Формування міфу «Великої Вітчизняної війни», який ставав «радянською громадянською релігією»[1] й, за словами Діни Хапаєвої[2], відігравав роль «загороджувального міфу», що перетворював «Великий терор» у «мирне повсякдення», «нормальне життя», яке було зруйноване не у десяті, двадцяті чи тридцяті роки, а недільного ранку 22 червня 1941 року, мало на меті ще одне завдання. Міф «Великої Вітчизняної» був точкою відліку нової російської імперії, яка постала й розширилась на руїнах Європи. Однак у «акті творіння» імперії вже у перше повоєнне десятиліття було закладено механізми її руйнації. Ці механізми були незапланованими, неочікуваними й тривалий час невидимими для радянського режиму, й не осмисленими ним.
Етнізація образу ворога і творення національних антирадянських солідарностей
Одним, й надзвичайно важливим для подальшої історії України, наслідком змін вектору радянськості – від держави класів до держави на чолі із руським народом – стала акцентована етнізація покарання, його неприховане, а навпаки – підкреслено-антинаціональне спрямування.
Розмірковуючи над відмінностями між нацистським та радянським терором Міхаіл Геллер зауважив: «Відмінність у тому, що у гітлерівських таборах смерті жертви знали, чому їх убивають… Ті, хто помирав … у радянських таборах, помирали, не розуміючи [за що]»[3]. Розвиваючи цю думку Александр Еткінд, додає: «Більша частина загиблих в нацистських таборах євреїв і циган була згодна з наглядачами хоча б в тому, що вони дійсно були євреями або циганами (що, зрозуміло, не означало згоди з тим, що через це вони повинні вмирати). Навпаки, безліч куркулів, саботажників і ворогів народу, гинучи в радянських таборах, не погоджувалися з тим, що вони – кулаки, саботажники або вороги народу. Ба більше, багато хто з них ненавиділи «ворогів народу» не менше, ніж їх самих ненавиділа табірна адміністрація. Поділяючи погляди своїх катів, багато політичних ув’язнених в сталінських таборах вірили, що в їхньому випадку сталася прикра помилка»[4].
Однак десятки тисяч західних українців, засуджених, ув’язнених, засланих впродовж 1944-1952 років, «часто мали тверді політичні та світоглядні переконання, і у таборах позиціонували себе відповідно[5]». Тверді світоглядні переконання і розуміння того факту, що ув’язнення відбулося від імені ворожої держави, а не умовно «своєї» (як це сприймала велика кількість радянських невільників та невільниць) формувало у покараних певний стрижень, певну інтенцію, яка полягала у тому, що в’язниці і табори є продовженням боротьби, яку вони вели. Не розгублені «несправедливістю» чи «помилкою системи», не атомізовані, не відірвані одне від одного думками «я не винний, а інші – можливо», не зламані неочікуваним і, як думала про себе значна кількість заарештованих, незаслуженим арештом та тортурами, а, за невеликими винятком, зовсім інша за своїми психологічними та ментальними настановами спільнота українців, мала всі шанси розглядати завдання вижити в ГУЛАГу або укорінитися на засланні як настанову для подальшої боротьби та перемоги. Розуміння «за що» й «хто ворог» дозволяло виробляти і застосовувати порівняно ефективні прийоми та сценарії протидії репресивній системі[6]. Роль національних спільнот (українців, литовців, латишів) у повстаннях в ГУЛАГу 1953-1954 років[7] якнайкраще засвідчує неочікувану та не прораховану Москвою дієздатність та потенціал репресованих українців. “З української точки зору, всі ті опори були продовженням визвольної боротьби”, – зазначив Степан Семенюк, вояк УПА, учасник Норильського повстання [8]. З української точки зору національна спрямованість покарання незгодних й у наступні десятиліття означала, що Друга світова війна для України не є й не буде закінченою, допоки країна не отримає незалежність. Етнізація покарання й розуміння, «за що» і «хто ворог», й в останнє сталінське десятиліття, й в наступні роки створювали фундамент національних солідарностей поневолених народів й практики їхньої спільної дії. Найяскравіше цей процес був проявлений в дисидентському русі[9].
«Дірява» залізна завіса
Не прорахованим за рівнем впливу на руйнацію імперії, виявилась нова міжнародна ситуація, у котрій «залізна завіса», що, за словами Вінстона Черчилля, опустилась від «Штецина на Балтиці до Триєста на Андріатиці», зачинивши «всі столиці давніх держав Центральної й Східної Європи»[10], виявилась, по-перше, такою, що набагато ширше, порівняно із 1930-ми, відкривала радянським громадянам доступ до зовнішнього світу. По-друге, матеріал, з якого сталінський режим намагався гартувати «завісу», насправді виявися не залізом, принаймні – не монолітним шматком заліза: через щілини, які пробивало західне/трофейне кіно, музика, «ворожі голоси» радіостанцій, думки про родичів, які залишились «там», посилки з американської допомоги тощо, західний світ потрохи, але системно й незмінно проривався у нібито наглухо зачинений світ радянського. У той же час, за межами радянських кордонів поставала нова генерація української діаспори, яка сформувала міцні простори зростання ідеї української незалежності.
«Серед багатьох інших ознак, – зауважила Енн Епплбом, – 1945 рік був позначений небаченою за всю європейську історією міграцією населення. По всьому континенту сотні тисяч людей повертались із неволі у Радянському Союзі, з примусових робіт у Німеччині, з концентраційних таборів й таборів для військовополонених, з усіляких укриттів та потаємних місць»[11]. Сталінський режим намагався контролювати цей процес: з одного боку, він заповзято боровся за повернення своїх підданих на батьківщину. З іншого, заради формування нового статусу «батька/жандарма» європейських країн так званої «народної демократії» (згодом – «соціалістичного табору»), Кремль змушений був «відпускати» тих, хто бажав повернути/отримати громадянство Польщі, Румунії, Чехословаччини – тих країн, за рахунок яких були зроблені територіальні надбання. Не тільки 1945, а й наступні роки були позначені процесами «розгляду документів» на виїзд тих, хто до радянської анексії 1939-1940 років мали громадянство Польщі, Румунії, та до 1945 року були громадянами Чехословаччини. Водночас відбувалися спроби в іншому напрямку – тиск на колишніх союзників з вимогою повернути остарбайтерів, військовополонених, членів ОУН й вояків УПА.
Жорстока, але неповоротка бюрократична система зі всіма її вадами впродовж всіх повоєнних років була і «гратами», які стримували спраглих позбутися радянського ярма, і «віконцем» для втечі, якими користувалися не тільки поляки, румуни, а й українці та євреї. «Нелегальними переправами до Польщі користувались як польські, так і інші антирадянські елементи (українці, євреї), широко використовуючи канал евакуації колишніх польських громадян (підложні еваколисти й відрядження) для потреб підпілля», – йшлося у доповідній записці секретаря Львівського обкому КП(б)У Грущецького очільнику вищого партійного органу республіки Хрущову від 28 березня 1946 р.[12]. «Втеча за кордон» стала однією з можливостей позбутися радянського ярма. Для того, щоб «закрити» це «вікно» й припинити легальний відтік мешканців з СРСР, указом від 15 лютого 1947 р. було заборонено інтернаціональні шлюби, навіть з громадянами соціалістичних країн. Шлюби, укладені з іноземцями до виходу указу, було визнано недійсними. Однак ідея «втечі за кордон» залишалась актуальною для певної частини радянських людей до самого кінця існування СРСР.
Гірким присмаком історичних ран було позначено стосунки українців й поляків, напругу поміж якими після вигнання нацистів посилювала і сталінська імперська політика, і державна візія польських очільників щодо моноетнічного майбутнього Польщі, в якому українська національна спільнота поставала як загроза. Виселення українців з Польщі 1944-1946 років, сумнозвісна операція «Вісла», «обмін територіями» 1951 р. сприяли убезпеченню «нової» Польщі від українського збройного руху, а розпорошення українців по 90 повітах дев’яти північно-західних воєводств із забороною зміни місця проживання чи повернення до місця свого виселення сприяло їхньому розчиненню в «Polskiе jednolitej» – однонаціональній польській державі[13]. Згодом українці Польщі, як й українці інших країн «соціалістичного табору» (Румунії, Чехословаччини) отримали можливість вивчати мову й зберігати культуру. Й те, й інше – у межах імперської парадигми «братерства народів під орудою СРСР».
Посилення української діаспори
Внаслідок Другої світової війни, у той чи інший спосіб, поза межами радянських кордонів опинились понад 250 тис. осіб, котрі з теренів Австрії та Німеччини в кінці 1940-х – на початку 1950-х рр. розселилася на різних континентах і в різних країнах. «Так постали нові українській громади в Австралії, Тунісі (Бен Метір), Венесуелі – і зміцнилися існуючі поселення у США, Канаді, Бразилії, Аргентині й Парагваї. У Європі залишилося близько 50 тис. українців, що створили нову сильну українську громаду у Великобританії і зміцнили міжвоєнні громади у Франції, Бельгії та Нідерландах»[14]. Не всі іноземні держави виявилися гостинними до українців й дозволяти їм плекати культурну самобутність й національні визвольні ідеї.
Однак нова хвиля постання та символічного зростання українських діаспор у Західному світі мала зовсім інші наслідки, оскільки базувалась на парадигмі незавершеної для України війни. «Бути українцем» в Європі, США й Канаді для значної частини українців означало жити й діяти задля майбутньої перемоги. Ця інтенція, як не дивно, дуже перегукувалась із мотивами виживання українців у радянських таборах. Незважаючи на те, що умови життя у вільному світі були принципово іншими, а спокуса асиміляції й самозабуття залишалася високою, представники української діаспори інституційно зміцнювали і розвивали науку та культуру, а також системно вносили українське питання у світовий порядок денний. У 1945 році в Німеччині було створено Українську вільну академію наук (УВАН), яку у 1949 р. перенесли до Вінніпега (Канада)[15]. У 1950 р. відділення Української вільної академії наук (УВАН) було відкрито у США, згодом у Великій Британії та Австралії. Вагомим здобутком української громади у США став Український інститут Америки, заснований у 1948 році[16].
Нові емігранти, основну частку яких становили вихідці з таборів ДіПі (англ. displaced persons, переміщені особи) – родом з Західної України, члени ОУН, вояки УПА, остарбайтери, військовополонені – мали потужний політичний вплив на українські громади, особливо на американському континенті. Розбрат серед представників першої хвилі еміграції, серед котрих були і прихильники ідеї української незалежності, і «соціалісти», «націонал-комуністи», щирі «вболівальники» СРСР, все ще тривав. І саме повоєнне поповнення стало ініціатором й організатором об’єднавчої діяльності, націленої на порятунок України від радянських поневолювачів. Представниками цієї хвилі у Канаді, наприклад, були засновані нові організації: Ліга визволення України (1949 р.) і “Пласт” (1948 р.), в Аргентині – Український клуб (1947 р.), Союз українок (1948), “Пласт” (1949), Спілка української молоді (1950), Братство українських січових стрільців (1950), Братство колишніх вояків 1-ї дивізії УНА (1951), Українське католицьке об’єднання (1951) та інші. Важливо, що посттравматична післявоєнна активність діаспорян не припинилась й у наступні роки: суспільна потуга українців й зацікавленість свобідного світу у перемозі над СРСР зробили українську діаспору вагомим чинником збереження та просування ідеї вільної України, політичним заступником для тих, хто продовжували боротьбу всередині СРСР, символічним гарантом світової солідарності з Україною. Таку саму роль відігравали й церковні громади УГКЦ, які поєднували своїм існуванням Північний та Південний американські континенти, Ватикан та Європу й вірян УКГЦ, які підпільно продовжували бути разом із своєю церквою в радянській Україні[17].
У наступні десятиліття ці неочікувані наслідки війни стали видимими не тільки для радянського режиму, який продовжував затято боротися з тим, що він маркував як «український буржуазний націоналізм». Потужні й виняткові щодо України наслідки відобразилися й на рівні масової свідомості, викристалізувавшись, зокрема, й у популярний анекдот:
«Яка країна є найбільшою? – Україна. Її кордони в Карпатах, її столиця – в Москві, її тюрми – в Сибіру, її церкви – в Канаді»[18].
Західне кіно у повсякденні радянських людей: дозволені фантазії
«Захід» (боротьба із яким була прикметою не тільки сталінських ідеологічних кампаній, а й усієї політики СРСР аж до його розвалу), просочився у свідомість людей, які були радянськими (змушені були, щиро вважали, що вони такими є). Це відбувалося й через безпосередні та довготривалі контакти із окупантами-німцями, розповіді демобілізованих чи остарбайтерів, пізніше – військових й цивільних осіб, які «допомагали братнім країнам Європи» будувати соціалізм у складі збройних сил СРСР на чужих територіях, або у складі міжнародних делегацій, кадрових десантів у країнах «соціалістичного табору» тощо. «Захід» приїхав разом із демобілізованими уречевленим – у вигляді трофейних годинників, фотоапаратів, патефоні, одягу, парфумів, прикрас. Нарешті, він постав відкрито і яскраво через дозволений, схвалений радянським режимом масовий прокат «трофейного кіно»[19].
Переважну кількість фільмів, які непомітно змінювали саме радянських людей, було привезено з Райхсфільмархіва, однак сам процес «трофеїзації» кінострічок почався ще з 1939 р., коли було завезено фільми з територій анексованої Польщі[20]. «Трофейні» фільми виходили в прокат з 1946 по 1956 рік. Всі вони мали приголомшливий успіх. «Дівчина моєї мрії», «Індійська гробниця», «Граф Монте Крісто», «Серенада сонячної долини», «Тарзан» ставали лідерами прокату, залишаючи далеко позаду «правильні» радянські фільми на кшталт «Зоя» або «Сказаніє про землю Сибірську». Ба більше, українцям, які пережили окупацію, радянські фільми про війну здавались неправильними й неправдивими. Мешканець Миколаєва пригадував: «Приходять, наприклад, у майстерню пацани після перегляду фільму «Зоя». Всі вони пережили окупацію й бачили німців не в кіно. Сядуть на порозі й починають обговорювати сюжет: «… Патронник у німця висить румунський… шеврон на рукаві пришитий неправильно, в цілому, туфта». Проте від стрічки «Дівчина моєї мрії» з Марікою Рокк, де суцільна декорації й театр, повне захоплення. Ніхто не звертав уваги на придумане життя, всі вірили, що така казка дійсно існує»[21].
Люди, переважно, молоді, а також діти й підлітки, переглядали західне кіно не раз і не двічі, а безліч разів[22]. Фільми не просто переглядали: глядачі копіювали поведінку, стиль, манери, розмови героїв, вони наспівували або награвали музику з фільмів. «Комсомольський секретар Сімферопольського медінституту повідомляв, що його однокурсниці наслідували зачіску Маріки Рьокк і що коридори інституту були наповнені насвистуванням мотивів пісень фільму»[23].
Вплив «трофейних фільмів» годі було не помітити: наслідуючи героїв «Серенади Сонячної долини» і «Дівчини його мрії», деякі молоді люди просили старших жінок або подруг сплести їм светри з оленями, а хтось припиняв стригти волосся, допоки воно не відростало «як у Тарзана». Не маючи змоги купити бажане, молодь зверталась до ательє, мам та бабусь із проханням «звузити» брюки й спідниці, діти в пісочницях грали у Тарзана, Джейн і Читу. Віршики й пісні про Тарзана (на кшталт …Жили-били три бандита/ Джейн, Тарзан і баба Чита/ Пішла Чита по болоту/ Звать Тарзана на работу/ Тарзан каже – Не піду!/ Чита кажет – Поведу!/Тарзан каже – В ухо дам!/ Чита каже – В суд подам!), тарзанячий крик («Ну, а едінствений фільм, який завоював таку страшну популярність у нашій жизні, ето був „Тарзан”. Ето вся молодьож кричала по-тарзанячі»[24]), тарзаняча вдача ставали частиною культурного простору міст цілого СРСР, й УРСР, зокрема. Через трофейні фільми у міську культуру разом із загальною епідемією танців, що охопила міські вулиці, двори, площі, парки, будинки культури, кінотеатри й навіть цехи під час перерви, входив й джаз, котрий, з одного боку, складав компанію буржуазним «фокстротам, танго, вальсам», а з іншого – був точкою відліку нової, принаймні для цього радянського покоління, свободи.
З одного боку, феномен «трофейного кіно» та його наслідків – на тлі репресій, пошуків й призначення ворогів, Голодомору, бідності – не сприймався режимом як загрозливий, навіть попри те, що комсомольські та партійні активісти невтомно писали про небезпеку західних впливів. Радянська держава заробляла на трофейному кіно чималі гроші, які, у період повоєнного радянського «кіно-голоду» (Пітер Кенез[25]), можна було вкладати у виготовлення «ідеологічно правильних фільмів»[26]. Характерно, що ведучи запеклу боротьбу із «низькопоклонством перед Заходом», яка коштувала кар’єри, а іноді й життя численним представникам інтелігенції, більшовицький режим невтомно продовжував «годувати» людей «трофейним кіно», покази якого не припинялись й не заборонялись. Очевидно, що в такий спосіб режим прагматично спрямовував соціальну напругу у бік пошуку ілюзорного світу, де красиві люди живуть красивим життям. Однак кіно не тільки давало розраду, воно, разом із дозволеними (хоча й такими, що засуджувались) повсюдними танцями[27] легітимізувало тілесність, спрямовуючи травму війни у бік еротизації відносин між жінками та чоловіками. Романтичні сцени, кохання як стрижневі сюжети, підкреслена сексуальність кіногероїв – на все це був запит з боку психотизованої та змученої війною і бідністю публіки. З іншого боку, небачений донині мовчазний дозвіл на еротизацію стосунків був частиною пронаталістської політики держави. Сталінський режим був зацікавлений у тому, щоб людський ресурс примножувався. Указ Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 року[28], який дозволяв чоловікам не брати на себе матеріальну відповідальність за позашлюбних дітей й, водночас, гарантував самотнім матерям державну підтримку, легітимізував цей курс, котрий «трофейне кіно» підтримувало на символічному рівні.
«Стиляги»: втікачі в уявну свободу і союзники більшовицького режиму
Означення групи молодих людей, які захопились західною модою, «стилягами» й публічне засудження їх, яке відбулося на сторінках журналу «Крокодил» у 1949 році, виходило з плеканої владою ілюзії щодо можливості контролювати нові тенденції молодіжного середовища. Тим більше, що такий контроль критикою та публічним цькуванням «інших» у 1920-1930-ті роки дав свої результати. Однак Кремль нешвидко оцінив масштаб явища, його витоки й можливі наслідки. Створюючи за допомогою слова «стиляги» певну уявлену спільноту, Москва реагувала на досить локальний соціальний феномен кінця 1940-х років. Вона реагувала на неочікувану поведінку своїх власних дітей – дітей радянської еліти (“elite welfare”[29]), які обрали й демонстрували «західний» стиль в моді, спілкуванні, музиці, танцях тощо. Кремль свідомо не хотів помічати (або певний час вдавав, що не помічає) іншої сторони – «масової втечі»[30] глядачів не на модний Захід, а просто в життя, де було місце споживанню. Ба більше, реагуючи на цей локальний феномен, влада сприяла його самоідентифікації та географічному й хронологічному розповсюдженню, які сталися у наступний період. Переназвані у міському фольклорі «бродвеями» вулиці й бульвари Одеси й Донецька, були результатом вторинного інфікування: не винайденням Америки[31], а винайденням Москви, яка винайшла Америку.
Однак у цього явища був інший – цілком європейський масштаб, інша спрямованість соціальної дії, котра в різних державах й різних локусах всередині держав могли суттєво відрізнятися, маючи спільні риси: підкреслено «нетакий», яскравий одяг, виразно специфічна поведінка, особливий стиль спілкування, демонстративний цинізм й акцентована аполітичність, яка ставала політикою або сприймалася очільникам країн як політика. Явище мало різні назви й самоназви. В окупованій Франції початку 1940-х років молодих людей, котрі були пристрасними шанувальниками американського джазу, носили вузькі краватки, довгі картаті піджаки з багатьма кишенями, звужені й короткі штанці, довше, ніж належало б «правильним» чоловікам, волосся, чорні окуляри, парасольки у будь-яку погоду, називали «зазу»[32]. Джаз, довге волосся, танці були заборонені нацистами, тож певною мірою «зазу» поставали як фрондери й протестанти. Але тільки почасти.
В окупованій Чехії були молоді люди, які також слухали джаз, танцювали й носили вузькі штани й взуття на білій гумовій підошві. Їх називали «пасеками» (Pàsek) й вони продовжували бути слухачами джазу й носіями яскравого одягу й після війни – за часів впровадження радянської моделі соціалізму. У Варшаві й Кракові, молоді люди, незважаючи на нацистську заборону джазу, також відвідували напівлегальні клуби й квартирні вечірки, танцювали й грали музику впродовж усіє війни та після неї. Вони теж були дивно вбрані, демонстративно аполітичні й носили назву «бікіняри». У Румунії таких самих, одягнутих виклично слухачів джазу називали «малагамбістами», в Угорщині – Jampec [33]
«Тедді-бойз» й «Тедді-гьолз» у Великій Британії, на відміну від вище означених груп, не були прихильниками джазу, й вони «опанували» суспільну увагу не під час Другоі світової, а, як і радянські «стиляги», після неї. Вузькі брюки, яскраві панчохи, чоботи на товстій підошві, довге волосся[34]. На відміну від нешкідливих «зазу», «бікінярів» «пацеків» чи «стиляг», британські підлітки, яких преса охрестила «тедді-бойз», нажахали лондонців готовністю до бійок та різанини на вулицях міста, до зухвалих гарбунків-нальотів, війнами банд між собою та із поліцією.
Схожих за демонстративно іншим, яскравим зовнішнім виглядом, який впадав у вічі на фоні суцільної воєнної та післявоєнної бідності, об’єднував не тільки одяг й аполітичність, яка підкреслювалась їх поведінкою, часто небезпечною для них самих. В її основі, ймовірно, лежав страх перед світом, що руйнувався на їх очах, образа на покоління батьків, які дозволили статися такому жахіттю. Заперечуючи досвід умовних батьків та влади (окупаційної та/або державної), вони дражнили цю владу своєю «модною», «танцювальною», маніфестовано позаполітичною зухвалістю, у тому числі, й перевіряючи силу владної протидії, й межі своєї спроможності. Вдягаючись як сучасні «денді» (Джурджа Бартлет), вони були «дітьми безвиході». Це був й юнацький бунт, учасники якого не збирались відповідати ані за світ, який вони не створювали, ані за те (злочини, бідність, жорстокість, підлість, масові страти, голод), для чого не мали й не хотіли мати пояснення. Вони заперечували існування всіх цих проблем втечею від реальності й створенням паралельного простору життя, у котрому Америка як символ свободи, посідала не політичне, а цілком символічне місце.
Важливо, що на окупованих українських територіях цей аполітичний прошарок постав в ті самі роки, що в інших окупованих країнах – під час окупації, а тому в межах «міфу Великої вітчизняної» й дискурсах, які він створив на десятиліття вперед, його важко було помітити. Прошарок сформувався з дівчат, котрі переймалися покупкою кофтинки, спідниці або іншого вбрання, міськими вуличними дефіле із «ворогами», бурхливими романами з «Генріхом, Гайнцем, Паулем», танцями у клубі, відвідуванням кіно. Ті дівчата не були повіями й не боролися за виживання. Вони, як писала у своєму щоденнику 1942 року 19-річна комсомолка Ольга зі Знаменки Кіровоградської області, «хотіли просто життя, хотіли кохати й бути коханими»[35]. Цей аполітичний прошарок поставав і за рахунок хлопців-підлітків, які воліли проїхатися на німецькому мотоциклі або у машині, зазирали на годинники й фотоапарати, отримували у подарунок ножа, бінокля «цейс» чи листівки з краєвидами Німеччини, й за рахунок старших юнаків, які щотижня ходили на танці, збирались «гуляти» на містках, стрибали з парашутних веж, затято грали в карти.
Для людей, які вважали себе радянськими, поява такої молоді була незрозумілим феноменом. Киянка Ірина Хорошунова у вересні 1942 року писала про це так: «Над воротами бывшей Никольской церкви крест, стоят благочестивые старушки, а рядом человек двадцать здоровых парней, лет по девятнадцати–двадцати пяти азартно играют в карты. Подле них несколько нераспечатанных колод атласных карт. они так увлечены, что никто из них не обращает внимания на проходящих. Кто они, эти парни?…. Никто не мешал им играть, хотя им-то меньше всего можно было бы быть здесь. Но они оказались, почему-то за пределами наших армий и вне внимания немцев. Вот же не боятся облавы, хватающей всех на Германию»[36].
У період окупації в українських молодих людей не було можливості слухати джаз та носити яскраве вбрання. Вони намагалися бути красивими, однак це був міський стиль радянської еліти кінця 1930-х років, який розповсюдився й на сільську молодь. «Хорошо прибарахлились хуторянки за это время. Попали в их сундуки за коровье масло и мясо невообразимые крепдешиновые платья, лисьи горжетки, мягкие прюнелевые туфли на венских каблучках, белые фетровые ботики, и нежные фильдеперсовые чулки, чудные для тогдашней сельской бабы[37].
З іншого боку, власне німецькі чиновники та солдати були постачальниками бажаних красивих речей для «чорного ринку» обмінів. У німецьких звітах йшлося про те, що міняли німці на ринках: «старі плаття, жіноча нижня білизна, сумочки, підв’язки (для колготок), сахарин, креми, лак для нігтів, губна помада, зубні щітки. Створюється враження…, що Україна стала «блошиним ринком Райху» і, що Німеччина збуває всі непотрібні товари в Україні»[38]
Однак не тільки одяг був втечею від реальності для молоді. Їх втечею від реальності, яка почалася під час окупації, були кіно й танці.
У цьому контексті дуже промовистим є спостереження Дмитра Титаренка: Сталіно (Юзівка, нині Донецьк) було звільнено від нацистів 8 вересня 1943 року. Однак у серпні 1943 р. люди продовжували ходити в кіно. Так, у Сталінській області було проведено 767 кіносеансів для цивільного населення (154,4 тис. глядачів). І серед глядачів переважала молодь[39]. Молоді люди не квапилися підривати німців, щоб допомогти радянській армії, не поспішали облаштовувати підвали для того, щоб сховатися від бомбардувань. Вони ходили в кіно.
Марікка Рьокк «прийшла» до української молоді не через показ трофейного кіно, який розпочався після вигнання нацистів. Вона прийшла через німецьке кіно, показане під час окупації. Не «Дівчина моєї мрії», а «Геллоу, Дженні», «Кора Террі» тощо[40], де Марікка Рьокк грала головні ролі були демонстрацією іншого стилю й іншого життя. Для окупованих молодих людей з центральної та східної України першою «Америкою», яка творила символічні обрії мрії та сприяла масовому ескапізму, була Німеччина.
Те, що Джуліана Фюрст, назвала ‘the fever dance’ та “the post-war dance craze” почалося не після війни, а саме в роки окупації. Це, звісно, не були джаз або свінг: молоді люди обирали танці, які були їм доступні й які часто організовували німецькі або румунські окупанти[41].
Термін «стиляги», накинутий на молодіжний ескапізм, був «надспрощенням»[42] щодо всіх альтернативних форм поведінки молоді. Це спрощення робило явище молодіжного ескапізму порівняно безпечним, оскільки пов’язувало його переважно зі столичною молоддю з елітарних сімей. Не тільки трофейне кіно, джаз, уявлена Америка, а й сам термін «стиляги» спрямовували «пошук пригод»[43] в напрямку вузьких штанців, тонких яскравих краваток, чобіт на «манній каші», бугі-вугі, Chattanooga Choo-Choo, Гленна Мілера й Дюка Еллінгтона. Важкі питання про панічну втечу радянської влади, про поразки, про долю військовополонених, про масові страти євреїв мали бути забуті, про це належало мовчати.
Погодившись на накинутий термін, аполітичні й свідомо відречені від «важких питань», молоді чоловіки та жінки, мимоволі стали стратегічними союзниками більшовицького режиму, який також волів все забути й не відповідати на важкі питання, які постали у підрадянських людей в роки Другої Світової. Глеб Ципурський справедливо зауважив, що, зважаючи на активну й людожерну антикосмополітичну кампанію, «стурбованість» сталінського керівництва щодо західних захоплень молоді була на диво незначною, «стиляги» зазнавали мінімальних доносів з боку комсомольської бюрократії[44].
Млява щодо реальних покарань, однак публічна й гучна кампанія «боротьби» з «паразитами», демонструвала фронтовикам, які часто були старшими за «стиляг» на якісь два-три роки, що у мирному житті тепер інші завдання й проблеми, які треба вирішувати, щоб не втратити молоде покоління, й не травми, досвід й погляди фронтовиків тепер зумовлюють ці проблеми. Своєю чергою, покоління тих, хто у роки війни, були школярами (або з інших причин не потрапили «на фронт») опинилися у невигідному соціальному становищі порівняно із своїми майже однолітками, які мали бойовий досвід. У відповідь на це «стиляги» могли або жити із більш низьким соціальним статусом, або спробувати винайти іншу – невійськову – форму мужності, і в такий спосіб знецінити поставу «покоління переможців»[45]. Ця інтенція якнайкраще співпадала із намаганням радянського режиму дезорієнтувати, атомізувати й баналізувати досвід фронтовиків.
Цілком логічно, що вже за декілька років після смерті Сталіна «стиляги» були інтегровані у радянський дискурс[46] й згодом патерналізовані режимом. Вони стали двигуном (хоча й завжди критикованим) споживацької революції в її радянському виконанні. «Врешті решт, – зауважив Марк Еделе, – «міщани», очолювані найвишуканішими авангардом – стилягами, виграли цю битву»[47]. Й більша частина з них залишилась такою ж аполітичною, а тому зручною у керуванні паствою для постання та відтворення всіх пізньорадянських практик, та ж сама частина – байдуже спостерігала руйнацію імперії й постання незалежної України, залишаючись «поза політикою» й сподіваючись на покращення можливостей задовольнити свої прості людські потреби у красивому вбранні та ситій їжі.
Тарзанізація кримінальної субкультури
Інший напрям – тарзанізація. «Я стверджую, – писав Йосип Бродський, – що одні тільки чотири серії «Тарзана» сприяли десталінізації більше, ніж всі промови Хрущова на ХХ з’їзді й після»[48]. Не тільки сам вигляд Тарзана – напівголого, м’язистого, кошлатого, дикого чоловіка, який переслідує красуню білявку у тропічному лісі, не тільки екзотичний супутник – шимпанзе, не тільки стрибки, крики й нестримна сила, були шоком для консервативної радянської публіки, тіло котрої мало бути спортивним, однак цнотливо прикритим. Було й дещо більш важливе. Бродський справедливо стверджує, що «Тарзан» та інші пригодницькі «трофейні» фільми несли дуже серйозне послання: вони втілювали й глорифікували етос «один проти всіх», який був абсолютно чужим для орієнтованої на колектив радянської психології[49]) «Тарзан» приніс й освятив принцип індивідуалізму, індивідуальної дії, персональної перемоги над ворожим світом. Він ніби «виписав» дозвіл на дію поза межами усталених радянським режимом норм. Довге кошлате волосся, яке хотіли носили підлітки й молодь, було найменшим ударом, який «Тарзан» завдав радянським нормам. Найбільшим була символічна легітимація персональної дії, що перегукувалось одночасно як з бойовим досвідом демобілізованих, так й з кримінальним досвідом амністованих й таких, що вийшли на волю, відбувши покарання[50], людей. В останнє сталінське десятиліття ГУЛАГ, переважно кримінальний, почав повертатися й розповсюджуватися поза колючим дротом. «Мільйони засуджених за результатами чисток 1930-х рр. та внаслідок жорстких заходів, викликаних умовами воєнного часу, після закінчення війни, підпадаючи під дію цілої низки амністій, отримали можливість вийти на свободу. Найбільше їх отримало волю після постанови Президії Верховної Ради СРСР 27 березня 1953 р. про амністію. За даними Республіканського управління міліції, лише з 27 березня до 1 жовтня 1953 р. на територію УРСР прибуло і було приписано 176 24 громадянина»[51], – зауважив Василь Швидкий.
ГУЛАГ приносив із собою правила кримінального світу, які були не менш жорстокими й огидними, ніж радянська законність, однак – більш передбачуваними й сталими. Бандитизм був одним зі способів дії величезної кількості дуже різних людей й, за висловом Джефрі Бурдса, «великим страхом»[52] міських й сільських спільнот. Незважаючи на наявність жорстоких й бездушних вбивць, соціальний бандитизм радянського типу втілювали зовсім не такі фігури, як Аль Капоне, який використовував грубу силу для зміцнення своєї влади, а радше Олівер Твіст – дрібний злодюжка, що чинив злочини через злидні, а не жадібність»[53]. Цей прошарок радянських українців, навіть не здогадуючись про те, способом дії був схожим на британських «тедді-бойз» – молодь й підлітків бідних районів, які заявили про свої соціальні потреби численними нападами на багатіїв та поліцію. Як і у Великій Британії, кримінальний світ підрадянської України у повоєнні роки значно «помолодшав». Джуліана Фюрст зауважила, що у 1947 році в УРСР близько 70% всіх кримінальних правопорушень було вчинено підлітками у віці до 16 років. Безпритульні, «дезертири» шкіл ФЗН, ремісничих та залізничних училищ, бездоглядні підлітки, молоді робітники промислових підприємств були проблемою для більшовицького режиму не тільки через фактичні злочини, а й тому, що вони були здатні створити певну культуру «нерадянського простору», кинути виклик радянським нормам й цінностям[54]. Не вузькі штанці й джаз, а татуювання, металеві/золоті зуби («фікси»), специфічна хода, специфічний словник – їхній зовнішній вигляд й стиль поведінки, очевидно, не були результатом впливу «трофейного кіно».
Однак «Тарзан» та «ковбої» дозволили молодим людям романтизувати і бандитську діяльність, і власне жорстко й жорстоко ієрархієзоване, сповнене насильства, життя. Часто органи прокуратури пояснювали грабунки та насильство, скоєні молодими людьми нещодавнім переглядом стрічки «Тарзан»[55]. Однак опція «один проти всіх», «людина проти системи» (поруч із досвідом воєнного насильства й специфічним нешанобливим ставленням до міліції) ставали підґрунтям не тільки дворових сутичок, а й того, що класифікувались як «масові безлади». Насправді це були відкриті сутички і бійки з міліцією[56], в яких молоді люди (у тому числі, й колишні військові, комсомольці) могли не тільки пограбувати вокзальний буфет Києва, а й обеззброїти міліцію, зняти шубу з заможного пасажира й віддати її бідному носильнику[57]. Запит на встановлення справедливості, який репресивні органи держави не могли задовольнити через свою антиправову природу, викликав не тільки ланцюг насильницьких дій й «війни голодних проти голодних», часом він потребував символів та певного ідейного наповнення. Завдяки «трофейному кіно» цим наповненням ставали не тільки усталені символи й норми імперського російського кримінального світу, а й стилі й інтенції героїв західних фільмів. З іншого боку, яскравий індивідуалізм Тарзана, ковбоїв, піратів та інших шукачів пригод, як не дивно, ставав й моделлю поведінки, котра допомагала молодим людям не включатися в банди, плекаючи свою позірну інакшість та здатність бути «одним проти всіх». Незважаючи на те, що наслідування Тарзана дозволяло молодим людям дистанціюватися не тільки від банд, а й від комсомолу, ненависний для більшовиків принцип «людина проти системи» сприяв бажаній атомізації міських спільнот й був одним із запобіжників формування ідеї спільної громадської дії.
Окрім іншого, «трофейне кіно» стало й поштовхом розвитку «тіньової економіки». Воно формувало попит на музику, одяг, взуття, що виливалось у створення підпільних студій звукозапису («платівки на ребрах»[58]), фотомайстерень, які випускали листівки із зображенням головних героїв улюблених фільмів, ательє, де звужували звичайні або шили на замовлення вузькі штанці та спідниці тощо.
Інституціоналізація корупції в радянській бюрократії
Саме в останнє сталінське десятиліття народжується й інсталюється – як допустима за замовчуванням – корупційна система, котра пронизує все суспільство у вертикальних та горизонтальних його координатах. Джеймс Хайнцен у своєму дослідженні «Мистецтво хабаря: корупція при Сталіні, 1943-1953»[59] довів, що й у 1930-ті роки корупція була притаманна радянській системі управління, однак в цей період вона існувала в латентній, спорадичній формі. Дослідник переконливо аргументує й документально підтверджує різке зростання масштабів корупції у роки Другої світової війни й після неї. Він аналізує спроби режиму подолати проблему у незвичний для нього спосіб: замість гучної публічної кампанії Кремль вдався до ухвалення та реалізації секретного наказу міністерства юстиції «Про посилення боротьби з хабарництвом» №036/0210/126с від 15 липня 1946[60]. У 1946 році за хабарництво було засуджено 3900 осіб. Найбільша кількість таких вироків припала на 1947 рік й становила близько 5600 осіб[61]. Однак далі кампанія пішла на спад – від 3 291 особи у 1948 р., до 2499 у 1949 р., 1093 в 1950 р., 1298 у 1951 р.[62].
Цікаво, що у 1947 році, коли за хабарництво засудили 5600 посадових осіб, були ухвалені укази президії Верховної Ради СРСР «Про кримінальну відповідальність за розкрадання державного й суспільного майна» (4 червня 1947 р.) та «Про посилення охорони особистої власності громадян», реалізація яких супроводжувались нечуваною кампанією боротьби із розкрадачами й тисячами показових судових процесів, які було проведено у стислі строки. Попри загрозу довготривалого позбавлення волі, люди, що повільно помирали з голоду у 1947 році, не припиняли боротися за життя, у тому числі, й крадіжками зерна, які були найпоширенішим видом злочину. Швидка розправа із безправним населенням у 1947 році привела за грати (у тюрми й табори) понад 1,3 млн. осіб[63]. Порівняно з цією цифрою, констатує Джеймс Хайнцен, «державна кампанія боротьби проти хабарництва була проведена взагалі без засудження»[64].
Боротьба із корупцією – імітована та реальна – відбувалась, переважно, «за зачиненими дверима». Як зауважив В. Іваненко, «у 1951 р. політбюро ЦК КП(б)У піддало нищівній критиці апарат міністерства держторгівлі УРСР, указуючи на його засміченість політично неблагонадійними особами, спекулянтами, шахраями і злодіями, які, мовляв, наживалися за рахунок трудящих, держави, розкрадання соціалістичного майна. Про значні розтрати і крадіжки (лише у 1949 р. на суму 4 млн руб.) на одному із засідань доповідав заступник міністра м’ясомолочної промисловості УРСР Бризгін; у міністерстві кінематографії також були виявлені випадки зловживання посадами під час реалізації квитків на кіносеанси, в тому числі привласнення прибутку від їхнього продажу»[65]. Однак ані критика, ані повідомлення про порушників й кадрові або кримінальні рішення щодо них не потрапляли у публічний обіг. Преса цілеспрямовано боролась із «низькопоклонством перед Заходом» й «космополітизмом», а тому носіями «економічної контрреволюції», як вже було зазначено вище, проголошувались не власне партійці й радянські посадовці, а євреї.
Млявість антихабарницької кампанії, тиша, в якій її було проведено й спущено на гальмах, захищала інституційні інтереси радянської влади й інституційні інтереси радянської бюрократії. Вона також приховувала ризик псування міжнародного іміджу, «оскільки реальність широко розповсюдженої офіційної корупції не відповідала позитивному суспільному образу, який СРСР намагався проектувати на своїх громадян та на інший світ»[66]. Зрештою, вся ця ганебна історія з приховуванням злочинів, небажанням та відвертим ухиленням – на всіх рівнях, від судового переслідування хабарників-посадовців – засвідчувала швидкість процесу закріплення корупції як засадничо допустимого та прийнятного для верхівки радянського суспільства способу взаємодії між гілками влади, можновладцями різних рівнів, владою та людьми.
Хоча до місцевих та «до центральних органів партії надходило чимало скарг на хабарництво, непотизм, пияцтво, «морально-побутовий розклад» та волюнтаристський стиль керівництва на місцях»[67], партійні секретарі, за словами Пітера Соломона, не отримували схвалення від начальства та колег за виявлення та оприлюднення поганих вчинків або навіть злочинних дій, скоєних радянськими посадовцями[68]. Саме в цей період, на думку Сінтії Хупер, впроваджувались механізми обмеження партійного контролю «знизу» й починався процес перетворення номенклатури на «закриту» касту, що існувала за своїми власними, «корпоративними» законами.
Критичним, однак не розпізнаним переломним періодом «загнивання» тієї корупції, яка стала ознакою більш пізньої радянської епохи, на думку Хайнцена, була війна та її наслідки. Дослідник зауважив, що саме нечувана воєнна та повоєнна дестабілізація стала сприятливим ґрунтом для хабарництва: переміщення населення, бідність, гостра нестача всього, розлад судової системи й системи забезпечення створили умови для отримання чиновниками вигоди зі свого посадового становища. Керівники, у умовах «надзвичайщини», часто-густо запізнілих (таких, що йшли за практиками, а не передували їм), законодавчих й управлінських вказівок, використовували хабарі, щоб виконувати плани евакуації, промислового виробництва, кадрових наборів й підтримувати не тільки своє становище, а й власне виробництво у вкрай неефективній економіці. Часто вимушені обставинами давати хабарі, вони створювали мережу кругової поруки та загального знання про колективне порушення правил. Здебільшого керівники різного масштабу використовували свої посади не стільки для спільного блага, скільки для додаткового прибутку, вимагаючи або визискуючи данину зі своїх підлеглих та громадян[69]. Хайцен наполягає, що режим, у тому числі своїм указом від 4 червня 1947 року створював прошарок потенційних давачів хабарів серед тих, кого можна було ув’язнити, а можна було й залишити на свободі як дрібного злодюжку. Неефективність, ненадійність й несправедливість офіційних каналів та процедур були, на думку дослідника, головними джерелами постання корупційної системи
Однак неефективність, несправедливість й ненадійність були ознаками радянського режиму й у 1930-ті роки. На мою думку, війна підштовхнула сталінський режим до перших (й дуже вдалих) спроб інституціоналізації корупції ще й тому, що саме в 1940-і роки відбулась (й радше за все була відрефлексована) подвійна втрата радянськими управлінцями почуття безпеки. Ще у 1930-ті роки партійці та чиновники на власному досвіді усвідомили, що набуття радянськості, швидке просування соціальною драбиною не гарантують їм та їхнім родинам захисту від звинувачення у ворожій діяльності й репресій, аж до фізичного знищення. Однак саме не-сталінський сценарій війни, в якому швидка перемога на чужій території виявилась примарною, а швидке просування нацистів та панічна втеча радянської верхівки (й республіканського, й обласних та районних рівнів) – реальністю, завдали другого удару й зруйнували вщент відчуття безпеки й надії, що Кремль може її гарантувати. У процесі евакуації або в окупації представники влади «виживали на самоті»: без вказівок партії та/або порушуючи їх. Не всі з них вижили: декотрих розстріляли нацисти, декотрих – звинуватила у колаборації і репресувала радянська влада. Декларовані принципи колективізму, взаємопідтримки, партійної дисципліни виявилися порожніми словами, тоді як власне життя постало бентежним й таким, що може обірватися у будь-яку мить. Що більше Кремль намагався змобілізувати спільноти, нав’язуючи думку про наступну війну із колишніми союзниками – американцями й англійцями, то більше зростала внутрішня паніка й розуміння, що усіх знов покинуть напризволяще. Тому жити треба «тут й тепер», тим більше, що, як здавалося, на хороше життя вони заслужили своєю відданою працею. Цілком егоїстичні, однак цілком прагматичні думки про те, що турбуватись про себе треба самотужки, робили управлінців й управлінську систему відкритою до хабарів й до формування мережі зв’язків між «своїми», котрі за певну «подяку» допомагали вирішувати питання, у тому числі, й безпеки: попереджати про перевірки чи, наприклад, про грошову реформу[70], сприяти в отриманні чи покращенні житлових умов або й ширше – виконувати плани виробництва чи приписувати виконання хлібозаготівель тощо.
Трофейне мародерство як спосіб і засіб владної корупції
Друга причини повсюдності корупції і розширення кола учасників і «згори», і «знизу» – розширення кількісних та якісних характеристик того, що могло стати «хабаром». Й у 1930-ті, й у 1940-50-ті роки люди жили за межею бідності, невеликі зарплати, карткові системи, грабіжницькі добровільно-примусові державні позики, «операції з вилучення» валюти – все це робило тих, хто хотів би дати хабар фінансово неспроможними. Цю ситуацію суттєво змінила «трофейна» політика й практика. Трофеї у родинах військовослужбовців суттєво покращували можливості пересічних людей запропонувати щось можновладцям, щоб «віддячити» їм за вирішення певного питання. В домівках у людей з’явились «нечувані» скарби – наручні годинники, столове срібло, патефони, велосипеди, тканини, сукні, туфлі, іноді – золоті вироби, прикраси або цвяхи, пили, інший господарський крам[71]. Все це могло ставати й платою, яку радянські громадяни готові були сплатити, й спокусою, що відповідала бажанням чиновників й сприяла створенню їхньої прихильності. Наявність «трофеїв», що їх почали отримувати у посилках з-за кордону від січня 1945 року й продовжували привозити аж до повної демобілізації у 1948, була матеріальним ґрунтом корупційних відносин на всіх – від голів колгоспів до чиновників з наркоматів (міністерств) – рівнях. Вона ж була й символічним підґрунтям корупційної системи, оскільки самі «трофеї» не означені як «мародерство» та/або результат грабунку «визволених народів», а навпаки – легалізовані через Постанови й практики військових структур – дуже сильно розширили уявлені та декларовані радянською владою межі дозволеного у контексті отримання матеріального зиску.
Ухвалений 26 грудня 1944 р. Наказ НКО СРСР «Про організацію прийому й доставки посилок від червоноармійців, сержантів, офіцерів й генералів діючих фронтів у тил країни» № 0409[72] й Інструкція щодо його запровадження дозволяли військовим один раз місяць відправити з фронту додому посилку вагою: для рядових й сержантів – 5 кг, офіцерів – 10 кг, генералів – 16 кг[73]. Це була політика матеріального мотивування зарубіжного походу «визволителів», яка, з одного боку «заохочувала й нацьковувала на грабунки»[74], а з іншого – була націлена на встановлення певного контролю й регламентації їх. Прийом посилок почався 1 січня 1945, а вже у лютому 1 Український фронт звітував, що «по дев’яти його з’єднаннях з 1 січня по 15 лютого 1945 року було прийнято 135950 посилок, від з’єднання, де начальник політвідділу майор Гришаєв – 26319, від особового складу переднього краю – 14 100»[75]
Мародерили й грабували місцеве населення солдати всіх армій, що брали участь у Другій світовій війні[76]. Радянські грабунки, на відміну від дій нацистів або союзників, були мародерством бідності[77]. У той часи, коли солдати інших армій полювали на твори мистецтва: картини, скульптури, антикваріат, ювелірні прикраси, червоноармійці крали (забирали «безгосподарне», «покинуте») те, чого їм бракувало все життя: сукні, жіночу білизну, годинники[78], капелюхи, мило, посуд, косметику й парфуми, перини, килимки, й предмети, які могли б придатися для відбудови домівки або вважались цінними у практиках обміну на «чорному ринку»: цвяхи, швейні голки, віконні рами тощо[79].
Державна організація мародерства – створення спеціальних складів, куди звозили майно, визнане «безгосподарним», а тому трофейним, формування спеціального «посилочного» фонду, створення переліку квот на товари, котрі могли взяти військовослужбовці, окрім дозволу на грабунок, засвідчувала той факт, що не всі солдати й офіцери могли переступити внутрішню межу й вкрасти. З урахуванням того, що функціонери політуправлінь фронтів вважали за потрібне виправдовуватися за «малу кількість посилок» («Мала кількість посилок, відправлених на батьківщину, пояснюється стрімким просуванням дивізії вперед»[80]), процес регламентованого втягування всіх у грабунок був завданням, яке виглядало як державна вказівка.
Слід констатувати, що державне нормування «посилочного» фонду підважувало феномен мародерства бідності, однак формувало ієрархію дозволених крадіжок. Так, червоноармійцям, сержантам, офіцерам бойових частин й пораненим можна було один раз на місяць «взяти зі складу для відправки на батьківщину: кондитерських виробів – 1 кг, мило – 200 г, шкарпетки – 1 пара, панчохи – 1 пара, рукавички – 1 пара, носовички – 3 шт., підтяжки – 1 пара, дамське взуття – 1 пара, дамська білизна – 1 комплект, дамська сукня – одна, помада – 1 тюбик, гребені – 1 шт., гребінці – 1 шт., головні щітки – 1 шт., бритви – 1 шт., леза – 10 шт., зубні щітки – 1 шт., зубна паста – 1 тюбик дитячі предмети – 1 вид, одеколон – 1 флакон, Ґудзики – 12 штук, конверти та поштовий папір – дюжина, олівці прості і хімічні – 6 шт.»[81]. Водночас для видачі генералам та офіцерам були сформовані списки, куди входили «легкові автомобілі» (генералам – безоплатно), «мотоцикли й велосипеди» (офіцерському складу безоплатно), а також – з оплатою – піаніно-роялі, радіоприймачі, фотоапарати, мисливські рушниці, годинники, килими, гобелени, хутра, сервізи, фотоапарати тощо»[82].Той факт, що автівки «приїхали» до України не тільки як персональний скарб старших офіцерів, а й як державні трофеї (згідно підготовленої Управлінням справами ЦК КП(б)У «Довідки про наявність автомобілів у партійних органах України» станом на 1 вересня 1947 року більшість машин по всіх облікових одинцях становили іномарки – Татра, Сітроен, Фіат, Опель-6, Опель-Олімпія, Опель-Адам, Мерседес, Вілліс [83]), трофейне мародерство, назване «політикою репарацій», суттєво змінювало уречевлений світ радянських громадян.
Легітимація «трофеїв» опосередковано узвичаювала й робила дозволеним «внутрішнє» мародерство, крадіжки, нееквівалентні обміни й привласнення майна, що відбулося під час окупації [84]. Взуття й корови, будинки й меблі, одяг й прикраси, посуд й постільна білизна – якщо це ставало нічиїм чи раптом належало померлим, евакуйованим, мобілізованим, «підозрілим», «ворогам народу», «чужинцям» – легко привласнювалося людьми із схвалення чи не схвалення, але частіше за все не-засудження спільноти. Неповага до приватної власності, яку своїми настановами й практиками плекала радянська влада, збігалась із певним традиційним уявленням про «безгосподарне майно», на яке мають право сусіди та громада чи перший, хто таке майно знайшов.
Мародерство виглядало загрозливо для формування міфу «Великої Вітчизняної війни». Відтак поступово тема грабунків, крадіжок, мародерства, вчинених партизанами, армійцями та пересічними людьми виводилась за лаштунки наголошених та промовлених післяокупаційних проблем.
«Трофеї» й надбані у результаті «внутрішнього» мародерства цінності забезпечували «обмінний/подарунковий фонд» для корупції на рівні місцевих посадовців й чиновників середнього рівня, що сприяло втягуванню (можливості бути втягнутими) більшої, порівняно із 1930-ми роками, кількості людей у формування хабароємних – вертикальних й горизонтальних – стосунків.
Корупційний досвід окупації та ветеранська солідарність
Крім того, окупація й стосунки із нацистською (або румунською) адміністрацією, до яких залучились люди, дала досвід надзвичайної ефективності корупції не лише для вирішення повсякденних проблем, але й для порятунку життя чи навіть для озброєння партизанських загонів. Як зазначили Іван Дерейко та Володимир Гінда, «німецькі чиновники на місцях (їх називали «Ostnieten» (нім. «східні заклепки», або «східні невдахи») мали можливість, ба навіть вважали своїм обов’язком заробити капітал, не турбуючись про порядок і законність. Такий настрій від них досить швидко перейшов до солдатів Вермахту, що прагнули заробляти гроші буквально на всьому — від продажу обмундирування (місцеве населення активно використовувало перефарбовані німецькі шинелі як верхній одяг) до зброї»[85]. Однак «настрій», радше навички стосунків між людьми та владою став надбанням дуже широкого загалу окупованих людей. У тому числі й тих, хто після повернення радянської влади опинився на управлінських посадах. Ці корупційні навички, як частина досвіду, що засвідчив свою ефективність, були включені у стиль управління.
Якщо перші три тенденції, які формували сталу корупційну систему, були породженням «темної» сторони людей та їхніх страхів й бажань, то четверта, радше (принаймні на початках), була наслідком нового соціального почуття – почуття солідарності фронтовиків, з одного боку, й намаганням тих з них, що прийшли до владних установ, зменшити прірву між реальною «радянською законністю» й справедливістю, якої хотіли добитися для себе й для своїх близьких люди. Глибинне розуміння «спільної долі», схожий досвід мужності, втрат, завданого та зазнаного насильства, фронтової дружби був підставою для допомоги «своїм» – таким самим фронтовикам, які заслуговували на хороше життя, але часто не отримували нічого.
Обіймаючи певні посади на різних рівнях[86], колишні військовослужбовці «підтягували» своїх однополчан, виявляли щиру прихильність у справах, пов’язаних із ветеранами – їхнім житлом, працевлаштуванням, вступом до вищих навчальних закладів, участю у хлібозаготівлі, отриманням групи інвалідності тощо – й тим часто-густо порушували правила й закони на користь цих самих «своїх». Цей процес інсталяції корупційної системи на першому етапі, ймовірно, був як мотивованим певною «подякою», так й абсолютно щирим бажанням встановлення справедливості. Просуваючись партійними та управлінськими щаблями, частина колишніх фронтовиків посилювала й помножувала ці практики, й на наступних етапах вони ставали все більш хабароємними.
Замість висновків.
Підсумовуючи, варто зазначити, що розглянуті сюжети стали далеко не єдиними неочікуваними наслідками Другої світової для України. Вони не є також всеохоплюючими, та їхня актуальність у подальшому соціальному житті суспільства змінювалася в часі.
_mal.jpg)
Етнізація покарання й, як результат, розуміння українцями, кримськими татарами, іншими народами «за що» їх репресують і «хто ворог» лише для певної частини спільнот ставали стрижнем політичного й людського вибору. Це, однак, не означає, що такий вибір залишався назавжди незмінним, як не означає й того, що національний опір ставав єдино можливою формою протесту проти радянської системи. Однак розуміння «за що» й у наступні десятиріччя вирізняло саме національний опір як найбільш осмислений, згуртований й націлений не на «перевинайдення соціалізму», а на відродження незалежної держави. Цю тенденцію було реалізовано й у спротиві, яким було позначено протест проти радянського режиму у Литві, Латвії, Естоніі.
Формування потужної підтримки української діаспори у світі також не було позбавленим протиріч. Й тих, які не вдалося остаточно подолати внаслідок відмінностей у політичних орієнтаціях міжвоєнних емігрантів. Й тих, які були пов’язані із ширшим міжнародним контекстом – «холодною війною», «розрядкою», «перебудовою», впливом внутрішньої політики держав, де діяли українські діаспори, особистими переконаннями й сподіваннями найбільш видатних й активних діячів діаспори. Однак сам факт існування діаспори та її постійної потужної підтримки надавав міжнародного «голосу» національній боротьбі у підрадянській Україні, підсилював й робив видимою історію країни тощо.
Оприявлення обивателя відбувалось не тільки через квазі-протестні молодіжні субкультури. Воно також не було специфічно українським явищем. Бажання «хорошого життя» й схильність «мовчати про справжню війну» стало не тільки загальнорадянськими, а й загальноєвропейськими тенденціями, які проявлялися у різний спосіб й мали свої – короткотривалі й довготривалі – наслідки.
Радянський варіант запиту/дозволу на омріяний добробут (за постійної критики «міщанства», «паразитів», «стиляг», «хабарників», яка не завершувалась ані розстрілами, ані навіть гучними судовими процесами, й за умов забуття/мовчання щодо реальної історії війни) був точкою соціальної згоди між більшовицьким режимом й нужденними людьми, початком відліку споживацької революції (учасниками якої стали не тільки пересічні громадяни, а й радянські функціонери всіх рівнів), а відтак – точкою відліку поховання імперії під уламками прагматичних бажань «красивого й хорошого життя».
Потік різноманітного «трофейного» добра став серйозним ресурсом для розвитку дрібного хабарництва, грунт для якого було створено ще у 1930-і роки і парктики якого набули масового характеру у воєнні та повоєнні роки. «Брежнєвська корупція» не зародилась у 1960-ті роки, вона зміцнювалась й розширювалась саме у останнє сталінське десятиліття, в якому, власне, й відбувалось становлення самого Брежнєва та його близького оточення[87].
Цей текст був підготований в межах колективного проекту Інституту історії НАН України «Нариси історії України» та є частиною майбутньої книжки «Рокада: чотири нариси з історії Другої світової», що готується до друку у видавництві «Дух і Літера». Представлений тут фрагмент є частиною розділу Олени Стяжкіної «Україна після вигнання нацистів: практики рерадянізації й неочікувані зміни незавершеної війни». Публікується вперше з дозволу Авторки.
_________________________
Олена Стяжкіна – історикиня, докторка історичних наук (2003), професорка , провідна наукова співробітниця відділу історії України другої половини ХХ століття, членка Української асоціації дослідників жіночої історії та Української асоціації усної історії. Авторка книг «Людина в радянській провінції: освоєння(від)мови» » (Донецьк: Ноулідж, 2013)», “Жінки в історії української культури другої половини ХХ століття” (Донецьк: Східний видавничий дім, 2002), “Стигма окупації: радянські жінки у самобаченні 1940-х років” (Дух і Літера, 2019). Зараз живе й працює у Києві.
__________________________
[1] Tumarkin N. The living and the dead: Тhe rise and fall of the cult of World War II in Russia. – N.Y., 1994. – Р.155.
[2] Хапаева Д. Готическое общество: Морфология кошмара. М., 2007. Тут цит за: Копосов Н. Память строго режима. История и политика в России. – М.:Новое литературное обозрение, 2011. – С.93.
[3] Геллер М. Предисловие // Шаламов В. Колымские рассказы. London: Overseas Publications Interchange, 1978. С. 8—9. Тут цит за Еткнід. – С.257.
[4] Эткинд А. Кривое горе. Память непогребенных.– С.258.
[5] Кісь О. Українки ГУЛАГу: вижити значить перемогти. Львів : Інститут народознавства НАН України, 2017. – С.73.
[6] Оксана Кісь визначила такі прийоми через аналіз жіночих доль українок ГУЛАГу: «подолання ізоляції та інформаційного голоду (щоб не загубитись серед чужих людей); подолання/освоєння місця (щоб не загубитись у чужому просторі); подолання монотонності і невизначеності часу (щоб не загубитись у потоці часу); подолання емоційного занепаду, зневіри (щоб не втратити надії); збереження системи цінностей (щоб не втратити моральних орієнтирів); підтримання жіночності і жіночі практики (щоб залишатися жінкою); підтримання українськості – (щоб залишатися українкою)» (Кісь О. Українки ГУЛАГу: вижити значить перемогти. Львів: Інститут народознавства НАН України, 2017. – С. 254-255).
[7] Ференчук Ю.Д. Кров Кенгіра. Чернівці, 2004; Грицяк Є.С. Норильське повстання. К., 1999; Бондарчук Л. З історії Кенгірського повстання. “Українознавство”, 2005, № 2; Бондарчук Л. Український рух опору в радянських концтаборах у 40-х – першій половині 50-х років XX ст.: Автореф. дис. … канд. іст. наук. – Луцьк, 2011;Турґанбек АлланІязоВ. УКРАЇНЦІ В ОСОБЛИВИХ ТАБОРАХ ҐУЛАҐ// Український історичний журнал. – 2018. – №1. – С.121-147.
[8] Як українці перемогли сталінізм. 58 років Норильському повстанню// Історична правда. – 31 травня 2011.
[9] Про солідарність поневолених народів, наприклад: Сверстюк Є. Діти різних народів. Передмова до книги «Іноземці про українських в’язнів». Спогади. / Упоряд. Олена Голуб. – К.: Смолоскип, 2013; Зісельс Й. Українські та єврейські дисиденти: від спільної боротьби до самореалізації в національних державах // Єгупець. – К.: Дух і Літера, 2018 – № 27. – С.3-38
[10] Промова В. Черчилля у Фултоні, березень 1946 року
[11] Эпплбаум, Энн. Железный занавес. Подавление Восточной Европы (1944–1956). Перевод с англ. яз. Андрея Захарова (Anne Appllebaum. Iron Curtain. The Crushing of Eastern Europe 1944–1956. Allen Lane an imprint of Penguin Books. New York, 2012). — M.: Московская школа гражданского просвещения, 2015. – С.15
[12] ЦДАГО України. Ф. 1, оп. 23, спр. 3953, арк. 1.
[13] Дрозд Р. Історія українців у Польщі в 1921–1989 роках / Р. Дрозд, Б. Гальчак, І. Мусієнко ; пер. з пол. І. Мусієнко. – 3-тє вид., випр., доп. – X. : Золоті сторінки, 2013.
[14] Плазова Т. Діяльність наукових та освітньо-виховних осередків української діаспори у повоєнні роки // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. – Випуск 25. – 2013 – С.148
[15] Плющ В. Короткий нарис історії Української Вільної Академії Наук у Німеччині // Українські наукові вісті. Інформаційнонауковий Бюлетень Української Вільної Академії Наук у Німеччині. – Серпень, 1970 – січень 1971. – Ч. 1-2.
[16] Детальніше: Плазова Т. Діяльність наукових та освітньо-виховних осередків… – С. 147–152.
[17] Про налагодження інформаційних зв’язків: Гуркіна С. Греко-католицьке духовенство Львівської архиєпархії в умовах переслідування радянською владою (1944–1950 рр.) : дис. канд. : 07.00.01 / Гуркіна Світлана Валеріївна. – Львів, 2012. – с. 158–159. Детальніше: Bociurkiw Bohdan. Religion and Atheism in Soviet Society // Aspects of Religion in the Soviet Union 1917–1967, еd. Richard H. Marshall. – Chicago: University of Chicago Press, 1971; Шліхта Н. Церква тих, хто вижив. Радянська Україна, середина 1940-х – початок 1970-х рр. – Харків : Акта, 2011. – 468 с.
[18] Виток спіралі // Живий журнал. – 17 січня 2014.
[19] Кожна з картин, показаних на радянських кіноекранах, починалась титрами: «Этот фильм взят в качестве трофея после разгрома Советской Армией немецко-фашистских войск под Берлином в 1945 году». Крістіна Таніс зауважила, що вперше субтитровані в такий спосіб фільм з’явились на екранах у 1950 році. (Трофейное кино в СССР в 1940-1950-е гг.: к истории формирования феномена // Культура и искусство. – 2017. – № 12. – С. 85 – 91. DOI: 10.7256/2454-0625.2017.12.25096)
[20] «Госфильмофонд: от рождения до зрелости (1948-1970-е)».
[21] Гаврилов С. «Наиважнейшее из искусств» (Трофейное кино)
[22] Juliane Fürst. Stalin’s Last Generation: Soviet Post‐War Youth and the Emergence of Mature Socialism. – Oxford University Press, 2010. – P. 207.
[23] Ibid.
[24] Гаврюшенко Л. Перестіна Зінаїда Іванівна: «І когда нємци отступили. То квартири всі були іспорчені» // Нові сторінки історії Донбасу. –Збірник статей. -2014-2015 – Кн. 23-24. – С.44
[25] Kenez Peter. Cinema and Soviet Society. – Cambridge: Cambridge University Press,1992.
[26] Косинова Марина. Советская кинофикация и кинопрокат во второй половине 1940-х годов… «Трофейное кино» — спасение киноотрасли в период «малокартинья» // Сервис Plus – Том 9. – 2015. – № 3. – С.59-69.
[27] Джуліана Фюрст написала про це так: «Повоєнна молодь танцювала. За будь-якого приводу та в будь-якому місці молодь створювала імпровізовані танцювальні майданчики та проводила свій час, танцюючи під мелодію вальсів, фокстротів та танго. Післявоєнна манія танців охопила всі верстви суспільства. Молодь робітничого класу танцювала у фабричних клубах та на відкритих танцювальних площах, де калічені ветерани грали у вальси та фокстроти за кілька рублів. Вони танцювали у вихідні, після роботи та навіть у обідні перерви. У селах через відсутність чоловіків, молоді дівчата брали на себе роль гармоністів та партнерів-чоловіків. Вони танцювали чи не кожну вільну хвилину свого часу» (Juliane Fürst. Stalin’s Last Generation: Soviet Post‐War Youth and the Emergence of Mature Socialism. – Oxford University Press, 2010. – Р. 201).
[28] Указ Президиума Верховного Совета СССР от 8 июля 1944 г. «Об увеличении государственной помощи беременным женщинам, многодетным и одиноким матерям, усилении охраны материнства и детства, об установлении почетного звания «Мать-героиня» и учреждении ордена «Материнская слава» и медали «Медаль материнства»// Ведомости Верховного Совета СССР. 1944. № 37. Детальніше про Указ, його підготовку, дискусії щодо дозволеного/можливого народження дітей поза шлюбом й державної підтримки таких дітей: MIE NAKACHI. Population, politics and reproduction: late Stalinism and its legacy // In Late Stalinist Russia Society between reconstruction and reinvention. Ed. by Juliane Fürst. – Abingdon, Oxon; New York : Routledge , 2006 – Р.23-45.
[29] Edele M. Stalinist Society 1928–1953. – Oxford University Press, 2011. – P.191.
[30] Ibid.
[31] Alan Ball. Imagining America: Influence and Images in Twentieth-Century Russia. – Oxford: Rowman & Littlefield Publishers, 2003.
[32] Seward, K. G. Zazou, Zazou Zazou-hé: a youth subculture in Vichy France, 1940-44. Masters Research thesis, School of Historical Studies, – The University of Melbourne,2007.
[33] Bartlett, Djurdja. Socialist Dandies International: East Europe, 1946-1959. // Fashion Theory: The Journal of Dress, Body and Culture. – 2013. – 17 (3). – pp. 249-289.
[34] Breward C. “The Teddy Boy: Lambeth, Soho and Belgravia 1945–1960.” In C. Breward (ed.) Fashioning London, London: Berg. 2004. – Р. 125–38.
[35] «Дневник. Мысли. Детали». Вступні зауваження О. Бетлій, К. Диси, Ю. Кислої. // Міжкультурний діалог. Т. 1 Ідентичність. – Київ: Дух і літера. – С.335, 344, 385.
[36] Дневник киевлянки. Часть 4. 21 сентября 1942, понедельник // Спецпроект
[37] Галина Щербакова Реалисты и жлобы // Провинциалы в Москве. – С.331
[38] Гінда В., Дерейко І. Корупція в Райхскомісаріаті «Україна»: маловивчена сторінка окупаційної дійсності // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей / Відп. ред. О.Є.Лисенко. – К.: Інститут історії України, 2011. – Вип. 14. – С. 175-186.
[39] Титаренко Д. Театр, кіно, періодика, музеї: культурне життя українських областей зони військової адміністрації в 1941–1943 роках // Україна модерна. Війна переможців і переможених. – К.: Критика. – 2008. – № 13. – С.140.
[40] Титаренко Д. Український історичний журнал. – 2015. – №2 – С.78-79
[41] Дмитро Титаренко зазначив, що «одним із найдоступніших способів дозвілля стали танці, що їх відвідували і місцеві мешканці, і німецькі солдати. Вони також підлягали регламентуванню. У записці, надісланій з відділу І-с штабу 1-ї танкової армії на адресу ортскомендатури (Горлівка), йшлося про те, що командування армії не заперечує проти влаштування театральних вечорів в обмеженому обсязі (не частіше одного разу на тиждень) за умови виконання вказівок комендатури, участи лише місцевого населення, заборони вживання алкоголю та присутности у танцювальній залі щонайменше двох співробітників поліції» (Титаренко Д. Театр, кіно, періодика, музеї…- С.136.
[42] Джуліана Фюрст справедливо зауважила, що «стиляги» не були ані першою, ані єдиною молодіжною субкультурою, які процвітали у великих радянських містах, цим терміном було визначено певну тенденцію, однак сам термін значно спрощував складну картину, яка мала безліч відтінків та варіацій (Juliane Fürst. Stalin’s Last Generation… – Р.215).
[43] 19 сентября 1943 года «Такое нехорошее настроение у меня, в кино нет никакой охоты итти. Надя упрекнула меня в том, что у меня вечно что-то впереди уже есть. С Шуреной пошли на матч. И то лучше. Я люблю, когда много людей вокруг. Ходим с Шуреной, ищем приключений»// «Я не могу с презрением относиться к своим врагам, если даже не – наоборот… Хотя во мне все и кипит» («Дневник. Мысли. Детали». Передмова О. Бетлій, К. Диси, Ю. Кислої. // Україна модерна.- Архів. – С. 11).
[44] Gleb Tsipursky. Socialist Fun: Youth, Consumption, and State-Sponsored Popular Culture in the Soviet Union, 1945–1970. – Pittsburgh, Pa. : University of Pittsburgh Press, 2016. – Р.57.
[45] Frederick H. White. Tarzan in the Soviet Union British Lord, American Movie Idol and Soviet Counterculture Figure // The soviet and post-soviet review 42 (2015) 64-85. – Р.80.
[46] Bartlett Djurdja. Integration // Socialist Dandies International: East Europe, 1946-1959. // Fashion Theory: The Journal of Dress, Body and Culture. – 2013. – 17 (3). – pp. 281-287.
[47] Edele M. Stalinist Society 1928–1953. – Oxford University Press, 2011. –Р.192
[48] Brodsky, Joseph. “Spoils of War.”// Threepenny Review. – № 64 (Winter, 1996). – Р. 6–7
[49] Ibid.
[50] Першу амністію, під яку підпадали ув’язнені із невеликими термінами, що були засуджені за кримінальні злочини було проголошено вже 7 липня 1945 року. (Президиум Верховного Совета СССР. Указ от 7 июля 1945 года «Об амнистии в связи с Победой над гитлеровской Германией»// Сборник законов СССР и указов Президиума Верховного Совета СССР. 1938 г. — июль 1956 г. / Под ред. Мандельштам Ю. И. — Москва: Государственное издательство юридической литературы, 1956. — С. 406—407).
[51] Швидкий В. Девіаційна поведінка представників окремих соціальних груп // Повоєнна Україна: нариси соціальної історії (Друга половина 1940-х – середина 1950-х рр.) : кол. моногр. : у 3 ч. / П. Бондарчук [та ін.] ; відп. ред. В. М. Даниленко ; Нац. акад. наук України, Ін-т історії України. – Ч. 3 .- К., 2010. – С.206.
[52] Бурдс Дж. “Великий страх”: уголовный бандитизм после Второй мировой войны// СОВЕТСКАЯ АГЕНТУРА Очерки истории СССР в послевоенные годы (1944-1948). – Москва-Нью Йорк: «Современная История», 2006. – С.11.
[53] Бурдс Дж. “Великий страх”… – С.26.
[54] Fürst J. Stalin’s Last Generation… – С.172.
[55] Ibid. – С.193.
[56] Сюжет про таку сутичку на Київському вокзалі, де з міліцією побилися військові, аналізує Джуліана Фюрст.( Р.187)
[57] Fürst J. Stalin’s Last Generation… Р.188.
[58] X-Ray Records by József Hajdú
[59] Heinzen J. The art of the bribe: corruption under Stalin, 1943–1953. – New Haven; L.: Yale univ. press, 2016. – X, 406 p
[60] James Heinzen. A ‘campaign spasm’: graft and the limits of the ‘campaign’ against bribery after the Great Patriotic War // Late Stalinist Russia Society between reconstruction and reinvention. Ed. by Juliane Fürst. – London, New York: Routledge, 2006. – Р.135.
[61] Ibid. – Р.127.
[62] Ibid.- Р.136.
[63] Рабенчук. Вказ.праця. – С.277.
[64] Heinzen J. – Р.137
[65] Іваненко В. Портрет державного службовця / Політико-адміністративна система управління у повоєнний час (1946-1955 рр.). // О.Г. Аркуша, Є.І. Бородін, С.В. Віднянський та ін.. Нариси історії державної служби в Україні / редкол.: С. В. Кульчицький. – К. : Ніка-Центр,2009. – С.396
[66] Heinzen J. – Р.137.
[67] Крупина В. Партійно-державна номенклатура повоєнної України // Повоєнна Україна: нариси соціальної історії (друга половина 1940-х – середина 1950-х рр.). У 2-х книгах, 3-х частинах. – Кн. 1, ч. 1–2 / Відп. ред. В.М. Даниленко. – Київ: Інститут історії України НАН України, 2010. – С.147.
[68][1] Peter Solomon. ‘Soviet Politicians and Criminal Prosecutions: The Logic of Party Intervention’, in James Millar (ed.), Cracks in the Monolith: Party Power in the Brezhnev Era. – London: M. E. Sharpe, 1992. – Р. 18. Незважаючи на формування названої тенденції, певні «сигнали місць» все знаходили відгук й навіть реакцію щодо покарання корупційних злочинів, скоєних радянськими посадовцями. Віктор Крупина наводить такі приклади: «Підтвердився анонімний лист зі звинуваченням першого секретаря Знам’янського райкому КП(б)У Кіровоградської області Г. Чернишова у спекуляції житлом. За результатами розгляду анонімного листа у 1949 р. було знято з роботи голову виконкому Житомирської міської ради депутатів трудящих Лавренова, обвинуваченого у спекуляціях, розкраданні коштів тощо» (Крупина В. Вказ. праця. – С.157).
[69] Ентоні Бівор зазначив, що «підношення» були характерними практиками не тільки в тилу, а й на фронті: «найбільш розкішні предмети діставались (у процесі пограбування майна німецьких громадян – Авт.), природно, генералам. Їх підлеглі вважали за честь відібрати у захопленому палаці який-небудь подарунок для свого безпосереднього начальства» (Beevor A. The Fall of Berlin 1945. Penguin Book, 2002.– P.407).
[70] Віктор Крупина наводить вражаючі відомості щодо цілком корупційних схем, до яких вдавалися українські владоможці всіх рівнів й всіх, у тому числі, й силових відомств для того, щоб врятувати свої заощадження у ході грошової реформи 1947 року. Незважаючи на хвилю засуджень й розбори справ на засіданнях обкомів, максимальне покарання, яке отримували чиновники, було виключенням з партії. Здебільшого покарання було «партійне стягнення» (Крупина. Повсякденне життя партійно-державної номенклатури – С.163-165).
[71] Beevor A. The Fall of Berlin 1945. – Penguin Book, 2002.– P.408.
[72] Документы № 1. Приказ НКО СССР «Об организации приема и доставки посылок от красноармейцев, сержантов, офицеров и генералов действующих фронтов в тыл страны»// Bylye Gody. 2013. № 29 (3). – С.80-81.
[73] Там само.
[74] Копелев Л. Хранить вечно. В 2 кн. – Харьков, 2011. – Кн. 1. – С. 131.
[75] Политдонесение Политуправления 1-го Украинского фронта о выполнении приказа НКО № 0409 «Об организации приема и доставки посылок военнослужащих в тыл страны». 1 марта 1945 г. № 0131 Секретно. // Bylye Gody. 2013. № 29 (3). – С.84.
[76] Aalders G. Nazi looting. The Plunder of Dutch Jewry During the Second World War / Gerard Aalders. –Oхford, New York: Berg, 2004; Alford K. D. Allied Looting in World War II. Thefts of Art, Manuscripts, Stamps and Jewelry in Europe / Kenneth D. Alford. – Jefferson, North Carolina, and London: McFarland & Company, Inc., Publishers, 2011.
[77] В цьому радянські солдати були схожі із румунами, які запам’ятались одеситам як власне бідні мародери.
[78] Як пише Ентоні Бівор, «часто солдати носили декілька годинників, й принаймні один з них показував московський, а інший – берлінський час» (Beevor A. The Fall of Berlin 1945 – Р.408). Варто констатувати, що годинники із непереведеним московським часом залишились традицією російських окупантів у момент захоплення Донецька в березні 2014 року.
[79] Beevor A. The Fall of Berlin 1945 – Р. 408-409; Naimark N. The Russians in Germany. – Р. 90. та ін.
[80] Политдонесение политотдела 328 стрелковой краснознаменной дивизии об отзывах и настроениях личного состава дивизии в связи с приказом НКО о разрешении отправлять на родину посылки 1 февраля 1945 г. № 056 // Bylye Gody. 2013. № 29 (3). – С.83.
[81] Постановление Военного Совета 1-го Белорусского фронта 16 марта 1945 г. № 034 Действующая Армия Секретно // Bylye Gody. 2013. № 29 (3). – С.86.
[82] Постановление Военного Совета Группы Советских Оккупационных Войск в Германии о выдаче генералам и офицерам трофейного имущества 13 июня 1945 г. № 0101. – С.91.
[83] Крупина В. Вказ. праця– С.167-168.
[84] Щодо мародерства в період окупації, Карл Беркгоф влучно зазначив, що воно було «виявом не браку цивілізації в темних мас, як гадали багато інтелектуалів, а майже раціональною поведінкою під час насильницького краху економіки, в якій не було приватної власности»(Беркгоф К. Жнива розпачу. Життя і смерть в Україні під нацистською владою / авторизований пер. з англ. Т. Цимбала, наук. ред. перекладу В. Гриневич. – К.: Критика, 2011. – С.44).
[85] Гінда В., Дерейко І. Корупція в Райхскомісаріаті «Україна»: маловивчена сторінка окупаційної дійсності //Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей / Відп. ред. О.Є.Лисенко. – К.: Інститут історії України, 2011. – Вип. 14. – С. 177, 178.
[86] За даними Віктора Крупини серед номенклатури обласного рівня у 1947-1952 роках більшість складали звільнені в запас військовослужбовці – 74% функціонерів цього рівня мали один і більше орден або медаль (Крупина В. Вказ.праця – С.144)
[87] Поведінка Брежнєва в останнє сталінське десятиліття якнайкраще ілюструє й втілення зруйнованого відчуття безпеки, що дозволяло йому в роки війни «жити одним днем», використовуючи своє службове становище (з листа до ЦК 1942: «Когда Брежнев уезжал из Сталинграда после своих гулянок, он меня позвал и сказал чтобы я язык держал за зубами» (ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп. 23. – Спр. 318 – Арк. 5-6; документ від 4 листопада 1942 року)), й реалізацію практик «фронтового братерства», з яким він просувався кар’єрними сходами.
Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.
