоційно потужною пам’яттю, яка і досі актуальна для сучасних українців, що робить можливим їх активну та добровільну участь у процесах меморіалізації. Природа цієї залученості відрізняється від політики пам’яті. Якщо ініціативи в межах останньої йдуть від теперішнього, а саме політичних і культурних дієвців, у бік минулого, то перша передбачає певну тяглість з минулого до теперішнього. Політика пам’яті відкидає наявність такої тяглості взагалі або вважає її неважливою та не вартою уваги. Зокрема Т. Журженко та В. Куделя-Свйонтек визнають наявність такої тяглості та пов’язують її з колективною скорботою й моральним обов’язком живих перед мертвими символічно поховати своїх предків. Втім, увага дослідниць обмежується лише констатацією цього факту.
Поховання жертв під час Голодомору було надскладним непосильним завданням. Не вистачало фізичних сил копати могилу, везти тіло на кладовище. Померлих ховали без трун у загальних могилах. Поховальних ритуалів не дотримувалися. Подекуди родичі жертв навіть не знали точного місця поховання. Після Голодомору рідня загиблих також рідко наважувалася встановити на місці поховання хрест. Нав’язувана владою амнезія перш за все стосувалася саме цього аспекту – забути померлих родичів та місця їхніх поховань. Амнезія працювала, допоки похоронні обряди, а з ними і процес жалоби за померлими залишалися фізично та символічно незавершеними. Без сумніву, впродовж 70 років комуністичного правління мали місце спроби завершити ці ритуали та поставити хоча б якийсь знак на могилах. Втім, навряд чи подібні ініціативи могли набути масового характеру.
Закономірно, що чим слабшим ставав режим, тим більше з’являлося згадок про Голодомор. Наприкінці 1980-х, коли Радянський Союз був на шляху до розпаду, почали з’являтися перші місця пам’яті жертв Голодомору. Одним із них може вважатися меморіал у с. Тарган Київської області, який був встановлений у 1988 р. Цей кейс дозволяє краще зрозуміти тих, хто взявся за таку небезпечну справу, їхню мотивацію та те, як вони бачили/відчували травматичне минуле. Насамперед варто звернути увагу на те, що у цьому випадку, радше унікальному, йдеться саме про доволі масштабну архітектурну композицію. У її центрі знаходиться фігура сумної жінки з хрестом у руках. На надгробку зазначено: «На вічну пам’ять 367 жителів та немовлят, які загинули від голоду в 1933 році». Перед пам’ятником стоять три чорні мармурові стели із викарбуваними іменами померлих селян. За пам’ятником на невеликому земляному насипі встановлено дерев’яний хрест. Оригінальний вигляд меморіалу трохи відрізняється від нинішнього, втім незначно, і це пояснюється радше необхідністю підтримувати його впорядкованим. Варто наголосити, що меморіал у Таргані є нічим іншим, як надгробком, реальним або символічним пам’ятником над тілами померлих. Більшість структурних елементів цього меморіалу (хрест, надмогильні камені, списки померлих) тією чи іншою мірою мають поховальне забарвлення. Метою місцевих жителів-ініціаторів створення меморіалу було пом’янути своїх померлих родичів, зокрема організовуючи поминальні вечері, і у такий спосіб вшанувати їхню пам’ять (див. рис. 9).
Із постанням незалежної України пам’ять про Голодомор, а з нею і кількість пам’ятників почали повільно зростати. Мабуть, повільні темпи можна пояснити інерційною силою суспільної амнезії. Коли ж розпочалася офіційна кампанія з нагоди відзначення 75-ї річниці Голодомору, завдання «завершити такі поховальні обряди та поставити пам’ятний знак на могилах» постало вже навіть не перед жертвами Голодомору, а радше перед третім поколінням їхніх нащадків. Місцеві громади буквально повторили сценарій мешканців Таргана. Вони позитивно сприйняли заклик уряду вшанувати пам’ять жертв Голодомору та розпочали масово встановлювати меморіальні знаки, розміщуючи їх повсюдно: на місцях поховань, кладовищах, біля сільських рад, на церковних чи шкільних ділянках або біля меморіалів на честь воїнів, загиблих у Другій світовій війні. Встановлення меморіалів та проведення пов’язаних із ними ритуалів могло мати терапевтичний ефект серед все ще травмованих громад. Бажання «закрити» незавершені поховальні обряди передалося через покоління.
Отже, цілість меморіальної топографії Голодомору визначає здебільшого один її елемент – травматична колективна пам’ять. Немає особливого сенсу розрізняти хвилі меморіалізації жертв Голодомору. В абсолютній більшості випадків головною мотивацією будівничих цих пам’ятників було їхнє бажання здійснити або завершити поховальні обряди над померлими колись людьми. Меморіальна топографія Голодомору демонструє, що відмінність між звичайними ритуальними пам’ятниками і пам’ятниками жертвам Голодомору є не такою вже й значною. Навіть місце розташування цих пам’ятників не має відволікати від головного. Якщо під ними й немає справжніх поховань, їхні будівничі та відвідувачі ставляться до них так, наче ці могили існують. Отож, абсолютна більшість пам’ятників (окрім збудованих за підтримки політичних та культурних акторів великих монументів) були немісцями пам’яті у розумінні В. Куделі-Свйонтек. Хоча поняття колективної пам’яті є більш евристичним та краще розкриває специфіку згаданої тут травматичної тяглості.
Саме тому меморіальна топографія Голодомору виглядає настільки еклектичною та травматичною у своєму символізмі. Українським поховальним обрядам та практикам властивий такий же еклектизм. Звідси походять й елементи публічного вшанування пам’яті жертв Голодомору, такі, як похоронна процесія. Ба більше, місцеві жителі відвідують ці місця пам’яті не лише в День пам’яті жертв Голодомору (четверта субота листопада), а особливо в так звані поминальні дні, зокрема в Провідну неділю. Цим же пояснюється і регіональна специфіка меморіальної топографії Голодомору. Місцеві громади встановлюють ті пам’ятники й використовують ті символи та у той спосіб, який прийнято у їхньому регіоні. Тому на Чернігівщині можна зустріти масивні дерев’яні хрести, на Хмельниччині – хрести з різнокольоровими стрічками, а кам’яні брили практикують у Луганській та Донецькій областях.
Жодні офіційні розпорядження, як і політичні та культурні дискурси (зокрема Голодомору як геноциду) не здатні повною мірою пояснити появу меморіальної топографії Голодомору. Не надто ефективно спрацьовують і дві згадані вище дослідницькі стратегії трактування меморіалу як «арени» та «тексту». Малоймовірно, що тисячі будівничих пам’ятників жертвам Голодомору серед голів сільрад та інших лідерів громадської думки у селах та містечках розглядали ці пам’ятники як ресурси власної легітимації. Так само малоймовірно, що вони були настільки обізнаними із наративом Голодомору, щоб відобразити його у простих дерев’яних хрестах та надгробках. Звичайно, ні комеморативна традиція, що йде від української діаспори, ні пострадянське монументальне мистецтво (якщо не брати до уваги його вплив на поховальну культуру українців загалом), ні естетичні моделі, перейняті українською владою в період незалежності, здебільшого не мають ніякого стосунку до процесу виникнення «малих» пам’ятників. Отже, головною дійовою особою формування меморіального ландшафту Голодомору стала травматична колективна пам’ять, яка раптово і, варто визнати, завдяки державі виринула зі стану суспільної амнезії. Саме ця пам’ять має першочергове значення для розуміння меморіальної топографії Голодомору, багатства її форм та символів, еклектичності, присутності в ній поховальної релігійної специфіки, наявності травматичних образів і мотивів. Певна схожість між меморіальною топографією Голодомору та формами вшанування пам’яті воїнів Великої Вітчизняної / Другої світової війни пояснюється тим, що обидві меморіальні культури мають справу з травматичними, але різними колективними пам’ятями, пов’язаними із незчисленними жертвами.
(Не)національна меморіальна топографія Голодомору
Втім, найімовірніше важливішим питанням буде не те, як виникла меморіальна топографія Голодомору, а що з нею відбувалося в подальшому. Навіть якщо на момент виникнення вона не виконувала функцію національного будівництва (оскільки була результатом стихійного руху знизу), то чи не стане меморіальна топографія складовою загального процесу націоналізації Голодомору й формування національної пам’яті українців? Націоналізація колективної пам’яті Голодомору вже триває. Ба більше, вона відбувається досить швидкими темпами. Меморіальна топографія є унікальним прикладом, який дозволяє простежити те, як відбувається процес націоналізації колективної пам’яті про Голодомор. Точкою відліку її формування стала поява перших пам’ятників жертвам Голодомору в Україні. Вони мають чітку поховальну специфіку (наприклад в Таргані). Хрест, встановлений у 1989 р. в Харкові головою обласного осередку Народного Руху Володимиром Пасічником, також був споруджений на місці колективного захоронення жертв [14].
Отож, національні рамки для аналізу меморіальної топографії Голодомору є цілком коректними, але асоціювати появу меморіальної топографії виключно з інтенціями держави було б помилкою. Дискурс «національної скорботи» з’являється значно пізніше. Він набуває нинішньої форми та рис під впливом особливостей травматичної колективної пам’яті, які були підтримані й розвинуті політичними, культурними і мистецькими елітами.
Найкраще відмінність артикульованого в цій статті погляду від підходів Т. Журженко та В. Куделі-Свйонтек демонструє аналіз візуальних репрезентацій Національного музею Голодомору-геноциду в Києві (далі – меморіал). Якщо поглянути на нього як на складову меморіальної топографії Голодомору, то перед нами постане зовсім інша картина. Тоді нас не дивуватиме наповнення музею християнською та похоронною символікою (насамперед хрестами), як і порівняння меморіалу з храмом (див. рис. 10). Можливо, і ритуал встановлення запалених свічок на заповнений зерном скляний вівтар, який нагадує православний церковний ритуал, виглядатиме зрозуміліше. Меморіал використовує й інші ритуали, запозичені з поховальних практик. Зокрема, при вході до нього відвідувачі можуть задзвонити у дзвін, що нагадує православну традицію сповіщення громади про чиюсь смерть.
У цьому контексті й інші атрибути меморіалу можна потрактувати в доволі неочікуваний спосіб. Наприклад, 19 томів Національної книги пам’яті жертв Голодомору, які включають регіональні списки ідентифікованих жертв (зокрема з невеликих сіл), та проекція імен жертв на стіни всередині меморіалу можуть трактуватися як неокреслене бажання запам’ятати жертв й символічно позначити їх імена, що є невід’ємною частиною процесу жалоби.
Поховальне забарвлення мають й інші елементи композиційної структури меморіалу, які на перший погляд нібито виконують зовсім іншу функцію. Йдеться про створену українським скульптором П. Дроздовським у середині 2010-х рр. скульптуру голодуючої дівчинки. Фігура босої дівчинки з великими очима і худорлявим тілом та схрещеними на грудях руками стала одним із найвідоміших символів Голодомору та притягальним центром меморіалу. Початково створена як витвір мистецтва, з часом скульптура набула нового значення. Відвідувачі меморіалу почали залишати їжу (особливо яблука) та монети біля скульптури дівчини, наслідуючи поминальні традиції Проводів. Зайве нагадувати, що на території меморіалу немає жодних поховань жертв Голодомору.
У такому світлі музей постає храмом у буквальному розумінні. У попередніх дослідженнях автор цього матеріалу класифікував музей як «храм», послуговуючись відомою метафорою К. Дункана [15]. Згідно з аналітичним поділом К. Дункана, музей-храм виключає різночитання, покликаний сприяти конструюванню національної ідентичності за допомогою національної історії, що трактується в категоріях «об’єктивної правди», на відміну від начебто більш сучасного музею-форуму, який передбачає можливість дискусії, інновації, експерименту й активної участі відвідувачів під час екскурсії [16]. Видається, що пропонований тут матеріал дещо ускладнює розуміння музею як храму, адже його церковна поховальна складова стала більш важливою.
Цікаво, що і найвідоміша винайдена традиція комеморації Голодомору також тісно асоціюється з поховальними обрядами. Коли у 2004 р. американський історик Дж. Мейс запропонував у День пам’яті жертв Голодомору ставити на підвіконня у вечірній час запалену свічку, навряд чи він міг прогнозувати своїй ідеї такий значний успіх. За ним насамперед стоїть апеляція до свічки як церковного поховального атрибуту.
Для повноти картини варто включити до аналізу і зусилля держави у напрямі творення національної ідентичності шляхом поширення національного наративу, невід’ємною складовою якого є історія Голодомору. Таких доказів більш ніж достатньо. Зокрема, деякі представлені у меморіалі візуальні репрезентації Голодомору неможливо трактувати по-іншому. Наприклад, розташована вниз по схилу (на якому знаходиться сам меморіал) Алея чорних дощок являє собою серію масивних кам’яних блоків, на яких викарбувані назви понад шести тисяч українських сіл, занесених на чорну дошку. Наголошуючи на одному із механізмів Голодомору, творці музею без сумніву прагнули поширити національний наратив. Чимало символів та історій меморіалу зображують «іншого» – організатора й виконавця політики Голодомору. Тут привертають увагу вхідні двері в музей, на яких із внутрішнього боку зображено двох радянських солдат із гвинтівками на фоні засніженої землі та ворон у небі. Ці символи та історії не мають жодного відношення до поминальних практик, як і численні народні символи (такі, як лелеки, зерно, народні орнаменти, предмети побуту в центральній залі музею).
Висновок
Аналіз меморіальної топографії Голодомору дозволяє зробити кілька висновків. По-перше, методологія політики пам’яті є важливим, однак не достатнім інструментом дослідження пам’яті про Голодомор, зокрема пам’ятників жертвам Голодомору. Тому вивчення пам’яті про Голодомор, що характеризується чи не найсильнішим з усіх можливих початковим травматичним імпульсом, лише з точки зору політики пам’яті виглядає однобоко.
По-друге, меморіальна топографія Голодомору є унікальним феноменом і вагомим предметом дослідження. Сам факт її появи доводить існування важковловимого та недостатньо дослідженого явища – колективної травматичної пам’яті, яка зберегла свою тяглість від часу Голодомору і до наших днів. Інші пояснення причин її виникнення, особливостей символіки та дизайну пам’ятників, близькості до народних поховальних практик, регіональної специфіки не виглядають переконливими.
По-третє, національна парадигма є ефективним підходом для вивчення меморіальної топографії Голодомору, адже очевидним є те, що колективна пам’ять про Голодомор уже знаходиться на шляху переходу на рівень культурної пам’яті; відповідно до теорії Я. Ассмана, вона націоналізується, інституалізується та використовується задля легітимації політичних еліт і держави. А втім, не варто перебільшувати вплив національних рамок на меморіальну топографію Голодомору на момент її виникнення (включно із так званою другою хвилею меморіалізації жертв Голодомору у 2008–2009 рр.). На користь цього свідчить аналіз її візуальних репрезентацій.
По-четверте, ця стаття аргументує думку про те, що дискурс Голодомору, як ми його знаємо нині, є наслідком не лише інтенцій дієвців, які вивчаються за допомогою інструментарію політики пам’яті, а й впливу травматичної колективної пам’яті про Голодомор. Іншими словами, притаманна дискурсу Голодомору віктимність, естетика мучеництва, християнська обрядовість можуть походити від колективної пам’яті про цю травму.
Без розуміння травматичної колективної пам’яті Голодомору неможливо зрозуміти і особливості його політичного дискурсу. Наразі ж все відбувається із точністю до навпаки: дослідники радше вивчають, як політичний дискурс Голодомору окреслює обриси сучасної української колективної та національної пам’ятей.
Водночас цю статтю присвячено радше ймовірним напрямам подальших досліджень. Вона ставить додаткові питання, на які не пропонує готових відповідей. Головні зусилля мають бути спрямовані на вивчення феномену колективної пам’яті Голодомору, що саме собою є неабияким викликом, зважаючи на слабку розробленість відповідної методології та необхідність залучення до таких досліджень досягнень психологічних наук.
Статтю підготовлено спеціально для сайту “Україна Модерна”. Публікується вперше. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди автора та редакції сайту “Україна Модерна”. ©Віталій Огієнко.
У публікації використано світлини з приватного архіву В. Огієнка та з відкритих джерел.
Проєкт виходить за підтримки канадської неурядової організації «Українсько-єврейська зустріч» (UJE).
Віталій Огієнко – кандидат історичних наук, головний спеціаліст наукового відділу Українського інституту національної пам’яті. Брав участь у підготовці просвітницьких проєктів інституту «Люди правди», «Голодомор не зламав», «Люди свободи», «100 років боротьби: Українська революція 1917–1921». Стажувався в США за програмою Міжнародного обміну досвідом на тему «Перспективи дослідження Голокосту та Голодомору в США» (International Visitor Leadership Program (IVLP). Брав участь у міжнародних наукових конференціях у Польщі, Німеччині, Данії. Коло наукових інтересів охоплює memory studies, trauma studies, genocide studies, Holodomor studies. Зараз працює над науковим проєктом «Голодомор як історична травма». Живе і працює у Києві.
[1] За підрахунками Б. Короленка, співробітника Українського інституту національної пам’яті, що опікується питаннями декомунізації.
[2] Erinnerungsorte an den Holodomor 1932/33 in der Ukraine / Hrsg. von A. Kaminsky; Bearb. von R. Gleinig und R. Heidenreich. ‒ Berlin : Leipziger Universitaetsverlag, 2008.
[3] Див.: Огієнко В. «Меморіальна топографія Голодомору: аналіз візуальних репрезентацій», Наукові записки міжнародної асоціації україністів, Вип. 6. 2013. – С. 157–165; Очікується друк у 2021 р.: Vitalii Ogiienko, “The memorial topography of the Holodomor between cumulative and cultural trauma: a genealogical approach» in „Image, History and Memory. Central and East Europe and comparative perspectives,” Taylor&Francis/Routledge.
[4] Журженко Т. «Вшановуючи голод як геноцид: суперечливі значення меморіалів жертвам Голодомору», Україна Модерна, Режим доступу: https://uamoderna.com/md/zhurzhenko-holodomor-memorials; Zhurzhenko T. “Capital of Despair”. Holodomor Memory and Political Conflicts in Kharkiv after the Orange Revolution, „East European Politics & Societies” 2011, vol. 25, s. 597–639; Zhurzhenko T. Commemorating the Famine as Genocide. The contested meanings of Holodomor memorials in Ukraine, [w:] Memorials in Times of Transition, eds. S. Buckley-Zistel, S. Schäfer, Cambridge 2014, s. 221–241.
[5] Журженко Т. «Вшановуючи голод як геноцид: суперечливі значення меморіалів жертвам Голодомору», Україна Модерна, Режим доступу: https://uamoderna.com/md/zhurzhenko-holodomor-memorials.
[6] Журженко Т. «Вшановуючи голод як геноцид: суперечливі значення меморіалів жертвам Голодомору», Україна Модерна, Режим доступу: https://uamoderna.com/md/zhurzhenko-holodomor-memorials.
[7] Alderman D., Inwood J. “Landscapes of Memory and Socially Just Futures,” in Nuala C. Johnson Richard H. Schein Jamie Winders (eds) The Wiley‐Blackwell Companion to Cultural Geography, (John Wiley & Sons, 2013): 193.
[8] Касьянов Г. «Danse macabre: голод 1932–1933 років у політиці, масовій свідомості та історіографії (1980-ті – початок 2000-х), Київ: Наш час, 2010.
[9] Журженко Т. «Вшановуючи голод як геноцид: суперечливі значення меморіалів жертвам Голодомору», Україна Модерна, Режим доступу: https://uamoderna.com/md/zhurzhenko-holodomor-memorials.
[10] Kudela-Świątek W. “The Lieux De Mémoire Of The Holodomor In The Cultural Landscape Of Modern Ukraine.” In The Burden of the Past: History, Memory, and Identity in Contemporary Ukraine, edited by Wylegała Anna and Głowacka-Grajper Małgorzata, 49-74. Bloomington, Indiana, USA: Indiana University Press, 2020; Kudela-Świątek W. W labiryncie znaczeń: pomniki ukraińskiego Wielkiego Głodu 1932–1933 (Cracow, 2020); Kudela-Świątek W. Miejsca (nie)pamięci. O upamiętnianiu ukraińskiego Wielkiego Głodu z lat 1932–1933, Kraków 2014.
[11] Kudela-Świątek W. (2017). From private memory to the collective image of the Ukrainian Holodomor. Wrocławski Rocznik Historii Mówionej, 38–39.
[12] Kudela-Świątek W. “The Lieux De Mémoire Of The Holodomor In The Cultural Landscape Of Modern Ukraine.” In The Burden of the Past: History, Memory, and Identity in Contemporary Ukraine, edited by Wylegała Anna and Głowacka-Grajper Małgorzata, 52.
[13] Огієнко В. Меморіальна топографія Голодомору: аналіз візуальних репрезентацій. Наукові записки міжнародної асоціації україністів. Вип. 6. Київ, 2013. – С. 158–160.
[14] «Перший в Україні знак на вшанування жертв голодного геноциду поставили у Харкові», Укрінформ, Режим доступу: https://www.ukrinform.ua/rubric-society/2823432-golodomor-pro-so-rozpovidaut-pamatniki.html
[15] Огієнко В.Два в одному: «храм» та «етнографічний музей» у репрезентації Меморіального комплексу пам’яті жертв Голодоморів в Україні, Режим доступу: https://old.uinp.gov.ua/publication/dva-v-odnomu-khram-ta-etnografichnii-muzei-u-reprezentatsii-memorialnogo-kompleksu-pamya.
[16] Duncan Cameron. “The Museum, a Temple or the Forum” in Anderson G. Reinventing the museum: historical and contemporary perspectives on the paradigm shift. (Oxford, 2004), 61–74.
Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.
