Радянські періодичні видання для дітей 1920-1940-х і проблема трансформації ідеологічних пріоритетів

Радянська влада будувала нове суспільство відповідно до заздалегідь поставленої мети, але маршрут руху до неї постійно змінювався. До числа найважливіших властивостей радянської системи, поза сумнівом, належить швидка зміна ідеологічних пріоритетів, які, як передбачалося, визначають спосіб мислення всього населення країни. Одне зі своїх завдань держава бачила в тому, щоб ці зміни представляти як закономірні: їх не належало ані обговорювати, ані пояснювати, а тільки декретувати, донести до кожного і вимагати неухильного виконання.

Людина, вихована в новому суспільстві, не повинна була знати інших форм соціальної активності, крім інспірованих державою, отже – мати навик державного послуху[1]. Для досягнення такого результату необхідно було формувати у відповідному дусі молодь, яка не мала досвіду життя поза радянською системою. Це робили шляхом створення безперервної системи політичного виховання, що включала участь у молодіжних комуністичних організаціях, починаючи від початкової школи, раннє знайомство з партійними регламентуючими документами і т.п.[2] Процес формування та закріплення нової моделі виховання, згідно якої діти повинні були відповідати соціально-політичним вимогам, які висували й до дорослих членів суспільства, особливо енергійно відбувався в Радянській Росії в середині 1920 – на початку 1930-х років[3].

Нові вимоги до послуху державній волі не могли не співвідноситисяся з уже сформованими і випробуваними на ефективність формами, що дозволяли створювати стереотипні символічні зв’язки, які організовують соціальне бачення і роблять непомітни відбір та ієрархизацію значущих фактів. Однією з найважливіших форм стає журналістика, спеціально призначена для дітей і підлітків[4]. Канали непомітного навчання слухняності через журналістику були, вочевидь, різними. По-перше, читачів привчали регулярно знайомитися з голосом влади, що ним за радянських часів було будь-яке офіційне друковане видання. По-друге, в читачів виховували довіру до цього голосу, що б він не виголошував. По-третє, радянських людей привчали до певного «тембру» – типу оформлення засвоюваної інформації, змістовність якої переважна більшість сприймала як єдино можливу і навряд чи рефлексувала над цим.

У дитячих періодичних друкованих виданнях, які засаданичо покликані здійснювати соціалізацію особистості, виховання слухняності проводиться послідовно, хоч і не завжди очевидно, оскільки дорослі ідеологи повинні були, з одного боку, створити у радянського дитини відчуття її активної участі в справах світу, а з іншого – прищепити їй почуття добровільного підпорядкування невидимому, але беззастережно авторитетному старшому – державі.

Аналіз радянських видань для дітей дозволяє побачити, як змінювалися ідеологічні пріоритети в дитячій періодиці. Розглянемо деякі механізми їх формування та закріплення на матеріалі регіональних журналів «Красный галстук» (1924-1925), «Делай все сам» («ДВС») (1928-1931) і альманаху «Боевые ребята» (1942-1958)[5]. Незважаючи на істотні відмінності в матеріалі та у сформульованих редакційних завданнях, усі вони є типовими радянськими журналами для підлітків, що дають уявлення про певні спільні процеси.

Розкриваючи перед читачем змістовий потенціал нового видання – журналу «Красный галстук», редакція вводить нове для молодих читачів політизоване поняття «ленінець» і обіцяє школяреві допомогти ним стати. Поняття «ленінець» – внаслідок його змістової невизначеності – в редакційному вступі до першого випуска співвідноситься з допитливістю, організованістю, працьовитістю і т. п. позитивними рисами.

«Ленін учив нас вчитися. Допомогти тобі вчитися – ось завдання «Красного галстука». Розповісти тобі, що читати і як читати, як використовувати,як застосувати в житті ті знання, які дасть тобі книга; ти повинен нетільки сам вчитися, а й змушувати та допомагати вчитися іншим. Як цезробити – пояснить тобі «Красный галстук». Бути ленінцем – цеозначає, перш за все, вміти працювати. А як багато часу витрачаємоми даремно, марно, на безцтльне вештання, на балаканину, на неробство! «Красный галстук» бореться з неорганізованістю, з невміннямпрацювати, з недбальством і нехлюйством. / «Красный галстук»нещадно засуджує хуліганство і хуліганів[6].

У цьому ж числі опубліковано вірш «піонера Шури Сімукова»: «Ми – ленінці», в якому загальники тодішньої низової політичної поезії посилюються розмитість визначення цього поняття:

«Мы – ленинизма орлята
С волей железной в груди,
Славные все мы ребята,
Радость нас ждет впереди.
Наша жизнь ключом клокочет,
Наша жизнь – вся впереди,
И кто новой жизни хочет,
Тот смелей вперед иди!» »[7].

       Тільки після того, як редакція окреслила головне завдання видання, читачам пропонують ставити запитання і висловлювати свої побажання: «Кожен, хто прочитає цю статтю, повинен написати редакції «Красный галстук» чого б він ще хотів від журналу, які питання його цікавлять. Чого ти хочеш від «червоних галстуків»?«Красный галстук» чекає твоєї відповіді. «Красный галстук» хоче бутитвоїм другом, хоче допомогти тобі вчитися жити і працювати, допомогти тобібути ленінцем. Допоможіть у цьому, «червоні галстуки!»[8]. Питання-прохання в редакційній статті мають риторичний характер, оскільки журнал по суті справи бере на себе функцію виховника, який твердо знає, куди він веде своїх підопічних і який маршрут руху є оптимальним. Чітка «навігація» стосується навіть таких, здавалося б, приватних речей, як керівництво формою читання. Рекомендуючи книгу Н. Богданова «На окрайне» (так! – М. Л.), журнал вказує: «Книга читається з великим інтересом. Добре читати вголос, у вузькому колі. Влітку біля ватри»[9].

       Виховник живе відповідно до розуміння марксистської установки на перебудову світу: «Красный галстук» не тільки будепояснювати тобі, що таке життя. Він буде намагатися показувати тобі, як потрібножиття змінювати»[10]. Виховник знає, що успішне перетворення в ленінця можливе лаше за умови повної і добровільної співпраці з ним читача: «Красный галстук» прагне згуртувати навколо себе всіх неорганізованих хлопців, які ще не залучені до струнких лав піонерського руху. «Красный галстук» – другбезпритульного. Він прагне здружити між собоюусіх дітей трударів: піонерів, неорганізованих хлопців,безпритульних, які не мають даху над головою, голодних, босих, неодягнених,хто не має друзів і близьких»[11].

Згуртування навколо імені покійного вождя створює, за логікою видання, групу «наших»: не випадково рубрики в журналі називаються «Наші ігри», «У наших братів», «Наше життя», «Наша творчість», «Наш гумор», «Наша смичка». Читачеві навіюють: щоб стати «нашим», треба робити те ж, що піонери, орієнтуючись у своєму повсякденному житті на правила поведінки («Діти фабрик, заводів, полів, до піонерів в ряди мерщій!», «Піонер! Пам’ятай про свого брата – безпритульну дитину!» і т.п.), розміщені в «Красном галстуке» внизу сторінок, під основним текстом і виділені спеціальним шрифтом для привернення уваги. Тільки в разі виконання редакційних / державних вимог у читача є надія стати «до струнких лав піонерського руху» і «разом з усіма» (ключові слова в журналі, заклопотаному своєрідною уніфікуючою соціалізацією – перетворенням дітей в ленінців) боротися з релігією, підтримувати робітників, що відстоюють свої права (через МОПР), залучати до співпраці з піонерською організацією безпритульних і «безпартійних» підлітків. Саме цим трьом безумовно політичним темам були присвячені усі три числа «Красного галстука», що вийшли друком.

Редакція прагне сформувати у підлітка ідеологію активного ставлення до світу (не тільки спостерігати за світом, але й перебудовувати його) за умови заздалегідь проведеної політично грамотними дорослими світу, чіткої ідеологічної «розмітки», обумовленої причетністю читача до нової політичної – піонерської – організації. Актив («наші», яки протиставляють «неорганізованим») здається сильнішим, оскільки він озброєний надособистісним знанням. Оскільки жодна з поставлених редакцією вкрай складних соціально-політичних проблем не могла бути вирішена ні окремим читачем, ані його піонерським загоном, а тільки зусиллями всіх «юних ленінців», молода особа потребувала підставового гасла, яке б визначало вектор дії, а також конкретних інструкцій, як це гасло виконати, приєднавшись до «наших». Журнал надає читачам такі інструкції.

В кінці 1920-х років радянське суспільство увійшло у фазу будівництва «реального соціалізму», то ж наближення «ери світлих років» набуло значного приземленішого вигляду «буденного соціалістичного будівництва». Активність підлітків належало скерувати у конструктивно-технологічне річище. Від них вимагали розуміти загальне значення індустріалізації для подальшого розвитку СРСР і реально допомагати впроваджувати цю політику в життя. Покращення робітничого побуту та обладнання шкіл, боротьба з дорослими членами сім’ї за нове ведення домашнього господарства, правильна професійна орієнтація – ось завдання, які пропоновали зростаючому поколінню. Підлітки повинні прагнути стати інженерами, техніками, кваліфікованими робітниками, раціоналізаторами-винахідниками. Отже, ленінці, залишаючись такими в загально ідеологічному сенсі, мали набути ще й властивостей «юних техніків» або, як їх називали мовою того часу, “юнтехів”. Юнтехи – це політично підковані радянські школярі, які готують себе до суспільно-корисної праці, пов’язаної з промисловим розвитком країни. В період індустріалізації вони допомагають державі здійснювати її програму життєзабезпечення.

Журнал «Делай все сам» (ДВС) декларував свої завдання скромно: «З випуском журналу <…> кустарна діяльність гуртків з техніки і винахідництва природним чином має перейти на нормальні планові засади роботи »[12]. Водночас перед юнтехами поставили грандіозне завдання, вирішувати яке мав допомагати журнал: «Нам і тільки нам належить велика і основна справа: довершити будівлю соціалізму на тому міцному фундаменті, який заклали наші батьки під керівництвом комуністичної партії»[13].

Зусиллями ідеологів видання вимоги часу співпали з потребою підлітків у творчій самостійній технічній роботі, яку б визнавали дорослі. У першому числі опублікували вірш, який безпосередньо пов’язував самодіяльну технічну творчість і грандіозні завдання п’ятирічки:

У юнтеха руки ловки!
Видишь, как клубится пыль?
Это Сашка из обломков
Смастерил автомобиль!
Колька тож умом не беден,
Ростом хоть и невелик,
У него из банки сделан
Первоклассный паровик!
Соберемтесь всей гурьбою,
Лень и дерзость, к нам не лезь!
Мы всегда несем с собой
Славный лозунг – ДВС.
Загудим пчелиным роем,
Мы придем за строем строй
И мы – юные – построим
Мировой Магнитострой!![14]».

Постання загального з окремого – одна з центральних тем перших років існування цього журналу.

Зробити своє життя цікавим і суспільно значущим, навчання захоплюючим і ефективним – це прийнятне для підлітка завдання невпинно транслюють сторінки журналу. Юнтехам вже не треба пояснювати необхідність спільної праці на користь державного будівництва, це стало частиною їх цілком сформованих переконань. Достатньо визначити напрямок практичної діяльності і дати підліткам конкретні пояснення, яким чином їх можна здійснити. Грандіозна ідея побудови соціалізму гранично конкретизується, і для кожного в ній знаходиться місце і справа.

«Що може бути цікавішим за перевірку отриманих знань за допомогою досліду? <…> Та не завжди ми маємо можливість задовільнити свої бажання. Причин дуже багато, але найбільше заважає відсутність спеціальних приладів… Правда, наші кабінети щорік покращуються, але треба, щоб це покращення рухалося швидше, і саме тут мають допомогти юнтехи. В обладнанні кабінетів юнтехам належить не останнє місце. Кабінети чекають вашої роботи!”[15] Далі від загальних слів пропонують перейти до конкретної справи: зі звичайної банки з-під томат-пюре можна, виявляється, зробити жаровню для вугілля, резервуар та інші прості прилади, які допоможуть проводити природничі досліди в класі.

Рубрики «Роби сам», «Практичні дрібниці», де розказано, наприклад, як зробити негорючий папір, шелачний лак, замазки для калош і т.п., здавалося б, повністю занурюють читача у побут. Проте позірний і несподіваний для піонерського видання прагматизм позбавлений «міщанської» складової. Повсякденна домашня і навчальна робота оголошені полем боротьби за соціалізм. Таким чином, практично всі сторони життя підлітка виявляються в щільному полі державної турботи, і він вчиться ставитися до цього як до належного, а не як до втручання держави в його приватне життя.

Риторичний прийом “від загального – до окремого”, а потім до технологічно конкретного використовується в журналі з номера в номер, привчаючи школяра, з одного боку, весь час мати на увазі якісь загальноідеологічні завдання, перевіряти ними свою практичну діяльність і повсякденне життя, а з іншого – надавати цій, на перший погляд, приватній діяльності та життю надперсонального значення. Що більше, юнтехів оголошено відповідальними (разом з усією країною) як за перемоги, так і за поразки «у справі соціалістичного будівництва». І в цьому випадку їм пропонують конкретний вихід зі становища, яке склалося. Інша справа, що ми бачимо, як змінюються від 1929 до 1931 уявлення держави про те, як саме повинні юнтехи брати участь в будівництві соціалізму. Якщо спочатку їм пропонували самостійно будувати, винаходити, робити посильний внесок, покращуючи побут робітників організацією умивальників тощо, то поступово головною функцією піонерів оголошується нагляд за своїми «підшефними».

Висвітлення тієї чи іншої теми безпосередньо пов’язане зі змінами «великої» дорослої політики. Журнал, який у прямому розумінні не є політичним, реагує на розгром правої опозиції в листопаді 1929 року, змінюючи риторику видання. В часописі зростає мілітаристська образність. Це проявляється у назвах рубрик («На фронті політехнізації»), статей («Фронт техніки – фронт класової боротьби»; «Приклад бойової роботи»), логіці доказів («Над країною Рад висить загроза війни. У будь-яку хвилину ми повинні бути готові завдати нищівного удар капіталістичному світу»[16]. Рекламують вже не посібники з технічної творчості, а книгу В.Волкова «Піонерам про розвідку».

Перед об’єктами виховання, яких перестають називати юнтехами і починають називати піонерами, за належність до політичної організації, ставлять нову мета – стати вірними слугами держави, чітко, по-військовому виконуючи його вимоги: «Своїми силами разом з комсомольцями прочитайте слова т. Сталіна кожному робітникові, в сім’ї – батькові й матері, розкажіть їм, як братися до виконання завдання «Обличчям до техніки!» Вербуйте робітників, своїх батьків до організованих бригад техніки ім. т.Сталіна, домагайтеся, щоб ударники брали на себе конкретні зобов’язання щодо оволодіння технікою, залучайте робітників у гуртки з вивченню техніки виробництва»[17]. У своїй готовності до боротьби піонери нічим не відрізняються від дорослих: «Художники слова, працівники дитячої книги! Книги – наш помічник. Ви повинні нам дати таку книгу, яка допомогла б нам опанувати соц. техніку, показала б наявність соц. будівництва і запалила б полум’я боротьби у десятках мільйонів юних борців за справу Леніна… Нехай тремтять вороги пролетаріату… Наша партія сильна і непереможна. За нею робітничий клас, багатомільйонні маси селянства, за нею молодь, за нею – діти!» «Юні піонери! “Вперед за свою рідну більшовицьку партію, за її центральний комітет, і ви будете господарями цілого світу!” ЦБ ДКО ЦК ВЛКСМ»[18]. Згодом цю образність перенесуть до альманаху «Бойові хлопці»[19].

Військова дисципліна не передбачає самодіяльності. Заводські верстати і механізми на фотографіях журналу прийшли на зміну скромним гуртківцям з підставками для прасок та приймачами. Сім’я, в житті якої підліток брав участь, поступається місцем школі-інтернату: «Школа-інтернат – дітище комунізму. Тут зростають нові люди»[20]. Гурток юних техніків відступає перед політехнічною школою. Юнтехам призначено перетворитися у молодих робітників, які завершують свою освіту у школі робітничої молоді. «Голос юнтеха» виявився остаточно поглиненутим голосом держави. Журнал з назвою-закликом, який навіть граматично було звернено до кожного окремого читача, «Роби все сам», перестав існувати, поступившись місцем виданню «Техника – смене!» (1931-1941).

Як більшість новопартійних видань «Красный галстук» і «Делай все сам» вирізняло стале розташування матеріалів. Це надавало певної ритуалізованості читанню журналів, кінцевим завданням яких було проведення лінії партії. Розташування рубрик у виданнях вибудовує ієрархію мовців, яка не підлягає перегляду чи обговоренню: від висловлювань редакції як голоса держави (джерела колективного розуму) – до неспостійних щодо власної ідеологічної бездоганності висловлювань самих громадян. Таким чином відбувається і стратифікація проблем з огляду на їхню актуальність для виховання молодого комуніста, і символічна монополізація істини. Спілкування з молодою аудиторією, як видно з подібної організації видання, не передбачає реального обговорення з нею проблем: каналізація інформації відбувається переважно в єдиному напрямку – від старших до молодших. Аудиторії запропоновано пасивно слухати, приймаючи державні установки, а проявляти активність лише виконуючи те, що написано.

Навіть поліграфічно журнали стають щораз одноріднішими. Підкреслено неактивне використання прийомів текстового дизайну формує особливу семіотику журнального тексту. Необхідність залучення до державного знання для «справжньої радянської людини» не потребує додаткової актуалізації. Все, про що оповідає це видання, є рівнозначним, а на підвищену важливість того чи іншого положення вказує його повторення у вигляді цитат або заголовків. Підкреслено стримане оформлення видання було зорієнтовано на традиції «товстих» або наукових журналів, які, поза сумнівом, посідали специфічну поетику оформлення[21]. Традицію стриманого оформлення «перехопили» радянські партійні видання; таким чином культура і наука, тобто «висока» духовність, символічно співвідносилися з «високою» ідеологією. Духовність, яка не потребує прикрас, задає образ ідеального читача, життя якого проходить в розрідженій атмосфері безперервної партійного навчання, тобто формування з партійних ідей інтерпретаційної рамки для сприйняття реалій життя.

Ідеології пізнання і допитливості, що була характерна для дореволюційних підліткових видань, радянський журнал протиставив ідеологію підпорядкування державній волі. Всі проаналізовані видання спрямовані на формування діяльного характеру дитини і підлітка, але діяльність повинна регулюватися державою. Досягнення цієї мети в 1920-і роки викликало низку труднощів, оскільки, по-перше, щойно відбувалося становлення нової школи; по-друге, батьки транслювали моделі поведінки і виховання часів власного дитинства, або ж виявлялися схильні/змушені до екстремальних форм виховання, обумовлених змінами умов праці, побуту, радикальними політичними поглядами.

 У своїй сукупності підліткові видання представляли єдиний сектор медіального поля, призначений для відтворення і підтримання ціннісних настанов «майбутніх будівничих комунізму»[22]. Через них здійснювали молодіжну політику, зорієнтовану на виховання «гідної радянської молоді», якій старше поколінням запропонувало «єдино-правильний» шлях розвитку. Проте якщо у виданні середини 1920-х років підлітку ще необхідно розповідати про переваги перебування у лавах піонерської організації, то наприкінці першого післяреволюційного десятиліття підліток вже навчений чути голос держави, яка постійно мобілізує його на виконання все нових надперсональних завдань, які необхідно виконувати водночас беззаперечно і творчо.

* Оригінал статті було оприлюднено у збірнику серії “Studia Sovietica” Хронологія радянської культури: константи й трансформації : Вип. 3 (Київ: Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, 2014). – С. 112-124. Перекладено та публікується з дозволу авторки та редакції збірника. Переклад з російської виконала Оксана Сікорська.

** У цій публікації використано ілюстрації, надані авторкою та запозичені із відкритих джерел.

 Марія Літовська – докторка філологічних наук, професорка Уральського федерального університета (м. Єкатеринбург), провідна наукова співробітниця Інститута історії і археології УрО РАН. Авторка понад двох сотень робіт, переважно про літературне життя в СРСР та пострадянській Росії. Серед основних праць – книги “Феникс поет перед солнцем: феномен Валентина Катаева” (1999), “Массовая литература сегодня” (2009, 2011). Співредакторка “Бажовской энциклопедии” (2007; 2013), двотомного навчального посібника “История русской литературы 1930-х – первой половины 1950-х годов” (2014) та інших видань.

Зверніть увагу також на програму навчального курсу “Ідеологія та щоденне життя в Радянському Союзі: між Революцією та Великим Терором” у рубриці “Урок історії”

 Всі папери в теці