Музеї в Україні: боротьба за виживання та перемога в майбутньому. Польська перспектива

Швеція століттями раділа миру зі своїми сусідами. Серед останніх війн, які вела Швеція, були Тридцятирічна війна та Велика Північна війна. Обидві значною мірою відбувалися на польській і навіть українській землі. Цей дещо несподіваний вступ може пояснити важливу різницю між українським та польським досвідом: у цій частині Європи війни протягом століть були постійним і жахливим супутником. Європейці сподівалися, що після мирних революцій 1989 року мир і свобода стануть тривалим досвідом також і в центрі Європи. Однак українці та поляки, можливо, мали більш реалістичне розуміння того, що може принести сусідство з Росією.

Після 1989 року полякам і німцям вдалося побудувати відносини, які нарешті перетворили ворогів на партнерів. Польсько-німецькі відносини все ще мають свої труднощі. Залишається складним завданням подолати часом розбіжні погляди на важливі теми – не лише деякі аспекти нашої історії, але й такі теми, як оборона та безпека, охорона навколишнього середовища чи наше розуміння спільної роботи в Європейському Союзі.

Водночас Україна та Польща мають свої проблеми, пов’язані зі складною, часом трагічною історією. Значна частина території сучасної України століттями належала Польщі, що не завжди подобалося українцям. Так само, як Ірландія та Велика Британія, Німеччина та Польща знайшли шлях до кращого майбутнього, Україна й Польща мають закласти для цього міцний фундамент. Однак в обох країнах досі є люди, які воліють використовувати старі конфлікти заради сьогоднішніх внутрішньополітичних вигод.

Війна Росії: війна за знищення культури та ідентичності України

Коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну у 2022 році — після того, як ще у 2014 році розв’язала цю війну, анексувавши Кримський півострів і частину Донбасу, — підтримка музеїв в Україні стала ще важливішою. Вони ведуть боротьбу проти руйнувань і пограбувань та водночас за майбутнє, у якому музеї відіграватимуть ключову роль у зміцненні демократичного суспільства. З часом, культура перетворилася з простої розваги на важливий аспект людського життя. Вона допомагає людям, живлячи їхній здоровий глузд у ці важкі та трагічні часи та відновлюючи почуття гідності серед інстинктивного прагнення до самозбереження, яке панує у воєнний час. Українська культура формує національну ідентичність, допомагаючи українцям чітко відрізнити себе від російської імперської культури. Культура стала не чим іншим, як ключовим компонентом української системи безпеки, цитуючи Андрія Любку, українського поета та письменника.

Війна – це, перш за все, руйнування. З перших моментів повномасштабного вторгнення було зрозуміло, що росіяни цілилися не лише в українську армію. Війна Росії спрямована не лише на завоювання України, а й на знищення української ідентичності. Отже, незліченні знищення українського мистецтва та культури є не побічними збитками, а основною частиною російської війни. Станом на травень цього року вже 1046 культурних пам’яток було систематично знищено або пошкоджено.

Скрізь, де це можливо, музейні артефакти грабують та вивозять. У Криму та окупованому Донбасі Росія замінює колишні експозиції добре підготовленими пропагандистськими виставками, які розповідають історію про те, що українці – це росіяни, і що «Мати-Росія» завжди права. Перш ніж Росії довелося відмовитися від завойованого міста Херсон, усі артефакти з важливого місцевого музею були упаковані у вантажівки та вивезені. Як розповів директор цього музею: «Вони навіть забрали з собою повстяні капці для відвідувачів, залишивши лише бюст Леніна». Очевидно, що в Росії ще недостатньо бюстів Леніна. Росія також систематично полює на музейних працівників на тимчасово окупованих територіях. Часто мер та директор місцевого музею є першими, кого заарештовують, що робить цю війну війною культурного руйнування.

Українські та польські музейні фахівці стикаються з подібними дилемами, сформованими спільною історією війни: Голокост, насильницькі виселення, нацистські звірства та російський авторитаризм. Українці та поляки були трьома жертвами, які найбільше постраждали від німецьких звірств під час Другої світової війни. Але Польща мала більше свободи у відновленні своєї ідентичності після війни. Після 1989 року Польща мала величезну перевагу над нещодавно незалежною Україною: як член Європейського Союзу та НАТО, Польща змогла побудувати демократичне суспільство. Це допомогло їй стати єдиною країною в Європі з найвищими темпами економічного зростання. Польща та, наприклад, балтійські республіки користувалися значною підтримкою з боку своїх сусідів по ЄС і міжнародних інвесторів, що допомогло Польщі досягти того рівня розвитку, на якому вона перебуває сьогодні. Нові партнерства також відіграли важливу роль у трансформації музеїв Польщі.

Західні еліти та східноєвропейські перспективи

Проте «новачки» зі Сходу іноді стикалися із зарозумілим ставленням культурних еліт Західної Європи. Вони мали — і досі мають — власні теми й оптики, які не завжди знаходять розуміння: інколи західноєвропейські колеги не усвідомлюють, чому в східних частинах Європи на ці питання дивляться інакше. З поважних причин колоніальне минуле багатьох європейських країн стало предметом широких суспільних дискусій, що відобразилося й у музейних експозиціях.

Водночас постає питання: чому осмислення колоніального минулого Європи часто не включає той факт, що на континенті досі існує колоніальна держава — Росія? Відображення безперервності колоніального та імперіалістичного характеру російської політики, а також критичний перегляд того, як частина західноєвропейських еліт заперечувала або ігнорувала злочини царської Росії, Радянського Союзу та Російської Федерації, й сьогодні залишається полем розбіжностей між західно- та східноєвропейськими елітами.

Боротьба з дискримінацією в наших суспільствах, як ще один приклад, має включати й протидію щоденним жахам, спричиненим Росією. Адже російський уряд і значна частина російського суспільства відмовляються визнавати право українців бути незалежними та вільними від російської дискримінації.

Важливо нагадувати: виявляти «солідарність» із людьми десь далеко — безумовно, правильно, однак українці заслуговують на таку саму солідарність. Щоб по-справжньому зрозуміти, що відчувають українці, яким щодня загрожує смерть, варто поставити запитання: чи всі європейці усвідомлюють природу боротьби за виживання — зокрема й за культурне виживання, — яку українці ведуть сьогодні?

Роль музеїв в Україні

Україна має надзвичайно багату культурну традицію та вражаючу, живу культурну сцену. У кожній країні музеї відіграють ключову роль:
– вони показують, звідки ми походимо;
– пропонують основу для осмислення сучасного світу;
– слугують форумом для обговорення того, чого люди прагнуть досягти і ким хочуть стати.

В умовах диктатури, в яких жили поляки й українці, а росіяни змушені жити досі, музеї перетворюються на привідні паси державної ідеології: вони демонструють лише те, що влада хоче, аби суспільство бачило й думало. Натомість у демократичному суспільстві музеї є частиною громадянського простору — вони ставлять під сумнів усталені уявлення про світ і дають свободу доходити власних висновків.

У часи війни діяльність у культурній сфері ведеться у кількох надзвичайно важливих напрямках:
– збереження колекцій, пам’яток і місць історичного значення;
– культура прагне бути голосом України для світу та голосом свідків злочинів;
– перетворення кожної культурної інституції на простір осмислення спільного досвіду і, що особливо важливо, спільного бачення майбутнього — місце, де люди пам’ятають, думають, діляться й уявляють те, що їх об’єднує.

Музеї в Україні перебувають у перехідному періоді — від спадщини радянського минулого до підходів, властивих демократичному суспільству. Водночас музейні працівники чітко усвідомлюють, чим має бути сучасний музей — незалежно від того, чи йдеться про музей національної або місцевої історії, технологій, мистецтва, літератури чи будь-якої іншої галузі. Ще до початку повномасштабної війни ці фахівці суттєво змінили способи роботи музеїв, активно шукаючи нові концепції та розвиваючи міжнародний обмін.

Міжнародні контакти є двостороннім, а не одностороннім процесом. Україна може багато запропонувати світові: давню культурну спадщину, власний історичний досвід, інноваційні підходи та уроки, що мають значення далеко за її межами.

За другий рік війни в Україні було видано на 73 відсотки більше книжок. Уряд збільшив неминучі витрати не лише на оборону, а й на культуру — українці усвідомлюють, що культура має фундаментальне значення. Безперечно, відвідування музею чи театру або читання книжки може бути необхідним відволіканням від щоденних жахів. Проте справа не лише в цьому: у часи смертельної загрози культура нагадує, заради чого варто жити й боротися.

Поляки добре це розуміють. Під час чотирьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795 та 1939 роки), коли державу було стерто з політичної карти Європи, саме культура допомагала полякам залишатися поляками, зберігати і розвивати те, що польська культура могла запропонувати світові, і — так — навіть іти на смерть. Коли поляки піднімали повстання проти окупації та приниження, їхнім гаслом було: «За нашу і вашу свободу». «Свобода» означала більше, ніж лише політичну незалежність: вона означала можливість жити так, як хочеш — як особистість і як нація.

Історія нашого регіону, зокрема історія України ХІХ і ХХ століть, показує, що спільнота, яка спирається на культуру, здатна вижити протягом тривалого часу навіть без власної держави. Саме тому боротьба українців за свободу є також боротьбою за культуру. Сьогодні українці борються за свою свободу — і за нашу також.

Місія OBMIN для музеїв у часи війни

Фонд OBMIN — це платформа, яка сьогодні об’єднує понад 150 музеїв з усієї України, і їхня кількість постійно зростає. Завдяки цьому OBMIN є найбільшою мережею українських музеїв. Водночас в Україні залишається ще багато музейних інституцій — часто невеликих музеїв у містах і селах, які відображають локальні традиції, історію та повсякденне життя громад.

Вражає масштаб інтересу до глибшого розуміння походження українців у всій їхній різноманітності та до осмислення того, як Україна сформувалася як держава і суспільство в нинішньому вигляді. Українці навчилися приймати й цінувати свою різноманітність — етнічну, культурну та релігійну. Йдеться, зокрема, про кримських татар, мешканців західних гірських регіонів, людей російського чи польського походження, а також про релігійне різноманіття: православних (сьогодні представлених двома церквами), українських греко-католиків, єврейську громаду та багато інших складових багатої мозаїки України.

Музеї в Україні, а особливо від початку війни у 2014 році, дедалі більше зосереджуються на питаннях, пов’язаних із такими темами:
– звідки походять українці;
– що означають мистецтво та культура в Україні сьогодні;
– як будувати ще кращу Україну в майбутньому;
– як музеї можуть допомогти суспільству впоратися з жахами цієї війни.

OBMIN (українською — «обмін») має три основні цілі:

1. У короткостроковій перспективі — надання цільової підтримки та допомоги для забезпечення виживання українських музеїв і їхніх працівників.

2. У середньостроковій перспективі — організація обміну між музеями навколо спільних тем, а також розробка пропозицій щодо подальшої професіоналізації їхньої діяльності, зокрема через оцифрування музейних колекцій.

3. У середньо- та довгостроковій перспективах — сприяння пізнанню й глибшому розумінню українського мистецтва та культури за межами України як невід’ємної частини спільної європейської культурної спадщини.

10 пропозицій щодо відновлення України

На конференції OBMIN минулого року понад сто українських музеїв узгодили спільний позиційний документ, у якому окреслено ключові виклики та запропоновано бачення майбутніх рішень. Центральне місце в ньому посідають «10 фундаментальних принципів» відновлення України, серед яких, зокрема, зазначено таке:

1. Відновлення України потребує глибокої рефлексії над тим, якою ми хочемо бачити країну в майбутньому: із збереженням того, що має цінність, та вдосконаленням того, що робить Україну кращим місцем для життя, праці й відвідування. Планування на національному, регіональному та місцевому рівнях має від самого початку значно повніше враховувати роль громадянського суспільства і культурних інституцій, насамперед музеїв.

Кожен регіон має власні потреби й потребує індивідуального підходу. Тому принципово важливо забезпечити на всіх адміністративних рівнях України системні механізми залучення музеїв та інших інституцій громадянського суспільства до дискусій і процесів ухвалення рішень, пов’язаних із відбудовою країни. Спираючись на свій досвід і колекції, музеї можуть активно підтримувати цю критично важливу суспільну дискусію — зокрема через виставки, конференції та інші формати — стаючи платформами для безпечного професійного діалогу.

Розвиток таких системних форм співпраці має ґрунтуватися на зміцненні автономії музеїв і музейних організацій, критичному перегляді чинних правових рамок і формуванні плану змін із урахуванням нового практичного досвіду, набутого під час війни, а також найкращих міжнародних практик.

2. Відновлення України сприятиме створенню більш інклюзивного суспільства. Це особливо очевидно, якщо задуматися над тим, як полегшити життя громадянам, які страждають від фізичних та психічних наслідків війни. Завдання зробити Україну однією з найкращих у світі країн для людей з інвалідністю є важливим і позитивним викликом.

3. Відновлення України відкриває можливість формувати нові наративи — як всередині країни, так і за її межами. Воно потребує ретельної рефлексії над тим, які музеї існують сьогодні на національному, регіональному та місцевому рівнях, і якими ми хочемо бачити їх у майбутньому, аби краще представляти те, що сформувало Україну такою, якою вона є сьогодні.

Ця дискусія має виходити й за межі України. За кордоном українське мистецтво та культура часто залишаються маловідомими або неправильно представленими — через відсутність українських експозицій у музеях або ігнорування українського контексту у описах творів та біографій митців. Тому ми закликаємо до систематичного діалогу з музеями за кордоном, щоб ефективніше презентувати цю спільну культурну спадщину.

4. Відновлення України потребує програми модернізації та професіоналізації багатьох музеїв. Українські музеї повинні увійти в XXI століття. Відбудова країни — це можливість перетворити музеї на сучасні, інноваційні та орієнтовані на відвідувача установи світового рівня. Наші суспільства еволюціонують, технології розвиваються, наративи змінюються — і це створює нові можливості. Україна має стати двигуном такої модернізації, що потребує постійного підвищення кваліфікації та професійного вдосконалення музейних працівників.

5. Відновлюючи Україну, важливо зберегти те, що добре і сильне, зокрема малі місцеві та регіональні музеї. Вони працюють близько до людей і до потреб своїх спільнот. Для цього пропонується створення національного фонду підтримки малих і середніх музеїв, який фінансувався б приватними донорами як в Україні, так і за її межами.

6. Відбудова України має бути відображена як всередині країни, так і за її межами. Пропонується створення міждисциплінарних виставок і платформ, які демонструватимуть різні аспекти відновлення країни у різних локаціях в Україні та за кордоном. Музеї можуть брати участь у підготовці таких виставок і виступати посередниками для міжнародних партнерів.

7. Велика частина успіху відновлення України залежатиме від молоді. Тому важливо розробляти спеціальні програми та концепції для молодих людей по всій країні. Розширення онлайн-діяльності музеїв зробить культуру та спадщину доступною для молоді, незалежно від того, де вона проживає, і чи має змогу відвідати великі міста з найбільшими музеями. Широкий доступ до української культури має стати правом, а не привілеєм.

8. Відновлення України має враховувати важливий європейський аспект. Україна прагне стати членом Європейського Союзу, і тому важливо роздумувати про те, як зробити країну ближчою до європейських громадян. Це може передбачати створення українських музеїв у різних країнах Європи або використання сучасних технологій для наближення Європи до української культури. Ми закликаємо Європейський Союз і Україну спільно ініціювати такі проєкти та розробити рекомендації щодо їх реалізації.

9. Відновлення України повинно враховувати аспект безпеки, особливо у сфері культурної спадщини. Усвідомлення довгострокових загроз — від воєнних конфліктів до стихійних лих і катастроф, спричинених людською діяльністю — має стати основою для розробки чіткого плану дій із захисту історичної та культурної спадщини, яка зберігається в музеях.

10. Відновлення України має охоплювати всі аспекти історії, мистецтва та культури. Ми закликаємо міжнародних донорів, уряди та приватні організації враховувати ці сфери у своїх програмах підтримки відбудови. Музеї та інші інституції громадянського суспільства повинні активно залучатися до створення та реалізації таких програм. Вони є важливими партнерами у процесі, який дозволить Україні стати прикладом того, яких результатів може досягти суспільство, що відстоює свободу у всіх її вимірах.

Ці пропозиції були предметом тривалих обговорень серед українських музейних експертів на онлайн-семінарах, організованих OBMIN. Як показує практика, українські музеї орієнтовані на майбутнє та готові активно готуватися до нього.

Бачення повоєнного майбутнього музеїв

Утім, як не дивно, музеї в Україні сьогодні роблять значно більше, ніж просто рятують колекції чи відновлюють пошкоджені будівлі. Вони активно осмислюють власне майбутнє, працюючи над подальшим розвитком музейної сфери та реагуючи на змінені очікування українського суспільства.

Серед ключових напрямів цієї роботи можна виокремити такі приклади:

• організацію виставок і публічних дискусій, присвячених різним аспектам війни;
• проведення спеціальних заходів для військових під час їхніх відпусток після участі в бойових діях;
• відкритість до відвідувачів із різними видами травм;
• усвідомлення необхідності значно ширшої інклюзії — зокрема для поранених цивільних і військових. Йдеться як про фізичну доступність (пандуси, простір для інвалідних візків), так і про адаптацію експозицій для людей із порушеннями зору чи слуху, а також про залучення митців з інвалідністю та створення для них можливостей самовираження;
• і, що не менш важливо, — роботу над тим, якими музеї мають бути після війни. Уже сьогодні вони осмислюють свою роль у зміцненні демократії, боротьбі з корупцією та олігархією, а також у створенні платформи для суспільного діалогу про те, як побудувати ще кращу Україну.

У 2025 році українські музеї узгодили другий стратегічний документ — позицію «Як жити з нашим минулим — як будувати наше майбутнє». У ньому окреслено ключові напрями майбутньої музейної роботи. Цей документ від імені музейної спільноти України засвідчує глибоке осмислення відповідальності музеїв за майбутнє держави, а також усвідомлення потреби переглянути власні підходи до мислення й діяльності задля виконання цієї відповідальності.

1. Історія — це те, ким ми є сьогодні; майбутнє — це те, що ми можемо створити вже зараз.

Те, що ми представляємо в музеях, відображає. наше бачення минулого, теми, які ми готові обговорювати сьогодні, і спадщину, яку прагнемо зберегти для майбутніх поколінь. Ми не можемо обрати власну історію, але можемо вирішити, як її репрезентувати: дозволити їй утримувати нас у полоні чи використати досвід минулого для побудови кращого майбутнього.

Сучасна музейна справа вимагає мужності — не лише демонструвати досягнення, а й відкрито говорити про складні, суперечливі й навіть болісні сторінки історії. Лише суспільство, здатне чесно визнавати власні помилки, може створити міцний фундамент для майбутнього. Музеї стають простором, де суспільство вчиться не уникати викликів, а приймати історію такою, якою вона є — з непростими питаннями та важливими уроками.

2. Переосмислення минулого як шлях до майбутнього.
Щоб побудувати ще кращу Україну — під час і після нинішньої війни, нав’язаної Росією, — українські музеї мають переосмислити ставлення до минулого та визначити, яку роль вони можуть відігравати у формуванні дискусії про майбутнє України й української нації.

Україна є багатою й різноманітною країною з множинними досвідами та історіями. Бути українцем — як і належати до будь-якої іншої нації — не означає бути монолітним. Саме музеї мають створювати простір для представлення цієї різноманітності.

Водночас музейна спільнота повинна реагувати на виклики, спричинені руйнуванням і пограбуванням культурної спадщини під час війни. Це вимагає не лише фізичного збереження артефактів, а й активного переосмислення історичних і культурних наративів, перетворюючи музейні колекції на джерело сили, стійкості та підтримки для сучасного суспільства. Українські музеї мають бути об’єднані спільним наративом: прагненням до свободи та незалежності. Вони повинні демонструвати, що попри багатонаціональний характер країни саме це прагнення завжди було об’єднавчим чинником.

3. Деколонізація музеїв як шлях до самопізнання.
Періоди, коли українці могли вільно жити у власній ідентичності та визначати спосіб свого життя, були нетривалими. Український досвід має багато спільного з досвідом народів, які зазнавали як культурного взаємозбагачення, так і поневолення з боку інших імперських центрів — з Півдня, Сходу, Заходу чи Півночі. Подобається нам це чи ні, ці процеси стали невід’ємною частиною нашої історії та культури.

Деколонізація музейних наративів є необхідною умовою глибшого розуміння самих себе, відновлення суб’єктності та формування власного, незалежного погляду на минуле й майбутнє України.

Водночас ми маємо усвідомлювати, де зовнішній і внутрішній історичний вплив допомагає нам рухатися вперед і будувати вільне та відкрите суспільство, а де — ускладнює формування нашого майбутнього. Саме тому протягом десятиліть у різних країнах світу тривають дискусії про необхідність деколонізації в колишніх колоніальних і підкорених суспільствах.

Україна є яскравим прикладом цієї потреби. Сьогодні Росія відкрито декларує намір знищити українську ідентичність і культуру. У царський і радянський періоди вона нав’язувала Україні власне трактування історії та культури. Під час Другої світової війни нацистська Німеччина прагнула знищити українську націю й перетворити Україну на сільськогосподарську колонію. Польщу та Україну поєднує спільна історія, яка неодноразово була складною й болісною для обох сторін. Кримські татари на Кримському півострові протягом століть постійно стикалися із загрозами своїй ідентичності та існуванню.

4. Деколонізація музеїв починається зі складних питань до самих себе.
Ми можемо багато чого навчитися з досвіду інших країн щодо того, що означає професійна деколонізація музеїв. Те, що було представлено в музеях — і те, що залишалося поза їхніми межами, — завжди відображало уявлення тих, хто ухвалював рішення, про важливе й цінне. Таким чином, музейні колекції неминуче демонструють мислення попередніх поколінь і водночас свідчать про те, які сенси ми прагнемо передати майбутнім поколінням українців.

Переосмислення тоталітарної спадщини є ключовим етапом у процесі деколонізації українських музеїв. Замість знищення чи замовчування свідчень минулого слід інтегрувати їх у нові наративи, які показують, як пропаганда та тоталітарні системи проникали в усі сфери суспільного життя. Багато музейних колекцій містять предмети, що колись слугували колоніальним наративам, але сьогодні можуть отримати інше значення — через призму критичного аналізу та рефлексії.

Музеї мають унікальну можливість допомогти суспільству осмислити й переосмислити складне минуле.

5. Деколонізація включає навчання жити з нашим минулим.
У вільному та демократичному суспільстві не існує єдиної офіційної доктрини щодо того, як слід сприймати спадщину. Різні люди та спільноти мають власні способи інтерпретації минулого — іноді доповнюючи спільне бачення, іноді акцентуючи на відмінностях і суперечностях. Такі дискусії можуть бути болісними й провокувати конфлікти, особливо коли йдеться про досвід, який залишається актуальним і сьогодні.

Важливо відкрито визнавати, що значна частина українців, проживши майже 70 років в умовах радянської окупації, змушена була адаптуватися до тоталітарного режиму, пристосовуючись до нав’язаних реалій.

Музеї, як частина публічного простору, можуть відігравати ключову роль у цьому процесі, представляючи експонати з різних точок зору та створюючи середовище для діалогу, в якому можуть співіснувати різні інтерпретації минулого.

6. Відкрита дискусія про те, як ми хочемо деколонізувати наші музеї.
Інклюзивне обговорення того, що і як має бути представлене в музеях, потребує прозорого аналізу кожного конкретного випадку та відкритого діалогу про те, якими ми хочемо бачити музеї для майбутніх поколінь. Це також передбачає усвідомлення того, що майбутні покоління оцінюватимуть не лише наше минуле, а й наші сьогоднішні рішення та дії.

Відкритий діалог щодо деколонізації музейного простору дозволяє багатогранно й критично осмислити історію, сприяє розумінню багатства української культури та зміцненню національної ідентичності.

7. Деколонізація — це життя зі складністю.
Частина багатства української історії та культури полягає в тому, що наша нація сформувалася за принципом «з багатьох — один».

Музеї мають критично осмислити цю базову концепцію відкритого суспільства та інтегрувати прийняття складності й багатоманітності як складову національної ідентичності у майбутні презентації своїх колекцій.

8. Деколонізація означає життя з невирішеними конфліктами.
Осмислюючи власну історію, історію сусідів і суперечливі переконання, українські музеї неминуче стикаються з темами, щодо яких суспільство не має єдиної позиції. Внаслідок спільного минулого, а також після нинішньої війни, Україні доведеться знайти спосіб співіснування з Росією та з фактом того, що багато українців мають складні й різноманітні родинні історії. Це буде надзвичайно складним завданням, і музеї несуть відповідальність за допомогу суспільству в його осмисленні.

Важливим також є продовження діалогу з сусідніми країнами, зокрема з Польщею, з якою Україну поєднує багато спільних і суперечливих історичних сюжетів.

Українські музеї мають не лише документувати сучасні події, а й створювати простори, які дозволять майбутнім поколінням глибше зрозуміти власний досвід. Історія повинна бути представлена в усій її повноті — з усіма складнощами й протиріччями.

9. Навчання в інших.
Українські музеї мають знайти власний шлях відповіді на сучасні виклики, водночас навчаючись у тих, хто вже проходив подібні трансформації культурної політики. Пострадянські суспільства Європи стикаються зі схожими проблемами, і їхній досвід може стати джерелом натхнення.

Музеї країн Балтії — Латвії, Литви та Естонії — демонструють успішні приклади інтеграції радянської спадщини в національні наративи без втрати власної ідентичності. Вони розробляють підходи, що перетворюють складні й суперечливі теми на змістовні суспільні дискусії.

У Сполучених Штатах музеї працюють із часто конфліктними наративами — корінних народів, афроамериканців і білих американців — і показують важливість пошуку спільної основи між різними історіями. Такий підхід може стати прикладом для українських музеїв у представленні багатогранних і несуперечливо спрощених наративів.

Африка та Азія також пропонують приклади інноваційних музеїв, які працюють із колоніальною та постколоніальною спадщиною, формуючи нові наративи й осмислюючи вплив колоніалізму на сучасні суспільства.

10. Пояснення українського колоніального досвіду за межами України.
Для майбутнього України та українського народу надзвичайно важливо, щоб міжнародна спільнота усвідомлювала: Україна є жертвою колоніалізму, а ті, хто виступає проти колоніальних практик та їхніх наслідків, мають підтримувати Україну в її боротьбі.

Музеї використовуватимуть свої міжнародні мережі для поширення розуміння української боротьби за суверенітет та ідентичність. Через виставкові проєкти й партнерства українські музеї можуть і повинні донести до світу, що нинішня боротьба України є частиною глобального руху проти колоніалізму.

Польсько-українська співпраця в музейній сфері

Співпраця між польськими та українськими музеями часто вважається добре розвиненою та інтенсивною. Проте на практиці вона не є настільки ефективною, як могло б здаватися, з кількох причин.

Протягом восьми років правління попереднього національно-консервативного уряду Польща надзвичайно оперативно реагувала на військові потреби України. Водночас країна суттєво збільшила інвестиції у власну оборону, які нині перевищують 4 % ВВП.

Однак справедливо стверджувати, що наша складна спільна історія, зокрема періоду Другої світової війни та післявоєнних років, була і залишається інструментом, який перешкоджає наданню Україні нагально необхідної підтримки. Дехто воліє більше зосереджуватися на минулому, ніж на спільному майбутньому України та Польщі в об’єднаній Європі. Це, своєю чергою, обмежує можливості музеїв обох країн для справжньої та системної співпраці.

Показовим є такий приклад: налагодження співпраці між Музеєм Другої світової війни в Гданську та Музеєм війни в Києві потребує значних часу й зусиль, хоча ці дві інституції є ідеальними партнерами.

Внесок OBMIN

За останні три роки, маючи невелику команду з чотирьох постійних співробітників та кількох фрілансерів, OBMIN вдалося вибудувати тісну мережу партнерств як в Україні, так і за її межами.

Міністерство культури України нещодавно відзначило OBMIN як першу організацію, що підписала Меморандум, який визначає діяльність OBMIN в інтересах України. Це є вагомим свідченням високого рівня довіри з боку українських партнерів.

OBMIN розпочала свою діяльність із підтримки музеїв, допомагаючи їм вижити — надаючи будівельні матеріали, ноутбуки чи професійні камери для оцифрування музейних артефактів. Організація також підтримує музейних працівників через систему грантів, допомагаючи їм зберегти можливість працювати та продовжувати свою професійну діяльність. Ця підтримка поширювалася й на музеї з тимчасово окупованих територій, які були переміщені до інших регіонів України, і в разі нагальної потреби надається й надалі.

Сьогодні OBMIN зосереджується на підтримці музеїв у їхніх середньо- та довгострокових потребах, зокрема через такі напрями діяльності: 

• проведення онлайн-семінарів кожні два тижні — іноді за участі до 300 музейних фахівців з України — на теми, які визначають самі музеї (від оцифрування колекцій до роботи з травмованими відвідувачами та співробітниками); 
• організація конференцій за участю українських музеїв і міжнародних партнерів;

Наступна така конференція відбудеться 26–27 червня 2026 р. у Варшаві та збере понад 150 учасників. Під час цих зустрічей музейні експерти обговорюють обрані теми, формують спільні позиції для подальшої роботи та інтегрують напрацьовані рекомендації у діяльність українського уряду й міжнародних інституцій.

• підготовка спільних пропозицій для наступної Конференції з відновлення України (Ukraine Recovery Conference), яка відбудеться цього липня в Римі.

Усе це стало можливим завдяки численним партнерам — як приватним, так і державним установам. Наступна конференція в червні проходитиме під патронатом п’яти урядів: України, Франції, Італії, Німеччини та Польщі. Крім того, OBMIN співпрацює з дедалі ширшим колом приватних партнерів, зокрема з кількома національними й міжнародними фондами. Така підтримка є надзвичайно важливою для розвитку та стійкості музеїв в Україні, навіть в умовах війни.

У партнерстві з Фондом Герди Хенкель (GHS) у Дюссельдорфі OBMIN реалізує кілька проєктів. Один із них був присвячений археологічним розкопкам на острові Хортиця на Дніпрі. Після руйнування російською армією важливої дніпровської греблі, розташованої нижче за течією, значні ділянки дна річки висохли. Попри те, що ця подія залишається серйозною екологічною катастрофою, вона дала змогу виявити й дослідити цінні артефакти ранньокозацького періоду. Окрім того, GHS надала мікростипендії музейним працівникам, у тому числі на тимчасово окупованих територіях, що дозволило їм продовжувати свою роботу в надзвичайно складних умовах.

Ще одну важливу співпрацю було налагоджено з NEMO — Мережею європейських музейних організацій. У межах цього партнерства NEMO щороку надає п’ятьом українським музеям безкоштовне членство, що відкриває для них нові можливості міжнародної співпраці та професійного обміну.

Фонд культурної спадщини Пруссії (Stiftung Preußischer Kulturbesitz), найбільший державний культурний фонд Німеччини, щедро підтримав проведення конференції OBMIN у травні 2024 року на Музейному острові в Берліні. Це сприяло включенню теми культури до порядку денного серії Конференцій з відновлення України. Відтак цього року культура знову стане однією з ключових тем Конференції з відновлення України, що відбудеться в липні в Римі (URC 2025), де також будуть представлені результати передконференції OBMIN, запланованої на червень.

Ця діяльність є частиною підтримки культурної дипломатії, яку OBMIN надає Україні в межах «Меморандуму», підписаного у квітні Міністром культури України та OBMIN. Окрім того, OBMIN представляє пропозиції українських музеїв і в інших міжнародних форматах — зокрема під час заходів «Café Kyiv» у Берліні, організованих Фондом Конрада Аденауера. Ця ініціатива перетворилася на одну з найбільших культурно-політичних подій, присвячених Україні за її межами, і щороку збирає тисячі учасників.

Важливою складовою діяльності OBMIN у сфері культурної дипломатії є також членство в Платформі реконструкції України (Plattform Wiederaufbau Ukraine), яка об’єднує численні проукраїнські інституції та ініціативи в Німеччині. OBMIN зацікавлена в подальшому розширенні цієї міжнародної співпраці; нові партнерства, зокрема у Швеції, є показовим прикладом такої відкритості.

Фонд солідарності у Варшаві зробив вагомий внесок у програму OBMIN з оцифрування музейних інвентарів в Україні. Це надзвичайно важливе завдання, адже воно дозволяє точніше ідентифікувати артефакти, викрадені Росією. Водночас цей проєкт демонструє необхідність модернізації музейної роботи загалом: цифровізація є невід’ємною складовою діяльності музеїв у всьому світі. Для України ж оцифрування колекцій відкриває додаткові можливості — музеї можуть залишатися доступними для публіки через онлайн-виставки навіть у разі фізичного закриття, а ширша аудиторія отримує змогу ознайомлюватися з музейними зібраннями незалежно від географічних обмежень.

Усі ці ініціативи OBMIN започатковує на основі попередніх консультацій з музеями, залученими до конкретних проєктів, у тісній співпраці з Інститутом України в Берліні та відповідно до пріоритетів Міністерства культури та стратегічних комунікацій України. Такий підхід сприяє зміцненню внутрішніх мереж українських музеїв. Особливо показовою є важливість обміну досвідом між колегами, які стикаються з подібними викликами. Для багатьох — передусім невеликих регіональних музеїв — подібні контакти до початку війни були обмеженими або взагалі відсутніми.

Саме тому підтримка музеїв у розбудові власних професійних структур в Україні є не побічним результатом, а безпосередньою метою діяльності OBMIN. «Заповнення білих плям» є ключовим принципом місії організації. Щоб музеї могли стати сильним і впливовим голосом українського громадянського суспільства, їм необхідно надати відповідні знання, інструменти та можливості для розвитку. Це також означає створення умов, за яких українці можуть самі визначати, якою вони бачать свою країну в післявоєнному майбутньому.

Найновіший проєкт OBMIN має назву «Охоронці культури: транскордонна програма з охорони культурної спадщини» (Guardians of Culture: A Transborder Program for Cultural Heritage). Його запуск заплановано на це літо під патронатом Міністерства науки, досліджень та культури землі Бранденбург. Партнерами програми стануть Асоціація відомств з охорони пам’яток у федеральних землях Німеччини (Vereinigung der Denkmalfachämter in den Ländern) та Мережа компетенцій «Міждисциплінарні українознавчі студії» при Університеті Віадріна у Франкфурті-на-Одері (KIU Kompetenznetzwerk Interdisziplinäre Ukraine-Studien).

У межах програми спочатку українських фахівців у сфері реставрації буде запрошено до Польщі, а згодом — до Німеччини. В обох країнах вони матимуть змогу зустрітися з колегами та пройти стажування в музеях-партнерах. Як і в інших ініціативах OBMIN, цей проєкт поєднує нагальні потреби українських музеїв в умовах війни з довгостроковими завданнями їхнього розвитку в післявоєнний період.

Відвідування України сьогодні є глибоко вражаючим досвідом. Енергія, рішучість і — так — оптимізм українців справляють надзвичайне враження. Це не лише про емоції, а про здатність людей проявляти найкраще в собі у найважчі часи. Йдеться про те, як будувати майбутнє — в Україні та для всіх нас.

Переклад з англійської Ельжбети Квечинської