Минулого року виповнилося 100 років від народження Івана Лисяка-Рудницького (1919-1984). З цієї нагоди в Україні і Північній Америці з’явилося декілька публікацій, відбулася низка конференцій, Юрій Шаповал та Ірина Штохіна зробили про нього документальний фільм, а Ернест Ґийдель підготував його біографію, яка незабаром побачить світ. Український Інститут заснував Програму підтримки українських студій ім. І. Лисяка-Рудницького, подання на яку тривають ще до 12 липня 2020 р. Однією з таких знакових подій стане публічна дискусія про вклад Івана Лисяка-Рудницького, Омеляна Пріцака та Юрія Луцького у розвиток українських студій у Північній Америці, яка відбудеться онлайн 29 червня 2020 р. о 18:00 за київським часом.
Та найважливішою подією стала публікація «Щоденників» Івана Лисяка-Рудницького (книгу можна придбати у видавництві «Дух і Літера»). Видання було відзначене першою премією ІІІ Всеукраїнського бібліотечного «Біографічного рейтингу» у номінації «Джерела біографії». Після того, як щоденники Лисяка-Рудницького уже вийшли друком, Ернест Ґийдель знайшов ще один невідомий щоденник з 1938 року – його буде оприлюднено у щорічнику «Україна модерна».
Пропонуємо вашій увазі фраґмент його щоденників, який стосується його подорожі до Москви і Києва у 1970 р. Поїздка Івана Лисяка-Рудницького у Радянський Союз була завершенням довшої історії, яка тривала ще з середини 1960 р. Про неї можна прочитати у моїй статті «Холодну війну розхолодити…», яка була опублікована у збірнику на пошану Ярослава Дашкевича та збірці документів Влада УРСР і закордонні українці (1950-1980-ті рр.): Документи і матеріали / Упоряд. В. Даниленко (Київ: Смолоскип, 2017). Цей фраґмент можна читати, не знаючи самої передісторії. Він цікавий перш за все тим, як він передає настрої у Москві та Києві, й особистими рефлексіями Івана Лисяка-Рудницького щодо життя в СРСР взагалі та національного життя в Українській РСР зокрема.
[1] 1970
Поїздка на Міжнародний Історичний Конґрес іна Україну
[2] 16. серпня (неділя)
(Лондонське летовище). – Вчора ввечорі відлетів з Вашинґтону. Джон Бахман[1], разом з усією своєю родиною, відвіз мене на летовище. – Останні дні я був такий зайнятий, що не мав часу хвилюватися подорожжю, що передо мною. – Коли літак піднявся в повітря, я згадав мій перший літ до Европи, десять років тому. Це теж було у зв’язку з Міжнародним історичним Конґресом, Стокгольмським[2].
– Пригадую, що тоді моєю сусідкою, що на розмові з нею пройшла вся ніч була францужанка, Mme Capette. – В Бостоні літак приземлився, сіли нові пасажири. Моя сусідка виявилася цікава: Janet Benson[3], віком під тридцятку, кандидат до докторату з антропології на Брандайському університеті. Їде до Індії, де один*рік про[3]вадитиме антропологічні досліди в провінції Гайдaрабад. – Приємно балакали про антропологію, відносини на університетах, різниці між американським та европейським побутом.
Кожного разу, коли я вибираюся з дому в подорож, неодмінно мушу щось забути. Я намагався відгадати, що забув цим разом. Раптом згадав: візитна карточка Цвєткова[4], з його адресою та телефоном, залишилася на моєму бюрку… От клопіт!
Несподіване ускладнення виявилося в Лондоні. Показується, що літак Бритійської летунської лінії, що на ньому я мав зарезервоване місце, не працює в неділю. Мене перевели на радянський літак лінії Аерофлоту. На щастя, він мав спізнення. [4] В цьому моменті сиджу в почекальному залі лондонського аеропорту, жду на радянський літак.
Дрібні помічення: Вражає свіжа, соковита зелень англійського краєвиду, прозорість і чистота повітря. В Америці – в районі Вашинґтону – дерева й трава в цій порі року привʼялі від спеки, а небо постійно затягнене серпанком білого туману. – Службовички контор американських летунських ліній, як правило, молоді й виплекані. Англійські службовички підстаркуваті, з кривими зубами. Але з другого боку: коли виявилося, що мене треба пересадити на іншу лінію, англійська службовичка негайно взяла мої папери та особисто швидко повела мене через лабіринт коридорів до належної контори. В Америці не можна чекати такої уважливости! [5] (10:45 – ще в Лондоні). – Сиджу в машині Аерофлоту, відчал за хвилину. – Перше враження: грубенькі, ведмикуваті російські стюардески – яскравий контраст до струнких, довгоногих американських стюардес. – Між пасажирами напевно чимало учасників Історичного Конґресу, судячи по вигляді та уривках розмов, що долітають до мене.
17. серпня (понеділок)
Темно ввечорі.
Остання доба пройшла під знаком дурної пригоди: На московському летовищі «Шереметьєво» виявилося, що моя валіза не приїхала зо мною. Її, очевидно, не встигли перенести з Бритійської летунської лінії на літак Аерофлоту! Тепер понеділок, б. 6-ої години, але я досі не [6] поголився та не міг змінити одягу й білизни.
Мене примістили в будинку Московського державного ун-ту, де відбувається Конґрес[5]. Гуртожитки студентів ужито, як приміщення для частини учасників Конґресу.
Перші враження від Москви: Сірий дощевий день. Доволі холодно й я мерзну в моєму легкому одязі. – Москва покриває величезну площу, але вона не густо заселена. Вулиці (алеї) широченні. Багато зелені.
Враження від радянського побуту: сірість, убожество, побутова відсталість. (При цьому треба брати до уваги, що Москва є вітрина Рад. Союзу.) – Прикладів безліч: малий автомобільний рух на [7] вулицях. – В кімнаті клямка дверей не працює, в вікнах нема ролетів, так що світло падало мені в очі. – Вінда в будинку, де я мешкаю, затинається на деяких поверхах. – Величезна сила «бумаги», різних складних формальностей. – Щоб обміняти чеки на рублі, мусів я спеціяльно їхати до міста. – В ресторані (я обідав у готелі «Україна») обслуга працює поволі, педантично. – Я хотів зателефонувати проректору Цвєткову в Київському університеті. Але для міжміської телефонічної розмови треба вдати ся до спеціального бюра, на сполучення треба чекати б. 10 мінут.
[8] 18 серпня (вівторок)
Ще вчора ввечорі довідався я, що мій чемодан є на аеродромі «Шереметьєво». Питання, як його звідтам дістати?
Сьогодні вранці я заспав. (Зміна клімату та часового ритму викликали безсонність. Минулої ночі я збудився десь біля третьої й заснув удруге, коли вже розвиднювалося). Перед полуднем встиг тільки оглянути виставу радянської історичної літератури. Автобусом поїхав до центру міста, обідав у готелі «Росія». Вид на Кремль і Червону площу, Церква Василія Блаженного, після фотографій, зробила враження малої, ґротескової.**
[9] В автобусі, яким вертався з «Росії» до будинку університету, почув українську мову. Двоє чоловіків розмовляли з жінкою. Жінка виявилася панею Ольгою Войценко[6], співробітницею Ярослава Рудницького[7] з Вінніпеґу, дослідниця історії українців у Канаді. Її співрозмовці були ще цікавіші для мене: два відомі українські радянські історики, Гуржій[8] та Сарбей[9]. У мене скоро навʼязалася розмова з Гуржієм, який почав оповідати про праці в руху Інституту історії АН УРСР: десятитомну історію України, дальші томи Української Історичної Енциклопедії тощо. – Я запропонував Гуржієві зустріч, але він [10] реаґував ухильно, хоч чемно, і я не настоював.
Сьогодні пополудні я вперше зачав серйозно приймати участь у праці Конґресу. Просидів на сесії присвяченій дискусії над доповіддю канадського історика Cookʼa[10], «Frontier and Metropolis: the Canadiаn Experience». Ішлося про примінення «тези Тернера» до канадської історії. В дискусії виступали переважно російські радянські історики, говорили про «освоєння» Сибіру російською колонізацією, «викривали» Тернера[11] (а почасти теж доповідача Кука) за те, що він не підкреслював достатньо капіталістичного, експлуататорського характеру американського колонізаційного [11] процесу.
Я виступав у дискусії, говорив по-англійськи. Говорив про застосування «Тези Тернера» до української історії: козацтво, як продукт пограниччя між осілими землями та степом.
Здається, що мене слухали уважно. Після мене говорила Дружиніна[12] (дослідниця колонізації Причорномор’я), ‑ по вигляду симпатична старша дама – вона похвалила мене за те, що я підкреслив своєрідність феномену козаччини.
Ввечорі поїхав на летовище, по мій загублений чемодан. Дали мені його без ніякого клопоту, навіть не пе[12]реводили митної контролі. В дорозі я розбалакався з шофером таксі. Він родом рязанець (з народним, «співучим» російським акцентом), вийшов з селян, але вже 20 років у Москві. По дорозі показував мені різні будівлі. Говорили навіть про реліґію, запитався мене, чи я вірю в Бога. Я ненароком згадав, що в мене є студенти вірмени ті що в Америці вірмени славляться як торговці килимів. Він зробив несподіване завваження: «Найдурніший народ на світі російський, бо тяжко працює як чорноробочий, а інші народи влаштовуються краще».
Я нарешті зможу змінити білля та тепліше одягнутися. Останні [13] два дні я доволі перемерз.
19 серпня (середа)
(Писано о 2-ій годині вночі)
Рано – екскурсія до Кремля. Оглядав «Оружейну палату», кремлівське подвір’я, церкви, дзвіницю Іван Великий тощо. Естетичне враження – не велике. Кремль з архітектурного погляду навіть не умився до празьких Градчанів. Зброя та всякі царські реґалії, що їх показують в Оружейній Палаті, відзначаються вульґарністю та браком смаку – тільки багато золота, срібла… Кремлівські церкви мальовничі, в ґротесковому значенні слова, але не знаходжу в них краси і гармонії. – А все ж, тут [14] був центр Московського царства й тепер тут центр СРСР. Верховна Рада в царських палацах…
Після закінчення оглядин Кремля, я відлучився від екскурсії. Сам пройшов через Червону Площу – дивовижний архітектурний ансамбль, в якому плуталися кремлівські шпилі й башти, мавзолей Леніна та силюет собору Василія Блаженного зі своїми цибулястими банями… Пройшовши через Червону Площу, я зупинився біля особливої історичної пам’ятки: «Лобное место» – тут відбувалися страти… Серце стиснулося мені від холодної зненависти. Ceterum censeo…[13]
[15] Пішов обідати до готелю «Росія». До мого стола присіла старша пара. Виявилося, що це професор Clough (Клаф)[14] з дружиною. Історик-економіст з відомим іменем, професор Колюмбійського університету. Ми довго сиділи разом, точилася весела і приємна розмова про різних людей, включаючи про Ігоря Шевченка.
Біля 9-ої ввечорі я вже збирався лягати, коли несподівано хтось застукав до дверей кімнати. Входить незнайома молода людина. Це – Юра Сокіл[15], син [16] Василя, рідного брата Марії Сокіл-Рудницької, дружини мого дядька, Антона Рудницького. Антін написав Василеві Соколові про мій приїзд на Конґрес, а той повідомив свого сина Юру, який постійно живе в Москві.
Юрі – 33 роки. Гарний, високий, чорнявий. Розумне й миле обличчя. Працює як кінорежисер.
Забрав мене до своєї хати. В нього парубоцька квартира в новому будинку, недалеко від університету. В його квартирі я побачив «Кобзар» та інші українські книги. Говорить бездоганно по-українськи. Інтелектуальним горизонтом – модерний інтелектуал. Довго й дружньо говорили. Юра відвіз мене таксі до гостинниці біля 1-ої години.
[17] 20 серпня (четвер)
Рано: поїздка автобусом на екскурсію довкола міста. Дістав уявлення про загальну структуру Москви: концентричні кола та радіуси, що розходяться від Кремля. Видно чистоту й порядок, а в порі з цим порівняно до Заходу – убогість.
Увечорі пішов до театру («Музикальний театр ім. Станіславського й Немировича-Данченка») – вечір класичного балету. Я не розуміюся на балеті, але сильне враження справила віртуозність виконання. Зала виповнена по береги, публіка реаґує на кожний ньюанс спектаклю. Дивно, як балет*
[18] Після спектакля, я пройшовся по нічній Москві, аж опинився знов в готелі «Росія», де мав умовлене побачення з Романом Сербином[16]. Цей молодий історик з Монтреалю, що з ним листувався, але особисто зустрівся з ним щойно в Москві. Він спеціалізується в історії Київської Руси. Розмовляли про Конґрес, та про радянські проблеми Журналу, Canadiаn Slavic Stadies, що до редколегії входить Сербин. Він зробив на мене дуже позитивне враження: розумної, ділової людини, з цивільною відвагою: на дискусії Слов’янської Комісії він виступав у дискусії по-українськи.
[19] 21 серпня (пʼятниця)
Вранці на засіданні секції Нової історії, де головував польський історик Kieniewicz[17]. Я виступав у дискусії над рефератом американського професора, Richardʼa Pipesʼa[18], з Гaрвардського університету, що його доповідь стосувалася російського консерватизму в ХІХ стол. В моєму дискусійному виступі я ствердив, що поняття такі, як «консерватизм», «лібералізм», «демократія», тощо, є пливкі та що вони не раз означають дуже відмінні предмети; російський консерватизм, виник в обстановці самодержав’я, корінно різниться від англійського консерватизму, який завжди діяв у рамках парламентарного устрою.
[20] Побєдоносцев і Черчіль були оба консерватистами, але їхній консерватизм не був тієї самої породи. В історичному досліді треба боротися проти «магії слів», проти автоматичних емоційних реакцій, що їх викликають певні слова. Зокрема, «консерватизм» не треба вважати за лайливе слово. – Дальше я хотів сказати дещо про український консерватизм ХІХ–ХХ століть, зокрема про Липинського й його школу. Але мені вже не вистачило часу й я мусів обмежитися до кількох загальних завважень приблизно такого змісту, що вивчаючи історію суспільної думки в дореволюційній Росії не треба обмежуватися тільки до російської думки, але треба брати до уваги [20] також доробок інших народів.
По обіді поїхав конґресовим автобусом до готелю «Україна», пішки пройшовся по Проспекті Калініна (давній Арбат) – це Московська «Fifth Avenue», модерні будинки та крамниці. (Кажуть що Хрущов наказав це збудувати, після поїздки до Америки). В кінотеатрі «Художественный», на Арбатській площі, йшов фільм, що його знімав, як головний оператор, Юрко Сокіл. Це була прем’єра картини, в рамках поточного московського кінофестивалю. Сюжет побудований на [22] епізоді Громадянської війни на Україні. Заголовок «Світи, світи моя зоря». Юрко чекав на мене, примістив у льожі*. Під час перерви, творців картини (режисера та оператора й ще двох осіб) представили публіці. Фільм, на мою думку, сердечно добрий.
Після цього, Юрко запросив мене на вечерю. В ресторані, в залі поряд з тою, де ми сиділи, відбувалося весілля: негр і місцева москвичка. Було багато негрів, очевидно африканських.
Поверталися метро. Вразило мене, як глибоко московське метро входить у землю. Станції чисті, виложені мар[23]муровими плитами, кахлями.
Від станції метро**Юрко мене відпровадив пішки до будинку університету. Проходжувалися добру годину, Юрко дав мені різні поради щодо Києва.
Погода змінилася. Перших кілька днів у Москві було дощових і дуже холодних. Тепер же стоїть чудесна, сонячна погода. Прозоре, синє небо, тихе повітря. Але навіть удень нема спеки, а вечорі*доволі холодні.
Виникають труднощі у зв’язку з моєю планованою [24] поїздкою до Києва. Інтурист не хоче мені продати квитка, бо я не маю візи для Києва. А візу не дали мені (ще в Вашінґтоні), бо Інтурист не міг мені в Києві забезпечити кімнату. Що правда, я маю кімнату обіцяну Цвєтковим. Ще в понеділок я телефонічно говорив з його секретарем. Але я не маю «бумаги» від Київського ун-ту. От зачароване коло, приклад «московської волокити»! В понеділок мушу піти до установи, яка видає візи та старатися їх переконати, щоб дозволили мені поїхати до Києва.
[25] 22. серпня (cубота)
При сніданні зустріч з польським істориком Krysztofʼom Dunin-Wąsowiczʼeм[19]. Я з ним листувався від років, обмінювався книжками, але побачив його вперше. Це молодий, з ніби дитячим обличчям, милий.
Пішов на Византологічну сесію, щоб почути доповідь Ігоря Шевченка. – Він доказував, що Toparchus Gothinus (византійський літописець 10 стол., що писав про хрещення Руси) є в дійсності фальшивкою 19 стол.
Пополудні до університетського готелю приїхав Юра. Ми поїхали до міста. Він показував тихі вулички і сквери старої Москви, які мало змінилися від дореволюційних часів. [26] Потім зайшли до магазину «Українська книга». Доволі багато покупців, але асортимент книг мало чим кращий, ніж в українських книгарнях Нью-Йорку або Едмонтону. Ця книгарня та пам’ятник Шевченка біля готелю «Україна» ‑ нині українські признаки в Москві. Тутешня українська колонія не має ніяких клубів, хорів, студентських земляцтв тощо. Представництво уряду УРСР про це зовсім не дбає.
З Юрком знов на вечері. Цим разом пішли до модерного ресторану (в будинку Господарської взаємодопомоги соціалістичних країн – чи як це зветься[20]). Потім таксі до хати Юрка. Добрався до гостинниці десь біля 2-ої [27] вночі. – Продовж цього тижня кожної ночі лягав біля 2-3-ої години.
23 серпня (неділя)
(Писано в вівторок вранці, в поїзді, в дорозі на Київ, уже на території України).
Пішов до церкви, яку раніше зауважив на Ленінських горбах, недалеко від університету. Церков ця невелика, але добре утримана. Народу повно, що протиснутися важко. Переважають жінки старшого й середнього віку, із простонароддя. Мало чоловіків, майже не видно людей з інтеліґенції. Служба Божа правилася в доброму ладі, хор співав гарно. Багато людей приступали до причастя, серед них ціла черга молодих матерей з немовлятами на руках. У священика [28] й диякона (оба в силі віку) достойний вигляд і грімкі голоси. Після богослужби, коротка проповідь, про значення віри в житті. – В бічній наві церкви відбувалися христини. – Загальне враження: православ’я ще живе.
Пополудні о 3-ій годині в актовій залі університету урочисте закриття конґресу. Зала величезна, біла, з колонами, з кришталевими жирандолями – зразок сталінського монументалізму. Промову тримав академік Губер[21], новий голова Міжнародного комітету істориків на найближче п’ятиріччя. Промова мала більш формальний характер: дякував учасникам і т. д. Інтересний момент: членство Міжнародного комітету істориків буде поширене за рахунок країн [29] Азії, Африки й Латинської Америки. – Після промови Губера, ще одна доповідь, Лазарева[22]. Про впливи Заходу на староруське мистецтво. Але тут стався малий конфуз: доповідь супроводжалася прозірками, але ліхтар не функціонував правильно. Щось біля десяток росіян кинулося його направляти, доповідь Лазарева довелося тимчасово перервати. На залі піднявся шум. Я чув, як за моєю спиною говорили між собою росіяни: «Это безобразие, здесь есть иностранцы». – Мені, признаюся, зробилося дуже легко на душі.
О 7-ій год. вечором було [30] прийняття для учасників Конґресу, в ресторані «Арбат», на Проспекті Калініна. Дві величезні залі на двох поверхах заповнені вщерть народом, столи вгиналися від закусок і вина; тут теж уперше в Рад. Союзі побачив я в більшій кількості овочі: полумиски з персиками й виноградом. Грала оркестра. В юрбі наткнувся я на людей, з якими зав’язувалася розмова. До мене приступив проф. Tillet[23], з Університету Північної Каролайни. (Я з ним не був особисто знайомий, але читав його книгу, The Great Friendship[24], про трактування історії неросійських народів СРСР в радянській науці. «Ваш виступ у дискусії над доповіддю Пайпса, [31] був єдиним голосом про неросійські народи СРСР, що його я чув під час Конґресу».
Після прийняття, я ще хотів попрощатися з Москвою. Пройшов місто впоперек. На Червоній Площі – ще раз глянув на ансамбль сценерії: стіни Кремля з вежами (яскраво освітлені прожекторами), – мавзолей Леніна, зложений немов з червоних і чорних кам’яних брил, з двома нерухомими солдатами на варті, фронт універмагазину, ґротесковий Василій Блаженний, «Лобное место»… Ceterum сеnseo…
Підсумки вражень від Конґресу: Конґрес був величезним збіговищем: [32] щось біля 5-ти тисяч[25] учасників, не рахуючи дружин. – Рівень доповідей, які були розповсюджені заздалегідь, не здавався мені надто високий, у всякому разі я не знаходив там відкрить і нових ідей. (Говорю про ті матеріали, які я переглянув і які стосувалися близьких мені тем.) – Явно переважать науковці з СРСР та соціалістичних країн. У першу чергу – кількісно. З самого Рад. Союзу було б. 1800 делеґатів, із сателітних країн теж прибули сильні делеґації (напр. з Польщі б. 1800). Коли зачиналася дискусія, до голосу записувалося, скажім 20 людей, а з них 12 радянців, по одному з соціалістичних країн, може п’ятсот з західних країн між ними один американець. [33] (Це все сказано порядком прикладу. – На Конґресі було мало визначних американських учених – точніше, якщо вони взагалі приймали участь у Конґресі, то тільки в ролі глядачів. – В галузі, яка мені близька – російська і східноевропейська історія – читав доповідь тільки один американець, Richard Pipes.
Загальні враження від Москви – технічна відсталість і бюрократична волокіта; порядок, дисципліна, чистота; імперський стиль.
[34] 24 серпня (понеділок)
Телефонував у Київ, у справі дозволу на приїзд. (У моїй візі не відмічений Київ). Говорив із заступником чи співробітником проректора Цвєткова. Вони вже там мене чекають. За їхніми вказівками, телефонував до Міністерства вищої освіти. Там уже знали про мене, обіцяли ввечері принести квиток на поїзд до Києва.
Пополудні прийшов Юрко Сокіл. Ходили до банку. Я йому подарував 100 долярів (за які він дістане купони до закритих крамниць, де він хоче купити магнетофон), а він дав мені еквівалент у карбованцях.
Потім пішли на вечерю [35] до грузинського ресторану – стіни декоровані картинами з поеми Шота Руставелі. Юрко запросив на вечерю свого приятеля Семена Марковича Чертка[26] (?), відомого фільмо[во]го*критика. Інтелігентна людина, яка багато знає.
Повернувся (з Юрком) до гостинниці МГУ біля 7-ої – а білету нема. Я хотів махнути рукою й йти спати. Юрко, який знає радянські відносини, зателефонував до Міністерства вищої освіти. Дежурний мав залізничний квиток для мене, вислав його післанцем.
Я первісно планував дібратися до Києва літаком, а вийшло так що поїхав поїздом. Це [36] навіть зручніше. Юрко відпровадив мене на вокзал. На прощання ми розцілувалися.
В моєму купе їхало ще трьох людей, студентів-чужинців, що студіюють у Києві: бразилійка, араб-сирієць та маломовний та несміливий молодий негр з Танзанії.
25 серпня (вівторок)
Спав у поїзді знаменито. (Увесь попередній тиждень у Москві я недосипав.) Прокинувся, коли поїзд уже був на території України. Зупинка в Конотопі: місце невикористаної перемоги гетьмана Виговського. Написи [37] назв місцевостей на станціях – двомовні, але всі ділові залізничі написи тільки в російській мові. Десь біля 11-ої години наблизилися до Дніпра (тепер, здається, мілкий – це літо), передмістя Дарниця з модерними будинками – потойбіч, високі зелені кручі з позолоченими банями церков. За хвилину ми вже в Києві.
Мене зустрів на станції Іван Іванович Маргутинець[27], представник Гліба Микитовича[28] Цвєткова, проректора Київського ун-ту з яким я говорив у Нью-Йорку. Іван Іванович [38] відпровадив мене до готелю «Україна», на Шевченківському бульварі. – О 2-ій була зустріч у ректораті університету, в присутності Цвєткова, його заступника Федоренка Миколи Дмитровича[29] та двох професорів Історичного факультету, Бруза Володимира Семеновича[30] та Білецького Віталія Степановича[31] (оба останні мають незабаром побувати в Америці, як степендіати ЮНЕСКО). – Після товариської розмови, була мала закуска. Цвєтков сказав, що я буду в Києві гостем університету, що Маргутинець буде моїм ґідом.
Опісля – поїздка, може двогодинна, по місті, в університетській машині, для загального ознайомлення: Хрещатик, площа Богдана Хмельницького з Софією, комплекс [39] Печерського монастиря, дніпрові кручі. Усе коротко й побіжно, але дає певне уявлення.
Увечорі прохід з професором Брузом по місті та вечеря в його хаті, з його дружиною, мамою й донькою.
26 серпня (середа)
Цілий день пішов на оглядини Києва – власне, тільки двох комплексів: Софії й музею Шевченка.
По Софійському заповіднику водив мене молодий ґід, на прізвище Андрієвський[32]. Це студент історії університету. Виявився першорядним [40] знавцем історії собору та мистецтвознавцем. Каже, що зле бути істориком-медієвістом. У нього теж філософські зацікавлення, говорить про себе, що його філософська позиція – це «діалектичний плюралізм» (відкинення матеріалізму). Цікава людина. – Дивне враження тривало, коли я доторкнувся рукою до напису «ґрафітто», який походить від Володимира Мономаха!
Пополудні оглядали музей Шевченка. Возила мене пані Чумак[33], яка, показується, студіювала після війни у Возняка та слухала курсів у Михайла Рудницького. Давала пояснення піднесеним, трохи патетичним тоном – ентузіастка Шевченка (це щире, хоч і справляє [41] враження певної наівности). Найцікавіше в музеї – оригінали карти Шевченка, що серед найсильніше враження справляють деякі портрети та рисунки й акварелі з заслання.
Ходив теж до книгарень, дістав двотомник Драгоманова, який тільки-що появився на світ. Це, як і можна було сподіватися, його літературно-критичні праці, але не політичні статті і трактати.
Я втомився від ходіння, але ввечорі ще раз вибрався на місто. Попробував знайти квартиру В. Коротіча[34] (мав адресу), але заблукав у Печерську й повер[42]нувся до готелю після півночі.
27 серпня (четвер).
Вранці (але вже близько 11-ої год.) – на університеті, ділова розмова з Глібом Миколайовичем Цвєтковим і його заступником, Федоретенком*Миколою Дмитровичем. – Тема розмови – справа поїздки на Україну групи українсько-американських університетських професорів в літі наступного року. Розвинення тих думок, чи тез, які були сформульовані під час зустрічі дня 1 серпня в хаті Олега Федишина[35] в Нью-Йорку. (Тоді в зустрічі приймали участь з радянського боку Хміль[36] і Цвєтков, а з нашого – Федишин, Коропецький, Лабунька, Голубничий і я.) – В загальних рисах досягли домовлення: поїздка відбудеть[43]ся в червні 1971 року, триватиме біля трьох тижнів; в групу входитиме б. 10-15 люда, висо[ко]шкільних професорів; програма поїздки полягатиме на тому, що учасники виступають з доповідями (кожний по своїй спеціальності) перед радянськими колегами та даватимуть відповіді й інформації про українське життя в Америці. Група проведе яких 10 днів у Києві та приблизно по 5 днів у двох інших університетських містах (одне Львів, друге – Харків, Одеса або Донецьк). Радянська сторона не використовуватиме делеґації для політично-пропаґандистських цілей, а члени делеґації – після повороту – не будуть «паплюжити Радянську Україну» в Америці. – Щодо всіх [44] цих точок згоди досягнено швидко. – Я ще підкреслив такі моменти: члени делеґації самі оплачують поїздку; ми хочемо мати за партнерів наукові інституції (університет, Академію наук) – а не Т-во культурних звʼязків з українцями закордоном (тепер перейменоване на Т-во «Україна»).
Інтересні моменти: Цветкову не дуже подобалося, що група професорів не репрезентуватиме якоїсь організації чи установи. – По-друге, він декілька разів звертав розмову на катедру українознавства при Гарвардському університеті. В нього були якісь розмови з Пріцаком і Пріцак, очевидно, хотів би навʼязати співпрацю з Київським університетом і АН. (NB – це не буде Пріцакові легко, бо він залежний від нашої громадськості [45] – включно з колами УН Союзу та бандерівцями – що від її щедрости залежить фінансова доля Гарвардського центру).
Опісля (б. 1-ої години) перейшов до будинку університету, де міститься гуманістика. В окремому кабінеті вже чекала група професорів. Складалася вона з Михайла Івановича Марченка[37] (автора гарної монографії про українську історіографію), мого знайомого з Нью-Йорку, професора Недбайла[38] (юриста, якого спеціально запрошено для цієї нагоди), доцентів Мельника[39], Козаченка[40], Меньшова[41] та Іванової[42], – моїх двох знайомих з передучора, Бруза і Білецького. [46] (Марченко вже літня людина – під сімдесятку – трохи приглухуватий. Особливо миле враження справила на мене Іванова Раїса Петрівна. Це молода вродлива жінка, років біля 30. В неї живе, інтеліґентне обличчя й вона надзвичайно експресивно реаґувала на все що я говорив: червоніла, усміхалася і т. д.) Мене попросили розповісти дещо про себе і про свою працю. Як я зачав говорити, я добре розмахнувся й дав двогодинну доповідь (переривану гострими запитаннями), що в ній я намагався змалювати працю українських науковців в американському оточенні, не приховуючи труднощів, з якими нам приходиться бороти, ані деяких критичних зауважень щодо стану української громадськости в США. – Слухали мене з неслабнучим зацікавленням.
[47] На вечерю був запрошений до проф. Брюза[43]. (В них удома панує російська мова). Після вечері Брюз, його дружина і я пішли до театру. Український драматичний театр ім. Франка та Оперний театр тепер, на жаль, нечинні: гастролюють поза Києвом. Отже мене запросили на виставу Російського Львівського червоноармійського театру, який зараз грає в Києві. Пʼєса ідіотична (заголовок «Барабанщик»). Акція відбувається десь у 1944 році, в місті, яке тільки-що відвойовано від німців. Це історія дівчини, яка під час німецької окупації водилася з нацистськими офіцерами та що нею тепер усі зневажають, діти за нею жбур[48]ляють камінням. Але накінець виявляється, як і можна було сподіватися, що в дійсності вона працювала й надалі працює для радянської розвідки, і накінець вона помирає як героїня… Наївна і примітивна аґітка. Проте театр був виповнений по береги, а актори виконували свої ролі талановито.
28 серпня (пʼятниця)
Мав на 11-ту годину побачення з Юрієм Карповичем Смоличем[44], головою Т-ва для звʼязків з українцями закордоном (останнім часом перейменоване на Т-во «Україна»). Будинок товариства міститься в поблизу Золотих Воріт. Зо мною був мій постійний ґід, пристав[49]лений до мене про-ректором Цвєтковим, Іван Іванович Магушинець. В кабінеті Смолича була ще одна людина. (Тут у мене lapsus памʼяті. В цій хвилині не можу пригадати прізвище, хоч воно мені добре відоме. Цей чоловік був донедавна секретарем місії УРСР при ООН в Нью-Йорку. Тепер він пішов головою Т-ва «Україна». Вони зі Смоличем поділилися ролями так, що останній є «почесним головою» товариства, тоді як той другий співрозмовець є діючим головою. Його прізвище додам згодом, коли пригадаю, а тепер називатиму [50] його умовно «політруком».) Смолич людина старшого віку, біля сімдесятки, явно схорована. При тому справляє враження розумного та інтелектуально «софістикованого». «Політрук» молодий, елеґентно одягнений, з гладкими формами, але при цьому обмежений, хоч самовпевнений. (N.B. Згадав! Прізвище «політрука» ‑ Цуркан![45]). Розмова почалася від того, що я Смоличу зробив комплімент за його літературну творчість і розповів, як ще до війни, прочитавши фраґмент його роману «Наші тайни» в журналі «Ми» (Варшава), де ним зацікавився так що спеціально ходив до бібліотеки Т-ва ім. Шевченка, щоб прочитати цілісно. Я теж сказав Смоличеві, що жалію, [51] що в новіших виданнях «Наших тайн» він випустив розділ про перебування гімназистів на селі на жнив’ярській праці та про те як у них завʼязуються романи з селянськими молодицями. – Смоличеві, видно, було приємно, що я знаю його творчість – також його мемуари, видані в останніх роках. Подарував мені новий том мемуарів, «Я вибираю літературу», що вийшов на днях. Я ж йому подарував взамін том «Жака фаталіста» Дідро, в перекладі Кошелівця, видання «Сучасности». ‑ Смолич і Цуркан згадували, що знають про мою [52] родину – не тільки про Михайла, але й про Антона й Маму*. – Після цієї куртуазійної частини, розмова звернула на ділові справи. Тут провід перейняв Цуркан, а Смолич більше мовчав, прислухався й додавав короткі репліки. Цуркан говорив про потребу культурної співпраці між еміґрацією та Рад. Україною та хвалився досягненнями свого Товариства. Мої ствердження в дискусії зводилося в основному до наступного: Я належу до тієї течії серед еміґрації, що вважає духовий зв’язок з батьківщиною справою життєвою; такі контакти потрібні, як з уваги на збе[53]реження еміґрації перед асиміляцією, так і з уваги на збагачення культурного життя України через звʼязки з зовнішнім світом. Приступаємо до дня звʼязків без задніх думок і злобних намірів, але ми залишаємося при цьому собою, з нашими власними поглядами. Приходимо на Україну не на те, щоб учити, але щоб учитися. І ми рахуємося з нашим становищем гостей, ‑ але якщо питають нас про нашу думку, ми її будемо відкрито казати. В культурному й суспільному житті УРСР [54] є явища й речі, які нас дивують. (Напр., чому ніхто з українських радянських істориків не був включений у програму Московського конґресу). Будучи науковцями, я й мої товариші є зацікавлені в першу чергу в спілкуванні з радянськими науковими установами й нашими колеґами-ученими; зате ми мало зацікавлені в культобміні «ансамбльно-танцювального» типу. – Тут розмова перейшла на проєкт поїздки групи професорів на Україну, про який Смолич і Цуркан уже знали. Цуркан робив різні спроби, щоб своє товариство включити в цю акцію, пропонував свої послуги тощо. [55] Я тоді виразно сказав, що мої товариші доручили мені – не співпрацювати з Товариством для культурних звʼязків. Смолич і Цуркан були явно вражені. Я пояснив: Їхнє Товариство користується на еміґрації славою «пропаґандистського»; нас, учасників майбутньої поїздки, й так будуть атакувати за цей крок; отже чому ми маємо поводитися так, щоб нас били ще більше? – Уся розмова тривала може яких три години. – Коли виходив, зустрів у коридорі Т-ва «Україна» Романа Сербіна та Зиновію Франку[46] (внучку Івана). [56] Сербин уже два чи три дні в Києві, шукав за мною.
Ввечорі з проф. Недбайлом (моїм знайомим з Нью-Йорку) до будинку культури «Україна». Це нова будівля, закінчена тільки кілька місяців тому. Кияни нею, видно, дуже пишаються, бо мої співрозмовці кілька разів звертали на неї увагу. Будинок «Україна» це щось таке як Lincoln Center у Нью-Йорку: велика заля (для концертів, мітингів тощо) і кілька малих заль для усяких влаштувань. Будинок дійсно гарний: зразок модерної архітектури, а разом з цим дуже ґраціозний, гармонійний, дбайливо викінчений ззовні [57] і внутрі – шедевр сучасної архітектури. – У програмі був виступ чехословацького ансамблю. І тут сталася несподіванка. Я сподівався, що це будуть народні танки, тощо. А тим часом це була «група» музикантів американського типу: джазова оркестра (включно з електричними гітарами), вокалісти (три дівчини й один хлопець) у стилі «Beatles». Відповідно до цього була программа. Велетенська заля була виповнена по береги, переважно молоддю й авдиторія сприймала програму з захопленням. По суті – «ідеологічна вилазка» – Радянський Союз вряту[58]вав соціалізм у Чехословаччині, а чехи віддячують пропаґандою західньої, американської культури!
Після спектаклю, проф. Недбайло відпроваджував мене до готелю. Недбайло зробив на мене менш корисне враження, ніж при нашій першій зустрічі кілька років тому в Нью-Йорку. Тоді він здався мені дуже «schlаgfertig[47]» та відносно незалежно думаючий. Він помітно постарівся та подався фізично, згруб, а його розмова складалася переважно з загашникових фраз. Згадав, що готується підручник «Історії держави й права України» ‑ дорадянського періоду. Нарікав на Льва Добрянського, який в імені [59] УККА протестував проти наділення Недбайла нагородою за оборону прав людини на терені ООН.
29 серпня (субота)
Поїздка до Канева, в товаристві Віталія Степановича Білецького. Їхали «ракетою» – кораблем, що піднімається над поверхнею води й посувається по ній гладко, без хитаня і струсів, з великою швидкістю.
Стояв гарний, холодний, сонячний день – без спеки. В Каневі вже чекав нас Іван Іванович Магушинець, що приїхав поперед[60]нього дня автом. Був приготований букет, який я поклав коло памʼятника. Потім оглядини музею – в великій мірі репліка Шевченківською музею в Києві.
Враження? Краєвид з Шевченкової гори ані маєстатичний, ані навіть дуже мальовничий – він ідилічний, лагідний, à la mesure humaine[48] – як і Київ, і Україна взагалі.
В ресторані, що в підніжжі Шевченкової гори, погостили мене гомеричним[49] обідом – все українські страви – борщ, млинці зі сметаною, вареники. Думаю, що в житті я так не наївся.
Верталися машиною. Дороги досить вузькі, обсаджені деревами, автомобілевий рух порівняно [61] невеликий. Бачив по дорозі українські села: тільки дуже рідко, денеде можна побачити старі селянські хати, покриті солом’яною стріхою; будинки покриті бляхою, села електрифіковані, видно автобусові зупинки й автобуси на шляхах, поля це великі, неподільні колгоспні ниви. А втім характер українського села не змінився: хати в зелених садах, в ставках плавають качки.
Біля 8-ої год. наблизилися до Києва. Несподіванка. – Машина повернула вбік, до ресторану «Вітряк». Він і справді збудований у формі вітряка, з широкими крилами. В середині уряджений в традиційному українському [62] стилі – широкі, деревʼяні столи, сволок, стіни розмальовані картинним орнаментом і квітами. – Оркестра одягнена в вишивані сорочки. – Грають і співають танкові мелодії, переважно на мотиви українських народних пісень, але також західні сучасні танки. В перервах між оркестром, зала спонтанно співала українських пісень – нових, невідомих мені з днів юності. Іван Іванович сказав, що на Україні тепер особливо популярні закарпатські пісні. Між публікою багато молодих людей, студентів, переважала українська мова. – При[63]родна веселість цього молодого люду й стихійна українськість усієї обстановки справили на мене велике враження. Це природне українство відмінне від того казьонного, яке я бачив в Києві – та в Каневі.
30 серпня (неділя)
Я вчора рішуче відмовився від пропозицій Білецького, щоб опроводжувати мене сьогодні по місті. Хотів бути трохи сам, хотів передумати мої київські враження.
Пішов на Службу Божу до Володимирського Собору на Шевченківському бульварі. (Це тепер катедральна [64] церква в Києві). Як і минулого тижня в Москві, церква повна по береги, багато людей (між ними теж молоді жінки та декілька чоловіків) приступало до причастя. Правив єпископ у золотій мітрі, в сослуженні кілька священиків і дияконів. В богослуженні церковнословʼянський текст з російською вимовою. Проповідь по-російськи.
Після обіду блукав по місті. Оглядав Історичний музей – на місці кол. Десятинної церкви, недалеко бароккового Андріївського собору. Поодинокі експонати цікаві, але в основному музей являє собою грубу фальсифікацію історії України. [65] Найбільше місця відведено експонатам, що стосуються історії Громадянської війни та «Великої Вітчизняної війни» – з казьонних позицій та з відведенням на другий план усього того, що специфічно українське (хочби й радянське, але українське).
В вестибюлю музею була виставка виробів українського майстра (забув прізвище), який творить мікроскопічні обʼєкти, що вміщаються в макове зернятко. Ці речі треба розглядати через мікроскопи. Між ними й такі дива як блоха, до лапок якої дороблено підкови. (Як це вигадав [66] Лесков в оповіданні-казці «Левша» (?), ‑ а тепер сталося дійсністю). Звернув увагу на книгу, що в ній відвідувачі виставки записували свої враження. Деякі відвідувачі-росіяни висловлювали свою гордість з «російського майстра» (хоч надписи виразно стверджували, що йдеться про працю українця); інші записи висловлювали невдоволення з того, що нема пояснювальних надписів «на русском языке». (Виставку, видно експонували за кордоном і надписи були українською, чеською і словацькою мовами).
В коридорі музею почув фрагмент бесіди. Один, що опроваджував (науковець за [67] виглядом) пояснював другому добродієві (за виглядом, чужоземцем), говорили по-російськи: «Треба відрізняти Київська Русь від Росії. Назва Росії впроваджена щойно за Петра І, до того існувала Московія». – (Інтересно!)
Ввечорі в Іванових. На вечері. Крім обох Іванових та мене, були також Білецькі. Білецький зʼявився в українській вишиваній сорочці. Його дружина учителька історії в середній школі. Іванови мають одну дитину, гарну й милу десятирічну дівчинку[50]. Раїса Петрівна Іванова – доцент історії Київського ун-ту, чарівна жінка, з обличчям на якому [68] відзеркалюються її емоції – як мінливе світло. Її чоловік, по науковій спеціальності філософ[51]. Раніше працював в видавництві політичної літератури України, але у звʼязку з якимись «труднощами» його переведено на посаду викладача філософії в Інституті фізкультури (!). – Я почув себе вперше в справді різному оточенні. – Квартира доволі тісна (двокімнатна), заповнена книгами. Мав нагоду говорити фраґментарно з обома господарями, хоч трохи фагментарно. Раїса Петрівна оповідала, що в неї готова книга про Драгоманова як суспільного діяча, що в ній буде показана його близкість до [69] позицій революційної демократії. Також її збелетризована біографія Д-ва, що появилася в журналі, буде видана окремою книгою.
Проф. Іванов віком років під сорок, або молодше. Він надто повний, обличчя немов не зовсім здорове, набрякле, але при цьому дуже інтеліґентне. Це мабуть найінтеліґентніша людина, яку я досі зустрічав у Рад. Союзі. Його наукові зацікавлення спрямовані на філософську проблематику модерного природознавства. Подарував мені свою книжку про «Можливість і необхідність». З його натяків я зрозумів, що в нього якісь непогодження з [70] Інститутом філософії АН УРСР та напрямком журналу «Філософська думка» (?). – Дав мені дві книжки поезій, сказав що найталановитішим молодим поетам в Україні виявляється Борис Олійник[52], який перевершив І. Драча[53]. – Я тому поставив питання: «Коли поглянути на останніх 10-15 років, чи вважаєте, що українство пішло вперед, чи назад?» Відповідь: «Безперечно, вперед». Питання: «Ми знаємо, що за останні роки появилося чимало цінних книг, наукових і художніх, передруків українських класиків тощо. Ми знаємо, що ці книги розходяться. Ці ідеї всякають в ґрунт і там наростають, нагромаджуються. Які результати [71] цього процесу?» Відповідь: «Ми самі не знаємо. Нам бракує статистики, обʼєктивної інформації». Іванов витягнув текст повісті про Драгоманова своєї жінки й мовчки показав на пассус, який стосується «українофілів», членів Старої Громади в 1880-их рр.: «Кожний працює для себе, відокремлено, немов живцем похований в окрему скриню». І ще питання: «Складається враження, що хоч Україна сьогодні управляється в великій мірі людьми місцевого походження, але вони не захищають достатньо інтересів власного народу, дбають передусім про збереження власного благоден[72]ствія. Чи ця діагноза провальна?» Відповідь: «Зовсім провальна». Питання: «Чого ви чекаєте від нас, еміґрації?» Відповідь: «Не розшифровувати нашої праці, не показувати пальцем на людей». І ще одне завваження Іванова: «В Києві переважає не українська й не російська мова, але російсько-українська суміш».
***
Заключні спостереження про Київ: Якась дивовижна симбіоза української й російської стихій: Всі офіційні написи на установах в обох мовах, на крамницях переважно українські. Але на вулицях переважає російська мова. Проте коли ви говорите по-українськи [73] вам відповідають по-українськи. – Відчувається підкреслювання українства на рівні, назвім це, декоративнім: Український народний орнамент широко використовується, наприклад в декорації метро й підземних переходах під вулицями (декоративні холи з розписами на стінах), в оформленні будинків і вітрин крамниць, вишивані блюзки кельнерок в ресторанах тощо. Чи це все тільки бутафорія? Гадаю, що поруч з бутафорією, в тому є якийсь елемент живого, реального.
Київ, як місто надзвичайно приємне своїм природним положенням, зеленню (числені парки й всі вули[74]ці обсаджені деревами, липами й каштанами). Місто трохи старосвітське, ніби девʼятнадцятивічне, але при цьому таки столичне. Але ця столиця не дає почуття влади: нема виразного центру й осереднього пункту, воно своїм характером децентралізуване. Місто à la mesure humaine – на людську міру, з гарними і чистими, «легким» повітрям.
31 серпня (понеділок)
Останній день у Києві! Я тут тільки тиждень, а почуття таке, ніби тут пробув вічність.
Вранці заїхав по мене до готелю проректор Цвєтков і ми разом поїхали до Міністерства вищої й спеціальної середньої [75] освіти. Я мав замовлену авдієнцію в віцеміністра Катерини Антонівни Колосової[54]. На початку розмови я сказав Колосовій кілька компліментів: я радію з того, що перший міністр, з яким мені довелося зустрітися в моєму житті, є український міністр і по-друге, мені приємно, що цим міністром є жінка, бо моя мати була діячкою жіночого руху. Колосова відповіла компліментом, що вона знає про мою матір і родину, як людей заслужених для укр. культури і громадського життя.
Ділова розмова – про поїздку професорів наступного року – [76] пройшла швидко і гладко. Це була рекапітуляція попередніх розмов з Цвєтковим у ректораті Київського ун-ту. Поїздка групи професорів відбудеться в червні 1971. Місця: Київ, Львів і, мабуть, Харків. Програма – як умовлено попередньо. Офіційну відповідь дістанемо, коли подамо список учасників. – На закінчення Катерина Антонівна подарувала мені деякі мистецькі книги і просила передати привіт проф. Шевельову.
Після цього Цвєтков повіз мене до Оперного театру, де відбувалося урочисте відкриття шкільного року та прийняття першокурсників в склад студентів [77] ун-ту. (Мені показали в театрі льожу, що в ній застрілено Столипіна в 1911 р.) На сцені сиділи за президіяльним столом різні державні й університетські достойники, авдиторія виповнена по береги студентством. Внесення прапорів під звуки маршу. Промовляли, між іншим, міністр вищої освіти УРСР, Дяденков[55], Юрій Смолич та представники студентства. Момент гідний уваги: всі промови були по-українськи, за вийнятком виступу академіка Глушкова, голови Інституту кібернетики ун-ту. – Офіційна програма тривала надто довго, понад дві години, публіка втомилася [78] й на залі піднявся гомін приватних розмов. – Після перерви почалася мистецька частина програми. Її виконав в основному ансамбль мистецької самодіяльности студентів університету «Веснянка». Цей концерт був для мене справжньою революцією. По-перше, своїм високим мистецьким рівнем – балетні й хорові виступи були не на аматорському, але на професійному рівні. По-друге, глибоко патріотичний характер програми: танки і пісні були наскрізь надихані укр. національною стихією. Це не була «казьонщина», але щось органічне й природно-сильне. – Також [79] виступав з деклямаціями популярний київський автор (забув прізвище), якого зустріли бурними оплесками. Читав гумористичний та сатиричний вірш такого змісту*.
_______________________
Ярослав Грицак – історик, редактор-засновник «України Модерної», професор Українського католицького університету та директор Інституту історичних досліджень Львівського Національного університету ім. І. Франка. Автор статей і книжок із проблем модерної історії України та Центрально-Східної Європи, зокрема синтези «Нарис історії України: Формування модерної української нації XIX–XX ст.» (Київ: Генеза, 1996; 2006), монографій «Пророк у своїй вітчизні: Іван Франко та його спільнота» (Київ: Критика, 2006), збірок «Життя, смерть та інші неприємності» (Київ: Грані-Т, 2008; 2010) і «Страсті за націоналізмом: стара історія на новий лад» (Київ: Критика, 2011) та інших, упорядник двотомника вибраних праць Івана Лисяка-Рудницького «Історичні есе» (Київ: Основи, 1994). Живе та працює у Львові.
_______________________
[1] Особу не встановлено.
[2] Міжнародний конґрес історичних наук у Стокгольмі відбувся 21-28 серпня 1960. Про свою участь у цьому конґресі Іван Лисяк-Рудницький написав окреме есе «Дискусійні виступи на міжнародному історичному конґресі» (див.: Іван Лисяк-Рудницький, Історичні есе. Т.2, с.409-428).
[3] Джанет Бенсон (Janet Benson), американська антропологиня; навчалася в Арізонському та Брандайському університетах, належала до Першого Корпусу Миру в Африці, згодом – професорка Канзаського університету; провадила польові дослідження в Індії та Африці.
* Слово «один» дописане під рядком.
[4] Гліб Цвєтков (1922‑1996), дослідник міжнародних відносин та зовнішньої політики СРСР та США; у 1960-1962 рр. – декан факультету для іноземних громадян Київського університету; 1962 – проректор університету з міжнародних зв’язків. Був ініціатором відновлення факультету міжнародних відносин; очолював його у 1972‑1978 та 1980‑1984 роках. Нагороджений Срібною медаллю ЮНЕСКО, 18 медалями СРСР, Гани, Болгарії і Монголії, лавреат премії АН УРСР ім. Д. Мануїльського, член Виконавчого комітету ЮНЕСКО від УРСР, заслужений діяч науки УРСР. Влітку 1969 р., під час поїздки до Нью-Йорку, Цвєтков зустрічався з Іваном Лисяком-Рудницьким та обговорював з ним можливість приїзду групи американських професорів українського походження в УРСР для читання лекцій та зустрічей з українськими радянськими вченими. Відповідно до попередніх домовленостей, Іван Лисяк-Рудницький мав обговорити деталі цієї подорожі у Києві, зразу ж після завершення Московського конґресу. Детальніше див.: Ярослав Грицак, «…Холодну війну розхолодити…»: До спроби налагодження зв’язків між українськими інтелектуалами Заходу та УРСР», Mappa Mundi. Збірник наукових праць на пошану Ярославу Дашкевича з нагоди його 70-річчя. Львів-Київ-Нью Йорк, 1996, с. 875-902.
[5] Московський конґрес істориків відбувся 16-23 серпня 1970 р. У конґресі взяли участь 1400 радянських і 1976 іноземних істориків. Іван Лисяк-Рудницький був у складі найчисельнішої американської делегації, яка нараховувала 222 особи. Чисельна участь нерадянських істориків пояснювалася, зокрема, тим, що проведення конґресу збіглося зі 100-річям від дня народження В.І. Леніна, і це давало їм нагоду відвідати місця, які не були безпосередньо пов’язані з конґресом. З іншого боку, деякі національні комітети (Британії, Норвегії, Португалії, Тайваню) вирішили не брати участь у конґресі у знак протесту проти радянського вторгнення у Чехословаччину у 1968 р. Засідання конґресу були позначені конфронтацією між радянськими і західними істориками. Про нього див.: А.А. Губер, Московский когресс историков (Москва, 16-23 августа 1970 г.) // Вопросы истории. 1970, № 3, с. 3-11; Paul Dukes, History Congress in Moscow // The Russian Review, Vol. 30, No. 3 (Jul., 1971), pp. 240-249.
** Далі викреслено слова «Пополудні вперше проси».
[6] Ольга Войценко (1909‑1996), видавчиня, письменниця, член УВАН (1949); працювала у видавництві «Український голос». Членкиня і голова Союзу українок Канади, віце-президентка Канадського прес-клубу; співпрацювала із вид-вом «Тризуб». Авторка 8-томного «Літопису українського життя в Канаді», книг «Інший світ, інші дні», «Слов’янська література в Канаді» та ін., низки статей в українсько-канадських виданнях.
[7] Ярослав-Богдан Рудницький (1910‑1995), український канадський славіст, мовознавець, науковий і громадський діяч, літературознавець, фольклорист; член-засновник та президент (1955-1969) Української вільної академії наук у Канаді; голова Уряду Української Народної Республіки в екзилі(1980-1989).
[8] Іван Гуржій (1915‑1971), дослідник історії України ХVІІІ-ХІХ ст., джерелознавець, доктор історичних наук, професор, член-кореспондент АН УРСР. Був членом Національного комітету істориків СРСР. Автор близько 300 наукових праць з соціальної і економічної історії України ХVІІІ-ХІХ ст.
[9] Віталій Сарбей (1928‑1999), відомий український історик, історіограф, джерелознавець, доктор історичних наук, професор; дослідник історії України ХІХ – початку ХХ століття. На момент зустрічі з Іваном Лисяком-Рудницьким працював старшим науковим співробітником у київському Інституті історії України, де від 1979 і до смерті був завідувачем відділу історії України. Автор близько 1000 наукових праць.
[10] Террі Кук (Terry Cook, 1947‑2014), канадський вчений-архівознавець, автор методу макроекспертизи цінності архівних матеріалів. Член Королівського товариства Канади.
[11] Фредерік Джексон Тернер (Frederick Jackson Turner, 1861‑1932), видатний американський історик, професор Університету Вісконсин та Гарвардського університету. Відомий насамперед завдяки своєму есе «The Significance of the Frontier in American History» («Значення фронтиру в Американській історії», 1893). Його «теорія фронтиру», хоч і зазнала критики, справила величезний вплив на американську та інші (в т. ч. українську) історіографії. Детальніше див. окремий випуск журналу «Україна модерна» (№ 18. Пограниччя. Окраїни. Периферії. 2011), в якому також надрукований український переклад його есе: Чорновол Ігор, Компаративні фронтири: світовий і вітчизняний вимір (Київ: «Критика», 2015).
[12] Oлена Дружиніна (1916‑2000), російський історик, доктор історичних наук, член-кореспондент АН СРСР, від 1991 р. – РАН, яка досліджувала Південну Україну, Північне Причорномор’я ХVІІІ‑ХІХ ст.. З цієї тематики опублікувала кілька монографій: «Кючук-Кайнарджийский мирный договор» (1955), «Северное Причерноморье в 1775–1800 гг.» (1959), «Южная Украина в 1800–1825 гг.» (1970) та «Южная Украина в период распада феодально-крепостнического строя. 1825‑1860» (1981).
[13] Ceterum censeo Carthaginem esse delendam («А поза тим вважаю, що Карфаген потрібно зруйнувати») – фраза, якою закінчував кожну свою промову римський сенатор Катон Старший.
[14] Шепард Клаф (Shepard B. Clough, 1901-1990), професор Колумбійського університету, спеціаліст з економічної історії; автор книжок «The Rise and Fall of Civilization», (1951), «Basic Values in Western Civilization» (1960), «The Economic History of Modern Italy» (1964) and «The Economic Basis of American Civilization» (1968).
[15]Юрій Сокіл (Сокол) (Yuri Sokol, 1937 р.н.), кінооператор та сценарист; вчився у ВГІК-у у 1954-1961 рр. та в аспірантурі в Державному Інституті Культури (1977-78); дебютував як кінооператор у 1962 р. Згаданий фільм «Гори, гори, моя звезда» вийшов у 1969 р. На початку 1980-х років Ю. Сокіл еміґрував в Австралію, де заснував власну знімальну групу «Sokol Film Waterloo Studios». Лавреат декількох радянських та австралійських премій.
* Речення не закінчене.
[16] Роман Сербин (1939 р.н.), канадський історик і політолог українського походження, професор історії Росії та східноєвропейської історії Квебецького університету; займався українською інтелектуальною історією; найбільш відомий як дослідник Голодомору.
[17] Стефан Кєнєвіч (Stefan Kieniewicz, 1907-1992), польський історик, професор; дійсний член Польської академії наук, заступник директора Інституту історії Польської АН, головний редактор органу Польського історичного товариства. Під час війни належав до Армії Крайової, брав участь у Варшавському повстанні, був в′язнем німецьких концентраційних таборів. Вважається одним зі засновників сучасної польської історичної науки, випустив ціле покоління польських істориків. На момент зустрічі з Іваном Лисяком-Рудницьким був головою Комітету з історії наук ПАН (1969-1984). Автор рецензій на праці Івана Лисяка-Рудницького, єдиних, що були написані зі східного боку Залізної завіси: Stefan Kieniewicz, «Głos ukraiński z Harvardu», Tygodnik Powszechny, 1988, 31 lipca; ejusd., «Rudnytsky`s Essays in Modem History in the Eyes of a Polish Historian», Harvard Ukrainian Studies, Vol. XI, N ¾ (December 1987), pp. 521-528.
[18] Річард Пайпс (Richard Edgar Pipes, 1923-2018), видатний американський історик і політолог, професор Гарвардського університету, автор праць з історії СРСР та Росії. Походив з асимільованої польської родини, яка встигла еміґрувати на початку німецької окупації Польщі. Під час участі у Московському конґресі був директором Російського дослідницького центру (Russian Research Center) у Гарварді (1969-1973). У 1976 р. очолював т. зв. «команду Б» – групу експертів при ЦРУ, яка аналізувала політичні та військові цілі в СРСР. На противагу «команди А» ЦРУ пробувала робити більш реалістичні оцінки СРСР та його воєнної сили, підкреслюючи, зокрема, агресивний характер радянської політики. Його праці з російської та радянської історії провокували гострі дискусії як серед істориків, так і серед неісториків. Зокрема, Олександр Солженіцин називав їх «польською версією російської історії». В останні роки свого життя був членом створеного при Путіні «Валдайського клубу». Див. його автобіографію: Richard Pipes. Vixi: Memoirs of a Non-Belonger (New Haven and London: Yale University Press, 2003).
* Далі викреслено слова «після закінчення».
** Далі викреслено слово «верталися».
* Так у тексті оригіналу.
[19][1] Кшиштоф Дунін-Вонcович (Krzysztof Dunin-Wąsowicz, 1923‑2013), польський історик, професор історії Інституту історії Польської академії наук; автор 22 книг та 420 наукових праць з сучасної та новітньої історії; член Наукової ради польського біографічного словника.
[20] Мається на увазі будинок Ради економічної взаємодопомоги в Москві.
[21] Олександр Губер (1902‑1971), історик, професор (1935 р.), доктор історичних наук (1943 р.), член-кореспондент АН СРСР (з 1953 р.), академік АН СРСР (з 1966 р.). На момент проведення Московського конґресу ‑ Президент Міжнародного комітету історичних наук (це є звична практика, коли президент комітету вибирається з країни, де проводиться конґрес).
[22] Віктор Лазарєв (1897‑1976), відомий російський мистецтвознавець доби СРСР, викладач; професор МДУ; з 1931 р. – завідувач кафедри історії закордонного мистецтва; з 1943 року – член-кореспондент АН СРСР; у 1976 р. йому присуджено Державну премію СРСР за наукові праці.
[23] Ловел Тіллет (Lowell Tillett, 1923‑1992), американський історик СРСР.
[24] Tillett Lowell, The Great Friendship: Soviet Historians on the Non-Russian Nationalities (Chapel Hill: University of North Carolina Press, 1969).
[25] Насправді, чотири тисячі (див. примітку вище).
[26] Семен (Шимон) Черток (1931‑2006), радянський й ізраїльський журналіст та кінокритик; у 1962‑1975 рр. був одним зі провідних співробітників головного радянського кінознавчого журналу «Советский экран»; у 1979 р. еміґрував в Ізраїль. Його донька зняла про нього документальний фільм «My Father Semyon Chertok» (2012).
* У рукописі – «фільмого».
[27] Іван Магушинець (1946 р.н.), український філолог, романіст; професор кафедри іспано-італійської філології Інституту філології Київського університету імені Тараса Шевченка. На момент зустрічі з Іваном Лисяком-Рудницьким щойно (1969) закінчив університет і працював референтом відділу міжнародних зв’язків. Спочатку автор щоденника подає прізвище неточно як «Маргутинець», а на наступних сторінках – «Магушинець».
[28] Насправді Миколайовича.
[29] Особу не вдалося ідентифікувати. Швидше всього, це був не науковець, а працівник спецслужб. Такі у радянських університетах майже завжди виступали в ролі помічників.
[30] Володимир Бруз (1930–2017), радянський і український вчений, історик, політолог, дипломат, доктор історичних наук (1970), професор (1972), завідувач кафедри історії СРСР Київського університету, заслужений діяч науки і техніки. За свідченням професора Юрія Шаповала, який вчився у Київському університеті у 1970-х, « це була мила і освічена людина, працював довгий час за кордоном, чудово говорив англійською. Це була порядна людина з почуттям гумору і розумінням тодішніх реалій».
[31] Білецький Василь Степанович (1926–1996) працював на кафедрі нової та новітньої історії зарубіжних країн історичного факультету Київського університету; вивчав американсько-французькі відносини періоду Другої світової війни, історію США і міжнародні відносини; викладав нову історію країн Європи і Америки, курси з історії США і міжнародних відносин. На час зустрічі, Білецький – це секретар партбюро історичного факультету і викладач. Зі спогадів Юрія Шаповала: «Я його пам’ятаю і Раїса Іванченко про нього відгукувалась з симпатією. Під час візиту Івана Лисяка-Рудницького до неї (про це далі у щоденнику – упор.) в певний момент Білецький і його дружина вийшли в іншу кімнату і надали можливість Раїсі Петрівні поговорити з ІЛР без свідків. Крім того, Білецький не ліз у розмови і написав нейтральний звіт про вечерю. Білецький був україномовною людиною і вишиванка була нормою».
[32] Особу ідентифікувати не вдалося.
[33] Клавдія Чумак (1919 р.н.), мистецтвознавиця, авторка статей і розвідок про Шевченка і його сучасників. Брала участь у впорядкуванні книги «Мистецька спадщина Тараса Шевченка».
[34] Віталій Коротич (1936), український радянський поет, прозаїк, публіцист, за спеціальністю лікар; один з українських шістдесятників; був редактором українських журналів «Ранок» (1966-1967) та «Всесвіт» (1978-1986); найбільшу славу здобув як редактор (1986‑1991) всесоюзного журналу «Огонёк», який у часи «перебудови» розкривав найтемніші сторінки радянської історії. Вагався поміж опозицією та лояльністю до влади, але у найбільш критичні моменти лояльність брала у нього верх. Навесні 1967 відвідав США, де з ним познайомився Іван Лисяк-Рудницький під час його літературного вечора у Ратґерському університеті. Тоді Коротич справив на нього дуже позитивне враження.
* Перед тим прізвище подається як «Федоренко».
[35] Олег Сильвестр Федишин (1928‑2006), американський політолог українського походження; студіював у Колумбійському Університеті; студентський діяч у США; професор Нью-Йоркського університету, науковий секретар Української Вільної Академії Наук США.
[36] Іван Хміль (1923‑2003), радянський український історик та дипломат; у 1967-1971 був співробітником Секретаріату ООНу Нью-Йорку. Зустрічався з Іваном Лисяком-Рудницьким та його товаришами, після того, як вони публікували т. зв. «Заяву 35» до радянського уряду з вимогами лібералізувати радянську політику щодо України. Хміль подав Лисяку-Рудницькому та його друзям ідею поїздки до Радянської України для зустрічі з радянськими українськими науковцями. Лисяк-Рудницький ставився до Хміля з симпатією, хоче й розумів, що той веде подвійну гру.
[37] Михайло Марченко (1902‑1983), радянський історик, автор численних праць з історії України епохи середньовіччя; перший (1939-1941) радянський ректор Львівського університету; в 1941‑1944 рр. був заарештований зі звинуваченням в українському націоналізмі, звільнений через відсутність доказав. Дід українського дисидента Валерія Марченка (1947‑1984).
[38] Петро Недбайло (1907‑1974), український правознавець, доктор юридичних наук (1957), професор (1958), член-кореспондент АН УРСР (1969). Заслужений діяч науки УРСР.
[39] Леонід Мельник (1929 р.н.), український історик, займався історією промислового перевороту та робітничого класу у ХІХ ст. Наприкінці 1960-х був заступником декана історичного факультету Київського університету; з 1976 по 1996 р. завідував кафедрою історії України; відзначався лояльністю до радянської влади і «досліджував» історичні корені «дружби і співпраці російсько-українського народів». У 2012 р., указом Віктора Януковича, йому було призначена державна стипендія як «видатному діячеві освіти».
[40] Особу точно ідентифікувати не вдалося. У цьому часі в Київському університеті працювали три особи з таким прізвищем, двоє з них не були істориками. Шляхом виключення можна припустити, що мова про Івана Козаченка (1921‑2003), який був на момент зустрічі доцентом кафедри економіки і планування народного господарства Київського університету.
[41] Меньшов Володимир Петрович (1929 р.н.), український історик міжнародних відносин; на момент зустрічі був доцентом кафедри історії міжнародних відносин і зовнішньої політики СРСР історичного факультету Київського університету.
[42] Раїса Іванова (Іванченко) (1934 р.н.), українська письменниця, історикиня, публіцистка, кандидатка історичних наук (1967), професорка (1997); відмінниця освіти України (1997) та заслужена діячка мистецтв України (1999); членкиня Національної спілки письменників України. За публікації, присвячені Михайлові Драгоманову, зокрема повість «Передчуття весни», монографію «Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України», роман «Клятва» (1971), зазнала критики партійного та радянського керівництва. З Івановою Івана Лисяка-Рудницького, зокрема, зблизив спільний науковий інтерес – дослідження спадщини Михайла Драгоманова.
[43] Мається на увазі Володимир Бруз.
[44] Юрій Смолич (1900‑1976), український письменник, журналіст, театральний критик; діяч УНР; редактор журналів «Сільський театр», «Уж», «Червоний шлях», «Літературний журнал», «Україна»; голова правління Спілки письменників України.
[45] Точно ідентифікувати особу не вдалося. Однак, враховуючи пов’язання Смолича з КДБ, можна припустити, що мова йде про В. Цуркана, заступника начальника 1-го Управління КДБ УРСР.
* Перед тим викреслено слова «мою Маму».
[46] Зиновія Франко (1935‑1991), українська мовознавиця, літературознавиця, франкознавиця, публіцистка, громадська діячка, членкиня Спілки письменників (з 1990 р.); дочка Тараса Франка і внучка Івана Франка; у 1960-х-1970-х роках підтримувала зв’язки з українськими діячами в діаспорі. Виступила на підтримку заарештованих шістдесятників; у 1969 р. її заарештували і звільнили з роботи; на початку 1970-х КДБ пробувало на основі її зізнань «розкрити» антирадянську діяльність багатьох українських діячів науки і культури; Після офіційного розкаяння її повернули на роботу, але її переслідування тривали. Наприкінці 1980-х – активна діячка українського національного відродження. Про неї див.: Зиновія Франко (1925‑1991): Статті. Спогади. Матеріали / Упоряд. і наук. ред. М. А. Вальо (Львів, 2003).
[47] Кмітливим (нім.).
[48] Тут: «на людську міру, за людськими мірками» (фр.).
[49] Так це слово відчитується в оригіналі.
[50] Людмила Іванова (1960 р.н.), кандидат історичних наук, професор Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова, дружина директора Інституту історії України НАН України академіка В. А. Смолія.
[51] Георгій Іванов (1929‑1988), кандидат філософських наук, доцент Київського педагогічного інституту.
[52] Борис Олійник (1935‑2017), український поет, перекладач, дійсний член НАНУ; з 1987 р. – голова Українського фонду культури; Герой України (2005); почесний академік Академії мистецтв України; член правління Національної спілки краєзнавців України.
[53] Іван Драч (1936‑2018), український поет, перекладач, кіносценарист, драматург і державний громадський діяч; борець за незалежність України у ХХ сторіччі; перший голова Народного Руху України; народний депутат України; Герой України. Лисяк-Рудницький познайомився з Іваном Драчем під час його приїзду до США, де він був разом з Дмитром Павличком.
[54] Катерина Колосова (1920‑1990), українська радянська державна і громадська діячка; депутатка Верховної Ради УРСР; заступниця міністра вищої і середньої освіти із зовнішніх зв’язків.
[55] Юрій Даденков (1911‑1991), український радянський державний діяч та вчений у галузі механіки, міністр вищої і середньої спеціальної освіти УРСР (1960‑1973).
* Далі немає продовження.
