Радянська новомова як об’єкт вивчення
Історичні зміни, що відбуваються з мовою і саме її функціонування досить тісно пов’язані з соціальною та культурною історією. В. Клемперер справедливо зауважував, що «якщо прийнято говорити про лице тієї чи іншої епохи, тієї чи іншої країни, то можна говорити і про його вираз, і цей вираз обличчя тієї чи іншої епохи передається в її мові. … Нехай хтось навмисно прагне приховати – лише від інших чи від себе самого – те, що він підсвідомо носить в собі, – мова викаже все»[1]. Такий взаємовплив досить чітко простежується у періоди історичних катаклізмів, на що звертав увагу ще відомий російський лінгвіст Євген Поліванов, роздумуючи над «зниженням штилю» сучасної йому мови учнів у бік мови соціальних низів: хуліганського і блатного жаргону[2]. Для розуміння змін у мові 1920-х рр. потрібно розглядати її не лише як засіб спілкування і передачі інформації, а як соціальний інструмент, особливо якщо враховувати той факт, що мова забезпечувала соціальне просування в умовах нового радянського суспільства.
Для визначення мови, характерної для ранньорадянського простору, найчастіше використовується поняття «новомова» («Newspeak», «новояз» – поняття, введене Дж. Орвеллом у романі «1984»). Орвелл цим терміном характеризував перехідну мову від «старої» до того її стану, коли нею не можна буде висловити жодну небезпечну для партії думку (думкозлочин): «Лексика була сконструйована так, щоб точно, а часто і досить тонко висловити будь-яке дозволене значення, потрібне члену партії, а, крім того, відсікти решту значень, рівно як і можливості прийти до них кружними шляхами»[3].
Перші спроби проаналізувати новомову радянського періоду робилися ще у 1920-ті рр., проте фахівці зверталися переважно до питань змін у системі мови, обумовлених більшовицьким переворотом і новим політичним режимом. У публікаціях того часу не завжди акцентувалася політична складова мовних змін і особливості радянської політичної комунікації нерідко розглядалися як новоутворення у мові в цілому[4].
Серед небагатьох досліджень 1920-х рр. на особливу увагу заслуговує монографія відомого вченого-лінгвіста, професора Афанасія Селіщева, в якій автор наводить низку цікавих спостережень над мовними інноваціями, пов’язаними з радянізацією суспільства[5]. Його робота мала піонерський характер, оскільки соціолінгвістика в той час перебувала на початковому етапі свого становлення, а спеціальні методи дослідження і обробки матеріалу не були ще вироблені, та й особливості самої цієї галузі мовознавства залишалися не цілком усвідомленими. Як зазначає В. Живов, у своїх соціологічних уявленнях А. Селіщев ґрунтувався на концепціях Е. Дюркгейма (поняття соціального факту) та почасти П. Сорокіна і це спрямовувало його у бік соціологічного функціоналізму, проте його погляди на те, які явища мови слід розглядати як соціальний факт і як визначати їх соціальну функцію, залишалися досить смутними[6]. Незважаючи на те, що глибинні проблеми нового радянського дискурсу залишилися поза межами цього дослідження, книга А. Селіщева до сьогодні залишається найбільш повним і найбільш професійним описом тих змін у мові, які були викликані катаклізмом 1917 року.
У поодиноких роботах, зокрема у дослідженні С. І. Карцевського, крім аналізу власне мовних фактів, йдеться про мову як «соціальне утворення» і звертається особлива увага на те, що вона чуйно реагує на політичні зміни і відображає розподіл суспільства на різні угрупування[7]. Автор, розглядаючи лексико-семантичні зміни в політичній мові після приходу до влади більшовиків, указує на партикуляцію значень в «старих» словах, на підвищену евфемізацію та інвективність політичної промови.
Українські дослідники того часу, зокрема мовознавці, також були вражені «мовною неохайністю», «надзвичайною макаронічною ляпаниною» не лише усного мовлення, а й друкованих видань[8]. Зокрема, за визначенням відомого мовознавця, професора Миколи Федоровича Сулими, газету «Народний учитель» можна назвати «справжньою кунсткамерою й конденсатом найпримхливіших трагікомічних наслідків не лише загальногазетної, а й спеціально освітянської мовної практики, мовних вправ»[9]. Науковець був упевнений, що його сучасникам і нащадкам неоціненну послугу зробить той дослідник, що самовіддано «захопиться» мовними особливостями «Народного учителя» й наважиться так «зацупить ту мову в своїй дослідницькій жмені, щоб аж водограй з неї приснув».
Намагалися досліджувати вплив соціальних факторів на мову й інші українські мовознавці, зокрема співробітники Харківської науково-дослідної кафедри мовознавства імені О.О. Потебні при Харківському інституті народної освіти (ІНО). Так, під керівництвом професора Дмитра Зеленіна була зібрана велика кількість воєнних термінів і різних червоноармійських словечок, що у достатній кількості проникали у розмовну та літературну (головним чином газетну) мови того часу[10]. Під керівництвом професора Олекси Синявського влітку 1923 року аспіранти секції української мови зазначеної кафедри створили «Комісію живого слова», в центрі уваги якої й перебували питання усталення й культури української літературної мови[11]. На засідання комісії, які проходили щосуботи, запрошували усіх бажаючих (оголошення про засідання публікували у газеті «Вісти»), зокрема частими гостями тут були перекладачі на українську мову, керівники курсів укрлікнепу. Увагою учасників комісії користувалися слова-терміни тогочасної української мови, розпочалася робота над збиранням картотеки вдалих новоутворень. Досліджували штучно скорочені слова, що було безпосереднім наслідком впливу на мову з боку уряду, вивчали їх походження, пропонували типологію. На жаль, значних досягнень у розробці цієї теми було мало, оскільки для результативності таких досліджень потрібні були тривалі спостереження над тими процесами, що відбувались у мові[12].
У 1920-ті рр. дослідників зацікавила і мова студентів та учнів, у тому числі і навчальних закладів УСРР, зокрема педагогічних – Харківського та Київського ІНО[13].
Проблеми мовного вираження в умовах тоталітарного режиму до сьогодні залишаються актуальним напрямком наукових пошуків[14]. У цьому дослідженні проаналізовано вплив тоталітарної системи на мову студентів радянської України 1920-х рр. та з’ясовано деякі характерні риси цієї мови, зокрема її лексичні та стилістичні особливості.
Новомова або мова пропаганди, мова революції, радянська мова, стала використовуватися в якості гіперстилю, у свою чергу впливаючи на загальноприйняті функціональні стилі мови (науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній і розмовно-побутовий). Як зазначають лінгвісти, між різними функціональними стилями того часу важко знайти посутню відмінність, оскільки функція мови була одна – вписуватися в координати ідеології й відповідним чином формувати мисленнєві процеси та свідомість людей[15]. Слід відзначити, що мовні інновації в українську мову переходили з російської майже автоматично. Дослідники, зокрема Ю. Шевельов, зауважують, що таке явище досить небезпечне для самостійного розвитку і навіть існування неросійських мов СРСР[16].
Радянська мова являє собою різновид тоталітарного мовного стилю і правомірно порівнюється з мовами інших тоталітарних режимів. Г. Медер виділяє особливості, характерні для мов усіх тоталітарних систем[17]. Серед них – спрощення фактів і подій суспільного життя до чорно-білої схеми (маніхейський світогляд); переважання в мові оціночних зворотів при одночасному зникненні нейтральних виразів; одноманітність мовних виразів, зникнення індивідуальних особливостей у висловах під впливом уніфікованої партійної мови; підміна загальноприйнятих понять і індивідуального ціннісного відчуття новими ідеологічними визначеннями.
Мова студентів: загальні зауваження.
Некоректно говорити, що мова студентів 1920-х рр. була універсальною у повсякденному спілкуванні. По-перше, слід розрізняти її вживання в академічній і соціально-культурній сферах, тобто у ситуації офіційного та неофіційного спілкування. Неофіційні побутові ситуації дозволяли значно вільнішу вербальну поведінку. За твердженням Л. Масенко, такий тип спілкування є більш динамічною структурою, яка чутливо реагує на зміни в суспільно-політичному житті й культурі народу і характеризується найбільшою відкритістю до інновацій та змін[18]. Саме через усні різновиди побутування мови здійснюється її зв’язок зі щоденним життям.
По-друге, існували вікові, територіальні, етнічні, соціально-класові, релігійні особливості[19]. У цілому ж, студентський соціолект виконував такі функції: об’єднував особу з групою, водночас вирізняючи субкультуру студентів поміж інших, а також був мовним знаряддям інтерпретації дійсності. Крім цих функцій, у досліджуваний період, в умовах дискримінації представників раніше привілейованих верств населення, мова стала ефективним засобом для конструювання студентами пролетарської ідентичності, необхідної для отримання освіти та інтеграції до радянського суспільства.
Слід зазначити, що студентство 1920-х рр. було конгломератом людей різного соціального походження, віку, рівня знань, політичних поглядів. Неприпустимих розмірів у цей час набула академічна неуспішність. Сучасні дослідження історій різних навчальних закладів свідчать про надзвичайно високу частку невстигаючих серед студентів. Кожного року залишалася низькою мовна кваліфікація абітурієнтів, що, своєю чергою, спричиняло мовну безпорадність студентів. Так, аналізуючи рівень знань з української мови абітурієнтів Київського державного університету, Л. Білозір зазначав: «Лише 20 відсотків вступників на літературно-мовний факультет орієнтуються в елементарній граматиці і 30 відсотків обізнані з половиною програмової літератури. Решта в цій галузі – цілковиті невігласи»[20]. Анкетування, що періодично проводилися у вищих навчальних закладах України показували, що більшість студентів не читали класиків не лише зарубіжних, але й вітчизняних і російських[21]. Як відомо, читання художньої літератури вирівнює мову, збагачує її, виховує стиль. Тому не дивно, що навіть у педагогічних навчальних закладах у 1930-ті рр. під час перевірок виявлялась надзвичайно велика кількість граматичних помилок у письмових роботах. За розпорядженням НКО у квітні 1933 р. у вишах України було проведено контрольний диктант з метою перевірки орфографічної письменності студентів. Результати його були невтішними. Так, у Дніпропетровському інституті професійної освіти, за свідченням співробітників кафедри мовознавства, наслідки диктанту були «жахливі і ганебні для кожного учбового закладу, тим більше для педінституту»[22]. Пересічна кількість помилок на кожного студента була 12,2, але й такі, що мали по 54 помилки на одну сторінку тексту. Аналогічна картина спостерігалася у Київському педагогічному інституті, де траплялося до 50 помилок у одній роботі. А перевірка студентів 1, 2 і 3 курсів Всеукраїнського інституту комуністичної освіти (Харків) показала, що більше 50% мають незадовільні знання з української мови, а добрі – до 5%[23]. Про такий низький рівень знань неодноразово говорили викладачі, та їхні сигнали були подібні до гласу волаючого в пустелі[24].
Культура повсякденного неофіційного мовлення студентів
У результаті згаданих факторів культура мовлення студентів була далекою від ідеалу. Як відзначав проф. М. Сулима, ця мова являла собою «тихий жах», сміх і горе».
Ініціативна роль у мовній культурі, на думку Є. Поліванова, належала «морській братві», особливо одеській, а самій Одесі дослідник приписує роль «прабатьківщини» загальноросійської блатної мови[25]. Саме звідти у студентському лексиконі з’являються широковживані слова: «дайош» («Той не студент, хто говорить: «Дайте». Пролетарський студент гримить: «Дайош!»[26]), «братва», «шамать» і «шамовка», «топать», «кинути в топку». Наприклад, слово «шамовка» в значенні «їжа» чи «шамать» (їсти) зустрічається не лише в усному мовленні, а й у письмовому варіанті, навіть у приватних листах і щоденниках, і українською, і російською мовами. У щоденнику студента Харківського зоотехнічного інституту М. А. Афанасьєва читаємо: «Дошамав запасний хліб, взяв зошити і пішов на лекцію», «Так я пройшов далеко, дорогою шамаючи сир», «…трохи потім перегодя взяв білого хліба, і шамав сьогодні взагалі якось похапцем» (1929–1932 рр.)[27]. У листі до батька 11 грудня 1928 р. заарештований студент Красноградського сільськогосподарського технікуму О. Я. Шендра написав: «Прошу передать мне пару білля, полотенце, мыло, носки, а с шамовки не надо потому, что я с 11 декабря обявляю себе смертельную голодовку»[28]. Ю. Юркевич (у 1925–1929 рр. – студент Київського політехнічного інституту) зазначав, що мова студента обов’язково «пересипалася напівблотними словечками, такими, як «шамовка», «топать»: це вважалося обов’язковим комсомольським жаргоном»[29]. Слово «топать» було розповсюджене й раніше, означало «іти потихеньку». У постреволюційний час широковживаними стали: «укоцать» – убити когось, «на декокті сидіти» – бути без грошей, «жлоб» – дурний, «буза» – ніщо, «грубо» – гарно (грубая вода, грубая погода). Слово «пацан» до середини 1920-х рр. витіснило в місті слово «хлопець». Словом «сидор» позначався мішок (клунок) з речами, особливо той, що беруть в дорогу: «Якщо буде тобі, Хомо, погано, забирай сидора і поганяй додому» – радила тітка Феська з п’єси І.Микитенка «Кадри» студентові Хомі[30].
Мовознавці зауважували, що зовсім не однаково, говорити «вкрасти» чи «збондрити», «свиснути», «шопнути». «Перше слово зазначає факт і може містити в собі, залежно від особи, певний осуд того факту, – підкреслював В. Щепотьєв. «Блатні»-ж слова, зазначаючи той самий факт, мають зовсім протилежний емоціональний зміст: осуду вчинку немає зовсім; навпаки, тут є певний присмак якогось молодецтва, є значною мірою похвала»[31].
Крім «блатних», розповсюджувалися вислови, що виникали на місцевому ґрунті і деякі з них були досить яскравими. Наприклад, замість звичайного «іди геть» використовували: «катісь колбасой», «одскоч, грязь, од подошви» (зневажливо), «топай холодочком по сімейному» (іронічно), «а не пішов-би ти вибриком» тощо. Хоч походження цих висловів визначити досить важко.
Такі неологізми можна було почути в містах, містечках і селах, «й від учня залізничної семилітки й від п’ятирічного хлопчика. Їх вживають і в селянській родині, і в родині робітничій, і в родині службовця інтелігента, вживають, як питоме слово, на якому не спиняється увага, яке не є щось особливе, нове, або нечемне й неґречне»[32]. Взагалі, можна говорити про помітний і визначений процес зміни лексичного складу сучасної мови в напрямку її жаргонізації, зазначав В.Петров[33].
Зауважимо, що описаний лексикон у вищій школі поширювався і зберігався тому, що студентам потрібно було постійно визначати себе як представників соціальних низів, а мова допомагала підтверджувати пролетарський статус. Коли б не було цієї потреби – не було б і необхідності у страшному жаргоні. Не були винятком і матюки: «Живе в кімнаті дев’ять чоловік, дев’ять молодців стосовно матюків. Щодо добірної, вишуканої лайки, їхній лексикон був незрівнянний і посідав перше місце»[34]. На зауваження у таких випадках традиційно відповідали: «Ми з походження пролетарі, а не якісь там інтелігенти, щоб нам і вилаятись як слід не можна було»[35]. Як бачимо, пролетарська молодь вважала матюки і жаргонні слова своєрідною «пролетарською» мовою, яка відрізняла їх від інтелігенції. Студентів, які виступали за чистоту мови від матюків і жаргону, звинувачували в різних «ухилах», відриві від мас, тож доводилося і їм вводити до свого лексикону всілякі «антибуржуазні» доповнення. Потреба ця зникає після вирівнювання у правах при вступі до вишів усіх категорій населення. А обов’язкові лінгвістичні елементи будуть подолані новим мовним стандартом у 1930-ті рр. і з часом зникнуть. Для мови, як і для інших сфер культури, характерною стане специфічна радянська благопристойність.
З іншого боку, «жаргони й сленг є і віддавна були тим ґрунтом, звідки приходять живущі соки до даної мови, ґрунтом, де безперешкодно точиться її життя»[36]. Проте у середовищі студентів переважно поширеним був російський жаргон, свідомий, навмисний жаргон. Витіснення української мови російською з побутової сфери усної комунікації, відсутність мовленнєвого середовища значно ускладнювало процес оволодіння нею. На цьому неодноразово наголошували мовознавці 1920-х рр., зокрема Олекса Синявський: «Ніде ніхто й ніколи не може вивчитися якоїсь мови практично в таких розмірах, як це потрібно для щоденного вжитку людині інтелігентної професії, без належного мовного оточення. Хоч мовне оточення й не одинока умова такого вивчення, та без нього годі й думати за більш-менш серйозне засвоєння мови»[37].
1920-ті рр. відомі як період українізації, у цей час відбувалося розширення сфер вживання української мови, освіта була серед пріоритетних напрямків. Залучення до вищої школи в результаті впровадження політики пролетаризації значної частки вихідців із сільської місцевості призвело до того, що в інститутах і технікумах з’явилися носії живої української мови. Та ставлення до україномовних вихідців із села не завжди було приязним. У Київському ІНО, як свідчить Докія Гуменна, діти з села та вчителів трималися окремо і говорили поміж собою українською, а інші студенти їх називали «селюками» і «плебеями». «Непмани» і містяни українську не використовували «і дивились на нас із явним презирством, як на нижчу інтелектуально верству»[38]. Про відсутність «особистої приязні й зрозуміння» з українською сільською більшістю серед студентів Харківського ІНО писав у своїх спогадах колишній його вихованець, професор Юрій Шевельов.
У відношенні до простого люду, особливо селюків, навіть якщо вони належали до комсомольської еліти, часто вживалося образливе слово «грак», яке залюбки вживали люди, які вважали себе робітничою аристократією, – писав П. Григоренко, зазначивши при цьому, що слово це він «чув доволі часто, не раз воно звучало і на мою адресу»[39].
Літературний варіант усного мовлення
Літературний варіант усного мовлення вживався переважно під час навчального процесу і вимагав від студентів певного самоконтролю, дотримання мовних норм, уважнішого ставлення до вибору відповідних слів.
Як правило, до вступу на навчання студенти перебували у вузькому місцево-мовному і часто-густо жаргонізованому оточенні, тож мова їхня була далеко не літературна. Як зазначалося, переважна більшість не читала художньої літератури, не робила письмових вправ, тому не мала навичок висловлювати свою думку на письмі. Лексика студентів була своєрідною сумішшю українських і російських слів. Зокрема, досить часто деяким словам через вплив діалекту, російської мови, або просто з нерозуміння надавалося невластиве їм у літературній мові значення. Тому постійно вживаними були «крапки, точки й кути зору», «відношення, значні досягнення, сучасні менти, необхідні пояснення», «поскільки, постільки», недоречні «являтися, торкатися, існувати, котрий», а також трафарети – «між тим», «так би мовити», що є кальками з російської «между тем» і «так сказать»[40]. Заняття, збори і різноманітні заходи студенти «переводили» (а не «проводили»), про що свідчать тексти того часу, наприклад, в резолюції загальних зборів студентів Вищого ІНО імені М. П. Драгоманова від 29 червня 1922 р. читаємо: «Студентство домагається рішучого та негайного переведення навчання всіх дисциплін українською мовою»[41]. Вплив російської мови позначився і на дієприкметникових словотворах на -ЧИЙ, рідше – на -ШИЙ, -МИЙ: «Доросла людина, УМІЮЧА розмовляти», «з початку СЛІДУЮЧОГО сторіччя», «нема нічого ЗАСПОКОЮЧОГО і в інженерно-економічному інституті» тощо. Несвідоме наслідування російського тексту, що його М. Сулима назвав «рабським мавпуванням»[42], значно перешкоджало лексично-семантичному оформленню української мови.
Такого «сміття й моветону» не цуралися навіть деякі синтаксично й лексично «ліберальні» професори української мови, тож не завжди могли бути зразком мовлення[43]. Одні викладачі говорили жаргоном, інші – надто академічною мовою, від якої, за висловом М. Бухаріна, «голова трещит» або взагалі не говорили українською мовою, ставилися до неї вороже[44]. Тож не дивно, що студенти українсько-російським суржиком зазвичай і писали, і говорили: «яка мені ріжниця», а частіше – «яка мені разниця», «во всяком случаї це дєло сюдине касається. Чого ти бізпокоїшся? Ну, виходьте ж до доски. Хто там посмілєй? Не говори так, а то в газету попадьош»[45].
Студентам важко було виробити власний стиль мовлення і через постійний вплив на них сухої мови «обіжників, відношень, положень, інструкцій» та іншої такого типу творчості відповідних установ. Окрім того, на кожному кроці студентів оточували «об’яви», «анкети для закінчивших» інститути та «одержуючих посвідчення». Тож не дивно, що студенти писали «И» замість «Е» і навпаки, «І» замість «О» у відмінкових формах (немає настрІю). На письмі і в усній вимові вживали провінційне «Е» замість літературного «ИТЬ» (бачЕ, говорЕ, виходЕ). Усе це – помилки не випадкові і не індивідуальні, а типові, помилки більшості (близько 70% студентів усіх курсів). Розділові знаки також ставили, аби поставити, а частіше вони взагалі були відсутні[46].
Частково така неприваблива картина в опануванні мови була наслідком відсутності усталеного правопису. Дослідникам, яким доводилось працювати з періодичними виданнями 1920-х рр., як республіканськими, так і регіональними чи відомчими, обов’язково впадає в очі відмінність правопису газети «Вісти» від правопису усіх інших видань, мови харківських газет від київських тощо. Аналогічне протиріччя було характерним і для тогочасних граматик української мови, що «не подають однакових правил про те саме явище»[47]. Ці явища можна списати на відсутність усталених норм української мови. Оскільки освічена людина звикла знаходити в елементарних граматиках одноманітні норми, то різноманітні трактування викликали недовіру, іронію, неприхильне ставлення до українізаторів, викладачів і, врешті, до самої української мови, у тому числі і в середовищі студентів. Проте наведені вище приклади неписьменності студентів були результатом не лише відсутності усталеного правопису, а й їхнього ставлення до мови. Завдання опановувати вищі наукові істини постійно наштовхувалося на підводні камені елементарної неписьменності – до чого та краватка, як немає сорочки! Дійсно, важко гризти граніт вищої математики, не знаючи таблиці множення. Так само нереально було опанувати загальне мовознавство чи українську мову за програмами для вищих навчальних закладів без знання елементарної граматики. Вирішення цих та аналогічних завдань лягло виключно на колективи вишів і виконувалося, хоча й нагадувало, за образним висловом проф. М. Сулими якісь «лінгвістичні операції з папугою»[48].
У цілому ж викладачі були дуже стурбовані тим, що «неохайність у лексиці», неспроможність висловити просто і зрозуміло власну думку, канцелярські штампи поруч з елементарною неписьменністю, не дасть можливості задовільно виконати програми, передбачені для студентів[49].
Внаслідок описаних вище впливів мова студентів була «дуже примітивна», справляла враження жаргону, українсько-російської мішанини, її характеризував убогий лексикон, що обмежувався здебільшого словами побутового або середньошкільного вжитку. Блатний жаргон на заняттях не використовували, до цього не дійшли, а нормативної лексики на означення абстрактних понять не вистачало у словниковому запасі. Намагаючись передати наукове твердження цими примітивними буденними словами, студент вибудовував «такі заплутані, кострубаті речення, рясно оздоблені чужими непотрібними словами, що дарма шукати в них якогось змісту»[50]. Викладачі були упевнені, що з мовного погляду «всі студенти, всіх курсів, відділів і факультетів – однаковісінькі, однотипні, «монолітні»…»[51]. Характерною ознакою мови студентів було невміння викласти думку в стислу, повну змісту, чітку словесну форму, навпаки, вона подекуди межувала просто з безсилою жестикуляцією під акомпанемент нерозчленованих звуків. Викладачі були занепокоєні таким станом: «Досить прислухатися до розмов між студентами під час перерви, простежити мову наших доповідачів на зборах, або референтів у аудиторіях, щоб упевнитись у тому, що у нас не доповідають, не говорять, не реферують, а «балакають»[52].
Мова ненависті/ворожнечі у студентському середовищі
Одна з найбільш явних особливостей радянського способу вираження – поділ на добро і зло. Це досягалося за допомогою використання слів, що мають або позитивну, або негативну конотацію, а особливо вживанням оціночних прикметників при іменниках. У вищих навчальних закладах також здійснювався пошук мови для опису соціально-структурного процесу, легітимізувалися категорії, якими можна було офіційно визначати викладачів та студентів. Роль публічного дискурсу й категорій радянської ідеологічної мови для самоідентифікації радянських громадян була надзвичайно великою.
Для характеристики неблагонадійних студентів і професорів, а також небажаних ситуацій, що виникали у вищій школі, тодішня пропагандистська машина небезуспішно використовувала нову лексику, яка допомагала формувати негативні образи соціально-ворожої молоді і старої професури. Вони були «ворожими» як щодо нової влади, так і до її перетворень на ниві освіти.
Наприклад, «стара» професура в офіційній періодиці зображувалася у карикатурному образі ворога – її називали «зубрами», «коршунами» (калька з російської, укр. – «шуліка»), «реакційними саламандрами», з яких потрібно скинути колір захисту і дати поле діяльності поза межами навчальних закладів. Ці випадки яскраво демонструють прояви зооморфізму як складової частини міфологізації суспільних процесів. Порівняння з тваринами об’єкта, що висміюється, було давнім і надзвичайно ефективний прийомом, спорідненим із карикатурою та байкою. Докладали чимало зусиль для того, щоб образ професора закріпився у масовій свідомості таким спотвореним. Це підтверджується словами одного зі студентів того часу, в майбутньому відомого літературознавця С. Крижанівського, який зазначав, що вся біда була в тому, що «здебільшого ми в ці стереотипи вірили, рівень нашої наївності і довірливості був тотожний рівню нашої дурості»[53].
Студентів з інших верств, які вступали до вишів під виглядом вихідців із робітників і селян, величали «вовками в овечій шкурі», «тарганами у шпарах»[54], постійно акцентувалося, що їх до «наших вузів пролізли сотні й тисячі»: «Недобитки клясового ворога всілякими способами намагаються підірвати наше соціалістичне будівництво. Вони пролазять у всі шпарини, надівають найрізноманітніші машкари, щоб легше, щоб непомітніше шкодити»[55]. Вони надзвичайно сильні і небезпечні, їхні «совині сліди» десь загубилися у технікумах та інститутах – «брудні, смердючі, мерзотні».
Радянський політичний дискурс показував необмежені можливості засвоєння актуальних варіантів маскування: «Буває, що дочка чи син непмана або куркуля, пробравшись до вузу, починають присисатися там, наче п’явка, все дужче та дужче. … Частину з-поміж них витягли за вушко та на сонечко, запропонувавши очистити лави пролетарського студентства»[56]. Слідом за центральною періодикою, лексику ненависті активно повторювали студкори в вишівських газетах: «Гірко навіть подумати, що ми 4 роки навчали в своїй, в пролетарській сім’ї клясового ворога, обер-лишенця, тихого жовтого ужа, що плавав навколо нас тихо, спокійно, поки хвиля пролетарського контролю не змила пляму з його замаскованого обличчя»[57].
Наприкінкі 1920-х – у 1930-х рр. широко починає вживатися абстрактний вислів «ворог народу» у поєднанні з словосполученнями, що указують на шкідницьку роботу цих «ворогів» серед трудящого народу: вони «звили гніздо» у пролетарських вишах, працюють «тихою сапою», «грають під сопілку класового ворога», від них почало «тхнути небажаним нам духом»[58]. Більш конкретними ворогами виступають у цей час «троцькісти», «зінов’євська банда», націоналісти, які також «через притуплення пильності і прояву ідіотської хвороби безпечності звили собі гніздо» у багатьох вишах.
Безпартійних студенток у періодиці величали «баришнями» (калька з російської), на відміну від комсомолок, яких називали «дівчатами». Особливої критики за «засилля баришень» зазнавали художні інститути, що вважалося типовим для усієї України. Були виведені образи «баришень» і «дівчат»: перші були з довгим волоссям і мали бліде обличчя, а дівчата – підстрижені і рум’яні[59]. Лише «баришні» могли носити «найкоротші спідниці, різнокольорові панчохи, модні зачіски, «беббі», довгі сережки, що скидаються на застиглі сльози, криваво-вармінні губи на синіх від пудри обличчях»[60]. Дітей інтелігентів, які, користуючись зв’язками батьків, вступають до вишів, минаючи класовий набір, називали «жоржиками»[61]. Поширення таких образливих слів-характеристик сприяло росту у середовищі пролетарських студентів зневаги до всього, що з зовнішнього боку нагадувало буржуазне минуле. Тому «барином», «баринею» чи «інтелігентом» легко могли обізвати лише за те, що хтось скаже, що плювати «противно і некультурно», або висловить своє негативне ставлення до вульгарних анекдотів, які розповідалися в колі студентів у темному кутку інститутського коридору[62].
Мову ненависті, а також офіційні радянські фрази і штампами, широко розповсюджені у періодиці, студентам необхідно було опановувати, якщо вони мали намір закінчити виш. Трафаретні вислови, приведені вище, у стінах інститутів звучали перш за все на зборах, мітингах, тобто в умовах офіційного спілкування. Там потрібно було викривати «ідейних відчуженців», вказувати на «чужородні тіла у здоровому організмі колективу» та вимагати вилучення їх («за вушко та на сонечко!» – розповсюджений вислів у 1920-ті роки). Д. Гуменна відзначала, що на таких зборах «усе штучно, бюрократично-протокольно, бездушно! […] Як тут нудно! Стандартні фрази виступів, мертвечина, без живого просвітку думки, літає в повітрі «громадська праця», себто якнайбільше накопичення напущених газетних фраз… І чому ці збори провадяться «па – русски»? Українською мовою виступав тільки дехто… Ні, не навертається душа, не приваблює тут ніщо! Чого ж я маю себе силувати, витрачати час на оці мертвецькі збори»[63]? Такі відчуття охоплювали і героя віршованої повісті з життя студентів «Василь Найда» С. Голованівського:
Чортом на нього перли
Слова конференцій,
Нарад,
Промов
Та інші газетні перли…
Як бачимо, мова ненависті використовувалася для характеристики класово-чужих радянській владі студентів, яких автоматично маркували як «соціально-ворожих». Такі студенти, як і стара професура, наділялися нехарактерними для людської сутності якостями, ототожнювалися з тваринами чи паразитами, тобто цілеспрямовано йшла дегуманізація їхнього образу. Шкідників не шкода, їх потрібно знищувати. Студентська преса пропонувала і методи знищення: до «такого сміття» пропонувалося «взяти мітли такої, щоб аж загуло» і «викурити» чи «вимести» із радянських навчальних закладів; можна було також скористатися «гострим ланцетом». Та й рубрика «дезінфекційна камера», що була створена у 1929 р. у журналі «Студент революції», переконувала у необхідності знищення «паразитів». З іншого боку, мова ненависті дозволяла «своїм» почуватися вищими і кращими від «інших/чужих/ворогів».
Вплив на мову радянських нововведень
Також на мові позначився конфлікт між старими культурними звичками та новим радянським простором. Загальновизнано, що новий життєвий простір створюють нові імена. Тому пам’ять про події, пов’язані з встановленням радянської влади, мали формувати у просторі міст нові назви. Відразу ж після її проголошення почалися перейменування вулиць і площ міст, заводів, навчальних закладів, які нагадували про старий режим на інші, які пов’язувалися з уявленнями про нові часи і нових героїв. Особливо активно – після постанови ВУЦВК від 1923 р. про перейменування населених пунктів. Ментальність тієї епохи потребувала, щоб усе носило чиєсь ім’я. Часто це були імена живих діячів. Ця епоха залишила значний слід у топоніміці міст, перейменовували і вищі навчальні заклади, частіше вони отримували імена відомих революціонерів, рідше – видатних науковців. Наприклад, Харківському ІНО 31 березня 1922 р. було присвоєно ім’я відомого українського вченого О.О.Потебні[64], а Вищий ІНО у Києві у 1921–22 рр. носив ім’я М. П. Драгоманова. Протягом 1920-х рр. деякі професори (М. К. Зеров) і студенти неодноразово зверталися з пропозиціями щодо повернення цього імені інституту, зокрема у 1926 р. на студентських зборах, присвячених пам’яті М. П. Драгоманова, ректор інституту отримав 24 записки студентів з пропозицією щодо повернення назви[65]. Але це були винятки, більшість інститутів носили імена відомих революційних діячів – Х. Раковського (Київський політехнічний, Катеринославський медичний, Харківський сільськогосподарський інститути, Житомирський землевпорядний технікум), В. Чубаря (Київський кооперативний інститут, Запорізький індустріальний технікум), Л. Троцького (Кам’янець-Подільський ІНО), Н. Крупської (Херсонський ІНО), Є. Бош (Київський інститут народного господарства), В. Леніна (Харківський технологічний інститут, Київський електротехнікум), Артема (Дніпропетровський гірничий інститут) чи революційних подій – Жовтневої революції, Профінтерну, Х роковин Жовтня тощо.
У новому просторі людина зі старими культурними навичками, як відзначав А. Селіщев, відчувала себе незатишно, на противагу носіям нового дискурсу, котрі відчували себе господарями життя і володарями людських доль[66]. Особливо незвичним було вживання абревіатури, яка поширилася в усіх сферах радянського життя, у тому числі і в системі освіти. Тож людина старої формації губилася між Наркомосом, АТЗ, ВУАН, КІНО, губпрофосом, лікнепом, а для більшовиків і їх прибічників такий вербальний ландшафт був своїм, рідним. Знання цієї абракадабри букв дискурсивно виділяло нову компартійну і комсомольську еліту. Студенти ж досить часто переробляли власні назви новостворених радянських структур. Так, студенти Академії теоретичних знань, яка була створена на базі реорганізованого Харківського університету у 1920 р., жартома величали її «Академією терзань»[67], а, за спогадами академіка Д. С. Ліхачова, який з 1923 по 1928 р. навчався у Петроградському університеті, студенти новостворений «факультет общественных наук расшифровывали как «факультет ожидающих невест»[68]. ОГПУ (російською мовою) розшифровувалося як «О, господи! Помоги убежать!», а навпаки – «убежишь – поймают, голову отрубят»[69]. Українською ГПУ розшифровували як «Господи, пом’яни убієнних» чи «Гвардія палачей України» (як говорив один із героїв Ю. Смолича, саме палачей, російською – «ніяких українських слів тут не може бути, як не може бути більшовиком щирий українець…»)[70].
У цей час зникла частина самоназв і звертань, смисл інших зазнав якісних змін. Так, колеги стали товаришами. Взагалі слово «товариш» було у вжитку тривалий час і використовувалося там, де мова йшла про вільні об’єднання людей, засновані на принципах рівноправ’я. Лише у ХХ ст. з’явилося нове значення – однодумець у політичній боротьбі пролетаріату проти експлуататорів, що прийшло із партійного (соціал-демократичного) лексикону. Дослідники зауважують, що до середини 1920-х рр. воно стало вживатися не лише щодо соратників по партії, але й щодо всіх радянських людей[71]. Це слово стало ключовим у словесності радянської культури, символом радянської епохи. Звертання «колеги» поступово зникло зі студентського і професорського вжитку. На початку 1920-х рр. воно ще звучало в аудиторіях. І.М.Буланкін згадував: «Звертання самі вишукані. Навколо чути: «господа», «колеги». Більше – «колеги» – солідніше звучить. Та й спокійніше: не рівний час, натрапиш на якогось нахабу – вилаяти може. І слово «товариш» вимовляєш з якимось особливим присмаком і лише до дійсного товариша»[72].
Особливо важко було перейти на таке звертання викладачам інститутів. Тому навіть на випускних мітингах можна було почути: «Господа курсанти»[73]. І. Микитенко так описує характерний для професорської корпорації того часу діалог: «Важкувато, Павле Михайловичу? Нічого, звикнете. Я, ви знаєте, дома щовечора вправляюся. Перед люстром отак стану і почну. «Товариші студенти». І звик. А ви – гаспада. Хіба ж можна?»[74] З часом вишівський професор вже «вільно вживав слово «товариш», ніби воно ніколи й не було йому символом насильства та розбою, – він уже його перетравив, обточив на ньому всі гостряки й вимовляв тепер, не ранячи собі рота»[75]. І в середині 1920-х рр. вже зовсім смішно звучало вічне запитання професора Київського ІНО Є.К. Тимченка, коли до нього зверталася котрась із студенток: «Панна чи пані?», «це було тим більше смішно, що вже всі в цім бордовім палаці науки, від професора до кривого сторожа, були «товариші»[76].
Змінилося і звертання до професури. Слід зазначити, що широко пропаговане «товариш викладач» не прижилося, а звертання на ім’я та по батькові пролетарські студенти вважали ознакою «чужих». У цьому відношенні характерним є лист до студкомісії Київського політехнічного інституту, в якому студента Є. Лонського звинувачували в тому, що «немає жодного викладача, якого б він називав інакше, як по імені й батькові», тобто витримує «дійсно студентський тон» у відношенні до професури, «а на нашій мові це зветься підлабузництвом»[77].
А. Селіщев у своєму аналізі мови зауважив, що деякі більшовицькі лідери, провівши роки в еміграції, у своїх статтях, публічних виступах механічно впроваджували німецькі, французькі, польські звороти і вирази[78]. Слідом за партійними функціонерами слова іноземного походження набули широкого розповсюдження в мові студентів. Серед них були і важливі слова нового дискурсу влади – комісар (у вишах – політкомісар), пролетаріат, депутат, гегемон. Без такої лексики неможливо було зрозуміти програмні положення більшовиків. Такими термінами рясніють постанови студентських зборів, протоколи, привітання. О. Корнійчук писав, що «ми тоді дуже любили іноземні слова й користувалися ними до місця й не до місця», тож, коли він ударив студента, який образливо говорив про В. Маяковського, «бюро комсомольської організації винесло постанову, де було записано, що я в основному правий, але в дискусії застосував некультурний аргумент»[79].
* * *
Унаслідок описаних вище впливів мова студентів вищих навчальних закладів радянської України 1920-х – початку 1930-х років була «дуже примітивна», справляла враження жаргону, українсько-російської мішанини, її характеризував убогий лексикон, що обмежувався здебільшого словами побутового або середньошкільного вжитку. Тут було виділено і проаналізовано деякі характерні риси цієї мови в залежності від її вживання у академічній і соціально-культурній сфері, тобто у ситуації офіційного та неофіційного спілкування. До них належать: розповсюдження арго злочинного світу – так званої «блатної» мови; спрощення мови за рахунок низьких соціолектів, армійської та матроської мови, а також популярної нецензурної лайки та ненормативної лексики; антропонімічні зміни. Крім того, студентська мова увібрала до себе такі риси радянської новомови, як скорочення слів, слова іноземного походження, введення в лексикон малозрозумілих «вчених» слів.
Широке розповсюдження з утвердженням радянської влади мови ненависті щодо «чужих/інших/ворогів» та проникнення у мову численних інновацій було яскравим проявом процесу революційного знищення традиційного лінгвістичного капіталу. Студентам довелося опановувати відповідну лексику, яка і стала індикатором лояльності до влади, вказувала на належність до «своїх» і слугувала важливою гарантією соціального успіху.
Блатний жаргон на заняттях не використовували, а до середини 1930-х років переважна більшість вульгаризмів була витіснена також із повсякденного вжитку студентів у результаті нормування української мови. Деякі з них («шамать», «липовий») залишалися розповсюдженими, проте ними вже не хизувалися, вони втратили свою блатну специфіку. На рубежі десятиліть зменшилося використання абревіатур у виступах більшовицьких лідерів і текстах періодичних видань, а іншомовні запозичення, навпаки, утвердилися в мові. З часом новомова перестала асоціюватися з більшовицьким жаргоном, вона стала символічним (лінгвістичним) капіталом нової радянської інтелігенції та почала сприйматися як невід’ємний атрибут комуністичного режиму.
Текст підготований за матеріалами попередніх публікацій Авторки та доповнений новими матеріалами.
У публікації використано ілюстрації з архівів, музеїв ВНЗ України, періодики 1920-х-30-х рр. та карикатури Дені, запозичені з відкритих джерел.
________________________
Ольга Рябченко – історикиня, докторка історичних наук, професорка. У 1997 р. захистила кандидатську дисертацію, у 2012 р. здобула ступінь доктора історичних наук (тема дисертації – «Повсякденне життя студентів радянської України (1921–1936 рр.») З 1997 р. працює в Харківському національному університеті міського господарства імені О.М. Бекетова на посадах асистента, доцента, з 2000 р. – завідувачки кафедри історії і культурології. Наукові інтереси – історія, теорія та джерела повсякдення, історична антропологія, історія науки та освіти. Авторка 2 монографій, зокрема, “Студенти радянської України 1920–1930-х років: практики повсякденності та конфлікти ідентифікації» (Харків, 2012) та 9 колективних наукових досліджень. Опублікувала понад 140 наукових робіт, у тому числі: «Новомова і культура мовлення студентів радянської України 1920-х років» (Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. 2015. Вип. 23). Брала участь у міжнародних наукових конференціях та семінарах у Великобританії, Естонії, Італії, Канаді, Німеччині, Польщі, Росії, Сербії, Франції та інших країнах. Живе і працює у Харкові.
_______________________
[1] Клемперер В. LTI. Язык Третьего Рейха. Записная книжка филолога. – М., 1998. – 384 с.
[2] Поливанов Е. Д. Стук по блату // За марксистское языкознание. – М., 1931. – С.152–160; Поливанов Е. Д. О блатном языке учащихся и о «славянском языке» революции // За марксистское языкознание. – М., 1931. – С.161–172.
[3] Оруэлл Дж. 1984 // Оруэлл Дж. Избранное. – М., 1989. – С. 238.
[4] Будаев Э. В., Чудинов А. П. Эволюция лингвистической советологии // Политическая лингвистика. – Вып. 3(23). – Екатеринбург, 2007. – С. 9.
[5] Селищев А. М. Язык революционной эпохи. Из наблюдений над русским языком последних лет (1917–1926). – М., 1928. – 248 с.
[6] Живов В. Язык и революция. Размышления над старой книгой А. М. Селищева // Отечественные записки. – 2005. – №2.
[7] Карцевский С.И. Язык, война и революция / С.И. Карцевский. – Берлин, 1923. – С.11.
[8] Сулима М. Мова нашого студента // Записки ХІНО імені О. О. Потебні : у 3 т. Т.3. – Х., 1928. – С.19; 29.
[9] Там само. – С.20.
[10] Рябченко О.Л. Діяльність Харківської науково-дослідної кафедри мовознавства ім. О.О. Потебні ( 1920-ті рр.) // Збірник наукових праць Наук.-дослід. Ін.-ту українознавства. – 2006. – Том VІІІ. – С.238–249; Наука на Украине. – 1922. – №4. – Ст.389.
[11] О.С. В секції української мови // Червоний шлях. – 1924. – №1–2. – С.221.
[12] ЦДАВО України. – Ф.166. – Оп.2. – Спр.480. – Арк.303–304.
[13] Нагорський С. За культуру мови // Кузня освіти. – 1928. – №2. – С.9–13; В. Щепотьєв. Мова наших школярів // Етнографічний вісник. – К., 1926. – Кн.3. – С.76–80.
[14] Масенко Л. Т. Мова і суспільство: Постколоніальний вимір. – К, 2004. – 163 с.; Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциту: док. і матеріали / Упоряд.: Л. Масенко та ін. – К., 2005. – 399 с..
[15] Федорів М.Л., Федорів Я. Р. Дискурс тоталітаризму: проблеми мовного вираження // ІІ Міжнародна наукова інтернет-конференція «Теоретичні та прикладні проблеми філології». – 22–23 серпня 2011 р.
[16] Шевельов Ю. Двомовність і вульгаризм: Дисиміляція плинних в українській літературній мові // Видатний філолог сучасності: Наукові виклади на честь 85-ліття Юрія Шевельова. – Харків, 1996. – С.11; Масенко Л. Т. Мова і суспільство: Постколоніальний вимір. – С.103.
[17] Maeder H. Sprache und Totalitarismus // Hugo Moser: Das Auler Protokoll. – Dusseldorf, 1964. – S.15.
[18] Масенко Л. Т. Мова і суспільство: Постколоніальний вимір. – С.92.
[19] Рожков А. Ю. Советская молодежная субкультура 1920-х годов: языковые особенности // «Бренное и вечное»: Ценности культуры в прошлом, настоящем и будущем: тезисы Всероссийской научной конференции. – Великий Новгород, 1998. – С.139.
[20] Білозір Л. Із сторінок іспитових праць // За комуністичні кадри. Орган партійного комітету та професури Київського державного університету. – 1933. – 26 вересня.
[21] Рябченко О.Студенти радянської України 1920–1930-х років: практики повсякденності та конфлікти ідентифікації. – Х., 2012. – С.234.
[22] Ганебні показники // За більшовицькі педкадри. – 1933. – 27 квітня. – Підпис: Кафедра мовознавства.
[23] Опанувати українську мову // За масову ком.освіту. – 1932. – 25 листопада. – Підпис: Петличний.
[24] ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.20. – Спр.6451. – Арк.198; Там само. – Ф.7. – Оп.1. – Спр.1144. – Арк.51.
[25] Поливанов Е. Д. О блатном языке учащихся и о «славянском языке» революции // За марксистское языкознание. – М., 1931. – С.165.
[26] Москвин М. Хождение по вузам. Воспоминания комсомольца. – Paris, 1933. – С.11.
[27] Держархів Харківської області. – Ф.Р-6452. – Оп.6. – Спр.583. – Арк.168.
[28] Держархів Харківської області. – Ф.Р-6452. – Оп.2. – Спр. 2093. – Конверт.
[29] Юркевич Ю. Минувше проходит предо мною…. – М., 2000. – С.78.
[30] Микитенко І. Кадри / І. Микитенко. – Харків : Видавництво пролетарських письменників, 1932. – С.56
[31] Щепотьєв В. Мова наших школярів // Етнографічний вісник. – К., 1926. – Кн.3. – С.76
[32] Петров В. З фольклору правопорушників // Етнографічний вісник. – К., 1926. – Кн.2. – С.45.
[33] Петров В. З фольклору правопорушників. – С.44.
[34] З життя Артемівського БПСу // Студент революції. – 1929 . – №4. – С.49. – Підпис: А. І.
[35] Там само.
[36] Шевельов Ю. Двомовність і вульгаризм: Дисиміляція плинних в українській літературній мові. – С.11.
[37] Масенко Л. Т. Мова і суспільство: Постколоніальний вимір. – С.97.
[38] Гуменна Д. Дар Евдотеї: Іспит пам’яті. Кн. 1. – К., 2004. – С.185–186.
[39] Григоренко П.Г. Спогади. – К.: Україна, 2007. – С.71.
[40] Сулима М. Мова нашого студента. – С.24.
[41] ЦДАВО України. – Ф.166. – Оп.2. – Спр.287. – Арк.65.
[42] Сулима М. Проблема літературної норми в українській мові // Шлях освіти. – 1928. – №4. – С.141.
[43] Сулима М. Мова нашого студента. – С.22.
[44] Рябченко О. Л. Українізація вищої школи в Україні у 1920-х – на початку 1930-х років // Вісник Харківського державного університету. – 1997. – №396. – Вип. 29: Історія. – С.149.
[45] Сулима М. Мова нашого студента. – С.21,24.
[46] Там само. – С.22.
[47] Сулима М. Проблема літературної норми в українській мові // Шлях освіти. – 1928. – №4. – С.132.
[48] Сулима М. Мова нашого студента. – С.25.
[49] Білозір Л. Із сторінок іспитових праць // За комуністичні кадри. Орган партійного комітету та професури Київського державного університету. – 1933. – 26 вересня.
[50] Нагорський С. За культуру мови // Кузня освіти. – 1928. – №2. – С.10.
[51] Сулима М. Мова нашого студента. – С.19.
[52] Нагорський С. За культуру мови // Кузня освіти. – 1928. – №2. – С.10.
[53] Рябченко О.Студенти радянської України 1920–1930-х років… – С.261.
[54] Раєв М. Таргани в шпарах // Студент революції. – 1929. – №5–6. – С.32.
[55] Рашпіль А. Куркульські культпропи // Студент революції. – 1933. – №2. – С.10.
[56] Вопитна. Відіб’ємо маневри класових ворогів // Студент революції. – 1929. – №1–2. – С.66.
[57] Обер-лишенець // Студент жовтня. Орган студентів, професорів, викладачів та службовців інститутів: Інженерно-економічного, пляново-економічного, обміну й розподілу та Радянського будівництва і права. – Харків, 23 лютого 1931 р. – Підпис: М. Октябрьов.
[58] Терук В. Машкару зірвано // Студент революції. – 1933. – №4. – С.32.
[59] Нагрузка, кино, базар, девчата // Комсомольская правда. – 1926. – 5 января.
[60] Будні в муздрамінституті // Комсомолець України. – 1928. – 15 грудня. – Підпис: Старик.
[61] Учащиеся» по протекции // Комсомольская правда. – 1928. – 20 октября.
[62] Амтов. О галстуке и прочем // Красное студенчество. – 1926. – №1. – С.41–42.
[63] Гуменна Д. Дар Евдотеї: Іспит пам’яті. Кн. 1. – К., 2004. – С.180.
[64] Рябченко О. Л. Харківський інститут народної освіти імені О.О. Потебні (1921–1930 роки). – Х., 2000. – С.70.
[65] ЦДАВО України. – Ф.166. – Оп.6. – Спр.4619. – Арк.5.
[66] Селищев А.М. Язык революционной эпохи. – С.200.
[67] Копиленко О. Коротка автобіографія // Про Олександра Копиленка. – К., 1971. – С. 3.
[68] Лихачёв Д. С. Избранное. Воспоминания. – СПБ.,1997. – С.144.
[69] Маньков А.Г. Из дневника рядового человека // Звезда. – 1994. – №2. – С.143.
[70] Смолич Ю. Пасажири // Студент революції. – 1924. – №3–5. – С. 34.
[71] Выходцева И. С. Концепт «свой – чужой» в советской словесной культуре (20-30-е гг.): дис. … канд. филол. наук: 10.02.01. – Саратов, 2006. – С.122.
[72] Академик Иван Николаевич Буланкин / [сост. Н. И. Буланкина, П.А.Калиман, А.Ф.Коченков и др.]. – Х., 2004. – С.70.
[73] Жизнь студентки Медицинского института г. Харькова в 1921–1925 годах Гороховой В. Н. //Музей історії Харківського медичного університету. – С.7.
[74] Микитенко І. Кадри. – Х., 1932. – С.66.
[75] Підмогильний В. Місто. – Х., 2005. – С.54.
[76] Гуменна Д. Дар Евдотеї: Іспит пам’яті. – С.203.
[77] ЦДАВО України. – Ф.166. – Оп.9. – Спр.331. – Арк.10.
[78] Селищев А. М. Язык революционной эпохи. – С.205.
[79] Корнійчук О. Є. Автобіографія // Корнійчук О. Є. Твори: в 5 т. – Т. 5. – К., 1968. – С.11.
Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.
