Репрезентація польського національного проєкту у міському просторі Львова за часів Австро-Угорщини та міжвоєнної Польщі

Інститути влади використовували публічні простори для самолегітимації та утвердження власного дискурсу ще з античних часів. Наприклад, по всій Римській імперії після переможних битв чи приєднань нових провінцій на честь імператорів споруджували тріумфальні арки, колони та обеліски. Хоча ця практика тривала у середньовіччі та в добу ренесансу (тоді переважала релігійна тематика: статуї святих, Діви Марії, чумні стовпи), у модерну епоху до неї підійшли з особливим розмахом. У час «конструювання націй» та «винайдення традиції» міста стають ареною революцій та суспільних рухів, центрами зосередження політичної влади, яка у монументальній формі промовляє до широких мас: якими є цінності спільноти, якою є панівна версія минулого і як його потрібно пам’ятати, навколо чого будується ідентичність та відчуття групової приналежності [1].

Після Французької революції пам’ятники перестали бути інструментом самозвеличення правителів, натомість їх дедалі частіше використовували для виховання «народу» і конструювання власного «я» [2]. Німці по всьому світу споруджували так звані «вежі Бісмарка», площі італійських міст всіяли пам’ятники Джузеппе Ґарібальді. Новопосталі держави зверталися до стародавньої історії, щоб побудувати континуїтет зі «славним минулим». У 1865 році Франція спорудила величний монумент галлському вождю Верцингеториксу, що очолював опір Юлію Цезарю. За десять років по тому Німеччина відкрила ще більш монументальний пам’ятник Армінію – германському вождю, що переміг римську армію у 9 р. н.е.

Зодом з’явилися пам’ятники «об’єднанню нації»: у 1883 році у парку Нідервальд завершили спорудження 38-метрового Пам’ятника Німеччині (Niederwalddenkmal). В Римі, між Капітолійським пагорбом та Площею Венеції, протягом 1885 – 1911 років було зведено гігантський 81-метровий монумент на честь першого короля об’єднаної Італії – Віктора Еммануїла ІІ (Vittoriano). У своїй розвідці Девід Аткінсон та Деніс Косґров дослідили використання цього «театру пам’яті» в офіційній риториці ліберального та фашистського режимів [3]. Вони називають його «театром пам’яті» через надзвичайний символізм, який пронизує всю архітектоніку монументу: він мав втілити «італійськість» нової держави, показати її зв’язок з античним Римом та імперські амбіції. Тут присутні і міфічна Богиня Риму, і кінна статуя Віктора Еммануїла ІІ, і могила Невідомого солдата, і фонтани, що символізують моря, які омивають Італію та багато інших метафоричних елементів. Саме тут виголошував свої промови Беніто Муссоліні, саме тут і сьогодні щороку відбуваються військові паради на честь Дня проголошення Італійської Республіки.

Після 1870 року в Італії також виник еклектичний архітектурний стиль умбертіно, що в часи правління короля Умберто І (1878-1900) був покликаний втілювати національні традиції архітектури у об’єднаній державі.

Мало не кожен політичний режим, що претендував на місце в історії, активно трансформовував міський простір. Передусім йдеться про тоталітарні режими міжвоєнної та повоєнної Європи [4], а також пострадянські режими (найяскравіше це проявилось у Середній Азії). Проте сюди ж можна зарахувати й Україну періоду Леоніда Кучми, за якого було відновлено багато зруйнованих більшовиками церков, а також здійснено масштабну реконструкцію Майдану Незалежності. Втім, свій матеріальний слід в історії прагнули залишити не лише авторитарні правителі. Починаючи з

Жоржа Помпіду, майже кожен президент П’ятої республіки у Франції робив помітний внесок у образ французької столиці. Найбільший розмах мали grands projets («великі проєкти») президента Франсуа Міттерана (1981-1995), реалізацію яких він контролював особисто [5]. Так у Парижі з’явились Музей д’Орсе, Піраміда Лувру, Бастильська опера, Національна бібліотека Франції, Інститут арабського світу, Велика арка Братерства (Дефанс) та ще низка об’єктів, за допомогою яких Соціалістична партія робила наголос на культурі та застосуванні сучасної архітектури.

Для дослідження комеморативних політик важливим є концепт «місце пам’яті» (фр. lieu de mémoire). Цей термін, запропонований французьким істориком П’єром Нора у однойменній колективній праці, позначає місця чи явища, які з часом набули особливого значення для спільної пам’яті та цінностей певної групи людей [6]. Змагання ідентичностей та політик пам’яті у Львові з точки зору «місць пам’яті» досліджувала Вікторія Середа [7]. Взагалі, варто зазначити, що тема публічної пам’яті Львова є доволі добре опрацьована істориками, соціологами та теоретиками архітектури. Це дослідження має на меті проаналізувати, як політична влада репрезентувала себе у Львові, розширивши межі аналізу з пам’ятників також на інші елементи міського простору: торгові виставки, кладовища і меморіальні комплекси, храми. Розвідка обмежується проєктом «польського Львова», не аналізуючи зміни у політиці пам’яті, що відбулись після 1939 року. У статті свідомо проводиться багато паралелей з іншими містами, щоб показати як універсальність змагань пам’яті, так і унікальність львівського випадку на їхньому тлі.

Місто як міф

Міфологізоване сприйняття минулого справляло і продовжує справляти значний вплив на формування міського простору. Яскравим прикладом є Афіни. На початку Грецької війни за незалежність (1821-1829) це було занепале поселення, де проживало близько чотирьох тисяч мешканців [8]. Першою столицею новопосталої Грецької республіки, а згодом королівства, було обрано портове містечко Нафпліон. Проте у 1834 році, за сприяння Франції та Великобританії, що надавали підтримку грекам у боротьбі з османами, королівським указом Оттона І столицю було перенесено до Афін – романтизованого античного полісу. З метою надати селищу, над яким височіють руїни Акрополя, справді столичного вигляду із закордону запросили данця Теофіла фон Гансена (до речі, він же є автором однієї з наймонументальніших споруд Львова – Будинку інвалідів) та саксонця Ернста Ціллера. Завдяки цим та інших будівничим Афіни отримали низку знакових споруд неокласичного вигляду, що відсилають нас до періоду Давньої Греції.

Подібний сюжет розгорнувся і у ХХІ столітті. У 2010 році націоналістична влада Північної Македонії запустила масштабну кампанію з перебудови тамтешньої столиці «Скоп’є 2014», в ході якої постали десятки монументальних споруд у псевдоантичному і псевдобароковому стилі, включно з тріумфальною аркою Porta Macedonia,  монументами візантійському імператору Юстиніану І, болгарському царю Самуїлу та Воїну на коні, якого асоціюють з Александром Македонським (що особливо характерно на тлі колишніх суперечок із Грецією довкола назви країни) [9]. Замість запланованих на початку 80 млн євро, як показало розслідування Балканської мережі розслідувань (BIRN), у кінцевому підсумку проєкт обійшовся у 560 млн євро – величезні кошти, тим більше для небагатої балканської країни [10].

Символічний капітал двох головних міст античності доповнюється ще одним містом, яке Девід Гарві влучно назвав столицею модерну, – йдеться про Париж [11]. Так, у популярному дискурсі Бухарест, Варшаву чи Бейрут почали називати «Парижами Сходу». Єлисейські Поля у Парижі слугували зразком класичного бульвару та мірилом імперської величі, через що їх принципово прагнули перевершити у розмірах спочатку Адольф Гітлер у Берліні, а потім Ніколає Чаушеску у Бухаресті [12]. Зрештою, останньому це вдалося у вигляді бульвару Перемоги Соціалізму (тепер – бульвар Єдності).

Ведучи мову про символічні алюзії, варто згадати, що Вільнюс був для поляків «Північними Афінами», а американський Нешвіль за його навчальні заклади називали «Південними Афінами». Москва ж величалася «Третім Римом», хоча тут йдеться радше про геополітичні претензії на спадщину цілої Римської імперії. Щоб показати приналежність до романського світу, Бухарест та Кишинів встановили у себе копії римської вовчиці. Важко також переоцінити ідеологічне значення Києва – «другого Єрусалима». У цьому світлі особливу ідеологічну роль має постать Володимира Великого. Це не лише найстарший пам’ятник Києва (якщо не рахувати Колони Магдебурзького права), важливий він і для Росії: у 2016 році, у День народної єдності, у Москві неподалік Кремля відкрили свій пам’ятник київському князю-хрестителю у присутності Володимира Путіна, патріарха Кирила та інших представників російського істеблішменту.

Львів називають «маленьким Віднем», що не позбавлене сенсу, зважаючи на архітекторів, які вчились у столиці Австро-Угорщини і творили у Львові. Проте такі твердження не варто перебільшувати [13]. Польська міфологема «втраченого раю» Львова, на думку Юлії Орєшиної, перегукується зі значенням столиці Трансильванії Клуж-Напоки для угорців з тою різницею, що угорська культура і досі там присутня і розвивається [14]. Що ж до українців, то ще Михайло Грушевський на початку ХХ століття писав про Галичину як про «український П’ємонт». У 1990-х роках пафос «українського П’ємонту» знову виринув у публічному дискурсі і був активно інструменталізований у міському просторі.

За останні півтора століття у Львові змінилося чимало політичних режимів, що конкурували між собою, серед яких найбільш тривалими і визначальними були австрійські Габсбурги, міжвоєнна Польща, Радянський Союз та незалежна Україна. Невипадково у заголовку своєї книги Крістофер Мік називає Львів оспорюваним містом (contested city) [15]. Для кожного з цих режимів місто мало своє, особливе значення, проте усі без винятку намагалися засвідчити своє домінування через пам’ятники та інші форми візуальної пропаганди.

Львів під владою Габсбургів

Коли Львів, столицю одного з найвідсталіших коронних країв Австро-Угорщини – Галичини і Лодомерії, відвідував австро-угорський імператор Франц Йосиф (за майже 70 років його правління таких візитів було три), на його честь зводили тріумфальні арки. Незважаючи на зовнішню імпозантність, вони з самого початку передбачались як тимчасові споруди, тому жодна з них не дійшла до наших днів.

Австрійську концепцію Галичини (хоча на той момент не існувало ні єдиної «галицької», ні окремої «львівської» ідентичностей, адже кожна етнічно-конфесійна група трималася окремо) втілювала розкішна будівля Галицького сейму (сьогодні – головний корпус ЛНУ ім. І.Франка). Головний вхід увінчувала скульптурна група «Опікунський дух Галичини»: жінка з зоряною короною, що стоїть з розпростертими руками, символізує Галичину, а по обидва боки «сидять» скульптури-алегорії двох великих рік, що беруть свій початок у цій королівській землі – мазурка-Вісла та русин-Дністер. Всередині Сейму, біля входу до зали засідань, стояли скульптури чотирьох польських і давньоруських правителів: князів Мєшка І і Володимира Великого, які запровадили християнство, і Казимира III та Ярослава Мудрого [16].

Втім, подібний показний паритет на цьому і закінчувався. У місті виразно домінувала польська культура, адже поляки не лише займали керівні посади і були найбільшою етнічною групою; євреї, німці, чехи та інші народи часто-густо також були полонізованими. Першим політичним пам’ятником, встановленим ще у середині XVIII століття, був пам’ятник гетьману Станіславу Яблоновському. Починаючи з 1890-х років поляки почали активно посилювати свою символічну присутність у місті. З 1894 по 1913 роки у Львові з’явились пам’ятники учасникам Повстання Костюшка Яну Кілінському і Бартошу Гловацькому, учасникам Листопадового повстання 1830-1831 рр. Теофілу Вісньовському та Юзефу Капусцінському (обеліск), польському галицькому письменнику та учаснику походу Наполеона на Москву Александру Фредро (до речі,  він – рідний дідо Андрея Шептицького), королю Яну III Собеському, управителю Галичини Агенору Голуховському, поету й публіцисту Корнелію Уєйському, поету Адаму Міцкевичу та політику Францішеку Смольці.

Смольку вирішили відзначити не випадково: саме він був одним з перших ініціаторів «польського наступу» на публічний простір Львова. Йому належить ідея насипу високого кургану, знаного як копець Люблінської унії на Замковій горі, яка з 1851 року носила ім’я Франца Йосифа (Franz-Joseph-Berg).

Як зазначає М. Прокопович, копець був першим меморіалом, який ініціювала громада, а не міська влада [17]. Почалося все майже за три десятиліття до пам’ятникової гарячки fin de siècle, у 1869 році, коли депутат Сейму Францішек Смолька вирішив публічно і навіть зухвало відзначити 300-річчя Люблінської унії – документу, що утворив Річ Посполиту і символізував велич польської нації. Цей пам’ятник міг підважувати сам габсбурзький проєкт, адже ревізував поділи Польщі та пропонував альтернативне об’єднання націй під керівництвом найрозвиненішої – Польщі. Саме тому спочатку влада опонувала цій ініціативі. Проте Смолька був неймовірно завзятим, і вже під час символічного святкування 1869 року на Замкову гору привезли землю з численних важливих для польського націоналізму місць: з поля битви під Грюнвальдом, з могил Костюшка, Міцкевича, Словацького, з Могили п’яти полеглих на Повонзковському кладовищі, з могили вивезених до Сибіру та інших місць. Насип кургану став справою честі польського національного проєкту і тривав кілька десятиліть, навіть після смерті Смольки у 1899 році. В ході насипних робіт були зруйновані рештки середньовічного замку, що викликало гострий протест директора міського відділу будівництва Юліуша Гохберґера, графа Потоцького та навіть частини польської громади. Проєкт був амбіційним і скандальним: копець не раз осипався та розмивався, проте його таки завершили.

Найпомітнішим пам’ятником середмістя Львова спочатку була кінна статуя Яна ІІІ Собеського (1898 р.), яку встановили на Гетьманських валах – бульварі, що за зразком віденського Рінґа проліг на місці розібраних оборонних мурів та взятої у колектор Полтви. Ян ІІІ Собеський, народжений в Олеському замку поблизу Львова, символізував польську військову доблесть, оскільки очолював війська християнської коаліції під час Віденської битви 1683 року, де османська армія зазнала нищівної поразки.

Наприкінці ХІХ ст. між Львовом і Краковом розгорнулась своєрідна конкуренція за звання першого за культурним значенням міста Польщі. Показовою була реакція мера Львова Годзіміра Малаховського на новину про те, що Краків збирається встановити у себе пам’ятник Тадеушу Костюшку – головному національному героєві Польщі [18]:

«Думка про встановлення пам’ятника лідеру польської нації є прекрасною і заслуговує безумовної підтримки. Те, що до сьогодні такого пам’ятника нема, можна пояснити лише питаннями політичного характеру та віковою дискримінацією поділеної польської нації. Костюшко такий же дорогий для краків’ян, як і для львів’ян, і вже роками існує ідея встановити йому належний і красивий пам’ятник у Львові, який не був реалізований лише через брак фінансів. Краків хотів би отримати для себе нову окрасу, використовуючи кошти всієї Коронної землі …. Але до сьогодні він не виконав завдання із встановлення пам’ятника Міцкевичу… З іншого боку, муніципалітет у Львові довів свій … патріотизм, встановивши пам’ятник королю Яну ІІІ [Собеському] і, безсумнівно, був би готовий так само спорудити пам’ятник Костюшку».

Пам’ятник Костюшку у Львові так і не звели через брак фінансів. Краків випередив Львів і з пам’ятником Міцкевичу, проте вже за кілька років Львів «відігрався» величною 21-метровою колоною на честь поета, спорудження якої мобілізувало усю польську громаду. Її звели на колишньому острові, де ще кілька десятиліть до того протікала Полтва, і задля цього було навіть перенесено скульптуру Діви Марії, а мармур привозили з самої Італії. Церемонія відкриття у 1904 році перетворилась на загальноміську маніфестацію, куди прибули делегати з цілого краю та син поета. Крім цього пам’ятника, у місті налічується щонайменше вісім скульптур Міцкевича на різних будинках [19].

Іншим будівництвом, що мало політичне забарвлення, стало зведення костелу святої Ельжбети у пам’ять про вбиту дружину імператора Єлизавету Баварську (Сісі). Поширеною є версія про те, що місце для споруди було обрано невипадково: вона мала затуляти собою русинський собор св. Юра на в’їзді у місто з боку залізничного вокзалу. І досі найвищий у Львові (88 м) неоготичний собор з цим завданням впорався.

Зведення собору у політичних цілях – звична практика тих часів. Піонером  досліджень цієї теми можна вважати вже згадуваного Девіда Гарві, який проаналізував сповнене конфліктів спорудження собору Сакре-Кьор у Парижі як символ політичної боротьби між республіканцями та монархістами [20]. Коли у 1860 році Франція приєднала Ніццу, рідне місто Джузеппе Ґарібальді, її собори були по-італійськи бароковими. Новий кафедральний собор було вирішено звести саме у чужому для цих місць неоготичному стилі, щоб він виразно наслідував паризький Нотр-Дам. У Клуж-Напоці після приєднання до Румунії на противагу угорському готичному костелу, що стояв на центральній площі, також звели монументальний православний собор.

Широко застосовувалась ця практика і у Російській імперії: на фундаменті Десятинної церкви у Києві збудували новий собор у псевдоруському стилі. З розвитком культу Олександра Невського імперія споруджувала собори на його честь у багатьох містах національної периферії, від Фінляндії до Середньої Азії: Вільнюс, Баку, Ашхабад, Таллінн, Тбілісі, Рига, Київ, Батумі, Кам’янець-Подільський, Лодзь, Махачкала, Фергана, Тампере, Самарканд. У Варшаві величезний храм Олександра Невського, що стояв у самому центрі міста, знесли одразу після відновлення незалежності Польщі у 1920-х роках. Після поразки Польського повстання 1863 року за ініціативи генерал-губернатора Михайла Муравйова в Україні та Білорусі розпочали масове будівництво так званих «муравйовок» – церков у псевдоруському стилі.

Львів у складі міжвоєнної Польщі

Націоналізм поляків, що в австро-угорські часи ще підпадав під певні обмеження через полікультурний статус імперії, після її розпаду та кривавого конфлікту за місто під час Польсько-української війни 1918-1919 років, вже не мав колишніх перепон. Ключовим тут став міф про «львівських орлят» [21]. Так називали польських гімназистів, що обороняли Львів від українських військ у листопаді 1918 року, а потім і усіх молодих польських добровольців Польсько-української та Польсько-радянської воєн. Після закінчення бойових дій у 1920 році місто нагородили найвищою військовою нагородою Польщі – орденом Virtuti Militari. Дещо пізніше, у 1930-х до гербу Львова додався девіз «Semper fidelis» («Завжди вірний»). Постало питання про спорудження відповідного меморіалу.

Помпезний меморіал «Оборонцям Львова» у вигляді каплиці-ротонди та арки Слави з колонадою спорудили на Личаківському цвинтарі у 1934 році (1925 р. прах невідомого воїна звідси перевезли до Варшави, де він був урочисто перепохований у центральній Могилі невідомого воїна на пл. Саській). Крім цього меморіалу, пам’ятники орлятам були встановлені біля Львівської політехніки та у тодішньому передмісті Персенківка, де точилися бої у 1918 році. Свій обеліск орлятам мало і село Сокільники біля Львова. Пам’ятник на Персенківці безуспішно намагалися підірвати активісти підпільної Української військової організації [22]. Пам’ятники львівським орлятам є і у деяких містах Польщі, зокрема, у Вроцлаві і Ченстохові.

Після здобуття незалежності у Другій Речі Посполитій почали надавати особливого значення будівництву нових костелів і активно обговорювали їхні стильові особливості [23]. Один із розробників регуляційного плану «Великого Львова», польський урбаніст та архітектор Тадеуш Толвінський ще у 1924 році писав: «Костели стануть на висотах, що оточують місто у найбільш домінуючих над новими районами місцях, щоб виявити максимум архітектонічного значення їхніх монументальних брил» [24]. Він же пропонував створити на Високому Замку монумент «Chwały Obronców Lwowa». Пізніше, на початку свого правління у Львові, радянська влада розглядала ідею встановлення на цьому місці 50-метрового пам’ятника Леніну.

Після реформи 1 квітня 1931 року територія Львова збільшилась удвічі з 3233 га до 6664 га – до міста були приєднані Клепарів, Замарстинів, Мале Голоско, Старе і Нове Знесіння, Кульпарків, Сигнівка, частково Білогорща (Левандівка), Кривчиці та Козельники. Нові костели тепер проєктували як домінанти районів. Чи не найяскравіше це проявилося у зведенні костелу Матері Божої Остробрамської на верхньому Личакові, який завершили у 1934 році. Храм будували на знак подяки за порятунок Львова від більшовицького наступу у серпні 1920 року. Певна іронія історії полягала у тому, що після Другої світової війни у сквері перед храмом встановили танк на честь радянських танкістів Армії генерала-полковника Лелюшенка, що загинули в боях за Львів.

Інший приклад – Знесіння. Тут з метою «закцентувати польський характер» району у 1937 році почали будувати костел Матері Божої Королеви Польщі, який так і не встигли завершити. Така доля спіткала більшість сакральних споруд, які почали будувати у 1930-х роках у Львові.

Ще одним політизованим простором Львова став парк імені Кілінського (тепер – Стрийський), де починаючи з 1921 року щорічно відбувалась виставка-ярмарок «Східні торги». Метою торгів було перетворення міста на осередок торгівлі зі східними сусідами (СРСР, Румунія). Окрім цього ярмарку, у Познані організовували «Міжнародні торги» (що відбуваються і донині) та «Північні торги» у Вільнюсі, орієнтовані на Балтійські країни (однак без такого успіху, як львівські чи познанські). Українські торговці загалом ігнорували ярмарку, яка, окрім суто економічного, мала також політичне значення, символізуючи важливість Львова для Польщі [25]. Коли на відкриття першої виставки у 1921 році до міста прибув маршал Юзеф Пілсудський, молодий учасник УВО Степан Федак здійснив на нього невдалий терористичний замах. У 1924 році було здійснено невдалий замах і на президента Станіслава Войцеховського, що приїхав на ІV Східні торги. У 1929 році відбулась ще одна акція УВО – вибухи прогриміли в приміщенні дирекції Торгів, на залізничному вокзалі та у парку недалеко від виставки.

Українські націоналісти були незадоволеними виключно польською присутністю, проте нічого не могли вдіяти, не маючи ні адміністративних, ні економічних ресурсів, щоб змагатись з поляками. Лише напередодні Першої світової війни у селі Винники під Львовом був споруджений доволі скромний пам’ятник Тарасу Шевченку. У 1918 році його знищили, але відновили у 1924 р. У Львові ж протягом тривалого часу не було жодного українського пам’ятника, за винятком скульптур у Галицькому сеймі. Лише у 1930-х роках з’явились два пам’ятники Андрею Шептицькому. Один з них з 1932 року перебував у дворі Духовної семінарії, тобто був прихований від уваги більшості містян. Інший встановили на подвір’ї Національного музею на теперішній вулиці Драгоманова.

Зникнення «польського Львова»

У 1940 році на загальнодержавному рівні планували святкувати 600-річчя переходу Галичини під владу Польщі – ця дата мала бути увічнена у пам’ятниках та масштабних меморіальних об’єктах [26]. Але брак коштів та перехід міста під радянський контроль завадили цим задумам. Під час Другої світової війни питання збереження за собою Львова було одним з ключових для польських еліт. Як казав член уряду Польщі у вигнанні Станіслав Грабський, «Львів – це як храм найблагородніших національних традицій». Розтопити серце Сталіна і повернути Львів намагався прем’єр-міністр Польщі Станіслав Миколайчик: «Ваше ім’я буде навіки благословенне поляками, якщо ви зробите величний жест. Якби лише Львів та Вільно лишились за нами – на додаток до обіцяних земель на Заході – ми були б дуже вдячні». Та на вождя це не подіяло. Безуспішні спроби робив і відомий польський економіст Оскар Ланґе, якого Сталін навіть розглядав на роль майбутнього очільника Польщі. Ланґе міркував таким чином: «Для українців Львів означає менше, ніж для поляків. Українці мають інші важливі культурні центри… Польща мала п’ять культурних центрів: Варшава, Краків, Познань, Львів та Вільнюс. Втрата двох з них була б дуже важкою, а отримання німецьких міст без польської культурної спадщини не можна вважати компенсацією втрати старих історичних польських культурних центрів. Якби Польщі довелося відмовитись від Львова, це було б постійним джерелом антирадянських настроїв та агітації» [27].

Як відомо, після війни Львів таки повернувся до складу СРСР. Вже за кілька років майже усіх поляків було виселено у Польську Народну Республіку. Вони забрали з собою не лише фонди бібліотеки Оссолінеум, 150-метрову картину-панораму битви під Рацлавицями, численні ікони та реліквії, але і деякі кам’яні пам’ятники. Ян ІІІ Собеський тепер стоїть у Ґданську на місці колишнього монумента пруським солдатам, Александр Фредро зайняв місце пруського короля Фрідріха Вільгельма III у Вроцлаві, а Корнель Уєйський опинився у Щецині. Дуже характерно, що всі ці три міста розташовані на територій так званих «повернених земель» (ziemie odzyskane), що до війни були німецькими. На цьому прикладі ще раз бачимо, як в різних місцях політика пам’яті утверджує нову ідентичність.

У Львові ж радянська влада взялася зачищати символи «панської Польщі». Проте Міцкевич, Кілінський та Гловацький залишились на своїх місцях. У Львівському університеті на місці руських і польських правителів з’явились статуї Леніна та Сталіна, якого згодом замінили на Карла Маркса. Цвинтар Орлят зруйнували бульдозерами у 1970-тих роках і відновили вже за часів незалежності. Проте він і досі періодично стає джерелом напруги у міждержавних відносинах України та Польщі.

Львів став радянським та водночас українським. Розпочалась нова, ще активніша фаза «війни пам’ятників».

Повна версія статті публікується вперше. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди автора та редакції сайту «Україна Модерна».© Андрій Авраменко.

У публікації використано ілюстрації, надані Автором.

Андрій Авраменко – випускник кафедри соціології Національного університету «Києво-Могилянська академія» (2020), автор статей на міську тематику. Наукові та професійні інтереси: історична урбаністика, політика пам’яті, психологія, суспільні трансформації.

[1] Bellentani F. The meanings of monuments and memorials: toward a semiotic approach / F. Bellentani, M. Panico. // Punctum. – 2016. – №2. – С. 28–46.

[2] Россолінскі-Ліебе Ґ. Історія міста Львова в його політичних пам’ятниках / Ґжеґож Россолінскі-Ліебе. // Серія он-лайн публікацій Центру міської історії Центрально-Східної Європи. – 2009. – №6. – C.2.

[3] Atkinson D. Urban Rhetoric and Embodied Identities: City, Nation, and Empire at the Vittorio Emanuele II Monument in Rome, 1870-1945 / D. Atkinson, D. Cosgrove. // Annals of the Association of American Geographers. – 1998. – С. 28–49.

[4] De Betania Uchoa Cavalcanti M. Urban reconstruction and autocratic regimes: Ceausescu’s Bucharest in its historic context / Maria De Betania Uchoa Cavalcanti. // Planning Perspectives. – 1997. – №12. – С. 72.

[5] Collard S. The architecture of power: François Mitterrand’s Grands Travaux revisited / Susan Collard. // International Journal of Cultural Policy, Vol. 14, No. 2. – 2008. – С. 195–208.

[6] Nora P. Les Lieux de mémoire / Pierre Nora. – Paris: Gallimard, 1997. – 1664 с.

[7] Середа В. Місто як lieu de mémoire: спільна чи поділена пам’ять? Приклад Львова / Вікторія Середа. // Вісник Львівського університету. Серія соціологічна. – 2008. – №2. – С. 73–99.

[8] Sakalis A. Why does Athens look so quirky // BBC. – 2019.

[9] De Launey G. The makeover that’s divided a nation // BBC. – 2014.

[10] Jordanovska M. True Cost of ‘Skopje 2014’ Revealed // BalkanInsight. – 2015.

[11] Harvey D. Paris, Capital of Modernity / David Harvey., 2005. – 384 с.

[12] Moghioroși V. Ceaușescu’s Bucharest: Power, Architecture and National Identity: дис. канд. культурології / Moghioroși Vlad – Budapest, 2017. – C.35.

[13] Purchla J. Patterns of Influence: Lviv and Vienna in the Mirror of Architecture / Jacek Purchla. // Harvard Ukrainian Studies, Vol. 24, LVIV: A CITY IN THE CROSSCURRENTS OF CULTURE. – 2000. – С. 131–147.

[14] Орєшина Ю. Клуж-Напока та Львів – «поля битв» пам’яті чи сконструйовані міфологеми? // Historians. – 2013.

[15] Mick C. Lemberg, Lwów, L’viv, 1914‒1947: Violence and Ethnicity in a Contested City / Christoph Mick. – West Lafayette, Indiana: Purdue University Press, 2016.

[16] Сеймовий палац: від Галицького сейму до Національного університету // Край. – 2019.

[17] Прокопович М. Копець Люблінської унії: імперська політика та національне святкування у Габсбурзькому Львові / М. Прокопович // Серія он-лайн публікацій Центру міської історії Центрально-Східної Європи. – Львів, 2008. – Серія № 3. – C. 9.

[18] Prokopovych M. Habsburg Lemberg Architecture, Public Space, and Politics in the Galician Capital, 1772-1914 / Markian Prokopovych. – West Lafayette, Indiana: Purdue University Press, 2009. – C. 173.

[19] Улюбленець «польського Львова». Скульптурний Міцкевич на вулицях міста // Край – 2019.

[20] Harvey D. Monument and Myth / David Harvey. // Annals of the Association of American Geographers. – 1979. – С. 362–381.

[21] Тут ми вживаємо слово міф у політологічному сенсі. Тобто не як щось, чого не існувало, а як певний спосіб пам’яті про минулі події і їхнє відображення в історичній уяві.

[22] Mick C. Lemberg, Lwów, L’viv, 1914‒1947: Violence and Ethnicity in a Contested City / Christoph Mick. – West Lafayette, Indiana: Purdue University Press, 2016. – C. 240.

[23] Михайлишин О. Дискусії “про стиль і костел” у польських архітектурних колах і їх значення для волинського храмобудування міжвоєнного періоду // Сучасні проблеми архітектури та містобудування. – 2011.

[24] Богданова Ю., Лінда С., Сакральна архітектура Львова міжвоєнного періоду: стильовий плюралізм // Вісник Національного університету “Львівська політехніка”. Серія: Архітектура. – 2018. – С. 6.

[25] Прокопів В. Східні Торги, або ярмарок, що розчарував львів’ян // Фотографії старого Львова. – 2015.

[26] Богданова Ю. “Великий Львів”– фантазія реальності чи здійснена химера? // Вісник Національного університету “Львівська політехніка”. Серія: Архітектура. – 2004. – C. 171.

[27] Cohen Y. Small Nations in Times of Crisis and Confrontation / Yohanan Cohen., 1989. – c.176.

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

 Всі папери в теці