Україна Модерна

// Іванна Черчович

Шлюб і любов

Для людини кінця ХІХ століття створення власної сім’ї входило до обов’язкових життєвих планів. Шлюб як з емоційної, так і з матеріальної сторони життя вважався необхідністю. Трактування подружніх обітниць і складність процедури розлучення надавала йому характеру певного фатуму, а відтак дорогої ціни помилки. У спогадах цього періоду сім’я часто постає ідеалом, сенсом життєвих прагнень, образною сатисфакцією перенесених у житті страждань, випробувань чи інших труднощів. «Маю дуже добру жону і дїти, бо якби сам був на сьвітї то зробивбим короткий процес з моїм житьом» – категорично характеризував наявність свого сімейного статусу Тит Ревакович[1]. Вага вкладених в родинне життя смислів диктувала особливу прискіпливість до процесу творення подружжя. Матримоніальні мотиви стали чи не визначальним питанням обговорень, що тривали навколо шлюбу і його сенсів наприкінці ХІХ століття.

Характерною рисою публічних дискусій на цю тему була критика матеріально-фінансового інтересу, з яким пов’язували вдале одруження. Розмір приданого майбутньої дружини - визначальний фактор у пошуку сімейного партнера - рідко коли ігнорували. Галина Барвінська – донька українського політика, посла до Галицького сейму і парламенту у Відні Олександра Барвінського, просячи батька допомогти своєму майбутньому чоловікові Євстахію Савчуку у сплаті позики перед одруженням, наводила такі аргументи: «Зрештою нині кожний відразу попросту глядає маєтку, а він ще має дуже скромні вимаганя. Сам Татунцьо бажає, аби каждий з наших хлопців (маючи на увазі своїх братів – І. Ч.) женив ся з маєтком…»[2]. Така умова виглядала обов’язковою найперше для заможніших верст населення. Вважалося, що «вільна любов» чи необтяжене складними розрахунками одруження було привілеєм хіба що бідних, яким особливо не було чого ділити. Звісно, обставини часто наголошеного прагматичного підходу до одруження ніяк не заперечують існування також іншого досвіду, де визначальну роль мали почуття. Однак, для цього молодим, нерідко, потрібно було подолати опір родичів, чия згода на шлюб вважалася обов’язковою умовою його укладання. Євген Олесницький, згадуючи одруження своїх батьків, писав, що діда ждав «тяжкий удар», коли син намірився одружитися з дівчиною, що не відповідала його канонам «підходящої партії». З цим дідові Олесницького, однак, довелося змиритися[3].

Першими про шкоду матеріально-фінансових мотивів одруження як визначальних заговорили лікарі і феміністки. Одні – через стрімке поширення венеричних хвороб, а інші – через упослідження у шлюбі жінки та знецінення самої суті подружнього життя[4]. Через те, що любов і спільність життєвих інтересів, на думку критиків, були  другорядними умовами творення родини, шлюб ставав тотожним звичайній економічній угоді. Частим супроводом сімейного життя за таких умов були випадки подружньої невірності. Найбільше обвинувачень у зрадах отримували чоловіки, котрі залишаючи домашнє вогнище дружинам не гребували послугами повій. Наслідками схожих зв’язків, нерідко, ставали «хвороби поведінки», найперше сифіліс[5]. Масштаби поширення цієї хвороби підживлювали характерні для зламу ХІХ–ХХ століть «моральні паніки»[6].

Критику існуючої шлюбної практики в українському суспільстві Галичини в 1870-х роках розпочали молоді радикали – Іван Франко та Михайло Павлик. На їхню думку, основою подружжя мала бути свобідна воля, спільність інтересів та життєвої мети, і що найголовніше, – це мав бути рівноправний союз, заснований на любові, а за умови коли остання зникала – з правом безперешкодного розлучення[7]. Консервативна більшість обережно ставилася до такої риторики, списуючи молодим їх ідеалізм і недосвідченість, а після висловленої Павликом тези, що статеві стосунки між чоловіками і жінками мають бути такими «як у пташок», можливість ширших обговорень цієї теми, очевидно, взагалі зникала. «Всї ті добровільні, патріотичні сторожі „народних сьвятощів” – згадував у 1907 р. Михайло Павлик, – обурювали ся на мене особливо за рекомендацію таких полових відносин між людьми, які панують межи птахами, і толкували се так, що мов би то я проповідував загальне блудство, – тим часом, як у мене виразно рекомендовано по-парне пташе житє, – котре, правду кажучи, може послужити багатьом моїм супостатам, одруженим по церковному, за взір ідеального подружя»[8].

Більшість галицького суспільства того часу не вважала любов єдиною основою шлюбу: ані необхідною умовою подружнього зв’язку, ані достатньою причиною для його створення. Модернізм з його увагою до особистісного, нетиповості і протиставлень, поступово вносив корективи в такі погляди. Свідчило про це щоразу жвавіші обговорення досі табуйованих тем у пресі і літературі (наприклад, статевого виховання, проституції чи існування стандартів «подвійної моралі», що дозволяла чоловікам значно більше, аніж їх партнеркам). На необхідності якісно нового розуміння шлюбу все наполегливіше наголошували й прихильниці жіночої емансипації. Для них, народжені на зламі ХІХ–ХХ століть ідеї партнерських відносин у шлюбі, означали не лише спільність життєвої мети і взаємне бажання, а й рівність жінок з чоловіками у можливостях саморозвитку і реалізації власної особистості поза межами дому[9]. До цього самореалізація жінок фактично обмежувалася заміжжям і материнством (тобто набуттям статусу дружини і матері). Скептичне ставлення до тогочасного шлюбу провокувала й умова економічної залежності жінки від чоловіка. Така обставина робити заміжжя вкрай важливим для жінок, безвідносно до того факту, чи було воно для них щасливим, чи нещасним.

Обов’язок і зрада

Обов’язок вірності, за церковним канонами, стосувався чоловіків і жінок однаковою мірою. У католиків шлюбна присяга жінки передбачала любов, вірність і послух, чоловіка – любов і вірність[10]. На практиці дотримання подружньої вірності, однак, мало особливі трактування. Відповідно до австрійського сімейного законодавства жінка повинна була з розумінням поставитись до нетривалої зради чоловіка, бо «стислий зв’язок чоловіка з третьою особою не дорівнює перелюбству і якщо такий зв’язок тривав короткий час, не можна вважати це за непорядне поводження»[11].

У брошурі «Родинне життя» німецького автора Ф. Паульзена, перекладеній українською мовою у 1903 р. у Львові, причина існування такої різниці пояснювалася тим, що: «в житю мущини полові функциї взагалї не мають так великого значіня як в житю женщини. І ту лежить очивидно причина того, що проступки мущин на тім поли публична опінія як зі сторони мущин так і женщин в дїйсности осуджує всюди так значно поблажливійше: ріжниця, яку інтуїтивна етика мусить уважати безглуздою, між тим як вона телєольоґічному поглядови являє ся опертою на природї річий»[12]. Вірність дружини мала гарантувати законність нащадків, відтак наслідки жіночого перелюбу вважали важчими. Головними аргументами «природи речей», що диктувала різницю, були діти. Зрада жінки могла мати своїм наслідком появу позашлюбних дітей, які могли претендувати на спадщину законних нащадків. Крім того, позашлюбні діти опинялися під загрозою кровозмішання через невизначеність їх батьківства[13]. Враховуючи важливу роль релігійного вчення, церковних приписів, переконань суспільної моралі, шлюбна чистота жінки проголошувалася безапеляційною.

Релігійний фактор був особливо вагомим в контексті українських реалій, зважаючи на роль, яку відігравало у них греко-католицьке духовенство. Консерватизм у вихованні дівчат з українських родин на початку ХХ століття, навіть, став об’єктом критики в контексті поширених у Галичині польсько-українських змішаних шлюбів. Те, що українські чоловіки обирали за дружин польок, деякі обсерватори схильні були пояснювати «чернечим вихованням» русинок і тим, що вони «занадто прибиті і спутані понятями, винесеними з ріжних василияньских інститутів», і через прищеплені там ідеали часто бувають нецікавими у спілкуванні[14].

                    (1)         (2)  

(1) Лист Євгенії Барвінської (уродженої Любович) до родичів Любовичів, батька і матері. 1882 р.  (2) Лист Людмили Грушкевич до дітей – доньки Софії та зятя Івана Раковського з нагоди річниці їх подружнього життя, 1901 р.  (Відділ рукописів ЛННБ ім. В. Стефаника).

Виправдовуючи власну стриманість і обачність щодо чоловіків дописувачки до «Діла», на сторінках якого і розгорілася означена полеміка, пояснювали її подвійними етичними критеріями, за якими суспільство звично оцінює жіночу поведінку: «бо коли соколик любить дївчину, то се гарно, – аргументувала анонімна дописувачка зі Львова, – а коли дівчина кине оком на соколика, то се в нїй нїщо иньше, лише «самиця» прокинулася»[15]. Жіноче тіло і сексуальність не належали жінкам, вони були предметом честі їх родичів, а опісля заміжжя – честі чоловіка. Поведінка жінок підлягала особливо прискіпливому контролю, з огляду на поширені упередження щодо особливої гріховності жіночої природи[16]. Ці уявлення, однак, цілком безперешкодно уживалася з переконаннями про їхню виняткову (у порівнянні з чоловіками) моральність і релігійність[17].

Вимоги щодо вірності чоловіків з огляду на «природність речей» були не такими жорсткими, даючи простір для різних сценаріїв. Зрада чоловіка описувалася у категоріях «чоловічої натури», його суті, котрій за визначенням важче, аніж жінкам, встояти перед спокусами, відповідальність за які традиційно покладали на жінок. Цікавими в цьому контексті будуть свідчення чоловіків у кримінальних справах проти жінок, що займалися проституцією чи тих, кого запідозрили у такій діяльності (збережені у фонді 152 кримінального відділу Крайового суду Львова у Центральному державному історичному архіві у Львові). Найчастіше позиваючись на цих жінок за крадіжку (бо саму проституцію кримінальним злочином не вважали), чоловіки пояснювали причину їхньої зустрічі тим, що ці жінки першими їх «зачепили», «запросили» чи загалом спокусили[18].

Найбільш чітко суспільні переконання про відповідальність/провину жінки за власну привабливість проявлялися у справах про зґвалтування. Саме така риторика притаманна виступам свідків, серед яких траплялися і дружини обвинувачених: вони радше захищали чоловіка, а не висловлювалися нейтрально чи прихильно щодо постраждалої жінки. Прикладом таких трактувань може слугувати справа проти 25-річного Олекси Строцького, обвинуваченого у зґвалтуванні своєї 15-літньої служниці Марисі Рисаківни. Дружина Олекси схильна була обвинувачувати дівчину у її розбещеності, мало вірячи в статевий зв’язок проти її волі[19]. Звісно, така позиція жінки могла бути вмотивована суто матеріальним інтересом: можливо, йшлося про просте небажання відшкодовувати потерпілій збитки у разі визнання провини її чоловіка, що негативно позначилося б на сімейному бюджеті. Однак показовою тут є не стільки мотивація, як саме бажання жінки пояснити доконаний факт чоловікового позашлюбного зв’язку.

Схожою в оцінках була також дружина іншого, обвинуваченого у зґвалтуванні чоловіка, власника одного з львівських шинків Шимона Рудя. Позивачка, а в минулому служниця родини, вимагала у суді покриття коштів на утримання, народженої внаслідок зґвалтування дитини. Лікар, що оглядав жінку підтверджував збіг періоду зачаття зі вказаними у справі датами зґвалтування, однак вважав слушним зазначити, що враховуючи вік (20 років – І. Ч.) і будову тіла позивачки «була вона в стані в разі нападу на її цноту одному чоловіку чинити ефективний опір і оборонятися сильніше, не допустивши статевого акту проти її волі»[20]. Цікавими в цих справах є не стільки виправдальні вироки щодо підсудних, скільки характер веденої полеміки навколо зґвалтованих жінок[21]. Довіра до їх слів ґрунтувалася не на фактах зафіксованих тілесних ушкоджень, а радше на уявленнях про властиву цій соціальній групі поведінку, на репутації такої жінки в очах її оточення, оцінках її моральності до зґвалтування тощо.

Зрадники і зрадниці

Одними з найбільш згадуваних персонажів в історіях подружніх зрад, що їх зберегло родинне листування, була домашня прислуга. У кореспонденції проаналізованих у цьому дослідженні родин, приватне життя їхніх кухарок, няньок чи помічниць у господарстві нерідко фігурувало як така собі світська хроніка. Людмила Грушкевич у листі до сина Ярослава розповідала плітки навколо однієї зі служниць у їх родині на ім’я Франя. «Франя, – писала Л. Грушкевич, – має роман з професором Летинським [Letynskim] він обіцяє її взяти розлучення з жінкою і одружитися з нею»[22]. За це, зі слів оповідачки, служницю неодноразово сварили, а коли побачили, що розмови не допомагають вигнали зі служби, не бажаючи «брати відповідальність» за те, що «то глупе» вірить в правдивість цих слів[23]. Підлеглість становища служниці, неможливість або ж небажання уникати такої уваги з боку чоловіків-роботодавців творили багато підстав для пікантних історій.

У середовищі еліти було поширене переконання про вульгарність звичок слуг, їх засадничо менше відчуття сорому. Такі уявлення формували образ служниці як жінки, для якої сексуальні стосунки з чоловіками дому (чи то господарями, чи їх дорослими синами) є прийнятними[24]. Сприяла такому їх баченню і загальна настанова про низьке соціальне походження служниць і прийняті у ньому норми виховання. Дуже часто служниці походили з села. Шлюбне життя селян, принаймні в інтерпретаціях етнологів, виглядало дещо вільнішим від решти тогочасного суспільства. Про роль «любасів» і «любасок» у подружніх стосунках гуцулів згадував, до прикладу, Володимир Шухевич, додаючи однак, що це було поодиноким і «в селах глубше в горах положених»[25]. Причини цього явища вчений шукав у ранньому заміжжі дівчат, і навпаки, пізніх одруженнях чоловіків: «Гуцули женять ся в віцї старшім і беруть собі за жінки 15–17 лїтні дівчата, котрі скоро, часто вже в 1-ім роцї пожитя збридять собі чоловіка»[26]. Схильним до таких висновків був вже згадуваний М. Павлик, обираючи прототипи до свого скандального твору «Ребенщукова Тетяна» з історії реальної селянської родини поблизу Косова[27].

Беручи до уваги молодий вік і неодружений статус служниць, (а саме ці умови були серед визначальних вимог до такої професії), підозри щодо їх ролі як чинника сімейної зради видавалися цілком логічними. У листі до чоловіка актриса театру «Руська бесіда» Марія Крушельницька розповідала ситуацію у сім’ї їх спільних знайомих – Івана і Катерини Рубчак. Катерина дізналася, що чоловік їй зраджував зі служницею. «Знаєш, я лиш догадувалася, здавалося менї, – писала М. Крушельницька, – що відносини Рубчака до служниці суть троха дивнї, а воно справдї так було. Рубчакова довідалася, а сама служниця признала ся, ще й оповіла, як і що було. Рубчакова в розпуці, і я не дивую ся її». Цей випадок змусив авторку резюмувати, що «ми (жінки – І. Ч.) повинні так, як Ви (чоловіки – І. Ч.) злегка трактувати обов’язки наші взглядом мужів, а може би Ви тоді були инакші»[28].

Цікавим в цій історії є те, що сім’я Рубчаків могла в певній мірі вписатися у формований тодішнім феміністичним дискурсом концепт родини партнерського типу, однією з умов якого була фінансова самодостатність обох з подружжя. Катерині Рубчак, здається, був незнайомий образ дружини на чоловіковому утриманні. Принаймні такі висновки можна робити з контрактів, які вона підписала як акторка з керівництвом театру «Руська бесіда». Маючи статус прими, вона отримувала одну з найвищих серед жінок зарплат, ба більше розмір її місячного окладу перевищував аналогічний дохід її чоловіка, також актора, Івана Рубчака[29]. На користь оцінки цієї сім’ї як подружжя партнерського типу могло свідчити й те, що Катерина не покинула професію після заміжжя (що вважалося цілком логічною практикою для працюючих жінок того часу). Однак партнерська рівність у подружжі, на необхідності якої наголошували феміністки і, яка за їх припущенням, укріпила б, підважену пониженим статусом дружини, святість шлюбу, у цьому конкретному випадку не стала запорукою сімейної вірності.

Розлучення рідко було виходом зі ситуації викритої зради. Приклад цієї родини підтверджує таке припущення. Пара розлучилася у 1919 р., але не через бажання припинити своє сімейне життя, а через смерть Катерини. Тут варто зазначити, що назагал розлучення було великою рідкістю серед галичан на зламі ХІХ–ХХ ст. Для католиків воно існувало лише у формі сепарації («відлучення від стола і ложа», при цьому формально залишаючись у шлюбі) чи уневажнення подружжя (визнання його недійсним). Графа «rozwód» в галицьких статистичних збірниках заповнювалася лише щодо єврейського населення. У 1901 р. серед греко-католиків було зафіксовано 7 добровільних і 6 примусових сепарацій, та 3 уневажнення подружжя[30]. У співвідношенні з римо-католиками (48) і іудеями (40) цей показник був найнижчим. Ініціаторками розірвання чи скасування шлюбу частіше ставали жінки, аніж чоловіки. У тому ж 1901 р., розглянутих у судовому порядку звернень про сепарацію від жінок, було зафіксовано майже втричі більше, ніж аналогічних заяв від чоловіків. Серед причин розлучень називали побиття й тілесні зневаги (ті, що загрожували життю), непорядний (розпусний) спосіб життя чи «злостиве опущення». Попри те, що перелюб належав до переліку підстав для розірвання шлюбу, його рідко називали єдиною чи визначальною причиною. Крім того, під ним розуміли не поодинокі випадки подружньої зради, а довготривале співжиття з іншою особою, що, очевидно, належало ще довести[31].

Жіноче толерування чоловікової зради було зумовлене не лише особливостями тогочасного права, а й негативними наслідками розлученого статусу для жінки. Йшлося не стільки про уражену гордість чи скривджені почуття, скільки про складність самостійного існування жінки після розлучення. Найчастіше вона поверталася до дому своїх батьків чи родичів, котрі мали опікуватися її матеріальним утриманням. Непростим було й ставлення оточуючих до розлученої жінки: характерними були «насмішки, яких ані уникнути ані заглушити не можна»[32]. Вочевидь, малопривабливою була ця роль і для чоловіків. Однак, терези розділеної відповідальності найчастіше схилялися саме у жіночу сторону. Оскільки щастя сімейного життя, у свідомості більшості, залежало саме від дружин, їх уміння вибудувати стосунки у домі так, аби зробити домашню атмосферу комфортною для обох з подружжя[33].

Існують свідчення подружньої невірності жінок, щоправда згадок про це значно менше. Таке, до прикладу, трапилося з одним із родичів Теофіла Грушкевича. «Жінка, що его була перед двома місяцями покинула – писав у щоденнику автор, – нині о год 2 по полудне…відібрала собі житє пхнувши ножем (вирвала з кишенї свого любиса інтралїґатора) в серце. Забрали єї до шпиталю і там незабаром померла»[34]. Характерною і показовою рисою таких історій є їхній фатальний фінал. Газета «Діло» у 1903 р. описувала «подружню трагедію» львів’ян Ореста і Кароліни Черкавських. Після підозри у зраді чоловік вистрілив у дружину з револьвера, а потім застрілився сам. Попри отримані травми, жінці вдалося вижити. Однак вона не викликала особливого співчуття в оповідача історії. Із висновків автора: «Дійсно школа, що застрелив ся такий гарний хлопець! І дійсно що не було задля кого»[35].  Зрада жінки стала головним мотивом оповідання Віри Лебедович (справжнє ім’я Костянтина Малицька) під назвою «З трагедії дїточих душ. Гріх», надрукованого у журналі «Промінь» у 1905 р.[36] Фабула твору була побудована на невірності жінки найперше як матері: головною є зрада щодо власних дітей, а вже потім щодо чоловіка. Умова материнства робила жіночий перелюб більш резонансним, оцінюючи його моральними категоріями не лише вчинку щодо своєї родини, а й щодо суспільства загалом. Оскільки особлива моральна місія жінок, сформульована і активно експлуатована ще Романтизмом, вважалася важливим чинником збереження існуючого суспільного ладу, його порядку і традиції в широкому розумінні[37].

Висновки

Злам ХІХ–ХХ століть у галицьку дійсність приніс відчуття кризи традиційних цінностей, став періодом їх перегляду, критики, а подекуди й цілковитого заперечення. Через це суспільні інститути, серед яких насамперед сім’я, опинилися у центрі уваги. У фокусі публічних обговорень тему подружньої зради порушують в контексті критики меркантильного розуміння шлюбу і складності процедури розлучення. Найбільше на тогочасну полеміку вплинули ідеї жіночої емансипації. Проголошуючи своєю метою розширення можливостей жінок у здобутті освіти, професії, рівних з чоловіками можливостей у самореалізації, вони неминуче зачіпали теми якості подружнього життя, обов’язок якого для жінок вважався першочерговим. Непоодинокі випадки подружньої невірності чоловіків ставали додатковим свідченням існування у суспільстві стандартів подвійної моралі, що звично пробачала чоловікам більше, аніж жінкам. В таких обговореннях, очевидно, не йшлося про дозвіл жінкам користуватися «чоловічими» критеріями поведінки, радше про необхідність зобов’язати чоловіків відповідати тим, що вони вимагали від жінок.

________________________________________

Текст підготовано спеціально для сайту "Україна Модерна". Для іюстрацій використано зображення, надані Авторкою та запозичені з відкритих джерел.

 

 

Іванна Черчович– кандидатка історичних наук, молодша наукова співробітниця Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. У 2014 р. захистила дисертацію на тему “Жінки у громадському і приватному житті українців Галичини другої половини ХІХ – початку ХХ століття”. Сфера наукових зацікавлень – гендерна історія в антропологічному, культурологічному контексті, у контексті історії повсякденного життя Галичини другої половини ХІХ – початку ХХ століття. Живе і працює у Львові.

 

 

 
 


[1] Мудрий М. «Згадки з життя свого і своєї родини»: спогади Тита Реваковича як джерело до історії Галичини ХІХ століття // Записки Наукового товариства імені Шевченка. Львів, 2006. Т. ССLII: Праці комісії спеціальних історичних дисциплін. С. 713.

[2] Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника НАН України (далі – ЛННБ ім. В. Стефаника), відділ рукописів, ф. 11 (Барвінські), спр. 19 / п. 4, арк. 35 (Лист Галини Барвінської до Олександра Барвінського, 27 липня 1912 р.).

[3] Олесницький Є. Сторінки з мого життя / Упорядники М. Мудрий, Б. Савчик. Львів, 2011. С. 144.

[4] Cwetsch-Wyszomirska M. W drodze ku „małżeństwu doskonalemu”. Małżeństwo na początku wieku XX w świetle „Czystości” i „Kosmetyki” // Kobieta i małżeństwo: społeczno-kulturowe aspekty seksualności. Wiek XIX i XX / Pod red. A. Żarnowskiej i A. Szwarca. Warszawa, 2004. Т. VIII. S. 48-49, 51.

[5] Цікавим тут буде текст одного з рекламних оголошень, надрукованих практично в кожному номері газети «Діло» за 1895 р.: «Мужеску безсильнôсть выкликану именно страшными наслѣдками тайныхъ грѣхôвъ молодости и розпусти, усуне напевно и на довго одинока, розширена въ многихъ выданяхъ илюстров. книга Самоохорона д-ра Ратава (Російське видання: 1 зр., Польське: 1 зр., німецьке: 2 зр.) Тысячѣ людей найшли въ нôй поясненя своихъ недугъ, и направили мужески силы». (Дѣло. 1895. Ч. 95).

[6] Blobaum R. «Panika moralna» w polskim wydaniu. Dewiacje seksualne i wizerunki przestępczości żydowskiej na początku XX wieku // Kobieta i rewolucja obyczajowa. Społeczno-kulturowy aspekty seksualności. Wiek XIX i XX / Pod. red. A. Żarnowskiej i A. Szwarca. T. IX. Warszawa, 2006. S. 268.

[7] Панівна церковна доктрина підкреслювала, що шлюб за своєю природою нерозлучний. Нерозривність християнського подружжя пояснювали тим, що чоловіка і жінку об’єднував зв’язок схожий до того, який існує між Христом і Його Церквою: як Церкву не можна відділити від Христа, так само не можна відокремити чоловіка від жінки. Відтак, згідно з чинним в Австро-Угорщині законодавством, подружній зв’язок між католиками «могла розірвати лише смерть одного подруга». (Детальніше див.: Маланчук-Рибак О. Ідеологія та суспільна практика жіночого руху на західноукраїнських землях ХІХ – першої третини ХХ ст.: типологія та європейський культурно-історичний контекст. Чернівці, 2006. С. 103).

[8] Павлик М. Мій процес за «Ребенщукову Тетяну» // М. Павлик. Оповідання. Чернівці: Заходом Льва Когута і Фр. Коковського, 1909. С. 60; Іван Франко у своїй критиці був стриманіший. (Детальніше див.: Грицак Я. Пророк у своїй Вітчизні: Франко та його спільнота (1856 –1886). Київ, 2006. С. 318-319; Книш І. Іван Франко та рівноправність жінки. Вінніпег, 1956. С. 77).

[9] Żarnowska A. Schyłek wieku XIX – kształtowanie się modelu małżeństwa partnerskiego // Kobieta i małżeństwo: społeczno-kulturowe aspekty seksualności. Wiek XIX i XX / Pod red. A. Żarnowskiej i A. Szwarca. Warszawa, 2004. Т. VIII. S. 94.

[10] Богачевська-Хомяк М. Білим по білому: Жінки в громадському житті України 1884–1939. Київ, 1995. С. 86.

[11] Kozak S. Kobieta na prowincji galicyjskiej w świetle akt notarialnych 1871–1914. Rzeszów, 2013. S. 115.

[12] Родинне житє (Гадки проф. д-ра Фрідріха Паульзена). Під розвагу руских «соколикам і паннам» / Подав д-р Іван Копач. Львів, 1903. С. 79.

[13] На зламі ХІХ–ХХ століття ця норма практично не змінювалась. (История женщин в 5 томах. Том ІІ: Молчание Средних веков /  Под общ. ред. Ж. Дюби, М. Перро; под. ред. Кристиан Клапиш-Зубер. Санкт-Петербург, 2009. С. 119).

[14] Пояснюючи причини такого явища, автор зазначав: «Причини, чому поміж Польками а Русинками є така різниця, лежать у тім, що Польки – се доньки сьвітских людий, а наші Русинки – се в найбільшій части сьвящеників; їх батьки і дома по званю свому заховують деякі чесноти, з котрими сегодня нї сюди нї туди, і дївчата виховують у значній части по чернечому. Виробив ся свій власний savoir vivre зі всїми слїдами сьвященичих понять і житя» (Соколик. Наші соколи і панни (Окреме виховувань хлопців і дівчат. – Наші забави і родини. – Соколи із селянського роду. Наші панни) // Діло. 1901. Ч. 281).

[15] Соколик. Наші соколики і панни (відповідь на всі сторони) // Діло. 1902. Ч. 2.

[16]Особливо в контексті модерністської демонізації жіночності, мізогінізму популярних тоді філософських течій. (Детальніше див.: Tytkowska A. O modernistycznej demonizacji miłości i kobiecości // Kobieta i rewolucja obyczajowa. Społeczno-kulturowе aspekty seksualności. Wiek XIX i XX / Pod. red. A. Żarnowskiej i A. Szwarca. Warszawa, 2006. T. IX. S. 149-161).

[17] Яскраво це ілюструє епізод, описаний Михайлиною Рошкевич. У спогадах вона згадувала, яке сильне враження у неї викликала «квестія релігійна» в інтерпретації молодого І. Франка, що будучи студентом філософського відділу університету часто приїздив до них на вакації, аби допомагати у навчанні її брату Ярославу. Після Франкових критичних зауваг стосовно релігії і церкви, вихована строго у релігійному дусі М. Рошкевич писала: «тогди дуже переразила-м ся і стала ся страшно не своя, терпілам тогди много о чім нікому з моїх близьких не споминалам». За словами авторки, її брат Ярослав був змушений зробити Франкові зауваження, щоб при сестрі «щось подібного не розбирати». (Рошкевич М. Таку вже Бог долю судив: Оповідання, спогади / Упорядник Р. Горак.  Львів, 1993. С. 57).

[18] Центральний державний історичний архів України у Львові (далі – ЦДІА України у Львові), ф. 152 (Крайовий суд, м. Львів), оп. 2, спр. 15320, арк. 1-11 (Дело поденной работницы Савко Марии в оскорблении, 1884 г.); Там само, спр. 16842, арк. 1-15 (Дело по обвинению Слоцинской Анели в краже денег, 1883 г.); Там само, спр. 17263, арк.1-44 (Дело по обвинению поденной работницы Згулки Анны в краже движимого имущества, 1894 г.).

[19] ЦДІА України у Львові, ф. 152, оп. 2, спр.  15978, арк. 13 (Дело по обвинению крестьянина Строцкого Олексы в изнасиловании малолетней девочки, 1888 г.)

[20] ЦДІА у Львові, ф. 152, оп. 2, спр. 15668, арк. 9 (Дело по обвинению Рудьо Шимона (Симеона) в изнасиловании женщины, 1886 г.).

[21] Вину обвинуваченого Олекси Строцького визнали 6 радців, натомість решта 6 вважали його невинним. Справу мав вирішити цивільний суд. Очевидно, далі мова йшла не про кримінальну відповідальність, а про матеріальні відшкодування потерпілій стороні. Щодо іншого згаданого обвинуваченого Шимона Рудя, то вироку в цій справі не було.

[22] ЛННБ ім. В. Стефаника, відділ рукописів, Ф. 41(Грушкевичі), спр. 100 / п. 9, арк. 28 (Грушкевич Людмила, дружина Теофіла. Листи до рідних, 8 травня 1902 р.).

[23] Там само, арк. 28 (Грушкевич Людмила, дружина Теофіла. Листи до рідних, 8 травня 1902 р.).

[24] Piotrowska-Marchewa M. „Trzech masz wrogów, który czyhają na zabicie twej durzy...”. Zagrozenia moralne w ujęciu polskich poradników i prasy dla służby domowej na przełomie XIX i XX wieku // Kobieta i rewolucja obyczajowa. Społeczno-kulturowе aspekty seksualności. Wiek XIX i XX / Pod red. A. Żarnowskiej i A. Szwarca. Warszawa, 2006. T. IX. S. 256.

[25] Шухевич В. Гуцульщина. Львів, 1899. С. 71.

[26] Там само. С. 71.

[27] Павлик М. Мій процес за «Ребенщукову Тетяну» // М. Павлик. Оповідання… С. 45.

[28] Лист Марії Крушельницької до чоловіка Антіна від 6 червня 1901 р. // Вірна сповідь життя. Антін і Марія Крушельницькі. Листування / Упорядник О. Піддубняк (видання готується до друку).

[29] ЦДІА України у Львові, ф. 514 (Театральне товариство «Українська бесіда» у Львові), оп. 1, спр. 71, арк. 39, 40 (Контракти між правлінням товариства і артистами про умови найняття їх на роботу у підвідомчий театр).

[30] Podręcznik statystyki Galicyi / Pod red. T. Pilata. T. 8. Cz. 2. Lwów, 1908. S. 323.

[31] Stegner T. Ślub i rozwód po ewangelicku w Królestwie Polskim w XIX i na początku XX wieku // Kobieta i małżeństwo: społeczno-kulturowe aspekty seksualności. Wiek XIX i XX / Pod red. A. Żarnowskiej i A. Szwarca. Warszawa, 2004. Т. VIII. S. 230.

[32] Саме такими словами описувала свій розлучений статус Меланія Грушкевич у листі до кузена Ярослава. (Детальніше див.: ЛННБ ім. В. Стефаника, відділ рукописів, ф. 41 (Грушкевичі), спр. 110 / п. 10, арк. 54-58 (Лист Грушкевич Меланії до Ярослава Грушкевича, 4 травня 1903 р.).

[33] Я. Л. Дещо про жіноче питанє // Нива: часопись посвячена справам церковним і суспільним. 1912. Ч. 23–24. С. 349.

[34] ЛННБ ім. В. Стефаника, відділ рукописів, ф. 41 (Грушкевичі), спр. 123 / п. 24, арк. 377 (Запис у щоденнику Теофіла Грушкевича від 10 вересня 1912 р.).

[35] Новинки. Подружна траґедия // Діло. 1903. Ч. 65.

[36] Лебедович В. З трагедії дїточих душ. Гріх // Промінь: суспільно-науковий орган україньского учительства. 1905. Ч. 5. С. 58-62.

[37] Чоловічі і жіночі ролі у суспільстві визначали очікувані від них, прищеплювані вихованням, моделі поведінки. За чоловіками визнавали силу і владу, за жінками – співчуття, делікатність, пасивність тощо. Обґрунтовуючи необхідність існування балансу у функціях «сильного» чоловіка і «слабкої» жінки, кореспондент львівського щоденника «Dziennik Polski» стверджував, що деградація жінок мала б значно негативніші наслідки для суспільства, аніж аналогічні чоловічі проступки, оскільки ролі жінок є підставовими, першорядними, такими, що випливають з їх материнських почуттів. (O kwestiі kobiecej ze stanowiska nauk przyrodniczych // Dziennik Polski. 1896. Nr. 118).

 

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

 Всі папери в теці

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!