Рецензія на книгу: Anastasia Lakhtikova, Angela Brintlinger, Irina Glushchenko, eds. Seasoned Socialism: Gender and Food in Late Soviet Everyday Life. Bloomington: Indiana University Press, 2019. 373 pp.
Їжа є вікном у будь-яку культуру. У радянському суспільстві, їжа та гендер завжди були тісно взаємопов’язані, що ідеально представляє неоднозначність характеру комуністичної ідеології, соціальних та владних відносин. Для ранньорадянських споживачів різні повсякденні труднощі здавалися тимчасовими, тоді як реалії розвинутого соціалізму змушували багатьох із них пристосовуватися до дефіцитної «стабільності» і розвивати повсякденні практики, навички і норми моралі, необхідні для виживання або комфортного існування. Тому рецензована книга фокусується на парадоксах і протиріччях всередині радянської кухні, різноманітних харчових практиках та культурах пізньорадянської доби. Редакторки книжки, Анастасія Лахтікова (Anastasia Lakhtikova), Анжела Брінтлінгер (Angela Brintlinger) та Ірина Глущенко (Irina Glushchenko), у цікавий спосіб об’єднали її навколо трьох розділів, котрі у свою чергу складаються із 11 статей. Це міждисциплінарна збірка результатів індивідуальних досліджень, які представляють широке коло тем, що можуть бути включені в дослідницький напрям з вивчення антропології їжі, починаючи від поезії до кулінарних книг, від фільмів до місць споживання їжі, від рослин до престижної їжі тощо. Завдяки такому творчому і стимулюючому підходу Приправлений соціалізм (Seasoned Socialism) є необхідним внеском в розвиток досліджень радянської їжі.
Книга починається з ґрунтовної передмови авторства Дарри Гольдштейн (Darra Goldstein), в якій детально пояснюються основні риси радянського повсякденного життя, у тому числі звертається увага на дефіцит, бажання та креативність, кожна із яких стала невід’ємною прикметою повсякденного життя радянського споживача. Важливо також, що авторка цілком слушно звертає увагу читачів на присутність ностальгії в особистих спогадах про пізньорадянську кухню і деякі соціалізуючі практики, пов’язані з нею та їжею, на кшталт, «кухонного дисидентства» (с. xv). Тому такі живі спогади мають сприйматися критично, оскільки у цій площині дослідники мають справу з індивідуальними емоціями та почуттями. Пояснюючи особливості світу радянської кухні, вона стверджує, що вони слугували «одночасно в якості фону та інструменту», що пояснює її соціальну роль, котра не повинна сприйматися як нейтральний простір, адже в межах радянського простору їжа була радше дійством, ніж приготуванням чи споживанням (с. xvi).
Вступна частина, авторками якої є редакторки, пропонує читачам свіжий погляд на їжу, гендер та ідентичності в радянському суспільстві, що дозволяє об’єднати книгу в межах спільного тематичного напряму. Ця детальна і чудово написана частина книги слугує своєрідним вікном для розуміння специфічних рис радянської культури їжі, споживання та гендерних відносин, а також дозволяє зробити вдумливе порівняння між соціологією вибору в тоталітарній та ринковій економіках. Тому завдяки своєму дослідницькому підходу ця секція буде корисною як для тих, хто починає вивчати радянське споживання, так і для досвідчених науковців. Побудовані навколо індивідуальних кейсів, джерел та польових досліджень статті аналізують різноманітні простори культури харчування та гендерні ідентичності.
Адріанн К. Джекобс (Adrianne K. Jacobs) у статті із захопливою назвою «Кохати, вийти заміж, готувати: гендерний характер домашньої кухні в пізньорадянській Росії» розкриває домінантні соціальні норми та погляди в Росії доби Леоніда Брежнєва, які знаходилися під впливом мінливого соціального клімату, зростаючої ролі жінок на робочому місці та змін норм фемінності. Разом з тим авторка звертає увагу на неоднозначність періоду, оскільки у той час видавалися кулінарні книги «для молодих домогосподарок», а також різні «секрети умілої кулінарії», які були адресовані виключно радянським жінкам. Прикметно, що ця стаття відкриває своїм читачам ідеї про соціальну роль радянських кухонь як «місця материнських і дочірніх зв’язків», а також материнської любові, які є невидими з першого погляду. Як справедливо зазначила її авторка, вважалося, що жінки мали приготувати особливі страви до Міжнародного дня жінок, але у той же час для того, щоб «бути найбільш святковими і найбільш привабливими», їм рекомендувалося доглядати за обличчям за допомогою масок зі сметани та дріжджів (с. 39). Стверджуючи, що ці норми гендерних відносин в пізньорадянському суспільстві не виникли самі по собі, Джекобс бачить їхні корені у традиційній російській культурі та історичних зв’язках жінок з практиками приготуванням їжі. Очевидно, що ці припущення можуть бути розширені і щодо багатьох культур харчування інших етнічних груп Радянського Союзу. Аналіз двох відомих мелодрам, Вокзал для двоих (1983) та Любовь и голуби (1985), дає чудовий приклад соціальної влади їжі та кулінарних навичок жінок в їхніх родинах та романтичних стосунках (с. 43-6). Тим не менше, авторка також визнає, що є фільми, в яких і чоловіки готують їжу, що створювало інший харчовий та гендерний дискурс, але не змінило домінантного погляду на кухню як жіночий простір соціальних практик.
Інша сторона гендерної амбівалентності досліджується в статті Глущенко, яка присвячена труднощам жіночої емансипації від патріархальних відносин на прикладі сюжетів відомих радянських фільмів. Як і попередня авторка, вона висвітлює основні суперечності гендерної рівності на прикладі кінокультури – Москва слезам не верит (1980), Берегите мужчин (1982) і Время желаний (1984). В цілому, як і Джекобс, Глущенко приходить до висновку, що у випадку з фільмом Москва слезам не верит чоловік змінює своїх партнерок, перетворюючи їх на «справжніх жінок» (с. 68). В обох інших прикладах також демонструється, що успішна та емансипована жінка «приймає логіку патріархальної сім’ї» (с. 74). Тим не менше, суперечливість жіночої ролі в господарстві не привела до розпаду Радянського Союзу, а навпаки, як підсумовує авторка, в пострадянському суспільстві неоліберальні реформи мали більш негативний вплив на їхню рівність.
Ставлячи у фокус свого дослідження особисті кулінарні книги як ключовий елемент жіночого матеріального світу і кулінарної культури в радянському суспільстві, стаття Лахтікової, яка є цікавою для подальших роздумів, завершує першу секцію. На відміну від попередніх статей, вона не пов’язує невдачі у досягненні соціальної рівності з «подвійним тягарем» жінок. Визнаючи існування таких реалій, вона змушує читача до роздумів поза існуючою парадигмою, яка не здатна пояснити весь світ жіночих владних відносин з суспільством та державою. Пишучи про важливість уяви як ключової жіночої навички у процесі приготування їжі, вона пропонує читачам розглянути яскраві приклади кулінарних книг, які є безумовно важливими джерелами для дослідників їжі та допомагають зрозуміти особливості радянського повсякденного життя. Лахтікова пропонує дивитися ширше, ніж ідея «кухонної тиранії», пояснюючи її не лише як результат жіночого безсилля, але й інтерпретуючи це як можливість представити свої кулінарні досягнення та привернути до себе – як гарної господині – необхідну увагу (с. 94). Надаючи важливе теоретичне підґрунтя, вона пропонує розглядати кулінарні практики жінок як перформативну поведінку, як готування для аудиторії, що давало можливість розвивати їхні соціальні взаємодії та налагоджувати зв’язки, але у той же час сприймалося суспільством як належне (с. 95). Очевидні питання, які розглядає дана стаття, пов’язані з пострадянськими жіночими кулінарними практиками. Кулінарна книга, як багатий культурний артефакт, не могла зникнути з розпадом Радянського Союзу, а навпаки мала би розглядатися як приготування до «важких» 1990-х, які вимагали від жінок навіть більшого натхнення і зусиль та мали наслідком перетворення кулінарних книг на джерело передачі знань від покоління до покоління.
Друга частина книги сфокусована но опорі та поступливості в межах радянської харчової культури доби пізньорадянського суспільства. Три статті пов’язані з певними видами їжі, повсякденної і престижної, тоді як четверта присвячена певному соціальному простору – літньому будинку (дачі) та, зокрема, особливо чіткому гендерному розподілу ролей у ньому – «чоловік-збирач» і «жінка-готувальниця» (Мелісса Л. Калдвелл / Melissa L. Caldwell). Однак, всі статті секції сфокусовані навколо спільної особливості – гендерних практик, соціальних сигналів речей та владних відносин: чи то навколо споживання престижної (Олена Стяжкіна / Olena Stiazhkina), чи повсякденної їжі та напоїв (Бенджамін Саткліфф / Benjamin Sutcliffe про пиріг і капусту, Лідія Левкович / Lidia Levkovitch про горілку). Саме тому ці статті не присвячені певному виду їжі, а скоріше представляють авторські роздуми про зростаючу роль жінок, наприклад, у гендерних стратегіях отримання престижної їжі (с. 144) або в офіційній антиалкогольній кампанії (с. 197). Стяжкіна пропонує виділяти окрему групу споживачів, «Інших» або «їдців», поява яких стала помітною рисою того часу. Цікаво, що всередині цієї групи ні буденність повсякденних практик, ні гендерні практики не були однаковими, оскільки «ні вони, ні їхні ‘інші жінки’ не стояли в чергах» (с. 135). Це очевидно свідчить, що неможливо застосувати теорію «подвійного тягаря» щодо всього радянського суспільства, ніби це була гомогенна спільнота. Тому важливо взяти до уваги висновки Левкович, в яких вона пропонує переглянути традиційне сприйняття жіночої сфери як непомітної і підривної та ширше застосовувати цю ідею в подальших дослідженнях гендерних та соціальних відносин в радянському суспільстві.
Третя частина побудована навколо ідеї семіотики дефіцитів, обрядового використання їжі, а також його гендерних вимірів. Кожна із чотирьох статей представляє окремий дослідницький фокус у межах дискусій навколо доцільного використання їжі та винахідливості в Радянському Союзі: починаючи від жіночих дієт до збирання рослин в трудовому таборі, або від споживання капусти до залишків їжі у натюрмортній поезії. Цей розділ починається з надзвичайно цікавої та вартої уваги дискусії про дефіцити та режим харчування жінок доби пізнього соціалізму, яка базується на російському виданні 100 хвилин краси Софії Вендровської (Zofia Węndrowska) (вперше опубліковане польською мовою у 1968 р. і з 1973 р. кілька разів перевидавалося в СРСР). Авторка цієї статті, Ксенія Гусарова (Ksenia Gusarova), прийшла до висновку, що книга стала прикладом «непомітного морального та ідеологічного впливу, […], важливого для поширення системи цінностей, […], котра у більшій мірі визначала соціальні та культурні норми пізнього соціалізму» завдяки практикуванню так званого «вибіркового аскетизму» (с. 240).
Однією із несподіваних перлин цього розділу є стаття Они Ренне-Фахей (Ona Renner-Fahey) про рослини та жіночі кулінарні практики в пізньорадянському трудовому таборі. На основі спогадів Ірини Ратушинської ця стаття аналізує жіночі стратегії виживання, знання і використання рослин, гендерну етику піклування. Особливо перспективним аспектом дослідження, як і напрямком для подальших наукових пошуків, є увага авторки до рослин як ресурсів виживання жінок, ув’язнених в трудових таборах. Третя стаття присвячена вивченню капусти як джерела харчування та особливо символічної їжі російської кухні, центру сім’ї, а також її зв’язку з життям жінок, владою, ідентичністю, які авторка та редакторка цієї книги, Брінтлінгер, проаналізувала на прикладі різних радянських текстів – кулінарних книг, художніх творів та казок. Ця частина праці закінчується цікаво побудованим дослідженням Амелії Гласер (Amelia Glaser), яке присвячено повсякденним труднощам та матеріальним потребам у радянській поетичній творчості Нонни Слепакової. На думку авторки, натюрмортне письмо є поетичною системою аналізу післявоєнної радянської домашньої сфери, яка представляє быт (повсякдення), залишки їжі, повсякденні об’єкти, жіночі досвіди, а також відображає сутність неоднозначної реальності та конструює її справжній образ, залишаючи осторонь ідеологічну програму (с. 298-299). Очевидно, варто звернути увагу на те, що розміщення в центрі дослідження харчових об’їдків є надзвичайно цікавою ідеєю та потребує окремого аналізу в контексті вивчення радянської їжі та соціальної історії загалом.
Цінна і стимулююча до роздумів збірка завершується післямовою Діани П. Коенкер (Diane P. Koenker). Вона пропонує читачам замислитися над тим, «як характерні соціальні та економічні реалії пізнього соціалізму визначили його особливу систему споживання» (с. 320), що ставить книгу в ширший контекст наукового напряму дослідження споживання. Описуючи ключові підсумки кожної статті, вона аналізує їх з точки зору дискусійної перспективи, зокрема, розмірковуючи про клас у безкласовому суспільстві, а також розглядаючи процес приготування та подання до столу страв в межах дихотомії роботи та відпочинку. Як наслідок, це дає можливість читачам побачити різноманітні значення їжі, гендеру, речей та ідеології пізнього соціалізму, які ведуть до її заключних висновків про парадоксальність жіночої соціальної ролі в обслуговуванні вдома, не беручи до уваги невидимість зовнішніх кордонів радянського соціального ринку.
Підводячи підсумок, рецензована книга представляє найновіше колективне досягнення у вивченні історії радянської їжі, яке відображає зміни у сучасній історіографії, що відходить від повсякденного підходу до більш складного та деталізованого способу представлення неоднозначних особливостей радянських соціальних реалій, культури споживання та гендерних відносин. Книга робить важливий та довгоочікуваний внесок в міждисциплінарне вивчення споживання, матеріальної культури, а також гендеру, фільмів та поезії. Вона є чудово написаним і добре структурованим зібранням різних підходів для розуміння специфічних рис радянської їжі та гендерних відносин, а також культур їжі доби соціалізму, яка особливо рекомендована тим, хто цікавиться згаданими сферами дослідження. Кожна(ен) дослідниця(к) зробила(в) свій внесок у спільну тему, запропоновану редакторками, додаючи до загальної картини власний дослідницький фокус та оптику, що зробило з книги цінну збірку думок про багатоманітність харчових культур та гендерних режимів у пізньорадянському суспільстві.
________________________
Первісно цей текст було оприлюднено англійською мовою: Iryna Skubii. Review of Lakhtikova, Anastasia; Brintlinger, Angela; Glushchenko, Irina, eds., Seasoned Socialism: Gender and Food in Late Soviet Everyday Life. H-Socialisms, H-Net Reviews. April, 2020. Публікується з дозволу авторки та редакції H-Net Reviews, в авторському перекладі.
_______________________
Ірина Скубій – кандидатка історичних наук, доцент кафедри ЮНЕСКО «Філософія людського спілкування» та соціально-гуманітарних дисциплін Харківського національного технічного університету сільського господарства імені Петра Василенка; у 2019-2020 навчальному році – запрошена професорка імені Стюарта Ремзі Томпкінса в Університеті Альберти. Наукові інтереси охоплюють історію торгівлі, споживання, матеріальної культури, гендеру, дитинства в ранньорадянській Україні, у тому числі споживання в екстремальних умовах, зокрема, під час голоду. Авторка монографії «Торгівля в Харкові в роки непу (1921 – 1929 рр.): економіка та повсякденність» (2017). Нещодавні публікації: Bogactwo w czasach radzieckich: wymiar materialny życia ukraińskiej elity ekonomicznej w latach dwudziestych i trzydziestych XX wieku. Res Historica, 2019, (48), 193-213; Матеріальний світ дітей в роки Голодомору та що врятувало їхні життя // Студії Голодомору. Holodomor Studies. 2020, 20 квітня; Women consumers in urban Soviet Ukraine in the 1920–30s: between ideology and everyday life, History of Retailing and Consumption, 2020. Живе і працює у Харкові.
