Огляд на Joanna Kuciel-Frydryszak. Chłopki. Opowieść o naszych babkach. Marginesy, 2023, 496 s.
Продажі історичного репортажу польської журналістки Йоанни Куцєл-Фридришак „Селянки. Розповідь про наших бабусь” („Chłopki. Opowieść o naszych babkach”), який вийшов у 2023 році, цьогоріч сягнули півмільйона примірників. Це величезний результат для нонфікшну, а тим паче для історичної книжки про сільське життя і недолю малознаних і маловпливових жінок. Феномен „Селянок” хоча це вдале і цікаве дослідження, написане живою мовою і насичене прикладами, що відгукуються читачкам і читачам, є фрагментом ширшого явища, помітного в польському публічному просторі, а саме „народного повороту” . Історія упосліджених і невидимих груп, таких як робітники чи селяни несподівано відгукнулася сучасній польській аудиторії.
Хоча дослідження селян були частиною польської історіографії протягом довгих десятиліть, „народний поворот” зробив їх актуальнішими передусім для широкої публіки. Серед відоміших книжок варто згадати „Народну історію Польщі” (Ludowa Historia Polski) Адама Лещинського і „Байстрюки панщини. Історія селянських бунтів” (Bękarty pańszczyzny: historia buntów chłopskich) Міхала Раушера, які з’явилися в 2020 році, „Хамство” (Chamstwo) Кацпера Поблоцького, яка вийшла у 2021 році, а також цьогорічна „Перепрошую за бридкий почерк. Щоденники сільських жінок” (Przepraszam za brzydkie pismo. Pamiętniki wiejskich kobiet) Антоніни Тосєк. Усі вони вийшли в реномованих видавництвах, таких як Czarne чи Marginesy і займають чільні місця у популярних книгарнях, про них пишуть новинні портали, а користувачі соцмереж хваляться набутими новинками. Хоча автори і авторки звертаються до історичних матеріалів для своїх текстів, за фахом вони є не лише істориками, але й антропологами, соціологами і філологами. Їхні тексти активно використовують его-документи і усну історію, розповідаючи про минуле у максимально інтимний і близький до читачів спосіб. Всі ці праці викривають структури польського суспільства, які сприяли приниженню і упокоренню значних груп населення.
„Селянки” вирізняються своєю популярністю навіть на фоні решти книжок про село. Авторка зосередилася на міжвоєнному періоді, коли польське село зустрічалося з численними модернізаційними проєктами – і державними, і тими, які виходили від окремих організацій та осіб. Селянки уже могли отримувати початкову освіту, місцева шляхта організовувала для них курси кулінарії, домоведення і шиття, з’являлися можливості заробітків закордоном і еміграції. Не всі проєкти були вдалими, зокрема медичне обслуговування якраз погіршилося у міжвоєнний період, через звільнення власників маєтків від обов’язкового страхування. При цьому значна частина сільських нововведень зустрічалася з опором старшого покоління. Але саме така ситуація спровокувала появу рефлексій щодо становища жінок у селі, які писали щоденники та автобіографії для різних конкурсів чи зверталися з листами про допомогу. Значна кількість свідчень, згадок у пресі, а також усної історії, дозволила знайти голоси однієї з найчисленніших, але також найбільш маргіналізованих груп Другої Речі Посполитої.
Авторка також підважує ідилічний образ міжвоєнного періоду у Польщі, який серед широкої публіки часто асоціюється з розвагами, курортами і бурхливим мистецьким життям – вистачить глянути на ті ж таки полички у популярних книгарнях. Книжка відверто нагадує, що більшість населення жили у бідності, а селянки були подвійно дискриміновані. Деталі селянського повсякдення похмурі і тяжкі. Дітям було тяжко отримати освіту, молоді дівчата не обирали собі шлюбних партнерів, а слухалися волі батьків, що продавали їх як худобу. Бракувало взуття, одягу, навіть сірників. Діти, яких народжували багато, були хронічно хворі, брудні і занедбані. Бракувало також знань – дівчата мріяли попрацювати при панському дворі, щоб навчитися кулінарити, бо на щодень їли кашу і варену картоплю. Виїзд на заробітки, наприклад на ферми у Франції був пов’язаний з ризиками тяжкої фізичної праці і сексуального насильства. Авторка зіставляє спогади і свідчення біди з наративами тогочасної жіночої преси, яка зверхньо ставиться до селянок і підкреслює прірву між ними та інтелігентами з міста.
Що важливо – село в цій праці не є однорідним. Є селяни землевласники, і ті, які йдуть на службу до двору. Перші дивляться на других з презирством, адже земля то головний маєток. Ті ж, які служать, мають шанс отримати навики господарювання і завдяки цьому знайти кращого чоловіка. Є зовсім бідні селянки, що їдуть на сезонні роботи, допомагати при зборі урожаю, а є ті, що їдуть на заробітки до Франції або ж навіть Сполучених Штатів. Є грамотні, голоси яких ми можемо „почути” у автобіографіях чи листах. І неграмотні, про яких ми можемо лише дізнатися зі спогадів інших. Є ті, що з покорою сприймають свою долю, а є амбітніші, які збирають дрібні гроші, щоб дати дітям освіту і читають газети, щоб навчитися раціональніше провадити господарство. Тому, хоча „Селянки” вразили багатьох читачів описами реалій злиденного повсякдення, сам текст пропонує досить різноманітний портрет села і різні сценарії життєвого шляху.
Мабуть найсильнішим і найцікавішим є останній розділ, який розповідає про інтеграцію селянок і їхніх дітей у місто. Сільська молодь, яка виїхала з села до міста на навчання чи на роботу соромилася свого сільського минулого, а часто були висміюванні своїх новим оточенням. Цей розділ ще раз показує прірву, цього разу між бабусями і міськими внучками. Респондентки Куцєл-Фридришак діляться тим, як складно їм було знайти спільну мову з бабусями, які рідко посміхалися і не виявляли теплих емоцій. Часто неможливо було навіть просто порозумітися, бо внучки уже не знали сільських діалектів. Селянки компенсували брак емоційності надміром їжі, вважаючи це головним, що вони можуть дати дітям і внукам:
„Багато хто впізнає такий спосіб спілкування зі своїх домівок: відсутність теплих жестів при вітанні, хіба що бліда посмішка. А потім виставляють на стіл найкращі страви, вареники, теплий пиріг, які мати чи бабуся готували кілька годин, стоячи біля плити, бо приїжджають онук, онука, улюблена дочка, з якими майже не розмовляють, накладаючи відбивну, котлети, наливаючи компот із агрусу.”
Ця книжка намагається дати польському середньому класу зв’язок зі своїм минулим і пояснити чому бабуся не посміхалася, а все життя проводила в боротьбі за виживання. Авторка обрала вдалий тон, який водночас визнає проблеми покоління селянок, але поряд з тим показує їхню готовність до дрібних змін. Наприклад назбирати грошей, продаючи яйця, щоб послати дитину до школи, всупереч опору чоловіка.
Книжки з історії села мають подвійний вимір: з одного боку, вони допомагають краще зрозуміти своє минуле, з іншого – критикують національний міф, збудований на захопленні шляхтою. Польська історія має багато темних закапелків, пов’язаних не з зовнішніми загрозами, а з внутрішнім розшаруванням суспільства і автори відважно туди заглядають. Чи суспільство, побудоване на нерівностях і насильстві змінилося? А чи можливо ця нерівність перейшла в інші сфери? Академічне середовище [1] досить критично налаштоване до „народного повороту”, зокрема через те, що автори праць мають амплуа першовідкривачів – не згадуючи великого масиву наукової літератури, зокрема періоду соціалізму, яка обговорювала проблеми підкорення селян. Довіра авторів і авторок до джерел, зокрема до голосів пригноблених, також дисонує з потребою критики. Автори „народного повороту” заангажовані та емоційні і намагаються викликати такі ж емоції у читачів, тому що в основі їх досліджень лежить передусім намагання змінити сучасне суспільство, виявивши нерівності і кривди, що досі присутні. Історія тут радше привід до ширшої розмови про сьогодення, а не ціль сама в собі.
Академічна історіографія рідко чи ж майже ніколи не має на меті соціальної критики. Водночас, академічних істориків не видають такими великими накладами і їхні праці, насичені фактами і теоріями, часто припадають пилом на полицях бібліотек, привертаючи увагу хіба що студентів чи інших науковців.
Чи можливий успіх „Селянок” в українському суспільстві, де є схожа історіографічна традиція концентрування на селянах, також поєднана з народництвом? Наразі, скидається на те, що в публіки є радше запит на те, щоб показати, що українці не лише селяни і знайти українську шляхту, містян або підприємців. Слова „селянська нація” сприймаються ледь не як непристойність. Втім зв’язок сучасних українців з селом залишається дуже міцним і пам’ять про нього свіжа – у „Селянках” я впізнавала багато деталей з побуту не те, що довоєнного, а цілком нещодавнього галицького села 1990-х років. Втім, можливо саме ця близькість перешкоджає використовувати сільську історію як матеріал для сучасної соціальної критики.
