Феодосій Стеблій: «Завжди було на кого орієнтуватися і з кого брати приклад»

«Моє дитинство – це останні роки довоєнної Польщі»

“Елєментаж” versus“Буквар”

Хочу почати з того, що родом я із Брідщини, з села Суходоли теперішнього Бродівського району Львівської області (в радянський час село належало до Заболотцівського району). Моє дитинство – це останні роки довоєнної Польщі (я 1931-го року народження). До першого класу школи я ходив, власне, останнього року міжвоєнної Польської держави. Раніше наша початкова школа була україномовною, але десь у другій половині 1930-х років з ініціативи пана поміщика Вєжбовського стала польськомовною. Відповідно, підручник був польською мовою і таке інше… Це не викликало у мене завзяття: річ у тім, що раніше тато купив мені книжку – не пам’ятаю, як вона називалась, але на зразок сучасного “Букваря”, – і я вже вмів читати українською мовою. А тут треба було читати “Елєментаж”. Було це нелегко і не зовсім цікаво. Що цікаво: раніш, у дитячому садочку, я вперше виступав публічно з таким віршем:

Я – український козак,

Я не знаю, що то ляк.

В мене серце як дзвін –

Я не уступлю з цих піль.

Я не дам, я не дам

України ворогам!

І як тупнув ногою, що аж весь зал сміявся. Уявіть собі: в дитячому садочку, в часи польської влади – і такий виступ.

Пізніше я шукав той “Буквар”, що його купив мені батько, але не знайшов.

Історія очима дитини. Стрийко і синьо-жовтий прапор

Навчання у другому-третьому класі було вже у радянській школі (1939–1941). Що цікавого з громадського життя того часу мені запам’яталося? Передусім – вшанування пам’яті покійних Євгена Коновальця і генерала Мирона Тарнавського у 1938 році. А чому запам’яталося? Бо мій стрийко Степан був господарем на плебанії священика і організував цю подію. В церкві стояв катафалк, вбраний хвоєю, були виставлені портрети, стояла почесна варта у військовій формі, а ми, малі, бігали дивитися і дуже дивувалися, що ті військовики стоять як неживі.

Але невдовзі настав 1939-й рік, має прийти радянська влада, і той же мій стрийко поставив арку – вітання “визволителям від польської влади” – і прибрав її синьо-жовтими прапорами. Але керівник Бродівської райради Олексюк каже: “Е ні! То неправильно. Треба зняти синьо-жовті прапори”. І їх замінили прапорами червоними, з якими й зустрічали радянську владу. Стрийко Степан тоді очолив народну міліцію, декілька місяців побув керівником, а потім зник. Через кілька місяців одержуємо листа з Сибіру, – пробував перейти кордон на Захід, його спіймали, і він опинився в Сибіру. А там йому, видно, довго не пощастило побути. Напевно, з ним погано поводилися, бо вмер від крововиливу в шлунок. Побили, очевидно.

Мрія про книжечку Крип’якевича, шкільний театр, хоровий спів

Четвертий клас був дуже цікавим. То вже був час німецької окупації. Нашою вчителькою була Євгенія Мазурик. Перше, що я побачив в тому класі – книжечка-підручник “Історія України”. В дуже гарній червоній обкладинці. Думаю, що автором був Іван Крип’якевич. Я мріяв про ту “Історію України”, не мав її, але пізніше знайшов. В той час на шкільній сцені я грав роль Тараса Шевченка, малював його могилу і пояснював своїй подрузі, що вона означає. Також брав участь у вертепі: стояв біля Гробу Господнього у військовій формі і пильнував його, а мій далекий родич Ярослав Батенчук був у ролі ангела.

Пригадую проголошення незалежності України (Акту відновлення Української Держави) у 1941-му році. Наш священик, отець Іван Наумів, був одним із його організаторів. В клубі з’явилися синьо-жовті прапори, відбулося посвячення могил в сусідніх селах Боратині і Голосковичах. Тодішня вчителька на Новий рік зібрала нас і повела до отця Наумова до плебанії, ми вітали його всім класом, а він нагороджував кожного, даючи по п’ять ґрошів. Що цікаво: перші уроки релігії були саме від отця Івана Наумова в часі німецької окупації. П’ятий клас я відбував уже в школі села Пониква. Знову зовсім інша ситуація – бо знову радянський час. Шостий клас теж проходив у Поникві, але я не закінчив його, бо почалася війна і через село проходив фронт. І нарешті 7–10 класи – в Ясенівській середній школі.

Окрім навчання, я брав участь у виставах шкільного театру. У 1949-му році почав виступати в церковному хорі. Оскільки наш священик не перейшов на православ’я і втратив парохію, то врешті опинився в іншому селі – Черниця, де, до речі, жив Мирон Тарнавський. Так от, ми, хористи, подалися через ліс до Черниці, і на св. Івана відспівали нашим хором Службу Божу. Потім нас прийняли в отцевій квартирі, а ми співали пісні з концерту, який він раніше організував у нашому селі.

У хорі Ясенівської школи мені довелося брати участь у виконанні Шевченкового “Заповіту” на музику Михайла Вербицького. Власне, співали його два хори: перший хор починав, а другий вступав через два такти. Брав я участь і в струнному оркестрі, концертуючи з ним у різних селах, в тім числі і в нашому.

«Тато каже: “… єдине, що я тебе прошу: проти Бога, проти церкви – ніколи”»

Раннє учительство

Коли я закінчив школу, мене делегували на курси вчителів 1–4 класів разом із групою випускників: ми проходили навчання в одній із львівських шкіл. Щоб не втрачати часу, я водночас вступив на історичний факультет Львівського університету – на заочний відділ при додатковому наборі у 1949 році. Оскільки після закінчення курсів я мав призначення працювати з учнями 1–4 класів, то мене скерували викладати історію в семирічну школу села Раковець тодішнього Щирецького, а тепер Пустомитівського району. Там я працював два роки (1949–1951). Насправді викладав різні предмети: крім історії, також хімію, природознавство і навіть фізкультуру (треба було набирати певну кількість годин). З колегами ми організували драматичний гурток, ставили виставу “Мартин Боруля”, де я грав ролі музиканта і писаря. Також була вистава А. Чехова “Хірургія”. Вчитель А. Сухін грав хворого, якого я у ролі зубного лікаря мав рятувати від болю: він настільки майстерно зіграв роль жертви зубного болю, що зал реготав досхочу. Також я організував шкільний хор, з яким ми зайняли перше місце в районі. Чому перше місце? Тому що ми співали пісню, присвячену фронтовикам, а завідувач райвно був зворушений, от і присудив нам перше місце.

Комсомол і комуністична партія

Коли я почав працювати в Раковецькій школі і ще не встиг звикнути до роботи, то якраз почали створювати комсомольські організації. (А ще раніше, пригадую, коли я вчився в Ясенівській школі, був у десятому класі, приїжджали завідувач райвно і секретар райкому комсомолу зі зброєю, клали на стіл автомати і питали: “Записуйтесь у комсомол!” Ніхто з нас не записався. Викликали кожного в приймальню: “Записуйся в комсомол!” – “Не записуюсь!” – “Чому не записуєшся?! – “Не записуюсь тому, що ходжу до школи дев’ять кілометрів, виходжу вранці – темно, повертаюсь – темно. Мене можуть зустріти і побити, я не хочу”. І так ніхто й не записався, комсомольської організації тоді в нас створено не було. Утворили вже згодом).

Отож поїхав я додому, до батьків, і кажу: “Мене тягнуть в комсомол! Що я маю робити?”. Тато каже: “Знаєш що? Ми з мамою вже старші люди, нам вже нічого не страшно, а ти молодий, починаєш життя, дивись, якщо вже нема ради, то вступай в комсомол, але єдине, що я тебе прошу: проти Бога, проти церкви – ніколи” (що й було в моєму житті).

Не встиг я вступити в комсомол, як у селі створили партійну організацію. Був представник райкому партії, уповноважений в селі, був голова сільради – комуніст, а третього не було. А їм треба створити партійну організацію. Тягнуть вже мене в партію. Ну, що робити? Я вже не їздив додому питати, лиш виконував батьківську настанову. Так я став членом партії. Але недовго покерував тою групою. А за кілька місяців до ліквідації радянської влади і проголошення Незалежності України я перестав платити членські внески і таким чином з партії вийшов.

Після завершення першого і другого курсів заочного навчання в університеті я перейшов на стаціонар. Це сталося за сприяння Якова Товстухи – відомого викладача, який згодом виїхав на Схід. Він випросив ректора Євгена Лазаренка перевести мене на денну форму, і я став студентом третього курсу. Моєю спеціалізацією на останніх курсах була історія південних і західних слов’ян. Але, крім того, я був керівником факультетського хору, редактором стінгазети факультету, членом комсомольського бюро факультету (відповідав за культуру). По завершенні навчання отримав диплом з відзнакою.

Про вибір стати істориком

Думаю, все почалося з дитинства. Коли я був у четвертому класі, вчителька Євгенія Мазурик (не знаю, що її спонукало), послала мене до отця Івана Наумова: він, мовляв, має гарні книжечки і буде давати тобі читати. От я і почав читати з його бібліотеки книжки на історичну тематику (князі, козаки, Сагайдачний…). Мабуть, тоді й з’явилося зернятко майбутнього інтересу. Потім у школі різні були ситуації, бо в різний час вчителі історії то були, то їх не було… А в десятому класі директор школи, білорус Шипко, каже: “Стеблій, маєш підручник, ставай на моє місце, розділ такий-то маєш зачитати зараз своєму класові, а я йду на виклик райкому партії до телефону”. І пішов. Я починаю читати, але десятикласники – молоді хлопці і дівчата – кажуть: “Та ми прочитаємо то все собі вдома”, тож я перестав читати і поміж нас почалися розмови… Далі, коли вчився на історичному факультеті, мав справу з добрими викладачами. Володимир Горбатюк, якого не раз критикували за те, що був політично заанґажованим, викладав історію України добре, з його лекцій я записав гарний конспект. На кафедрі історії південних і західних слов’ян була спеціалізація при Дмитрові Леонідовичу Похилевичу – чудовому професорові, а старший викладач Володимир Борис нас всіляко підтримував і допомагав. Ну, а потім – написання дисертації, робота в Інституті суспільних наук у відділі історії України і так далі…

«Я пішов до історичного архіву, де опанував готику, почавши читати документи, друковані цим шрифтом (і тоді, і тепер є небагато людей, які це вміють), і на основі відчитаних документів написав кандидатську дисертацію»

Архів, готика, селянський рух

В аспірантурі я опинився після смерті Сталіна. Тоді Берія запропонував підтримувати місцеві кадри. Спершу аспірантами стали Володимир Чорній, Степан Трусевич, а вже наступного року і я, опинившись на кафедрі історії СРСР за спеціалізацією “історія України”. Моїм керівником був професор Григорій Гербільський, який запропонував тему для дослідження “Селянське питання в публіцистиці Галичини”. Але для того, щоб почати занурюватися в цю тему, треба було вивчити історію селянства, його становище, специфіку селянського руху. Тож я пішов до історичного архіву, де опанував готику, почавши читати документи, друковані цим шрифтом (і тоді, і тепер є небагато людей, які це вміють), і на основі відчитаних документів написав кандидатську дисертацію. Тож уже не треба було займатися публіцистикою, лише історією селянського руху. Вийшла ця праця під назвою “Антифеодальна боротьба селян” (замість “Селянський рух у Східній Галичині у першій половині ХІХ ст.”).

Інститут Крип’якевича

Закінчивши аспірантуру, я одержав призначення на посаду викладача історії комуністичної партії у Львівський політехнічний інститут. В жодному разі не хотів на це йти, аж ніяк не був на це налаштований. З Володимиром Грабовецьким, який вже кілька років працював в Інституті суспільних наук і з яким я вже був знайомий, раджуся, що ж мені робити. А він каже: “В нас оголошено конкурс – давай заяву”. Я подаю заяву і стаю молодшим науковим співробітником Інституту.

Коли розпочав свою працю, то директор, академік Іван Крип’якевич, поставив умову – обрати темою дослідження якусь проблему радянської доби, оскільки Інститут (і Крип’якевича зокрема) критикували за недостатнє дослідження тогочасних процесів. Тож я став дослідником радянського періоду, обравши своєю темою історію вищої освіти в західних областях України. Опублікував кілька статей. Та це було недовго, бо згодом я повернувся до своєї питомої проблематики – історії селянства: опублікував низку статей, брав участь у виданні “Історії селянства України” (1967), став автором розділу у сучасному двотомнику “Історія українського селянства” (2006), підготував і видав збірник документів “Класова боротьба селянства Східної Галичини” (1974), брав участь у виданні збірників “Селянський рух на Україні” у двох випусках (1978, 1985), “Історії Української РСР” (1982–1983), монографії “Торжество історичної справедливості” (1968). Її багато разів рецензували, до певної міри вона була вихолощена, але все-таки на сьогодні це найкраща робота з історії західноукраїнських земель. Потім було видання “Історія Львова” (1984), серед інших я теж керував його підготовкою. Згодом вийшла “Історія Львова у документах та матеріалах” (1986), відтак колективна монографія “«Руська Трійця» в історії суспільно-політичного руху і культури України” (1987), де я був відповідальним редактором і співавтором, а згодом – збірник документів “Русалка Дністрова” (1989).

Про контакти з відділом української літератури

З інститутським відділом української літератури у мене завжди були дуже гарні контакти, можливо, й найтісніші. Знав я академіка Михайла Возняка, хоча й недовго. Більше контактів мав тоді, коли керівником був Степан Васильович Щурат. Добрий зв’язок із ним поширювався на приємний і плідний контакт із відділом загалом. До сьогодні з колишніми його працівниками, зокрема Любомиром Сеником, Романом Кирчівим, контактуємо як друзі з тодішніх років.

Сумнозвісною була історія із закриттям відділу. Вийшло ось як. До Інституту у відділ літератури (саме таку назву він мав тоді) потрапила Мирослава Гурладі. Її нав’язав обком партії, де її чоловік був одним із керівників. Вона почала працювати, проте ніяк не приживалась – ані науково, ані по-людськи. На початку 1970-х років у відділі почала назрівати ідея усунути її, я теж це підтримав. На Вченій раді проголосували проти неї. Вона ж почала боротьбу за відновлення своєї позиції. “Підняла” всі структури: обком партії, ЦК і т. д. Десь так наприкінці 1970-го – на початку 1971 року приїхала величезна комісія з Києва вивчати справу, працювала кілька тижнів. І нарешті підсумувала: “Ну, напевне, треба буде її з Інституту забирати”. Але пройшов час, вона чомусь залишилася, а ситуація змінилася в той бік, що відділ літератури розформували. Припускаю, що, можливо, якоюсь мірою причетний до тієї справи колишній директор Інституту В. Чугайов. Може, я помиляюсь, але так мені здається: він позбувався відділу, який найбільше схилявся до «націоналізму». Тож відділ був розформований. Пізніше він був відроджений, але сьогодні, на жаль, його склад вже не настільки численний, як тоді: а це було майже 20 працівників, усі робили дисертації, був справжній творчий рух. На щастя, сьогодні у відновленому відділі є можливість продовжувати той змарнований інститутський літературознавчий напрямок, що свого часу успішно працював. Можу лише побажати, аби він зміцнював свої сили, наповнював кадри і мав гарні результати, такі ж, як мав колишній, перший відділ літератури.

«Ніколи не мав бажання бути директором»

Про макулатуру і небажання бути директором

В Інституті я вже 59 років. Думаю, що це немало. За час моєї праці директорами були Іван Крип’якевич, Мирослав Олексюк, Володимир Чугайов, Михайло Брик, Ярослав Ісаєвич, Микола Литвин. Не знаю, чи є в нашому середовищі багато людей, які могли працювати за стількох директорів (за двох із них – Чугайова і Брика – я був заступником). На посаді завідувача відділу історії України (тепер – нової історії України) я працював понад 35 років.

Попри те, що перед виборами я був першою особою, якій запропонували взяти участь у конкурсі, я ніколи не мав бажання бути директором. Михайло Брик питав мене: “Може б, Ви були?..” Я відповів: “Ні-ні, не хочу. Мені досить вже понад 15 років бути заступником директора і псувати папери”. Цілі шафи містили стоси складених паперів, а потім вчений секретар Інституту Василь Горинь здавав їх у макулатуру.

Інститут Ісаєвича

Після проголошення Незалежності України в 1991 році Інститут суспільних наук обрав своїм керівником Ярослава Ісаєвича, хоча у той час він був за кордоном. Наприкінці 1980-х років йому пощастило поїхати до Сполучених Штатів Америки читати там навчальні курси, працювати, публікуватися. А тим часом зрікся влади критикований нашими відділами директор Михайло Брик. Виникло питання про перші вибори директора. Керівник відділення історії, філософії і права Президії Академії наук України академік Іван Курас запропонував мені висунути три кандидатури. Я, бувши тоді виконувачем обов’язків директора, вибрав, на мою думку, найкращі. Перший – Юрій Сливка, найкращий в Інституті керівник відділу. Курас каже: “Ні!” Я зрозумів, до Ю. Сливки були претензії за якісь його небажані для влади справи. Другий – Степан Макарчук, – декан історичного факультету Львівського університету – працював лектором в обкомі партії. І. Курас: “О, добре!” Але коли про це стало відомо працівникам, здійнявся рейвах. С. Макарчук відмовився. Залишилась третя кандидатура – Ярослав Ісаєвич. Врешті його й обирають директором Інституту. Він у той час перебував за кордоном, але приїхав на вибори. А розмова з працівниками обкому партії була така: “О, безпартійний, але ми його приймемо в партію”. Але не було потреби, та й він не хотів, бо вже змінилась ситуація. Ярослав Ісаєвич найдовше пробув керівником нашого інституту з усіх директорів. І його обрали на цю посаду за моєю пропозицією. Після того, як він став директором, я залишився завідувачем відділу до 2013 року.

Про співпрацю з українськими та іноземними істориками

З українських істориків, контакти з якими мали на мене вплив, передусім назву академіка І. Крип’якевича. Також це працівники Інституту історії України НАН України В. Сарбей, Г. Сергієнко, Ф. Шевченко.

Із закордонними вченими та науковими осередками у мене завжди були тривкі контакти. Я виступав з доповідями під час наукових конференцій в Новому Саді (1977), Пряшеві (1991), Відні (1992), Траттені (1992), Перемишлі (1992, 1994, 2000, 2002), Кракові (1995), Щеціні (1998), Варшаві (2002), Вюрцбурґу (2002). У Будапешті працював в архіві над пошуком документів про “Русалку Дністрову” (1984), до Франції їздив на екскурсію (1971).

У Львові я підтримував контакти з іноземними вченими переважно під час наукових конференцій або під час їхнього прийняття в Інституті, зокрема з Е. Деаком, Ґ. Витрженсом, А. Морічем (Австрія), Е. Нідергаузером (Угорщина), Н. Валашковою (Чехія), Ю. Бачею, Л. Гараксимом, В. Матулою, М. Мольнаром, М. Мушинкою (Словаччина), С. Заброварним, С. Козаком, Я. Козіком, В. Мокрим, С. Стемпенем (Польща), І. Бережницьким, М. Богачевською-Хом’як, Л. Винаром, Г. Грабовцем, Я. Пеленьським, О. Пріцаком, І.-П. Химкою (США), В. Веригою, М. Марунчаком, Я. Розумним (Канада), С. Сарахманом (Англія) та ін.

Під час українсько-австрійських семінарів у «Львівській політехніці» (1994, 1995, 1997) за моєю участю виступали з доповідями В. Я. Бігль, Е. Деак, О. Пікль, Н. Райзінгер, а під час академії з нагоди 50-річчя Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України і мого 70-річчя (2001) – М. Богачевська-Хом’як (США), Х. Ганнік і Д. Гец (Німеччина).

У 1990 і 1999 роках я був співорганізатором наукових академій у Львові, присвячених вшануванню пам’яті речника чесько-українських взаємин Фр. Ржегоржа, а у 2017-му, під час наукової конференції “Дала нам Чехія чоловіка з золотим серцем”, мав змогу оприлюднити свій спомин про присвячені йому колишні академії.

Брав я участь в організації Шашкевичівських читань у Львові (1991, 1994), Дрогобичі (1989), Івано-Франківську (1994), Бережанах і Бучачі (1998). Тексти виголошених на них доповідей і окремі статті закордонних авторів опубліковані у різних випусках збірника наукових праць “Шашкевичіана”, зокрема це праці І. Герус-Тарнавецької, М. Марунчака, П. Брока, Я. Розумного, М. Тершаківця, С. Козака, П. М. Ісаїва, В. Радзикевича, В. Дорошенка, М. Неврлого, Ґ. Витженса, Й. Шелепця, В. Матули.

Завдяки контактам і постійній науковій співпраці з різноманітними вченими та науковими середовищами мені пощастило публікувати результати своїх досліджень у наукових виданнях за кордоном (у Польщі, Сербії, Словаччині, США, Угорщині).

«Про виховання шашкевичезнавців варто думати й на дальшу перспективу»

Дослідження. Видання. Шашкевичіана

“Львів: історичні нариси” (1996), “Львівщина: історико-культурні та краєзнавчі нариси” (1998), “Броди і Брідщина” (1998). Це назви збірників, в яких я брав участь. Потім – “Іван Крип’якевич у родинній традиції, науці, суспільстві” (2001; наступний випуск – 2016), “Предтеча «Руської Трійці»” (2003), “Історія Львова” (2007; я був відповідальним за другий том цього тритомника), “Галичина на перехрестях історії” (2011). Також я упорядник видання “Маркіян Шашкевич – провісник незалежності соборної України” (2011), “Русини” і “Голос галичан” М. Шашкевича (2011), “Шашкевичіана Івана Крип’якевича” (2012), автор історико-культурного нарису “Шашкевичів край Золочівщина” (2007).

Наступні видання: упорядкування збірників “Тарас Шевченко і Галичина” (2014) – статті українських науковців про Тараса Шевченка, “Шевченкознавчі студії” – 13 моїх статей. У збірнику “Тарас Шевченко: галицький вимір” (2014) я співавтор. Ще кілька видань: “«Просвіта» – оберіг незалежності та соборності України” (2010), “Митрополит Михайло Левицький та його доба” (2010), “З творчої спадщини композитора-піснетворця Ярослава Батенчука” (2015). Це, скажемо так, основні показники мого наукового доробку новітніх часів.

Варто також згадати публікації про діячів Української Греко-Католицької Церкви в наукових збірниках та енциклопедичних виданнях. Зокрема, про чотирьох митрополитів: Михайла Левицького, Спиридона Литвиновича, Антонія Ангеловича, Григорія Якимовича; двох єпископів: Івана Снігурського, Михайла Куземського; шістьох каноніків: Венедикта Левицького, Михайла Гарасевича, Григорія Гинилевича, Івана Лаврівського, Григорія Шашкевича, Івана Могильницького і 23 священиків, серед них Михайла Вербицького – відомого автора гімну України, діячів “Руської Трійці” Івана Вагилевича, Якова Головацького і Маркіяна Шашкевича, відомого автора “Слова перестороги” Василя Подолинського. Цього циклу стосується також серія “Перемишль і Перемиська земля протягом віків”, яка була впорядкована за моєю участю і в якій розміщено мої статті про перемиський культурно-освітній осередок (про видатних діячів Василя Подолинського, Івана Карпинця, Михайла Вербицького і перемиську Руську Раду 1848 року).

Хотів би згадати й серію під назвою “Шашкевичіана”. Вже видано шість випусків цього збірника у трьох книгах. Це матеріали кількох десятків Шашкевичівських читань, влаштованих Шашкевичівською комісією з часу її заснування у 1991 році. Готуються до друку ще два випуски “Шашкевичіани” – сьомий і восьмий. Сподіваюся і на чергові випуски серії “Бібліотека Шашкевичіани”.

Про спонуку вивчати діяльність “Руської Трійці”

Я родом зі села Суходоли Бродівського району на Львівщині. Коли ще був молодим вчителем у школі, кожного разу їхав шляхом Броди–Львів і проїжджав біля гори, де споруджено пам’ятник Маркіянові Шашкевичу. Все дивився на той пам’ятник і мріяв, як би до нього потрапити. Але цього швидко не сталося. Дещо пізніше, коли я вже працював в Інституті суспільних наук, літературознавці Роман Кирчів, Марійка Вальо, а також активісти з профспілкової організації стали ініціаторами екскурсії, тож всі ми врешті поїхали туди, себто до Підлисся.

Потім, коли наближався час чергового ювілею Маркіяна Шашкевича, я вже був заступником директора Інституту, тож ми з цієї нагоди організували авторський колектив, підготували книжку “Руська Трійця в історії суспільно-політичного руху і культури України” (1987). Відтак я видаю збірник документів “Русалка Дністрова” (1989). Врешті, з поля “Руської Трійці” не сходжу до сьогодні.

Про перспективи Шашкевичівської комісії та шанси на переємність

Свої функції голови Шашкевичівської комісії я би дуже хотів передати. Комісія успішно функціонує, серед її співголів нас четверо: окрім мене – Василь Горинь, Микола Ільницький та Богдан Якимович. Не одне десятиліття проводимо читання в різних українських містах і містечках, переважно у західних областях, але частково і в центральних. Втім, перспективи поки що не бачу. Чому? Мав велику надію на Остапа Середу, який працював у нашому відділі і науковою проблематикою якого був період середини – початку другої половини XIX ст. Я сподівався, що від певного моменту він поведе цю акцію. Зрештою, він сам налаштовувався на це. Але так склалося, що він опинився поза межами України, не знаю, на скільки років… Тим не менше я далі готовий будь-кому віддати свої функції: маю сподівання на інститутських колег Ірину Орлевич, Наталю Колб, на тих нечисленних молодих людей, які приходять навчатися в аспірантурі… Був би радий, якби вони взяли шашкевичівську справу в свої руки. Врешті, думати про виховання шашкевичезнавців варто й на дальшу перспективу.

Про ґенезу дипломатичної манери керівництва і спілкування в середовищі

Я перейняв це від батька. Він був дуже доброю людиною, ні з ким не воював, був сумлінним робітником, працював на спиртзаводі. До речі, дуже цікаво, чим саме він там займався – а він виготовляв дріжджі. Попри те, що завод без дріжджів не може існувати, це була досить рідкісна спеціальність. Також, думаю собі, що брав я приклад із добрих учителів у школі. Прекрасним керівником і вихователем був директор Ясенівської школи Хворостюк (я тоді був у восьмому класі). Відтак я постійно контактував із Володимиром Черняком, вчителем фізики та астрономії, чудовим керівником хору. Завжди було на кого орієнтуватися і з кого брати приклад і в Інституті суспільних наук: передусім маю на увазі Івана Петровича Крип’якевича, але й багатьох інших колег.

Запросив до розповіді Данило Ільницький.

Основою цієї публікації є публічна зустріч-розмова в рамках проєкту «Інтелектуальна біографія», що відбулася у Львівській обласній універсальній науковій бібліотеці 10 листопада 2016 року з нагоди 85-річчя вченого (модератор – Данило Ільницький). Провокували до розповіді також Ірина Орлевич, Наталія Рибчинська, Ігор Держко, Наталія Колб та Луїза Ільницька.

До публікації матеріал готували Павло Артимишин, Данило Ільницький, Наталія Колб, Віктор Мартинюк.

У публікації використано світлини та візуальні матеріали з приватного архіву Феодосія Стеблія, з архіву Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України та з відкритих джерел.

В автентичному вигляді розмова з Феодосієм Стеблієм була опублікована у 14-му випуску наукового збірника «З історії західноукраїнських земель» (Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2018).

Феодосій Стеблій – український історик, джерелознавець, організатор і координатор наукових подій та науково-видавничих проєктів.

Належить до старожилів Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України (раніше – Інституту суспільних наук АН УРСР). Свою наукову кар’єру починав під патронатом академіка Івана Крип’якевича, а у зрілому віці упродовж не одного десятиліття був соратником академіка Ярослава Ісаєвича.

Присвятивши кандидатську дисертацію темі селянського руху в Галичині першої половини ХІХ століття, Ф. Стеблій став одним із найавторитетніших дослідників цього періоду в історії краю. Прикметно те, що як історик він вивчає літературні постаті, літературний процес, його взаємозв’язок із процесами суспільно-політичними. Феодосій Іванович належить до тих, хто приділяв немалу увагу дослідженню та актуалізації “Руської трійці”, головно Маркіяна Шашкевича, він є співголовою “Шашкевичівської комісії”.

Феодосій Стеблій був свідком складних процесів львівської інтелектуальної історії, зокрема закриття відділу літератури Інституту суспільних наук у 1975 році, неодноразово розповідав про специфіку праці в установі, яка, по суті, мала би бути ідеологічною базою для радянської влади у Львові. Хоча Феодосій Іванович завжди був плідним автором, його доробок за роки незалежної України суттєво більший, аніж те, що було написано, видано, упорядковано раніше. Ф. Стеблій відомий також як активний організатор низки наукових і культурно-громадських заходів, координатор багатьох науково-видавничих проєктів. Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка, заслужений працівник культури України.

Усі історії