Вступ до теми
Останнім часов в історіографії, особливо західній, все більшої популярності набуває теза про етнізацію сталінізма. Її прихильники вважають: якщо під час революції, громадянської війни і НЕПа більшовики вважали своїми ворогами представників чужих “експлуататорських” класів і груп, то у 1930-і, і особливо у 1940-і роки головними жертвами сталінського режима стали національні меншини і “ворожі” етнічні групи. Таким чином біологічний, расовий аспект нібито отримав у сталінській політиці першість порівняно з соціальним [1].
Сутність позиції прибічників тези етнізації сталінізма викладено у відповідній аргументації Йорга Баберовського. Знаний німецький історик стверджує, що сталінське керівництво ідентифікувало населення не лише за за соціальною, але й за національною ознакою – іншими словами, для нього існували не лише класи, але й нації з незмінними ознаками. Що більш відсталою була нація до революції, то більше пролетарською і передовою її вважали, і навпаки. Таким чином “східні” національності вважалися найбільш революційними, а “західні” (німці, поляки, євреї) – найбільш контрреволюційними. “Нема нічого більш далекого від реальності, аніж уявлення про те, що національна приналежність нічого не означала для більшовиків”, – зазначає Й. Баберовський. Дотримуючись своїх уявлень про націю як культурну спільноту, яка пов’язана єдиною долею, більшовики вважали, що подібно до “колишніх”, які не могли змінити своє соціальне минуле і стати справжніми пролетарями, у представників “конрреволюційних” націй не було змоги змінити свою націю на “революційну” [2].
Ще одним яскравим представником концепції етнізації сталінізма є американський історик Тімоті Снайдер, чия монографія присвячена злочинам режимів Гітлера і Сталіна на теренах Східної і Центральної Європи викликала великий міжнародний резонанс, і за короткий час її було перекладено двадцятьма мовами [3]. Описуючи масові операції НКВС 1937-1938 рр., Снайдер зосереджується на “польській” операції, яку він характеризує як “етнічне вбивство” і підкреслює безсумнівний “етнічний характер” цієї широкомасштабної акції НКВС. Як відзначає у своїй гострій критичній рецензії Юрген Заруски, “етнізація сталінської репресивної політики є головною рисою книги Снайдера” [4].
Кульмінаційними наслідками та головними доказами такого ідеологічного дрейфа сталінського режима від класової парадигми до парадигми етнічної вважають “національні” операції НКВС часів “Великого терору”, а також етнічні чистки і депортації головно воєнного часу. У цьому дослідженні [5] зроблено спробу верифікації тези про етнізацію сталінізма на основі конкретно-історичного вивчення так званих “національних” операцій НКВС. Насаперед розглянемо “німецьку” операції на прикладі її здійснення в Сибіру і порівняємо її з найбільш масовою операцією Великого терору, загальновідомою як “куркульська” [6]. Лише такий емпіричнй підхід “знизу” може підтвердити чи спростувати теоретичну конструкцію етнізації сталінізма.
У 1937-1938 рр. щодо низки національних менших [7] було здійснено масові репресивні акції, жертвами яких, за сучасними оцінками, стало 340-350 тис. осіб, в тому числі близько 140 тис. репресованих під час “польської” операції та близько 55 тис. під час “німецької” [8]. Загальновизнано, що саме під час “національних” операцій найясравіше проявилися абсурдність, свавілля та сліпота “Великого терору”, коли головним моментом в обранні жертв був не чинник індивідуальної провини засуджених, і навіть не їхнє соціальне походження, а лише приналежність до етнічної групи, щодо якої центр ухвалив репресивне рішення.
Аргументи на користь тези “етнізації сталінізму”
На підтримку такої тези дійсно існують численні вельми вагомі аргументи, головні з яких можна ранжувати таким чином.
1. Уявлення про ворожість та “контрреволюційність” певних меншин справді склалися у сталінського керівництва і політичної поліції вже у 1920-х рр. В 1930-і рр. вони послужили міцною ідеологічною основою для етнічних чисток.
Так, задовго до приходу до влади націонал-соціалістів і виникнення проблеми воєнної загрози вище керівництво Об’єднаного державного політичного управління (ОДПУ) СРСР вже сформувало концепцію німецької діаспори як шпіонської і диверсійної бази. 9 липня 1924 р. заступник голови ОДПУ СРСР Г.Г.Ягода і начальник Контррозвідувального відділу (КРО) ГДПУ А.Х.Артузов підписали циркулярного листа ОДПУ №7/37 “Про німецьку розвідку та боротьбу з нею”. Через рік, 14 липня 1925 р. А.Х.Артузов у відповідь на запит Ф.Е.Дзержинського (від 6 липня 1925 р.) надіслав шефу ОДПУ комплект документів “про діяльність німців в СРСР”, який складався з супровідного листа та п’яти аналітичних записок. Очевидно, що головними авторами документів були “крокісти” – співробітники КРО ОДПУ, тому цей плід колективної творчості можна умовно назвати “записками Артузова”.
Логіка авторів липневого (1924 р.) циркуляра №7/37 і аналітичної записки КРО ОДПУ “Німецька контрреволюційна робота в СРСР” (липень 1925 р.) [9] полягала в наступному. Прикриваючись угодою Рапалло, німецька розвідка за сприяння націоналістичних організацій Німеччини почала безкарно вести шпіонаж та підривну роботу на території СРСР. Роль “прикриття” для німецької розвідки виконують дипломатичні представництва, гуманітарні організації і концесії, “грунтом для німецької розвідки є багатомільйонне населення німецького походження… яке є головним джерелом отримання і збирання німецькою розвідкою відомостей, на що німці звертають особливу увагу”. Німецькі колонії, на думку чекістів, “можна розглядати як монархічні осередки всередині СРСР, на яких будується значною мірою антирадянська політика (вибух звередини) німецьких національних кіл”. Документи вимальовують “природну” базу німецького шпіонажу у вигляді численного націоналістичного і профашистськи-налаштованого німецького населення СРСР, яке виступає єдиним фронтом – насамперед, німців приволзьких, українських і сибірських колоній.
Цікаво, що про жодну суттєву соціальну диференціацію серед німецького населення у чекістській записці не згадано. Артузов стверджував: “Німецькі колонії в Росії і за своєю численністю, і за своїм соціальним складом (куркульський), і політичними прагненнями (фашистсько-національний) становлять велику загрозу як ворожі і комунізмові, і СРСР верстви населення, з одного боку, а з іншого, як групи, що прагнуть зміцнити національні інтереси Німеччини серед нац[іональних] меншин”. Наводячи дані про соціальний склад німецьких колоністів України, Артузов вважав, що “40-50% з них – великі куркулі та колишні поміщики, і сільська інтелігенція. Решта – міцні середняки і 5-6% бідняки, але вони також перебувають під абсолютним впливом куркульства”. Таким чином, на думку керівництва КРО ОДПУ, існували усі сприятливі умови для здійснення шпіонажу радянськими німцями: надійний зв’язок колоній з закордоном, “з німецькими консульствами, отримання літератури, систематичне надсилання інформаційної кореспонденції за кордон, робота таємних представників німецьких консульств в колоністських районах, систематична антирадянська агітація, відкриті контрреволюційні виступи і т.д.”. Особливо небезпечним у разі війни, на думку Артузова, ставав фактор компактного проживання німців у прикордонних зонах, великих промислових областях і “сприятливих” землеробських районах. Загальний висновок Артузова звучав песимістично: “Поза сумнівом, німецькі націоналісти проводять в Росії роботу у всі напрямках і значно випередили наш вплив на німецьке населення СРСР. Це останнє (наш вплив), вочевидь, є дуже слабким” [10].
Концепція німецької “п’ятої колони”, розроблена ОДПУ вже у середині 1920-х рр., безпосередньо працює на тезу про етнізацію сталінізма. Спроба радянізувати німецьке село, здійснена у 1920-х рр. за допомогою національних “приводних ременів мас”, зазнала невдачі і мала лише зміцнити впевненість сталінського керівництва щодо контрреволюційності “радянських” німців. Найбільш показово невдачу концепції “коренізації” щодо “радянських” німців засвідчив солідарний опір колективізації з боку усіх соціальних верств німецького села у вигляді спроб масової еміграції 1929-1930 рр. [11].
Спроба реставрувати погляди однієї з ключових дійових осіб “Великого терору” наркома внутрішніх справ М.І.Єжова на “радянських” німців як на п’яту колону наштовхується на брак доступних для дослідників матеріалів. Виступаючи 3 грудня 1936 р. на нараді керівного складу НКВС, М.І.Єжов, зокрема, зачепив питання про можливе реформування районних апаратів Управління державної безпеки (УДБ). Розкритикувавши місцеві відділи, Єжов запропонував підлеглим своє бачення проблеми. На його думку, районні відділи УДБ були потрібні лише в трьох групах районів – пограничних (прикордонних), промислових і національних. Саме в “національних і найбільших промислових районах” передбачено було створити “сильні апарати УДБ (…) щоб ми могли знати, що ці апарати є нашою опорою” [12]. Така увага до місць компактного проживання діаспор незадовго до масових репресій, звісно, є симптоматичною. На нараді керівництва НКВС 16 липня 1937 р., під час якого начальників управлінь було поінформавано про очікувані масові репресії, Єжов також говорив про майбутні арешти “харбінців”, євреїв та німців. Це свідчить, що національні операції пранувалися одночасно з виконанням наказу №00447 [13]. 24 січня 1938 р., підбиваючи підсумки масових операцій за 1937 р. у своєму виступі перед народними комісарами внутрішніх справ союних і автономних республік, начальниками крайових (обласних) управдінь і відділів НКВС СРСР, Єжов був більш конкретним. Обговорюючи можливу реформу КРО НКВС, він висловив ідею створення окремого Німецького відділу, який “має включати у себе обслуговування посольства, всієї німецької колонії і обслуговування всього німецького населення Союза, тобто бази контррозвідки, яка існує в Союзі (курсив А.С.), тобто треба дати чисто німецьку лінію зверху донизу. В них має бути і облік німців, і облік колоній, і облік посольств і відповідних організацій. Цей відділ, звісно, повинен буде мати вихід за кордон, обов’язково” [14]. За цим же зразком Єжов планував також створити Польський і низку інших “національних” відділів. Отже, можна припустити, що Єжов однозначно, в дусі “записок Артузова”, вважав німецьке населення СРСР шпіонажною і диверсійною базою і не сумнівався у підвищеній контрреволюційності “радянських німців”.
2. Окрім концепції “п’ятої колони”, до 1937 р. вже сформувалася стійка традиція застосування репресій щодо низки “ворожих” національних груп.
Що стосується “радянських” німців, то практично одразу після завершення масової кампанії з репресування еміграційного руху 1929-1930 рр., органи НКВС почали боротьбу з так званими отримувачами “гітлерівської допомоги”. На економічне становище німецьких господарств в СРСР негативно вплинула низка неврожайних років початку 1930-х рр., що, у поєднанні з державними хлібозаготівлями, стало причиною голоду в німецьких селах. Організована в Німеччині кампанія під назвою “Брати у нужді”, що мала на меті надання допомоги німцям, які постраждали від голоду в СРСР, стала причиною чергової антинімецької акції каральних органів НКВС. Її жертвами виявилися отримувачі продовольчих посилок і грошових переказів з-за кордону, їх звинувачували у передачі за кордон відомостей про важке становище і голод серед німців.
В липні 1932 р. було видано циркуляр ОДПУ СРСР “Про боротьбу з розвідувальною і шкідницько-диверсійною роботою німецьких фашистів проти СРСР”, який націлював місцеві органи ОДПУ на посилення “оперативного обслуговування” радянських німців. Зокрема, від них вимагали встановлювати осіб німецької національності, які підтримують листування з родичами в Німеччині та інших країнах, посилити спостереження за німцями-спеціалістами, які працюють в оборонних галузях промисловості, а також військовослужбовцями Червоної Армії. Основним напрямком антирадянської діяльності радянських німців називали здійснення ними відкритої фашистської пропаганди, яка полягала, серед іншого, у порівнянні умов життя в Німеччині та СРСР, поширення “фашистської” літеритури [15].
Телеграма ЦК ВКП(б) від 5 листопада 1934 р. [16], яка вимагала від місцевих парторганізацій та органів НКВС вжити каральних заходів щодо “контрреволюційно і антирадянсько налаштованих елементів” німецьких районів, позначила початок нового етапу державних репресій щодо “радянських” німців. Вона ж, поза сумнівом, суттєво спричинилася до формування концепції німецької “п’ятої колони”. Безпосередньою причиною появи телеграми було отримання голодуючим німецьким населенням СРСР гуманітарної допомоги з-за кордону.
У січні 1935 р. Г.Г.Ягода доповів Й.В.Сталіну про результати боротьби органів НКВС з “фашистськими контрреволюційними організаціями” на виконання директивних вказівок ЦК ВКП(б). За інформацією Ягоди, була припинена діяльність організації “Брати у нужді” і “Спілка закордонних німців”, активісти яких передали радянським німцям, які живуть в Україні, у Північно-Кавказькою краї і в автономній республіці німців Поволжжя (АРСР НП) понад 600 тис. марок і 14,5 тис. доларів. Всього у межах репресивної кампанії за 1934 р. було арештовано близько 4 тис. радянських німців [17]. Протягом 1934-1936 рр. органи Головного управління державної безпеки (ГУДБ) НКВС СРСР провели масштабну розробку “Коричнева павутина”, під час якої взяли на облік всіх осіб, які мали будь-які відносини з німецькими дипломатичними представництвами. У поле зору держбезпеки потрапили сотні радянських громадян німецької національності, але “викрити” міфічний “нелегальний центр німецької фашистської партії” Особливому відділу ГУДБ не вдалося [18]. Попри це, 1935-1936 рр. позначені низкою великих “шпіонських” справ, розкритих органами НКВС, а їх основними фігурантами були радянські німці. У 1935 р. НКВС СРСР “розкрило” 24 німецьких угрупування” в Азово-Чорноморскому краї, АРСР НП та в Україні [19]. В АРСР НП у четвертому кварталі 1935 р. було заарештовано 218 осіб, які проходили у справі п’яти “фашистських німецьких організацій” і 17 груп [20]. У травні 1935 р. на місця було скеровано циркуляр Таємного політичного відділу (ТПВ) НКВС “Про німецьку фашистську організацію в СРСР”, який націлював співробітників на викриття шпіонських антирадянських організацій серед німецької інтелігенції та вкотре підкреслював роль населення німецьких колоній як потенційної диверсійно-повстанської бази. У червні 1936 р. керівництво НКВС вирішило ліквідувати усі зв’язки німецьких дипломатичних представництв в СРСР з “радянськими” німцями. Як зазначає В.Хаустов, на “відміну від попередніх років, наприкінці 1936 р. при розробці оточення німецьких представництв стояло завдання майже повної їх ізоляції від радянських громадян” [21]. В літературі також згадуються директиви ГУДБ НКВС СРСР [22], тексти яких ніколи не публікувались, але є підстави вважати, що у них “радянських” німців знов розглядали як потенційну повстанську і вербувальну шпіонажну базу німецької розвідки. Так, щодо першого згаданого циркуляра вказано, що “передбачалися заходи, що утискали права іноземців, які були радянськими громадянами” [23].
До 1937 р. традиція репресій щодо “радяських” німців [24] була вже настільки сформованою, що для проведення “німецької” операції не знадобилося навіть спеціального наказу керівництва НКВС СРСР [25]. У звітах обласних управлінь НКВС України, що містять відомості про проведення усіх масових операцій, в тому числі і по національних “лініях”, вказано, що репресії в межах “німецької” операції здійснювалися “в рамках наказу №00485” (тобто наказу про проведення репресій щодо поляків), але аж ніяк не в межах наказу №00439 [26].
Як наслідок те, що об’єктом репресій виявилося ледь чи не усе німецьке населення СРСР, вже не викликало питань у співробітників НКВС, навідміну, наприклад, від “польської” операції, для обгрунтування здійснення якої знадобився окремий наказ НКВС СРСР №00485 і докладні супровідні інструкції. “Товаришу Сталін, – писав, звертаючись до вождя у березні 1939 р. Т.У.Баранов [27], – наприкінці своєї заяви я хочу сказати лише одне, что, пам’ятаючи ваші слова про капіталістичне оточення, я та інші виходили при арешті контрреволюційного елемента саме тільки навколо цього, тобто вилучити не тільки активний ворожий контингент, але й базу для нього, якою в нас є німці, поляки, харбінці і подібна наволоч, яка причаїлася і готова будь-якої миті взяти до рук зброю і виступити проти країни соціалізма” [28].
3. Численні свідчення вцілілих жертв, працівників НКВС і матеріали прокурорських перевірок про масові суцільні арешти членів національних діаспор за відсутності будь-яких компрометуючих матеріалів.
Начальник відділу КРО УНКВС у Новосибірській області В.Д.Качуровський писав у 1939 р. секретареві Новосибірського обкома ВКП(б) Г.А.Боркову: “Як чув, як і багато інших, що замнаркома [М.П.] Фріновський дав вказівку перед початком другої операції (весна 1938 р.), что “якщо десь станеться випадок диверсії і в районі цього випадку опиниться лінійник [29], тобто поляк, латиш і т.д., то робітник, який обслуговує об’єкт, буде нести кримінальну відповідальність разом з диверсантом”. Безпосереднім наслідком цієї вказівки було значне погіршення складу [30] арештованих і якості слідства”. За оцінками Качуровського, “питання полягало у стовідсотковій ліквідації цієї категорії осіб” [31]. Свідчення Качуровського є дуже яскравим прикладом, але при бажанні кожен, доклавши мінімальних зусиль, на основі лише опублікованих документів, може зібрати цілу колекцію аналогічних заяв, які містяться в показах співробітників НКВС, засуджених “за порушення соціалістичної законності” під час масових репресивних кампаній [32].
Варто зазначити, що чекісти, захищаючи свої дії та методи, які застосовувались під час операції №00447 проти “колишніх”, охоче визнавали, що саме по відношенню до “націоналів” вони наламали дров. Так, у своїй заяві на ім’я Й.Сталіна засуджений колишній високопоставлений співробітник УНКВС у Західно-Сибірському краї П.А.Єгоров писав 20 грудня 1938 р.: “Приблизно до кінця вересня чи початку жовтня 1937 р. операція мала виключно характер розгрому усіх конрреволюційних кадрів і не зачіпала широких верств населення. З вересня місяця почали масово надходити категоричні вимоги – посилення операції. Шифротелеграми наказували застосувати масові арешти до усіх перебіжчиків, поляків, латишів, іранців, осіб, що прибули з КВЖД (“харбінців”) та ін.” [33].
Якщо у Єгорова ініціатором репресій щодо “націоналів” постає якась безлика сила, то зі свідчень колишнього помічника начальника 11-го відділу НКВС у Красноярському краї В.Ф.Пазіна виходить, що директиви надходили з самого верху: “На оперативних нарадах у начальника УНКВС секретар крайкома Соболєв давав установку арештовувати усіх поляків, латишів, німців і т.д.”. При цьому С.М.Соболєв заявляв, що передає чекістам вказівки Й.В.Сталіна: “Годі грати в інтернаціоналізм, треба бити усіх цих поляків, корейців, латишів, німців і т.д., це все продажні нації, які належить винищувати… Всіх націоналів слід ловити, ставити навколішки і винищувати, як скажених собак” [34].
4. Специфіка проведення “національних” операцій, яка мінімізувала контроль за діями органів НКВС.
Суттєва особливість проведення “національних” операцій, на відміну від операції за наказом №00447, полягала, по-перше, у відсутності так званих “лімітів”, і, по-друге, у відмові від однотипності у порядку засудження жертв. Нині можна вважати встановленим те, що сумнозвісні “ліміти” осіб, які підлягали розстрілу чи ув’язненню в таборах (як результат цинічного торгу між московським керівництвом і місцевими), були водночас своєрідним механізмом контролю центра за масштабом і спрямованістю репресій в межах наказу №00447 [35]. Відмова від затверджених Політбюро “лімітів” під час “національних” операцій означало відсутність будь-яких кількісних обмежень у репресивній діяльності органів щодо діаспор.
Якщо вироки жертвам операцій за наказом №00447 виносили спеціально створені трійки, то жертв “лінійних” операцій засуджувала також Особлива нарада при НКВС СРСР, Військова колегія Верховного суду СРСР, воєнні трибунали та особливі трійки (з 17 вересня 1938 р.). Вважається, що більшість “націоналів” було засуджено Комісією НКВС і прокурорів СРСР за так званим “альбомним” порядком. Вперше зарповаджений у практику НКВС “альбомний” порядок передбачав укладання на місцях після завершення слідства довідок на кожного заарештованого з пропозицією щодо міри покарання (розстріл чи 5-10 років таборів). Довідки, скомплектовані у спеціальний список (“альбом”), підписувала комісія у складі двох осіб – начальника обласного (крайового) УНКВС і прокурора (звідси й розмовна назва цього органа – “двійка”, яка не зустрічається в офіційному листуванні), після чого “альбом” відсилали в Москву. Остаточний вирок виносили нарком внутрішніх справ СРСР і прокурор СРСР (М.І.Єжов і А.Я.Вишинський). Як правило, ретельного розгляду “альбомів” у Москві не проводили, пропозиції, які надійшли з місць, схвалювали механічно. Вироки виконували після повернення “альбомів” у місцеві УНКВС. В результаті ефемерний контроль згори, чи власне його відсутність, насправді давав карт-бланш органам НКВС на місцях і дозволяв здійснювати репресії “націоналів” на власний розсуд.
Контраргументи
Здавалося б, у своїй сукупності викладені вище аргументи переконливо свідчать, що вирішальним моментом у долі жертв “національних” операцій була об’єктивна ознака їх приналежності до “шкідливої” національної меншини, а не соціальне минуле і не рецидивна антирадянська поведінка раніше і тепер. Однак вивчення “німецької” операції в Західному Сибіру, здійснене голоним чином на основі архівно-слідчих справ репресованих німців, дозволяє засумніватися в однозначності такого трактування.
Значною мірою ключ до специфки розуміння “національних” операцій дає їх порівняння з операцією за наказом НКВС СРСР №00447 від 30 липня 1937 р. стосовно “колишніх” та “інших конрреволюційних елементів”. Таке порівняння обгрунтоване: для більшості істориків “Великого терору” очевидною є вторинність “національних” операцій загалом і “німецької” операції зокрема по відношенню до “куркульської” операції – як за масштабами і методами, так і за часом реалізації. “Куркульська” операція також послугувала своєрідним “рушієм” і взірцем для “національних” операцій.
Ще зовсім недавно суть “куркульської” операції наочно символізував відомий образ, створений американським істориком-“ревізіоністом” Дж. Арчем Гетті: божевільний, який видерся на вежу зі зброєю в руках і навмання стріляє по натовпу. Завдяки дослідженням останніх років [36] ця картина надмірного терору зазнала суттєвої корекції, яку неможливо ігнорувати [37]. Та все ж великою є спокуса погодитися з тим, що 1937 був роком цілеспрямованої і контрольованої з центру “соціальної” чистки, яка зачепила переважно ті групи населення, які традиційно були об’єктами переслідувань і репресій з боку більшовиків, а 1938 рік оголосити роком етнічної чистки. В такому випадку держава, як божевільний стрілець, мала б почати стрілянину по своїх національних діаспорах, не зважаючи на те, в кого саме полетять кулі.
Ми не отримаємо достовірної, вельми складної і диференційованої картини “національних” операцій, якщо не зрозуміємо, що специфіка їх проведення, в першу чергу, обумовлена і географічно-господарськими особливостями регіонів СРСР, і наявністю/відсутністю на їх території різних груп етнічних “спецконтингентів”. Оцінюючи національні операції, треба постійно пам’ятати і розрізняти каральні акції, які здійснювали органи НКВС, з одного боку – в місцях компактного проживання національних меншин (національні сільські ради, райони, автономні області, республіки), а з другого – в місцях їх дисперсного розселення. “Національні”операції необхідно також завжди розглядати з точки зору таких опозицій: 1) місто – колгоспне село; 2) прикордонні області – внутрішні райони країни; 3) області розташування оборонної промилсовості – інші місцевості; 4) місця змішаного проживання з переважанням титульної нації (росіян) – місця проживання з переважанням національних меншин.
Переслідування осіб з іноземними прізвищами, виявлення “націоналів” за анкетами установ і підприємств дійсно відбувалося в столичних, промислових чи прикордонних регіонах, на великих промислових і “режимних” підприємтвах, в партійних і радянських органах влади і у військових частинах. В разі накладання цих чинників каральний ефект неминуче мультиплікувався. Вочевидь, слід визнати, що масове суцільне знищення жертв за об’єктивною ознакою приналежності до “контрреволюційної” національності на практиці здійснювали органи НКВС при спробі створення “гомогенних, сучасних ландшафтів” (Й.Баберовський) [38]. В таких умовах дійсно міг бути виконаний наказ типу сталінського розпорядження Єжову від 20 липня 1937 р.: “Усіх німців на наших воєнних, напіввоєнних і хімічних заводах, на електростанціях і будовах, у всіх областях, усіх заарештувати” [39]. Високі ризики також існували для комуністів-політемігрантів, перебіжчиків, колишніх військовополонених Німеччини і Австро-Угорщини, членів зарубіжних соціалістичних партій, колишніх іноземних громадян, які працювали в СРСР в оборонній промисловості чи на транспорті, колишніх працівників дореволюційних іноземних підприємств або радянських концесій, “націоналів” – членів радянської військової, адміністративної чи господарської еліти. Їх репресували практично поголовно. Ці каральні практики добре кладаються у теорію “етнізації” внутрішнього ворога.
У місцях компактного проживання діаспор, особливо в національних районах і республіках, де арешт усього етнічного “спецконтингента” був фізично неможливим і абсурдним, кожна з “найціональних” операцій була насамперед соціальною чисткою в дусі операції за наказом №00447. Образно кажучи, кожен з національних наказів можна порівняти зі збільшувальним склом, яке було призначене посилити, загострити увагу органів НКВС до певної конкретної національної групи. Поза сумнівом, додаткові ризики виникали саме через підвищену “репресивну” увагу до тої чи тої національної меншини, яка в очах сталінського керівництва посідала явні ознаки контрреволюційності. По суті, у випадку видання кожного нового “національного наказу” діяла та сама закономірність, що й при утворенні під час “Великого терору” нових територіально-адміністративних одиниць. Це автоматично призводило до посилення репресій на території новостворених країв і областей.
Дослідження “німецької” операції в Західному Сибіру, в першу чергу в Алтайському краї і в Омській області, доводить, що у місцях компактного проживання німців, як правило, здійснювали цілеспрямований попередній відбір жертв, їх селекцію. Її проводили ті самі співробітники НКВС, які паралельно брали участь у здійсненні “куркульської” операції. Вибір жертв акції здійснювали в результаті щільної співпраці каральних органів і активу села, кандидатів на арешт підбирали спільно за ознаками зв’язків з “куркулями”, минулої судимості, поганої роботи в колгоспі, участі в антирадянських виступах, приналежності до релігійної громади/секти і т.д. Нема серйозних підстав сумніватися в тому, що під час “німецької” операції чекісти діяли саме таким чином, хоча вкрай спрощена процедура арешту і слідства, навіть у порівнянні зі “звичайною” практикою операції за наказом №00447, вочевидь залишала широке поле для зловживань співробітників НКВС.
Очевидно, що в національних районах більшість жертв “лінійних” операцій належала до “груп ризику”, які постійно перебували під наглядом органів радянської таємної поліції, і хоча не можна заперечувати роль сліпого випадку і сваволі, та критерій соціального минулого був все ж визначальним фактором вибору жертв. Так, жертви “німецької” операції в Західному Сибіру перетиналися з такими “групами ризику”: священослужителі, пресвітери і проповідники, отримувачі “гітлерівської допомоги”, розкуркулені і раніше засуджені, відвідувачі німецьких консульств і посольства, особи, у яких були родичі за кордоном. Але головною групою ризику серед німців Сибіру стали учасники масового еміграційного руху 1929-1930 рр.
Важливість останнього чинника для здійснення “німецької” операції в Західному Сибіру наочно підтверджують суттєві розбіжності її результатів в Алтайському краї та Омській області [40]. Кількість німців, які там проживали у 1937 р., була приблизно однаковою – по 30 тис. осіб. Однак якщо в Алтайському краї протягом листопада 1937 р. – листопада 1938 р. було арештовано, за нашими підрахунками, близько 2 тис. німців, то в Омській області за той самий період – лише близько 600 осіб [41]. Такі разючі розходження у кількості жерт “німецької” операції важко пояснити підвищеною кровожерливістю чи особливою ненавистю до німців з боку алтайських чекістів.
Але дилему легко вирішити, якщо прийняти припущення про цілеспрямоване виявлення і знищення колишніх “емігрантів” як головний мотив терору щодо німців в 1937-1938 рр. у Сибіру. Як відомо, саме меноніти Алтаю становили основну частину учасників масового еміграційного руху: в 1929 р. з СРСР емігрувала 5 761 особа, з яких близько 4,4 тис. осіб виїхало з німецьких поселень в Західному Сибіру, в тому числі 3,8 тис. з території майбутнього Алтайського краю і лише 250 – з території Омської області [42]. Таким чином, масова участь німців Алтаю в еміграційному русі стала для них фатальним чинником, що дав підстави чекістам у 1938-1939 рр. проводити арешти і засуджувати “емігрантів” як антирадянський “контингент”. Як писав Й.В.Сталіну вже згаданий Т.У.Баранов, “еміграція німців за кордон, як це вже доведено, була результатом їх ненависті до радянської влади”. Той самий Баранов на допиті 24 січня 1940 р. показав: “Довідки і постанови на арешт писали на підставі того, що та чи інша особа, яка підлягає арешту, була інонаціоналом та брала участь в еміграційном русі в 1929 р., а в 1933 році отримувала “гітлерівську” допомогу (…) Про те, що особи, які підлягали арешту, отримували “гітлерівську” допомогу, до слідства не було відомо. Грошові перекази та посилки з Німеччини надходили через німецьке консульство в Новосибірську, крім того слідством було виявлено і підтверджено, що ця допомога була саме “гітлерівська” (…) У той час і в тих обставинах, я вважав, що це так і треба в смислі очищення району від осіб німецької національності, яку вважали спецконтингентом. Зараз, від серпня 1939 р., під час перебування під вартою, я повністю переконався в тому, що цього зовсім не слід було робити і що цими масовими необгрунтованими арештами ми глибоко спотворювали революційну законність” [43].
У свідченнях засуджених спіробітників УНКВС в Алтайському краї містяться цікаві відомості про цілеспрямовану селекцію, яку застосували не перед, а вже після арештів. Так, 20-23 червня 1938 р. в Ново-Київський (Кулундінський) район Алтайського краю, що був місцем масового компактного проживання німців, з інспекційною перевіркою прибув начальник 3-го (контррозвідувального) відділу УНКВС в Алтайському краї, старший лейтенант ДБ І.К.Лазарєв. Перед його приїздом протягом однієї ночі на усіх арештантів – близько 150 німців – співробітники райвідділу НКВС підготували списки “з характеристиками їх практичної контрреволюційної діяльності”, у які зі слів арештованих були записані їх соціальне становище, участь в еміграції 1929 р. і отримання “гітлерівської допомоги” у голодні 1933-1934 рр. “Емігрантів” і “отримувачів” виявилося близько 60 осіб. Лазарєв, переглянувши списки, наказав продовжити оформлення справ на цих 60 осіб, а 90 осіб звільнити з-під варти, “попередивши, що звільнення провести поступово, не усіх одразу, що … й було зроблено”. Це розпорядження не викликало радості у співробітників районного відділу (РВ) НКВС, бо їм довелося відповідним чином переробляти вже закінчені слідчі справи. Із в’язниці у місті Славгород, де перебувало ще близько 150 німців, арештованих Новокиївським РВ НКВС, Лазарєв також звільнив близько половини німців. Під вартою залишилися учасники еміграції та отримувачі “гітлерівської допомоги” [44].
Хоча момент раціональності у діях НКВС під час “німецької” операції був суттєво вищим, ніж вважають досі, треба розуміти, що міра цієї раціональності, навіть у місцях компактного проживання національних меншин, могла суттєво коливатися залежно від конкретних умов. Одна з таких обставин – обсяг часу, який мали у своєму розпорядженні репресивні органи. Так, усіх без винятку фігурантів сумнозвісної “Славгородської справи”, сфабрикованої 3-ім відділом (КРО) НКВС в Алтайському краї, в межах якої 19 і 21 грудня 1937 р. було заарештовано 298 німців, вже через кілька днів, 29 грудня 1937 р. трійка при УНКВС в Алтайському краї засудила до розстрілу. Очевидно, що і масштаб справи, і швидкість та безпрецедентна жорстокість вироків пояснюються очікуваним незабаром завершенням масових операцій в СРСР. Згідно з директивою народного комісара внутрішніх справ СРСР М.І.Єжова №50194 від 11 грудня 1937 р., термін завершення національних операцій було перенесено на 1 січня 1938 р., а звітність за ними – на 15 січня 1938 р.
Однак у свідченнях співробітників УНКВС в Алтайському краї, наданих у 1939-1940 рр., містяться відомості про те, що й у цьому випадку арешти фігурантів “Славгородської справи” здіснювали члени спеціальної оперативної бригади УНКВС не наосліп, а за списками, які вони отримали від начальника Німецького РВ НКВС К.Г.Кестера. Беручи до уваги, що Кестер [45] був добре поінформованим експертом по німецькому “спецконтингенту”, можна припустити, що у ці проскрипційні списки потрапили люди, які продемонстрували свою нелояльність до режиму або були помічені в рецидивній девіантній поведінці.
У підсумку, кожна з операцій по національних “лініях” була складним, амбівалентним явищем. Слід розрізняти суцільні репресії лише на підставі національної приналежності чи “іноземного” звучання прізвища, які справді відбувалися переважно у великих містах (що були адміністративними і промисловими центрами і водночас місцями дисперсного поселення “націоналів”) від репресій щодо різного роду “колишніх”, віруючих, опозиційно налаштованих людей, справжніх противників і критиків сталінського режима в місцях компактного проживання діаспор, де “зрячий” терор переважав над сліпими репресіями.
Висновки
Вибір “ненадійних народів” на роль внутрішнього ворога і “п’ятої колони” та еволюція національної політики сталінського режима 1930-х рр. в напрямку від інтернаціоналізму до русифікації і “націонал-більшовизму” [46] загалом працюють на теорію “етнізації сталінізма”. Однак аналіз безпосереднього проведення на місцях однієї з найбільш масових “національних” опрацій НКВС – “німецької” – свідчить про те, що у 1937-1938 рр. сила класових догм та інерція здійснюваної з 1917 року соціальної чистки суспільства була ще надто великою, щоб бути значною мірою заміщеною суцільними репресіями за етнічною ознакою. Як наслідок, при обранні більшості жертв “національних” операцій вирішальними були, як правило, об’єктивний критерій “ворожого” соціального минулого/походження і суб’єктивний критерій рецидивної “антирадянської” поведінки. Знадобилася така подія, як Велика Вітчизняна війна, щоб уможливити масові етнічні депортації цілих народів. Але як слушно зауважує Юрген Зарускі, “звісно, ціла низка етнічних меншин в Радянському Союзі стала жертвою сталінської ксенофобії і підозр в колективному шпіонажі чи колабораціонізмі, що, своєю чергою, призвело до селективних чи суцільних масових репресій. Однак це було далеко не те саме, що націонал-соціалістична класифікація і поводження з народами і етносами, яких нацисти визнали неповноцінними расами” [47].
Підвищена ворожа увага до національних меншин, етнічні чистки та вмотивовані етнополітичними міркуваннями примусові міграції стали однією з характерних прикмет історії ХХ ст. не лише в СРСР, але й у світі загалом. Лише в Європі від примусових етнічних переселень постраждали 80 млн. осіб. Такий розмах національної ксенофобії диктує історикам нібито універсальний шаблон інтерпретації подій, викликає спокусу пошуку “простих” і “очевидних” рішень. У випадку “Великого терору” вона полягає в тому, щоб оголосити 1937 роком соціальної чистки, а 1938 – роком етнічної чистки. Однак ця умоглядна логічна конструкція не знаходить свого однозначного підтвердження в джерелах. В кращому випадку можна говорити про тенденцію до етнізації каральної політики сталінізма, яка була вкрай непослідовною, нестійкою, розтягнутою в часі і переживала постійні рецидиви повернення до соціальних, класових і політичних мотивів репресій.
Цей текст було первісно оприлюднено у збірнику Ethnic and Religious Minorities in Stalin’s Soviet Union: New Dimensions of Research/ ed. by Andrej Kotljarchuk and Olle Sundström (Huddinge: Södertörns högskola, 2017). Перекладено і публікується з дозволу Редакторів та Автора.
У публікації використано ілюстрації, надані Автором та запозичені з відкритих джерел.
Переклала з російської Оксана Кісь.
______________________
Андрій Савін – кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інститута історії Сибірського відділення РАН (Новосибірськ). Сфера нацкових зацікавлень – історія національних і релігійних меншин в СРСР, сталінізм, сталінські герої, радянсько-німецькі стосунки, епоха Брежнєва. Стипендіат Німецької академічної служби обмінів (DAAD, 1997–1998, 2015) і Фонда ім. Герди Хенкель (2002–2003). Автор понад сотні наукових праці, опублікованих у провідних наукових виданнях Росії, Німеччини, США, Китаю, Швейцарії, України. Відповідальний редактор-упорядник збірників документів: «Советское государство и евангельские церкви Сибири в 1920–1941 гг.» (Новосибирск; СПб., 2004), «Этноконфессия в советском государстве. Меннониты Сибири в 1920 – 1980-е годы. Аннотированный перечень архивных документов и материалов. Избранные документы» (Новосибирск; СПб, 2006); в пер. на английском: Ethno-сonfession in the Soviet State: Mennonites in Siberia, 1920 – 1989: annotated List of Archival Documents / compiled by A.I. Savin; edited by Paul Toews. Imprint Fresno, Calif.: Center for Mennonite Brethren Studies, 2008; «Этноконфессия в советском государстве. Меннониты Сибири в 1920 – 1930-е годы. Эмиграция и репрессии. Документы и материалы» (Новосибирск, 2009); тритомна документальна серія «Этноконфессия в советском государстве», присвчена історії менонітів в радянський час (2006, 2009, 2015). Живе і працю у Новосибірську, РФ.
___________________________
[1] Докладний аналіз питання і відповідної дослідницької ліератури здійснив Крістоф Мік: Mick С. Die Еthпisiеruпg des Staliпismus. Zur Wirbamkeit ethпischer Каtеgоriеn bei der Sowjetisierung der Wеstukrаiпе 1944-1948 // Моdеrпе Zеitеn? Krieg, Rеvоlutiоn und Gewalt im 20. Jahrhuпdert, Hrsg. vоn Jorg Baberowski, Gottiпgеn: Vаndеnhоесk & Ruprecht, 2006. S. 145-147.
[2] Baberowski J. Der rote Terror. Die Geschichte des Stаlinismus. Мunсhеn: Deutsche Verlags – Anstalt, 2003, S. 195-196
[3] Snydеr Т. Вlооdlаnds. Europe bеwееn Hitler aпd Stalin. New York, 2010.
[4] Zarusky J. Tiпothy Sпуdеr’s “Вlооdlаnds “. Kritische Аnmеrkungеn zur Konstruktion einer
Geschichtslandschaft // Vierteljahrshefte fuer Zeitgeschichte, Jапuаr 2012. Heft 1 . S. 13.
[5] Цю статтю автор вперше представив у вигляді доповіді на міжнародній конференції “Западные и северные меньшинства в период Большого террора 1937-1938 гг. Новые перспективы изучения” в Университеті Умео (Швеція), 25-28 січня 2011 р.
[6] Оперативний наказ НКВС СРСР №00447 від 30 липня 1937 р. “Про операцію з репресування колишніх куркулів, кримінальників та інши антирадянських елементів” був підготований на виконання постанови Політбюро ЦК ВКП(б) від 2 липня 1937 р. “Про антирадянські елементи”, в якому перед НКВС СРСР поставили завдання здійснити протягом короткого часу повне очищення країни від “контрреволюційних, куркульських і кримінальних елекментів” шляхом особливих, спрощених способів і процедур здійснення репресій. Наказ встановлював кілька категорій осіб, що підлягали репресіям: “куркулі”, ті, хто відбули термін заслання чи втекли з нього, колишні члени “антирадянських партій”, колишні білогвардійці, царські чиновники, сектанти” “терористи”, “шпіони”, політичні в’язні і кримінальні злочинці. Усі репресованих, згідно з наказом, було розділено на дві категорії: перша – підлягала негайному арештові і розстрілу, друга – підлягала ув’язненню в таборі чи тюрмі на термін від 8 до 10 років. Слідство вели органи НКВС, вироки виносили позасудові органи , так звані “трійки”. Для кожної області, краю чи республіки було визначено “ліміти” по обох категоріях репресованих. Загальна первісна цифра репресованих згідно з наказом становила 268950 осіб, з них 79950 підлягало розстрілу, а 193 тис. – скеруванню у табори. Враховуючи запити, які надходили з місць, Політбюро неодноразово у 1937-1938 рр. збільшувало “ліміти”.
[7] В першу чергу, поляків, німців, латишів, естонців, фінів, болгар, македонців, греків, румун, іранців, афганців, китайців і корейців.
[8] Див. наприклад: Sаvin A. Nationale Operationen des NKVD der USSR 1937/1938 // Lexikon der Vertreibugen. Deportation, Zwangsaussiedlung und ethnische Sauberung im Europa des 20. Jahrhunderts. Hrsg. Von D.Brandes, H.Sundhaussen, S.Troebst. Wien; Keln; Weimar, 2010. S.462-465. “Каральна” статистика традиційно , з багатьох причин, є одним з суперечливих аспектів досліджень сталінських репресій, то ж тут, як і раніше, можливі різні розбіжності. Прикро, коли неясність в цій ділянці створюють визнані спеціалісти. Так, українські і польські фахівці, які уклали об’ємний збірник документів, в аналітичній передмові до першої частини стверджують, що жертвами “німецької” операції в СРСР стало 31 753 особи, а загалом під час “національних операцій” було репресовано 227 986 осіб. (Див.: Великий терор: польська операція 1937-1938. У 2-х ч. Варшава-Київ, 2010. Ч. 1. С. 72-73). Ці дані суттєво відрізняються (є нижчими) від тих, що наведені нами. При ретельнішому розгляді з’ясовується, що ці цифри було запозичено з відомої книги (Мазохин О. Право на репрессии… М., 2006. С. 185-186). Правда, вони не звернули увагу на те, що це статистика станом на 10 вересня 1938 р., яка вочевидь не включає дані про діяльність Особливих трійок, створених наказом НКВС СРСР №00606 від 17 вересня 1938 р., які в масових масштабах ще протягом двох місяців засуджували жертв “національних” операцій.
[9] Обидва документи опубліковано. Див.: Savin A., Hedeler W. Die Deutschen in der UdSSR – eine «funfte Rolonne”? Die sowjetisch-deutschen Beziehungen Mitte der 1920er Jahre aus der Sicht der OGPU // Internationale Wissenschaftliche Korrespondenz zur Geschichte der deutschen Arbeiterbewegung (IWK) 42 (2006). Berlin. Heft 2-3. 305-324
[10] Там само.
[11] Докладніше див.: Денныгхаус В. В тены “Болшого Брата”. Западные национальные меншинства в СССР в 1917-1938 ггю М., 2011. С. 434-501
[12] Петров Н., Янсен М. “Сталинский питомец” – Николай Ежов. М., 2006. С. 279
[13] Тепляков А.Г. Машина террора. ОГПУ-НКВД Сибири в 1929-1941 гг. М., 2008. С. 366
[14] Петров Н., Янсен М. “Сталинский питомец”… С. 316-317
[15] Текст циркуляра викладено: Хаустов В. Репрессии против советских немцев до начала массовой операции 1937 г. // Репрессии против российских немцев. Наказанный народ. М., 1999. С. 75-76
[16] Текст телеграми вперше оприлюднив В.І.Шишкін: Советские немцы: у истоков трагедии // Наука в Сибири. 1992. № 28. Див. також: Советские немцы: у истоков трагедии // Возвращение памяти: историко-публицистический альманах. Новосибирск, 1994. С. 102-103
[17] Хаустов В. Репрессии против советских немцев… С. 7; Хаустов В. Иностранцы и советские граждане иостранного происхождения – потенциальные «агенты буржуазных разведок» // Исторические чтения на Лубянке. 1997-2007. М., 2008. С. 223
[18] Там само. С. 224
[19] Ченчок В.В. Трагические судьбы. Политические репрессии против немецкого населения Украины в 1920-1930-е годы. М., 1998. С. 71
[20] Хаустов В. Репрессии против советских немцев… С. 81
[21] Хаустов В. Иностранцы и советские граждане… С. 224
[22] “О мероприятиях по борьбе с разрушительной деятельностью германской разведки в народном хозяйстве” от 14 октября 1936 г.; “О возрастающей актывности германских разведывательных органов и специальных учреждений фашистской партии на территории СССР” от 2 апреля 1937 г.
[23] Хаустов В. Иностранцы и советские граждане… С. 221
[24]Передісторія репресій щодо поляків частково висвітлена в: Хаустов В.Н. Из предистории массовых репрессий против поляков. Середина 1930-х годов // Репрессии против поляков и польских граждан. М., 1997. С. 3-21
[25] Наказ №00439 від 25 ліпня 1937 р., який інколи помилково вважають таким, не був безпосердньо пов’язаній з наступною масовою німецькою операцією? А був спрямованій на очіщення радянських оборонних заводів від німецьких громадян. Докладніше див.: Охотин Н., Рогинский А. Из истории «немецкой операции» НКВД 1937-1938 гг. // Репрессии против российских немцев. С. 35-75
[26] Див.: “Через трупы врага на благо народа”. “Кулацкая операция” в Украинской ССР 1937-1941 гг. В 2-х томах / Сост. М.Юнге, Р.Биннер, С.А.Кокин и др. М.: РОССПЭН, 2010
[27] Співробітник УНКВС в Алтайському краї сержант ДБ, виключений з ВКР(б) за “перегини” в здійсненні “німецької” операції.
[28] Див.: Этноконфессыя в советском государстве. Меннониты Сибири в 1920-1930-е годы: эмиграция и репрессии. Документи и материалы / Сост. А.И.Савин. Новосибирск, 2009. С. 675
[29] “Лінійними” чи операціями за певними “лініями”, на чекістському жаргоні називали масові репресивні акції щодо певних національних меншин.
[30] Під “погіршенням” складу арештованих співробітник НКВС має на увазі те, що на цих арештованих в органів НКВС не було компроментуючих матеріалів, вони не перебували на оперативному “обліку”.
[31] Див.: Юнге М.,Бордюгов Г., Биннер Р. Вертикаль большого террора, История операции по прыказу №00447. М.: Новый хронограф, 2008. С. 460
[32] Див. наприклад: 1937-1938 гг. Операции НКВД. Из хроники “большого терора” на томской земле. Сборник документов и материалов. Томск-М., 2006.; Польща та Україна у тридцятих-сорокових роках ХХ століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служю. Варшава-Київ, 2010. Т. 8. Великий терор: польська операція 1937-1938. Ч. 2. С. 1626-1861. У цьому розділі збірника документів вміщено свідчення співробітників УНКВС України про проведення національних операцій в республіці, насамперед “польської” та “німецької”.
[33] История тсалинского ГУЛАГа. Конец 1920-х – первая половына 1950-х годов: собрание документов в 7 томах. М., 2004. Т. 1. Массовые репрессии в СССР. С. 313-325. З докланими коментарями документ опубліковано: Массовые репрессии в Алтайском крае. 1937-1938 гг. Приказ №00447. М.: РОССПЭН, 2010. С. 468-487
[34] Тепляков А.Г. Машина террора… С. 366-367
[35] Див.: Сталинизм в совтской провинции: 1937-1938. Массовая операция на основе приказа №00447 / Сост. М.Юнге, Б.Бонвеч, Р.Биннер. М.:РОССПЭН, 2009.
[36] Насамперед завдякы мижнародному проекту “Сталинизм в совтской провинции: 1937-1938. Массовая операция на основе приказа №00447”: який здійснила група російських та українських істориків ппід керівництвом Б.Бонвеча, М.Юнге і Р.Біннера.
[37] Див. також: Junge M. Massenverfolgungen und dofmatischer Import // Totalitarismus und Demokratie. Zeitschrift fuer Internationale Diktatur- und Freiheitsforschung. 2011 (8). Heft 1.
[38] Подіним чином розмірковує Амір Вайне, коли пише про “прагнення до очищення” (purification drive), яке було притаманне сталінській “державі-садівникові”, яка прагнула звільнитися від чужий і ворожих елементів в інтересах створення гармонійного соціалістичного суспільства. Вайнер вважає, що від початку Другої світової війни ворогів радянського суспільства визначали переважно за етнічною ознакою, а не соціальною. Див. : Weiner A. Making Sense of War. The Second World War and the Fate of the Bolshevik Revolution. Princeton, 2001.
[39] Цит. за: Охотин Н., Рогинский А. Из истории «немецкой операции»… С. 35
[40] Під час операції за наказом №00447 органами НКВС німецькій діаспорі регіону було завдано першого і набільш приіцльного удару, внаслідок якого було переважно репресовано найбільш помітних “колишніх” люде німецького села: релігійні діячі і активісти громад, раніше засуджені і та втікачі зі спецпоселень “куркулі”, учасники антирадянських виступів і т.п. Так, на території майбутнього Алтайського краю (виділений зі складу Західно-Сибірського краю 28 вересня 1937 р.) в липні-жовтні 1937 р. було заарештовано трохи більше сотні німців. Масовість засудження німецького “спецконтингенту” забезпечила вже “німецька” операція. Докладніше див.: Этноконфессия в советском государстве… С. 32-55
[41] Телеграма Єжова від 3 листопада 1937 р., розіслана усім наркомам внутрішніх справ союзних республік і начальникам УНКВС вимагала “форсувати проведення операцій по антирадянських елементах, німцях, поляках, харбінцях, дружинах зрадників батьківщини” і завершити проведення цих операцій до 10 грудня 1937 р. Саме цю телеграму можна розглядати як сурогат спеціального наказу на проведення “німецької” операції в СРСР. Таким чином, листопад 1937 р. поклав початок проведення операції по німецькій “лінії” в Сибіру, яка з цього моменту відбувалася в макрорегіоні паралельно з “куркульською” операцією. Про це ж свідчать масові арешти німців, які відбулися в Алтайському краї в першій декаді листопада 1937 р.
[42] Brandes D., Savin A. Die Sibiriendeutschen im Sowjetstaat. 1919-1938. Veroffentlichungen zur Kultur und Geschichte der Deutschen im ostlichen Europa. Essen: Klartext Verl., 2001. Bd. 19. S. 296-297
[43] Этноконфессия в советском государстве… С. 466-467
[44] Этноконфессия в советском государстве… С. 690-691
[45] У 1925-1930 роках він послідовно посідав посади уповноваженого і старшого уповноваженого таємного відділу і заступника начальника Славгородського окружного відділу Повноважного представництва ОГПУ Сибкраю, брав активну участь у боротьбі з емігрантським рухом німців, а з 1935 р. був заступником начальника і начальником Німецького РВ УНКВС Захдно-Сибірського і Алтайського країв.
[46] Генеза національної політики сталінізма адекватно відображена у вищезгаданій монографії В.Деннігхауса.
[47] Zarusky J. Tiпothy Sпуdеr’s “Вlооdlаnds “. S. 13
Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.
