Єврейська Галичина в документальному кіно останніх років

Хвилю документальних фільмів на тему єврейського минулого Галичини, що з’явилася останнім часом можна пояснити тими ж причинами, що і схоже явище heritage tours – відкритістю кордонів, наявністю останніх людей, які ще пам’ятають довоєнну Галичину і зростанням загальної зацікавленості тематикою багатокультурного минулого.
Більшість документальних фільмів створена для досить вузького кола  зацікавлених історією на приватні кошти, інколи їх фінансують в рамках освітніх програм. Фільми про єврейське минуле Галичини рідко виходять за рамки тематичних фестивалів чи показів і не стають доступними ширшому загалу, зокрема українському. Їх в кращому разу показують раз чи двічі – на фестивалях чи прем’єрних показах (досить часто без українських субтитрів) і без можливості придбати DVD, що обмежує українську аудиторію, яка може їх переглянути. Цим можна пояснити прикрий факт, що документальні фільми зняті про Україну, які залучають українських експертів рідко стають об’єктом місцевої дискусії. Зрештою, режисери також не скеровують своїх фільмів до українського глядача. Фільми про єврейську Галичину – це історії пошуків та віднайдення, це історії повернення до коренів, тобто це те, що може бути цікавим людині, яка ніколи тут не була, для когось зовні.

Українцям, однак варто дивитися документальне кіно зняте про спільне минуло, бо часом це єдиний спосіб зрозуміти як європейські та американські євреї сприймають Галичину, ту якою вона була колись і ту, якою є зараз, а головне,  як кіно конструює образ для наступних поколінь.  Через призму чужого погляду можна зрозуміти, яке місце займає Галичина – колишня багатокультурна і сучасна українська у свідомості закордонних режисерів і як вони сприймають у цьому контексті сучасну Україну та українців.

Важливість індивідувального досвіду

Більшість фільмів, які я згадуватиму у статті, розповідають історію окремої людини. Вони не мають на меті показати великих історичних процесів, зосереджуючись на індивідуальному досвіді людей. Кожне життя стає цінним і вартим уваги. Мабуть, найбільш відомий українському глядачеві фільм „Три історії Галичини” (2010) знятий українською режисеркою Ольгою Онишко та ліванкою Сарою Фархат, розглядає особисті історії, як спосіб подолати бездушність і кривавість машини терору. Сюжети про українську жінку, що врятувала декілька єврейських родин, зв’язкову УПА та польського священика, що піклується про збереження єврейських кладовищ і греко-католицьких церков були обрані як приклад вияву гуманізму, всупереч міжетнічним конфліктам. Історія Александра Гранаха, відомого актора і автора автобіографічного бестселлера „Ось іде людина”, що вийшов із галицького села, але зміг зробити кар’єру в Голлівуді стала натхненням для фільму „Александер Гранах: ось іде людина” (2012) німецької режисерки Ангеліки Віттліх.  Фільм „Борис Дорфман – Людина” німецько-польських режисерів Уве і Габріели фон Зельтман  розповідає історію Бориса Дорфмана, що приїхав до Львова після війни із Бесарабії. „Борис Дорфман – Людина” – це, за словами режисерів „радикально їдишевий фільм”, тому що більшість монологів чи діалогів, власне, на їдиші, а фрагменти іншими мовами містять їдишеві субтитри. Ця смілива ідея – знімати фільм мовою, яку в Європі можуть розуміти мало людей, для практично відсутньої аудиторії споживача перетворює твір і спосіб його зйомок на артефакт.

Трейлер до фільму “Борис Дорфман – Людина” / Boris Dorfman – a Mentsh (2014)

Неоднозначність чи суперечливості характеру, руйнування стереотипів часто не виносять на передній план і їх можна помітити лише передивляючись фільм або знаючи реальну історію людини.

З іншого боку, за індивідуальною історією легко втратити ширшу картину подій та універсалізувати специфічний досвід героїв. „Три історії Галичини” показують позитивні і гуманні  випадки, як історія порятунку євреїв українською жінкою, але не пояснює пропорції щасливих історій до трагічних. Одна щаслива індивідуальна історія може бути легко заперечена іншою, трагічною. Коментарі спеціалістів у фільмах корисні, але все ж не дозволяють вийти за межі сконструйованого наративу.

Чи Галичина все ще існує?

Галичина у документальних фільмах це не лише локація, але простір, який заново конструюють. Вона видається  міфічним місцем, яке не змінилося за останні роки. Тут досі такі ж мальовничі краєвиди, бабусі в хустках, євреї у капелюхах і з пейсами (навіть якщо довелося їх довго шукати для епізоду). У документальному фільмі про Александра Гранаха знімальна група приїжджає у село Вербівці, де народився актор. Там досі мешкають люди, що пам’ятають його родину, зокрема брата, вони одягнені в той самий одяг і його хата з криничкою теж досі стоїть. Розповідь про повернення Гранаха до Галичини на гастролі 1934 року відбувається паралельно з епізодом у місцевій електричці, колорит якої нагадує про передвоєнні галасливі поїзди [1]. Якщо Київ чи Москва (що теж з’являються у фільмі) заторкнуті духом часу, то Галичина досі не змінилася. Люди тут не пам’ятають минуле, вони живуть у ньому – в одному з епізодів фільму „Нацистська спадщина: що зробили наші батьки”(2015) Давида Еванса герої відвідують збори місцевого товариства СС-Галичина біля Бродів, які вбрані у історичні строї і досі живуть минулим [2].

Галичина, це місце де нічого не змінюється, лише залишається і завершується, як наприклад мова їдиш у фільмі „Борис Дорфман – Людина”. Точка відліку, після якої завершується єврейська Галичина – це Голокост, який винищив спільноти. Зміни, які відбулися після цього – перекроєння кордонів, примусова зміна етнічного складу території, зокрема виселення поляків і приїзд вихідців зі Східної України, роки в Радянському Союзі та під час незалежності видаються несуттєвими. Режисери приїжджають до вже української Галичини, щоб знайти втрачене довоєнне життя, відшукати приклади гуманізму чи героїзму і вловити останні хвилі зникаючого. Приїзд знімальної групи до Галичини нагадує пригоду відкривання. Фільм „Хлів” Філа Бергера (наразі у процесі продукції), це історія Карла, що пережив хлопчиком Голокост у сховку в Рожнятові і вертається сюди через багато років разом з внучкою.  Як сказано у промо-тексті до фільму:

„На жаль, зараз останні роки, коли люди, що пережили Голокост розповідають свої унікальні на надзвичайні історії. У нас є обов’язок зберегти ці останні нечисленні спогади і передати їх наступним поколінням” [3]. Українська режисерка Ольга Онишко натомість хоче відкрити невідому Галичину, стверджуючи, що українці досі не мали шансу розповісти світові власної історії [4].

Такий підхід часто не передбачає зміни концепції залежно від побаченого -мало хто розглядає зйомки фільму як процес дослідження. Зрештою, чи може бути успішним таке дослідження? Герої фільму „Нацистська спадщина: що зробили наші батьки” двоє синів нацистів, один з яких пишається своїм батьком, а інший ненавидить і зневажає. Вони, разом з єврейським сценаристом Філіпом Сендсом приїжджають до Львова та, попри всі докази участі в злочинах, перший герой не перестає захоплюватися своїм батьком [5]. Короткий приїзд для дослідження і зйомок не змінює образу Галичини, що існує в свідомості творців фільмів.

Роль українців в документальному неукраїнському кіно – це окрема тема. Зазвичай  з’являються досить стереотипно, як селяни у рідному селі вихідця або ж як представники націоналістичних організацій, що мабуть є проблематичним і підкріплює стереотипи. Однак, водночас місцевих українських істориків чи інтелектуалів намагаються залучати як спеціалістів, що можуть розповісти про контекст [6] Так, зокрема було в шведській передачі про історію родини акторки Александри Рапопорт „Як ти знаєш, хто ти є?”, де в ролі експертів виступають місцеві історики.

Тяглість існування єврейських спільно

Питання – наскільки все ж таки зникла єврейська Галичина є або на фоні (як у фільмі „Александер Гранах: ось іде людина” (2012) або центральною темою („Борис Дорфман – Людина” (2014)). Чи залишилися ще єврейські спільноти? Що вони відчувають стосовно Голокосту? Яке їхнє становище зараз? Для режисерів важливо показати безперервний зв’язок поміж теперішньою спільнотою і спільнотою довоєнного Львова та продемонструвати як зараз підтримують та шанують єврейські традиції. Проблема цього підходу очевидна: як  у Львові, так і в більшості галицьких міст місцеві спільноти були майже цілком винищені, натомість поступово виникли нові. Це євреї, яким вдалося врятуватися в евакуації і які приїхали до Львова після війни. Вони відрізняються мовою чи звичаями від передвоєнних громад, але в якийсь спосіб продовжують себе з ними асоціювати і пов’язувати. Режисери фільмів вважають за необхідність брати коментарі у представників місцевих євреїв, які, часто, також знають про життя передвоєнної спільноти тільки з книжок та архівів. Разом з тим, теперішні громади відчувають, що відповідальність за збереження пам’яті про єврейський Львів та піклування про його пам’ятки лежить на них. У фільмі, який чи не найповніше показує релігійні та культурні сторони життя єврейської громади та організацій Львова практично немає натяків на складну історію громади і її стосунок до передвоєнних євреїв.

Зйомки

Мені довелося асистувати чи бути причетною до створення декількох фільмів, після чого я зробила висновок, що процес знімання часто цікавіший за кінцевий продукт. Зйомки і постійне перебування знімальної групи в контакті з учасниками фільму творять атмосферу продуктивних дискусій, які в готовому фільмі не мають шансу появитися. Мабуть рідко який режисер сприймає документальний фільм як своєрідне дослідження чи розвідку, хоча всі фільми творять відчуття детективної історії. Фінальний результат будь-якого фільму це завше викидання чогось із відзнятого та творення зв’язного наративу, вирізання менш потрібних для фільму інтерв’ю.  Важливим чинником є час перебування знімальної групи в Україні, що часто безпосередньо залежить від бюджету. Два дні на зйомки сюжету про травматичні події у складному середовищі сучасної України – це зазвичай надто мало, щоб розслідувати і вчитися нового. Режисери обмежені грошима, у них попереду зазвичай ще декілька локацій, тому часу вистачає лише на те, щоб приїхати, задати декілька написаних заздалегідь запитань (зазвичай уже знаючи відповіді наперед) і поїхати далі.

Часом, однак, брак підготовки дозволяє створити цікаву концепцію. Фільм французького журналіста і музиканта Жана-Габріеля Даві „На плечах Шолом-Алейхема” (2013) розповідає про вивчення їдишу у Східній Європі – від Польщі до Румунії, на колишніх землях Їдишланду. Режисер не впадає в сентиментальність, натомість відкриває для себе і для інших молоді ініціативи, академічні центри чи мистецькі проекти, пов’язані з їдишем.  Концепція фільму формувалася безпосередньо протягом мандрів Жана-Габріеля Даві [7] Галичина у цьому випадку  включена в ширший європейський контекст і постає не як втрачений рай із залишками культури, а як ще один з центрів, де процес зацікавлення єврейською культурою схожий до аналогічного у Варшаві, Кракові, Вільнюсі чи Бухаресті. Це зацікавлення схоже не так на відродження, як відкривання і переосмислення їдиш-культури, що залучає все нових учасників, наприклад представників академічних кіл.

Насправді, фільмів про Галичину з’являється достатньо багато і в Європі, і в Америці і цікаво спостерігати, в який спосіб цей жанр розвиватиметься далі. Моєю метою було окреслити основні тенденції, що з’являються в останніх фільмах, не претендуючи на всебічний огляд. Документальне кіно є виявом спроб утримати історичну пам’ять, завдання складного і невдячного, тим більше, що жоден фільм не може претендувати на повноту дослідження. У режисерів мало часу, інколи їм не вдається опитати всіх причетних осіб, інколи люди не хочуть чогось розповідати. Відкриваючи стару історію і, претендуючи на збереження пам’яті, режисер і сценарист створюють щось нове, що, зумовлене сучасною ситуацією і сучасними питаннями. Та, чи збережена камерою історія не  буде видаватися тепер  єдиною істиною?

Фільми, згадані у статті:

Три історії Галичини / Three Stories of Galicia (2010)
Борис Дорфман – Людина / Boris Dorfman – a Mentsh (2014)
Нацистська спадщина: що зробили наші батьки / A Nazi Legacy: What Our Fathers Did (2015)
Александер Гранах: Ось іде людина / Alexander Granach: Da geht ein Mensch (2012)
На плечах Шолом-Алейхема / Sur les épaules de Sholem Aleykhem (2013)
Хлів / The Barn (в процесі монтажу)
Як ти знаєш, хто ти є? Александра Рапопорт / Vem tror du att du är? Alexandra Rapaport (2013)

Список ілюстрацій:
Обкладинка DVD фільму „Александер Гранах: ось іде людина”
Село Вербівці, зйомки фільму „Александер Гранах: ось іде людина”
Нацистська спадщина: що зробили наші батьки / A Nazi Legacy: What Our Fathers Did (2015) кадр з фільма
“Борис Дорфман – Людина/Boris Dorfman – a Mentsh (2014) кадр з фільма

Владислава Москалець – історик, аспірантка Українського Католицького Університету (Львів) та Ягелонського університету (Краків). Працює над дисертаційним дослідженням “Єврейські нафтові підприємці Дрогобича і Борислава 1860-1914”, учасниця низки міжнародних проектів та освітніх програм. Займається перекладами з їдишу на українську та польську мови. Серед наукових інтересів – соціальна  та економічна історія євреїв Східної Європи, модерністська  література їдишем.

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректість цитат несуть автори текстів.

 Всі папери в теці