Цей текст – фрагмент з нової книжки Сергія Плохія. Описана в ній історія сфокусована на єдиному в історії всієї Другої світової війни прикладі, коли в радянців та американців справді була можливість жити й битися пліч-о-пліч — на трьох базах американських ВПС, створених на підконтрольній СРСР території у квітні 1944 року. Злітаючи з аеродромів у Британії та Італії американські бомбардувальники атакували визначені цілі в Німеччині та Східній Європі, а потім приземлялися на авіабазах Полтавщини, повторюючи бомбардування на зворотному шляху. Полтавські бази не були дрібним епізодом із символічним значенням. У човникових бомбардуваннях брали участь тисячі пілотів, авіамеханіків і рядових солдатів. Ба більше, десятки тисяч українців отримали можливість зустріти американських авіаторів, і навіть встановити з ними тісні стосунки. Ця історія великою мірою про людей — їхні життя, погляди й емоції.
15 квітня 1944 року, після звичних затримок з боку радянської сторони, полковника ВПС США Кесслера з кількома помічниками, а також майже 1350 кілограмів багажу, включно з потрібним для початку роботи обладнанням, таки перевезли радянським літаком у Полтаву. Полковники Ґріффіт та Кесслер, які з групкою офіцерів у лютому 1944 року прилетіли в Москву, стали першим ешелоном оперативної групи операції «Шаленець». Другий і третій ешелони були більші, однак налічували десятки, а не сотні офіцерів і солдатів, тому вони могли перелетіти в Полтаву з Тегерана. До четвертого й останнього — власне найбільшого — ешелону належали 67 офіцерів, четверо ворент-офіцерів і 680 солдатів. Вони становили понад половину всього американського контингенту в СРСР, обмеженого радянцями після тривалих переговорів до 1200 осіб. Цей ешелон плив морем, перетинав пустелі, гори та степи; загалом подорож тривала майже два місяці.Увечері 16 травня 1944 року в Полтаву прибув загін майора Данна із 400 осіб. Разом із ними на базах Полтавської області тепер перебувало 922 американці. Більшість, а саме 416 військовослужбовців залишилися в Полтаві, 243 відрядили в Миргород, а 263 — у Пирятині.
Романтичні стосунки з радянськими військовослужбовицями як чинник політичної напруги
Стаття журналіста Говарда Вітмена, яка вперше побачила світ 19 липня 1944 року у New York Daily News і незабаром була передрукована численними американськими газетами, спровокувала іміджеву катастрофу для контингенту ВПС США, залученого до операції «Шаленець». Вітман писав про стосунки між американськими чоловіками та радянськими жінками на базах Полтавської області. Ця тема була досі табуйована у висвітленні операцій човникових бомбардувань американською, не кажучи вже про радянську пресу.
Вітменова стаття загрожувала посилити напругу в радянсько-американських відносинах, а підлеглі генерала ВПС США Діна в Москві поспішили скликати прес-конференцію, щоб спростувати цей репортаж. У Вашингтоні Державний департамент опублікував прес-реліз із посиланням на американських офіцерів, які дислокувалися на базі й тепер спростовували цю історію, наголошуючи на «надзвичайній гостинності та люб’язності» радянців до їхніх американських гостей.
За іронією долі, стаття Вітмена вийшла тоді, коли відносини між американськими чоловіками й радянськими жінками на базах Полтавщини справді перетворювалися на проблему, хоч і не в тому сенсі, як уявляв Вітман чи його джерела. Навпаки, радянці робили все можливе, щоб розірвати будь-які зв’язки, які американським авіаторам вдавалося встановити з радянськими жінками [1]. На Полтавській та інших американських базах офіцери СМЕРШ почергово грали ролі звідників і святенників, то дозволяючи місцевим жінкам мати побачення з американськими союзниками, коли це вважали за доцільне, то перешкоджаючи їм. Американців такі обмеження обурювали. Конфлікт щодо прав на побачення став ключовим фактором розчарування американських солдатів у радянських союзниках.
У понеділок, 10 липня, приблизно за тиждень до опублікування статті Вітмена, майор Альберт Лепавський, комендант штабу Східного командування, сів писати доповідну записку генерал-майору Волшу. Лепавський мав найвищий ранг серед американських офіцерів «російського» походження на базі й був доданий до списку осіб, за якими слідкував СМЕРШ. Це почасти сталося тому, що, як зазначали у звіті радянської контррозвідки, він «ретельно вивчає наш офіцерський та цивільний склад і цікавиться тими своїми солдатами, які мають будь-які зв’язки з росіянами». Про такі зв’язки власне і йшлося у записці Лепавського на тему «Повідомлення про інциденти за участю американських солдатів і російського особового складу» [2].
Лепавський повідомляв про низку інцидентів, які сталися в Полтаві на попередніх вихідних. У п’ятницю 7 липня перший лейтенант Едвард А. Куттcспілкувався з двома жінками, на яких раптово напав радянець у цивільному. Зловмисник штурхнув їх, щось прокричав російською й прогнав з парку. Того вечора технік 4 класу Джадсон Дж. Сорелл мав побачення з місцевою жінкою в Корпусному саду. Пам’ятаючи інструктаж начальства, Сорелл не відкидав можливості, що ця дівчина — радянська шпигунка й збирає інформацію про американців, але його підозри були майже повністю розвіяні за п’ятнадцять хвилин від початку побачення. Коли Сорелл, який не розмовляв ні українською, ні російською, намагався поспілкуватися з українкою, яка не знала англійської, на його даму раптово напав чоловік у формі Червоної армії. Як Сорелл повідомив Лепавському, «сказавши їй кілька слів, цей чоловік ударив її ногою, відкинувши на кілька футів». Після цього нападник і жертва розійшлися в різні боки, а Сорелл залишився наодинці, намагаючись збагнути, що сталося.
Напади продовжилися наступного дня, у суботу 8 липня [3].
Лепавський краще зрозумів, що відбувалося, поговоривши з капралом Пітером Ніколаєвим, російськомовним уродженцем Одеси, який, як і сам Лепавський, походив із родини емігрантів з Російської імперії й потрапив до списку підозрюваних у шпигунстві. Ніколаєв та технік-сержант Ральф Мовері зустрілися в парку з двома червоноармійками, одна з яких була лейтенанткою, а інша — рядовою. Вони сиділи на лавці, коли жінка в однострої лейтенанта Червоної Армії підійшла до них і «заговорила з дівчатами образливим тоном». Тоді підійшли троє чоловіків, двоє у військовій формі та один у цивільному, які зробили схожі образливі зауваження. Вони використовували слова «повія» й «німецька повія», але якоїсь миті почали висловлювати «несхвальні» коментарі й на адресу «американських союзників». Ніколаєв заявив, що один із причетних до інциденту чоловіків, був співробітником таємної поліції й носив пістолет, а дівчина Ніколаєва була тої самої думки. Коли Ніколаєв і Мовері підвелися з лавки, щоб провести дівчат якомога далі від місця неприємної пригоди, за ними, лаючись, рушили місцеві хлопчаки [4].
Усі, з ким розмовляв Лепавський, мали враження, що радянці заборонили місцевим дівчатам ходити на побачення з американськими солдатами. Він отримав такі повідомлення з Миргорода, де американський командир майор Каллаген вимагав пояснень у радянського колеги. Його запевнили, що це поодинокі й не санкціоновані владою інциденти. Лепавський був готовий повірити радянцям на слово, сподіваючись, що те саме стосується й Полтави. Однак він попросив генерала Волша провести спеціальне розслідування інцидентів, одночасно наклавши тимчасову заборону солдатам відвідувати місто й попросивши командирів ВПС СРСР довести, що інциденти не були скоординовані [5].
Американські командири від самого початку знали, що радянці були проти особистих стосунків між американськими авіаторами й червоноармійками. 25 квітня радянський генерал Пермінов заявив американським співрозмовникам: «Важливо [підтримувати позитивний] настрій місцевого населення. Питання горілки, борделів — усі ці речі потрібно зняти. Ці проблеми варто розв’язати найближчим часом». У травні він поскаржився полковнику Кесслеру, що небажані залицяння американців так збентежили одну місцеву дівчину, яка працювала на базі, що вона перестала приходити на роботу. Кесслер виявив, що звинувачення безпідставні, однак американські командири робили все, що могли, щоб не засмутити господарів. Вони проінструктували своїх солдатів триматися якомога далі від червоноармійок.
Американські підрозділи, які прибули на бази Полтавської області в травні, уже отримали інструкції не «чекати звичних вільностей у стосунках із російськими дівчатами», як зазначив Лепавський. Перед першою місією човникових бомбардувань до Полтави напочатку червня пілотів ВПС попередили: «Російські жінки досить доброзичливі й відкриті. Не плутайте дружнє ставлення із запрошенням до дальшої близькості». До відома американців довели, що червоноармійкам заборонено ходити з ними на побачення і їх покарають, якщо спіймають на порушенні цього правила. Багато хто вважав, що ця політика спричинила переведення найпривабливішої радянської жінки у званні лейтенанта з Полтави на Миргородську базу. Американське командування намагалося переконати підлеглих, що справа чоловічої честі — не підставляти жінок в уніформі під покаранння, запрошуючи їх на побачення [6].
Зв’язок з чужоземцем – проституція чи зрада батьківщини?
Визнаючи легітимними радянські зусилля, покликані запобігти побаченням американських пілотів із радянськими військовослужбовицями, американські командири не були готові заборонити підлеглим мати зносини з цивільними особами. Вони не вважали таку політику ні справедливою, ні можливою. Комендантська година починалася об одинадцятій вечора, після чого жодного американського солдата не мало бути в містах, але радянські патрулі час від часу ловили американців, які залишалися на ніч у будинках коханок. Американці вважали цивільних жінок привабливішими за червоноармійок. «Місцеві дівчата… здебільшого українки, могли трохи причепуритися й мати привабливіший вигляд», — згадував Палмер Майра, який служив у Миргороді. — Дівчата переважно були грубуваті й міцні, але не всі. Здебільшого вони мали темне волосся, а білявки траплялися досить рідко, за винятком військовослужбовиць, адже багато росіянок, особливо з Півночі, були блондинками». Майра не ходив на побачення з жодною радянською жінкою. Однак ходили інші. У червні, коли американські війська перемістили з Пирятина в табір на аеродромі за 12 кілометрів від міста, вони спромоглися навідувати подруг, попри тимчасову заборону на візити до міста. «Як саме вони долали 12 кілометрів без транспорту, становить одну з таємниць, які може розкрити лише солдат американської армії в Росії», — написав історик американської місії в Полтаві [7].
Спочатку радянці, які суворо виключали контакти з жінками в погонах, видавалися набагато спокійнішими, коли справа стосувалася цивільних осіб. Протягом травня й червня майже не було повідомлень про радянських військових чи цивільних, які підходили б до американців і словесно чи фізично ображали їхніх дівчат. Розслідування справи, почате після доповідної майора Лепавського, яке провів генеральний інспектор майор Ральф Данн зі Східного командування, засвідчило, що такі інциденти стрімко зросли на початку липня: було тринадцять спроб зірвати побачення між 3 та 14 липня, майже всі вони відбулися в Корпусному саду в Полтаві. Здавалося, ніби участь у цьому брали всі підряд: із тринадцяти зареєстрованих випадків п’ять відбулося за участі цивільних, чотири — за участі офіцерів і три — солдатів Червоної Армії.
В одному випадку до російськомовного американського сержанта підійшли двоє лейтенантів Червоної армії, коли той мав побачення з місцевою жінкою на ім’я Віола. «Не кажучи нічого, — пізніше повідомив сержант,— обидва лейтенанти вдарили Віолу палицями один по задній частині правої руки, а другий по задній частині лівого зап’ястя». Сержант став між нападниками та своєю супутницею. Потім один лейтенант відвів Віолу вбік і щось обговорив із нею. Інший сказав сержантові, що вони просто хотіли вберегти його та інших американців від венеричних хвороб, адже багато дівчат, з якими ті мали побачення, також зустрічалися з німцями й заразилися. Потім до сержанта та Віоли підійшла жінка в цивільному; почувши, що сталося, вона змусила одного лейтенанта вибачитися. Та жінка здивувала всіх, представившись лейтенанткою Червоної Армії.
З огляду на спричинену цими інцидентами напруженість, не дивно, що напади радянців на жінок, які ходили на побачення з американцями, призводили до конфліктів між військовослужбовцями двох армій. Увечері 14 липня в Миргороді почалася бійка між радянськими та американськими військовими. Двоє офіцерів Червоної Армії підійшли до американського сержанта та його подруги, які сиділи на лавці в парку. Один офіцер ударив дівчину, американець завдав удару у відповідь, а потім один із радянців ударив американця по голові пістолетом. Американець прийшов до тями вже в лікарні. Американські командири забили тривогу, видавши негайне розпорядження про заборону персоналу залишати бази після темряви, що було набагато раніше (приблизно за п’ятнадцять дев’ята в липні), ніж встановлена об одинадцятій комендантська година. У наказі також зазначали, що «американські військові не зазнаватимуть образ і принижень безкарно» [8].
17 липня, за три дні після інциденту, полковник Пол Каллен, який керував базами на час тимчасової відсутності Кесслера, звернувся до генерала Пермінова, вимагаючи пояснень. Пермінов, як повідомив Каллен наступного дня, «офіційно й урочисто заявив, що ні радянські військові, ні урядові органи не видавали жодних заборон або обмежень щодо зв’язків радянських жінок з американським персоналом». Каллен, головною турботою якого, крім безпеки його вояків, було підтримання добрих робочих відносин із радянцями, попросив підлеглих офіцерів передати слова Пермінова їхнім військовослужбовцям. Він також використав привід звернутися до почуття вірності підлеглих до їхніх жінок удома. Каллен попросив солдатів уявити протилежну ситуацію, у якій радянці розміщувалися б на території США. У такому випадку, припустив Каллен, «окремих членів цієї команди дратувало й провокувало б те, що їхні дружини та кохані дозволяють іншим залицятися до себе». Далі Каллен спробував викласти підлеглим основи радянського права, навчаючи їх, що «радянський уряд не терпить проституції й робить усе можливе, щоб стримати її, переважно караючи засланням чи позбавленням волі» [9].
Полковник Каллен мав рацію: радянці намагалися викорінити проституцію. Протягом 1930-х років вони змінили ранню постреволюційну політику, яка розглядала проституцію як соціальну проблему, породжену капіталістичним суспільством, і почали трактувати її як злочин, засуджуючи повій і сутенерів та оголошуючи їх класовими ворогами. Офіційна позиція була проста. Радянський режим ліквідував соціальні умови, що спричиняли проституцію, тож вона перестала існувати як соціальне явище. Тепер радянці прагнули не допустити відновлення проституції з приходом американців, чиє суспільство, відповідно до їхньої інтерпретації марксизму, було більш ніж здатне її породжувати.
Коли йшлося про сексуальні зв’язки з іноземцями на території СРСР, радянці намагалися будь-яким можливим способом їм запобігти. На захопленій німцями радянській території представники влади, на відміну від французьких, ніколи публічно не принижували жінок, які «горизонтально колаборували» з німцями під час окупації, адже це порушувало питання політичної лояльності на найінтимнішому рівні. Здавалося, ця тема здатна надто сильно поранити гордість режиму, якщо її обговорювати публічно. Влада воліла підтримувати пуританський фасад, відмовляючись визнавати сексуальний потяг легітимним предметом урядової політики у військовому й цивільному контексті.
Натомість була запроваджена політика щодо сексуальних стосунків американських військовослужбовців та радянських дівчат, але публічно її не розголошували. Співробітникам СМЕРШ на базах Полтавської області спеціально доручили обмежити контакти й розірвати ті з них, які не контролювала таємна поліція. Обґрунтування, яке пропонували американцям нападники на їхніх супутниць, — начебто вони намагалися вберегти американців від венеричних хвороб — не було достовірне, адже деякі американці помітили, що радянці не реагували, коли американці ходили побачення з жінками, які «пішли б із будь-ким», але ставали агресивними, коли солдати мали стосунки з привабливими дівчатами. Американці, які розуміли російську, чули, як нападники дорікали дівчатам за те, що вони не ходять на побачення з радянцями, які, вочевидь, були недостатньо гарні для них, але натомість контактують з німцями чи американцями.
Молоді жінки, яким перешкоджали мати стосунки з американцями, вважали, що заборона зумовлена культурними причинами. Одна з них розповіла російськомовному американському офіцеру, що, провівши два роки в німецькій окупації, місцеві українські дівчата побачили, що «німці набагато культурніші та цивілізованіші, ніж росіяни, і якби цим дівчатам дали змогу побачити, що американці за способом життя культурніші й цивілізованіші, ніж росіяни, то ті дівчата, вочевидь, віддали б перевагу американцям, а не росіянам, а росіяни цього не хотіли»[10].
«Звичайні проблеми соціальних і сексуальних відносин набули особливого присмаку в російському контексті, багато в чому внаслідок своєрідної реакції росіян на цю тему», — писав пізніше Альберт Лепавський[11].
Майже всі розслідувані СМЕРШ випадки сексуальних зв’язків між американськими чоловіками й місцевими жінками передбачали певну форму матеріального зиску для жінок. Так було навіть у випадках, коли американці не шукали сексуальних контактів, а просто хотіли насолоджуватися компанією молодих жінок. Згідно з повідомленнями СМЕРШ, такий мотив був у Вільяма Джексона, головного лікаря американців. Він мав стосунки із Зінаїдою Блажковою, мешканкою Полтави. Їхні, як показували звіти СМЕРШ, суто приятельські стосунки почалися в червні 1944 року, а подарунками були панчохи й парфуми.
Однак здебільшого подарунки з американських товарів прокладали шлях до сексуальних стосунків між американськими військовими та радянськими жінками. Близько другої години ранку 30 серпня радянський офіцер, який чергував у Миргороді, виявив, що дві солдатки з його підрозділу, дев’ятнадцятирічна Таїсія Несіна та двадцятирічна Любов Абашкіна, були відсутні у свою нічну зміну в місцевій пекарні. Офіцер невдовзі знайшов дівчат у їхній орендованій кімнаті, де ті «спали оголені з двома американцями». Під час обшуку кімнати були виявлені «630 карбованців, 5 брусків американського туалетного мила, плитка американського шоколаду, брошка з американськими камінчиками, 4 упаковки дорогої пудри для обличчя, 2 пляшки парфумів і 2 фотографії цих американців». Дівчат заарештували, а одну з них виключили з комсомолу. Жінкам у їхньому підрозділі прочитали лекцію «Про радянську мораль» [12].
Розвідка через ліжко: СМЕРШа та сексуальні стосунки
Офіцери миргородського СМЕРШ звернули увагу на сержанта Філіпа Тандета. Тандет вільно знав російську, і оскільки народився в батьків-росіян в китайському Харбіні, вважали, що він мав зв’язки з білим рухом. Згідно з повідомленнями СМЕРШ, Тандет не лише поширював «вигадки про те, що російським дівчатам не дозволяли мати зустрічі з американцями», але й сам ходив на деякі з них. Його помітили на побаченні з Катериною Станкевич, працівницею «Воєнторгу», підрозділу роздрібної торгівлі Червоної Армії. «Воєнторг» керував рестораном для американців і продавав товари радянського виробництва. Молода жінка, уродженка Москви, була, як і її колеги, цивільною працівницею «Воєнторгу». Поки військовослужбовиці виконували чіткі накази не мати побачень з американцями, цивільні працівниці на базах залишалися в сірій зоні. СМЕРШ вважав, що їх зобов’язують ті самі обмеження, що і військових, але виникли труднощі з виконанням заборони [13].
Зв’язок Тандета зі Станкевич особливо дратував офіцерів контррозвідки тим, що, за даними їхніх інформаторів, Тандет хотів, щоб Станкевич винайняла квартиру в Миргороді, де вони могли б мешкати разом. Він також пообіцяв забрати її з собою у США. Станкевич довірилася подругам з «Воєнторгу», що вона готова поїхати, але тільки якщо зможе взяти із собою маленьку дочку. Офіцери СМЕРШ вимагали, щоб начальники Станкевич звільнили її й відрядили назад у Москву, що й було зроблено 21 липня. Перед від’їздом Станкевич, мабуть, сказала Тандетові, що її звільнили через їхнє знайомство, і назвала офіцера контррозвідки, якого вважала відповідальним за це звільнення, капітана Іванова.
Тандет пообіцяв провчити Іванова. Іванов, який знав про загрозу, вирішив завдати удар першим. У ніч на 23 липня він дізнався, що Тандет відвідав іншу жінку на прізвище Болдирева, яка раніше винаймала кімнату разом зі Станкевич. Американці мали повернутися в табір до одинадцятої вечора, але Тандет заночував у кімнаті Болдиревої. О пів на другу ночі Іванов з’явився в будинку Болдиревої й заарештував Тандета за порушення комендантської години. Той передбачувано отримав від американських командирів догану й був покараний шістьма днями фізичної роботи. Іванов переміг, але йому було мало. Він попросив офіцерів Червоної армії, що керували «Воєнторгом», звільнити Болдиреву. Проте Іванов отримав несподівану відсіч від самого генерала Пермінова [14].
Те, що СМЕРШ трактував як перемогу, радянські військові командувачі вважали повною катастрофою. Арешт Тандета, звільнення Станкевич і запит на усунення Болдиревої лише погіршили радянсько-американські відносини на базі, які вже були напружені через напади на жінок, що ходили на побачення з американцями. Ба більше, такі напади свідчили на користь Тандета та інших, які казали, що радянці забороняли жінкам мати стосунки з американцями й підважували урочисті запевнення в протилежному, які висловив Пермінов полковникові Каллену. Зрештою, миргородський «Воєнторг» рекордно швидко втрачав штатних працівниць, і якби тенденція звільняти жінок, які ходили на побачення з американцями, тривала далі, то Пермінов незабаром міг лишитися без цивільного персоналу бази.
Конфлікт між командувачем ВПС та офіцерами СМЕРШ наростав, і лише одна сила могла рішуче втрутитися та щось змінити. Це була Комуністична партія. 26 липня Пермінов надіслав доповідь вищому партійному функціонеру ВПС Червоної Армії генералу Миколі Шиманову, який був одночасно політичним призначенцем у Військовій раді ВПС Червоної Армії та начальником управління авіації ЦК партії в Москві.
Після втручання Пермінова напади на жінок, які ходили на побачення з американцями, припинилися. У серпні американці змогли бачитися з українськими подругами й залишатися в парках Полтави після заходу сонця до комендантської години об одинадцятій вечора. СМЕРШ змінив тактику й відтепер зосередив більше зусиль на відстежуванні зв’язків між американськими чоловіками та українськими жінками, ніж на їхньому придушенні [15]. Липнева криза через проблеми з побаченнями вкарбувалася в пам’яті американців на полтавських авіабазах, вплинувши на їхнє ставлення до радянців.
7 жовтня із залізничного вокзалу Полтави вирушив перший ешелон американських авіаторів, які покидали українські бази. [Наприкінці 1944 року] на базі в Полтаві залишилися приблизно двісті американців, тридцятеро з яких були офіцерами. Усі вони зосталися добровільно. Насправді спочатку добровольців було навіть більше, ніж місць для них. Зважаючи на політичну вагу місії, вибрали лише тих, хто раніше майже не контактував із радянцями, щоб усунути будь-які підозри в їхніх антирадянських поглядах.
Американці на базі в новорічну ніч перебували у святковому настрої. Солдатам заборонили відвідувати Полтаву, щоб запобігти можливим п’яним сутичкам із червоноармійцями й місцевими мешканцями, але радянці дозволили місцевим жінкам відвідати новорічну вечірку на базі. «Учора в гарнізоні відбулося масштабне святкування, і мені надзвичайно прикро, що довелося його пропустити, — писав Франклін Гольцман у листі додому. — Працівникам навіть дозволили запросити дівчат до гарнізону в наш клуб».
Сержант Гольцман у новорічну ніч чергував. Більшість особового складу американців отримала два вихідні, але він належав до чергової бригади, яка працювала всю ніч. Не маючи змоги піти на танці в Новорічну ніч, Гольцман та двоє його друзів відвідали знайомих жінок у Полтаві 1 січня. Вони взяли з собою приголомшливий асортимент алкогольних напоїв: чотири пляшки шампанського, пляшку коньяку, пляшку портвейну, а також трохи їжі. Дівчата засмажили курку й приготували картоплю та капусту. Це була перша алкогольна вечірка Гольцмана, тож він «почувався на сьомому небі» [16].
Загалом Гольцман був цілком задоволений перебуванням у Полтаві. Його знання російської, яку він почав вивчати в Миргороді, стало набагато ліпшим, як і любовне життя. У Миргороді Гольцман мав двох подруг. Одна з них, старшокласниця на ім’я Ніна Можаєва, була його платонічною закоханістю; він мав повноцінні стосунки з іншою, старшою жінкою. Переїхавши в Полтаву, Гольцман знайшов ще одну дівчину й мав багато нагод проводити з нею час. Іноді, згадував він згодом, на базі не ночувала майже половина особового складу, залишаючись із подругами в Полтаві. Гольцман не згадував про переслідування жінок, які мали стосунки з американськими солдатами. За два місяці, 12 березня, його подругу Ніну Афанасьєву заарештували й допитали спецслужби. Вони змусили її підписати два документи: у першому вона присягалася дотримуватись таємниці щодо затримання, другий зобов’язував її розірвати стосунки з Гольцманом [17].
Таємна поліція, мабуть, швидше б розібралася з Афанасьєвою й розірвала роман, якби Гольцман не чергував у новорічну ніч, а отже, не мав змоги запросити її на вечірку в клуб. «Після новорічних свят табором ширилася історія про те, як російська таємна поліція затримала в місті для допиту чотирьох російських дівчат, які на Новий рік відвідали американський солдатський клуб, —звітував Джордж Фішер, який обіймав посаду ад’ютанта Гемптона. —Як повідомляли, у цих дівчат під час допиту цікавилися, чому вони мають стосунки з американцями, а не зі співвітчизниками» [18].
Це стало новим викликом для радянсько-американських відносин у Полтаві. Напади на жінок на кінець року стали досить рідкісними, почасти через те, що лишилося менше американців, а почасти тому, що холодна погода не спонукала закохані пари прогулюватися вулицями й алеями міських парків. Натомість вони бачилися в жінок удома, як Гольцман, або на американській базі, де персонал з радянською допомогою збудував два клуби — один для офіцерів, а інший для рядових — і театр. Американці запрошували подруг у гості, і це порушило суперечливе питання доступу до бази.
Радянці, які контролювали цей доступ, мали змогу вирішувати, кого пускати. Вони запровадили систему перепусток, обмеживши кількість радянців із постійними перепустками до восьми осіб, переважно офіцерів зв’язку та перекладачів. Усі інші мали подавати заявки на перепустки. Американські офіцери та рядові мусили подати запит на відвідування бази гостем за сорок вісім годин. На бланку вказували повне ім’я, домашню адресу й мету відвідування. Радянцям, особливо контррозвідці й Полтавському управлінню НКДБ, був потрібен час, щоб вивчити заявки і, як одного разу сказав Фішерові підполковник Бондаренко, радянський офіцер, відповідальний за видачу перепусток, «відсіяти… небажаних осіб, яким не варто оглядати американські об’єкти…»[19].
Нові правила запровадили всередині грудня, напередодні різдвяних і новорічних свят. Щоб уникнути можливих конфліктів між американськими та радянськими військовослужбовцями, полковник Гемптон, проконсультувавшись із місцевими командирами, заборонив підлеглим відвідувати Полтаву в новорічну ніч і наступного дня. Отже, контакти між солдатами та їхніми подругами були дозволені лише на американській базі, тому жінки мали подати заявку на перепустку, що спричиняло паніку серед українок, які мали стосунки з американцями. Вони знали, що їхні імена й адреси будуть внесені у списки таємної поліції, а їх звинуватять у зв’язках з іноземцями. Деякі американці відмовились просити перепустки для подруг; натомість інші вирішили ризикнути. Українки з Полтави відвідали і різдвяні, і новорічні танці на американській базі.
Американський офіцер Вільям Калута, будівельний інженер та офіційний історик бази, приїхав у Полтаву в травні 1944 року радянофілом. Він походив із сім’ї, що мала глибоке коріння в цій частині Європи й дотримувалася лівих переконань.Калута почав змінювати дружнє ставлення до радянців наприкінці 1944 — на початку 1945 року, коли колеги попросили його допомогти їхнім подругам, які мали проблеми з місцевим управлінням НКДБ. Коли Калута запитав представників таємної поліції, чому жінок заарештовують, допитують і конфісковують їхні паспорти, отримана відповідь була доволі стандартна на той час: мовляв, ці жінки — повії, а радянці робили американцям послугу, захищаючи їх від венеричних хвороб. Поспілкувавшись із самими жінками, Калута дізнався, що після арешту їх зазвичай запитували, чому вони мають стосунки з американцями. Потім жінкам наказували шпигувати за їхніми американськими друзями та збирати якомога більше інформації про те, що вони робили чи казали. Таємна поліція змушувала жінок підписувати документи, у яких зобов’язувала мовчати про те, що з ними сталося у відділку під загрозою кримінального покарання.
Жінки зазвичай не ризикували відмовляти напряму, — писав Калута, — але зазначали, що їхнє з американськими коханцями спілкування зазвичай обмежувалося сексом. Англійською вони могли сказати хіба що «кохай мене» та «поцілуй мене», а їхні американські обранці погано говорили російською. Пізніше Калута написав, що мовні знання солдатів обмежуються «російською для спалень». Видавалося, що офіцери НКДБ знайшли розв’язок для цієї проблеми. За місяць вони наказували дівчатам покинути коханих та почати стосунки з іншими американцями, сподіваючись, що ті розмовлятимуть російською чи українською й будуть кориснішими для розвідки. Деякі так і робили, однак інші відмовлялися. Коли Калута запитав тих жінок, які, попри розпорядження НКДБ, мали стосунки зі своїми американськими кавалерами, чому вони це роблять, то виявив, що дівчата, як видавалося, змирилися з долею й психологічно були готові до в’язниці. Вони покладали надії на те, що американські військовослужбовці та їхні командири зможуть за них заступитися [20].
Контррозвідка й таємна поліція посилено вербували жінок, які мають стосунки з американцями, однак досягли в цьому перемінного успіху. У лютому 1945 року Полтавське управління НКДБ повідомило, що завербувало одну інформаторку серед жінок, які відвідали різдвяну вечірку на американській базі, а іншу серед тих, хто був там на новорічній вечірці. Першою вони вмовили співпрацювати сімнадцятирічну школярку на ім’я Ірина Рогінська. Дівчину запросив капелан майор Кларенс Стриппі, відповідальний за організацію різдвяної вечірки. Рогінська вже була в списку українок, які мали побачення з американцями, і підтвердила, що вперше познайомилася з американським військовослужбовцем у червні 1944 року. Насправді в неї було кілька зустрічей з підполковником Вільямом Джексоном, який відповідав за надання медичних послуг на базах. Оскільки в секретної поліції не було іншої компрометувальної інформації щодо Рогінської, вони вирішили завербувати її й додали до списку агентів під псевдо «Михайлова».
Таємну поліцію цікавила інформація не тільки про американців, але й про радянських жінок, які з ними мали стосунки, і Рогінська відповідала вимогам, адже мала багато зв’язків і з тими, і з іншими. Фаїна Агєєва, на кілька років старша за Рогінську, зустрічалася з американським сержантом Реєм Монґжоу, тож він запросив її відвідати новорічну вечірку. Її завербували під псевдо «Мацулевич». У звіті таємної поліції зазначали, що обидві жінки бажають співпрацювати. Незацікавленій стороні вони, мабуть, розповіли б геть іншу історію про своє вербування. Щойно спецслужби дізналися про їхні побачення з американцями, на кону ставало їхнє майбутнє, а може, і свобода [21].
(Не)щасливе воєнне кохання: радянсько-американські шлюби
Американські командири також хотіли, щоб їхні підлеглі й думати забули про можливість одружитися з радянкою. У Москві генерал Дін виклав цю політику в меморандумі, який надіслав полковнику Кесслеру на початку операцій човникових бомбардувань у травні 1944 року. У меморандумі він зазначав: «Якщо представник Збройних Сил США на службі в СРСР одружиться з громадянкою Радянського Союзу під час перебування в Росії, його буде негайно звільнено від обов’язків і переведено на базу поза межами СРСР. Досвід Державного департаменту й американської армії та флоту під час служби в СРСР показав, що, коли американець одружувався з росіянкою, виникали ускладнення й розбіжності. Щоб усунути ці незручні ситуації, від шлюбу треба відохочувати. У жодному з дочасних випадків американський громадянин не зміг виїхати разом зі своєю дружиною» [22].
Деякі американці залишали Полтаву з розбитим серцем: в Україні вони зустріли любов усього життя, але не змогли одружитися. Серед них був сержант Пилип Міщенко. Син українських емігрантів у Сполучені Штати (батько походив з Російської імперії, а мати — з Австро-Угорської), Міщенко був авіамеханіком, вибраним для участі в «Шаленці» завдяки знанню російської та української мов. Мовні навички були потрібні на базі, тож Міщенко допомагав перекладати розмови між американськими офіцерами та радянцями, а також сприяв контактам товаришів із місцевими дівчатами. Його знання мов природно й негайно спровокувало підозри, що він шпигун. СМЕРШ завербував радянського механіка, одного з колег Міщенка, щоб за ним стежити [23].
Агенти СМЕРШ невдовзі виявили зв’язок Міщенка з Оленою Семиженовою, привабливою молодою блондинкою, яка працювала в місцевому поштовому відділенні. Коли радянці почали цькувати місцевих жінок, які мали стосунки з американцями, Семиженова стала головною мішенню кампанії таємної поліції. За одинадцять місяців їхнього роману її п’ять разів заарештовував НКВС. Олені повідомили, що Міщенко шпигун, і наказали на нього доносити. Вона відмовилася, сказавши, що він не шпигун і доносити немає про що. Вони далі її арештовували за відмову від співпраці. Після п’ятого арешту, коли її заарештували на дві доби, глибоко засмучений Міщенко пішов у місцеве управління НКВС, щоб дізнатися, що з нею. Черговий повідомив йому, що його наречена-комсомолка начебто була повією, спала з німцями й мала венеричну хворобу.
НКВС відмовилося звільнити Олену. Коли її мати благала відпустити дочку, співробітники спецслужб стверджували, що в усьому винен Міщенко. «Сьогодні наші союзники, завтра — наші вороги», — таке пояснення вони дали матері Олени, яка переконувала їх, що її дочка має стосунки з другом, а не ворогом Радянського Союзу. Міщенко звернувся по допомогу до генерала Ковальова, який запевнив його, що Олену заарештували помилково. Справді, її незабаром відпустили. Вона сказала Міщенку, що, перед тим як таємна поліція відпустила її, її розбудили серед ночі на допит і повідомили, що він її кинув. Потім Олені сказали, що американець її не гідний і погрожували десятьма роками позбавлення волі, якщо вона далі з ним водитиметься. Нарешті вони змусили Олену підписати зобов’язання, що вона ніколи нікому не скаже, що сталося з нею під вартою [24].
Попри безперестанне цькування НКВС, Міщенко та Олена вирішили одружитися. Батько Міщенка в Америці дав своє благословення; утім цього не зробило посольство США в Москві. Коли Міщенко прилетів у Москву й подав у посольство клопотання про дозвіл на шлюб, його прохання відхилили: політикою військової місії США було перешкоджати укладенню таких шлюбів, з огляду на відмову радянського уряду дозволяти радянським дружинам покинути країну зі своїми чоловіками-американцями. Міщенко повернувся в Полтаву з поганими новинами, через які Олена впала в депресію. Згідно з повідомленнями СМЕРШ, вона боялася, що коли Міщенко поїде, таємна поліція буде вільна з нею робити, що заманеться. Контррозвідники були стурбовані тим, що Міщенко може спробувати вивезти наречену з країни, відправивши її рейсом у Тегеран. Міщенко покинув Полтавську авіабазу в червні 1945 року. Олена Семиженова залишилася в Полтаві, перебуваючи під слідством таємної поліції [25].
Калута, який намагався допомогти Міщенкові у стосунках з радянцями і додав розповідь про його стосунки з Оленою в історію Східного командування, був єдиним американцем, закоханість якого в Полтаві мала щасливе завершення. У квітні 1945 року Калута одружився з американкою, другою лейтенанткою Клотільдою Ґовоні, медсестрою Полтавської авіабази. Їхнє весілля зареєстрували в міській раді Полтави в присутності численних гостей. Капітан Тримбл, старший офіцер на базі, виступив у ролі батька Клотільди. Офіцери Червоних ВПС залюбки принесли подарунки на весілля. Молодята провели кілька тижнів медового місяця в Єгипті, хоч їхній відліт із Полтави був відкладений через квітневу заборону на рейси [26].
* * *
У травні 1945 року Калута повернувся, щоб узяти участь у закритті американської бази в Полтаві. 23 червня Тримбл і Калута стали останніми американськими офіцерами, які покинули базу. Тримбл полетів «Дуґласом С-47 Скайтрейн» у Москву, звідки вирушив до штаб-квартири USSTAF у Парижі. Калута таким самим літаком вилетів у Каїр. Повністю відданий своїй новій ролі офіційного історика місії, він узяв із собою дорогоцінний вантаж документів Східного командування, які стануть основою для його історії та одним із джерел цієї книжки. Діяльність полтавських баз фактично завершилася. Їхня історія тільки починалася [27].
Безпосередня зустріч із радянськими союзниками справила потужне враження на американців, хоча для багатьох ішлося зовсім не про те перетворення, на яке розраховували їхні командувачі чи якому могли б тішитися господарі-радянці. Приїхавши в Україну з великими сподіваннями й великою симпатією до радянців, вони залишали її вкрай розчарованими і — найчастіше — навіть відкрито ворожими до режиму.
Цей текст є фрагментом з книги Сергія Плохія «Забуті покидьки Східного фронту» (Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2020). Публікується з дозволу Автора та Видавництва. У публікації використано ілюстрації, надані Автором. Усі права застережено. Будь-яке відтворення можливе лише з дозволу Автора та Видавництва «КСД»
____________________________
Сергій Плохій (Serhii Plokhii) – професор історії Гарвардського Університету, обіймає посаду «Mykhailo Hrushevsky Professor of Ukrainian History» (третій після Омеляна Пріцака та Романа Шпорлюка), один з провідних спеціалістів з історії Східної Європи у Північній Америці. Член наукової ради “Українського історичного журналу”. Раніше був професором історії в Університеті Альберти та тимчасовим директором Канадського інституту українських студій (CIUS). Відтак 10 років працював першим співкерівником Центру українських історичних досліджень імені Петра Яцика при Канадському Інституті Українських Студій. Активно долучився до проекту перекладу праць М.Грушевського, був одним з редакторів трьох томів «Історії України-Руси» (History of Ukraine Rus). Наукові інтереси зосереджені на дослідженні раннього періоду нової історії (XVI-XVIII ст.), а також охоплюють XIX-XX століття. Лауреат премії ім. Лайонела Ґельбера за найкращу англомовну книжку 2014 року з історії міжнародних відносин “The Last Empire: The Final Days of the Soviet Union” (Basic Books, 2014). У 2015 році був нагороджений премією Антоновичів. Серед основних праць українською мовою: “Наливайкова віра: козаки та релігія в ранньомодерній Україні” (К.: Критика, 2005); “Великий переділ: Незвичайна історія Михайла Грушевського” (К.: Критика, 2011); “Козацький міф. Історія та націєтворення в епоху імперій” (K.: Laurus, 2013); “Походження слов’янських націй. Домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусі” (К.: Критика, 2015); “Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності” (Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2016). Живе і працює у США.
____________________________
[1] Conversino, Fighting with the Soviets, с. 101.
[2]Підполковник Свєшников Абакумову, 25 вересня 1944 року, 14 с., тут 12, Архів СБУ, фонд 13, номер 1168, папки 260—273, тут 271.
[3]Альберт Лепавський генералу-командувачу, Східне командування USSTAF(через заступника командувача з управління), 10 липня 1944 року, 3 с., у AFH, 5201-1, т. II, част. I, бобіна B5121; Conversino, Fighting with the Soviets, с. 96—97.
[4] Полковник Чернецький Сергію Савченку, «Докладная записка по англо-американцам», 30 червня 1944 року, 10 с., тут 6 [1187], Архів СБУ, фонд 13, номер 1190, папки 52—57.
[5]Альберт Лепавський генералу-командувачу, Східне командування USSTAF(через заступника командувача з управління), 10 липня 1944 року, 3 с., у AFH, 5201-1, т. II, част. I, бобіна B5121; Conversino, Fighting with the Soviets, с. 97.
[6] [Albert Lepawsky], “History of Eastern Command, U.S. Strategic Airforce in Europe, 1941—1944”, Штаб-квартира USSTAF, 1944 рік, розд. V, “Recreation and Conflict”, підсекція “Dates and Fights”, с. 132—134, у AFH, 5201-1, т. II, част. I, бобіна B5121.
[7] Myhra, Frantic Saga, с. 47; [Albert Lepawsky], “History of Eastern Command, U.S. Strategic Airforce in Europe, 1941—1944”, розд. V, с. 132—133.
[8] [Lepawsky], “History of Eastern Command, U.S. Strategic Airforce in Europe, 1941—1944”, розд. V, с. 137.
[9] Там само, розд. V, с. 138.
[10] [Lepawsky], “History of Eastern Command, U.S. Strategic Airforce in Europe, 1941—1944”, розд. V, с. 144; Conversino, Fighting with the Soviets, с. 98.
[11] [Lepawsky], “History of Eastern Command, U.S. Strategic Airforce in Europe, 1941—1944”, розд. V, с. 132.
[12] Інтерв’ю Франкліна Гольцмана для BBC, 1995 рік; «Агентурное донесение, Источник «Михайлова», Принял Маркелов», 1 серпня 1945 року, 2 с., Архів СБУ, фонд 13, номер 1171, папки 68—68v, тут 68; Капітан Хейсін полковнику Цуріну, «Политдонесение», 5 вересня 1944 року, 1 с., Архів СБУ, фонд 13, номер 1200, «К литерному делу на авиабазу ВВС США, часть 2», папка 280.
[13] Полковник Горбачов, Справка на Катерину Станкевич, 8 серпня 1949 року, 2 с., Архів СБУ, фонд 13, номер 1169, папки 693—693v.
[14]Підполковник Свєшников, Меморандум, 4 с., Архів СБУ, фонд 13, номер 1168, папки 202—205.
[15] Підполковник Свєшников, Меморандум, 4 с., Архів СБУ, фонд 13, номер 1168, папки 202—205; Полковник Чернецький керівнику Другого управління, Народний комісаріат державної безпеки СССР, Федотову, 7 лютого 1945 року, Архів СБУ, фонд 13, номер 1201, папка 145.
[16] Kaluta, “History of Eastern Command, US Strategic Air Forces in Europe, October 1, 1944—March 31, 1945”, розд. I, с. 3.
[17] Conversino,Fighting with the Soviets, с. 120.
[18] Kaluta, “History of Eastern Command, US Strategic Air Forces in Europe, October 1, 1944—March 31, 1945”, розд. I, с. 4; Conversino, Fighting with the Soviets, с. 161
[19] Підполковник Свєшников Абакумову, «Докладная записка о сокращении американских военно-воздушных баз на территории СССР», 2 грудня 1944 року, 11 с., Архів СБУ, фонд 13, номер 1168, папки 328—338; Kaluta, “History of Eastern Command, USS trategic Air Forces in Europe, October1, 1944—March31, 1945”, розд. IV: Personnel Administration and Organization, с. 2.
[20]“Colonel Thomas Hampton”, Wings of War Webseum; Підполковник Свєшников Абакумову, ««Докладная записка о сокращении американских военно-воздушных баз на территории СССР», 2 грудня 1944 року, 11 с., Архів СБУ, фонд 13, номер 1168, папки 328—338; Kaluta, “History of Eastern Command, USS trategic Air Forces in Europe, October1, 1944—March31, 1945”, розд. V: Personnel Relations, с. 1; розд. IV, с. 1.
[21] George Uri Fischer, Insatiable: A Story of My Nine Lives (Філадельфія, 2000), с. 104.
[22] [Albert Lepawsky], “History of Eastern Command, U.S. Strategic Airforce in Europe, 1941—1944”, Штаб-квартира USSTAF, 1944 рік, розд. V, “Recreation and Conflict”, с. 147.
[23]Звіти СМЕРШ про Філіпа Міщенка та Олену Семиженову див. Архів СБУ, фонд 13, номер 1171, папки 3—36.
[24] Kaluta, “Eascom History, 1 October 1944 to 1 April 1945”, розд. 5: Personnel Relations, с. 31—32.
[25]Там само.
[26]Звіт агента, «Марков», травень 1945 року, 1 с., Архів СБУ, фонд 13, номер 1172, папка 125.
[27] Trimble and Dronfield, Beyond the Call, с. 256—258.
Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.
