«Мої батьки були носіями єврейської культури, якої у просторі Києва практично не було»
– Я народився у Києві. Київ – моє рідне місто. Я був найменшою, «незапланованою» дитиною. Маю брата Марка і сестру Галю. Зараз вони живуть в Ізраїлі. Мої батьки були з довоєнного покоління. Батько 1921 року народження, мама – 1924, тобто за віком годилися в батьки батькам моїх ровесників. Я пам’ятаю досі, як у першому класі мене питала вчителька: «Подольський, що таке? На кожних батьківських зборах я бачу твою бабусю. Коли я вже побачу твою маму?» Це було боляче. Можливо, це була моя перша дитяча травма. Я заплакав і відповів: «Це моя мама». Я її дуже любив, вона співала мені українські пісні. Я з дитинства не відпускав маму, кидав уроки і прибігав додому дивитися чи вона жива. Я мав страх, що вона помре, бо вона виглядала дуже старою. Мені було 7 років, а їй – 51. Але вона виглядала ще старшою. Це тому, що в евакуації під час війни у Свердловській області (зараз Єкатеринбурзька область РФ) вона багато пережила. Була під загрозою зґвалтування. Казали: «Жиды из Киева. Жидовочка красивая». Їй було 17 років. Дід її захищав. Вона важко працювала на елеваторі. У Київ повернулася сивою і фарбувала волосся все життя.
– А де Ваші батьки познайомилися?
– Вони зналися з дитинства, походили з Радомишля на Житомирщині. Це було колись єврейське містечко. Там жили євреї, українці, поляки трохи росіян. Заново батьки знайомилися у Києві після війни у 1948 році. Побралися за критерієм земляцтва. Їй просто сказали: «Фаня, є Юхим. Пам’ятаєш його? Босяк, який бігав по Радомишлю». Мамина родина – Коростишевських – була м’яка, а родина Подольських вміла за себе постояти. Батько пригадував, коли йому було 5-6 років одного разу його навмисно обізвали жидом і він бігав за ними і помстився. Всі знали, що Подольський не промовчить. Моя родина у Києві була частково русифікованою. Їдиш, українська і російська – це три мови, які лунали вдома. Мій батько, наприклад, взагалі не знав російської до армії. Між собою батьки розмовляли їдишем, особливо коли з’ясовували стосунки. У тих стосунках стіною стояла війна. Батько мав претензії до рідного брата мами Зіновія: інтелектуал, майстер з шахів не воював, а був в евакуації за Уралом, як фаховий інженер. Брат з сестрою знали розмовний їдиш. Я бігав до них і питав значення слів.
– Чи дотримувалися у Вашій родині єврейських традицій?
– Мої батьки були носіями єврейської культури, якої у просторі Києва практично не було. Мій дід Мирон Коростишевський, з боку матусі, служив в армії під час Першої світової війни, все своє життя дотримувався єврейської релігійної традиції, ходив до синагоги на всі свята, відзначав Суботу[1]. У Радомишлі мав три столярні майстерні. Там працювали поляки і українці. Майстерні радянська влада забрала у 1927-1928 роках. Під час Голодомору родина вижила завдяки взаємній підтримці єврейських, українських, польських сусідів. Він з родиною переїхав до Києва у 1936-му. Був жахливий антисовєтчик. Батько мами прожив 90 років, останні 11 років його життя припали на моє дитинство. У радянські часи завжди ходив у синагогу. Водив мене туди. Ми ходили по якихось під’їздах. Нам підпільно виносили мацу, сидур[2]. Це вже пізніше я зрозумів, що то були єврейський Новий рік, Пасха, інші традиційні єврейські свята. Дід співав українські пісні. Коли бачив мене у піонерському одязі, то казав: «Викинь це все!». У нього були складні стосунки з моїм батьком. Бо батько провів 10 років у Червоній армії. У його фотоальбомі часів війни були портрети Сталіна. Батько закінчив школу їдишем, а російську вивчив через армійську брутальну лексику. З єврейського хлопця він став радянським військовим. Він мав бойові нагороди: Орден Слави, Червону Зірку. І його цінністю на все життя стало військове братерство. Батько ходив на зустрічі ветеранів. Усе життя читав їдишем, хоч ніколи не ходив до синагоги. Мама добре знала українську, бо закінчила у Радомишлі українську школу.
«Вже будучи студентом історії, я дізнався, що саме на початку серпня 1941-го німці розстріляли у Радомишлі євреїв»
– Як Вашим рідним вдалося пережити Голокост?
– Батько Юхим Подольський вижив, бо його мобілізували до армії у 1939 році. Він мав повернутися за два роки, а прийшов у 1948[3]. Це той феномен Голокосту, коли євреї-чоловіки, які були в Червоній Армії мали більший шанс вижити, ніж жінки і діти, які залишилися під німецькою окупацією. Ті 10 років армії змінили батька назавжди. Був у Сталінграді, а закінчив у Чехословаччині. Перед смертю батько мені показав свій військовий альбом. Його батько помер ще до війни, у 1934 році. Похований у Радомишлі на старому єврейському цвинтарі. А мою бабусю і її двох сестер розстріляли у Бабиному Яру. Батькові писали у листах про це. Він знав.
Родина мами мала свою історію. Коростишевські довго не хотіли виїздити з Радомишля. Дід казав, що пам’ятає німців у 1918 році. Казав, що вони шляхетні. Не розумів, що айнзацгрупи СС і німці то різні речі[4]. А бабця моя казала, що треба їхати, що багато людей виїжджало. Дід відповідав: «Я з ними знайду спільну мову. Хай ті більшовики біжать, а ми залишимося». Він не міг пробачити радянській владі, яка позбавила його майна, приватної власності. Але у середині серпня вони дізналися, що в Радомишлі був розстріл євреїв, який вчинили підрозділи СС з військами Вермахту. Проте, завжди є люди, які втікають з тих моторошних місць вбивства. От з Белжця три людини втекли і світ дізнався про Белжець[5]. Так само з Радомишлем. У Київ приїхало кілька євреїв звідти, ті, хто бачили розстріли. Вони прийшли до мого діда і сказали: «Мироне, це не німці. Вони розмовляють німецькою, але це не німці». Коли вони назвали дідові імена вбитих людей, тоді дід зібрав родину і виїхав. А брат мами Зіновій мав бронь як студент-інженер. Він під час війни був окремо від них, теж в евакуації.
– Чи вшановували у Вашій родині пам’ять про Шоа в радянський час?
– Кожну першу неділю серпня дядя Зіновій, мама, якщо могла, бо погано ходила, інші родичі збиралися і їхали в Радомишль. Я не розумів чому. Пізніше, вже будучи студентом історії, я дізнався, що саме на початку серпня 1941-го німці розстріляли у Радомишлі євреїв. І вони їздили у Чорний ліс на місце розстрілів. Перший пам’ятник там поставили у 1980-і роки з написом про «мирних радянських громадян». Там збиралися євреї з усього світу, колишні радомишляни. А зараз там, як і скрізь, місцеві громади поряд з радянським пам’ятником спорудили меморіал, де, нарешті, вже правдиво написано про єврейські жертви. Щодо Бабиного Яру, то Гітлер вбив євреїв Києва, а Сталін – пам’ять про них. Перец Маркіш[6] казав про те, що нацисти вбили євреїв фізично, а більшовики духовно. Єврейський цвинтар у Бабиному Яру зруйновано у 1950-і роки. Не всі встигли перенести останки своїх родичів. Мій батько ходив до Бабиного Яру як на кладовище, до своєї мами і сестер… Колись взяв мене, але ніколи не пояснював. Батько відійшов у 1992.
– Що для Вас і Вашої родини означало бути євреєм у радянський час?
– У радянські часи була п’ята графа у паспорті: «національність». В єврейських родинах тоді жартували, що ми усі «інваліди п’ятої графи». Людей маркували. Про цей феномен Радянського Союзу писав Лешек Кoлаковський[7], що євреїв з одного боку змушували бути євреями, а з іншого – забороняли бути ними. За п’ятою графою євреїв обмежували у праві на освіту і роботу. Існував державний латентний антисемітизм. І тобі цим нагадували, що ти єврей. Проте, одночасно з тим синагоги були закриті, мова іврит заборонена, традицій не було. Комуністична влада не дозволяла євреям бути частиною своєї культури. Наші імена були пристосовані до місцевої культурної традиції. Мою маму звали Фаня, хоч у дитинстві її кликали Фейга, батько Юхим – Хаїм, дядько Зіновій – Зісл. Сестру звали Галя, але в родині за столом її кликали Голда і названій на честь матері батька, яку вбили у Бабиному Яру. Марк – це Мотл і був названий на честь діда по батьківській лінії, який помер до війни. Я не Анатолій, а Хаскель, названий на честь бабусі по маминій лінії, яка померла після війни в Києві. Вже як історик я дізнався про все це, як і про те, що моя родина належала до ашкеназських євреїв[8]. У нас є традиція – коли помирає родич, то треба назвати дитину ім’ям померлого, якщо ж неможливо повним ім’ям, то треба назвати так, аби перша літера ім’я дитини відповідала першій літері імені померлого. У нас за цим стежив дід.
«У 15 років я розумів, що маю розкопати, чому люди живуть подвійним життям»
– Коли і як вперше проявилося Ваше зацікавлення історією?
– Історією я почав цікавитися з десяти років через маму. У той час батьки розлучилися. Батько поїхав до Кишинева. Мама пішла з роботи у 54 роки, щоб більше часу проводити зі мною. Я ще й мав запалення легенів, тому заочно вчився. Завів сірий зошит, де записував факти, що вражали. Я постійно розпитував маму про все. Дядько Зіновій давав мені книги, водив мене по музеях. Скрізь у домівках родичів були розповіді про Радомишль. І я розумів, що Радомишль залишився у їхньому серці. Були цікаві розповіді. Я ходив і слухав. Ми спілкувалися з іншими єврейськими родинами, які мали великі бібліотеки. Я знав усі дати і імена. Вчителька історії мене ставила у приклад. Я читав Велику радянську енциклопедію. Була брежнєвська – червона і постбухарінська 1950-го року[9]. Там були величезні статті про Сталіна і Берію. Але після 1956-го року ці статті вилучали. Проте, у домашніх бібліотеках вони залишилися. І я дуже дивувався цьому і починав трохи розуміти, в якій країні ми живемо. Тоді, у 15 років я вже усвідомлював, що маю розібратися, чому люди живуть подвійним життям. Родинні спогади започаткували мій вибір. Я спитав маму про Сталіна. А вона каже: «Людоїд». «Чому? – питаю, – розкажи». А вона дивувалася, казала, що ні Марк, ні Галя ніколи історією не цікавилися. Марк любив Beatles, був такий собі київський тогочасний юнак. Його ідентичність не радянська, і не єврейська, а київська. Я її питав: «Де ти була у 1953-му?» А вона розповідає, що була вагітною Галею. Лежала на збереженні у пологовому будинку у Жовтневій лікарні (зараз Олександрійська лікарня) у центрі Києва на Бесарабці. 5 березня репродуктор в лікарні повідомив, що помер Сталін. Троє жінок в палаті, усі ревуть. Заходить медсестра і одна з них каже: «Робіть мені аборт». Медсестра здивувалася, питає: «Чого? Тебе чоловік кинув?». А у відповідь: «Сталін помер! Життя закінчилося!».
– Та попри захоплення історією, Ви спершу вступили до професійно-технічного училища? Як це сталося?
– Я не хотів йти у 9 клас. Усій родині оголосив, що хочу бути бібліотекарем. Приходять мамині сестри і питають її: «Що твій молодший надумав? Його завдання йти в 9 клас». Але я дуже любив книги. Сам зібрав документи і пішов на вулицю Січневого Повстання 17 (тепер вулиця Лаврська), де було культурно-просвітницьке училище м. Києва. Конкурс величезний. Одні дівчатка. Прохідний бал там був 13, а я набрав 12,5. Директорка школи, де я навчався, Любов Іванівна, викликала мене і сказала: «А де, Подольський, ти проводив усе літо, коли весь твій клас у таборі праці і відпочинку був. В яке ти там поступав училище? Ти просто хотів уникнути роботи!». Мені було страшенно прикро і я вирішив, що не повернуся до школи. Залишався тиждень до початку навчального року. 23 серпня 1983 року. Мама сильно переживала. Я просто знайшов училище (СПТУ-12) на Куренівці і три роки там вчився. Тобто здобував середню спеціальну освіту і спеціальність – взуттьовик. Правила були такі: три дні на взуттєвій фабриці і три дні в навчальній аудиторії. Субота була робочою. Працював і в нічні зміни. Влітку по два місяці працював за конвеєром на фабриці. У 15 років моя зарплата була більшою, ніж мамина пенсія. Я міг отримувати 100-120 карбованців, хоч на руки давали 60. Усі родичі не могли більше нічого казати. Це був такий мій поступ в бік соціальної зрілості. Історію я не покидав. Був переможцем на історичній олімпіаді серед професійно-технічних училищ Києва.
«Я став першим в родині, хто здобув гуманітарну освіту»
– Як Ви вирішили вступати до Київського державного педагогічного інституту ім. О. М. Горького?
– Під впливом родинних історій я вирішив стати істориком і став першим в родині, хто здобув гуманітарну освіту. Навчаючись в училищі, я ходив на підготовчі курси, що були від педагогічного інституту, бо хотів вступати на історичний факультет. В Київський університет мені не радили йти через тамтешній антисемітизм. Я мав диплом з відзнакою по закінченню училища. Це прирівнювалося до золотої медалі. Тому я мав право здавати тільки профільний іспит, тобто історію СРСР. Якщо б я здав його на «4», то мав би вступати ще раз на загальних підставах і здавати ще три предмети – англійську мову, суспільствознавство, твір. Отримав питання про приєднання до Росії Грузії, Казахстану, повстання декабристів, правління Катерини ІІ, радянське будівництво 1920-1930-х років. На них, як і на додаткові я відповів. Виходжу з аудиторії, дивлюся в екзаменаційний лист, там – «відмінно».
Пізніше з’ясувалось, що екзаменатори припустились “фатальної” помилки, на курс вже було прийнято двох євреїв, я вже був поза неписаною нормою. Винні отримали догану від керівництва факультету. Так символічно було, що у 1886 році в Російській імперії був циркуляр про тривідсоткову норму для євреїв при вступі у навчальних закладах[10]. Через 100 років, в СРСР ця норма продовжувала фактично діяти тільки приховано. Однак мені пощастило. Результати іспиту змінити було неможливо. Тоді було велике щастя вдома. Але до кінця літа я ще змушений був працювати на взуттєвій фабриці. Тож ціле літо в рік Чорнобильської катастрофи я провів у Києві. Звільнився з фабрики лише після того, як 29 серпня вийшов наказ про моє зарахування до інституту.
– Вам подобалося навчання? Які викладачі були найулюбленішими?
– Так, було дуже цікаво. 1986 рік. Це був час надій на зміни в суспільстві. У групі нас було лише двоє з Києва, решта з різних областей України. Ми були дружні, мої однокурсники ходили до мене додому, слухали мою маму, я проводив час з ними в гуртожитку. У той час почали видавати Тойнбі, Шпенглера, представників Школи Анналів: Фернана Броделя, Марка Блока. Був чудовий професор Микола Федорович Александра. Попри те, що майже усі лекції у нас читали російською, він викладав історію Стародавнього світу українською мовою. У нього ми читали джерела, вчили біографію Цицерона. Була ще Валентина Володимирівна Крижанівська – читала медієвістику також українською. У неї завжди був сумний і, одночасно, добрий вигляд. Вона нагадувала мені Ханну Арендт, в очах якої – тисячолітня мудрість єврейського народу. Крижанівська ніколи не користувалася косметикою і прикрасами, була дуже спокійною. Казала нам «крамольні» на той час речі, наприклад, про те, що не треба ідеалізувати повстання селян. Блискучий викладач давньої української історії Михайло Анатолійович Журба. Професор Ніколаєнко читав історію КПРС. Хто називав йому точні дати з’їздів партії, той завжди мав п’ятірку. Йому не треба було ні джерел, ні української мови, лише дати.
«В радянській армії кристалізувалася моя ідентичність як українського єврея»
– Ваше навчання перервала служба в Радянській армії. Розкажіть про цей досвід.
– Після першого курсу мене призвали до армії. Тоді так було. В родині були пригнічені цією новиною. Мамі тоді було 64 роки. Вона пішла у воєнкомат. Їй сказали, що якби я був однією дитиною, то мене б залишили вдома…. Півроку я служив у Харкові, а решту – під Москвою: Димитрів, Загорськ. Це був значний соціальний досвід. Там служили різні молоді люди. Спілкування було жорсткою, фактично, брутальною мовою. І я змушений був нею також користуватися, інакше мене не розуміли. В армії я побачив, як на практиці виглядає радянська дружба народів. Азербайджанців і вірмен старалися розводити в різні кінці казарм. Одного ранку ми побачили у калюжі крові чеченця, якого вбили росіяни. Коли командир батальйону вишиковував нас, то любив звертатися до солдатів: «Григорян, сын армянского народа, выйти из строя! Афансьев, сын русского народа, выйти из строя!». А до мене казав: «Рядовой Подольский, выйти из строя!». Для нього євреїв не існувало. Проте, саме в радянській армії кристалізувалася моя ідентичність як українського єврея. Вночі мене викликав вірменин Григорян і запитав чи я справді єврей? Я підтвердив. А він мені: «Ты с хохлами водишься. Я видел, как ты говорил на хохляцком языке». А в мене в армії були троє близьких друзів – Іван Томашевський і Роман Осадца з Івано-Франківщини і Боря Бендас з українського села поблизу Бєльців (Молдова). Ми усі спілкувалися українською. Я Григоряну намагався пояснювати, що багатовікова історія євреїв у вигнанні була складною і зберегти мову це було непростим викликом… На що Григорян сказав: «Ты для меня – хохол!». Коли я повернувся з армії – пішов на курси їдиш[11].
– Чи важко було повертатися до навчання в інституті?
– Повернення було важким. Це було нове занурення у книги, джерела, театральну культуру. Ми просили декана, аби тих, хто відслужив об’єднали в окрему групу. Нам пішли назустріч. У нашій групі були самі хлопці. Дівчата на нас по-іншому дивилися, бо ми були старші. Мали інший досвід. Але 1989-го року була складна економічна ситуація. Моєї стипендії не вистачало, хоч вона була 62 карбованці на місяць. Знайшов підробіток. По дві-три години щодня по вечорах, після навчання я розносив газету «Вечірній Київ». Мої руки пахнули типографською фарбою.
– У той же час Ви одружилися. Де Ви познайомилися з майбутньою дружиною?
– Коли здав сесію після третього курсу мені запропонували поїхати працювати піонервожатим в Одесу, до дитячого табору «Молода Гвардія» на півроку. Звідти привіз свою кохану дружину Жанну, з якою разом все життя. Вже будемо відзначати 30 років спільної долі! Вона теж була піонер-вожатою. У неї мати українка, а батько – казанський татарин. Усе своє життя він попрацював на шахтах Луганської області. Коли я привів свою дружину додому знайомити з мамою, вона підняла руки до неба і звернулася до Бога: «Моїм дітям не вистачило євреїв». Брат одружився з українкою, сестра – з українцем, а я – з татаркою. Вона була такою справжньою «єврейською мамою» (аїдише маме)! Проте, вибір мій поважала. Ми одружилися у 1990-му. Наступного року народився наш син Ігор. Я був першим на курсі, у кого народилася дитина. Потрібно було забезпечувати сім’ю.
Видання УЦВІГ
– Чи одруження і підробітки вплинули на Вашу академічну успішність?
– З третього курсу я почав викладати у двох київських школах № 35 і № 182, що були розташовані в різних куточках міста. Мав години у 9-10 класах. Викладав всесвітню історію та історію України. Займався репетиторством. Як наслідок, пропускав лекційні заняття на факультеті. На кафедрі педагогіки був такий доцент Іван Іванович Шкурко. Під час зимової сесії 1990-1991 років я мав здавати в нього іспит. Але не ходив на його лекції, хоч усі семінари відпрацьовував, мав «п’ятірки». А відвідуваність лекцій була для нього головним критерієм оцінювання успішності студентів. Друзі мені казали: «Ти пропав! Шкурко тобі не пробачить!». Я боявся втратити підвищену стипендію. Вона становила 75 карбованців. Прийшов іспит. Шкурко подивися у свої записи і сказав: «Предмет Ви знаєте, можливо, але Ви не були на моїх лекціях». Я пояснював, що викладаю у школі. Він знав, що я одружений і дружина вагітна. Тоді на це старалися зважати. Але не Шкурко. Я витягнув білет. Відповів на три питання. Тоді потягнув другий. Відповів на додаткові питання. Але Шкурко не відступав. Дістав зі своєї торби 16 листівок з зображеннями видатних педагогів. Я мав назвати їхні імена і роки життя. Я помилився в одному випадку.Тоді він перейшов до питання про українську літературу. Ми перейшли на розмову про Лесю Українку. Але я помилився з місцем її поховання, висловив думку, що вона пішла з життя на Кавказі, де лікувалась. Шкурко сказав: «Даю Вам дві години. Ви маєте знайти могилу Лесі Українки і записати слова з її надмогильного пам’ятника». Я не втрачав почуття гумору і запитав друзів чи не мають вони літака, щоб злітати на Північний Кавказ! Мій друг сказав, що вона похована на Байковому кладовищі. Вся група скидалася мені на таксі. Це коштувало п’ять карбованців. Я впорався за півтори години. Повернувся брудний, змерзлий, з запискою в руці. Кладу її на стіл і запитую: «Іван Іванович, я тепер відпрацював?» Він нічого не сказав. Мовчки поклав на стіл мою залікову книжку. Після виходу з аудиторії я відкрив її і побачив: «відмінно».
«Я пояснив, що хочу досліджувати історію мого народу, яку мені не давали вчити»
– Як Ви вирішили займатися єврейською проблематикою? Чи не чинили Вам перешкоди?
– У 1990-му році на третьому курсі я вирішив написати курсову на тему антисемітизму в Російській імперії, погроми в Києві і Одесі 1905 року. Мене викликають на кафедру історії СРСР і відмовляють від теми, а найбільше – професор Микола Березовчук та Іван Ганжа, фронтовики. Казали, що я маю бути прикладом для усіх, бо служив в армії. Але якраз завдяки армії я почувався впевненіше, доросліше, тому наполягав на своєму, бо мав право запропонувати свою, якщо мені не подобалася жодна із запропонованих. Тоді мені сказали, щоб я за кілька днів приніс бібліографію. Вони думали, що я не знайду її. Я пішов у бібліотеку Вернадського, бібліотеку КПРС (зараз Бібліотека ім. Ярослава Мудрого) та історичну бібліотеку в Києво-Печерській Лаврі. Знайшов звіти сенаторів про погроми, спогади євреїв, які пережили. Приніс на кафедру список літератури. Тоді мені сказали, що дають тиждень на пошуки наукового керівника з-поза факультету, з науковим ступенем кандидата наук. Я не мав з ким порадитися. Вдома мама і Зиновій також боялися. Відмовляли мене від цієї теми. Крижанівська в коридорі тихо підказала звернутися до директора видавництва «Вища школа», пана Тараника. Він написав згоду стати моїм керівником. Але на кафедрі це не сподобалося. Вони більше не мали офіційних важелів тиску, хіба виключити мене з комсомолу чи оголосити дебоширом у студентському гуртожитку. Професор Березовчук попросив усіх вийти з кафедри. Ми залишилися удвох. Він перейшов на російську мову, ненормативну лексику і «ти». Сказав, що я матиму великі проблеми, якщо не відступлю від теми. Питав про мої мотиви. В моїх очах не було страху. Говорячи українською, зі звертанням на «Ви» я пояснив, що хочу досліджувати історію мого народу, яку мені не давали вчити. Я хочу повернути історію своєму народові. І починаю це робити з цієї курсової. Наступного дня мені повідомили, що тему затверджено. Це була моя перемога. Далі було легше.
– Коли Ви почали досліджувати тему Голокосту?
– З 1988 в Києві почала відроджуватися єврейська громада, хоча й під контролем КДБ. Першими викладачами івриту в Києві були офіцери радянських спецслужб. По вечорах я ходив на курси їдишу до Йосифа Торчинського. Потрохи зміг читати джерела їдишем. Мамі не казав. Одного разу прийшов додому і почав читати їдишем. Треба було бачити її очі в той момент. Вона підняла руки до неба і сказала: «Хто ж думав, що ти будеш читати їдишем! Якби був живий дід Мирон». Батьки думали, що на їх поколінні єврейська культура зупиниться. У той час я почав збирав документи про період німецької окупації. Записував різні свідчення євреїв, які пережили Голокост. Тоді ж відкрився ізраїльський культурний центр. У них було багато літератури з історії Голокосту, виданої у Єрусалимі. Я знав київських істориків, які займалися Другою світовою війною. Познайомився з Віктором Ковалем, а потім – з Михайлом Ковалем, провідним українським істориком. Керівником моєї дипломної був Анатолій Фотійович Трубайчук, темою – «Катастрофа євреїв у Польщі». Паралельно я збирав матеріали по Україні.
– Де Ви працювали після закінчення університету?
– Декан Олександр Сушко мені казав: «Якщо у Вас не буде диплома з відзнакою Ви мусите відпрацювати у школі три роки». Я не боявся школи, любив учнів. Я працював там з третього курсу. Але отримав диплом з відзнакою у 1993. З 27 червня працював у Відділі єврейської історії і культури Інституту національних відносин і політології [тепер Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса] Національної академії наук України. Про вакантне місце там мені розказав Михайло Тупайло. З ним я познайомився на курсах їдишу. Він переклав щоденник Анни Франк з німецької на українську, знав багато мов, у тому числі іврит та їдиш. Також я знав Івана Федоровича Кураса, ім’ям якого зараз названий інститут, де я працюю. Вже 26 років я працюю в інституті. Починав з посади дослідника-стажера. Коли отримав першу зарплату, то на другий день пішов влаштовуватися на роботу у третю школу. У мене була мала дитина, дружина. Жили з мамою.
«Якщо б не моя мама я б не став вивчати історію мого народу, якому забирали життя в немилосердний спосіб»
Меморіал жертвам Голокосту на теренах колишнього табору смерті в Белжеці, Польща
– Дисертацію Ви захищали у рідному інституті?
– Так. Писав дисертацію по ночах. Темою був нацистський геноцид щодо євреїв України у 1941-1944 роках. Керівником був Михайло Васильович Коваль. У 1992-1993 почав їздити у російські архіви. Працював у ГАРФ з фондом 7021. Це був «Фонд Чрезвычайной государственной комиссии по установлению и расследованию злодеяний немецко-фашистских захватчиков и их сообщников и причинённого ими ущерба гражданам, колхозам, общественным организациям, государственным предприятиям и учреждениям СССР (ЧГК)». Читав матеріали по Житомирській, Дніпропетровській, Київській та інших областях. На багатьох цих папках я бачив підпис мого наукового керівника. Він працював з ними ще у 1960-х роках[12]. Але у своїх статтях і монографіях, цитуючи ці матеріали, він замість євреїв писав «мирні радянські громадяни». Коваль надав мені основи дослідницької праці, навчив алгоритму роботи з джерелами. Я ходив до нього додому на вулицю Раскової, зараз – Євгена Сверстюка. Він читав мої тексти. Сказав скоротити машинопис на половину, бо початковий варіант мав близько 300 сторінок. 28 квітня 1996 я захищав свою дисертацію. Це припало на мій день народження. Мені було 28 років. Так вийшло що це було перше дисертаційне дослідження в Україні з історії Голокосту[13]. На урочистостях після захисту я сказав членам спеціалізованої Вченої ради: «Шановні колеги, перший тост буде не про вас. Перший тост буде про мою маму, яка зараз хвора сидить вдома. Якщо б не моя мама я б не став вивчати історію мого народу, якому забирали життя в немилосердний спосіб в роки Другої світової війни. Їх вбили тільки за те, що вони народилися євреями». Професори встали. Через два роки мама пішла з життя. Але встигла мені допомогти з дисертацією. Вдома вона набирала текст на старій друкарській машинці. Набирала всліпу, бо 25 років працювала друкаркою.
– Коли Ви вперше відвідали Ізраїль?
– У 1996 я вперше побував в Ізраїлі. Там вже жив старший брат Марк. Він виїжджав з великими труднощами ще у 1989. У нього забрали квартиру, оголосили «изменником родины». Ми зустрілися і він запитав: «Як ти сюди потрапив?». Я йому сказав, що у нас вже не СРСР, а я приїхав на місяць працювати у архів Яд Вашем і вже маю зворотній квиток. Але невдовзі ще приїду. Він не міг усвідомити, що все змінилося і що я став істориком Голокосту. Тодішнє стажування було першим моїм потужним підвищенням кваліфікації після університету. Відтоді я майже щороку їздив у Яд Вашем. У 1998 я поїхав на сім місяців на стажування в університет Бар-Ілан. Це класичний релігійний університет. П’ять-шість разів на тиждень були заняття з вивчення мови іврит. Умовою гранту було написати і захистити науковий проект івритом. Це був серйозний виклик. Тема роботи стосувалася порівняння методики викладання історії Голокосту в Ізраїлі і в Україні. У червні 1998 року я захистив цей проект в Центрі Лукштейну Університету Бар-Ілан[14].
Видання УЦВІГ
– Чи думали Ви про постійну роботу і життя в Ізраїлі?
– Тоді, коли мені було близько 30 років я мав багато пропозицій. Я міг працювати у Яд Вашем. Міг переїхати з родиною в Ізраїль. Туди у 1996 перебралася і сестра Галя. Ізраїль для мене рідний і близький. Єрусалимом екскурсії проводив. Але Україна моя батьківщина. Я хотів працювати в моїй країні і робити те, що й роблю зараз. І не шкодую.
«Наприкінці 1990-х років я почав переконувати і колег-істориків, і єврейську громаду, що тему Голокосту треба викладати неєврейській аудиторії, бо це частина української історії»
– Як з’явилася ідея працювати з вчителями з тематики Голокосту?
– Все моє професійне життя я викладаю. З 1989 по 2001 роки я працював у школах. Пізніше – в інститутах післядипломної освіти, в неурядових інституціях, співпрацював з «Новою добою» у Львові. У 1996 Фонд Спілберга запросив мене читати курс лекцій з історії Голокосту для їхніх майбутніх інтерв’юерів. Моїми слухачами були мої колеги: Артур Фредекінд, Фаїна Винокурова, Михайло Тяглий, Юлія Смілянська, Тетяна Чайка. У 2005-2007 роках читав курси з історії Голокосту у Києво-Могилянській академії. Я запрошував до співпраці своїх колег – Стера Єлісаветського, Фелікса Левітаса, Жанну Ковбу, Мартіна Феллера та інших. Ми організовували перші навчальні семінари. Запрошували на них вчителів історії з середніх навчальних закладів з різних міст України. Але ця робота була несистематичною, несистемною. Тому наприкінці 1990-х років я почав переконувати і колег-істориків і єврейську громаду, що тему Голокосту треба викладати неєврейській аудиторії, бо це частина української історії. Я розумів, що треба створювати інституцію, яка б системно розробляла методики викладання історії Голокосту, забезпечувала наукову частину, публікувала матеріали. У 1999 вийшла збірка «Катастрофа і опір українського єврейства»[15], де були дві мої розлогі статті. Це я, фактично, вперше зробив докладний аналіз української історіографії історії Голокосту. З того часу я займаюся цією темою. Потім почав писати про проблематику викладання Голокосту і культуру пам’яті[16].
–
Де Ви знайшли підтримку своїх ідей про організацію навчально-методичних семінарів?
– Аарон Вайс, єврей з Борислава, якого врятували українці, був на захисті моєї дисертації, написав відгук як співробітник Меморіалу «Яд Вашем». В кінці 1999 він знову приїхав у Київ. Я тоді був на посаді наукового співробітника у своєму інституті. Викладав у єврейській релігійній школі. Вайс звернувся до мене: «Доктор Подольський, а чи не пора Вам вийти на новий рівень?». Тоді ж запропонував мені створити організацію, яка вивчатиме Голокост. Але радив створити її у Дніпропетровську, бо у Києві на той час не бачив сил. Я порадився з дружиною і вирішив їхати. Інститут зберіг за мною посаду і місце роботи. В кінці 1999 я поїхав у Дніпропетровськ і став першим директором новозаснованого Центру «Ткума» («Відродження» – з івриту). Ми підписали контракт на півтора роки з можливістю продовження. Працював там до березня 2001. Це був надзвичайно плідний час. Ми збирали матеріали для майбутнього музею, записували інтерв’ю, проводили конференції, читали лекції, видавали «Вісник Ткума», нав’язали контакти з українськими та іноземними колегами. Я навчився організаційній роботі, знаходити фінансування. Це все мені згодилося після повернення в Київ.
–
Чому Ви не продовжили контракт?
– Я загубив себе як дослідника. Часу на наукову роботу практично не залишалося. Я не міг вільно відвідувати наукові конференції поза Дніпропетровськом. Крім того «Ткума» була повністю підконтрольна єврейській громаді, а мій задум був створити незалежний науково-освітній центр, що співпрацює з вітчизняними і зарубіжними науковими і педагогічними установами.
«Український центр вивчення історії Голокосту не є єврейською інституцією, хоча у фокусі нашої діяльності – єврейська історія»
– Отже, Ви вирішили заснувати власну організацію?
– Так. У 2002 році на мапі неурядових наукових і освітніх інституцій країни з’явився Український центр вивчення історії Голокосту – УЦВІГ. Ідея створення саме такого Центру належала групі науковців і освітян, в якій, крім мене, були мої добрі друзі і колеги: Михайло Тяглий, Ілля Кабанчик, Артур Фредекінд, Ілля Медвинський, Стре Єлісаветський, Віталій Нахманович. Ми тоді оголосили світові про своє створення. Головна мета УЦВІГ – це координація наукових та освітніх ініціатив з вивчення історії Голокосту і збереження пам’яті про жертви цього злочину. Покійний академік Іван Курас привітав створення нашого Центру і запропонував кімнату у своєму Інституті. Зараз ми маємо там три кімнати і бібліотеку. Інститут дав нам ресурсну підтримку. УЦВІГ не є єврейською організацією, хоча у фокусі нашої діяльності – єврейська історія. Ми не єврейська культурна організація чи частина єврейської громади, ми українська науково-освітня організація. Це є принциповим і важливим для мене і моїх колег, тому що саме така позиція репрезентує історію Голокосту як складову частину історії України ХХ століття, вписану в історичний контекст Другої світової війни на українських теренах. Відстоюю такий погляд досі.
– Які головні напрями діяльності Центру?
– За сімнадцять років своєї діяльності ми фактично розробили систему неформальної освіти про Голокост в Україні, яка очевидно впливає на розвиток формальних педагогічних інституцій в країні. Ми започаткували постійні семінари і літні школи для вчителів. З 2006 року ми щороку організовуємо в різних місцях країни освітні семінари-школи з вивчення та викладання історії Голокосту для вчителів середніх навчальних закладів. З кращих випускників таких шкіл ми створюємо і відправляємо групу українських вчителів для підвищення кваліфікації у Меморіал «Яд Вашем». З 2008 року співпрацюємо у підготовці викладачів з Меморіалом Шоа у Парижі. Організовуємо для вчителів, студентів і молодих науковців освітні подорожі до європейських місць пам’яті та меморіалів жертвам Голокосту, наприклад, до Белжецю, Майданеку в Любліні, у меморіальний і освітній комплекс «Будинок Ванзейської конференції» в Берліні. Проводимо і щорічні учнівські конкурси дослідницьких і творчих робіт з історії Голокосту, презентуємо разом з партнерами освітні виставки. Колись, в 2002-2003 роках, учасниками таких учнівських проектів були Віталій Бобров і Надія Уфімцева, які зараз є співробітниками УЦВІГу!
За останнє десятиріччя випускниками наукових і педагогічних проектів Українського центру вивчення історії Голокосту, фактично нашими вихованцями стали молоді українські історики та історикині, які вже відомі своїми дослідженнями: Роман Михальчук, Михайло Мартиненко, Оля Колесник, Мирон Гордійчук, Юрій Радченко, Надія Скокова, Світлана Осіпчук, Артем Харченко, Іван Капась, Володимир Зілінський, Ірина Моторна. Також Андрій Усач, Наталя Івчик, Петро Долганов – в 2013-2014 вони вчилися на наших літніх школах і після цього пішли в люди. Для мене дуже важливо, що мої учні стають моїми колегами. Випускники наших шкіл і семінарів є координаторами проектів Центру по цілій Україні. Ми створили перший в Україні науковий часопис з історії Голокосту – «Голокост і сучасність. Студії в Україні і світі». Перший номер з’явився у 2005 році. Публікуємо статті українських і зарубіжних істориків. Професорка Венді Лауер писала нам, що ми є єдиним таким періодичним науковим часописом на просторах Східної Європи. Маємо також періодичний інформаційно-педагогічний бюлетень «Уроки Голокосту». Також ми маємо різні видання – наукові праці, джерела, навчально-методична література. У 2012 році започаткували книжкову серію «Бібліотека спогадів про Голокост». Перекладаємо з різних мов – англійської, польської, їдиш, німецької та інших. Серед наших перекладів книжки відомих вчених Омера Бартова, Венді Лауер, Роберта Кувалека, спогади Мікаеля Гауптмана, Майкла Дімента тощо.
– Які найновіші проекти УЦВІГ?
– У нас з 2016 року є спільний проект з Музеєм історії Києва і Українським інститутом національної пам’яті під назвою «Бабин Яр. Пам’ять на тлі історії». Видали путівник для вчителів, а тепер готуємо його інтерактивний варіант. Розробляємо нові методики викладання і порівняння Голокосту з іншими геноцидами минулого століття. З 2011 року маємо великий спільний проект з німецьким Міністерством закордонних справ і фондом «Меморіал вбитим євреям Європи» у Берліні щодо меморіалізації місць масових вбивств євреїв в Україні. Проект має назву «Захистимо пам’ять». Центр відповідає за підготовку вчителів і наукові дослідження. Ми разом з партнерами відкрили ряд меморіалів на теренах України (Львівська, Волинська, Рівненська області. В 2019 році будуть відкриті меморіали жертвам Голокосту і геноциду ромів в 11 місцях Житомирської і Вінницької областей). Готуємо новий виставковий проект про єврейських дітей України в часи Голокосту, заснований на великій кількості джерел. Серед планів маємо переклад спогадів «Війна Клари» з польської, нової монографії Венді Лауер про долю німецьких жінок в роки війни з англійської. Головне – продовжуємо наші щорічні педагогічні проекти для вчителів шкіл, студентів, молодих науковців, викладачів університетів.
«Добрі історики мають відчувати відповідальність за свою роботу, усвідомлювати, що дійсно впливають на людей, на поступ суспільства»
– Які книги Ви б радили читати тим, хто хоче вивчати історії Голокосту?
– Можливо, в першу чергу, спогади тих, хто пережили цей жах. Думаю, що через персональні людські історії, історії родинні ми можемо бодай трохи наблизитись до розуміння, що сталося з одними людьми в нелюдських умовах, які створили інші люди. Відчути як все було складно і неоднозначно. Вартує читати Прімо Леві, Тадеуша Боровського, Елі Візеля, Сімону Вейль… Серед класичних академічних, наукових видань порадив би праці Рауля Гільберга, Крістофера Браунінга, Сауля Фрідлендера, Єгуди Бауера, Іцхака Арада, Дана Міхмана, Томаша Гроса, Дітера Поля, Тімоті Снайдера.
– Які праці з історії Голокосту в Україні, на Вашу думку, мають бути в бібліотеці істориків цієї теми?
– Дякувати Богові, за останні два десятиріччя поступово формується в Україні історіографія Голокосту, ця проблематика стає повноцінним напрямом досліджень в межах студій з історії Другої світової війни. У такий бібліотеці мають бути книжки Жанни Ковби, Олександра Круглова, Віталія Нахмановича, Фаїни Винокурової, Максима Гона, Фелікса Левітаса, Михайла Тяглого, Івана Химки, Ярослава Грицака, Яківа Хонігсмана. Видана вже певна кількість документальних збірок, серед них раджу збірник джерел «Бабий Яр: власть, человек, історія». Безумовно, науковий часопис «Голокост і сучасність. Студії в Україні і світі». З 2005 і до сьогодні світ же побачило 18 номерів. Також є вже ціла низька ґрунтовних педагогічних видань та спогадів, що заслуговують бути в цій бібліотеці. Гарна колективна праця «Шоа в Україні: історія, свідчення, увічнення», що нещодавно була перекладена українською.
– Скажіть, будь ласка, якими на Вашу думку мають бути добрі історики? Що для цього треба?
– Складне питання, думаю періодично над цим останні вже майже 30 років…Чіткої відповіді і досі не маю…Можливо, ці люди – добрі історики, крім професійних, фахових чеснот (історичні знання, аналітична робота з джерелами, знання мов, вміння писати тексти, які будуть читати, вміння викладати, бути творчою особистістю), мають все таки відчувати відповідальність за свою роботу, розуміти чи усвідомлювати, що дійсно впливають на людей, на поступ суспільства. Важливо мати емпатію до минулого, завжди не забувати про контекст і умови, в яких люди жили і робили той чи інший вибір, не забувати, що людський досвід різний і суб’єктивний. І в такому разі можливо одне з непересічних завдань істориків не боятись і демонструвати це різноманіття людської історії.
– Дякую Вам за розмову!
Розмовляла Марта Гавришко.
У публікації використано світлини з приватного архіву Анатолія Подольського та з відкритих джерел.
_____________________
Анатолій Подольський – кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник відділу теорії та історії політичної науки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Ф.Кураса НАНУ, директор наукової та освітньої громадської організації Український центр вивчення історії Голокосту. Народився у 1968 році у Києві. Навчався, працював, служив в армії. У 1993 році закінчив на відмінно історичний факультет Київського педінституту ім. А.Горького (тепер Український державний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова). Того ж року став науковим співробітником Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. З 1989 року розпочав педагогічну діяльність. Викладав у школах, коледжах, Національному університеті «Києво-Могилянська академія». В 1996 році захистив кандидатську дисертацію на тему «Нацистський геноцид щодо євреїв України 1941-1944». Автор більше 70 публікацій, присвячених питанням єврейської історії та історії Голокосту. Учасник багатьох міжнародних конференцій і семінарів з єврейських студій в Україні, Росії, Ізраїлі, Великобританії, Польщі, Білорусі, Німеччині, Молдові, США. У 2000-2001 роках на запрошення Американського єврейського розподільного комітету “Джойнт” був засновником і керівником першого в Україні науково-просвітницького центру з вивчення історії Голокосту – «Ткума». З березня 2002 року за підтримки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України і Фонду розвитку єврейських громад у Росії і Україні (JCDF, New-York) заснував наукову та освітню громадську організацію Український центр вивчення історії Голокосту, яку очолює до сьогодні. Живе і працює у Києві.
_____________________
[1] Субота ( Шабат – на мові іврит) – одне з головних єврейських свят, дотримання якого є важливою заповіддю Тори (Закон – на мові іврит. Старий Заповіт у християнстві). За єврейською класичною традицією це сьомий день тижня, день спокою і відпочинку.
[2] Маца – пасхальні прісні коржи. Сидур – ( седер – на мові іврит порядок) – збірка єверйських щоденних та святкових молитв. Песах – одне з головних свят за єврейської релігійною традицією. Свято свободи, входу з єгипетського полону.
[3] Після закінчення війни в Європі в 1945 році, за різними свідченнями і спогадами, сталінське керівництво в СРСР певний час не дозволяло демобілізувати солдат і офіцерів Червоної армії, що мали бойовий досвід. Значна кількість таких військових провела в армії всі роки війни і ще перші післявоєнні роки. Вони поверталися додому після 8-10 років перебування на військовій службі.
[4] Айнзацгрупи або ейнзацгрупи (Einsatzgruppen) — оперативні групи; мобільні поліцейські формування, призначені для знищення військовополонених, проведення акцій з ліквідації населення на окупованих територіях. Виділялися зі складу СД, СС, поліції безпеки й підпорядковувалися головному імперському управлінню безпеки (RSHA). А., які поділялись на айнзатцкоманди по 100 осіб і зондерко+ манди. Головним завданням А. у Польщі було знищення польської інтелігенції та євреїв. Перед вторгненням на територію СРСР було створено чотири А. (весна 1941 р.) загальною чисельністю спочатку близько 2000 осіб. За період своєї діяльності до літа 1942 р. А. знищили на території СРСР близько 750 тис. осіб, переважно євреїв. На України А. «С», «D» знищили понад 200 тис. євреїв. Були розформовані у 1943–1944 рр.
[5] Белжець – один з нацистських таборів смерті, створений на теренах Східної Польщі німецькими окупантами з метою вбивства польських євреїв та євреїв інших європейських країн. З березня по грудень 1942 року в цьому таборі було знищено близько 450 тисяч людей.
[6] Перец Маркіш – відомий єврейський радянський письменник з м. Полонне Хмельницької області. Був розстріляний в серпні 1952 р. за сфабрикованою радянським керівництвом справою Єврейського Антифашистського комітету (ЄАК).
[7] Лешек Колаковський – відомий польський філософ, дисидент, спочатку прихильник, а потім критик марксизму.
[8] За давньою традицією ашкеназім (Ашкеназ в перекладі з івриту – Німеччина, на сьогодні так називають єврейські громади європейських країн, у тому числі й українських євреїв) дитину називали на честь померлого родича, брали чи повне ім’я чи хоча б першу літеру цього імені.
[9] Тут мова іде про друге видання Большой Советской Энциклопедии (1949-1958 рр.)
[10] Процентна норма для євреїв – обмеження вступу євреїв в університети на теренах Російської імперії. Ця норма діяла з 1886 по 1917 рр.
[11] Їдиш – одна з мов єврейського народу. Сформувалася в Європі на початку ХІІ століття. Поширена серед євреїв-ашкеназів.
[12] Наприклад: Коваль М. В. Історія пам’ятає: Кривавий шлях фашистів на Україні. – К.: Політвидав України, 1965. – 112 с.
[13] Подольський А. Нацистський геноцид щодо євреїв України (1941–1944 рр.) : дис. … канд. іст. наук : 07.00.05 / Подольський Анатолій Юхимович ; НАН України, Ін-т нац. відносин і політології. – К., 1996. – 171 с.
[14] Центр Лукштейна при Університеті Бар-Ілан в Тель-Авіві – науковий і педагогічний центр, створений у середині 1990-х років з метою підвищення кваліфікації науковців і викладачів з єврейської історії і культури
[15] Катастрофа і опір українського єврейства: Нариси з історії Голокосту і Опору в Україні.-. К.-1999.
[16] Див. тут
