«Мені повезло на людей, яких я зустрічала в своєму житті»
– Ви народились у страшний – 1933 – рік. Потім – війна. В якій родині Ви виростали? Яким було Ваше дитинство?
– В мене дитинство було справді страшне. Я пішла в школу у 8 років (а тоді було прийнято дітей віддавати пізніше, не так, як зараз) у 1941-му. Ми не встигли евакуюватися. У батьків нас тоді було троє дітей. Я – найстарша, брату Льоні – 3 роки, сестрі Люді – рік. Ось така малеча. Батько працював перед війною в Оржицькому районі Полтавської області, заготовляв хліб, худобу. Батько наполягав, щоб виїхала мама та її батьки – вони жили у селі Засулля під Лубнами. Старші їхати не хотіли, а матері їхати з трьома дітьми не так просто. Нарешті вирішили, що мама поїде із двома старшими, а меншу залишить у дідуся і бабусі. Зібралися, поїхали. Я добре пам’ятаю цей момент. Тому що доїхали ми підводою, яку батько прислав, до Хорольського спуску під Лубнами, а там забито все. Ми день простояли, руху немає ні туди, ні сюди. Зрозуміли, що нікуди ми не поїдемо. Повернули голоблі, поїхали назад.
І от 1-ше вересня, я збираюсь йти до школи у селі Засулля. Тарілка-репродуктор висить на стіні, передає новини, що наші залишили Кременчук. Мама, як зараз пам’ятаю, каже: «Ну, тижня через два і у нас будуть». Пішла я у школу, почались уроки, і раптом – снаряди рвуться буквально у нас у дворі школи. Кому близько – біжать додому, а кому дальше, то учителька бідна – я можу їй тільки поспівчувати – забирає дітей в окопи біля школи. Я недалеко від школи жила, бігом додому. Мама мене зустріла вже на пів дороги.
Так я зустріла війну. Боялися, звичайно, зразу залізли у погріб, там пересиділи кілька днів, потім вилізли, вже стрілянина припинилася, і ми почали чекати, а що буде. Ми боялись, що зразу прийдуть німці й нас всіх порозстрілюють. Німці ж заходили інколи, зайдуть – в цій хаті нічого немає, злидні (сміється), подивились, повернулись, є щось – то заберуть, а немає – то й пішли.
А батько в Оржиці потрапив у полон. Його виручила якась його знайома. Тоді забирати можна було своїх із полону. Вона сказала, що то «наш», і його випустили. Він прийшов у село Михнівці до своїх батьків. А там вже якась організація була підпільна, він до неї долучився. Мама була також в тій організації. Я так розумію, що вона була зв’язковою між Михнівцями та Лубнами, де також була підпільна організація. І я була причетна. В мене бабуся одна у Засуллі, а друга – в Михнівцях. То ми з мамою ходили пішачка, 10–15 км приблизно в один бік.
У селі підпільну організацію тримати довго не можна. Бо всі всіх знають, всі бачать, хто куди ішов, хто де був. Коли цю організацію накрили, то батько якраз вночі був у своїх батьків. Хтось прибіг і сказав, що уже арештовують. То батько заховався у погріб, там була яма викопана, зверху діжку поставили. У нього зброя була, думав, якщо знайдуть, то буде стріляти. Діда допитували довго, обіцяли розстріляти, але не розстріляли, батька не знайшли. Батько після того пішов у Засулля до нас із мамою.
Кілька місяців він переховувався у клуні, інколи міг прийти і в хаті переночувати. Одного дня, у червні 1942-го, рано зранку, як він тільки перейшов із хати до клуні, прийшли арештовувати бабусю і маму. Забрали. Тоді арештували всіх колишніх радянських активістів, які були у селі.
– Хтось виказав?
– Поліцаї ж – свої. Коли німці прийшли, то в село повернулися ті, хто були розкуркулені, вони стали поліцаями, старостами, всіх знали, так що нікого виказувати не треба було, все було як на долоні. Я часто думаю над тим, чому мама сиділа і чекала. Все-таки за цей час можна було піти до далеких родичів. Але ходили чутки, що якщо будуть комуністів арештовувати, а їх не буде дома, то дітей порозстрілюють. Дуже активно такі чутки розповсюджувались. Смертна кара реально чекала на тих, хто переховував комуністів. Мама, по-моєму, не хотіла, щоб через неї будь-хто був покараний, і приречено чекала арешту. І от сталося. Бабуся розповідала, що маму допитували, де її чоловік, вона відповідала, що не знає. Бабусю випустили через кілька днів, а маму розстріляли…
Батько втік. Дідусь перевіз його через Сулу, він пішов у напрямок фронту. Дійшов до Північного Кавказу. Кілька разів його арештовували, він тікав, зрештою, зустрів фронт…
– Ким працювала Ваша мама?
– Мама закінчила Лубенський учительський інститут і працювала вчителькою української мови й літератури спочатку в Михнівцях, а потім в Оржиці. Пригадую, ми сидимо на великій лежанці, мама перевіряє зошити. Ці зошити її переслідували все життя. Вона править помилки, а мені доручає ці помилки рахувати. Я рахувати уже вміла і читати вміла. Коли навчилася, не знаю. Мені здається, що я завжди вміла (сміється). От не пам’ятаю я, щоб мене вчили рахувати та читати. Пам’ятаю лише, як мама мене каліграфічно учила писати.
Коротше кажучи, я гордо рахую помилки учнів (сміється), мені це дуже подобається, а мама мені каже: «Надю, ким хочеш, будеш, тільки не будь вчителькою мови, бо зошити ці тебе замучать». В неї не було вільної хвилини, вона ніколи не могла відпочити. Це те, що мені запам’яталося, як вибирати професію. Як хочеш, тільки щоб не було зошитів.
Коли трошки заспокоїлося, то при німцях відкрили на якийсь час школу. Я вже в перший клас не пішла, бо я вже читати умію, писати умію, що мені там робити (сміється). Пішла у другий клас. Провчилася там може місяць, а може й менше, бо закрили школу. Потім разів три відкривали і закривали… Я вважала, що три класи я там закінчила.
Коли маму арештували, арештовані йшли по Засуллю, ми йшли поряд. Я запам’ятала останні мамині слова: «Ну, ти ж найстарша, то дивися за меншими». Тоді каже: «Виростеш, ким хочеш будеш. Наші переможуть. Буде все добре». І знову повторила, що тільки не мову обирай… Я так детально розповідаю, тому що це в свій час вплинуло на вибір мною професії.
– Як склалась доля Вашої родини після смерті мами?
– Коли повернувся батько, дізнався, що мами немає, він поїхав і привіз нам маму Катю – він з нею десь там познайомився. Вона була золота жінка. Вона була від мене на 11 років старша і пішла на трьох дітей. Потім народилася сестра Оля…
Правда, ми не весь час були всі разом. Люда як найменша була при бабусі у Засуллі. Брат Льоня багато часу жив у другої бабусі у Михнівцях. Коли він пішов до школи, то вже був з батьком, мною і мамою Катею. Вона ніколи на нас не сварилась. Я якось спитала: «Оля ніколи не винувата, так ви її наказуєте, а нас, навіть якщо ми провинились – не наказуєте». «Бо, – відповіла, – ніхто нічого не скаже, як я Олю накажу, коли вона заробить, а вас, як я накажу, то люди скажуть, зла мачуха, значить, вона несправедлива». Так що нас ніколи вона не кривдила і була дуже доброю. Вона дуже рано померла, на жаль. Мені повезло на людей, яких я зустрічала в своєму житті.
«Не треба вірити всьому, що в книжках написано»
– Де Ви далі вчились?
– Коли батько приїхав, його направили на роботу в Іркліївський район, тоді ще Полтавської області (тепер це Черкаська область, Чорнобаївський район). Ну і ми з ним. Я стала ученицею Скородистицької школа. Гарна школа була. Сільська, здавалось би, село за 40 км від залізниці, але вчителі були класні. Я там довчилась лише до 7-го класу, бо захворів батько. Мені почали радити найшвидше отримати спеціальність, щоб і самій заробляти, і допомагати своїм. Вибору великого не було. Золотоноша – найближчий культурний центр, де є педучилище.
Школа Скородистицька заклала хорошу основу добросовісної праці. Наполегливої, добросовісної, щоденної праці. Учителі були вимогливі. Я вчилась залюбки, мені це було приємно і радісно, і я ніколи не потребувала, щоб мене хтось підганяв чи контролював. Так що круглою відмінницею пішла в Золотоніське педучилище. Мене там прийняли з радістю. Вчителі теж були непогані і в педучилищі, але історія не лягла дуже особливо.
Був учитель літератури Іван Антонович Тищенко. Це була особистість. Ми на нього дивилися з пошаною. Він скрізь, де б не був, носив із собою «Прапороносці» Олеся Гончара. Всі диктанти ми писали з цієї книги. Ходила чутка, що він – однополчанин Гончара – був прообразом одного з героїв роману, політрука Воронцова. Ми приставали із запитаннями до нього, він ні стверджував, ні заперечував. Він завжди казав: «Ніколи письменник з одної людини нічого не списує. Завжди типовий образ пише».
Він цікаво, проте дуже стримано говорив по ділу. Я пам’ятаю, як він нам розповідав про молодого Тичину. Він ним захоплювався і дуже хотів, щоб і ми його полюбили. Я також запам’ятала, як він колись одну ученицю поправив, а вона каже: «Ну так у книжці написано!» А він так спокійно і тихо: «Не треба вірити всьому, що в книжках написано». Ви собі уявляєте? Десь 1947-й чи 1948-й рік, чи може вже трошки більше, ще ж Сталін живий був! І всі нам казали, що треба вірити тому, що написано, і раптом «Не вірте всьому, що написано!». Це я на все життя запам’ятала. І це заклало основу критичного мислення. Серйозно (посміхається).
«Істориком я стала випадково»
– Як Ви опинились на історичному факультеті Київського університету?
– Істориком я стала випадково. Не було у мене улюбленого вчителя історії, як це часто буває, що ідуть в історики, тому що вчитель гарно розповідав історію. В мене трошки було по-іншому.
Закінчуємо ми педучилище з моєю подругою Раєю Вербицькою (майбутньою докторкою філософських наук Раїсою Олександрівною Довбуш), ми з нею з 4-го класу разом вчилися і дружили, й розмірковуємо: куди йти вчитися далі? Те, що в Київ в університет – не було сумніву. Бо це була мрія така – університет Шевченка. А який факультет? Мені всі предмети були однакові. Я вчила все добре. Фізику дуже любила. Фізик дуже цікаво розповідав. Я б пішла на фізику, але казали, що наші програми – педучилища і школи – відрізняються, у нас полегшена програма і з математики, і з фізики. Думаю: а раптом я потім не потягну вчиться? Я сподівалась, що приймуть мене без іспитів, бо тоді ще відмінників приймали без іспитів, але ж потім вчитися як? Раптом я не буду встигати?! Ні, фізика, математика відпадають. Залишаються гуманітарні. Пішла б я на літературу, так з мови зошити ж будуть – бо літератури без мови не буває, а з мовою разом ідуть зошити. А мама казала: «Не йди». Не піду. Залишається історія. Таким чином я стала істориком (сміється).
Але щоб потрапити на ту історію… Ще один момент про педучилище, це має значення. Коли я вже була на четвертому курсі, вчилася гарно, була комсоргом училища, їм треба було, очевидно, створити учнівську парторганізацію. Учитель історії – мабуть, він був парторгом – запропонував мені вступити кандидатом в члени КПРС. Вступила. Пацанка, що там я розуміла. Але ж мама в мене була комуністкою, маму розстріляли. Я ніби відчувала обов’язок замінити її в рядах партії й була переконаною комуністкою якийсь час, поки не почала щось розуміти.
Так от, здали документи з подругою разом на історичний факультет. По тодішнім законам нас повинні були прийняти без екзаменів. Ми були з педучилища, закінчили його з відзнакою. Приходить документ подрузі, що вона зачислена, а мені нема. За два чи три дні до початку екзаменів приходить мені папірець: «Ви допущені до складання іспитів тоді-то, приїжджайте». А я ж не готувалася, бо була впевнена, що мене приймуть без іспитів. Що робити? Знайомих нікого ніде. В Київ треба їхати, виясняти.
У мене чемоданчик був, може коли в кіно бачили, отакий невеличкий, на кутах заокруглений, дерматиновий. Взяла, поїхала на Київ, другий раз. Перший раз здавати документи… Ні, обманюю. Третій раз! Перший раз я поїхала у Київ як делегатка Всеукраїнського зльоту піонерів! Я була десь в шостому чи сьомому класі, голова піонерської дружини. Очевидно, наша школа була не на поганому місці, бо все-таки когось виділили із тієї Скородистицької школи. Пам’ятаю, що Каганович перед нами виступав. Уявляєте, яка я вже? (сміється).
Оскільки я з села (сміється), то мені треба було показувати щось таке із сільським господарством пов’язане, на виставку мене водили. Запам’яталося заключне вогнище, коли закривали той зліт. Це було на стадіоні «Динамо». Біля того вогнища перед нами виступали якісь знамениті люди. Запам’ятала Євгена Патона тільки. Він гарно говорив: «Добре вчіться, будьте достойними громадянами». Добре, будемо вчитися. Так оце було перший раз.
Другий раз здавали документи, а третій раз треба було виясняти стосунки із приймальною комісією. Я собі так порахувала, що мабуть якась помилка вийшла, адже у нас з Раєю однакові біографії. У мене мама розстріляна, а в неї батько загинув на фронті. Оцінки у нас однакові. Ну я ж іще кандидат в члени КПРС. Не може бути, щоб отак було несправедливо до мене.
Приїжджаю, бачу натовп біля цих оголошень, пробилася, себе в списках зачислених не знаходжу. Іду в приймальну комісію, показую виклик. А в той день було останнє засідання приймальної комісії. Мені кажуть: «Чекайте, буде засідання приймальної комісії, тут якась помилка». Вже десь під вечір мені повідомили, що я прийнята. Таким чином я стала істориком. Вступила до університету на історичний факультет. І успішно там навчалася.
– У Вас були улюблені викладачі? Це ж, здається, тоді був історико-філологічний факультет?
– Філософський, пардон! (сміється).Історико-філософський факультет, так і у дипломі у мене написано. Були викладачі улюблені. І немало. Дуже цікаво читали, між іншим, лекції. Не дивлячись на те, що не все вони могли казати тоді, особливо викладачі вітчизняної історії та історії СРСР. Але були інші предмети. Був стародавній світ і середні віки. Валентина Олексіївна Маркіна, яка так емоційно читала, що я інколи плакала на лекціях, переживаючи те, що вона розповідала. Буцик, Андрій Калістратович, який навчив нас працювати з джерелами. По «Руській Правді» він проводив спеціальні семінари, хотів, щоб ми першоджерела дивилися. Перевіряв, чи ми держали книжки в руках, чи хтось розказав – треба було сказати, яка у книжки обкладинка. Вже пізніше Віктор Никифорович Котов цікаво читав лекції. Він оригінальний був чоловік. Ерудит. Видно було, що дуже багато може розповісти.
Моїм учителем, я вважаю, був Василь Єгорович Спицький. Ми з ним уже зустрічалися на лекціях. Тоді була не така розкіш, як зараз студентам, що вони з першого курсу до п’ятого пишуть одну тему, а потім і кандидатську захищають по тій же темі(сміється). Тоді треба було на першому курсі писати по Стародавньому Єгипту, на другому курсі – середні віки, а вже на третьому курсі була спеціалізація.
В мене не було питання, яку обирати спеціалізацію. Я, звичайно, вибрала історію України. Тоді я зустрілася із Василем Єгоровичем не тільки як з лектором, а й як з науковим керівником. Мені пощастило. Це чесно. Справді, я вважаю його своїм Учителем. Він був людиною цікавою, оригінальною, лекції читав без конспекту. Коли читав, завжди дивився кудись в одну точку трошки вище над нашими головами.
Попала, як то кажуть, у руки надійні, такі, як треба. Він уже на третьому курсі нас залучив до наукового гуртка. І я, як член наукового гуртка, мала виступити на тему, що була би пов’язана із курсовою роботою. Він мені запропонував написати – тоді був сторічний ювілей Франка – роботу по Франку. Щоб написати цю наукову студентську роботу, мені дали доступ до бібліотеки.
– Центральної наукової бібліотеки Академії наук, Ви маєте на увазі?
– Так, до ЦНБ. Тепер це Національна бібліотека України імені В.І.Вернадського. Можна було в цій бібліотеці брати книжки, які хочеш. Можна було читати те, що не всім давали читати, так що це було цікаво. Написала я ту роботу, як уміла, а Спицький її рекомендував до публікації. Видавали тоді «Студентські наукові праці». Потім ми разом із однокурсницею Людою Малишевою (вона теж по Франку писала) – це вже на четвертому курсі було – за пропозицією Василя Єгоровича об’єдналися і написали спільну брошуру по цій темі, її видали у серії «На допомогу лектору».
Таким чином, я, закінчуючи університет, вже мала друковану наукову працю. Звичайно, це був успіх. Вчена рада рекомендувала мене в аспірантуру. Але тоді перед тим, як іти вчитися в аспірантуру, треба було 2 роки спочатку відпрацювати. Працювати так працювати. Але де працювати, куди їхати, що робити?
Тут намічалося вже ніби заміжжя – ще не дуже певне (сміється).Час уже підходив такий, що або їхати треба, або брати направлення, або здавати направлення. Перше питання то вирішилось позитивно – заміж взяли, а жити де?
Ми з моїм вже, на жаль, покійним чоловіком Колосом Миронцем були з дитинства знайомі. Наші дідусі й бабусі жили поряд у селі Засуллі, і дружно жили. Незвичне ім’я йому дав його батько. Пізніше він пояснював, що «такі були часи: індустріалізація, колективізація, ми вірили, що будуємо нове щасливе життя і все старе треба відкинути». Колос закінчив Миколаївський кораблебудівний інститут і отримав призначення на роботу на київський завод «Ленінська кузня». На той час він вже десь третій рік працював у Києві, ми зустрічались. Одружилися.
А жити нема де. Він живе у гуртожитку. Але ж там їх ціла команда в одній кімнаті. Деякі жінки ішли в той гуртожиток, там якось відгороджували своє ліжко, і так влаштовувались. Я не могла піти на такий подвиг (сміється). Влітку я жила у своєму студентському гуртожитку. Потім влаштувалась на роботу тимчасову – мене взяли в обком комсомолу – була ніби ревізором по піонерським таборам. Треба було поїхати, подивитись, чи все там в порядку, як ведеться робота. Мені це було з руки, бо там я мала де жити, харчували мене, ще якусь зарплату платили.
А коли табори закінчились, обком комсомолу запропонував мені бути звільненим комсоргом – була така тоді посада – педінституту імені Горького, теперішній університет імені Драгоманова. Прийняли мене нормально, робота буде, а жити де?
Нам пощастило. Знайомі виїжджали із квартири, яку вони займали перед тим, і нам її рекомендували. На Рибальському півострові, де «Ленінська кузня», були невеликі приватні будиночки. Хазяї понадбудовували до них ще якісь халупки, які вони здавали мешканцям як квартири. Ми поселилися із чоловіком в такій квартирі. Там ліжко стояло, менше за двоспальне, і такої довжини, що чоловік ноги розправити не міг. Тумбочка поряд. Все. Більше нічого там не можна було поставити. Ми у цій халупі жили.
Одного разу серед ночі міліція перевіряла паспортний режим. Тоді дуже строго було. Де прописаний – там і живи. Я ніде не була прописана. Приходить міліція, будить, дівчата в сусідній кімнаті через вікна повтікали, а куди мені тікати? Тікати не буду, бо що я, якийсь злочинець? Перевіряють. До чоловіка претензії: «Чому ви порушуєте? От ви там прописані, чому ви тут?» – «Ну, в мене жінка». – «А ви чому тут?». Я пояснюю. Йому штраф виписують, а мені повістку – з’явитись в міліцію до такого-то начальника. В мене істерика. Уявляєте?
– Ви вже стали членом партії на цей час?
– Так. Але це не мало значення. Партійність не перевірялася. «Нарушаете паспортный режим!» Чоловікові виписали штраф, солідний – при наших заробітках, а заробляв він тоді як інженер мало. Коли він прийшов, почав працювати, а я тоді була сталінською, простигосподи, стипендіаткою, то моя стипендія була трошки вище, як його зарплата. Мене ж повістка в міліцію так образила! Наче я, вибачте, така якась «льогкого повєдєнія» жінка, десь з чужим чоловіком мене «застукали». Це було страшне. Ніколи в житті більше такої ганьби я не переживала.
В міліції мені пояснили, що вони ведуть боротьбу із нетрудовими доходами наших господарів. Сказали, щоб я якомога швидше вирішила це питання, бо «якщо не виберетесь, ви за два місяці будете примусово виселені з Києва». Такий закон.
Треба було ще заплатить штраф. Чоловік весь час працював, часу заплатити штраф не було, все це довго тягнулось. Тут приходить річниця Жовтневої революції (сміється) і – амністія! Всі дрібні якісь порушники амністовані – і мій недисциплінований чоловік також! (сміється)
За якийсь час чоловіку гуртожиток таки дали. Ми були такі щасливі, що отримали окрему кімнату, 18 квадратних метрів. Це було таке щастя, що важко вам і передати. Там могло стати нормальне ліжко, диван ми поставили, і ще було місце для дитячого ліжечка. Розкіш! І такий широкий коридор – там діти їздили на велосипедах. Спільна кухня, спільна кімната, де пелюшки сушились. Але все це було вже таке, дрібниці, тому що вже було житло. Можна було прописатися і не бояться міліції серед ночі.
Працювала я в педінституті комсоргом. Цікава робота, з молоддю. Мені робота ця була знайома, тому що я завжди була організатором, цю роботу знала і любила. Між іншим, з декотрими із тих членів комітету комсомолу, які тоді зі мною працювали, ми й досі підтримуємо дружні стосунки. Одну із них, я думаю, ви знаєте, це академік Любов Іванівна Мацько (тоді вона була Недбайло).
Потім народилася донька Олена.
– А декретна відпустка була?
– Була – два місяці. А тоді на роботу виходь. А в ясельках місця немає, і черга ще на рік. Нікого близьких родичів в Києві немає. Допомогла бабуся Олена, яка ще мене няньчила. У неї Оленка жила більше року, поки підійшла наша черга в яслі.
Мене в цей час рекомендували на роботу бібліотекаркою в обком партії – зараз у тому приміщенні Міністерство закордонних справ. Мене це влаштовувало, тому що графік я підлаштувала під себе, скільки вони там книжок беруть, ті обкомівські працівники (сміється). Працювала там недовго. Шукали заступника директора по виховній роботі і викладача історії для школи фабрично-заводського навчання Дарницького шовкового комбінату (скорочено – ФЗН ДШК). Це мені підходило, бо робота була по спеціальності.
– Як Ви поступили до аспірантури?
Цей поворот в моїй біографії стався через два роки. Пішла я на день історика на історичний факультет. Вирвалась, нарешті, до своїх. Зустрів мене Василь Єгорович Спицький: «Ну, як Ваші справи? Де Ви? Що Ви? Два роки вже стажу є?» – «Є». Василь Єгорович сказав, що якраз приймають документи до аспірантури, і на кафедрі є місце. «Подавайте документи!».
А я вже умудрилася, коли працювала в педінституті, скласти кандидатський іспит з німецької мови. Це для мене був такий бар’єр. Я боялася. У школі я мову не вчила. У педучилищі її нам спочатку не викладали, тільки на четвертому курсі, коли ухвалили постанову, що у молодших класах – бо ми ж вчителі молодших класів – треба буде викладати іноземну мову, то тоді щось почали і нам викладати. Встигли один чи два віршика вивчити, і більш нічого. Правда, уже в університеті я старалась. Тексти перекладати, знаки здавати, цього нас учили. Потім разом з чоловіком ходила на курси для тих, хто буде здавати кандидатський іспит.
Я подала документи, склала екзамени і опинилася в аспірантурі на стаціонарі. Яке щастя, уявляєте? Стипендія є, дитина вже в садочок ходить, можна займатися справжньою наукою! Це був дуже цікавий період у моєму житті.
«Це було таке щастя, що ти щось читаєш, щось знаходиш»
– Як Ви обрали тему своєї кандидатської?
Ми не дуже тоді вибирали теми кандидатських праць. Мій керівник завідувач кафедри професор Павло Арсентійович Лавров мене запитав: «А чим би Ви хотіли займатися?». Він такий делікатний був дуже. І спеціаліст непоганий.
Мене цікавив період підготовки революції: як же воно так сталося, як сталося, як той переворот зробили, як підняли отакі маси народу – в такому дусі. Я тоді була, звичайно, ще не дуже критично налаштована, але хотілось мені до правди докопатися. Павло Арсентійович каже – а він родом сам з Поділля: «Тоді будете писати про селянський рух на Поділлі у період підготовки революції». Добре, це мене влаштовувало.
Перший рік екзамени здавала. Довго мені не назначали дату іспиту по спеціальності. Павло Арсентійович казав, що прийдете, як будете готові. А як я можу сказати, що я готова? Я готуюся, але я не можу бути впевнена, що я готова. Раптом я щось не буду знати? Це ж сором. Зрештою, назначили мені день, здала я екзамен.
Треба писати роботу. Архів же, вибачайте, Жовтневої революції і соціалістичного будівництва, у Харкові! А в мене дитина. Знову питання. Тепер на підмогу мама Катя прийшла. Вона запропонувала на той час, як мені треба бути у Харкові, взяти Оленку (донька вже була у садочку).
У Харкові, звичайно, в архіві я була від дзвінка до дзвінка, без ніякої перерви на обід. А після того, як уже закінчувався робочий день в архіві, тоді вже обід і вечеря заразом, і в бібліотеку Короленка є ще час зайти. Там гарно обслуговували, швидко видавали книжки. Одразу сів і працюєш. Розкіш, одним словом.
– Ви працювали допізна? Бібліотека не о шостій закривалась?
– Аякже! До закриття! Бібліотека працювала до десятої вечора, по-моєму. Це було задоволення. Це було таке щастя, що ти щось читаєш, щось знаходиш. Я з великим задоволенням це робила. Я старалася і працювала нормально. Потім прийшов час, коли треба було все це згребти докупи і сісти зосередитися. Також треба було дитину прилаштувати (сміється). Оленка мені весь час згадує, що я її підкидала то сюди, то туди. Хоча до бабусі Каті вона із великим задоволенням їхала, бо та була дуже мила жінка, мала педагогічний хист, також закінчила в свій час педучилище десь на Північному Кавказі. Коротше кажучи, написала я дисертацію достроково, захистила її достроково, ще й стипендію одну зверху отримала як премію за те, що я достроково здала роботу.
– Захист був в університеті?
– Так. Опонентів Павло Арсентійович порекомендував, я їх до того не знала. Був Михайло Абрамович Рубач з Інституту історії. І ще хтось другий – десь не з наших країв – я вже не пам’ятаю.
Мали мене після захисту за розподілом кудись направити. Але в цей час звільнилося місце на кафедрі історії СРСР. Я закінчила аспірантуру по кафедрі історії України, а вакансія на кафедрі історії СРСР. По-моєму, наші кафедри тоді навіть в одній кімнаті були. І мене взяли на кафедру історії СРСР асистентом. А далі по драбинці – асистент, викладач, старший викладач…
– Хто тоді завідував кафедрою?
– Олександр Кузьмич Кошик. Коли в 1968-му в університет прийшов Юрій Юрійович Кондуфор, для нього створили спеціальну кафедру історії радянського суспільства. Туди вже набирали кадри. Нам сказали, що ви, ви і ви ідете на ту кафедру. Ми спочатку боялися, звичайно, із ЦК прийде якийсь начальник, як ми будемо. Про Кондуфора всяке кажуть і всяке пишуть, але це була людина свого часу, своєї епохи.
Що стосується кафедри і мене особисто, то нічого негативного я сказати не можу. Тільки позитив. Тому що і організована була робота, ми і писали, і друкувались. Працювати з ним було приємно. Хай там хто що не каже. Кондуфор усі починання підтримував. На кафедрі тоді працювали Степан Никифорович Саженюк, Володимир Семенович Бруз – це був один із корифеїв, Людмила Петрівна Снітко, я, Іван Федорович Буркало, Анатолій Олександрович Буравченков прийшов пізніше з аспірантури. Ще були молоді хлопці, деякі не затримувались. А так це наше таке було ядро викладацьке.
– А які курси Ви тоді читали?
– Я читала історію СРСР від 1917-го до 1941-го, до початку німецько-радянської війни. Це було моє. А там далі то вже інші.
«Сидит милый на заборе с революцией во взоре…»
– Як Ви визначились із темою докторської?
Юрій Юрійович, можна сказати, допоміг зорієнтуватися в моїй тематиці. Я не ставила собі як самоціль – докторську захистити. Бо якби я таку ціль ставила, то я швиденько вибрала б собі тему. Для кандидатської у мене був селянський рух на Поділлі, а для докторської я б взяла селянський рух на Україні. Той же період, та ж література. Я б швиденько за два-три роки зробила дисертацію та захистила. Без всякого хвастовства говорю.
Але мені це було нецікаво. От мені хотілося щось таке з художньою літературою пов’язане… Юрій Юрійович підкинув якось мені таку ідею: «Подумайте, чи не хотіли б підготувати хрестоматію, – а тоді видавались хрестоматії з художньої літератури певного періоду, – до нашого періоду, а потім і спецкурс прочитаєте». У 1972-му році я вже опублікувала програму по спецкурсу «Українська художня література як джерело вивчення історії радянського суспільства». Почала я читати спецкурс і думати про те, а як же зробити, щоб дисертація вийшла (сміється).
Тоді якраз розгорнулася дискусія – чи є художня література джерелом, чи ні. Ініціатором її був професор Київського університету Марко Якимович Варшавчик. Він опублікував програму «Джерелознавство з історії КПРС», де серед джерел назвав художню літературу та твори мистецтва. Потім розгорнулось обговорення в журналах, зокрема «Новая и новейшая история», «Вопросы истории КПСС». Саме під час цієї дискусії я для себе визначилася, що художня література дійсно є історичним джерелом.
Постало питання: яку саме галузь із величезного розмаїття художніх творів вибрати як тему для джерелознавчого аналізу?
В мене в цей час почала вимальовуватись тема – революційна поезія. А революційна поезія – це масова революційна поезія, тобто мова про те, що складали солдати, робітники та селяни. У їхніх безпосередніх, часто невправних за формою віршах та піснях виражалися настрої авторів, оцінка ними подій, свідками яких вони були, військових та політичних діячів і багато іншого. Тема дотична до фольклору. Дуже цікаво. Це треба знати літературу відповідну і соціальну психологію, психологію мас. Як масове історичне джерело революційна поезія вимагала застосування математичних методів дослідження (контент-аналіз), які саме в той час почали активно застосовувати.
Розкажу частушку. Я про неї не писала і її не цитувала, але в усній пропаганді часом згадую (сміється). Вона мені страшенно подобається.
Сидит милый на заборе
С революцией во взоре.
Прокламацию читает
Ни черта не понимает.
Чим не джерело? (сміється)
– Ви багато працювали в архівах та бібліотеках?
Я повністю використовувала час, який надавався для підвищення кваліфікації. Старалася брати відрядження та їхати до Москви, тому що в Москві джерела були більш доступні. Там також щось давали, а щось прикривали, бо їх також перевіряли. Пригадую, я працювала багато в архіві літератури (зараз це РГАЛИ, Российский государственный архив литературы и искусства). Там всі цікаві джерела були. Але частина тих джерел була заклеєна папірцем. Але вони так добре клеїли, що якщо на світло подивиться, то все можна прочитати (сміється). Звичайно, я там все переписувала. От цитувати я не могла, бо я не могла підставляти людей, які клеїли, а для себе «Сидит милый на заборе…», то це, звичайно, можна було.
– З ким із московських вчених Ви співпрацювали?
– В Москві я прикріпилась до кафедри джерелознавства історії СРСР історичного факультету Московського університету. Її завідувачем був Іван Дмитрович Ковальченко. Він був прекрасною людиною. Я почала ходити до нього на лекції. Мені дуже подобалось, як він читав. Питання методології історії та джерелознавство – все це мені було цікаво. Я дала йому свою статтю для рецензування. Коли він її прочитав, то сказав мені: «Я Вам сейчас скажу одно предложение, и Вы поймете, как я оцениваю Вашу работу. Я предлагаю её опубликовать в журнале “История СССР”».
– Ого! Це визнання!
– Це не визнання. Це не те слово. Я чесно скажу, що коли я сама себе питаю, як я розумію, що таке щастя, то я згадую оті емоції, які пережила, коли це почула. В мене крила виросли. Я летіла по тій Москві як на крилах, направду. Це відчуття небуденне. Було дуже приємно. Довго ще варилося з рецензентами, але моя стаття «Художественная литература как исторический источник: (к историографии вопроса)» була опублікована у 1976-му році у провідному тоді журналі.
Серед московських джерелознавців, які мене підтримали, були Лев Микитович Пушкарьов, Сігурд Оттович Шмідт та інші. Кафедра джерелознавства Московського університету підготувала позитивний зовнішній відзив на мою докторську дисертацію. Але все це було пізніше.
Задовго до того я спромоглася у 1971-му в «Українському історичному журналі» опублікуватися. Федір Павлович Шевченко тоді був редактором, я дала статтю про художню літературу як джерело вивчення історії. Отак прямо зухвало і назвала. Слово було сказане, і воно було сприйняте ніби нормально.
Так що тоді я почала думати, як сформулювати тему докторської. Консультувалася з Іваном Дмитровичем, з іншими авторитетами. У нас на факультеті, звичайно, це В’ячеслав Ілліч Стрельський, Володимир Олександрович Замлинський, підтримав мене і Федір Павлович Шевченко… Я також напросилася на консультацію до професора Варшавчика. Так склалось, що ми з Марком Якимовичем багато років працювали одночасно на факультеті, але ніде не перетинались. Він, як правило, на курсах підвищення кваліфікації викладав, у червоному корпусі не дуже часто з’являвся. Я не слухала його лекцій. Але я знала, хто такий Варшавчик. Я на всі конференції, де він брав участь, старалась поїхати, послухати його. В той час конференції для науковців були, як кажуть, «луч света в тёмном царстве», тому що там можна було почути слово, ще не дуже причесане, не прорецензоване, не процензуроване. Ну і люди, звичайно, – можна було контакти встановити, познайомитись. Консультація у Варшавчика була лише одна. Але ця зустріч була вирішальною, тому що я утвердилась, впевнилась, що над цією темою треба працювати, треба думати.
– Ви довго працювали над докторською – почали на зламі 1960-х – 1970-х, а захистились у 1989-му.
–Так… Треба було багато читати, багато думати… Потім ще були інші зиґзаґи. От я вже в темі, працюю, вже готуюсь їхати на конференцію наукову по джерелознавству в Тбілісі – і раптом чоловік каже, що треба поїхати в Анголу. Його посилають у відрядження будувати кораблі і паралельно соціалізм (сміється). Треба із жінкою їхати, бо на три роки без жінки не дають відрядження. Ну що ти будеш робити? – Треба їхати. Донька вже студентка, виросла за цей час, поки я про пісні думала (сміється). Я збираюсь. Люди порядні щось беруть, щоб там щось продати і щось собі купити. А я беру свої вирізки, виписки, набиваю цим валізи (сміється).
Робити, звичайно, там не було чого. Можна було б працювати над дисертацією, якби були умови, щоб була література поряд… Я там підготувала збірничок комсомольських пісень. Я його склала – в мене в чемодані всього багато було, але ж надрукувати нема на чому. Друкарської машинки ми з собою не брали. Я дочекалась, поки прислали консула (ми були не в столиці, а в порті Лобіту). Приїхав такий порядний чоловік, ми з ним у хороших були стосунках, і він дозволив мені друкувати на друкарській машинці самого консульства (сміється). Потім цей збірничок під заголовком «Песня в комсомольском строю» був опублікований московським видавництвом «Молодая гвардия».
Ще піонерські пісні в журналі «Детская литература» вийшли, поки я в Анголі була. Так що я там не весь час байдики била (сміється). Але, щоб сісти, нормально попрацювати, то не виходило. Так ото воно потихеньку й робилося. А тоді вже коли через три роки повернулися, треба було закруглятися. А попробуй опублікувати! Публікації вимагають, а умов – ніяких. Підвернувся ювілей Жовтневої революції, та й Кондуфор посприяв, монографію опублікували. Статті я зробила скільки могла. Де тоді у нас статті ті надрукуєш – у той час видань було малувато… Так що всякі перешкоди зустрічалися (сміється). Але я старалася. Я переписувала… Коли зараз чую, ой, нас заставили переписати, там щось змінити… Я три рази міняла структуру. Три рази. І це ж не на комп’ютері друкувати, а друкарською машинкою…
– Хто у Вас був опонентом на захисті?
– Я попросила Геннадія Леонтійовича Соболєва з Ленінграда, у нього публікації дотичні були. Він справді дуже добре, з розумінням поставився. Були ще Володимир Олександрович Замлинський і Віталій Григорович Сарбей. Принципових зауважень не було, так, робочі моменти. Але найкраще пам’ятаю, як у мене боліли ноги: я туфлі нові взула на захист, оце мене більше всього турбувало (сміється).
«Лекції з історії СРСР я читала без ентузіазму»
– Таких дисертацій, як у Вас, тоді не захищали. Ви були піонером?
– Жодної іншої дисертації по літературі як джерелу тоді захищено не було. А мені ця тема була цікава. А от лекції… В той час, скажу відверто, лекції з історії СРСР я читала без ентузіазму. Тому що вже прийшов момент, коли я зрозуміла фальш. Кажемо одне, думаємо друге, третє пишемо… Ти знаєш, що був голод, а тобі кажуть, що це буржуазні націоналісти придумали, це все фальсифікатори історії… А я ж жила у селі. Мені моя бабуня розказувала, як було. А тут кажу, що все це фальсифікація, це придумали буржуазні історики, а не було такого. Були там якісь труднощі, але ж такого не було… А воно ж таки було!
– У вас був доступ до спецхрану? Ви читали тоді праці отих буржуазних істориків?
– Не дуже я прагнула, чесно кажучи. Тому що знала, що озвучити прочитане не зможу. Для чого мені зайве, щоб мені в душі шкрябало? Прочитаю, а потім оговорюсь невільно – що це буде? І оця роздвоєність пригнічувала. У мене віддушина була – спецкурси по художній літературі. Ніхто мене не контролював, ніхто не дивився, що я пишу у програмі, що читаю. Читала те, що мені подобалось. Тоді ж також почали друкувати те, що раніше не друкували – «розстріляне відродження»… Це було страшенно цікаво. Я думаю, що було цікаво і студентам.
– Ви всі лекції читали українською мовою?
– Я українською усе життя говорила. Була така ситуація. Уже всі читають російською. Студентам оцим бідним, третій курс, я читаю українською, потім Ірма Андріївна Громова починає російською, потім всі російською, а я кожний раз українською. І одного разу я спитала Кондуфора, може, і мені перейти на російську? – «Вы что! Не смейте! У Вас так хорошо получается!» Я тоді зрозуміла, чому – треба, щоб на факультеті хоч хтось читав українською. Тоді вже почали їздити студенти по обміну з Канади, треба було показати, що лекції читають українською.
– Чи до Вас було особливе ставлення як до жінки-викладачки?
– Я не можу сказати, що це було виражено. Але на рівні психологічному відчувалося. Мені пригадала якось відома архівістка Наталія Маковська – я у них спецкурс читала – що я їм свого часу казала: для того, щоб пробитися і бути на рівні з чоловіками, треба в десять разів більше знати, тому що інакше тебе не признають. Так воно і є.
Пригадую, після захисту докторської зустрічає мене в коридорі Карпо Омелянович Джеджула: «Надежда Ивановна, а Вы знаете, что вы на факультете единственная женщина – доктор наук?» Я якось не звертала на це уваги, а вони, чоловіки, бач, фіксують. Такий був час якийсь, що серед жінок я була одна з докторським ступенем…
– Україна стала незалежною, і у Вас помінялися зацікавлення…
– Я була щаслива в той момент, коли я змогла справді зайнятися тим, чим хотіла. Джерелознавство завжди мене притягувало. Тоді ж відкрилися архіви, пішов такий цікавий матеріал! Ще й які джерела! А мене завжди це захоплювало. Це було таке щастя…
– Але ж Ви стільки зробили!
– Ну, зробила. Але ж це вже я робила в пенсійному віці.
– У 1990-х Ви почали багато друкуватись. І, серед іншого, тоді Ви зацікавились Оленою Телігою. Чому нею?
– Мені і самій цікаво. Бо я ніколи раніше не думала і не знала про неї. Сталось це випадково. Познайомилась я з Ольгою Семенівною Кобець. Вона тоді працювала в редакції газети «Українське слово», де я друкувала статтю за матеріалами наукової конференції в Таллінні. Ольга Семенівна запросила мене на збори. Там покійна Катерина Іларіонівна Криворучко, співробітниця Національного музею літератури України, дуже емоційно, захоплююче розповідала про Олену Телігу, читала її вірші. Тоді ще ніхто практично про неї не писав. Я послухала – справді цікаво, цікава жінка, цікава історія, цікава біографія.
Потім зорганізувалось Всеукраїнське жіноче товариство імені Олени Теліги. Я почала туди ходити, цікаві жінки там зустрічалися, я виступала перед ними – працювала тоді над ще недавно засекреченими документами слідчої справи Івана Багряного, розповідала про нього. І так з цими націоналістами зв’язалась (сміється). А нам же глибоко заклали в голову, що націоналісти – «найзапекліші вороги українського народу», і я певний час про них так і думала, бо нічого не знала. А у середині 1990-х я дуже багато друкувалась у їхньому журналі «Розбудова держави». Вони публікували все, що я давала, а я тоді саме почала дуже багато писати, мені потрібна була трибуна, і трибуна була мені надана.
Почала я про Олену Телігу писати. Статті писала, щось про війну друкувала. Потім почав наближатися ювілей – сторіччя з дня її народження. Але ми його проґавили. Ми думали, що вона, як всі писали, у 1907-му народилася, а насправді – у 1906-му. І вже лише в кінці 2006-го ми дізналися, що всі помилялися, дізналися тоді, коли вже готувалися на урядовому рівні вперше відзначати її ювілей. Ми вирішили, що відсвяткуємо, а тоді будемо працювати і шукати істину (сміється).
Стало зрозумілим, що треба написати книжку про Телігу. Я почала шукати документи. Якось так не давалося спочатку. Ходжу навколо – ніяк її справи не попадаються мені в руки. Вже Михайла Телігу найшла, вже дипломну роботу його подивилася. Потім таки знайшла вже її особову справу студентки Вищого педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова в Празі, якої ніхто з дослідників у руках не тримав. Це надихало… От таким чином я прийшла до Теліги.
– А потім – Винниченко?
– Це паралельно було. Про Винниченка теж цікаво. Я була першою, хто взяв його справи в архіві, коли дозволили. В Інституті рукопису. Там якраз було листування. Це мене і захопило. Там частина листування була з Євгеном Чикаленком. Мене цікавила ця постать, а тут раптом листування. В одному архіві – листи Винниченка, в другому архіві – листи Чикаленка… Практично – повний комплекс взаємного листування більш як за чверть століття. І я почала над ним працювати. Це мене вже захопило настільки, що я вже не змогла вирватися з тих тенет.
– Ви працювали в університеті до 2000-го, а потім перейшли до Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського і стали завідувачкою відділу. У книзі «Загартована історією», що вийшла до Вашого ювілею у 2013 р., відома вчена-археограф Інна Старовойтенко написала, що Ви згуртували відділ і відділ почав дуже активно працювати. Ваші археографічні публікації слугують взірцем.
– Вони з любов’ю робилися. Тому що було цікаво справді. Всім раптом стало зрозумілим, що це може бути цікаво. Не просто відписатися, прозвітуватися, а щось уточнити, щось з’ясувати, ввести до наукового обігу нові, раніше невідомі джерела.
А стосовно завідування відділом… Я ж керівництва не люблю. Там звіти треба писати. Оце страшне діло для мене (сміється). Я Віктору Васильовичу Скопенку, ректору Київського університету, дякую, що він мене відправив на пенсію. Тоді багатьох звільнили, не тільки мене. Я нормально відробляла свою роботу, може навіть ще й краще, ніж хто інший. І раптом вирішили, що мені вже пора на пенсію. А якби не він, то я би не прийшла до Інституту археографії. Я йому вдячна – тепер! Я ж хотіла в Інститут. Директор Павло Степанович Сохань наполіг, щоб я стала завідувачкою.
– У книзі Ярослава Федорука «На перехресті століть» прочитала, що у будинку на Трьохсвятительскій, 4, де зараз знаходиться Інститут археографії, ви жили у гуртожитку під час навчання в університеті.
– Так, якраз на п’ятому поверсі були кімнати студентів, а на місці теперішніх кабінетів дирекції була студентська кухня (сміється).
«Тепер лінуються і ніхто нічого не перевіряє, переписують те, що раніше писали»
– Серед Ваших героїв немало жіночих постатей. У Вашому доробку – листування між Володимиром Винниченком та Розалією Лівшиць, між Євгеном Маланюком і Зоєю Плітас…
– Ну це просто в руки прийшло!
– Але ж Ви мали прийти в Українсько-канадський дослідницько-документаційний центр у Торонто!
– А чого я туди прийшла? Тому що я прочитала роботу Ірини Борисівни Матяш, в якій вона описала канадську архівну україніку. І вона написала, що в цьому Центрі є архів Зої Плітас. А Зоя Плітас – це ж подруга Олени Теліги! Це я за Телігою туди прийшла. Я думала, що там є хоч який-небудь слід Теліги, листи якісь. Я прийшла питати про Телігу. Виявляється, там є листування, але про Телігу я нічого не знайшла. Тоді я запитала, чи немає в архіві Зої Плітас інших листів? І тодішня головна архівістка Центру пані Іроїда Винницька сказала, що є листи Маланюка, але вони не описані й не цікаві, бо там все про любов. А мені – цікаво!…
Вона мені виносить ящики, з тими листами, я починаю читати. Боже! Їх ніхто не бачив, ніхто не читав! А хіба можна було це так спокійно залишити і не зробити?! Спасибі Центру, вони виготовили копії, передали.
На той час відійшли ті люди, які займалися Маланюком, загинув Леонід Куценко, який підняв, по суті, Маланюка. Я була на першій конференції по Маланюку, виступала. А тут таке багатство лежить під руками. Я написала кілька статей. У солідній «Спадщині» надрукувала частину листів. Але ж «Спадщина» малим накладом видається, філологи її не читають. Пройшло вже скільки років після публікації (публікація була у 2013), коли один філолог з Кіровограда прислав мені статтю, де було сказано, що найбільшою любов’ю Маланюка, любов’ю на все життя була Наталя Лівицька-Холодна.
Я написала, що якщо і була в нього любов на все життя, то це перша дружина Зоя Плітас. Для них це був шок. Ніхто з них не читав цієї статті. Ніхто! Це при тому, що вони спеціально займаються Маланюком, він їхній земляк, вони конференції організовують…
Це приємно, з одного боку, а з другого боку, для кого стараєшся? У книзі про Телігу моя авторська стаття невелика, це біографічний нарис, а то ж все документи. Я думала, що філологи напишуть тепер документовану біографію Олени Теліги. І до цього часу ніхто не написав, а міфів – стільки! Таких видумок, що жах один! Бо всі пишуть по тих джерелах, які були в діаспорі, а вони всі ґрунтуються на спогадах, ніхто ж документів не мав. Тоді не могли, а тепер не хочуть. Тепер лінуються і ніхто нічого не перевіряє, переписують те, що раніше писали. Я вже втомилася боротися, скільки вже я написала цих статей про міфи, про вигадки про Телігу, все одно – штампують, незважаючи на мої старання.
– Під Вашим керівництвом захистилось 11 кандидатів та одна докторка наук. Серед них – Мирослав Борисенко, Лілія Гонюкова, Ірина Тюрменко, Наталія Кузіна, Олена Чумаченко, Інна Старовойтенко, Ігор Ткаченко, Ірина Сахно, Ольга Гураль. Ви можете сказати, що це ваша наукова школа?
– Думаю, що це занадто. Я не претендую на школу, хоча практично всі вони були зв’язані з джерелознавством. Я буду просто вважати, що то мої аспіранти, мої учні, які написали добротні дисертації, дотичні за тематикою до моїх наукових інтересів. Усі вони успішно захистилися і реалізувалися як учені. Я цим пишаюся й бажаю їм щасливої долі в науці й у житті.
– Ваші поради молодим історикам? Що варто зараз науковцям читати?
– Зараз настільки багато джерел інформації, що зорієнтуватися справді важко буває, що варто читати, а чого не варто. Я другий раз і сама не впевнена, чи я те читаю, що треба, чи ні (сміється). Звичайно, треба дивиться на автора, на його кваліфікацію. Це одна сторона питання. Друга – це про що пише історик. І як він пише.
А чим більше прочитаєте – тим краще. Бо тоді будете мати можливість порівняти і свою думку скласти. Тому що коли одна книжка прочитана, то думаєш, що тільки так воно і насправді є, а, як казав мій учитель в педучилищі, не вірте всьому написаному в книжках. Значить, треба не одну книжку прочитати, а багато.
– В різних енциклопедіях Вас називають істориком, літературознавцем, культурологом, джерелознавцем і громадською діячкою. А як би Ви себе означили?
– Історик за освітою, філолог за покликанням. А в сумі – джерелознавець, зацікавлений проблемою взаємозв’язків історичної науки та художньої літератури.
– Надіє Іванівно, я Вам дуже дякую за розмову.
Розмовляла Оксана Юркова.
У публікації використано світлини з приватного архіву Надії Миронець. Портрет роботи художниці Катерини Котенко.
Інтерв’юерка щиро вдячна Канадському інституту українських студій за надану можливість наукового стажування у Торонто, під час якого 27 жовтня 2019 р. відбулася ця розмова. Окрема подяка – співробітникам Українсько-канадського дослідницько-документаційного центру за допомогу в організації інтерв’ю.
____________________________
Надія Іванівна Миронець – докторка історичних наук, професорка. Заслужений працівник народної освіти України. Лауреатка Міжнародної літературно-мистецької премії імені Олени Теліги та премії Ліги українських меценатів імені Дмитра Нитченка. Авторка понад 400 публікацій, з них більше 350 побачили світ після 1991 р. Досліджувала та опублікувала документи і листування Микити Шаповала, Івана Багряного, Володимира Винниченка, Михайла Грушевського, Євгена Маланюка, Уласа Самчука, Євгена Чикаленка, Григорія Чупринки, Бориса Антоненка-Давидовича, Ольги Басараб, Олени Теліги, Павла Тичини, Юрія Дарагана, Петра Стебницького та багатьох інших. Серед доробку – ґрунтовні видання «Олена Теліга. О краю мій…: Твори, документи, біографічний нарис» (1999; 2006), «Олена Теліга. Листи. Спогади» (2003; 2004), «Євген Чикаленко, Володимир Винниченко. Листування. 1902–1929 роки» (2010), «Володимир Винниченко – Розалія Ліфшиць: епістолярний діалог (1911–1918 роки)» (2012), «Загублений талант: Сергій Кушніренко: біографічний нарис, твори, документи» (2013) та ін. Співзасновниця, заступниця голови та голова Київського відділення Всеукраїнського жіночого товариства ім. Олени Теліги. З 2017 р. живе в Торонто (Канада) з родиною доньки Олени.
