Ні, він не повідомляє розвідці АТО про пересування російських військових на Луганському напрямку. І він не виступає з промовами перед українськими волонтерами. Все простіше, ніякої патетики: кожні два дні він веде політінформацію серед російськомовних мешканців однієї з велетенських чиказьких будівель, де мешкають сотні колишніх жителів України та СНГ. Більшість з них давно вже “підсіла” на російське телебачення. Принаймні чверть – “лапшоїди” і “ватники”. Ось цим ватникам (і не тільки їм) він терпляче пояснює, чим є імперська ненажерливість і що значить відстоювати незалежність, коли з заходу тебе цькують за войовничість, а на сході щоденно знищують твоїх дітей, солдат українського війська. З витримкою і гідністю, доводить своїм слухачам, що нескінченна телебрехня з “Russia Today” затьмарила їхнє розуміння подій, і що насправді на сході України іде війна між совковим і несовковим. Між всім тим, що його слухачі радо залишили тридцять років тому, і тим, чим вони насолоджуються зараз. Між презирством до населення і елементарною повагою до людини.
Його слухають і прислуховуються. Не тільки тому, що в нього чудова пам’ять на імена і цифри. І не тільки тому, що його жвава розмова захоплює навіть найбайдужішого “ватника”. А тому, що йому сто два роки. Подивіться на фото 27 січня 2018 р.: на святковому торті “102”. “Не треба ресторану, це ж не ювілей!” – пояснів своєму синові і моєму другові Абрам Ілліч Мафтер.
Він народився в Бердичеві 1916 року в заможній сім’ї купця другої гільдії. Радянська влада відібрала в родини все майно, 48-річний батько невдовзі помер, шестирічний Абрам з мамою переїхали до Києва. Після семирічної школи про вищу освіту для хлопця не йшлося, бо вважався сином класового ворога. Поки не заробив пролетарський стаж, працював театральним освітлювачем, пам’ятає всіх березільских акторів – і акторів театру Франка 1930-х. Може розповісти, як публіка аплодувала Бучмі, реготала на первомайській п’єсі “Містечко Ладеню”. З 1940 по 1946 служив в артилерії, але про жахи воєнних років розповідає коротко: до 1943 радянської авіації майже не бачив. Пам’ятає всіх, з ким воював поруч – насамперед тих, хто загинув двадцятирічним, втративши всіх рідних по той бік фронту, не залишивши дітей, чиї імена тільки Абрам Ілліч згадує. Після війни і до кінця 1980-х років – працював інженером-геодезистом. В Чикаго бігав босоніж берегом Мічіганського озера, але в 95 відчув перше нездужання.
За столом нас було шестеро, ми пили горілку і шампанське, Абрам Ілліч розповідав нам про навколишню молодь — вісімдесятирічних мешканців його будинку, симпатиків Кремля, нездатних відчути брехню журналістів і телекоментаторів, байдужих до правди. Він називає їх дитсадком, бо вони років на двадцять п’ять-тридцять молодші за нього. І дбає він про них, як про дітей – нехай нерозумних, нехай зарозумілих, але своїх дітей.
Я пив за чудо під назвою Абрам Ілліч Мафтер, тягнув патоку новітньої чиказької горілки місцевого єврейського бренду “Коваль” і думав про два питання. Перше: де той ген пам’яті, співчуття і цікавості, який підтримує стодвохлітню людину в жвавому і бадьорому стані? Чи він культурного, чи то соціального походження (бо позитивістам і соціальним дарвіністам віри в мене немає)? І друге: чи це народження за рік до двох революцій, яке сприяло появі в Абрама Ілліча отого відчуття дистанції від сучасності, отого погляду на теперішнє через призму давноминулого – плюсквамперфектного погляду, надихнуло його критичне мислення і вільну думку?
Я розпитував про робочий та інженерний досвід: Абрам Ілліч не згинався перед начальством, не підлабузнювався перед владоможними антисемітами. Він плекав власну гідність впродовж цілого життя. І продовжує відстоювати її, боронячи хлопців-атошників, згадуючи про них, як він згадує про своїх друзів-артилеристів з тієї іншої війни.
Утім, я ніде не читав, що почуття власної гідности—запорука тривалого життя і прозорого розуму.
__________________
Йоханан Петровський-Штерн (Yohanan Petrovsky-Shtern) – професор Crown Family з єврейських студій та професор єврейської історії на історичному факультеті Університету Нортвестерн (США). Викладає низку курсів з ранньомодерної та модерної історії євреїв, єврейськогго містицизму та кабали, історії і культури України та слов’яно-єврейських літератур. Здобув низку престижних академічних нагород, стипендій та дослідницьких грантів (зокрема, від DAAD Foundation, Rothschild Foundation, Fulbright Foundation, Davis Center at Harvard University, Center for Russian and East European Studies at the University of Toronto). Як гостьовий професор, викладає в Українському католицькому університеті, а також є почесним доктором Києво-Могилянської Академії та Українського Вільного Університету у Мюнхені. Автор понад сотні статей, монографій, науковий редактор низки збірників, зокрема: The Jews in the Russian Army: Drafted into Modernity (2008); The Anti-Imperial Choice: the Making of the Ukrainian Jew (2009); Lenin’s Jewish Question (2010); Cultural Interference of Jews and Ukrainians: a Field in the Making (2014). Його книга Golden Age Shtetl a New History of Jewish Life in East Europe (2014) була номінована на Пуліцерівську Премію та здобула Національну премiю єврейської книги. Нещодавню монографію Jews and Ukrainians: a thousand years of co-existence (2016, у співавторстві з Paul Robert Magocsi) опубліковано англійською та українською мовами, книга здобула нагороду Форуму Видавців у 2016 р.
