Людина в радянській провінції: освоєння (від)мови

Монографія української дослідниці Олени Стяжкіної «Людина в радянській провінції: освоєння(від)мови» присвячена аналізу механізмів соціальної антропології радянського суспільства. У фокусі уваги – провінційний варіант радянського проекту, розглянутий через досвід пересічної людини, яка вчила мову «нового суспільства», відмовляючись від свого минулого, яка за кризових обставин чи, навпаки, обставин «онтологічної безпеки» забувала вивчену мову, повертаючись до практик «викресленого» минулого. Як зазначено у передмові: «Ми шукаємо і намагаємось почути людину в радянській провінції. Ми ставимо під сумнів радянську хронологію (її єдність і однаковість у сприйнятті пересічних людей), ефективність радянської мови і суцільність примусових практик у процесі радянської модернізації».

У цьому матеріалі представлено Нарис 4. «Міщанка» та «бєздуховний обиватєль»: ґендерні аспекти радянської повсякденності (сер.1960 – сер.1980 рр.), а також «Висновки в питаннях і припущеннях» книги: О. Стяжкіна «Людина в радянській провінції: освоєння(від)мови» ». – Донецьк : ДонНУ. – 296 c.».

Уривок публікуємо за згодою авторки.

Нарис 4.

«Міщанка» та «бєздуховний обиватєль»: ґендерні аспекти радянської повсякденності (сер.1960 – сер.1980 рр.)

Багато хто знав її особисто. Ту жінку, що стояла в чергах радянських магазинів. Ту, що «діставала» продукти з-під прилавків, ту, у якої скрізь були «свої люди». Ту, яка бажала краси, затишку та, час від часу, проголошувалась «міщанкою».

Багато хто знав її особисто. Інші – бачили в кіно, впізнаючи її у «поганих» героїнях «Женщин» (П. Любімов, 1966 р.), «Сладкой женщины» (В. Фетін, 1976 р.), «Времени желаний» (Ю. Райзман, 1984 р.). Багато хто читав про неї, про ту саму, яка хотіла затишку замість високої мети. І цим вона була неприємна і навіть мерзенна, як Лєна з повісті Ю. Трифонова «Обмін», і як багато героїнь І. Грекової, Г. Щербакової, В. Шукшина, Л. Уліцької, В. Зеленогорського.

Вона була «міщанка». А Він? За логікою речей, в ідеолого-герменевтичній реальності ^[1] радянського суспільства повинен був існувати Він, «поганий герой», що змінив «дум высокое стремленье» на низьке задоволення власних потреб.

І за цією ж самою логікою, Він повинен був називатися «міщанином». Однак – ні. Ця назва-ярлик не використовувалась (або практично не використовувалась) щодо чоловіка. Радянська мова була в цьому випадку щедрою на підміни і евфемізми. Він міг бути тим, хто змінив «краще життя» на «міщанський побут», він міг бути трагічно вкинутим «у міщанське болото», він міг (часто під тягарем обставин) обрати «міщанство та вєщізм». Але при цьому Він не ставав «міщанином». Його ім’я в просторі радянського ідеологічного клішування було іншим. Найчастіше за все «негарний Він» називався «бєздуховним обиватєлєм».

«Мова може не лише конструювати надто абстраговані від повсякденного досвіду символи, але й «перетворювати» їх на об’єктивно існуючі елементи повсякденного життя» ^[2], – зазначили П. Бергер та Т. Лукман. «Міщанка» та «бєздуховний обиватєль» були об’єктивно існуючими елементами повсякденного життя не лише в контексті «нашего советского новояза» ^[3], але й у контексті реальних, прагматичних практик.

Однак ідеологічна мова зафіксувала, по-перше, різницю цих практик, відзначаючи жінку-міщанку як активне начало, як організатора та регулятора повсякденності. І визнаючи «бєздуховного обиватєля» як пасивного (здебільшого) споживача, байдужого до засобів та механізмів «неморального створення міщанського затишку».

По-друге, ідеологічна мова опосредковано зробила жінку відповідальною не лише за повсякденні практики організації родинного життя, але й за «співрозмірність» цього життя «високим суспільним ідеалам». Образ міщанки в радянському символічному світі було не лише проголошено, але й прочитано як причину глибоких змін приватного життя радянських громадян. І, зрештою, по-третє, мова акцентувала жіноче, а не чоловіче ^[4], місце в міському житті та, ймовірно, відвела ключову роль як у практиках освоєння міського життя ^[5], так і в практиках модернізації.

Чи означає вищесказане, що «міщанка» та «бєздуховний обиватєль» були головними акторами повсякденного життя радянського суспільства? Ні, тому що жодне суспільство, так само, як жодну особистість, не можна звести до чітко визначених, раз і назавжди виписаних ролей ^[6]. Тоді навіщо ми акцентуємо увагу на цих образах, на цих мовних кліше доби?

Річ у тому, що відбір найбільш яскравих символів радянської повсякденності дозволяє нам сформулювати деякі дослідницькі завдання, пов’язані із вивченням ґендерних аспектів повсякденного життя періоду «застою». Ця доба є дуже підступною для істориків. З одного боку, її практики ще здаються самоочевидними – для багатьох (частково і для авторки) вони є частиною власного досвіду. Ці практики продовжують транслюватися в мемуарній літературі, засобами візуального мистецтва, матеріалами періодичного друку, «живими журналами» тощо.

Самоочевидність народжує певну суб’єктивність та заважає «дотримуватись наукової дистанції». Багато сюжетів здаються дрібними, незначними, не придатними та не можливими для широких узагальнень. Але саме вони, ці сюжети, враховуючи особисте залучення до них тих, хто живе зараз, виявляються «гарячими», іноді болісними. Такими, якою завжди є прожита, але не пережита пам’ять про минуле.

З іншого боку, як справедливо зауважила Н. Козлова, «пам’ятають не всі, пам’ятають ті, яким «за сорок». Вже відбулась зміна поколінь» ^[7]. Але й ті, хто пам’ятає, виявляються ненадійними свідками, не лише тому, що деталі стираються, але й тому що минуле, зіштовхуючись із сьогоденням, романтизується, здається більш правильним та зрозумілим.

Які характеристики цього періоду є суттєвими для нашого дослідження?

Відповідь на це питання залежить від того, що саме тут і зараз ми визначаємо як «радянську повсякденність сер.1960-сер.1980-тих років», та які саме компоненти повсякденності ми маємо поставити у фокус нашого аналізу? «….Універсального, на всі випадки доречного поняття «повсякденність» просто не існує», – зазначив М. Кром, – «Це умовна конструкція, і вона виникає у той момент та набуває тих рис, коли та які розмежування ми проводимо між сферами суспільного життя» ^[8].

У цьому нарисі (sic!) ми, використовуючи теорію Ю.Лотмана, спробуємо визначити наш простір повсякденності як «відоме, повсякчасне, побутове, що усіма членами колективу сприймається як «природне», єдино можливе, нормальне» ^[9], та, застосовуючи концепцію Н.Еліаса, відмежувати його від сфери офіційного та професійного буття, від святкового життя та від «великих людей та великих подій». Ми зосередимось на розумінні радянської повсякденності як певного каркасу, що забезпечував життєздатність суспільства, та сконцентруємо увагу на тих практиках, що були спрямовані на підтримку біологічних потреб людини – потреб у їжі та одязі ^[10]. Саме в цьому полі ми шукатимемо відповіді на питання про різницю між жіночим та чоловічим досвідом «діставання» їжі, одягу, побутових речей. Чи була ця різниця суттєвою та чи можна констатувати типові характерні риси для цього досвіду? Як усвідомлювались чоловічі та жіночі практики в державному ідеологічному символізмі, у художній та сміховій культурі? Визнаючи слушність зауваження Н. Козлової щодо того, що в процесі радянської повсякденності визрівали зміни ^[11], ми спробуємо проблематизувати характер цих змін та їх ґендерну складову. Ми намагатимемось з’ясувати, чому все ж таки Вона була названа «міщанкою», а Він – лише «бєздуховним обиватєлєм», і чи були інші варіанти прояву Її та Його у стратегіях виживання та практиках забезпечення життєдіяльності родини.

І насамкінець, ми спробуємо з’ясувати, чи опанували Вона і Він – ті самі «нові люди», народження яких мала на меті влада – «радянську мову» і чи була вона, мова, у нагоді для формування повсякденних практик пізнього соціалізму?

Джерельна база наших міркувань містить документи й матеріали як офіційного, так і особового походження. І саме на останніх буде зроблено основний дослідницький наголос. Документи особового походження були не дуже «бажаними» в радянській практиці збирання та зберігання інформації, якщо, зазвичай, его-документи не були створені якоюсь «видатною особистістю». Тим більш, не входили до «офіційних одиниць» зберігання матеріали, пов’язані із фіксацією не «видатного», а повсякденного досвіду. Проте, унікальний радянський повсякденний досвід був частиною життя різних людей – і тих, хто був гідний стати «фондоутворювачем», і тих, хто був для цієї ролі занадто пересічним. Міри «ваги» людей для історії були визначені як різні, проте досвід їх виявився однаковим. Частина наших матеріалів про повсякденне життя зберігається в Центральному державному архіві літератури та мистецтва України (м. Київ) та репрезентована листуванням, щоденниками, чернетками письменників, митців, музикантів. Також центральні українські архіви містять масиви документів під назвою «Листи та заяви трудящих та матеріали до них». Це – «листи до влади», майже третина з них присвячена опису різноманітних побутових проблем. Авторами цих листів були різні за віком, статтю, національністю та місцем проживання люди. Деякі листи були анонімними, інші – ні. «Листи трудящих» фіксували картини побуту доби, її мову, стратегії й тактики виживання.

Ще однією важливою складовою частиною джерельної бази є тексти, створені в рамках художньо-інтуїтивного засобу пізнавання світу. Йдеться про твори художньої літератури, кіно, живопису, що з’явились як у сер.1960-сер.1980-тих років, так і в наступні десятиріччя. Аналіз засобів створення цих документів, їх відповідність/невідповідність прагматичній реальності, механізми відображення повсякденного досвіду, так само, як і механізми його прочитання в різні періоди – все це питання окремого дослідницького проекту ^[12]. Ми обмежуємось лише ілюстративними, інформативними та, частково, символічними або символоутворювальними можливостями цих джерел.

Той самий підхід ми застосуємо до процесу введення до нарису й матеріалів усної історії ^[13].

Ще однією складовою нашої джерельної бази є матеріали сміхової культури, створені як у руслі державної ідеології та трансльовані від імені суспільства в гумористичних журналах, так і народжені фольклором (переважно, міським) і розповсюджені усними шляхами ^[14].

Період онтологічної безпеки ^[15]

«До гарантованих прибутків та цін радянські люди 1970-х звикли настільки, що навіть не замислювались про них як про здобуття соціалізму», – зазначив І. Утєхін у праці «Особенности неуклонного роста в условиях зрелости». – «Встановлені державою ціни дійсно не змінювались багато років: кілограм мороженої яловичини коштував 2 карбованці, буханець житнього хліба – 14 копійок, кілограм цукру – 90 копійок (як і десяток яєць; втім, «дієтичні» яйця ставали б в 1 карбованець 30 копійок), кілограм вершкового масла – 3 карбованці 60 копійок, літр молока – 28 копійок, кілограм вареної ковбаси «Докторская» – 2 карбованці 30 копійок, півлітрова пляшка горілки – 4 карбованці 12 копійок, кухоль пива – 22 копійки (за деякими даними, на алкогольні напої в середньому в СРСР витрачалось понад 6-7% родинного бюджету), поїздка в метро – 5 копійок (на трамваї – 3 копійки), пачка болгарських сигарет – 35 копійок, кілограм картоплі – 10 копійок, газета «Известия» – 3 копійки, тонкий шкільний зошит (12 аркушів) – 2 копійки, 1 кіловат-година електроенергії – 2 копійки, сірники або склянка газованої води без сиропу з автомата – 1 копійка. Шкільний сніданок для декількох поколінь коштував 16 копійок, а морозиво – 11 копійок. Квиток у кіно – від 20 до 40 копійок» ^[16].

Проте, за спостереженнями А. Соколова та В. Тяжельнікової, «турбота про «підвищення добробуту народу» із середини 1960-тих років набула досить потворної форми, що позначилося на підвищенні грошових прибутків населення, досягненні «соціальної однорідності суспільства» через штучне «підтягування» низькооплачуваних прошарків до середнього рівня заробітної платні ^[17]. Унаслідок цього досить значний прошарок здобув певний достаток. Проте достаток цей було важко конвертувати в необхідні товари та продукти. Їх просто не було в системі державної торгівлі. Вже наприкінці 1960-тих років у більшості міст були запроваджені картки на м’ясо, масло, ковбасні вироби. Зовнішній товарний добробут супроводжував життя столиць та тих міст, які забезпечувались за першою категорією. Але й там з прилавків магазинів поступово зникали продукти харчування та промислові вироби, віднесені до так званих «дефіцитів». «У більшості міст СРСР, на відміну від Москви та Ленінграда, м’яса та ковбаси практично не було на прилавках магазинів. Їли щось інше. Майже половину калорій раціону пізньорадянських громадян складали хліб та картопля, а м’ясо та риба – десь 8%. При цьому 60% родинного бюджету йшло на харчування, а ще на харчування йшло чимало життя та здоров’я громадян, що стояли за продуктами в чергах», – зазначає І. Утєхін ^[18].

Відсутність продуктів харчування в магазинах спричинялась й зростанням цін на них у системі ринкової торгівлі. У 1970 р. вони перевищували державні ціни приблизно на 70%, а в 1985 р. – більш ніж на 160% ^[19]. Потрібно визнати, що проблеми із харчуванням були частиною «скаргового потоку» листів до центральних органів влади та центральних газет. Так, серед листів та заяв трудящих України, спрямованих у 1950-і роки на адресу ЦК КПРС, ЦК КПУ, газети «Правда», скарги на проблеми із харчуванням та постачанням складали приблизно 12,1% від загальної кількості листів, у 1960-ті роки таких листів було 3,4%, у 1970-ті – 0,02%, у 1980-ті – 0, 8% ^[20].

Зменшення кількості скарг на проблеми з продуктами свідчать не про те, що ці проблеми зникли та держава налагодила постачання. Навпаки, проблеми наростали, набуваючи системного характеру. Просто люди «вилучили» державу з процесу «розв’язання завдання». Абсолютній більшості громадян стало зрозуміло, що в «боях за харчі та одяг» треба покладатися на інші механізми та форми, на ті системи, що не залежать від держави та/або не контролюються нею ^[21]. Ані добре вивчені вербальні коди про «окремі недоліки», «окозамилювання», «порушення соціалістичної законності», ані ідеальні, з позиції влади, біографії скаржників (робітників, ветеранів війни, багатодітних матерів) – нічого не діяло. Влада не мала важелів для зміни цієї ситуації, а її представники на місцях (нарешті виборовши собі і спокій, і номенклатурне соціальне забезпечення) не мали не тільки можливостей, але й бажання щось змінювати. До певної міри, той факт, що «представники влади на місцях» не стикалися із повсякденними труднощами постачання, відрефлексовувався ними як статусна перевага, як знак ієрархїї, що вони його здобули «працею на державу».

Організація діставання продуктів та промислових товарів перейшла «у тінь» – туди, де створювались нові «структури довіри» ^[22]: «блат», «знайомства», «натуральний обмін», «чорні гроші», система репетиторських, лікувальних, маклерських, комунальних та інших послуг. За різними даними, до середини 1980-тих років у тіньову економіку було залучено 15 мільйонів осіб, її обсяги оцінювались у 80 млрд. крб.^[23]. Створення цих нових структур, участь у них не були соціальною розвагою: ситуація із самопостачанням втілювалась у сценаріях моральної травми, небезпечної пригоди та навіть злочину. Незважаючи на це, найбільш характерною рисою повсякденного життя цього періоду історики називають «споживацьку революцію». Причини її були не лише в площині постійного зростання заробітної плати, швидких темпів урбанізації та проголошення курсу на «задовільнення потреб, що зростають». Причини її мали, між іншим, і антропологічні характеристики. Змінювались не лише історичні обставини та державні гасла, змінювались люди.

«Уперше за післявоєнні роки життя складалось спокійно і вже не так бідно, як раніше», – зазначають А. Соколов та В. Тяжельникова ^[24]. Н. Козлова розглядає цей «спокій» крізь призму більш високого ступеня онтологічної безпеки ^[25]. С. Кара-Мурза звертає увагу на той факт, що основну активну частину суспільства в досліджуваний період «почали складати ті, хто народився у 1930-1940-і роки. Це було принципово нове для СРСР покоління; у багатьох вимірах воно було унікальним для всього світу. Це були люди, що не лише не зазнали самі, але й навіть не бачили видовища масових соціальних страждань. Капіталистичний Захід – «суспільство двох третин». Страждання бідної третини є дуже наочними та згуртовують «середній клас». У цьому сенсі Захід підтримує колективну пам’ять про соціальні страждання, а СРСР 1970-х років цю пам’ять втратив. Молодь вже не вірила, що такі страждання взагалі існують» ^[26]. З іншого боку, як зазначив Стівен Коткін, орієнтація на споживання, а не на мобілізацію стала в ці роки загальним європейським трендом: «Вже в 1950-ті роки міжвоєнна орієнтація на масову політику, до якою так схилялись авторитарні режими, поступилася місцем післявоєнній політиці масового споживання… В результаті – після значного економічного підйому, безпрецедентного для капіталистичного світу, – сформувалось ринкове, орієнтоване на рекламу масове споживання… Ці непередбачувані зрушення в політичному, культурному та економічному контексті дають один з ключів до розуміння руйнації Радянського Союзу, так само, як міжвоєнний контекст допомагає нам зрозуміти його розквіт» ^[27] .

Період, що має назву «застою» – це час появи та прояву особистого, персонального. Те, що для Європи було звичним, для радянських людей стало певним відкриттям. «Великі гасла» та колективні походи за «щастям для всіх» змінились на спробу створити якщо не щастя, то принаймні затишок, комфорт та безпеку для себе. Офіційна мова радянської системи продовжувала діяти, набуваючи нових слів та словосполучень. Але вони вже не відчиняли «двері» соціальних ліфтів (хоча всередині «ліфтів» їх виконання було обов’язковим). Повне незнання змісту висловів «партия – наш рулевой», «чувство глубокого удовлетворения», «бурные аплодисменты» тощо було неможливим, але невикористання їх вже не загрожувало життю. Офіційна мова, так само, як і в далекі 1920-ті, не збігалася з реальними практиками. Але в роки застою вона викликала не священне тремтіння, а сміх.

Ані світова революція, ані перемога добра над злом, а саме харчове постачання, ціни та житлове питання стали головним джерелом турбот та основним простором перемог та звершень.

О. Гурова в праці «Идеология потребления в советском обществе» оцінює «споживчу революцію», використовуючи термін «угода»: «З кінця 1960-тих по 1970-ті роки, у період правління Л. Брежнєва, держава уклала із середнім класом так звану «маленьку угоду». «Маленькою» цю угоду було названо на протиставлення «великій угоді», під якою Віра Данем розуміла домовленість влади та середнього класу в 1930-ті роки. У 1970-ті роки суть угоди полягала в тому, щоб зберігати стабільність та стійкість режиму за рахунок підтримки середнього класу та номенклатури. Це стосувалось диференціації заробітної плати, легітимації еліти та певної прийнятності тіньової економіки та неформальних економічних практик. У контексті цієї угоди та стабілізації життя існували подвійні стандарти щодо «вєщєй». З одного боку, в офіційному дискурсі функціонувала ідея «развєщєствлєнія»… З іншого боку, у промові на XXV з’їзді партії Брежнєв констатував зростання виробництва споживчих товарів та відповідне зростання ідеологічної, етичної та культурної свідомості людей. Ця заява стала свідченням легітимації «вєщєй», оскільки усувала негативні конотації» ^[28].

Повсякденні практики здобуття їжи, одягу, организації побуту, без жодного сумніву, були частиною легітимації цієї угоди.

Ґендерні особливості «маленької угоди»

Учасниками «маленької угоди» були і жінки, і чоловіки. Проте за неписаними правилами вони отримали різні повноваження та різні функції в просторі її, угоди, реалізації. Держава, що виступала «ініціатором» угоди, «виконавцем» обрала жінок, чоловіки ж отримали до свого розпорядження цілу низку «секретних протоколів» ^[29] та подекуди – функції субпідрядників. «Радянська ґендерна політика була спрямована саме на жінок як на особливу категорію громадян, значно рідше особливою категорією були чоловіки», – зазначають А. Тьомкіна та А. Роткірх ^[30].

Такий розподіл ролей був зумовлений соціальною політикою радянської держави та особливостями демографічного розвитку країни. Відчутний дефіцит чоловіків був наслідком і політичних репресій, і людських втрат у роки Другої світової війни. Фундамент ґендерних особливостей «маленької угоди», певною мірою, було закладено ще Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р. Цей законодавчий акт, з одного боку, містив широкі соціальні гарантії матерям, з іншого, – жорстко регламентував шлюбну поведінку, процедуру розлучень та запроваджував статус «позашлюбних дітей». Указ анулював будь-який правовий зв’язок позашлюбної дитини з батьком та скасував правило, згідно з яким мати могла звертатися до суду для встановлення батьківства та призначення аліментів. Бажання батька визнати дитину не розглядалось як достатня підстава для узаконювання новонародженого. При цьому держава брала на себе функцію сплачування аліментів, і самотні матері отримували таку ж допомогу, як і ті, що перебували у шлюбі.

Законодавство 1944-1945 рр. продовжувало стратегію переносу відповідальності за родину та дітей з чоловіків-батьків на жінок-матерів та державу. Чоловік і жінка все більш пов’язувались родинними узами не так одне з одним, як із державою, що виконувала роль патріарха. При цьому зв’язок жінки із державою виявлявся і більш міцним, і більш прогнозованим, ніж стосунки у подружжя. Указ 1944 року певною мірою легітимізував посиленні жіночої влади (влади як відповідальності) в родині та в повсякденних практиках. Виняткова відповідальність за позашлюбних дітей мала зворотний бік – право. Право на позашлюбних дітей. Право на позашлюбні сексуальні зв’язки. Отримуючи колосальний тягар складного морального та життєвого вибору, жінки СРСР здобули викривлене, ґендерно не збалансоване, але право. І це право було підкріплене значними соціальними гарантіями. З одного боку, жінка нібито вступала до шлюбу із державою, яка зобов’язувалась утримувати її та її дітей. З іншого, жінка отримувала сурогатну, проте надзвичайну (в історичному порівнянні) сімейну свободу – саме ту, яка раніше належала виключно чоловікам і яку вона майже ніколи не могла реалізувати чи використати собі на користь. Зрозуміло, що такий крок щодо жінок держава зробила, не маючи на увазі всі згадані вище наслідки. Передбачався інший результат: підвищення народжуваності, вирівнювання демографічного балансу. Легітимація жіночої влади (у родині і тільки в родині) була «побічним ефектом», скоріше нав’язаною, ніж завойованою практикою, проте жінки використовували її механізми максимально. Так, за даними А. Харчева, у 1945 р. кількість самотніх матерів складала 281, 7 тисяч, у 1957 р. їх було 3 312 тисяч, у 1960 р. − 2 688 тисяч ^[31].

Незважаючи на те, що поступово та поетапно впродовж 1954-1968 років відбувалося скасування норм Указу 1944 р. у частині узаконеного безбатьківства, спрощення процедури розлучення, дозволу вписувати в метрику ім’я позашлюбного батька тощо, контроль за соціальним полем народжування дітей та сімейних практик залишався делегованим жінці. П. Романов, Є. Циглакова, Є. Ярська-Смирнова зауважують: «Для російської родини 1960 – 1980-тих рр. вже були характерні високий рівень розлучень, позашлюбна народжуваність та погіршення умов соціалізації дітей…. Сильну модель годувальника було давно втрачено, і держава намагалась створити умови для розповсюдження слабкої моделі родини, в якій добробут не залежить від кількості подружжя, а жінка спроможна вести автономне домогосподарство» ^[32].

Ця модель активно просувалася засобами художньої літератури та кіномистецтва. Так, у 1966 році 35,6 млн. глядачів побачили в кінотеатрах СРСР фільм «Женщины» (реж. П. Любімов). Сюжет стрічки – дуже показовий. Це історія трьох жінок, чиї долі зруйнувала війна. Старша, Катерина, директор фабрики, позбулася чоловіка та залишилась молодою вдовою з маленьким сином на руках, у двох інших, молодших, героїнь війна забрала батьків. Молодші – Дуська і Аля – сільські дівчата, що поїхали до міста шукати кращого життя. Дуська намагається стати «міською» та вдало вийти заміж. Її шлях – це шлях реалізації власного уявлення про «красу та свободу» міського життя. Підкорившись волі коханця, Дуся позбулася майбутньої дитини (та можливості мати дітей взагалі), проте чоловік із нею не одружився. Але в такій самій ситуації вирішує залишити дитину, вона не соромиться власного вибору. Доля Алі складається успішно: вона працює на фабриці, отримує підтримку старшої героїні – Катерини, піклується про власну матір та дитину (мати Алі виховує дитину в селі). В Алю закохується син Катерини (сини – єдині чоловіки, які є в стрічці, вони – рідкість, цінність і жіночого, і виробничого, і особистого буття. Проте цінність не самостійна, а навпаки – керована, вторинна). Основна напруга сюжету – сувора заборона Катерини на шлюб сина із Алею. Це чистий прояв жіночої влади, що неяскраво визначена у фільмі в організації побуту, виробництва, у вирішенні трудових конфліктів ^[33].

Модель родини зі слабким годувальником була частиною гендерного контракту матері, що працює ^[34], який почав формуватися в 1930-і роки ^[35] та зберігався впродовж усього радянського періоду. Жіноча зайнятість складала 92% у 1970-80-і рр., причому в жінок порівняно із чоловіками рівень освіти був значно вищим, а заробітна плата – майже на третину меншою ^[36]. «Опитування показували, – зазначає Дж. Хоскінг (а для носіїв історичної пам’яті цей факт є самоочевидним), – що 60-70% домашньої праці виконувалось жінками… Типовий день жінки складався з постійної біготнечі з дитячого садка до перевантаженого тролейбуса, потім до метро, потім до місця роботи, потім у пошуках продуктів, і ввечері – знову метро, тролейбус, дитячий садок. Нарешті, ввечері вона готувала, прала, штопала, прасувала, вкладала дітей до ліжка» ^[37]. Ґендерний контракт повсякденного життя радянських жінок А. Тьомкіна та А. Роткірх називають «тіньовим». «Ця метафора дозволяє підкреслити неминучу наявність «тіні» в матері, яка працює, а також зв’язок із частково прихованими, не забороненими та не дозволеними, ґендерними ідентичностями та нормами поведінки. Вони були приховані від репрезентацій або з’являлись у недомінувальних дискурсах пізньорадянського часу (кіно, художня література)» ^[38], – помічають дослідниці ^[39].

«Маленька угода» на рівні повсякденного життя формувала тенденцію виключення чоловічої відповідальності не лише за народження дитини, але й за весь спектр проблем, пов’язаних з організацією повсякденності. Права та обов’язки жінок розповсюджувались на процеси «здобування їжі та одягу», на формування «смаку», стилю в дітей (та у чоловіка ^[40]), на організацію здорового способу життя, слушної поведінки, на вибір книг, кіно, вистав. Зі сторінок журналів «Работница», «Крестьянка», «Радяньска жінка», газет, особливо «Вечерок», настінних календарів ^[41] із жінками постійно «розмовляли» про те, як треба одягатися, прибиратися, «прикрашати оселю», готувати з тих продуктів, що є вдома, як доцільно розставляти меблі, «практично» використовувати речі, що віджили свій вік (наприклад, сушити поліетиленові пакети або зберігати цибулю у рваних нейлонових панчохах). Виключно жінкам адресувалися поради щодо організації домашньої аптечки, збирання та використання корисних рослин. Згідно із системою «дружніх порад» простір жіночої відповідальності поширювався за рахунок проведення «господарками» ремонту в квартирі, створення (та тривалого зберігання) запасів продуктів тощо ^[42].

Одним з наслідків «угоди» держави та жінки для чоловіків були дозволені побутова пасивність та інфантильність що трактувалися як правильний розподіл ролей. Ось як виглядають поради «доньці, яка щойно вийшла заміж», надруковані в журналі «Радянська жінка»: «Часто чоловіку байдуже, як вирішуватиметься те чи інше побутове питання, але сам факт, що з ним радяться, без сумніву, викличе вдячні почуття. Звісно, і тобі доведеться, як кожній жінці, виконувати домашню роботу. Ти повинна бути делікатною та уважною. Перед будь-яким вчинком подумай: чи добре, чи приємно буде йому, а вже потім – тобі»^[43].

Ще одним результатом «угоди» стали вже названі «секретні протоколи», у яких зберігалась таємниця «радянського побутового безладу». У радянській та пострадянській художній літературі сюжет про чоловіка, який не має уявлення, звідки в родині з’являються їжа, одяг, навіть меблі, є досить поширеним. Цікаво, що чоловіки та жінки по-різному скаржились до центральних органів влади на вади постачання, проблеми з «квартирним питанням». Загальна інтонація жіночих листів – втома, відчай, бажання з кимось поділитися труднощами з надією, що їх буде вирішено. Жіночі листи – докладні, у них – ціни, назви продуктів та крамниць, з яких вони зникли. Загальна інтонація чоловічих листів – здивування. Без сумніву йдеться і про «мовні ігри», в яких чоловіки точніше, краще знають, як правильно «розмовляти з державою». Проте здивування та обурення все ж таки здаються непідробними: «У місті спостерігаються (!!! – авт.) черги. Нема сумнівів, що це результат дії ворожої руки, яку необхідно знайти та відрубити!»(1975 р.) ^[44]; «Погодні умови в цьому році створили багато труднощів у сільському господарстві і в цьому зв’язку розповсюджується паніка. Все це не без ворожої пропаганди. Деякі, особливо жінки (!!! – авт.), піддаються цій пропаганді та скупляють у магазинах все, что завгодно, особливо мучні вироби і крупи, а також м’ясні консерви та овочі тощо»(1976 р.) ^[45].

Але, як було зазначено вище, мова не діяла. А іншого легітимного способу, окрім конвертації служіння (у майже феодальному сенсі цього слова) в матеріальні блага, держава для чоловіків не передбачала. Унаслідок «угоди» чоловік ніби переставав бути суб’єктом повсякденного життя.

Квінтесенція відсутності чоловіка як суб’єкта повсякденного життя – це сюжет роману О. Славнікової «Безсмертний» ^[46]. Радянський Союз розвалився, соціалістичне суспільство відійшло в історію, а довкола післяінсультного хворого, який не встає з ліжка – ветерана війни Олексія Опанасовича Харитонова – його домашні на чолі із дружиною розігрують виставу. Її мета – не дати головному герою дізнатися, що країни більше немає. І вистава вдається саме тому, що чоловік (і герой книги, і той, без якого укладалися «маленькі угоди») був орієнтований на глобальну присутність у соціумі та на повну (часто, але не завжди) відсутність у подробицях повсякденного життя.

Кризу пізньорадянської маскулінності розглядають багато дослідників як наслідок ґендерного контракту повсякденності: «Поруч із радянською Жінкою радянський чоловік виявлявся залежним, пригніченим та заманіпульованим, тобто депривованим. Радянські матері та дружини – це представники сильної позиції… Влада жінки розглядалась як загроза справжній мужності. Жінки – матері та дружини – оголошувались відповідальними за нездійснену маскулінність», – зазначають Є. Здравомислова та А. Тьомкіна ^[47].

Проте варто зазначити, що ґендерна ідеологія впродовж періоду, що вивчається, змінювалась, а розрив між нею та реальними практиками повсякденного життя ставав дедалі відчутнішим. Крім того, завжди існували такі стратегії й тактики виживання, які заперечували не лише державну ідеологію, але й усі формати «контрактів» та «угод». «Его жена работала, и потихоньку он стал заниматься домашним хозяйством: сначала просто ходил в магазин, потом начал стирать, дальше – больше… Потом дядя Миша начал мыть окна и стирать шторы, его жопа красовалась на подоконнике, и мужики во дворе показывали на него пальцем…» ^[48]. «Люди едут оттуда, где нет, туда, где есть. Закупают, везут. Берут в огромных количествах. Меня поразил, например, старик в валенках, обшарпанной шапке, явно не миллионер, но весь обвешанный кольцами колбас» ^[49] «Советская медицина была бесплатной, пришлось заняться частной практикой. После работы ездил по вызовам. Рабочий день кончался не в четыре, как раньше, а в восемь или в десять. Ковалев входил в дом ватный от усталости…»^[50]. «А строился я всю жизнь. Сначала построил дом, где родители были, потом уже себе – отдельный. Все сам, все строил сам. Жена своими делами занималась. И детям построил… еще успел до этого всего…»^[51].

Незагальність тіньового ґендерного контракту є очевидною. Так, інші форми повсякденності продукувались у сільському житті (хоча і сільська повсякденність тяжіла до створення «міського» стилю). Інший засіб освоєння побутових проблем репрезентувався в практиках життя номенклатури ^[52]. Можна констатувати, що жінки-дружини і матері високооплачуваних робітників-шахтарів, добреоплачуваних фахівців, представників наукової та художньої еліти реалізовували дещо інші, відмінні від класичної «угоди», сценарії буття. Крім того, не всі жінки та чоловіки перебували у шлюбі, мали дітей. Тіньовій ґендерний контракт не однаково діяв для різних вікових груп. Неоднаковість, незагальність життєвих практик визначалась і національними параметрами ^[53], етнічними традиціями родин.

Тіньовий контракт матері, яка працювала, співіснував, за влучним зауваженням І. Тартаковської ^[54], із нелегітимним чоловічим контрактом «шикарного» чоловіка із грошима непевного походження».

Тіньовий ґендерний контракт повсякденних практик дедалі більше віддалявся від державного дискурсу, маючи ненавмисні соціальні наслідки. Проте саме він був як простором «угоди», так і полем трансформації повсякденних практик, полем появи «пілотних соціальних груп», які відіграли значну роль у перегляді його умов.

«…Особенно замечательно ей удавались нужные знакомства» ^[55]

Проблема де і як «дістати» продукти – ключова, але зовсім прозаїчна в історії жіночої повсякденності. «Нестача продуктів харчування, – звертає увагу Н. Козлова, – перетворюється на риторичну фігуру». У жіночих скаргах до влади ця нестача болісно фіксується, проте не призводить до конструктивних або деструктивних вимог. Жінки пишуть до влади так, як пишуть одна одній, як пишуть рідним або знайомим. Громадянка Іванова з Добропілля доповідає у ЦК КПУ(1975 р.): «В магазинах из продажи исчезли рис, гречка, мука белая, молоко сгущенное, кофе, какое, некоторые сорта колбасы, рыба. Нет яблок. Картошка, какая в прошлом году была 12 коп., теперь 25. Народ берет все нарасхват, запасается» ^[56]. Громадянка Литвинчук з Ужгорода (1976 р.): «В магазинах нет сахара, горожане давно не видели селедки, особенно плохо с торговлей овощами. Уже второй месяц в продаже отсутствуют лук, морковь, чеснок, не всегда бывает картофель» ^[57]. А ось що пишуть в особистому листуванні героїні книги Н.Н. Козлової «Советские люди: сцены из истории»: з Липецька до Смоленська: «Тут даже паника была: расхватали в магазинах крупу, сахар, макароны и даже соль и спички. Плохо было несколько дней с хлебом, но сейчас налаживается все» (1972 р.); із Смоленська до Новоросійська: «Снабжение по-прежнему плохое. Кроме молочных продуктов ничего нет… Днем еще что-то бывает в продаже, вечером пусто» (1982 р.) ^[58].

«Турботозобов’язані» радянські жінки, загалом, отримували однакові умови задачі: здобути, придбати, принести, приготувати, подати… Рішення їх здаються ситуативними та дуже варіативними. У кожному конкретному випадку вони сповнені різних людських відносин, проте досвід освоєння повсякденності виявляється повторюваним, схожим, типовим. І це означає, що в просторі повсякденного життя формувалися правила та норми, що не регулювалися державою та функціонували поза правовим та поза ідеологічним полем радянської системи. Напевне, не буде перебільшенням припустити, що у виникненні цих нових правил, інших засобів громадської активності, «компенсуючих дій соціальних агентів (дій, що повторюються мільйони разів!)» ^[59] ключову роль відіграли жінки-матері, що працюють.

Найпростіша (на перший погляд) практика здобування їжі та одягу – це купувати необхідне в магазині. Сучасний погляд на проблему підказує варіант: купити продуктів на тиждень, купити одяг на сезон. У радянських реаліях просто придбати необхідне було непросто. За помахом якоїсь безособової та малологічної сили з продажу зникали одні товари та з’являлись (ненадовго, неочікувано, тому для цієї появи були винайдені дієслова «вибрасивалісь», «викидались») інші. Похід по магазинах із чітким списком продуктів/товарів був неможливий. І. Утєхін називає процес закупок «евристичною пригодою»: купувалось не те, що було потрібне, а те, що «дають».

Ще один неабиякий чинник, який робив похід по магазинах щоденною (а не щотижневою) практикою, полягав у традиціях харчування, засобах зберігання продуктів, а також у нормуванні «відпуску» товарів «в одні руки». З одного боку, «гарній господарці» не личило зберігати місяцями заморожене м’ясо, та й власне морозильні камери в холодильниках були невеликими. З іншого боку, у радянських магазинах існувала практика «два комплекти в одні руки не давати». Ці «два комплекти» – фігура мовлення, що в процесі покупки набувала різноманітних реальних рис. В одні руки можна було «не давати» більше двох (одного, двохсот грамів – варіантів було безліч) кілограмів м’яса, ковбаси, сосисок, масла.

«Норми відпуску» змінювались залежно від попиту на товар, можливостей його зберігання, довжини черги. Ця практика вважалась, загалом, правильною, тому що «перешкоджала спекуляціям». Проте саме вона перешкоджала й можливості обмежити час перебування в магазині одним походом на тиждень.

«Брати те, що дають», а не те, що потрібно ^[60] можна було в обідню перерву (сцена із «Службового роману»: ліфт, працівники повертаються з обідньої перерви, Шурочка з бухгалтерії: «А де гуся брали?»/ Ольга Рижова: «Там їх вже нема…»^[61]), а також після роботи: «Занимательную картину можно было наблюдать в начале шестого вечера. У проходной в фойе клубилась огромная толпа сотрудников, сотни человек, преимущественно советские женщины. Они ждали, когда начнут выпускать, и можно будет бежать по магазинам» ^[62]. Треба визнати, що для співробітниць деяких радянських закладів похід по магазинах був можливий і в робочий час. Крім того, власне робочий час жінки-службовці намагались використовувати з максимальною вигодою «для дому, для сім’ї» на малюнку в журналі «Перець»^[63] зображено великий кабінет, де за столами сидять різні жінки, вони розмовляють по телефону, читають романи, розгадують кросворди, але більшість з них – плете. Підпис до малюнку: «А Клава зовсім совість втратила: диви, приперла на роботу в’язальну машину». Професійна діяльність жінок висміювалась і в неофіційній сміховій культурі: «Американец побывал в советском НИИ, посмотрел на то, чем там занимаются страдалицы и сказал – «Леди, я не знал, что у вас сегодня забастовка».

«Правила повсякденності передбачали і те, що жінка «приватизує» професійну зайнятість, використовуючи її як ресурс вирішення домашніх проблем», – зазначають А. Тьомкіна та А. Роткірх ^[64]. За умовами «угоди» правила перебування в чергах були важливішими за великі досягнення на роботі.

Черга – це феномен радянської доби та предмет окремого аналізу. За зауваженням В. Ніколаєва, «регулярність та тривалість участі в чергах упродовж кількох поколінь призвела до того, що черга, по суті, інституціалізувалась, сповнилась стійких правил та практик, у тому числі стійких практик порушення та недотримання правил. Ці правила та практики засвоювались радянськими людьми із самого дитинства як частина оснащення, необхідного для виживання та успішного функціонування в радянському соціальному середовищі – засвоювались як дещо непроблематичне, саме собою зрозуміле, неминуче» ^[65].

«В магазинах было покупать неудобно. Становиться надо было сразу в две или даже в три очереди: в кассу и сразу же в молочный одел, в хлебный, если очереди были очень длинные, то можно было успеть и в колбасный. Если что покупать на развес, то получалось неудобно: продавщица могла и не отрезать ровно двести граммов, а чек уже не перебьешь. Не поняла что ли? В кассе выбивался чек, с этим чеком надо идти в отдел, там даешь чек, берешь молоко или хлеб. Лучше всего было ходить в магазин с кем-то. Мы с тетей Галей вместе работали, вместе и ходили. С детьми было тоже удобно. Одного поставишь в кассу, другого – в бакалею, а сама еще в две очереди. Подходишь к очереди, надо спросить, кто крайний. И не уходить, пока не займут за тобой. А потом тому, кто за тобой, уже можно сказать: «Я отойду в молочный на минуточку». Плохо, конечно было, что иногда и не услышишь… продавщица кричит: «за маслом не занимайте», а ты не знаешь, тебе это она или тому, кто после подошел…. Ветераны, конечно, все брали без очереди. Матери многодетные, ну как в фильме, там, где Гундарева… И Герои Советского Союза. Но вечером после работы ветеранов было мало, а когда дефицит выбрасывали, то много. Мы своего деда тоже в магазин везли, если дефицит. Но это больших покупок касалось. Не еды… А дед очередей стеснялся. И муж мой тоже не любил стоять…» ^[66]. Чоловіки в черзі почувалися ніяково, принизливо: «Очереди, очереди. Большинство женщин, но немало и мужчин. Те все норовили протиснуться вперед…»^[67].

Існували ситуативні правила «обходу» черги. Вони були схожі на міні-вистави, здійснювались в разі гострої необхідності, а інколи і з «молодецького завзяття». У певному сенсі «ігри із чергою» були протестними забавами молодих людей та повсякденних, упорядкованих практик не стосувалися. Системні правила «обходу» черги складались із системи знайомств. Це могли бути тривалі історії особистого знайомства продавчині/продавця із покупцем, які тривалий час жили та працювали «на одній території». «В ближайшем к дому магазине все были свои. Мы и здоровались с продавщицами, потому что знали их по сто лет. Тетя Марина в хлебном, тетя Ира, она не любила быть тетей, просила, чтобы по имени и отчеству, но уже не помню… Ира была в молочном отделе. А Римма стояла на бакалее. Эти все тети мои ровесницы были, может и моложе даже… Под настроение могли сказать, что завезли там сосиски, мол, надо тебе? Если мне было надо, что я всегда немного переплачивала. Когда стала переплачивать постоянно, то мне уже все и оставляли. Не спрашивали: надо или не надо. Предлагали, а я еще выбирала. Такое было…»^[68]. Довготривалі знайомства – засіб пасивний, не точний, а тому не завжди дієвий. Активні засоби передбачали вміння «знайти» свого продавця у «своєму», хай навіть й не найближчому до дому/роботи магазині. «Спеціальне знайомство» дозволяло не стояти в черзі, а брати «з-під поли», «з-під прилавку», «з чорного ходу», при чому брати не лише товари, але й отримувати послуги слабенького, проте в деяких випадках необхідного радянського сервісу: «Я сама проходила к Виталию без очереди, а кто-то сзади стоял и волновался и иногда требовал жалобную книгу. Тогда я смотрела на проходящих без очереди снизу вверх, теперь на стоящих в очереди – сверху вниз. Совсем другой ракурс. Вечная история» ^[69].

«Своя продавчиня», «своя кравчиня», «своя перукарка» могла бути родичкою, сусідкою, проте найчастіше виявлялася людиною, включеною до системи «ти – мені, я – тобі». «Я многие дефицитные продукты для семьи приобретала по блату. В те годы существовало такое понятие, и оно было распространено, но лучше сказать, что это было нормой жизни. У меня была возможность, так как я работала маляром, достать дефицитные стройматериалы: краска, цветная побелка, шпаклевка и другие. Я договаривалась с продавцами магазинов и в обмен на дефицитные продукты я доставала им стройматериалы. Иногда люди просили, я делала им ремонты квартир, за это я тоже получала оплату и нужные дефицитные связи. Мои дефицитные нужные связи помогали мне и в вещевом вопросе, одеваться самой и одевать детей» ^[70].

Д. Хоскінг вважає, що «блат можна було розглядати як своєрідну регресію до натурального обміну, що втілювався у формі подарунків або бартеру, як це було описано соціологом Марселем Моссом» ^[71]. Проте до системи зв’язків, які підтримували та нормували повсякденне життя, можна придивитись й з позиції формування мереж громадянської активності, що пересували акцент значущості зі сфери публічного до сфери приватного. Кордони приватної сфери розсувались і вона, власне, ставала вже не особистою історією, а, дійсно, суспільним життям, що охоплювало масу соціальних агентів та соціальних груп. У цій новій «суспільній приватності» формувались думки, стосунки та нові практики, що змінювали радянське суспільство. У цьому просторі народжувалась нова мова, яка, на відміну від офіційних радянських кліше, була корисною та зрозумілою. Її словник розширювався за рахунок повсякденних практик, знакового змістовного наповнення отримували слова «дістати», «віддячити», «з-під поли», «дефіцит», «купити у спекулянтки» тощо.

Тут підвищувався рівень звичаєвої компетентності та широко використовувались комунікаційні технології. Розповсюдження інформації про «викинуті» товари, про «гарних лікарів», «професійних репетиторів», «чудових малярів» відбувалось миттєво. Ефективність технології «у моєї знайомої є знайома, що має подругу, сестра якої….» набагато підвищилась із появою телефону. Багато проблем, пов’язаних із дефіцитом, можна було вирішувати, не виходячи з дому: «У нее ( у матері головного героя – авт.) было удивительное качество – решать все вопросы жизни по телефону…По телефону она добывала лекарства, помидоры, места в детском саду и так далее» ^[72].

Заради організації свого та чужого (рідних або друзів) повсякденного життя жінки «взяли пошти та телеграфи», розширюючи географію горизонтальних мереж. Завдяки поміркованій вартості поштових послуг, можна було досить вільно обмінюватися «дефіцитом», «діставати» та надсилати необхідні товари. «Я, может быть, вышлю тебе денег на некоторые покупки. Вообще мне нужна копирка, этак пачки четыре-пять. Вообще надо о многом подумать: я дошла до такого, что кроме летних платьев у меня нет ни одного приличного платья» ^[73], «Дорогая Маня! С моим шитьем ты недопоняла: ты мне прислала в прошлом году 2 материи. Одну, серую, шерстяную, я сразу же пошила…» ^[74] – це листи письменниць З. Тулуб та Н. Забіли. «Насобирала я денег, насобирала барахла, купила гостинцев всем домой, сложила в посылку, хотела отправить. А тут переехали на другую станцию. Неизвестно где почта, где что. И задержалась эта посылка. С работы пришла, а ее нет, ни посылки, ни в посылке… Уже я купила себе пальто, материала набрала на гостинцы. И пришли с работы, а вагон голый», – це усна історія дівчини з Донецької області, яка поїхала на заробітки на будівництво залізної дороги.

«Дефіцит» відправляли не лише рідним, але і друзям, і знайомим, колишнім колегам та сусідам.

Міські простори наповнювались не лише чужими, незнайомими, ворожими, а й «потрібними», гарними, добрими людьми, найкращими спеціалістами («які забагато не візьмуть»), «чесними продавцями-нехапугами». Простір комунікацій звичайного життя був жіночим. «Міщанка» ставала справжньою міською мешканкою, якою, власне, їй і запропоновував бути цей образливий ярлик. Жінки (не з власної волі, а через певні обставини) втягнулись у модернізаційні процеси та ставали їх активним двигуном.

«Жіноче обличчя» повсякденних боїв за харчі та одяг, за влаштування дітей до садків, рідних – до лікарень тощо, визначалось не лише нормативними настановами, але й структурою жіночої зайнятості на ринку праці. Найбільший відсоток жінок у загальній кількості робітників та службовців у середині 1980-тих років було зафіксовано в торгівлі та громадському харчуванні – 82%, в охороні здоров’я, фізкультурі та соціальному забезпеченні – 81%, у народній освіті – 75%, у культурі – 73%, жінки-інженери складали 58%, лікарі– 67%, економісти – 87%, бухгалтери – 89%, бібліотекарі та бібліографи – 91% ^[75]. На цьому фоні «знайомства», що встановлювались між жінками, були досить логічними.

Проте встановлювати пам’ятника жінкам, що «створили міську повсякденність», – це поспішне рішення та не надто точний висновок. Аналіз звичаєвих жіночих практик фіксує той факт, що багато з них були практиками традиційного суспільства, практиками селянськими та навіть архаїчними. «Між голодом, цим фундаментальним, архаїчним і болісним відчуттям відсутності, та безтурботною, самовдоволеною ситістю знаходиться «гастрономічна мати» з її кулінарним ритуалом, її простором влади» ^[76], – зазначає С. Вальчевська. – «Вбивча серйозність, з якою жінки ставляться до годування себе та родини, можливо, адресує нас до іншого, не емансипаційного, а матріархального дискурсу, доісторичного або доцивілізаційного, у якому стійка підтримка життя та спрямовані на досягнення цієї мети зусилля виявляються пріоритетною цінністю» ^[77].

Традиційні механізми селянського виживання проявлялись, наприклад, у створенні «запасів». Запаси можна було зробити з куплених продуктів: «у кулінарному репертуарі радянських низів та не зовсім низів почесне місце посідали ті продукти, які можна довго зберігати, – горезвісні тушонка, згущенка та ковбаса-сервелат. У релігії повсякденності ці предмети є культовими» ^[78]. До «культових», безумовно, можна зарахувати сірники (вони, зазвичай, не зникали з продажу, проте сірниками все одно запасались), мило, звичайне господарське, крупи (і дефіцитна гречка, і доступна у продажу манка), макарони, горіх, борошно, сіль, цукор. «Бабушка всегда готовилась к войне. Запасов питания в виде круп и макарон у нее хватало на два месяца, чтобы вообще не выходить из дому» ^[79]. Особливі техніки – це запаси овочів, здебільшого картоплі, на зиму. Щасливі власники квартир з комірчинами могли дозволити собі привезти із села (від рідних або як натуральну оплату за «допомогу міста селу») або купити декілька мішків картоплі на всю зиму. У комірчинах також тримали цибулю, моркву, буряк. «Отец очень ругался, когда мать заставляла его покупать картошку на зиму. Он кричал, что «что-то, а это добро всегда можно купить». Мать говорила, что в магазине картошка гнилая, а она знает, где можно взять, чтобы «один в один и розовая». Хранили в подвале, часто не съедали и она там «зацветала»» ^[80]. Якщо комірчини не було, то все одно – запасали: тримали запаси на балконах, у спеціальних скринях, просто в клунках на кухні.

Деякі запаси можна було (і гарна господарка мусила!) робити у вигляді «консервації»: соління, варення, компотів. Процес заготовлення продуктів – це серія акцій, зорієнтирована на природний цикл. Він розпочинався у червні – із варення з полуниці та, не зупиняючись, тривав до вересня (а на Донбасі – і до жовтня), завершуючись консервацією помідорів та баклажанів. Вважалось, що консервація – це «засіб забезпечення вітамінів на зиму». Загальної «норми консервації», мабуть, ніколи не існувало, кількість тих чи інших солінь, варення, компотів залежала від рівня врожайності тих чи інших овочів та фруктів. Не лише сільські, але й міські господарки компетентно розмірковували про те, що «не вродила вишня, не буде варення». За зиму родина могла з’їсти, а могла і не з’їсти запаси «заготівель». «Банки» та їх вміст потребували уваги та контролю: «солка» могла «вибухнути», варення – «зацукруватись», компоти – забродити.

Секрети «солки» та «консервації» були родинними, рецепти – різними. Ними прийнято було ділитися, про смакові якості нових (не «маминих») рецептів прийнято було турбуватися: «Очень волнуюсь, не оказалось ли варенье из клубники плохим. Я по ошибке дала тебе банку с прошлогодним. Оно могло засахариться, так как я варила его не по маминому рецепту, а по рецепту Панченко, которая мне потом звонила, что ошиблась в рецепте и что я положила больше сахару, чем надо. Если засахарилось, вылейте варенье в кастрюлю и добавьте две столовых ложки воды на каждую пол-литровую банку варенья, поставьте на малый огонь и, помешивая, дайте закипеть. И оно снова станет как свежее. За абрикосы и айву я не беспокоюсь. Они удачные» ^[81].

Міські практики консервації мало чим відрізнялись від сільских, але, зрозуміло, асортимент «заготівель» у селі (у селищах міського типу, у родинах, що мешкали в «приватному секторі») був більш широким. «В погребе было три деревянные бочки, в которых засаливали помидоры, огурцы и капусту-пелюстку. В керамической бочке-крынке засаливали шинкованную капусту. Уже в конце 70-х научились засаливать в бочки арбузы и яблоки…Летом спелые фрукты сушили на металлических листах на солнце. Зимой из сушки готовили узвары и кисели. Вишни засыпали в бутылки с узким горлышком, добавляли сироп и закрывали деревянными пробками, которые замазывали пластилином. Из этого готовили компоты, а вишни использовали для начинки пирожков. Из мелкого картофеля изготавливали крахмал. Осенью в балках собирали тёрен, который закрывали и сушили…. На огороде выращивали тыкву, и лучшие плоды хранили дома под кроватью. Из нее зимой готовили кашу, запекали в духовке, пекли пироги» ^[82]. Втім, і мешканці міст, що «повернулись до землі» завдяки розповсюдженій практиці виділення шести дачних соток, щороку вдосконалювали навички та засоби вирощування, заготівлі та зберігання овочів та фруктів. Міські мешканки, незалежно від фаху та віку, «повертались до натурального господарства» ^[83]. «Помидоры еще не все посажены, – повідомляє в 1973 р. своїй сестрі письменниця Н. Забіла, – «сегодня я привезла «сливки» для посадки» ^[84].

У цьому просторі псевдонатурального господарства діяли, на думку Н. Козлової, принципи моральної економіки – не еквівалентного обміну, проте дару, заснованого на прихильностях та моральних засадах. Потрібно визнати, що ці принципи не були «регресією» ^[85], поверненням до архаїки. Вони зберігались як не перервана традиція. При цьому старші члени родин забезпечували молодших продуктами, а молодші – «міським дефіцитом». Допомога старших молодшим була, напевне, більш системною та вагомою, ніж зворотний процес. Можна констатувати також, що у цих нових-старих практиках проявлялась і традиційна ґендерна спеціалізація. Чоловік (за його наявністю) використовувався як джерело сили. Найважливішою його роль була в «закатуванні банок» кришками – фізично дуже складному процесі, практично весь інший клопіт вважався жіночим.

Традиційні практики забезпечували дівчатам та жінкам можливість вдягатися самим та вдягати родину. Було прийнято «ділитися речами», «брати напрокат» (і в гуртожитках, і в родинах, і навіть серед сусідів по квартирі або сходовій клітині, – це були дуже розповсюджені практики), передавати дитячий одяг від старших до молодших. А, головне, одяг прийнято було шити. Шити з тканин («простые изделия я шила дома сама…Штапельные, например, или сатиновые» ^[86]) або переробляти готовий («прежде, чем купить вещь, думали, как ее можно переделать, чтобы получилось что-то стоящее. Как-то я купила два платья: из одного сделала кофту под брюки, отрезала большую часть подола, а другое платье сделала коротким, потом еще раз его укоротила и стала носить с брюками» ^[87]). Шити власноруч, або замовляти «у знайомої кравчині» («Основной материально несущей балкой была Мара. В ней открылся талант: она шила и брала за шитье большие деньги» ^[88]), або в ательє, проте без «знайомства» цей варіант був не дуже надійним.

Стійкі традиційні практики продовжували транслюватися впродовж усього досліджуваного періоду, але з кінця 1970-тих років їх ефективність почала знижуватися. Підкреслимо: почала знижуватися ефективність цілої низки жіночих традиційних практик. «Приблизно до другої половини 1970-тих років «учасники споживацької революції» забезпечили себе принадливим дефіцитом «у першому наближенні»: обставили квартири «стєнками», холодильниками, телевізорами, прикрасили килимами та кришталем. Проте життя, на відміну від радянських промислових підприємств групи “Б”, що виробляли це «добро», не стояло на місці» ^[89]. Престижне символічне споживання було переорієнтоване на «якість», на «зайве», розпочалось справжнє полювання за всім імпортним. Косметика, парфуми, джинси, кросівки темні окуляри, касетні, а далі і відеомагнітофони стали визначати простір мрії радянської людини, особливо – молодої.

Зшити, заготовити, перенадіслати «престижне» було складно. Знаходячись усередині патерна «матері, що працює» – практично неможливо. «Поле зайвого» вимагало від людей не лише широких мереж комунікацій, а й серйозної мобільності, вільного часу, грошових ресурсів, уміння орієнтуватися в тенденціях споживчого ринку, здібності до іншого способу життя, де не традиція, і не «щасливий випадок», а доцільність та грошовий розрахунок відігравали ключову роль. Жінки продовжували відігравати визначну роль у задоволенні первинних, базових потреб родини. Проте інші практики організації повсякденності, засуджувані та/або недосяжні сценарії життя «інших» жінок – дружин та дочок номенклатурних працівників, дипломатів, управлінців високого рангу, керівників із системи торгівлі та розподілу, «жінок богеми», «коханок» та навіть «валютних повій» – набували рис принадності, успішності. Це були сценарії іншої повсякденності , в яких «ключовим елементом» був чоловік-годувальник.

У сценах та структурах радянської повсякденності кінця 1970-тих-середини 1980-тих років зухвало та безсоромно проявляються нові гравці: звичний образ «спекулянтки» поступається юному, нахабному, моторному «фарцовщику». «Дамський майстер» приходить на зміну «своєї перукарки», а директор магазину «замикає на собі» розподіл «дефіцитних продуктів». Екстенсивні, крихкі, дбайливо вирощені механізми освоєння міського простору традиційними засобами розпочали співіснування з іншими – динамічними, більш прагматичними (та цинічними) механізмами створення нового споживчого середовища. «Гастрономічна мати» вступила до неявної боротьбі з жінкою, що «вдало пристосувалась». Ніхто не програв, проте повсякденне життя та засоби задоволення повсякденних вимог виявились не лише ресурсом нових економічних відносин, але й базовим елементом реконфігурації контракту матері, яка працює, та змінювання моделі «слабкого годувальника».

«Уж послала, так послала» та Інші

Чоловіки, батькі, сини, чоловіки взагалі за умовами «контракту працюючої матері» були умовно виключені зі сфери відповідальності за організацію повсякденного життя. «Гарний чоловік» – це не дуже великий набір вимог, що зводились до тез із модного колись шлягеру Каті Семенової: «Чтоб не пил, не курил и цветы всегда дарил, /В дом зарплату отдавал, тещу мамой называл. /Был к футболу равнодушен, а в компании не скучен, /И к тому же, чтобы он и красив был и умен» ^[90].

На думку більшості дослідників, з-поміж яких Є. Здравомислова, А. Тьомкіна, І. Кон, Ю. Левада, Є. Мещеркіна, А. Клецин, Т. Гурко ^[91], депривований стан чоловіків у радянській родині був зумовлений низкою причин. Серед них – неможливість реалізації права монопольного годувальника та неможливість виконання традиційних чоловічих ролей через обмеження ліберальних прав; домінування жінок у приватній сфері; порушення прав батьківства; «угода з дияволом-державою», що призвела не лише до руйнування маскулінності, але й самої структури особистості; надто сильний тиск інших, успішних, моделей маскулінності та фемінності. У філософському та соціологічному дискурсі типові практики життя пізньорадянського чоловіка розглядаються у термінах «кризи маскулінності» ^[92]. У радянській ідеологічній мові середньостатистична побутова та (часто) професійна недбалість чоловіка розглядалась у вже названих рамках «бєздуховного обиватєля».

«Економічна неефективність радянської системи у поєднанні з політичним деспотизмом та бюрократизацією суспільного життя залишали обмаль місця для індивідуальної ініціативи та незалежності. Щоб досягнути економічного та соціального успіху, треба було бути не хоробрим, а хитрим, не гордим, а сервільним, не самостійним, а конформним. З раннього дитинства та до самої смерті радянський чоловік почувався соціально та сексуально залежним та затисненим», – зазначає І. Кон ^[93]. У цьому контексті радянські чоловіки були скоріше не «обиватєлямі», а «отбиватєлямі». «Отбиватєлямі» певних номерів (норм), які виконувались не через поклик серця, за власною ініціативою, а за примусом. Часто за примусом від жінок – носіїв точного та правильного знання про правильне повсякденне життя.

Типовий набір чоловічих повсякденних практик, що постає як в образній культурі сер.1960-1980-тих років, так і в спогадах про цей час, зазвичай, зводився до кількох позицій. По-перше, до констатації відсутності та/або невключеності чоловіка до освоєння простору «здобуття» їжі, организації оселі, придбання одягу.

Включення чоловіка до практик, маркованих у радянському суспільстві як жіночих, визначалось офіційною та неофіційною культурою як відхилення від норми. Чоловік-покупець у радянській крамниці – об’єкт анекдотичний. Його роль – пасивна, натомість активна, трикстерська функція «закріплена» за жінкою-продавчинею: «Мужчина заходит в магазин и спрашивает: «У вас мяса нет?». Продавщица отвечает: «У нас нет рыбы, а мяса нет в магазине напротив» или «Мужчина звонит (!) в магазин: «Скажите, пожалуйста, у вас есть веселенький ситчик?». Продавщица отвечает: «Приезжайте. Обхохочетесь!».

Незгарбним і звідси смішним уявлявся глядачам та, певно, і митцям стрічки «Діамантова рука» похід Семена Семеновича Горбункова по комісійних магазинах, а фраза «У вас нет точного такого же, но с перламутровыми пуговицами? Будем искать!» стала частиною радянського прецедентного тексту.

Радянський кіно- та літературний герой не ходив до продуктових та промтоварних магазинів або потрапляв до них випадково, найчастіше не за власними бажаннями, а за бажаннями своєї «половини». Поведінка героя роману Ю. Трифонова «Обмін» (1969 р.) у цьому контексті є типовою: «Дмитриев приехал в крематорий прямо с работы и выглядел глупо со своим толстым желтым портфелем, в котором лежало несколько банок сайры, купленных случайно на улице. Лена очень любила сайру» ^[94]. «Волею дружини» з’являється в черзі і герой повісті Г. Щербакової (1979 р.): «На проспекте Мира, на углу возле магазина, стояла очередь. – «Дарью» дают,– лениво сказала шофер, остановившись у светофора. – От нее белье хорошо пахнет./ – Я сойду, – вдруг сказал Кузьменко. – Постою в очереди. Меня жена просила» ^[95].

Друга позиція, що її продукувала офіційна та неофіційна культура, «дозволяла» чоловікові «жіночі повсякденні практики» в тому випадку, коли він був самотній (не одружений, вдівець, розлучений, покинутий).

«Несімейний чоловік» у символічному радянському полі був інколи зворушливий, часто трохи незгарбний, інколи смішний, проте – гідний співчуття та співпереживання. З досконалою гідністю несе свій «магазинний тягар» герой кінофільму «Доживемо до понеділка» (1968 р., реж. С. Ростоцький) вчитель Мельников: «Они встретились в булочной – учитель и ученик./ – Пять восемьдесят – в кондитерский, – сказал ученик кассирше. Он был интеллигентный, симпатичный – и почти совсем сухой, в то время как на улице наяривал ливень, отвесный, как стена./– Двадцать две – хлеб, – сказал Мельников» ^[96]. А неодружений вчитель з «Большой перемены» (1973 р., реж. А. Коренєв) Нестор Петрович Северов викликає щире співчуття, бо він самотній і тому, напевне – голодний. Щасливий двієчник Ганжа – ситий, але до магазину ходить його дружина, вчителька російської мови та літератури. Водночас покинутий дружиною Анатолій Єфремович Новосельцев, герой «Служебного роману» (1977 р., реж. Е. Рязанов), дуже добре розуміється на тому, що треба купувати дітям та скільки грошей це потребує (репліка Новосельцева: «Вовка опять ботинки порвал. Где бы добыть 20 рублей до получки?»)

Здібність орієнтуватися в продовольчих та промтоварних магазинах постає в символічному полі еквівалентом чоловічої самотності та розгубленості – ситуації, яка потребує зміни, поліпшення.

Третій варіант (як різновид першого): чоловік може бути посланим до магазину (мультфільм «Падал прошлогодний снег» (1983 р., А. Татарський) робить цей варіант зовсім окремим). Чоловік, якого послали до магазину – це «коктейль» з інфантильності, безвідповідальності, з одного боку, та творчого підходу, грайливості, прагнення свободи – з іншого. Типовий чоловік у типовому радянському магазині (на ринку) є і смішним, і вільним. Модель поведінки різних чоловіків, різних за соціальним статусом, віком, місцем проживання, освітою, виявляється дуже схожою, та за сутнісними характеристиками – однаковою. «Бабушка (респондент так називає свою дружину – авт.) послала на базар індика купити, я його купив, і так на вєрєвочку прив’язав, та як песика веду. Він шось там «галди-галди», однак іде. Проходили мимо півной, думаю, дай зайду. Прив’язав индика на вулиці, зайшов, випив кружечку, пішли дальше» ^[97]. «Мама написала папе список под цифрами 1,2,3, и папа принес один хлеб, два батона, 3 капусты, 4 пакета молока вот умора!» ^[98], «Однажды папа пошел в магазин со списком, который дала мама. А там было написано «дедерон». Под капустой и картошкой как раз. А «дедерон» это были такие немецкие чулки. Так папа в овощном вызвал директора, когда ему не продали «дедерон». А тетка-директор очень смеялась и объяснила ему, что это такое. Папа не разговаривал с мамой неделю, потому что она его опозорила» ^[99]; «Отправила жена мужа в магазин со словами: – Купи поллитра масла. Через час мужик приходит пьяный и говорит: – На поллитра хватило, а на масло нет» ^[100]. Поведінку чоловіка в магазині (або після повернення з магазину) можна розцінювати як бунт, як акт непокори або як (не)спеціально сплановані дії, спрямовані на те, щоб запевнити жінку в усвідомленні його, чоловічої, нездатності робити покупки.

«Посланим» чоловік міг бути не лише до магазину, але й у самий центр системи зв’язків та знайомств. Такий похід сприймався як неприємна пригода, негативний досвід, якого надалі бажано було б уникнути, і який, через яскравість вражень, запам’ятовувався надовго. Те, що для жінок було скоріше рутиною, для чоловіків (не всіх!) виявлялось чимось на кшталт акції підпільника. Ось як згадує «шпіонську пригоду» мешканець Дніпропетровська: «Вообще дефицитные товары тогда можно было доставать только по знакомству, как говорили, по блату. Я однажды принимал участие в такой операции. Опишу это немного подробнее. У тёти Клары был пациент по фамилии Митрыкин, который работал директором рыбного магазина. Однажды тётя Клара сказала мне, что ей звонил Митрыкин и попросил кого-нибудь подойти в магазин со стороны служебного входа. В магазин поступила хорошая рыба, и он продаст нам несколько килограмм. Любая рыба в то время была в продаже редко, чтобы обычный человек её мог купить, он должен был очень долго стоять в очереди. Я не очень стремился выполнять такое поручение, но пришлось идти. Я прошёл в служебное помещение и сказал, что мне нужен директор. Меня попросили подождать. В это время туда же зашли два милицейских офицера и стали рядом со мной. Я почувствовал себя неуютно, мне показалось, что сейчас меня арестуют. Но милиционеры так же хотели получить дефицитный товар, как и я. Через несколько минут появился сотрудник магазина и вручил каждому из ожидавших по большому тщательно упакованному пакету. Мы дружно поблагодарили, прошли в магазин и в кассе уплатили за рыбу» ^[101]. Звертає на себе увагу військово-примусова лексика опису подій: «принимал участие в операции», «не очень стремился выполнять такое поручение», «попросили подождать», «показалось, что сейчас арестуют». Радянські кліше додають подіям як певної значущості, так і дозволяють чоловікові нібито абстрагуватися від виконання незвичної ролі. Радянська мова знову постає як маска, але у випадку освоєння повсякденності ця маска «рятує» не від держави, а від самого себе.

Зовсім інша справа – бути посланим (або тут точніше буде сформулювати «спорядженим») у похід за дефіцитом «за тридев’ять земель»: до столиці, до обласного центру, до сусіднього міста. Це могла бути «спеціальна подорож», а могло бути і випадкове відрядження або мандрівка на відпочинок. Це інша практика, практика підкорення відстані та «чужих земель». Вона сприймається як суто чоловіча. У цій ситуації похід до магазину не принижує, навпаки, проявляючи «чоловічу спеціалізацію» (чоловік-воїн – щонайменш), вона сприяє ствердженню майже забутої ролі годувальника та здобувальника. Спорядження чоловіка в такий похід відбувалось за сценарієм казки «Аленький цветочек»: крім необхідного, можна було замовити і «зайве» (сцена з кінофильму «Любов та голуби», де Василь збирається на відпочинок). «Мужики специально ездили в город привозили ливерную колбасу по два восемьдесят, еще московскую по три восемьдесят и конфеты «подушечки». В 60-е были только подушечки, а концу 60-х привозили еще и шоколадные» ^[102]. «Хорошую одежду и обувь, материалы для ремонта квартиры можно было купить только в нескольких крупных городах. Многие вещи я привозил из командировок. Когда мы затеяли ремонт, то я из Москвы в течение трёх поездок привёз несколько рулонов обоев, кафельные плитки, большой рулон линолеума. Я переправил из Москвы даже газовую плиту. Мне пришлось изрядно потрудиться. Из Риги я привёз Бэле красивую трикотажную кофточку, из Лиепаи – несколько банок шпрот, из Белгорода – складную алюминиевую лестницу, из Волжского – алмазные свёрла. Всё это в Днепропетровске купить было невозможно» ^[103].

Вояж за продуктами та товарами – це частина повсякденного досвіду і жінок, і чоловіків, проте в ньому виразно проявлялась ґендерна спеціалізація. Правильним вважалось, щоб за продуктами та «важкими речами» їхав чоловік, батько родини. Специфіка чоловічого досвіду полягала в тому, що «батьки» часто привозили «баловство», не вгадували з розмірами, тому мета їх візитів до великих міст визначалась на сімейних зборах та носила здебільшого суто продовольчий або ремонтно-технічний характер. Ідеальний варіант був такий, щоб чоловік вирушав у «похід» у супроводі жінки: вона краще розумілась на тому, що і де купувати. Варто зазначити, що сферою повсякденної (але, звісно, не щоденної) відповідальності чоловіків були простори, пов’язані з технікою, навичками будівельних та теслярних робіт. Вважалось, що чоловік повинен вміти «вбити цвях», відремонтувати техніку або меблі, придбати та «оживити» батарейки, знати особливості використання паяльної лампи, клею, рубанку. Міським сімейним чоловікам ці знання, якщо вони й були, ставали в нагоді нечасто. Сільські мешканці користувались ними досить широко.

Сімейного чоловіка (і чоловіка, і сина) прийнято було вдягати. Аналізуючи художню літературу та кіно, робимо висновок, що радянський чоловік був трагічно нездатним ані обрати собі краватку, ані зав’язати її. Втім, безпорадним він був не лише з краваткою: «Мама всегда одевала его (отца – авт.) с иголочки, себе ничего не покупала, все ему: костюмы, рубашки, шляпы» ^[104], «Мама нам купила в кредит два финских костюма из нейлона: мне синий, а ему терракотовый…» ^[105].

Чоловік мусив проявляти непримхливість в одязі. Це згадують представники старшого покоління так: «Нам ничего не надо было. Туфли жена покупала такие хорошие, качественные… Носил их и пять лет, и десять, а они все как новые…» ^[106]. Бажання придбати (пошити) собі щось сприймалось як небезпечний сигнал, як знак непокори або, тим гірше, знак наявності іншого життя: у фільмі «Вам и не снилось» (1980 р., реж. І. Фрез) батько головного герою Костя сам (!) заводить мову про те, чи не пошити йому костюм. Дружина Вєра сприймає це як намір на подружню зраду та ширше – на руйнування усіх життєвих підвалин ^[107]. «Експресивні форми протесту проти стандартизації зовнішнього вигляду, відсутності стилю та асексуальності, – зазначають Є. Здравомислова та А. Тьомкіна, – були претензіями на свободу самореалізації чоловічого (тобто мали явний ґендерний модус)» ^[108].

Явний ґендерний модус мали й інші протестні практики, до яких, напевне, потрібно зарахувати «рибалку», «баню із хлопцями», «пульку на трьох», походи «на пиво із друзями». Необхідно визнати, що історичні документи надають величезний фактичний матеріал, що підтверджує колосальні евристичні здібності, які виявляли чоловіки в процесі «діставання» алкоголю. «Продуктова безпорадність» поступалася місцем творчому та системному підходу щодо вдосконалення механізмів знайдення, розпиття спиртного та варіантів приховування цього факту від своєї «половини».

Ґендерні особливості радянської повсякденності визначались і різницею в наявності вільного часу. Так, наприклад, дружини шахтарів наприкінці 1970-тих-середині 1980-тих років проводили в чергах за продуктами 600 годин на рік, у чергах за промисловими товарами – 522 ^[109], у середньому виходило понад 3 години на день. Чоловіки та сини були практично позбавлені цього «задоволення». У чоловіків був вільний час, який проводили по-різному. «Лежать з газетою на дивані, витріщаються в телевізор» – це основний жіночий докір, він же – часто й вирок чоловікам.

Вільний час, напевне, був для багатьох чоловіків фактом скоріше трагічним, ніж корисним. Деякі з них подумки «поліпшували» громадське життя, інші – вдосконалювали прищіпки, чайники ^[110]. Та і ті, й інші – думали. І ті, й інші – бачили. Саме в практиках чоловічої повсякденності яскраво проявлялись Інші. Інші чоловіки – однокласники, однополчани, однокурсники та товариші по службі, Інші жінки – колишні кохані, колеги, рідні.

Жінки, зрозуміло, теж бачили Інших, але часто не встигали реагувати на них, фіксувати їх, у тому числі й художніми (література, театр, кіно), і нехудожніми (на кшталт анононімних листів) засобами.

В Інших були інші сценарії життя, механізми заробляння грошей: «В 75 он уезжал…Он уже успел жениться на чудной девушке с очень небедным папой, директором центрального универмага. Это непонятно сегодняшним гражданам, а тогда… Он обладал правом дать или не дать купить шкаф или «Жигули» хотели все, а вот получится ли это, решал тесть Вадика» ^[111] . Або: «Существовала служба, за которую он получал зарплату, имел машину и прочие блага. Была и другая. Своя работа…И были его меченые люди, к которым и был настоящий интерес. Именно они ткали ему ковры, именно они делали высокие тонкогорлые кувшины» ^[112].

В Інших – були Інші жінки: «Есть два типа женщин. Женщины для хорошей жизни и женщины для всякой, точнее, плохой. Кто-то ей это говорил ^[113]».

Певно, чоловіки гостріше, ніж жінки, реагували на всі сфери прояву «компенсуючої маскулінності». «До цієї сфери належать сфера тіньової економіки, дисидентського руху, культурних та елітних середовищ. Ґендерна конструкція в цій сфері була значно більш патріахатною, ніж у радянській квазі-егалітарній… Жінки у квазіпублічній сфері ставали подругами, музами, домашніми господарками, що забезпечували інфраструктуру для дій чоловіка» ^[114], – зазначають Є. Здравомислова та А. Тьомкіна.

Ці Інші чоловіки не були «бєздуховними отбиватєлямі». Навпаки, у частини з них ресурсом життєвих стратегій був дух: творчий, бунтарський. В іншої частини ресурсом ставало формування цілераціональності та активності нового, нерадянського, типу. Вони не «відбували номер», проте, виходячи за межі правових та нормативних легітимацій, створювали реальність. Ці Інші чоловіки та Інші жінки, що усвідомлюються, у тому числі, й у просторі повсякденного досвіду, ставали джерелом нової образності, нового символічного поля. «Інші» з’являлись у фокусі сюжетних колізій пізньорадянських літературних та кінотекстів: герої Л. Куравльова зі стрічки «Ты – мне, я – тебе» (1976 р.., реж. А. Сєрий), О. Басілашвілі зі «Служебного романа» (1977 р., реж. Е. Рязанов), А. Калягіна з кінофільму «Прохиндиада или бег на месте» (1984 р., реж. В. Трегубович). Прецедентні тексти пізньорадянської доби наповнювались формулами нового успіху/неуспіху: «Чтоб ты жил на одну зарплату» («Бриллиантовая рука», 1968 р., реж. Л. Гайдай), «Средства всегда найдутся! Была бы цель» «Ты – мне, я – тебе» (1976 р.., реж. А. Сєрий), «Коли доктор сыт, так и больному легче» («Формула любви», 1984 р., реж. М. Захаров), «К правительству лететь – гравицаппу надо иметь. Правительство на другой планете живёт, родной!» («Кин-дза-дза», 1986 р., реж. Г. Данелія). І поява цих «крилатих фраз» означала, що вже не влада, а люди стали учасниками «гри номінацій».

Ці різні та нечисленні Інші перетворювались на пілотну соціальну групу, яка в умовах запізнілої модернізації формувала нові правила, змінюючи власну повсякденність та виявляючи можливість повторення цих сценаріїв для всіх. Інші завдали останнього нищівного удару по псевдоемансіпаційному проекту радянської влади. З ґендерної позиції сценарії складання нової ідентичності виявлялись акцентовано патріархальними.

Замість висновків: «Напрасные слова»

Радянська повсякденність сер.1960-сер.1980-тих років була унікальним проектом, «доступним світом іншого досвіду» ^[115], досвіду не тоталітарного, а, скоріше, досвіду певної свободи, підприємництва, досвіду освоєння міського простору, досвіду модернізації. Ґендерні аспекти цього досвіду були яскраво помітними. Відповідальні за сферу повсякденного жінки транслювали архаїчні, традиційні практики формування соціальних навичок та соціальних зв’язків, орієнтованих на діставання їжі, одягу, предметів побуту. Дивним чином ця архаїчність, заснована на принципах моральної економіки, спричиняла створення міських просторів та мереж громадянської активності. Приватне при цьому ставало справжнім, а не декларованим, публічним. Жінки не спеціально, не свідомо, але щоденно освоювали категорії суспільства Модерну, включаючи у свій досвід поняття індивідуалізації, абстракції і навіть певної свободи, що порушувало декларовані канони радянської рівності, колективізму, «правильної поведінки» тощо. Виключений з повсякденних практик «пересічний радянський чоловік» виявлявся, з одного боку, депривованим своєю побутовою безпорадністю, з іншого, – здатним бачити та проговорювати її критично: глузувати, пустувати, протестувати («пити горілку» – це теж протестувати).

Варто зазначити, що повсякденна «битва за їжу» принципово змінювала масштаби та цінність радянської географії. Столичні міста ставали не тільки і не стільки місцями влади, скільки бажаними центрами товарного добробуту. Було сформовано ієрархію «центрів постачання», де перше місце посідала столиця країни, друге – столиці республік та обласні центри. З іншого боку «безперспективні» щодо бажаних промислових товарів села та селища міського типу були так само «зав’язані» в той простір, що його системно освоювали радянські жінки: від родичів з сільської місцевості можна було очікувати постачання овочів, фруктів, домашніх ковбас (часто в обмін на товари і послуги, які були тільки в містах). Ці «обміни», з одного боку, так само продовжували архаїчну традицію «жити разом», з іншого, включаючи в ланцюг постачання-передачі-споживання не тільки родичів, але й інших людей, створювали квазіринкові відносини. Нові правила освоєння простору руйнували «феодальну нерухомість» радянських людей. Нові простори сприймались не як жахлива чужина, але й як бажана можливість змін. Простір, який варто було освоїти, виходив не тільки за межі місця народження, але й за межі державних кордонів. Умовний «Захід» переставав бути лігвищем ворогу, він поставав як великий супермаркет, в якому з шостої ранку продається полуниця та тридцять сортів ковбаси.

Природні цикли, до яких був включений господарський клопіт жінок (і принцип роботи радянських магазинів), доповнювався новим – урбаністичним – виміром часу, в якому певна фіксована частина дня відводилась на «робочий день», а інша – менш фіксована, але не менш тривала – на «домашній клопіт». Робочий час «освоювався» жінками як допоміжний ресурс родинного постачання. У такому перекрученому вигляді проходило оволодіння часом, уміння його контролювати, ставити собі на службу. Однак, за обставин «прикріплення» людини до місця роботи (служби) стосунки із часом не складалися, і не могли скластися стосунки, у межах яких час сприймався як гроші. Радянські люди так і не сформували уявлення про можливості такої конвертації. Якщо в традиційному християнському світі час сприймався як такий, що належить Богові, то в радянському суспільстві час належав державі. Це вона визначала рубіжні вікові межі (для одруження, вступу до вишів, пенсії тощо) і «володіла» ситуативним часом – тривалістю робочого дня, годинами роботи магазинів тощо. Час як ресурс можливо було конвертувати в стояння у чергах, перегляд телевізійних програм, але не в процес, наприклад, збагачення. Бо збагачення й заробітки були сконцентровані в державних руках. Соціальна політика держави була спрямована на рівність, але на рівність у бідності, яка обов’язково декларувалась на зовнішній сцені життя пересічних людей (звідси слово і практика, що набули актуальності ще у 1920-ті роки – «прибіднятися»).

Проаналізовані матеріали свідчать про різницю повсякденного досвіду, яка залежала від багатьох соціальних, географічних, демографічних, національних, вікових чинників. Зауважимо, що чоловічі сценарії організації/участі в повсякденному житті, напевне, більше різнилися між собою, ніж жіночі.

Але і жінки, і чоловіки, занурюючись у повсякденні практики мали втрачати свою «совєтскость» (і набуту свідомо, і штучну, показову). Матеріали з’їздів та пленумів, промови вождів, цитати класиків марксизму-ленінізму – все це жодним чином не стосувалося реального життя. За часів застою «совєтскость» імітувалась не тільки пересічними громадянами, але і владою. «Споживацька революція» руйнувала мрію про майбутнє для всіх, зменшувала її, мрії, масштаб, зводячи його до проявлення та задоволення індивідуальних потреб.

Мова державної ідеології не поспішала у своїх оцінках «низових практик». Світ державної мови сприймав їх як дещо неповоротке, малорухоме та малоістотне. Радянські феодали не бачили людину так само, як її не бачили палкі більшовики. Але якщо більшовики намагалися «створити» таки ідеальну людину сумнівними заходами, то пізньорадянські номенклатурщики бажали жити, нічого не змінюючи, а тому заплющували очі на все, що мало б їх хвилювати.

За таких обставин «міщанка» і «бєздуховний обиватєль» виявлялись «непотрібними словами», марними ярликами, які не відбивали та не могли відбивати все різноманіття повсякденного життя та тих нових соціальних винаходів, що народжувались на його теренах. «Інші» чоловіки та «Інші» жінки – ті, що через різни причини спростовували легітимні соціальні контракти, запропоновані, але мало контрольовані владою – ставали джерелами нових практик та нових сценаріїв життя. І доки «міщанка» билась у чергах, а «бєздуховний обиватєль» лежав на дивані, у їх думках народжувались простори мрії про «інше життя». Не політично інше, а звичайне, щоденне інше. «Інші» жінки були готові поступитися позицією «гастрономічної матері», «інші» чоловіки виявлялись готовими до повернення моделі патріархальної родини із сильним годувальником. Заради справедливості, треба зазначити, що втілити ці наміри вдалося не всім.

Висновки в питаннях і припущеннях

Розглянуті сюжети певною мірою нагадують калейдоскоп. Ми гортали сторінки провінційної радянської історії, виводячи на сцену різних людей у різні часи. Нашими героями були «випадкові» люди, які, власне, не збиралися бути героями.

На їх долю випали події, які треба було збагнути, освоїти та прилаштувати (чи прилаштуватись самим) до потреб реального, «тут і зараз», життя.

Не раз, і не двічі під час опису та аналізу людських доль, авторці хотілось звернутись до казкового зачину: «жили-були люди…». Це бажання можна пояснити, з одного боку, сильним співчуттям, яке стало головною емоцією під час «спілкування» з его-документами, а з іншого… З іншого боку, наш калейдоскоп з першої і до останньої хвилини нагадував епоси і билини, в яких «народ глазеть сбегался на рыцарей чужих» ^[116], де «травы осыпаются, леса к земле приклоняются, люди замертво падают» ^[117] і де «будуть з нас люде сміятися, що ми шестеро змія не подужали, а він сам побив» ^[118].

Люди жили-були… Їли, пили, одружувались, народжували дітей. Частина з них вже шукала кращої долі, залишала родини, землю, вдавалась до самоперетворень і міграцій, інша частина міцно дотримувалась селянської традиції і навіть процес праці на промислових підприємствах сприймала як спосіб заробити гроші і повернутися до землі.

Світ, який створювався в промисловій провінції імперії наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття, був незрозумілий і несправедливий. І несправедливість була кричущою: шахтарі, металурги, інші робітники, що працювали з ранку до ночі, отримували мізерну платню, хазяї, їх діти, родичі, часто жорсткі та жорстокі люди, швидко багатіли. Праця господарів була не очевидною, проте стилі життя з ознаками розкоші впадали в око всім. Несправедливою була і місцева влада, представники якої завжди (і часто не безкоштовно) були на боці багатих.

Згідно з марксистською логікою революція за таких обставин була не просто бажаною для скривджених, але й неминучою. На Донбасі для революції було нібито все: пролетаріат, осередки соціал-демократичних партій, очевидний конфлікт «праці та капіталу», навіть наявність певного досвіду відкритих протистоянь, до яких належало Горлівське повстання.

Однак – ні. Революція сюди «прийшла». «Прийшла» так само, як і до багатьох інших провінцій. Вона не сталася, не відбулася. Про неї спочатку повідомили, за її перетворення з «буржуазно-демократичної на пролетарську» чи на українську національну час від часу агітували, інформуючи про перебіг подій у столицях, потім повідомили знову. Про повалення монархії, про Центральну Раду, про «Жовтневий переворот» на чолі з більшовиками, про Харківський з’їзд рад, про гетьманат… Між тим, повсякденне життя змінювалось дуже повільно: все було майже так, як і раніше: працювали підприємства, гімназії, магазини, лікарні. Події «десь там» обговорювали, деякі люди вважали ці події «своєю справою» і вписувались у них із всім завзяттям молодості. Але інші, «не герої» отримали революцію в неочікуваних обличчях військових, мародерів, комісарів, махновців, денікінців, знову комісарів.

Усвідомлення того, що зміни стали реальністю відбулось тоді, коли хаос, який несла Громадянська війна, перетворився на власний досвід пересічного громадянина. Хаос, голод, реквізиції, розстріли, бійки, бойові дії, вуличні сутички, порушення господарських зв’язків та господарського циклу, беззаконня та повсякчасне свавілля.

Маємо акцентувати увагу на тому, що формула «до революції – після революції» не одразу стала поширеним радянським кліше. Державна пропаганда працювала над її впровадженням у свідомість людей ретельно, системно і всебічно. «Герої» радянської системи (чи їх батьки) обов’язково мали свою історію бідувань та поразок «до революції» і «перемог та розквіту» після.

Формула часу, що ділила історію на «до» і «після», стала стабільною хронологічною межею, у тому числі, і завдяки способу вивчення та викладання історії в загальноосвітніх школах і вишах.

Однак, насправді, «революція» в житті пересічного громадянина виявляється подією хронологічно розмитою, нечіткою, не точною.

Більш надійним інструментом формування історичних часових уявлень у донецькому регіоні стає вислів «по приходу Советской власти». Так чи інакше, але остаточна перемога радянської влади є знаковою контексті впорядкування хаосу Громадянської війни та народження нових правил буття.

«Приход Советской власти», як межа, що найбільш частотно згадується в его-документах середини 1920-х років, певною мірою, має таке саме змістовне наповнення, як «прихід літа», «прихід зими», «прихід пори сінокосу чи збору врожаю». У нього немає чіткої дати, це скоріше процес із ознаками змін, які кожна людина помічає у свій час. Для деяких людей «приход Советской власти» позначився через необхідність стати на профспілковий облік, для інших – через втрату роботи, для певної частини – через отримання шансу на місце у владі. Сценарії усвідомлення «прихода» були геть різними, а от наслідки – схожими в певних тенденціях. Щоправда, остаточної дати – однакової для всіх, хто залишив нам згадки про себе в середині 1920-тих років – немає.

Звідси перше питання щодо хронологічних порядків, які встановлювались та існували в першій половині ХХ століття.

Чи можемо ми впевнено визначати дати революції 1917-1920(22) роками, якщо значна частина населення цієї революції «не бачила», участі в ній не брала, потреби долучитися не відчувала? Зрозуміло, що з позиції державницької методології ми маємо користуватися законодавчими актами, які легітимізують ті чи інші події. Що є записаним, то є і достовірним?

Але наші свідки епохи виразно фіксують різні хронологічні порядки і різні за змістовним наповненням календарі, і різні ключові події. Більш того, ці різні хронологічні порядки не увійшли в минуле навіть після того, як держава доклала колосальних зусиль для присвоєння часу і його «правильної роздачі» населенню шляхом нормування робочого дня, організації річного святкового циклу тощо.

Традиційне, архаїчне розуміння часу, в якому, наприклад, кожному віку – своя дія, було головним механізмом розуміння і прощення дівчат, які «гуляли» з фашистами. Сприйняття хатнього клопоту як «жіночої справи» було головним мотивом використання робочого часу для стояння в чергах за продуктами в середині 1960-1980-тих років.

«Націоналізований» (термін М. Геллера ^[119]) радянською державою час так і не став індивідуальним надбанням. Час продовжував залишатися сакральним, таким, який не належить людині. Розриваючись між жорстким контролем та нормуванням і звичною орієнтацією на природні цикли, радянські люди не мали ані змоги, ані потреби зробити «час» своїм.

Час державних подій продовжував «приходити» до людини як примус, як стихійне лихо, як горе, як можливість, як, пізніше, нагода для усмішки.

Порівняно простіше й трагічніше формувались відносини із простором. Міграції були явищем, що супроводжувало процеси формування радянської цивілізації. Донбас у цьому сенсі був «зразковою» територією: він освоювався мігрантами різних хвиль, різних етносів, різних мотивацій. Він «приховував» бідних, злочинців, багатих, освічених, «лишенців», розкуркулених, «підозрілих», «колишніх». Ця територія була місцем, де можна було «почати з початку», де багато хто робив це, і тому мало хто питав про «минуле».

Але і вся територія СРСР упродовж всього радянського періоду була величезним простором міграції як бажаної, так і примусової, як контрольованої, так і пов’язаної з індивідуальним вибором людини. У 1920-ті роки найбажанішим вектором міграції були переїзди із села до міста, зі столиць до провінційних міст. Села та столиці були територіями небезпечними: якщо села стигматизувались як місця проживання «останнього експлуататорського класу», то столиці для певної частини людей були місцями, де вони, ці люди, були так добре відомими – «колишнім» статусом, родинними зв’язками, професійною діяльністю – що для збереження життя краще було поїхати.

Зі столиць до промислових радянських провінцій від’їжджали і пересічні громадяни, які мали якусь технічну професію та впевненість у тому, що чим далі від Влади, тим краще і спокійніше. Ця ж тенденція продовжувалась і в 1930-ті роки. Переїздом можна було врятуватись від голоду, від репресій, що неминуче рухались у бік людини, від «поганої» біографії, від аліментів тощо.

Незважаючи на те, що держава намагалась контролювати переміщення людей через систему «соціалістичного закріпачення»: паспорти, прописки, судові рішення, що позбавляли окремих людей права жити в тих чи інших містах, пересічні громадяни діяли рішуче й винахідливо. Вони тікали, домовлялись із місцевими чиновниками про довідки, вони відгукувались на черговий «призов» щось десь будувати, вони «вербувались», вони ставали студентами, змінювали прізвища, одружувались. Вони «губились» у небезпечних місцях і з’являлись у більш-менш безпечних.

Той, хто не зміг освоїти новий простір, часто йшов з життя за трагічних обставин.

Цікаво, що ані столиці, ані промислові міста в 1920-30-ті роки не були для «мовчазної більшості» «простором мрії»: умови проживання в містах здавались селянам жахливими. Черга в туалет, нічні «походи на відро», величезна скупченість, «нестача повітря» – все це здавалось селянам та напівселянам (а таких на Донбасі було багато) не кроком у щасливе майбутнє, а глибоким соціальним та матеріальним падінням.

Столиці і великі промислові міста стали привабливими й омріяними для післявоєнних поколінь в епоху «тотального дефіциту». Столиці уявлялись «тридев’ятим царством», де молочні ріки течуть вздовж кісейних берегів. Столиці гарантували заможне (особливо порівняно із сільськими регіонами та маленькими містечками) життя. «Штурмувати столиці» для молодих селян було так само страшно, як і промислові міста та обласні центри, і серед рівних «страхів» столиці обирались як простір мрії, простір можливості.

Міграції – вимушені (у тому числі і примусові, пов’язані із репресіями, засланнями, депортаціями) і бажані – були ознакою модернізації. Вони не припинялись ані в 1920-ті, ані у воєнні (у тому числі і за гітлерівської окупації) та післявоєнні роки, ані в роки названі «застоєм».

Не тільки Донбас, але й багато інших радянських провінцій утворювали широку фронтирну зону, в якій «сплавлялись» не тільки селянські та урбаністичні традиції, у ній «сплавлялись» етноси, культури, дуже часто й мови.

Якщо із часом у людини за радянських часів переважно не склалося, то простір (теж переважно) був освоєним. У відносинах із часом радянські люди транслювали середньовічний спосіб дій (час – те, що не належить нікому, тільки Богу (державі)), то із простором створювався модерний проект. Одна нога – тут, інша – там. Але навряд чи ця «розніжка» була відрефлексованою пересічною людиною. Йшло так, як йшло. Націоналізація часу з боку держави була комфортною, зрозумілою і навіть бажаною. Людині не треба було замислюватись над тим, як правильно використати час, щоб дістати їжу (чи гроші). Націоналізований час інфантилізував, а точніше залишав у феодальному середньовіччі здавалося б зовсім «нову радянську людину».

Освоєний же простір не надавав тих переваг, якими скористались свого часу розорені селяни, ремісники Європи. Сама лише зміна місця проживання не рятувала і не давала причин для самостояння чи самодії (як це, наприклад, було із переселенцями на американський континент).

Зміна простору давала змогу «приховати» минуле, відмовитись від нього, розірвати зв’язок із корінням, але подальше життя залежало не від ініціативи, персональних рішень, а від якості вивчення «мови».

Радянська цивілізація була цивілізацією слів, значення яких формувалось державою, і смислів, які розповсюджувались пропагандистською машиною, що добре працювала.

Щоб втратити минуле, «очиститися» від колишнього життя (в якому все – від походження до роду занять, від освіти до релігійності батьків) треба було «навчитися» мови радянської.

Деякі люди (переважно молоді чоловіки) взялись до справи з азартом, деякі (молоді жінки, жінки та чоловіки середнього віку, літні люди) – під тиском усвідомлених обставин. І ті, й інші, здається, розуміли штучність нових смислів та їх ігровий (нехай гра і сприймалась як незрозуміла і погана) характер.

У 1920-ті роки радянська мова в провінції мала небагато укорінень у практиці повсякденного життя. «Світлий образ пролетаря як нового господаря країни» не збігався із персональними сценаріями пролетарів – збіднілих селян, дезорієнтованих мешканців міст, часто мало освічених, схильних до пияцтва чи насилля. Образ «куркуля-мироїда» так само був далеким від реальності: саме заможні селяни були центром господарського життя спільноти. Вони давали роботу, позичали посівні матеріали, закупали технічні новинки тощо. Та і більшовицька партія як авангард революції на місцях презентувалась дивними обличчями присланих зайд-чужинців, до яких за рік, що вони встигали попрацювати, мало хто встигав звикнути, чи «своїх», «відомих» управлінців, згодом – висуванців, діяльність яких часто супроводжувалась гучними скандалами, «царською поведінкою», хабарництвом, кумівством тощо.

При цьому держава наполегливо створювала необхідні їй «уявлені спільноти» (термін Б. Андерсена ^[120]), а чорно-білий світ радянської мови ставав одним з головних механізмів, що виробляв правила для бажаних соціальних новостворень ^[121]. Смисли, що їх розповсюджували через освітянську та агітаційну літературу, газети, листівки, визначали не тільки вербальні, але й цілком практичні кордони нового суспільства: мова формувала уявлення про те, що є поганим, а що гарним, де «сидить ворог», і хто є друг, що мають робити і чого роботи не мають «нові люди», і як потрібно не просто діяти, але й думати правильно. Дж. Оруел в антиутопії «1984» назвав ці мовні практики «newspeak». Але це був не просто «новояз» чи «новомова». Це був запропонований владою спосіб мислення, планування не тільки державної, але й персональної долі. Мова ставала механізмом системної внутрішньої колонізації провінційних радянських спільнот.

Однак, якщо б ці мовні ігри тільки «відбирали» в людини право на саму себе, якщо б вони тільки запорошували свідомість порожніми, чи то беззмістовними словоутвореннями, якщо б вони, як пароль для обраних, просто давали перепустку у світ добробуту і безпеки, то навряд чи мешканці міст та сіл взялися за її освоєння та з рештою, не швидко, засвоїли певні змістовні посили.

Вербальні коди радянської мови «протягували руку» тим, хто хотів змінитися, змінити спосіб свого життя. Ця мова, місцями потворна, бюрократична, брехлива, все ж мала і такі змісти, на які люди чекали. Ці змісти формувались навколо бажання справедливості (необхідно відзначити, що часто те, що люди називають бажанням справедливості, насправді є бажанням милосердя).

Очікування справедливості, особливо для молодих, було схожим на очікування дозволу на перетворення, на власний вибір (а не родинний примус), на персональний шлях, долання якого гарантувало: «хто був нічим, той стане всім».

Концепт «щасливого майбутнього» був закладений в ідеологію марксизму і творчо перероблений агітаційною машиною більшовиків. «Щасливе майбутнє» дозволяло мріяти, а разом з тим формувало здатність до абстрактного мислення, до бачення себе індивідуальністю, не обтяженою традиційними заборонами та батьківськими настановами.

Мрія у «щасливе майбутнє» звільняла людину від ситуації «тут і тепер». Згодом радянські люди, захопившись ідеєю майбутнього, навчились взагалі не помічати теперішнього та жити «сьогодні». І влада дуже цілеспрямовано це вміння використовувала.

Концепт мрії – це не більшовицький винахід. Це і причина, і результат модернової свідомості, теоретики марксизму та більшовизму вже були її носіями. Парадокс полягав у тому, що мрія – звільняла, а держава, що сама пропонувала мріяти, намагалась «тримати і не пущати», стоячи на заваді реального вивільнення.

«Прагнути майбутнього» можливо було тільки за правилами радянської системи. Але проконтролювати хід мрії сама держава була не в змозі, хоча докладала системних зусиль у цьому напрямку.

Чи можемо ми стверджувати, що завдяки дозволу (і навіть примусу) на мрію, у країні з’явились ідеалісти, які твердо вірили у те, що роблять, які робили свою справу сумлінно, які дійсно, своїми вчинками, а не на словах, орієнтувались на досягнення загального блага? Его-документи дають певні підстави для того, щоб відповісти на це питання позитивно.

Але постає і ще одне: якщо б цей концепт мрії був освоєний не за умов радянської системи, а за умов іншого політичного і соціального устрою, чи виникли б такі самі ідеалісти-прагматики, в основі життя яких була б ідея персонального вибору, вивільнення, відповідальності за своє життя і життя інших, не рідних і навіть соціально не близьких людей?

Маючи уявлення про способи буття пересічних європейців під час модернізації, ми можемо констатувати, що такі самі сценарії відбувались і поза межами радянської ідеології. Концепт мрії мав величезний емансипаторський потенціал, його втілення визначалось дуже часто не системами, а певними людськими якостями і навіть наявністю певного балансу між добром та злом, якого у світі завжди порівну.

При цьому, не всі і не завжди мріяли чесно. Значна кількість людей усвідомлювала можливості і переваги мови (у тому числі, і концепту мрії) для власного виживання і навіть для створення принципово іншого життя. Ще більш значна кількість людей сприйняла процес включення в нову мову як засіб «не бути поміченим» (а разом з тим – знищеним).

Уже на початку 1920-тих років пересічному провінційному мешканцю стало зрозуміло, що розмовляти з державою потрібно її ж словами. Це розуміння залишиться з радянськими людьми на всі роки існування СРСР. Воно породить «бюрократичне письмо» (за термінологією К. Чуковського «канцелярит») і навички «включати» правильну мову в потрібних місцях – на партійних, комсомольських, профспілкових зборах, урочистих засіданнях, у скаргах, анонімках, під час написання автобіографій та офіційних мемуарів, у пресі, шкільних творах, часто і у творах художніх (якщо Михайло Зощенко та Андрій Платонов цю мову пародіювали, то пізній Павло Тичина та Олександр Корнійчук нею писали вже усвідомлено).

Пересічні люди у своїй більшості не читали ані К. Маркса, ані В. Леніна, ані Й. Сталіна, ані «Матеріали з’їздів та пленумів». (З цього приводу в радянські часи був дуже популярний анекдот: «Хто такий комуніст? – Це той, хто прочитав Маркса. – А хто такий антикомуніст? – Той, хто прочитав та зрозумів»).

Складні концепти і терміни були не зрозумілі та й для життя не потрібні. Вивчення мови відбувалось і за рахунок її «прояснення» і привласнення. Опортуністи називались «спортуністами», реквізиції хліба – «самопостачаннями», «розхлябаність» читалась як «пияцтво», замість хабарництва вживалось словосполучення – «моральне розкладання»

Певні слова ставали зручними, бо влучно приховували непоказну дійсність, інші – вчились як вірші, без занурення у зміст.

Значна кількість радянських слів мала невеликий (і не частий) простір використання. У реальному житті люди розмовляли звичною мовою, сповненою реальних смислів. Однак деякі позиції радянської мови стали важливими способами самоідентифікації. Серед них звернемо увагу на концепт «бідність», «бідні люди».

З перших кроків становлення радянської влади пересічному мешканцю було зрозуміло, що вона, влада, обіцяє рай для бідних, що вона орієнтована на допомогу тим, у кого немає власності, грошей, що вона створена і буде існувати для тих, хто раніше «був ніким».

Бідність у минулому стала щитом, за яким можна було сховатись, і певним транспортом, завдяки якому можна було в’їхати у світле майбутнє. Багатим світле майбутнє не гарантували. Навпаки: їх очікувана соціальна та реальна смерть.

Бути бідним означало бути своїм. І якщо в 1920-ті роки цей концепт був рятівним колом для великої кількості дезорієнтованих новим класовим розшаруванням людей (переважно селян), то в наступні періоди він залишився так само бажаним і там само рятівним для більшості населення. Радянські люди мали залишатися бідними (або – прибіднятися). На концепт подальшої бідності працювала пропагандистська машина, яка закликала боротися із «міщанством» (згодом із «вєщизмом»), із «приватновласницькими інстинктами», із «західною пропагандою «солодкого життя». Люди мали бути бідними, бо саме в бідності очевидною була рівність.

Інституалізації концепту бідності сприяв так до кінця і не з’ясований і не зрозумілий концепт «народної власності» (чи то нічиєї, чи то такої, що належала керівникам країни), зневага до власності як такої. Бідність була бажаною і тому, що світле майбутнє в контексті споживання ніколи не приходило, а дефіцит продовольчих та промислових товарів супроводжував радянську історію від початку до кінця.

Бути бідним у другій половині радянського періоду означало бути залежним від держави та її соціальної політики. Бідність гарантувала соціальну згоду на продовження експерименту.

Потрібно зазначити, що вербальні коди радянської мови змінювались, влада намагалась їх фіксувати у спеціальній літературі: «Азбука комунізму», «Короткий курс історії ВКП(б)», «Історія КПРС». Однак у ті часи, коли мова не гарантувала ані жодних привілеїв, ані реального розв’язання практичних завдань, люди легко відмовлялись від неї. Зрештою, офіційна радянська мова перейшла в площину анекдотів. Гра в неї в середині 1980-тих років відчувалась як безглузда і жалюгідна.

Вивчення радянської мови постійно супроводжувалось примусовими та бажаними зреченнями-відмовами. Певною мірою, ці практики сходили до християнської етики (на дивному поєднанні її із марксизмом наголосив ще Н. Бердяєв): на підтвердження своєї «совєтскості» люди мали публічно і демонстративно зрікатись того, що на цей момент маркувалось як неприпустиме і погане (так християни зрікались лукавого). На початку радянської історії треба було зректися минулого – родини, батьків, коренів, походження, мови, професії, переконань. Із розгортанням «наступу соціалізму по всьому фронту» список «зречень» розширювався і знову і знову вбирав у себе родинні, дружні, сусідські зв’язки, власні переконання і навіть думки. Категорія оруелівського «мислезлочину» не була тільки фігурою мовлення за часів тоталітаризму.

Практики відмови тривали і за воєнних та післявоєнних часів, і за часів так званої «відлиги» і за часів «брежнєвського спокою»: потяг зречень летів без зупинок. Влада примушувала відмовлятись від власних творів, намірів, професійних захоплень, стилю життя, мови, друзів, «аморальної поведінки» тощо. Відмовитись та покаятись.

Хтось наполягав на своєму (у 1920-ті-на – початку 1950-тих це означало вірну смерть, принаймні соціальну), однак більша частина пересічних людей «грала за правилами»: відмовлялась.

Коли прийшов час зректися самої радянської мови, пересічні люди зробили це легко. У тому числі і завдяки тривалій практиці та навичкам, що їх упродовж сімдесяти років пропонувала влада. У набутті радянськості та відмові від неї спрацьовував парадокс іспанського фізика Хуана Паррондо ^[122], згідно з яким можна виграти, якщо по черзі грати у дві заздалегідь програшні ігри.

Необхідно зазначити, що радянська мова намагалась опановувати величезну кількість подій (як історичних, так і поточних), сюжетів (як політичних, так і соціальних), життєвих колізій (як здійснених, так і бажаних). Її словник був широким, а клішування невпинним: майбутнє бачилось тільки світлим, демократія завжди була чи псевдо чи буржуазною, націоналізм – войовничим, партія – авангардом, Захід – загниваючим, побут – міщанським. Фактично для кожного періоду власне радянської історії також було сформовано правила та межі приговорювання, а разом з ними і правила та межі умовчання (революційна доцільність, а не беззаконня, голод, а не голодомор, чистки, а не репресії, класові вороги, а не політичні опоненти тощо).

Однак для певних сюжетів та подій «правильних слів» не знаходилось. До таких сюжетів належить, наприклад, історія нацистської окупації і життя «за німців» на окупованих територіях.

Одразу після звільнення влада мала намір провести широку кампанію з трансляції по країні та світу жахливих історій окупації. Участь у цій кампанії мали взяти школярі. Механізмом формування «правильного проговорювання» стали шкільні твори, написані у 1944-1945 рр. Однак кампанію так і не було втілено в життя. Твори залишились в обласних архівах, але широкого розголосу тексти не набули. Це був той самий випадок, у якому влада виявилась неспроможною визначити «правила проговорювання, пригадування» (а разом з цим і пам’яті). Ми бачили, що всі ці твори написані в межах радянських кодів. Однак, загарбники в учнів все ж (переважно) названі німцями, а не фашистами. Це не суперечило концепту «вітчизняної війни», але було дуже далеким від презентації її як війни буржуазії проти «першої у світі соціалістичної держави». Концепт «вітчизняної війни» наштовхнувся на реалії подальших світових відносин. Зі східними німцями потрібно було дружити, а західних – підозрювати в усіх смертних гріхах.

Річ не тільки у післявоєнних реаліях. Річ у тому, що, незважаючи на включеність у радянську мову, школярі-семикласники описували-пригадували війну у форматі, який нагадував середньовічні епоси та билини. Дійові особи проявлялись як стихійні сили добра і зла, а радянські ідеологеми опинялись на марґінесах розповідей.

Крім того, влада не могла позбутися спокуси назавжди залишити людей, які пережили окупацію, своїми заручниками: питання в анкетах «про перебування на окупованій території» залишалось обов’язковим для відповіді під час прийняття на роботу, вступу в партію, вступу до вищого навчального закладу тощо. Перебування в окупації могло бути актуалізованим у будь-який момент. І «наша людина» миттєво перетворювалась на «не нашу».

Радянська мова не діяла за часів окупації, вона не діяла і як «проговорювання історії окупації». Важливо підкреслити, що ті простори, де радянська мова не діяла, чи діяла як «факультативна», збереглись у пам’яті людей (і транслювались) більш вільно і багатозначно.

Ще однією лакуною радянської мови, поза сумнівом, було повсякдення. Її не могли заповнити ані сталінське «жити стало краще, жити стало веселіше», ані «сім’я – осередок суспільства», ані «боротьба за комуністичний побут». Практики повсякдення поглинули радянську мову, розчинили її у хронічній нестачі харчів (у різні часи причини цієї нестачі були різними, однак достаток для всіх так ніколи і не настав). Бравурні чи суворі настанови на аскетизм вступали в суперечку із щоденною потребою їсти, пити, вдягатися, відпочивати. Декларована рівність руйнувалась реальними практиками споживання, у межах яких одні були «більш рівними, ніж інші». «Великі проекти» змін втілювались за рахунок примусової невибагливості «нової людини», часто і за рахунок виведення з об’єктів соціальної політики цілих груп населення.

Наші документи дають змогу констатувати, що вивчення мови краще вдавалось чоловікам, ніж жінкам. Незважаючи на декларовані емансипаторські проекти, радянська влада не намагалась послідовно втілювати в життя принципи ґендерної рівності. Жінка, жіноча праця – усе це було ресурсом, який влада використовувала по-різному в різні періоди історії. Більш того, влада ніколи не була насправді зацікавленою в залученні жінок до політики. Депутатки, стахановки, директорки тільки прикрашали фасади і слугували візерунками на будівлі «нового суспільства». Влада, що створила умови для працевлаштування жінок, насправді вирішувала власні проблеми. Контракт «матері, що працює» не змінював патріархальності радянської держави. Держава цілеспрямовано знищувала моделі традиційної маскулінності (чоловік як годувальник, захисник, відповідальна за родину персона), перебираючи на себе функції загального (а за сталінських часів – сакрального) батька.

Таким чином жінки ставали тими самим людьми, яким були делеговані функції організації повсякдення. У цьому «делегуванні» дивним чином поєднувались як традиційні практики (жінка – «берегиня домашнього вогнища»), так і практики радянської квазіемансипації (жінка – постачальниця, годувальниця тощо).

Але саме повсякдення, його очевидність, реальність, його надзвичайна вага, не дозволяли жінкам так щиро «заплющувати» очі і закривати вуха. Вони на власні очі бачили і «сталинское изобилие», і брежнєвське «покращення добробуту трудящих». Радянська мова не рятувала селянок, у яких забирали останні продукти у 1932-33 роках, ніяк не допомагала жінкам, залишеним «відповідальними за життя» на окупованих територіях, вона нічого не додавала і мешканкам міст, які бились у чергах за дефіцитом у середині 1960-80-тих років.

Незначні, неважливі для радянської системи, жінки (зрозуміло, не відрефлексовуючи цього факту) міцніше зберігали здоровий глузд. Їх практики «двоємислія» не були такими трагічними, як для чоловіків-ідеалістів. Однак трагічним (чи травматичним) був щоденний досвід. Можна припустити, що в жіночому і чоловічому житті за радянських часів були акцентовані різні хронологічні порядки: жінки продовжували транслювати і використовувати традиційні (архаїчні) способи буття, однак ці архаїчні зв’язки дивним чином створювали мережі нової, модернової соціальності, чоловіки ж, залучені до «великих будов» чи просто «великих звершень», робили крок до псевдомодернових практик більш свідомо. Довжина цього кроку, щоправда, залежала від багатьох обставин – соціальних, вікових, вона залежала і від освіти, і від професії, і від місця проживання. Чим далі від столиці, тим менш відчутним був розрив між хронологічними порядками, що їх проживали жінки та чоловіки.

Зміщення уваги в бік повсякденної історії, проявляє її як історію свідомої соціальної жіночої активності. Ця переважно локальна активність відбивається в тому, що хронологія радянської історії через призму жіночого досвіду не спрацьовує. Жіночий досвід акцентує і залишає в пам’яті зовсім інші ключові події. Радянська історія в ньому постає в періодах розкуркулення, голодомору, війни, голоду, нестачі продуктів, тотального дефіциту споживчих товарів.

Ці різні способи вимірювання та хронології радянської історії ще чекають на свого дослідника.

Повсякдення, яке організовували та контролювали жінки, було «несуттєвим» як для палких більшовиків 1920-тих років, так і для радянських феодалів 1970-80-тих років.

Але якщо більшовики намагалися «створити» таки ідеальну людину сумнівними заходами і правильними гаслами, то пізньорадянські номенклатурщики бажали жити, нічого не змінюючи, а тому заплющували очі на все, що мало б їх хвилювати. Номенклатурщики імітували «совєтскость», вони самі не могли і не бажали підтримувати масштаб великої радянської мрії: світле майбутнє для всіх було замінене на споживання тут і зараз.

Влада сама не впоралась із радянським проектом, впровадження і підтримка якого були запорукою її, влади, існування.

Зменшення масштабів погляду дає змогу зафіксувати той факт, що влада – місцева, відома, видима і позбавлена ознак столичної недосяжності, а разом з цим і певної сакральності, втілювала в життя ті самі сценарії освоєння часу, простору і (від)мови, що і всі інші люди. Різниця полягала в цілеспрямованості, наявності мотиву в діяльності і організації власного життя. Люди, які входили до провінційної влади на початку радянської історії, не були ані палкими, ані навіть більшовиками. Це були люди, для яких власний, індивідуальний модернізаційний проект збігся у часі із революційними подіями. Вони вже зреклися «старого світу», вони вже порвали чи намагались порвати зі своїм родинним оточенням, вони вже шукали «кращої долі». Ми назвали їх так, як вони самі називали себе в анкетах – «письмоводами». Третину керівних посад у донецькому регіоні 1920-тих років обіймали люди, які в «минулому житті» вже не були ані селянами, ані робітниками, ані вчителями, ані лікарями.

Ці люди знали на власному досвіді, які переваги дає причетність до влади (хоча б і до найнижчого її щаблю). Вони не вигадали стилі і способи владного життя, вони скористались тривалою традицією російської бюрократії, яка дивним чином поєднувала в собі механізми феодальної ієрархії та переваги служіння як споживання.

Влада для них була ресурсом бажаного перетворення, яке в народі називалось «із грязі в князі». А соціальний ліфт, запропонований більшовиками, давав змогу здолати шлях до привілеїв швидко. Пересічний посадовець вчив «радянську мову» не тільки для того, щоб вижити і зберегтися, але для того, щоб посісти більш високу сходинку в радянсько-феодальній ієрархії. Не всі, зазвичай, були пристосуванцями. Але в тенденції пересічний посадовець у провінції, з одного боку, копіював стилі поведінки з імперських часів, а з іншого, системно транслював «правильні слова». Але дуже часто тільки слова, а не поведінку. Перші провінційні посадовці – керівники райрад, виконкомів, міліції, прокуратури тощо – «царювали», застосовуючи принципи «революційної доцільності» для власного комфорту і власних уявлень про те, що «нам дала революція».

Нескінченні перестановки «перших керівників», їх мандрування країною («на найбільш важкі ділянки роботи») залишали мешканців радянських провінцій віч-на-віч із «своїми управлінцями», а разом з тим – із беззаконням, знущаннями, кумівством, здирництвом, хабарництвом, непристойною розкішшю. Стилі воєнної надзвичайщини для інших поєднувались із стилями бюрократичного феодалізму для себе.

Така поведінка влади не вписувалась у принципи «справедливості», проголошувані владою, і до яких прагнули люди. Чистки і репресії в середовищі провінційних чиновників схвалювались пересічними мешканцями, репресії проти місцевих управлінців були бажаним явищем, бо відповідали уявленням про справедливість. Цікаво, що й самі чиновники, як відомий персонаж «12 стульев» Альхен, відчували свої «негаразди», але не могли зупинитись. Адже вони йшли до влади не заради мрії для всіх, а заради втілення власного перетворення.

Незважаючи на чистки і репресії, провінційні владні стилі змінювались мало. Кричущу розкіш серед злиднів, зрозуміло, було припинено, але номенклатурне постачання, житлові умови і навіть умови евакуації за часів наступу гітлерівців – для влади були істотно і, що важливо, наочно, очевидно для всіх, кращими.

За умов відсутності інших ресурсів покращення життя та інших джерел збагачення, влада ставала єдиним таким ресурсом і єдиним таким джерелом.

Якщо на початку радянської історії «письмоводи», «секретарі», «канцеляристи» були, до певної міри випадковим елементом, який «підняло на поверхню» соціальним вибухом, то вже на наступних етапах ці люди створювали повністю передбачуваний ланцюг подій. При цьому принципові, розумні (ті, хто прочитав К. Маркса і зрозумів його), завзяті, палкі знищувались, проте закріплювався бюрократичний, боягузливий, угодницький, зрадницький (готовий на будь-яку «відмову») стиль керування. На наступних етапах люди, причетні до влади, добре володіли «радянською мовою», але так само добре були навчені «не висуватись, а діяти в руслі», бути непомітними. Іноді непомітними настільки, що, скажімо, рух опору проти окупаційної влади, у якому гуртувались молоді люди, часто формувався і організовувався без партійних чи комсомольських керманичів, а самим підпільникам треба було ще доводити свою участь у підпіллі на тривалих співбесідах із тими, хто за часів окупації був дуже далеко від місця подій.

Можна зазначити, що впродовж всієї радянської історії влада формувалась на основі негативного відбору, за об’єктивних (як-то війна) чи спеціально створених обставин, позбавляючись від ініціативних, щирих, розумних.

Негативний відбір сприяв формуванню нових стилів і нових смислів. За умов квазіфеодальної структури радянського суспільства ці стилі і смисли ставали такими, що утворювали способи поведінки і механізми дії на всіх щаблях його ієрархії. Люди наслідували стилі влади, звісно, масштаби керування, нормування, споживання були різними. Але пересічна людина формувала акценти свого життя на тому самому, на чому формувала їх влада. Наприкінці радянської історії навіть ідеологія служіння була вже нечіткою і ставала фігурою мовлення поруч із ідеологією споживання.

Наші розвідки дають змогу констатувати, що радянська держава (через свої інституції) весь час свого існування, з одного боку, свідомо руйнувала архаїчні традиційні практики («жити разом», «слухатись батька», «де родився, там і згодився» тощо), а з іншого, використовувала і консервувала (іноді творчо переробляла) їх для стабілізації і легітимізації власних позицій.

Зменшення масштабів погляду на радянську історію дає змогу припустити, що бажані соціальні групи (класи) не були (і не могли бути) сформованими як класи в марксистському розумінні і навіть урбанізаційні процеси не позбавили суспільство ознак архаїчності в стилях повсякденної поведінки. Під сумнів може бути поставлена «внутрішня єдність» радянського соціуму: реальне життя проходило у різних хронологічних порядках і різних практиках – від приєднання до повної відмови, відчуження від радянського проекту.

Чи можемо ми констатувати, що результатом радянської квазі-модернізації стали докорінні соціально-антропологнічні зміни? Що на простір історії вийшла «нова людина»? І що тоді було її головними ознаками, рисами нової поведінки? Гра в слова? Навички прилаштовуватись до влади? Розуміння влади як ресурсу і джерела? Лицемірство і «двоємисліє»? Готовність до служіння?

Але ж чим ці ознаки відрізняються від тих, що їх мали люди традиційного суспільства, часів середньовіччя?

Можемо припустити, що радянський експеримент продовжував процес зміни соціальної антропології, але принцип його руху був схожим на ленінську польку «крок вперед. Два кроки назад». Звідси певні навички в освоєнні простору (як географії, так і мрії), у самовідчутті свободи, у баченні майбутнього (для всіх чи для себе) люди засвоювали і втілювали в життя. Однак архаїчна традиція щоразу виявлялась більш міцною за практики модернізації, а тому люди залишались зовсім недосвідченими в історії, політиці, праві. Дискурс патерналізму, а не дискурс свободи був для радянського суспільства вирішальним. Однак – не новим. Коли «радянська мова» припинила свою дію, суспільство ані зникло, ані прокинулось. Одні люди залишились там, де були: у феодальній системі, де за високими парканами жили одні і виживали інші, де право сили було вирішальним, де навички колективного виживання йшли не від особливої моралі, а від прагматичних потреб зберегтися і зберегти «своїх», де будь-якій умовній владі приписувалось «годувати та карати», де поняття свободи і власного вибору було скоріше винятком, ніж правилом.

Однак інші люди виявились включеними в процеси змін – з власного вибору чи примусово – вони опановували на власному досвіді концепт мрії, можливості соціальних перетворень, гру в «мову» та «відмову». Суспільство було, очевидно, не гомогенним, а люди очевидно не безсилими і не мовчазно покірними.

Ми тільки наближаємось до розуміння механізмів соціальної антропології радянського суспільства. Не всі наші питання та припущення можуть знайти підтвердження у подальшій роботі. Тому дослідження це завершується не однією жирною крапкою, а позначеними сумнівами трьома…

Докторка історичних наук, професорка кафедри історії слов’ян Донецького національного університету. Заступниця головного редактора збірника «Нові сторінки історії Донбасу», членка редакційної колегії «Вісника Донецького національного університету: історичні науки», часопису «Історичні і політологічні дослідження», членка Української асоціації дослідників жіночої історії та Української асоціації усної історії. Живе і працює у Донецьку.

[1] Термін В.Баруліна. // Барулин В.С. Российский человек в ХХ веке: Потери и обретения себя. / Монография. – СПб., 2000. – С. 52.

[2] Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. Проблема социологии знания. – М., 1995. – С.18.

[3] Назва праці Б. Сарнова. (Сарнов Б. Наш советский новояз. – М., 2005).

[4] Ця заява, як правило, потребує більш докладного вивчення засобами семіотики та структурної лінгвістики. Але вже на початку ми бачимо, що слово «мещанка» визначалось радянськими словниками як «1.полноправная горожанка, принадлежащая к мещанскому сословию (до революции). 2. В переносном смысле — женщина с простоватыми представлениями о жизни и невысокими устремлениями, слишком ценящая уют и достаток». А слово «обиватєль», маючи «міщанську коннотацію», все ж таки означало больш широку, не лише міську географію проживання: «1. Постоянный житель какой-нибудь местности (Сельские обыватели (крестьяне; дорев.). 2. перен. человек, лишенный общественного кругозора, с косными, мещанскими взглядами; человек, уклонившийся от классовых позиций пролетариата (презр.)» (Толковый словарь Ушакова) або «1. В царской России: городской житель (купец, мещанин, ремесленник), а также вообще житель, относящийся к податным сословиям. Городской о. Сельский о. 2. Человек, лишённый общественного кругозора, живущий только мелкими личными интересами, мещанин (во 2 знач.).(Толковый словарь Ожегова).

[5] Міське населення СРСР у 1960-1980-і роки продолжувало збільшуватися. Так, у 1959 р. воно складало 99,78 млн. чол (48%), в 1970 – 135,99 млн.чол. (56%), в 1979 – 162, 44 (63%), в 1984 – 177, 5 (65%). Підраховано за матеріалами переписів.

[6] М. Бахтін у праці «Эпос и роман» так писав про романного героя: «Человек всегда больше своей судьбы или меньше своей человечности… В нем всегда остаются нереализованные потенции и неосуществленные требования». Це визначення ми, мабуть, можемо віднести не лише до романного героя, а й до людини взагалі. (Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет. – М., 1975. – С.479.)

[7] Козлова Н. Советские люди. Сцены из истории. – М., 2005. – С.407.

[8] Кром М. Повседневность как предмет исторического исследования / История повседневности. Сборник научных работ. – СПб., 2003. – С. 12.

[9] Лотман Ю. М. Поэтика бытового поведения в русской культуре ХУШ века// Избранные статьи. – Т.1. – С.249.

[10] Логічним було б включити до цієї низки потреб також потребу у житлі, проте гендерні аспекти вирішення «квартирного питання» заслуговують на окремий аналітичний матеріал.

[11] Козлова Н. Вказ.праця. – С.407.

[12] І цей проект успішно реалізується в полі ґендерних досліджень. Наприклад: Ткач О. Патриархат по-советски, или Большая семья на большом экране // Гендерные отношения в современной России: исследования 1990-х годов / Под ред. Л.Н. Попковой и И.Н. Тартаковской. – Самара, 2003. – С. 294-316.

[13] Колекція матеріалів усної історії стала результатом викладання курсу «Усна історія» для студентів історичного факультету Донецького національного університету. Однією з підсумкових робіт магістрів-дослідників є проведення інтерв’ю із старшими членами родини. Тема інтерв’ю формулюєтся максимально широко і передбачає фіксацію самоочевидного, звичаєвого, побутового досвіду життя радянських людей. Вважаючи важливим розуміння ґендерної різниці як в процесі меморизації, так і в процесі трансляції персональної історії, ми намагаємось вчитися «чути» минуле як з жіночих, так і з чоловічих голосів. Колекція нараховує 138 історій, з яких дві третини розповіли люди 30-60-х рр. народження. Незважаючи на те, що локальний фокус історій сконцентровано в Україні, географія історій, загалом, є більш поширеною та включає різні республіки СРСР, різні населені пункти (великі та малі міста, селища міського типу, села).

[14] Потрібно зазначити, що сміхова культура фіксувала приватне життя суспільства за логікою патріархального дискурсу. Докладніше про це: Стяжкина Е. Женщина в пространстве смеховой культуры Украины во второй половине ХХ века //Иной взгляд. Междисциплинарный альманах гендерных исследований /Гл.ред. И.Р. Чикалова. – Мн:2002. – С.29-35

[15] Термін Н.Н. Козлової

<

[16] Утехин И. Особенности неуклонного роста в условиях зрелости // Неприкосновенный запас. – 2007. № 4(54). – Ел.ресурс: [Цит.2013, 10 квітня]. – Доступний з: //magazines.russ.ru/nz/2007/54/ut7.html Щодо цін, наведених І. Утєхіним, можна посперечатися. Незважаючи на стабільність, ціни, мабуть, відрізнялись залежно від регіонів. Так, респонденти, що жили в цей період в Україні, називають дещо інші (хоча й абсолютно зіставні ціни на вказані продукти та послуги: літр молока – 44 коп., ковбаса варена – 2 крб.60 коп. –2 крб.80 коп., морозиво фруктове (на вагу) – 7 коп., найдешевший (дитячий) квиток у кіно – 10 коп.

[17] Соколов А.К., Тяжельникова В.С. Курс советской истории, 1941-1991. – М.: Высш. шк., 1999. – 415 с. – Ел.ресурс: [Цит., 2012, 4 квітня]. – Доступний з: //window.edu.ru/window_catalog/files/r42219/glava4_3.htm. Зразковий приклад «підтягування»: якщо наприкінці 50-х років інженерно-технічні спеціалісти загалом отримували на 70% більше, ніж робітники, то до середини 80-х років розрив склав лише 10% //Барсенков А.С., Вдовин А.И. История России.1917-2004: учебное пособие для студентов вузов. – М., 2005. – С.535.

[18] Утехин И. Вказ.праця.

[19] Новейшая история России. 1914-2008: учебное пособие /под ред. М.В. Ходякова. – М., 2008. – С.422.

[20] Стяжкіна О.В. «Продовольчі скарги» жінок України як кількісний вимір повсякденного буття у 50-90-ті рр. ХХ ст.// Історичні і політологічні дослідження. Донецьк. Гол.ред. П.В. Добров. – 2004 – № 1(19) – С. 97.

[21] Ті сфери, в яких роль держави у вирішенні проблеми визнавалась суспільством визначною, залишались просторами «скаргових потоків». Так, кількість скарг трудящих на побутові умови протягом усього досліджуваного періоду залишалась суттєвою: у 60-і рр. їх кількість складала 34,1%, у 70-і – 33%, у 80-і – 25,9%. Стяжкіна О.В. «Продовольчі скарги» жінок України як кількісний вимір повсякденного буття у 50-90-ті рр. ХХ ст.- С.98.

[22] Хоскинг Дж. Структуры доверия в последние десятилетия Советского Союза // Неприкосновенный запас. – 2007. – №4. – Ел.ресурс: [Цит. 2012, 12 травня]. – Доступний з: //magazines.russ.ru/nz/2007/54/ho5.html

[23] Барсенков А.С., Вдовин А.И. Вказ.праця. – С. 535.

[24] Соколов А.К., Тяжельникова В.С.Там само.

[25] Козлова Н.Н. Вказ.праця. – С. 407.[25] Козлова Н.Н. Вказ.праця. – С. 407.

[26] Кара-Мурза С.Г. Советский проект и крах СССР // Альманах «Восток». – 2004. – № 11. – Ел.ресурс: [Цит.2012, 12 травня]. – Доступний з: //www.situation.ru/app/j_art_672.htm

[27] Коткин С. Новые времена: Советский Союз в межвоенном цивилизационном контексте //Мишель Фуко и Россия: Сб. статей / Под ред. О. Хархордина. — СПб.; М.: Европейский университет в Санкт-Петербурге: Летний сад, 2001.— С. 283-284.

[28] Гурова О.Ю. Идеология потребления в советском обществе //Социологический журнал. 2005. − № 4. – Ел.ресурс: [Цит. 2010, 12 березня]. – Доступний з: //www.socjournal.ru/article/669

[29] Це відбилося, наприклад, в особливостях сприйняття та спогадів про радянську повсякденність. Так, загалом, чоловіки згадують радянську повсякденність як «хорошее время, когда в магазинах все было. И на столах все было. Особенно в праздники. И продукты были качественнее, и одежда была такая, что ее носишь-носишь, уже пять лет туфли носишь, а они все целые, все как новые»: Олег Б., 57 р.н., водій, освіта середня технічна, м. Добропілля // Запис зроблено І. Григор’євою, 2008 р.

[30] Темкина А., Роткирх А. Советские гендерные контракты и их трансформация в современной России// Социологические исследования. − 2002. – № 11. – С.14.

[31] Харчев А.Г. Брак и семья в СССР. – М., 1979. − C. 169.

[32] Романов П., Цыглакова Е., Ярская-Смирнова Е. Мать, работница, клиентка: социальное гражданство одиноких матерей в России// Женщины в истории: возможность быть увиденными. Под ред. И Чикаловой. – Мн., 2004. – Выпуск 3. – С.91.

[33]Сюжети, в яких простір жіночої влади розпочинається з рішення про народження дитини та часто не обмежується лише ним, яскраво прописані в багатьох стрічках: «Жизнь прошла мимо» (1958, реж. В. Басов), «Безотцовщина» (1970, реж. В. Шамшурін), «Вылет задерживается» (1974, реж. Л. Марягін), «Сладкая женщина» (1976, реж. В. Фетін), «Москва слезам не верит» (1979, реж. В. Меньшов)

[34] Здравомыслова Е., Темкина А. Гендерная система // Словарь гендерных терминов / Под ред. А. А. Денисовой. – М., 2002.

[35] Lapidus G. Sexual Equality in Soviet Policy: A Developmental Perspective// Women in Russia/ Ed. By D.Atkinson, A.Dallin and G.Lapidus. – Stanford, Calif, 1977. – P. 115-138; Айвазова С. Русские женщины в лабиринте равноправия. Очерки политической теории и истории. Документальные материалы. РИК Русанова.1998; Здравомыслова Е., Темкина А. Советский этакратический гендерный порядок // Социальная история 2002. – Специальный выпуск, посвященный гендерной истории /отв. ред. Н.Л.Пушкарева. – М., 2002 та ін.

[36] Айвазова С. Русские женщины в лабиринте равноправия. – М., 1998. – С.82-83.

[37] Хоскинг Дж. История Советского Союза. 1917-1991. – М., 1991. – С.409.

[38] Ці практики дійсно були приховані у форматі домінувального дискурсу. Так, на сторінках масових суспільно-політичних видань повсякденні практики нібито взагалі не існували: ані для жінок, ані для чоловіків. Хоча кількість згадувань жінок у контексті виконання родинних обов’язків була значно вищою, ніж згадувань чоловіків. Наприклад, на сторінках газети «Радянська Україна» прояв образу жінки у повсякденних практиках у 1957 р. складав 4%, у 1967 р. – 7%, у 1977 р. – 9%, у 1987 р. – 14, 6%. Для чоловіків цей показник складав відповідно: 0%, 1%, 2%, 1%. Моделювання простору повсякденності для жінок здійснювалось шляхом участі в «таємних клубах» читачок спеціалізованих жіночих журналів. Докладніше про всі ці сюжети: Стяжкіна О.В. Жінки в історії української культури другої половини ХХ століття. – Донецьк, 2003. – С. 173-174.

[39] Темкина А. Роткирх А. Вказ.праця. – С.9.

[40] Сцена вибору краватки з кінофільму «Любов та голуби»(реж. В. Меньшов): ««Я б порадила цю. Добре підійде і до сорочки, і до очей»

[41] Настільні календарі були орієнтовані на людину без статевих відмінностей.

[42] Усі ці процеси цікаво проаналізовано в працях. Наприклад: Градскова. Ю. «Обычная» советская женщина: обзор описаний идентичности. – М., 1999, Її ж. Дискурс «социального материнства» и повседневные практики социальной работы в 1930–1950-е годы// Нужда и порядок: история социальной работы в России, XX в.: Сб. науч. ст. / Под ред. П.В. Романова, Е.Р. Ярской-Смирновой. — Саратов, 2005. – С.298-313; . Вайль П. Генис А. 60-е. Мир советского человека. – М., 1998.

[43] Купрін О. Доньці, яка щойно вийшла заміж // Радянська жінка. – 1985. – № 1. – С.24.

[44] Зведення листів, що надійшли до МІС СРСР та редакції газети «Правда» у 1975 р.: Лист Рахманіна С. Г. Дніпропетровськ // ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 41. – Спр.337. – Арк.7.

[45] Доповідні записки загального відділу ЦК КПУ про листи трудящих, що надійшли до ЦК КПУ, Презідіуму Верховної Ради України, Ради Міністрів, Укррадпрофу у 1976 році та про інші питання //ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп. 25. – С. 1387. – Арк.138.

[46] Славникова О. Бессмертный. – М.: Вагриус, 2007. – 272 с.

[47] Здравомыслова Е., Темкина А. Кризис маскулинности в позднесоветском дискурсе. – Ел.ресурс: [Цит. 2013, 18 березня]. – Доступний з: //www.owl.ru/win/books/articles/tz_m.htm

[48] Зеленогорский В. Дядя Миша Левин // Ultraгрин: маленькие повести для мобильных телефонов. – М., 2010. – С.238.

[49] И.Грекова. Перелом. – М., 2002. – С.181.

[50] Токарева В. Можно и нельзя // Дерево на крыше. – М., 2009. – С.206.

[51] Григорій І., 76 років, шахтар, зараз пенсіонер. – Запис зроблений 2009 р.

[52] «После смерти отца (секретаря райкому – авт.) мама совершенно потерялась в жизни. Она даже не знала, где покупают колбасу, которую мы все время ели» // Ірина П., 45 років, менеджер банку, м. Харків. – Запис зроблений 2008 р.

[53] «У нас папа – грузин. У нас в доме всегда все было только с рынка, всякая еда. И одевались мы хорошо, богато одевались. Папа еще маму сильно ревновал, чтобы она лишний раз одна из дома не выходила. Все привозил, приносил сам»// Катерина, 42 роки, домогосподарка, м. Дніпропетровськ. – Запис зроблено 2002 р.

[54] Тартаковская И. Социология пола и семьи. – Самара: Международный институт “Открытое общество”. 1997. С. 59-61. Тут цит за: Темкина А., Роткирх А. Вказ.праця. – С.15.

[55] Трифонов Ю. Обмен. – Ел.ресурс: [Цит. 2013, 18 березня]. – Доступний з://www.libbooks.ru/bookbox_91347.htm

[56] Доповідні записки загального відділу ЦК КПУ про листи трудящих, що надійшли до ЦК КПУ, Презідіуму Верховної Ради України, Ради Міністрів, Укррадпрофу у 1975 році та про інші питання //ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп. 25. – С. 1315. – Арк. 138.

[57] Доповідні записки загального відділу ЦК КПУ про листи трудящих, що надійшли до ЦК КПУ, Презідіуму Верховної Ради України, Ради Міністрів, Укррадпрофу у 1976 році та про інші питання //ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп. 25. – С. 1387. – Арк. 111.

[58] Козлова Н.Н. Вказ.праця. – С.412-413.

[59] Козлова Н.Н. Вказ.праця. – С. 414.

[60] Варіанти опису цієї практики: «напасть на товар», «взять по случаю», «схватить».

[61] «Служебный роман» (реж. Е. Рязанов, 1977 р.) //Субтітри. – Ел.ресурс: [Цит. 2013, 18 березня]. – Доступний з: //subtitry.ru/subtitles/49285396/

[62] ЖЖ «Пионер». – Ел.ресурс: [Цит. 2004, 24 листопада]. – Доступний з: //pioneer-lj.livejournal.com/545506.html

[63] Гончаров В. Малюнок. //Перець. –№ 18. – 1978. – С.4.

[64] Темкина А. Роткирх А. Вказ.праця. – С.10.

[65] Николаев В. Советская очередь: прошлое как настоящее // Неприкосновенный запас. – 2005. – №5. – Ел.ресурс: [Цит. 2013, 13 березня]. – Доступний з: //magazines.russ.ru/nz/2005/43/ni11.html

[66] Наталія Ш., 63 р., технік-кресляр пенсіонерка, м. Донецьк. –Запис зроблений 2009 р.

[67] И.Грекова. Перелом. – С.182.

[68] Там само.

[69] И.Грекова. Дамский мастер//Такая жизнь. Сб. – М.: АСТ, 2009. – С.347.

[70] Ніна К., 70 р., маляр, пенсіонерка, м. Донецк. – Запис зроблений М. Сабініною, 2010 р.

[71] Хоскинг Дж. Структуры доверия в последние десятилетия Советского Союза // Неприкосновенный запас. – 2007. – №4. – Ел.ресурс: [Цит. 2013, 18 березня]. – Доступний з: //magazines.russ.ru/nz/2007/54/ho5.html

[72] Зеленогорский В. Вельветовые штаны // Там само. – С. 175.

[73] Письма З. Тулуб брату // Центральний державний архів літератури та мистецтва України (ЦДАЛМ України). – Ф. 128. – Оп.1. – Спр. 5. – Арк. 31.

[74] Письма Н. Забилы к сестре// ЦДАЛМ України. –Ф.702. – Оп.1. – Спр.220. – Арк. 457.

[75] Женщины в СССР в 1988. Статистические материалы: –Москва, Финансы и Статистика, 1988. – С. 14, 16, 19. Про фемінізацію торгівлі у 1930-х роках: Randall A. The Soviet Dream World of Retail Trade and Consumption in the 1930sConsumption and Public Life – asingstoke, Hants. –New York : Palgrave Macmillan, November 2008 – 256 p.

[76] Вальчевська С. Особиста свобода. Домашній матріархат // Незалежний культурологічний часопис «Ї». Львів. – 2000. – № 17. – С. 38.

[77] Там само. – С. 41.

[78] Козлова Н. Вказ.праця. – С. 415.

[79] Олена К., 42 р., вчитель, м. Миколаїв. – Запис зроблений 2008 р.

[80] Ігор Г., 51 р., технолог, м. Маріуполь. – Запис зроблений 2008 р.

[81] Письма Тулуб З.П. брату // ЦДАЛМ України. – Ф. 128. – Оп.1. – Спр. 5. – Арк.29.

[82] Вєра В., 71 р., пенсіонерка, доярка, зоотехнік, сел. Калиновка Попаснянського району Луганської області. – Запис зроблений 2009 р.

[83] У 1985 році особисті підсобні господарства давали до 19% картоплі, 8% овочів, 23% фруктів та ягід, до 6% м’яса // Вугільний Донбас у другій половині ХХ століття / Під ред. З.Г. Лихолобової. – Донецьк, 2001. – С.206.

[84] Письма Н.Л. Забилы сестре // ЦДАЛМ України. –Ф.702. Оп.1. – Спр. 208. – Арк. 441.

[85] Хоскинг Дж. Структуры доверия в последние десятилетия Советского Союза // Неприкосновенный запас. – 2007. – №4. – Ел.ресурс: [Цит. 2013, 15 січня]. – Доступний з: //magazines.russ.ru/nz/2007/54/ho5.html

[86] Вєра В., 71 р., пенсіонерка, доярка, зоотехнік, сел. Калиновка Попаснянського району Луганської області. – Запис зроблений 2009 р.

[87] Вєра К., 57 р., вихователька дитячого садка, м. Добропілля Донецької області. – Запис зроблений К. Кузіною 2005 р.

[88] Токарева В. Первая попытка. – Ел.ресурс: [Цит. 2013, 18 березня]. – Доступний з:////lib.aldebaran.ru/author/tokareva_viktoriya/tokareva_viktoriya_pervaya_popytka_sbornik/tokareva_viktoriya_pervaya_popytka_sbornik__1.html – 28.03.2013.

[89] Соколов А.К., Тяжельникова В.С. Курс советской истории, 1941-1991. – М., 1999. – 415 с. – Ел.ресурс: [Цит. 2013, 15 березня]. – Доступний з: //window.edu.ru/window_catalog/files/r42219/glava4_3.htm

[90] Автори пісні О. Сорокін, М. Шабров.

[91] Здравомыслова Е., Темкина А. Кризис маскулинности в позднесоветском дискурсе / О муже(N)ственности: Сб. статей / Сост. Ушакин С. – М.: НЛО. 2002. – С. 432-351; Кон И. Российский мужчина и его проблемы // Меняющиеся мужчины в изменяющемся мире. – Ел.ресурс: [Цит. 2013, 18 березня]. – Доступний з://sexology.narod.ru/publ018_4.html; Советский простой человек: Опыт социального портрета на рубеже 90-х / Голов А.А., Гражданкин А.И., Гудков Л.Д. и др.; Отв. ред. Левада Ю. А. – М.: Мировой океан, 1993. – 300 с.; Мещеркина Е. Введение в антологию мужской жизни // Судьбы людей: Россия ХХ век. – М.: ИС РАН, 1996. С. 298 – 325; Клецин А. Социология семьи // Социология в России. Под ред. Ядова В. – М: ИС РАН, 1998. – C. 415-435; Гурко Т. Социология пола и гендерных отношений // Социология в России. Под ред. Ядова В. – М: ИС РАН, 1998. – С. 173-195 та ін.

[92] Здравомыслова Е., Темкина А. Кризис маскулинности в позднесоветском дискурсе / О муже(N)ственности: Сб. статей / Сост. Ушакин С. – М.: НЛО. 2002. – С. 432-351.

[93] Кон И. Российский мужчина и его проблемы // Меняющиеся мужчины в изменяющемся мире. – Ел.ресурс: [Цит. 2013, 28 березня]. – Доступний з: //sexology.narod.ru/publ018_4.html

[94] Трифонов Ю. Обмен. – Ел.ресурс: [Цит. 2013, 10 березня]. – Доступний з: //www.libbooks.ru/bookbox_91347.html

[95] Щербакова Г. Случай Кузьменко (1979) //Мандариновый год. – М., 2009. – С.267.

[96] Полонский Г. Доживем до понедельника. – Ел.ресурс: [Цит. 2013, 15 січня]. – Доступний з: //www.ruthenia.ru/polonsky/text/prose/school/monday.html

[97] Василь К., 82 р., шахтар, м. Торез Донецької області. – Запис зроблений 2010 р.

[98] Вікторія Г., 35 р, менеджер страхової компанії, освіта вища, м. Запоріжжя. – Запис зроблений 2006 р.

[99] Тетяна А., 43 р., медсестра, освіта середня спеціальна, м. Київ, Україна. – Запис зроблений 2009 р.

[100] Радянський анекдот

[101] Марголиус А.П. Торговля и бытовое обслуживание с Советском Союзе // Мемуари на «Самвидаті». – Ел.ресурс: [Цит. 2012, 10 жовтня]. – Доступний з: //zhurnal.lib.ru/m/margolius_a_p/thandel.shtml

[102] Галина Б., 64 р., пенсіонерка, домогосподарка, м. Донецьк, мешкала в приватному секторі на околиці міста. – Запис зроблений А. Дерябіною 2010 р.

[103] Марголиус А.П. Торговля и бытовое обслуживание с Советском Союзе // Мемуари на «Самвидаті». – Ел.ресурс: [Цит. 2012, 10 жовтня]. – Доступний з: //zhurnal.lib.ru/m/margolius_a_p/thandel.shtml

[104] Зеленогорский В. Жид пархатый. // Там само. – . С.170.

[105] Зеленогорский В. Мой брат Саша. // Там само. – С. 179.

[106] Григорій Ш., 71 р., пенсіонер, водій тролейбуса, м. Одеса. – Запис зроблений 2007 р.

[107] Цікаво, що в повісті Г. Щербакової «Вам и не снилось», яка стала основою екранізації, такої сцени немає.

[108] Здравомыслова Е., Темкина А. Вказ.праця. – Ел.ресурс: [Цит. 2013, 24 лютого]. – Доступний з: //www.owl.ru/win/books/articles/tz_m.htm

[109] Вугільний Донбас у другій половині ХХ століття / Під ред. З.Г. Лихолобової. –Донецьк, 2001, – С.206.

[110] «Листи до влади» містять величезну кількість пропозицій щодо поліпшення усього на світі. Велика кількість листів від домашніх раціоналізаторів та винахідників надходила і до редакції журналів. «Мысли были неспешные и мудрые. Вот глупо же, глупо выстроили именно здесь скоростную дорогу. Надо было на сто метров левее. Он доставал блокнот и легко, небрежно высчитывал экономию. Очевидность найденной ошибки веселила сердце, но огорчала граждански настроенный ум. И он садился писать письмо, куда надо, хоть по неправильной дороге уже давно мчались машины, выгрызались под ними переходы, дорога обрастала завтрашним задуманным пейзажем. Но Костя истово писал…»// Щербакова Г. Вам и не снилось.

[111] Зеленогорский В. Повесил свой сюртук. // Там само. – . С.199.

[112] Там само. – С.400.

[113] Щербакова Г. Реалисты и жлобы// Провинциалы в Москве. –М., 2009. – С.424.

[114] Здравомыслова Е., Темкина А. Кризис маскулинности в позднесоветском дискурсе / О муже(N)ственности: Сб. статей / Сост. Ушакин С. – М.: НЛО. 2002. – С. 432-351. – Ел.ресурс: [Цит. 2013, 24 лютого]. – Доступний з: //www.owl.ru/win/books/articles/tz_m.htm

[115] Ионин Л.Г. Свобода в СССР. Статьи и эссе. – СПб, 1997. – С.14.

[116] Песнь о Нибелунгах. – М.: Наука, 1972. Перевод песни со средневерхненемецкого и примечания Ю. Б. Корнеева. – Ел.ресурс: [Цит.2013, 10 квітня]. – Доступний з: //lib.meta.ua/book/6549/

[117] Илья Муромець и Соловей-разбойник – Ел.ресурс: [Цит.2013, 10 квітня]. – Доступний з: //www.byliny.ru/content/detyam/kolpakova/solovej

[118] Казка Котигорошко– Ел.ресурс: [Цит.2013, 10 квітня]. – Доступний з: //kazka.vn.ua/Котигорошко_(українська_народна_казка)

[119] Геллер М. Машина и винтики. История формирования советского человека. – Издательства Лондон 1985, Москва “МИК”, 1994. – 336 с.

[120] Anderson B. Imagined Communities: Reflections on the Origin and Spread of Nationalism. – London, 1983.

[121] Про ці новостворення дуже цікаві висновки зробила Ш. Фіцпатрік у розділах «Как стать советским человеком», «Как большевики изобретали классы», «Патроны и клиенты» в книзі: Фицпатрик Ш. Срывайте маски! Идентичность и самозванство в России ХХ века. – М.: РОССПЄН, 2011.

[122] Harmer G., Abbott D. Losing strategies can win by Parrondo’s paradox// Nature – № 402 – 1999. – Р. 864.