«Я закінчила університет з дипломом з історії, японських студій і німецької літератури»
– Як Ви вирішили стати історикинею? Хто вплинув на це рішення?
– Стати історикинею не було одномоментним рішенням. Це був радше процес, який тривав деякий час. Після закінчення школи у 1991 я не знала, що хочу робити далі і яку професію обрати. Батьки спонукали мене вчитися в університеті на лікаря, або робити кар’єру економіста. Але я не відчувала, що готова до цього. Тому ми зі шкільною подругою Кійо вирішили відправитися у кількамісячну подорож. Ми знайшли тимчасову роботу на літо, назбирали трохи грошей і купили квитки на літак до Японії. Там мешкали родичі Кійо, а я мала кількох знайомих японців у Німеччині. Кілька місяців ми жили у приватних будинках і хостелах для молоді. Все виглядало, звучало, смакувало, пахнуло незнайомо: абетка, люди на вулиці, музика, їжа… Ми не знали японської, і дуже мало місцевих розмовляли англійською, не кажучи вже про німецьку. Тому ми намагалися зрозуміти, як все влаштовано за допомогою різних знаків і мови тіла. Ми усвідомили як деякі речі по-іншому трактуються у цій країні і скільки непорозумінь може виникнути. З іншого ж боку, вперше в житті у мене з’явився інтерес до культурологічних студій.
Коли я повернулася додому, то вирішила стати журналісткою. Але не могла вступити у школу журналістики, тому гарною ідею виглядало обрати для вивчення якісь суспільні науки в університеті. Я одразу вибрала історію. Думаю, що головну роль у цьому зіграв мій шкільний вчитель історії Вінфрід Ренгнік (Winfried Rangnick). Він показував нам якою важливою є історія для розуміння сучасності. Наприклад, у 1980-х у Західній Німеччині був дуже поширеним екологічний рух. Люди були збентежені і виходили на демонстрації через високий рівень відходів у промисловості, озонову діру, і небезпеку від атомної енергетики, зокрема, й через Чорнобильську катастрофу. Вчитель привертав нашу увагу до теми забруднення під час індустріалізації у кінці XVIII- на початку ХІХ століття. Він знайомив нас зі щоденниками сучасників, які описували ці проблеми в контексті здоров’я і природи. Це відкрило мені очі на багато речей. Я почала бачити соціальні події у їх динаміці, зокрема, те, як досвід передається і змінюється з часом.
В Гамбурзькому університеті, де я почала вивчати історію, довелося обирати два допоміжні предмети. Я вагалася з вибором, тому пробувала студіювати різні речі: японські студії, політичні науки, сучасну літературу, економіку. Перевагою було те, що тоді, одразу після закінчення Холодної війни, витрати на життя були порівняно невеликими. Я могла жити за студентські підробітки, спокійно навчатися, не задумуючись про випуск і пошуки стабільної роботи. Тому моє навчання в університеті тривало 10 років, під час яких я працювала на різних роботах і намагалася зрозуміти, чим хочу займатися надалі і до чого маю хист. Я закінчила університет з дипломом з історії, японських студій і німецької літератури.
«Коли я усвідомила, що владні відносини є гендерованими, а моральні норми для чоловіків і жінок є різними в різні історичні періоди і аж до нині, то стала феміністкою».
– Що спонукало Вас розпочати дослідження сексуального насильства у Імператорській армії Японії під час Другої світової війни?
– Оскільки я хотіла бути журналісткою, то працювала у різних газетах протягом літніх канікул. Також організувала вільне університетське радіо в час студентського страйку у Гамбургу у 1992-1993 роках. Тоді ж я познайомилася з іншими студентами, які мали стипендію від German ASA foundation. Це організація, яка фінансує різноманітні програми професійної підготовки для студентів і молоді. Тоді я цікавилася Азією, тому подалася з двома проектами. Метою першого було дослідити використання лісової продукції у джунглях Папуа Нової Гвінеї. Другий проект стосувався жінок, які пережили досвід «станцій комфорту» у Південній Кореї. У той час багато людей вживало термін «комфортні жінки», не вважаючи його проблематичним. Але що він означав? Я зрозуміла, що це був японський термін для позначення різних жінок з країн Азії, які мали забезпечувати «комфорт» японським солдатам під час Другої світової війни. В реальності, цей термін був евфемізмом. Жінки і дівчата, часто 13-14-річного віку були сексуально поневолені і зазнавали зґвалтувань та інших форм сексуального насильства від японських солдатів місяцями, а то й роками. Тоді я зрозуміла, що існує величезна різниця між офіційним наративом і жіночим досвідом. Коли я усвідомила, що владні відносини є гендерованими, а моральні норми для чоловіків і жінок є різними в різні історичні періоди і аж до нині, то стала феміністкою. Фундація підтримала цей проект. Відтоді почалося моє зацікавлення гендерованим досвідом і сексуальним насильством під час війни. З того часу й понині я у цій темі.
– В рамках цього проекту у 1994-му Ви провели польові дослідження у Кореї. Які виклики стояли перед Вами під час інтерв’ювання жінок, які пережили сексуальне насильство?
– Коли ми з моєю подругою студенткою Мірою Чой (Mira Choi) приїхали у Сеул у Південній Кореї для реалізації нашого проекту, то не почувалися вповні комфортно й безпечно. Ми обоє були 23-річними дівчатами, і були у порівняно привілейованому становищі, бо приїхали з Заходу. Ми не дуже добре знали корейську, хоч вчили її. І нам треба було говорити з 70, 80, 90-річними жінками про те, як вони почувалися, коли їх неодноразово кожного дня ґвалтували у молодому віці і про досвід, який визначив усе їхнє подальше життя. Усвідомлюючи це жахливе насильство, нам було важко говорити з ними про це, навіть питати. Тому ми отримали несподіваний досвід, коли з’ясували, що жінки хочуть розказати нам свої історії.
Протягом перших тижнів після нашого приїзду у Сеул більшість часу ми ходили на демонстрації під будинком японського посольства. Вони відбувалися там з грудня 1991-го. Жінки висували вимоги офіційних вибачень, відшкодувань і включення наративу про цей злочин у шкільні підручники. Ми ходили на демонстрації, щоб підтримати цих чудових старших жінок наскільки ми можемо. Також ми поїхали у будинок, де жили кілька жінок («House of Sharing»). Його утримував буддійський храм у Сеулі. Можливість говорити для жінок, які пережили сексуальне насильство є питанням довіри та відповідальності і часто потребує багато часу. Спершу ми проводили біографічні інтерв’ю з перекладачем і це виглядало дуже формально, з дотриманням чітких наративних паттернів. Жінки говорили про події 50-річної давності, тож не все могли пам’ятати. Вони вписували свій досвід у культуру мовчання і сорому. Часто використовували загальні інтерпретації, не заглиблюючись у деталі. Їхні наративи зазнали впливу і політичного чинника. У ситуації посилення націоналістичних диспутів між колишніми колоніальною Кореєю і окупаційною Японією, японські журналісти закидали жінкам «неправдиву пам’ять» і поширення брехні. Тому жінки були дуже обережні у своїх розмовах.
Ми розуміли, що більшість із них мали нещасливе життя після війни: вони були стигматизовані, маргіналізовані суспільством, жили бідно. Вони пережили численні психологічні і фізичні травми. Частина з них не могла мати дітей і нормальне сімейне життя. Тепер, на старості літ вони почувалися дуже самотніми. Тому ми з Мірою почали ходити до їхнього будинку, грати з ними в карти, куховарити і їсти разом з ними. Після трьох місяців, які ми провели, спілкуючись з жінками і часто бачучи їх, вони почали нам довіряти. І тоді стали розповідати різні історії про свій досвід і свій страх. З цього часу ми почали розуміти, як по різному можна інтерпретувати їхні наративи, як потрібно читати між рядків, і те, що мовчання має важливе значення. Багато років потому більше про це я дізналася від історика Hyunah Yang [1].
«Дуже важливо створити атмосферу, де жінки можуть вільно розповідати про свій досвід сексуального насильства»
– Що, на Вашу думку, допомагає порушити мовчання про сексуальне насильство під час війни? Яка роль у цьому дослідників і дослідниць?
– Коли ми з Мірою записували інтерв’ю з жінкою на ім’я Kang Duk Kyong, їй було далеко за 60. Вона сказала нам: «Ви молоді, тому станете тими, хто розповідатиме іншим молодим людям про наш досвід і хто поширюватиме наші гасла по цілому світу для того, щоб японці були притягнуті до відповідальності. Для того, щоб молоді дівчата як ви не зазнали цього насильства у майбутньому». Kang Duk Kyong знайшла у собі сміливість вийти і публічно боротися за свої права, і за права усіх жінок, які потерпіли від сексуального насильства під час воєн по всьому світу. На сьогоднішній день близько 300 жінок розказали публічно свої історії і показали свої обличчя. Вони походять з Північної і Південної Кореї, Тайваню, Китаю, Малайзії, М’янми, В’єтнаму, Індонезії, Філіппін, Східного Тимуру, Сінгапуру і Японії. Японський уряд досі не визнав злочинну суть «станцій комфорту», відмовляється належно вибачитися перед постраждалими жінками і виплатити їм компенсацію.
Тим не менше активізм жінок був дуже успішним. Їхня сміливість була і є подарунком для нас усіх. Вони показали нам, що жертви сексуального насильства не повинні ховатися. Ми часто чуємо, що жінки соромляться говорити про такий травматичний досвід. Але це не завжди так. Головне питання: Як суспільство реагує на ці історії? Чи існує готовність говорити про це? Тому дуже важливо створити атмосферу, де жінки можуть вільно розповідати про свій досвід сексуального насильства і тим самим ставати активними дієвицями своєї долі.
Я навчилася цього від старших дослідниць, таких як південнокорейська професорка історії Yun Chung Ok чи японська журналістка Matsui Yayori. У 1970-1980-і роки вони шукали жертв сексуального насильства на «станціях комфорту» і змогли мобілізувати громадянське суспільство на їхню підтримку. Разом з феміністками і правозахисниками з цілого світу вони організували Міжнародний жіночий трибунал (International Women’s Tribunal against Military Sexual Slavery by Japan) у грудні 2000 у Токіо. 64 жінки, які пережили сексуальне насильство свідчили у присутності більш ніж 1000 відвідувачів, 200 журналістів. Девять офіцерів японської армії високого рангу і вперше імператор Японії Хірохіто (Hirohito) були визнані винними за злочини, вчинені між 1933 і 1945 роками. І навіть попри те, що цей трибунал був заходом громадянського суспільства і не мав юридичних наслідків, його високо оцінили спеціалісти з міжнародного права і досі він залишається унікальною подією.
– Чи хтось з Ваших оповідачок брав участь у Трибуналі?
– Наскільки я пам’ятаю, усі жінки з «House of Sharing» з Сеула брали участь у трибуналі. Для мене було дивовижним бачити там таких жінок як Moon Pil Gi, Pak Du Ri, Pak Ok Nyong чи Hwang Keum Yoo. Деякі з них свідчили публічно. Інші надали своїм адвокатам аудіо- чи письмові записи своїх свідчень. Самі ж сиділи в залі суду. Жінкам, напевне, було неймовірно важко свідчити у країні, звідки походять виконавці насильства над ними. Пам’ятаю як одна з них сказала щось на зразок: «Ми не прийшли сюди подивитися на японців. Ми прийшли сказати правду». Японські націоналісти атакували організаторів трибуналу за те, що вони начебто ганьблять честь японських солдатів. Жінкам доводилося змиритися з додатковими заходами безпеки, супроводом охоронців. Деякі жінки відчували фізичну слабкість. Китаянка Wan Aihua через хвилювання втратила свідомість під час свідчень.
Але ці напруження і страх не були даремними. Останнього, п’ятого дня процесу, коли прозвучав вирок, емоційна ситуація змінилася кардинально. Тоді були присутніми усі жінки, які пережили насильство, частина з них була вбрана у традиційні національні костюми. Головуючий суддя Габріель Кірк Макдональд (Gabrielle Kirk McDonald) наголосив, що імператор Хірохіто визнаний винним за те, що не використав своєї влади з метою тиску на командирів для припинення масового сексуального поневолення жінок. Уся аудиторія у величезному залі слухала вирок стоячи і аплодувала упродовж п’яти хвилин. І ці аплодисменти були для жінок, які не боялися говорити. Вони досягли успіху у безпрецедентній справі по воєнному сексуальному насильству [2]. Я дуже хотіла, щоб жінки, які пережили насильство, такі як Kang Duk Kyong чи Yi Yong Suk стали очевидицями цього процесу, але вони не дожили до нього.
– Чи підтримуєте Ви зв’язок з оповідачками і чи стежите за їхньою громадсько-політичною активністю зараз?
– На сьогодні живі лише близько 30 жінок. Дві з них Kim Bok Dong і Gil Won Ok заснували Butterfly-Fund, який допомагає жертвам сексуального насильства у сучасних конфліктах. Жінки й досі стараються щосереди виходити на демонстрації перед японським посольством. Цього літа я планую поїхати в Корею, відвідати деяких жінок і приєднатися до їхніх протестів. Усім, хто планує поїздку у Сеул раджу відвідати ці демонстрації, а також War and Women’s Human Rights Museum. Щоб мати загальне уявлення про це питання раджу також дивитися документальні фільми і читати книги [3].
– Які ще «білі плями» залишаються у вивченні досвіду жінок, які пережили сексуальне насильство в системі «станцій комфорту»?
– Зараз наші знання про сексуальне насильство, вчинене японською армією значно зросли. Ми знаємо набагато більше про умови проживання жінок, форми насильства, яке їм довелося зазнати і їхні долі після війни. Більше того, тепер ми знаємо, що японська армія діяла по-різному на різних територіях. Жінки і молоді дівчата з японських колоній Тайваню і Кореї були рекрутовані обманом, наприклад, за допомогою фальшивих обіцянок працевлаштування, які давали їм брокери, а тоді депортували у воєнні зони і обертали в рабство. Багато молодих дівчат опинилося у країнах, мови яких вони не знали, і де перебували в соціальній ізоляції. Обман був найпоширенішим рекрутинговим методом і у Голландській Ост-Індії – теперішній Індонезії – де місцеве населення вітало японців як визволителів від нідерландських колоніальних військ. На відміну від них у Китаї чи на Філіппінах японські солдати викрадали дівчат просто на вулиці, часто ґвалтуючи їх неподалік їхніх домівок. Незважаючи на ці нові знання, залишається багато відкритих питань. Як цей рекрутинг жінок пов’язаний з практиками проституції і торгівлі жінками у довоєнний час? Як винуватці насильства – чоловіки, часто молоді – переживали свої дії, якого сенсу їм надавали? Як японські «станції» відрізняються чи є подібними до інших видів сексуального насильства і примусової проституції під час Другої світової війни? Ці та інші питання варто дослідити.
«З самого початку моєї роботи над темою сексуальних злочинів Вермахту багато колег висловлювало застереження»
– Як сталося, що Ви переключили свою увагу на сексуальне насильство, вчинене Вермахтом під час Другої світової війни?
– У фокусі мого дослідження в Кореї були досвіди жінок, які пережили насильство. Мій інтерес до виконавців насильства, причини сексуального насильства почав викристалізовуватися через кілька років після мого повернення з Кореї, коли розгорілися дебати навколо виставки «Війна на знищення. Злочини Вермахту у 1941-1944 роках». Її відкрили у Гамбурзькому інституті соціальних досліджень (Hamburger Institut für Sozialforschung (HIS) у 1995 році. Виставка показувала залученість німецьких солдатів до брутальних знущань над місцевими мешканцями окупованих територій Радянського Союзу, екзекуції військовополонених, масового вбивства євреїв. До того часу німецьке суспільство жило в полоні комфортного міфу про те, що виконавцями нацистських злочинів були тільки елітні гітлерівські підрозділи СС, тоді як солдати Вермахту дотримувалися законів і звичаїв війни і поважали людські права. За допомогою цієї виставки німецьке суспільство змушене було осмислити іншу історичну реальність і визнати, що звичайні солдати були причетні до різних злочинів. У наступні роки з’явилося багато різних досліджень про солдатів, «звичайних людей» під час війни [4], а також про динаміку насильства. Однак у цих дослідженнях не було нічого про сексуальне насильство. Щоб вивчити це я звернулася до Гамбурзької фундації сприяння розвитку науки і культури (Hamburger Stiftung zur Förderung von Wissenschaft und Kultur). Вона була однією з організаторів даної виставки. Підтримала мій проект, який став моєю докторською, а пізніше і книгою.
– Дискусія про злочини Вермахту була дуже непростою для німецького суспільства. Чи відчували Ви якісь труднощі, працюючи над своїм проектом? І що для Вас особисто стало найбільшим відкриттям?
– У той час сексуальне насильство лише ставало повноцінним предметом дослідження. У 1970-і роки – в часи В’єтнамської війни і потужного руху за громадянські права у Сполучених Штатах Америки – феміністки почали говорити про сексуальне насильство під час військових конфліктів. Але тільки через 20 років після війни у Югославії і геноциду в Руанді цей предмет почав привертати більшу увагу міжнародної спільноти. З того часу громадські організації, соціальні працівники і дослідники вивчають це явище.
З самого початку моєї роботи над темою сексуальних злочинів Вермахту багато колег висловлювало застереження. Дослідники військової історії, чоловіки, не сумнівалися, що такі факти були. Але для них не було очевидним, що це треба досліджувати. Вони вважали, що буде важко знайти докази цього, і вірогідні джерела. Я також помічала поширену думку, що німецькі солдати не могли чинити сексуальних злочинів, бо їх зобов’язували нацистські расові закони і страх бути покараними. Однак, коли я почала шукати докази, то знайшла їх у різноманітних джерелах: архівних матеріалах, військовій документації, приватному листуванні, щоденниках, свідченнях і мемуарах, на фотографіях. І це не було так, що я дивилася на матеріали, які до цього ніхто не бачив. Просто мій фокус був дещо іншим.
Джерела показували, що поведінка німецьких солдатів на окупованих територіях не відповідала расовим законам. Члени військових загонів змушували жінок і дівчат роздягатися, а тоді під виглядом обшуків проникали у їхні статеві органи своїми пальцями. Вони робили фотографії оголених жінок. Вони використовували сексуалізовані тортури, ґвалтували жінок, перетворювали їх на сексуальних рабинь. Джерела також свідчать про інші форми порушення сексуальних норм: німецькі чоловіки пропонували місцевим жінкам протекцію, або їжу в обмін на секс, шукали товариства професійних повій, або відвідували борделі, організовані Вермахтом. У перші роки війни деякі відносини німецьких чоловіків з місцевими жінками закінчували пропозиціями одруження. Рамки між примусовими сексуальними відносинами і тими, які відбувалися за взаємною згодою є дуже розмиті. Командування Вермахту і СС знало про інтимні контакти їхніх солдатів з місцевими жінками. Але те, наскільки вони толерували, заохочували, обмежували, карали за це залежало від ситуації на місцях, а також людей, які були до цього причетні.
Все це привело мене до головного питання: Якщо взяти до уваги, що стільки дослідників переглядали усі ці документи і докладно вивчили різні форми насильства німецьких військ під час Другої світової війни, чому вони не звертали увагу на сексуальне насильство? Як можна пояснити брак уваги до цих питань? Моя колега Gaby Zipfel, досліджуючи Першу світову війну, зауважила, що можливою причиною є те, що ця форма насильства виникає як само собою зрозумілий факт під час війни і тому не потребує особливого дослідження і пояснення. Ніхто не буде здивованим, почувши, що солдати – здебільшого молоді хлопці, на відстані від своїх постійних партнерок і звільнені від багатьох соціальних обмежень – шукають «сексуальних пригод», або ж намагаються подолати свій страх завдяки алкоголю і вихвалянням «сексуальними подвигами». Однак, часто питання як це співвідноситься з гендерними відносинами не лише під час війни, але й до неї і після війни є малодослідженим.
Якщо ми справді хочемо обмежити практики сексуального насильства у майбутньому, покінчити з безкарністю злочинців і віддати належну шану жертвам, ми повинні бути готовими до демістифікації цієї форми насильства. У рамках цього ми маємо висвітлити основні поведінкові моделі, умови, динаміку, які сприяють сексуальному насильству, а також його передісторію і наслідки.
– Чи можна простежити якісь регіональні відмінності у динаміці, формах сексуального насильства у різних регіонах України, які належали до різних окупаційних зон?
– Я б хотіла простежити ці відмінності, але це дуже важко зробити. Десять років тому, коли я працювала над книгою не так багато джерел були відомими. Тому я докладала багато зусиль, щоб їх знайти. Тепер, звичайно, я усвідомлюю, що такі відмінності були і їх потрібно глибоко проаналізувати. Сподіваюся, що хтось візьметься за цю роботу. Можливо хтось, хто добре знатиме українську мову, культуру і зможе простежити відносини між виконавцями злочинів і жертвами, динаміку резистансу і колаборації місцевого населення.
«Під час роботи над книгою я почала задумуватися над відмінностями і подібностями німецького і японського кейсів»
– Результатом Вашого дослідження стала новаторська книга «Sexuelle Gewalttaten und in time Beziehungen Deutscher Soldaten in der Sowjetunion, 1941–1945» (2010), яка значно розширила наші уявлення про сексуальне насильство на Східному фронті під час війни. Чому спершу вона перекладена японською? Чи плануєте Ви переклад книги на російську або українську?
– Під час роботи над книгою я почала задумуватися над відмінностями і подібностями німецького і японського кейсів. З одного боку, як різнилася історична реальність, а з іншого – як по різному це питання трактується зараз у цих двох країнах. Японські колеги запропонували перекласти мою книгу японською, для того, щоб поглибити діалог між європейськими та азійськими дослідниками та активістами у цих питаннях. Тоді мені пощастило знайти чудового перекладача, професора Toshiko Himeoka. German Volkswagen Foundation погодилася профінансувати переклад.
Головна причина, чому в Японії і Німеччині зараз по-різному ставляться до сексуального насильства під час Другої світової війни полягає в тому, що ніхто не вимагає відшкодувань у німецької сторони. Жінки, які зазнали насильства на «станціях комфорту» з початку 1990-х років започаткували широку кампанію на захист своїх прав. Вони проводили демонстрації перед японськими консульствами у різних країнах, виступали на публічних конференціях, писали численні позови. Вони добилися підтримки різних міжнародних інституцій, таких як Організація Об’єднаних Націй, Палата Представників США, Європейський парламент.
У Європі ж більшість жертв сексуального насильства з боку німецьких солдатів мовчать досі. Немає жіночих рухів, які б об’єднали жінок, які пережили насильство не лише у Західній, але й у Східній Європі. Дослідження цього феномену замкнулося на академічних колах. На сьогодні ми виявили значну кількість джерел, провели інтерв’ю зі свідками. Під час презентацій цих досліджень деякі люди досі здивовані результатами. Але це не привело до появи широкої суспільної, або політичної уваги до питання, які ж наслідки цієї форми насильства для жертв, виконавців, їхніх сімей і суспільства загалом?
Обидва випадки – жорстке заперечення у Японії та постійне ігнорування у Німеччині, на мій погляд, пов’язані зі специфікою сексуального насильства проти жінок, зокрема з амбівалентним підходом до нього. Адже, як я говорила, сексуальне насильство над жінками під час війни вважається «звичайною», очікуваною поведінкою чоловіків. Існують уявлення про зв’язок чоловічої сексуальності у війську і насильства під час війни. Наприклад, японські «станції комфорту», так само як і борделі Вермахту відображають нормативне поняття про чоловічу сексуальність як таку, що може бути продуктивно використана під час війни. Відповідно до мілітарної логіки, якщо чоловіки отримають «сексуальну сатисфакцію», то будуть боєздатніші і лояльніші до керівництва.
Сексуальне насильство вважається нормальним і навіть корисним у чоловічій матриці війни. Але водночас воно є свідченням слабкості чоловіків, які не можуть контролювати свої бажання і стають залежними від жінок. Військові командири також оцінюють сексуальність як фактор ризику, який послаблює ефективність підрозділів. Наприклад, у випадку зараження венеричною хворобою, чи коли свої сексуальні бажання солдат ставить вище загальної мети, тим самим наражаючи на небезпеку життя побратимів. Ось чому командування намагається контролювати сексуальну поведінку своїх солдатів, даючи їм презервативи, організовуючи контрольовану, безпечну для них з медичної точки зору проституцію, чи сексуальне поневолення жінок. У всіх сучасних арміях існують закони проти сексуального насильства. Однак, чоловіків рідко притягують до відповідальності і лише тоді, коли це необхідно для забезпечення військової дисципліни.
Зв’язок сексуальності і насильства у війську є добре відомим. Коли ж йдеться про цивільну сферу, його стараються приховувати. Сексуальне насильство маргіналізують, називають ексцесом чи винятком. Парадоксально, але сексуальне насильство може стати «відкритою таємницею», про яку знають, але не розголошують. Ця подібність існує у країнах Азії і Європи. Однак є значні відмінності. Які фактори визначають подібності і відмінності у практиках цих видів насильства? Яку роль у цьому відіграють національні, релігійні, культурні уявлення про сексуальність і гендер? Як солдати, військові лідери, жертви говорять, або мовчать про сексуальне насильство? Ці питання варто досліджувати для того, щоб зрозуміти специфіку сексуального насильству у порівнянні з іншими видами насильства. Це не стосується тільки Німеччини і Японії. Ці питання відкриті для всіх регіонів під час Другої світової війни. Тому я дуже рада, що мою книгу зараз перекладають англійською. До нині, я не отримувала жодної пропозиції перекласти книгу російською, чи українською. Одна з причин цього полягає, ймовірно, у дороговизні такого перекладу. Тому ризиковано, якщо книга погано продаватиметься. Можливо є й інші, політичні причини, про які ми можемо лише здогадуватися.
«У фокусі мого дослідження британська армія під час Другої світової війни»
– Чи маєте Ви зараз інші дослідницькі проекти?
– Війська союзників також чинили сексуальне насильство під час і після війни. Наприклад, вони деякий час продовжували використовувати японські «станції комфорту». У Європі солдати союзних армій чинили сексуальне насильство не лише щодо німкень, але й щодо тих жінок, яких нацисти переслідували на окупованих територіях. Більшість існуючих праць зосереджують увагу на радянській та американській арміях. У фокусі мого дослідження британська армія під час Другої світової війни. Зараз я досліджую військову документацію, а також усні історії, записані Imperial War Museum у Лондоні з ветеранами Другої світової війни, починаючи з 1970-х років. Наративи чоловіків, які служили на азійському фронті відрізняються від наративів тих, хто був у Європі. Перші розкривають реальність колоніальних відносин, які формували британську армію до наших днів. Доступність жінок Мянми та Індії є свідченням багаторічної історії міжрасових гендерних відносин у колоніях. У чоловічих спогадах місцеві жінки постають як екзотичні Інші. Їхній вигляд і поведінка описуються радше із захопленням або відразою. В обох випадках жінки представлені як гіперсексуальні тубільці. Для порівняння, уявлення про жінок Німеччини і Франції, хоча й не позбавлене певних кліше, але їх описують приблизно так як британських жінок.
Більше того, ці інтерв’ю з британськими учасниками війни дозволяють побачити розмаїття сексуальної динаміки, завдяки чому я намагаюся зрозуміти уявлення чоловіків про сексуальність і насильство. Моя перевага в тому, що я не британка, культурна дистанція дозволяє мені побачити певні особливості. Однак, в цьому полягають і певні труднощі, бо є ряд факторів, які мені поки що важко зрозуміти.
Коли я порівнюю армії країн-агресорів Німеччини та Японії з військами Союзних сил, то також досліджую питання того, як ми розуміємо сексуальне насильство як «зброю і стратегію війни». Сьогодні, це часто вживане поняття і його значення здається очевидним. Однак придивившись ближче, бачимо, що його вживають у різних значеннях. Тому для мене дуже важливо зрозуміти, чим же насправді є сексуальне насильство як зброя війни [5].
«Ми вирішили об’єднати науковців, громадських активістів у міжнародну дослідницьку групу»
– Ви є співкоординаторкою діяльності кількох дослідницьких груп, які вивчають сексуальне насильство під час воєн і збройних конфліктів. Як з’явилися такі ініціативи і які головні напрямки їхньої роботи?
– Гамбурзький інститут соціальних досліджень і Гамбурзька фундація сприяння розвитку науки і культури підтримують дослідження сексуального насильства близько 30 років. Більш ніж 20 років тому, в контексті згадуваної виставки про злочини Вермахту було створено дослідницьку групу «Війна і гендер» для того, щоб координувати дискусії навколо питань гендерованої війни і насильства. Спочатку ми вивчали жінок як акторів насильства у нацистській системі. Пізніше цю дискусію розширили, включивши питання про позиції жінок у війні та військовій системі загалом. Гендерно-чутливий підхід до вивчення війни зробив видимим сексуальне насильство. Тепер воно стало одним з головних питань, над яким працює дослідницька група.
У 2001 році разом з Габі Ціпфель, Гудрун Шварц ми організували міжнародну наукову конференцію «Women’s Bodies as Battlefields: Sexual Violence against Women in Wartime». У 2008 році провели воркшоп «The Pervasiveness of Sexual Violence in Wartime», де головним питанням було, як гендерні структури сприяють, або пом’якшують акти насильства під час війни?
Зрештою, поки ми маємо більше питань, аніж відповідей, якими можна задовольнитися. Час поміркувати над ключовими питаннями: Що ми знаємо і не знаємо про практики сексуального насильства під час збройних конфліктів? Як краще описати різні випадки, мотивації, відповіді? Які питання потрібно поставити і які теоретичні підходи і методи слід застосувати, щоб пролити світло на ці білі плями?
З метою розвинути наші знання і способи мислення ми зрозуміли, що дуже важливим є міждисциплінарний і міжнародний обмін досвідом, а також компаративні дослідження. Тому у 2010 році разом з Елісою Мейлендер і Фабрісом Віржілі з Франції, Джулією Гаррайо з Португалії, Габі Мішковскі з Німеччини, моєю колегю Габі Ціпфель ми вирішили об’єднати науковців, громадських активістів у міжнародну дослідницьку групу «Сексуальне насильство під час збройних конфліктів» (International Research Group Sexual violence in armed conflict (SVAC).
На своїх зустрічах і воркшопах ми порівнюємо кейси з різних геополітичних, соціальних і культурних просторів, застосовуючи багатогранні міждисциплінарні підходи. Метою групи є налагодити діалог між наукою, юридичними і політичними практиками та жіночими рухами. SVAC має на меті сприяти систематичному розвитку дослідницьких питань і методів для компаративного аналізу сексуального насильства під час збройних конфліктів. Усі зацікавлені можуть знайти на нашому сайті бібліографію праць з теми «сексуальне насильство під час збройних конфліктів». Щоб дізнатися більше про нашу поточну активність усі бажаючі можуть стежити за нашим Твітер-акаунтом @warandgender.
– Чи планує SVAC якісь видавничі проекти?
– У липні 2015 року з метою започаткувати дискусію над означеними вище питаннями у широкому контексті ми організували міжнародну конференцію «Against Our Will» —Forty Years After: Exploring the Field of Sexual Violence in Armed Conflicts«. У ній взяли учать ключові експерти і практики у цій галузі. До них належали і дослідниці зі східноєвропейських країн, таких як Україна, Болгарія та Польща. Для того, щоб організувати яскравий обмін думками і виявити якомога більше підходів ми окреслили головні теоретичні рамки, які стосуються головних понять у цій галузі: війна / влада, гендер / Engendering, насильство / сексуальність і видимість / невидимість.
Зараз ми працюємо над тим, щоб опублікувати матеріали конференції окремою книгою. Ми сподіваємося, що вона буде корисною для залучення до дискусії осіб з різних дисциплін і регіонів.
– Дякую!
Розмовляла Марта Гавришко
У публікації використано світлини, які надала Реґіна Мюльхойзер. Редакція “України Модерної” з повагою ставиться до вибору Реґіни Мюльхойзер не публікувати власних зображень у мережі.
__________________________________
Реґіна Мюльхойзер (Regina Mühlhäuser) – історикиня, Ph.D., старша наукова співробітниця у Гамбурзькій фундації сприяння розвитку науки і культури; наукова співробітниця Гамбурзького інституту соціальних досліджень. Співзасновниця і координатора міжнародної дослідницької групи «Sexual Violence in Armed Conflict» (SVAC, www.warandgender.net). Співкоординаторка дослідницької групи «Війна і Гендер», базованої у Гамбургу (Німеччина). Її книга «Eroberungen. Sexuelle Gewalttaten und intime Beziehungen deutscher Soldaten in der Sowjetunion, 1941–1945» (2010) перекладена японською (2015). Готується до друку англійський переклад. Авторка низки наукових статей з теорії і методології дослідження сексуального насильства під час війни, сексуальних злочинах імператорської армії Японії, Вермахту під час Другої світової війни. Працює над дослідницьким проектом “On All Fronts: A Comparative Study of How Sexual Violence Was Dealt With during World War II”. Живе і працює у Гамбургу (Німеччина).
____________________________
[2] Дізнатися більше можна подивившись документальний фільм про Трибунал
[3] Перелік корисних ресурсів про сексуальне насильство у японській і німецькій арміях під час Другої світової війни можна знайти тут
[4] Термін був введений у науковий обіг завдяки книзі: Christopher Browning, Ordinary Men: Reserve Police Battalion 101 and the Final Solution in Poland, New York, 1992.
[5] Про це більше див.: Regina Mühlhäuser, Reframing sexual violence as a weapon and strategy of war: the case of the German Wehrmacht during the war and genocide in the Soviet Union, 1941-1944. In: Journal of the history of sexuality. 26 (2017),3: 366-401.
