Якої історії ми потребуємо? Ще раз про новий гранднаратив, Річ Посполиту та наукову етику

Формально моя нинішня стаття є відповіддю на рецензію Андрія Заяця і Петра Кулаковського, вміщену в “Українському історичному журналі” [1], на мій текст, присвячений творенню нового українського гранднаративу [2]. Рецензія, втім, радше схожа на кавалерійську атаку в битві за єдино правильну історію, аніж на тверезу наукову полеміку. Велика концентрація зауважень на одиницю площі, щоправда, без належної аргументації, створює для непідготовленого читача враження неспроможності рецензованого тексту та його авторки. Подібні пропагандистсько-викривальні тексти у радянську добу маніфестували, на чиєму боці “правда й сила”. Що ж, вміння дискутувати, як показує досвід, не набувається автоматично з появою можливостей для свободи висловлювання, натомість старі схеми знецінення опонента виявляють живучість. Для повноти аналізу я також частково залучу статтю Віктора Брехуненка, опубліковану в «Українському історичному журналі» дещо раніше [3], оскільки вона лежить у підґрунті низки тверджень рецензентів. 

Реакцію моїх опонентів, утім, можна пояснити. Традиційна схема історії, яка задавала інтерпретаційні рамки для досліджень впродовж їхнього наукового життя, на сьогодні не відповідає ні академічним стандартам роботи історика, ні накопиченому в україністиці останніх десятиліть масиву досліджень, ані, зрештою, потребам українців. Згадана рецензія насправді лише увиразнила ті проблеми, за якими проходить лінія розламу між старим гранднаративом і спробами створення нового. Тож скористаюся нагодою пояснити читачеві, не обов’язково залученому до академічних дискусій, кілька принципово важливих питань, необхідних для розуміння нашого минулого. Але спочатку про гранднаратив – тобто загальну рамку нашого минулого.   

   Гранднаратив (чи велика оповідь), як відомо, це “благородне обличчя нації”, її візитівка, той варіант минулого, в якому спільнота готова себе “впізнавати”. Він пояснює, які події сформували націю, та задає координати для бажаного майбутнього. Звернімо увагу на виразний запит українців на минуле, в якому “нам вдавалося”, замість історії нації-жертви. Така проєкція історії в ідеалі має бути популярною версією сучасних наукових знань зі збереженням балансу між вимогами академізму і доступністю їх для ширшого реципієнта. Очевидно, що високий ступінь селективності у відборі матеріалу передбачає певне абстрагування від варіативності історіографічних пропозицій і чітке розуміння завдань синтези. Водночас її не можна зводити до чорно-білої оповіді про тисячолітній марш українського народу, єдиного в своєму пориві до незалежної України, що рухається за строго визначеним маршрутом із набором правильних учасників і героїв. 

На сьогодні не досить залатати гранднаратив, додавши до нього ті групи чи події, які випали з великої оповіді про українське минуле. Йдеться про створення нового цілісного образу українського минулого на цілком інших засадах. Передусім його потрібно звільнити від усталених аксіом, нашарувань російської імперської історіографії, в рамках та на фундаменті якої значною мірою поставала українська історіографія. Водночас новий гранднаратив бажано позбавити вад національної історії XIX ст. з її телеологічністю та оцінюванням дієвців минулого за критерієм їхньої відповідності історичному завданню. Увага натомість має бути переорієнтована на світогляд і цінності людей та обставини, в яких вони діяли. Це дасть можливість зосереджуватися не на поразках і “недотягуванні” дієвців минулого до заданих істориком стандартів, а на моментах складного процесу націєтворення, де “нам вдавалося”.   

Я пропоную покласти в основу гранднаративу процес націєтворення, себто набування предками сучасних українців власної ідентичності в різних історичних обставинах. На теоретичному рівні творення нового гранднаративу передбачає відмову від теорій модерного походження націй як аксіоми (нація як модерний продукт зламу XVIII і XIX ст.). Активний процес творення націй у європейській історії на сьогодні пов’язують із періодом пізнього середньовіччя та раннього нового часу, а водночас розводять процес націєтворення та постання модерної держави (держава є важливим елементом у становленні нації, але не головним і точно не тотожним націєтворенню спільноти, особливо там, де нація не ідентифікує себе з державою) [4]. Тож акцент варто робити на довгому і не конче лінійному процесі творення нації, іншими словами – як наші предки (й окремі групи предків) відповідали на питання “хто ми” в різні періоди, як вони конструювали свою ідентичність та свої уявлення про власну історію. Адже саме спільний міф про минуле є важливою характеристикою національної спільноти, яка, усвідомивши свою єдність, формує власний “порядок денний” та новий горизонт очікувань. Така опція дозволяє оцінювати існування власних держав в українській історії як важливу частину націєтворення, на певних етапах – вирішальний каталізатор усвідомлення спільнотою себе як нації, водночас не гублячи з поля зору інші, значно довші періоди існування українців у інших державних утвореннях. Це дозволить увести до українського минулого всіх дієвців, причетних до постання сьогоднішніх українців як політичної нації. 

Як відомо, “відповідають” за цей процес в історії завжди еліти. Вони можуть представляти різні групи, пропонувати виразно інші версії “народу”, вести затяті дискусії про те, хто ж до нього належить, але без еліт – ніяк, без них минуле позбавляється активних дієвців у сфері націєтворення. Для середньовічної та ранньомодерної частини гранднаративу, де нація (у становій державі) представлена передусім елітами, принципово важливо не просто зафіксувати їхнє існування, а надати їм місце, відповідне їхній формотворчій ролі. Без еліти історіографія позбавлена свого стрижня, який забезпечує тяглість минулого. Про потребу переосмислення ролі шляхти в українській історії говорив ще сто років тому В’ячеслав Липинський. Його міркування багато в чому не втратили своєї актуальності до сьогодні, хоча ілюзією виявилися сподівання, що для виправлення вад народницької схеми достатньо до історіописання додати шляхту. 

Тож аби зрозуміти, чому це “колесо” (старий гранднаратив) буксує, коротко зупинюся на інтелектуальній спадщині Михайла Грушевського – фундаменті традиційної великої оповіді про минуле. 

Про історіографію, або Страсті навколо Грушевського

Окреслю для опонентів і їхніх можливих наступників свої підходи до спадщини кодифікатора української історії. Грушевський – велике історіографіче явище більше ніж столітньої давності. Низка його емпіричних досліджень та спостережень не втратила актуальності до сьогодні (я до них звертатимуся і в цьому тексті). Велика схема, яка об’єднує історичні частковості, а також низка інтерпретацій тим часом належать іншому часові. У позитивістських дослідженнях це, можливо, менш помітно, однак крок далі – і застарілий методологічний інструментарій та невідповідність пояснювальних схем сучасному станові науки одразу даються взнаки. У мене жодних претензій до Михайла Грушевського та його інтелектуального спадку, який відповідав тодішньому станові історіографії та суб’єктивності історика в певних історичних умовах. У мене, натомість, є питання до сучасних істориків, які, з одного боку, твердять про критичне осмислення його спадщини, а, з іншого, кидаються боронити “ікону Грушевського” щоразу, коли виникає загроза для запропонованої ним схеми. Так, ніби оборонці не підозрюють, що історіографія – дуже динамічна інтерпретативна наука, яка  вимагає постійного оновлення, зокрема й через дискусію з усталеними твердженнями та схемами. 

Мої опоненти від початку на трьох сторінках свого тексту намагаються довести, що Грушевський не “залишив шляхту поза межами української історії”, а український народ у його схемі не був “представлений лише експлуатованими масами – козаками, селянами, містянами”. У підсумку, щоправда, їхні зусилля звелися до наступного: Грушевський намагався знайти місце для тієї частини шляхти, яка пристала на бік козаків, однак у нього не було підстав вводити її до українського значущого минулого. Себто Грушевський хотів бачити шляхту в українській історії, принаймні її частину, але на це не знайшлося підстав. Тут би й поставити крапку, адже в моєму тексті йшлося не про “чому”, а про констатацію факту, який у підсумку колеги, попри гучні заяви, таки не спростували. А проте зверну увагу на дві деталі. Адже диявол, як відомо, ховається саме в них.  

По-перше, українська історіографія ранньомодерного періоду, про яку я говорила у своїй статті, не зводиться виключно до незамуленого спадку Грушевського, такого собі “чистого протографа”. Адже його тексти були суттєво модифіковані в радянській версії минулого, а потому вже ця версія зазнала змін у гранднаративі незалежної України [5]. По-друге, Заяць і Кулаковський опонують не лише мені, а передусім Омелянові Пріцаку (на якого я посилаюся [6]). А він, віддаючи належне Грушевському, водночас уважав, що його історичні погляди застаріли вже на момент написання “Історії Руси-України”. Джерела народницької візії Грушевського Пріцак виводить із інтелектуального спадку Миколи Костомарова й передусім Володимира Антоновича, де місця елітам не знайшлося: 

“Якщо б ми не мали (а ми її маємо!) стовідсоткової певности щодо чистоти характеру та святости інтенцій Костомарова та Антоновича, то мусіли б дійти до страшного висновку, що ці чужі поміщики створили скроєну спеціяльно для українського народу концепцію, щоб його повсякчасно тримати в анормальному та недорозвиненому стані уніфікованої кляси селян («народніх мас») поза межами часу і простору” [7].  

Витоки народницьких поглядів Грушевського детально проаналізував Сергій Плохій у своїй блискучій книжці “Великий переділ. Незвичайна історія Михайла Грушевського”, що звільняє від потреби ширшого й глибшого обговорення [8]. Зауважу лишень, що Плохій, детально оглядаючи ключові елементи схеми української історії пера Грушевського, зокрема й еволюцію поняття “народ”, обійшов у своєму аналізі шляхту. Народові присвятив чимало місця, а шляхту оминув. І справа не в неуважності Плохія, а в тому, що для Грушевського шляхта не була ані частиною “народу”, ані тим більше формотворчим елементом української історії. Була хіба фоном, хай і досить детально описаним. 

Гаразд, твердять мої опонети, зате Грушевському належать дві до сьогодні актуальні  ідеї: “тяглість української історії [перша] та опрацювання концепцій крізь призму глибокого врахування актуальних підставових розробок і введених до обігу джерел [друга]” [9]. Друга так звана “ідея” Грушевського – це методологічні основи старого доброго позитивізму, які Грушевський точно не винаходив. Та й самі рецензенти вказують, що “субконцепції [Грушевського] органічно працювали на тогочасному [виділено мною – НС] науковому доробку”. Себто вони принаймні розуміють, що “субконцепції” Грушевського відповідали його часові, а не сучасному станові історіографії. От тільки без відповіді залишається наступне логічне питання: як концепція, вибудувана на застарілих “субконцепціях”, може зберігати свою актуальність?   

Зупинюся натомість детальніше на першій ідеї М. Грушевського, як її формулюють рецензенти, на ідеї тяглості. Творення тяглої історії народу Грушевський справді задекларував, але, поклавши в її основу козацтво як головного героя, він по суті витворив подієву лакуну між серединою XІV ст. і серединою XVI ст. Це зауважували й сучасники Грушевського, зокрема Дмитро Багалій, який вказував на підміну ним всієї історії України її козацькою версією. Грушевський знайшов вихід для ідеї тяглості в тому, що оголосив козацтво трибом життя широких мас, що своїм корінням сягав давньої Русі [10]. Звідсіля і “козацька доба” в сучасних синтетичних версіях історії України – мало не від давньої Русі. Соціально-економічна історія як альтернатива подієвій, за яку взявся народник Грушевський, тим часом погано надавалася для відповіді на базове питання, яке лежить в основі гранднаративу: “А що в той час робили наші предки?”. “Орали, сіяли, торгували, воювали” – добре, але замало для великої нарації. Твердження ж про полонізацію української шляхти, пов’язану зі зміною її ідентичності на польську, неминучо перетворювало українців на етнографічну масу, а їхню історію – на клаптикову оповідь про минуле нації-жертви: 

“Переважна маса руського боярства — все що було значнійшого в нім, тоне в польській шляхетській масі, що одиноко репрезентує сі землі на зверх. Руське пятно має тепер тільки селянство, маломіщанство, духовенство — верстви, що ані в державнім житю, ані в місцевій самоуправі землі не мали голосу. Руський нарід живе далі, але тільки як етноґрафічна маса, а не нація [виділено мною – НС]” [11].

Таку візію Грушевського не можна визнати за незначну похибку великого історика, яка загалом маловажлива в контексті його величезного спадку. Адже колонізаторська роль Польщі, (ототожненої з Річчю Посполитою) та полонізація еліт є наріжними каменями великого наратора. Як констатує Сергій Плохій: “Негативна оцінка Грушевським польського чинника залишилася однією з головних прикмет його загальної інтерпретації українського минулого” [12]. Якщо підважити інтерпретацію Речі Посполитої як “держави зла” та полонізацію еліт на службі цієї держави, розвалиться й сама концепція. 

Саме тому моя пропозиція ввести до українського гранднаративу Річ Посполиту (інша назва – Республіка) як важливу частину нашого минулого викликає таку гостру реакцію моїх опонентів аж до профанування моїх текстів. Скажімо, рецензенти твердять, що я пропоную “звузити проєкцію та зробити осердям українського наративу другу половину XVI – першу половину XVII ст.”, себто Річ Посполиту як “начебто оптимальну для України модель існування – співжиття у Речі Посполитій багатьох народів”. Теза про “звуження проєкції” звучить анекдотично. А от “оптимальна модель” – анахронічне оціночне судження щодо минулого, приписане мені рецензентами і озвучене по тексту – таки вимагає уточнень. 

Той факт, що Річ Посполита була для українців у минулому “своєю” державою, добре продемонстрував Віктор Брехуненко на прикладі козацької старшини, яка навіть на початку повстання під очільництвом Богдана Хмельницького говорила про “ойчизну нашу милу Річ Посполиту” [13]. Цю статтю свого колеги, втім, рецензенти воліють не помічати. Зате щедро користаються з його надуманих тверджень у іншому тексті про пропагування мною “оптимальної моделі Речі Посполитої для України” та створення “глибоко позитивного образу перебування українських земель у складі «своєї держави» Речі Посполитої до 1648 р. [14]. 

 Республіка була вітчизною не лише для козацької старшини, а й для решти її мешканців. Що вже говорити про шляхту, яка за будь-якої доброї нагоди декларувала: “Ми і є Річ Посполита”. Cаме тому для історика перспектива введення Республіки як частини української історії без негативних конотацій старої схеми така важлива. Мої ж рецензенти сприймають цю пропозицію як “диверсію” – руйнацію звичної схеми історіописання, де “своєю” для українців минулого могла бути лише “правдива” Гетьманщина. Спрощена чорно-біла схема “свій-чужий”, накладена на розмаїте минуле, приводить рецензентів до такої логічної побудови: якщо допустити, що Річ Посполита була “оптимальною моделлю” для існування українських земель, то це робить Гетьманщину “чужою”, “бо її поява руйнувала […] оптимальну модель” [15]. Годі говорити про хибність таких побудов. Схоже, що моїм опонентам тяжко даються мовні нюанси – усвідомлення різниці між “оптимальним” (найкращим серед можливих варіантів) і “важливим” (істотним, значущим, впливовим), де в першому варіанті маємо справу з виразним оціночним судженням, а в другому – із запрошенням до дослідження. 

Принципова настанова для мене – не протиставляти Річ Посполиту та Гетьманщину, подібно до традиційного наративу, а поєднати ці важливі для становлення української нації етапи. Але для такого погляду на минуле потрібно відмовитися від анахронічних підходів, що породжують чудовиськ. 

Необхідний натомість аналіз Речі Посполитої як ранньомодерної ненаціональної держави з усіма її особливостями (які унеможливлювали “полонізацію” як владний проєкт). Водночас варто звернути увагу на той факт, що шляхта з руських теренів в межах цієї держави не лише була частиною шляхетського стану як політичного народу (що ототожнював себе з державою),  а й виробляла власний “порядок денний” та мала силу й ресурси відстояти інтереси “руського” народу. Саме руська ідентичність шляхти дозволяє її ввести до українського гранднаративу як активного дієвця, а з нею – й великий пласт політичної історії. Водночас цей фрагмент українського минулого пов’язує історію давньої Русі з Гетьманщиною міцним ланцюгом десятків поколінь тих, хто творив уявлення про свою Русь як територію з давнім державним минулим у Польському королівстві, Великому князівстві Литовському та в Речі Посполитій. Ця історія також є питомою частиною європейського простору, зі спільною системою цінностей, поступовим розвитком демократичних ідеалів, з уявленнями про владу як договір, парламентськими практиками, з ідеєю верховенства права, зі сталими самоврядними традиціями, які творилися зокрема й руською шляхтою.   

         Про методологію та трошки про Люблін

Автори рецензії, опонуючи мені, підважують значення Люблінської унії для українського націєтворення. А позаяк цей осьовий, дражливий для української історіографії сюжет тісно пов’язаний з методологічними підходами до писання історії, зупинюся на ньому трошки ширше. 

Почну з методології. Попри те, що ця частина академічної роботи для доброї частини українських істориків виконує функцію ритуального брязкальця, її справжнє призначення в науковому тексті – продемонструвати його “технічні характеристики”, місце в історіографічній традиції, задати рамку для читацьких очікувань. Зрештою методологія, як на гостре око професійного читача, одразу засвідчить: чи попливе цей “човен”, себто чи можна сподіватися від тексту суттєвого наближення до істини (якої ми всі прагнемо), а чи гулятиме просторами минулого без стерна й вітрил. 

Мої рецензенти з неабиякою певністю заявляють – саме врахування фіналу дозволяє “уникнути спекулятивної оцінки” минулого. Такий підхід вони називають “глобальним хронологічним виміром”, освяченим генієм самого Грушевського. В історіографії, втім, це називається телеологією. 

Пояснювати очевидні методологічні хиби телеології (хоч як її назви) та оцінювання минулого крізь призму історичної доцільності – що від самого початку прирікає дослідника на спекулятивні висновки – здавалося б, зайве в середовищі професійних істориків третього десятиліття XXI століття. Звичайно, телеологія та оцінювання неуникно присутні в текстах істориків, змушених конструювати свій наратив із кінця до початку, залучаючи до розуміння минулого свій досвід (професійний і особистий). Світогляд історика, частиною якого є ідеологія, теж впливає на процес [16]. Але відповідна методологія та рефлексії над своїм ремеслом (наприклад, “історики не судді, а слідчі” Марка Блока) працюють саме на зменшення суб’єктивності дослідника. Допомагає настанова концентруватися на часі, який перебуває в полі уваги історика, на власній логіці людей минулого, їхній системі цінностей та сенсах, які вони вкладають у ті чи ті дії. Врешті пам’ятати, що власний здоровий ґлузд дослідника може виявитися хибним компасом для орієнтації в минулому. Адже простір історії – це чужа територія, населена “іноземцями” зі своєю культурою, код до розуміння якої й має віднайти історик [17]. Цим, власне, й відрізняється добре зроблене дослідження від ідеологічного продукту (пропаганди замовної, за покликом серця, а чи й неусвідомленої).  

Зупиняючись на подіях Люблінського сейму (1569), рецензенти солідаризуються з попередньо висловленими думками Віктора Брехуненка: нібито руська шляхта могла вимагати такого ж місця в Речі Посполитій, як дві держави, що утворили Республіку (Польське королівство і Велике князівство Литовське), але змарнувала цей шанс. Заувага не нова. Вона періодично зринала в давніших роботах істориків [18] й була щедро приправлена народницькими, а затим марксистськими оцінками “станового егоїзму шляхти”, яка дбала виключно про власний інтерес. Ярослав Пеленський у статті, яка була в свій час підсумком розмов про приєднаня українських земель до Польського королівства на Люблінському сеймі (1574 р.), говорив про мінімалістичну програму руської шляхти та магнатерії, висунуту ними на Люблінському сеймі [19]. З іншого боку, автор обережно припускав бажання волинських князів і шляхти до об’єднання з іншою частиною Русі та зазначав, що в тогочасних умовах приєднання до Корони “здавалося реалістичним, збалансованим і навіть мудрим”. На сьогодні нові джерела та нові інтерпретації, вибудувані на інших методологічних підходах, пропонують інше бачення люблінських подій для українських земель [20]. Коротко нагадаю, що ані Русь у Польському королівстві, ані Волинь, Київщина та Брацлавщина у Великому князівстві Литовському не мали бодай якоїсь формальної автономії. Бракує також джерел на підтвердження тісніших стосунків між українськими землями, роз’єднаними до 1569 р. кордонами. Власне й  перебіг сейму не дає підстав для солідарного виступу всієї “русі” як спільноти. Тим часом волиняни не лише заявили про свою суб’єктність як окремого народу, а й окреслили власні потреби та змогли забезпечити гарантії їхнього збереження. Укладені самими волинянами привілеї були варіантом договору з королем і політичним народом-шляхтою  Корони.  

Кулаковський і Заяць вказують натомість на випадковий характер отримання українською шляхтою привілеїв, які закріплювали окремішність трьох воєводств: “Насправді руську шляхту від ролі статиста вберегла в Любліні литовська магнатерія, яка покинула сейм, не бажаючи пустити під укіс литовську державність” [21]. Нагадаю шановним колегам, що минуле – це не залізничний маршрут. Поруч із жорстким причинно-наслідковим детермінізмом в підходах до минулого (представленим зокрема марксизмом) в історіософії існує досить пропозицій, автори яких вбачають у минулому серію неперередбачуваних випадковостей та альтернатив [22]. А це і Робін Джордж Коллінгвуд, і Бенедикт Кроче, і Людвіг Вітгенштейн і Бертран Рассел [23] [24] . Тож питання полягає не в тому, випадковими чи ні були події, які дозволили волинській шляхті заявити про суб’єктність “свого народу”. Важливо, що в ситуації, яка склалася, волинянам вистачило ресурсу ідентичності, аби сформулювати свою претензію на суб’єктність і її реалізувати. Вони змусили інших учасників сейму, які початково цієї суб’єктності не бачили, врахувати їхні вимоги. Шляхта трьох українських воєводств, ступивши у сеймовий простір без будь-яких формальних ознак окремішності, полишила сейм із широкою адміністративно-культурною автономією. 

Процес націєтворення не означає, що спільнота перебуває в постійній мобілізації, прикладаючи максимальні зусилля для реалізації вже існуючої готової програми. Вона може взагалі не виявляти своєї окремішності до моменту, який надасть їй певні переваги та окреслить нові перспективи. Ці стрибки (“пробудження”) у формуванні групової ідентичності принципово міняють характеристики групи, її статус, культуру, очікування та цілі [25]. Таким каталізатором для формування спільної ідентичності шляхти українських воєводств і був Люблін. 

Що ж до Люблінських привілеїв, то вони в наступні десятиліття були важливим аргументом у відстоюванні українськими воєводствами своїх потреб, мовних, правових, релігійних тощо. Вони послужили фундаментом для творення шляхтою концепції руського народу як третього члена Речі Посполитої, а Республіки – як результату договору між трьома народами. А це, своєю чергою, сприяло зростанню їхнього порогу очікувань. Тут я можу відіслати всіх зацікавлених до моїх статей та книжок [26]. Насправді нас ще чекає скрупульозне дослідження ідентичності шляхти руських теренів у XVIII ст., яке може здивувати дослідників. Адже звідки поява досить архаїчного концепту – gente ruthenus, nacione polonus [27] – у нібито всуціль польської шляхти на початку XIX ст. [28] ?   

Насамкінець частини про методологію зауважу, що своє мислення в традиціях марксистської історіографії мої опоненти насамкінець приписали й мені, заявивши, що я нібито звинувачую козаків у становому егоїзмі. Колеги, схоже, щиро не розуміють різниці між, з одного боку, дослідницькими практиками та аналізом, а, з іншого, з “підпорядкуванням знань системі цінностей” за влучним виразом Наталі Яковенко [29]. Такий підхід можна також назвати пропагандистським способом писання історії із засудженням тих осіб і груп, які не виправдали сподівань історика – покладених на них історичних завдань. Проілюструю це прикладом зі статті Віктора Брехуненка, на якого щедро посилаються рецензенти [30]. Отож для Брехуненка суверенна держава, достоту як Платонівський (вічний та незмінний) ейдос, мала наснажувати дієвців тисячолітньої української історії та керувати найціннішими з них. Ті ж, хто виявлявся невідповідним визначеній меті, втрачав свій шанс на достойне місце в українській історії. Скажімо, українська шляхта на Люблінському сеймі, усвідомлюючи “своє головне призначення” – “мати власного, непідлеглого нікому правителя, омріяну вершину самодостатності”, завдання провалила. Адже вона “відмовилася порушувати в Любліні питання про суб’єктність Русі” й тим самим скотилася до позиції недолугих статистів у Польському королівстві, Великому князівстві Литовському та Речі Посполитій [31]. Звернімо увагу, що історик не ставить питання про існування в уявленнях шляхти “головного призначення”, він  його постулює, підмінивши формулювання питань та дослідження обставин, в яких діяли люди, оціночними судженнями. Себто мій аналіз можливих мотивацій волинської шляхти, її порогу очікувань та отриманих результатів він характеризує як “нормалізацію”/“виправдання” постульованої ним слабкості еліти. 

Не знаю, чи розуміють мої опоненти, що вони декларативно заперечують статус історіографії як науки, ототожнюючи дослідницьку роботу, яка потенційно може привести до небажаного результату (для партії/політичної сили), з підривною діяльністю. Адже моя “логіка” (себто орієнтація на розуміння дієвців минулого), на думку Брехуненка, “неминуче заохочує […] ставитися з розумінням до відмови вже козацької старшини від змагань за збереження Гетьманщини в останній третині XVIII ст.” [32]. Суд історії натомість має бути суворий і невблаганний. Недотягнули в минулому всі: і волинська шляхта на Люблінському сеймі, і козаки, і врешті (додам) сам Михайло Грушевський, який остаточно зрозумів потребу в самостійній Україні лише на початку 1918 р. під канонаду гармат Муравйова та через особисті втрати. 

Маю визнати: з таким представленням минулого дискутувати годі, адже це історичний маніфест, який має утвердити в читачів правильне бачення минулого. І саме його мої рецензенти називають “глобальним хронологічним виміром”, який забезпечує об’єктивність історичного наративу. 

Про співтворців Речі Посполитої

Мою тезу про “руську шляхту як співтворця Речі Посполитої” рецензенти безапеляційно заперечують. Я, натомість, її посилю: руська шляхта була не лише співтворцем Речі Посполитої, а й активним учасником державотворення Польського королівства задовго до Люблінської унії. Мені йдеться не про одномоментний акт постання Польського королівства чи Речі Посполитої, а про державну розбудову в процесі роботи на сеймиках і сеймах представників шляхти всіх регіонів. Я говорю водночас про творення ними спільної політичної культури (не “старопольської”, а “річпосполитської” – результату співтворення різних народів) [33]. Беручи участь у дебатах, заявляючи про свою позицію, аргументуючи її та вислуховуючи інші думки, руська шляхта була повноцінним учасником політичного ландшафту. Адже саме шляхта не просто говорила “держава – це ми”, а, що важливіше, нею була [34]. Водночас руська шляхта не розчинилася поміж польської шляхти, а сформувала цілком респектабельну візію окремого народу.  

Мої опоненти іронізують: “Якщо бути послідовними, співтворцями Речі Посполитої стають після ратифікації Гадяцької унії 1658 р. і козаки (правда ненадовго). Байдуже що ця держава вже давно існувала” [35]. Аплодую! Тільки козаки були співтворцями не лише в короткий проміжок дії Гадяцької унії, як допускають Заяць і Кулаковський, а й задовго до неї як важливий та впливовий елемент політичного життя Республіки вже на 20-ті роки XVII ст. Недарма ж козацька старшина (значною частиною шляхта) називала цю державу “милою Вітчизною” [36]. Співтворцями Речі Посполитої були й іронічно згадані рецензентами жемайтійці, і прусси, і мешканці Інфлянт, і мазури. 

Додам також, що два народи, які згадувалися в офіційній назві Республіки, за своєю сутністю були не етнічними народами (як часто на загал трактується), а спільнотами громадян двох держав із окремими володарями, об’єднаних у 1569 р. Ці політичні народи, тотожні двом державам, складалися з різних народів та провінцій у складі Речі Посполитої. Пруссія і Русь (а часто й Мазовія) з’являються поруч із Великою та Малою Польщею щоразу, коли тогочасні автори бралися розповідати про влаштування Польського королівства. Звернімо увагу хоча би на текст перемишльського каноніка Станіслава Темберського з приводу обрання королем руського князя Михайла Вишневецького 1669 р., де в посвяті згадуються з’єднані згодою “серця народів Польських, Литовських, Руських і Пруських” [37]. Якщо ж ішлося про Річ Посполиту, то поруч із Руссю можна зустріти й Литву (Велике князівство Литовське) та Інфлянти як однопорядкові утворення [38]. А це якраз був результат швидкого формування після Люблінського сейму уявлення про Русь як третього члена Речі Посполитої в складі шести (подекуди семи) воєводств [39]. 

Про Русь у Речі Посполитій 

Стверджуючи випадковість заявки волинян на окремий народ, а відповідно, й низький рівень їхньої самосвідомості, рецензенти провокують велике дослідницьке питання – про існування спільної ідентичності у шляхти українських воєводств, розділених державними кордонами близько двохсот років. Власне, й до середини XIV ст., коли українські землі потрапляють до складу різних держав, їхніх мешканців формально поєднували лише династія Рюриковичів та Церква. Утім, усвідомлення належності до спільноти вірних Руської чи Київської митрополії, як і відчуття єдності через династичні зв’язки володарів різних князівств, очевидно, не сприймалися людьми Середньовіччя на чуттєвому рівні, тож ці чинники й не могли стати вагомим підґрунтям для колективної ідентичності. Власне перш ніж набути характеру респектабельної провінції Русі в складі Польського королівства, кожне з воєводств (Руське, Подільське та Белзьке) мало окрему історію. Такими ж різними були й історії Волині, Київщини та Брацлавщини.  

Саме такі міркування — за умов браку джерел — спонукали істориків говорити про формування єдності мешканців українських воєводств передусім після Берестейської унії, коли увиразнюються контакти між ними, а православні полемісти починають активно розробляти концепт “руського народу”. Наталя Яковенко в “Нарисах історії України” зауважила, що дві Русі — “стара” коронна та новоприбула — на момент Люблінської унії та одразу після неї “не впізнали” одна одну, поставившись із відчуженням до “панів заграничників”. “Сакральне серце Русі – величні руїни Києва – для них [галичан] були засипані попелом забуття”, а ближче знайомство двох Русей, на думку блискучої історикині, відбулося лише з міграціями після Любліна, зокрема завдяки запрошенню волинськими князями на свої двори освіченіших руських “коронярів” [40]. Тому в своїй статті, яку “рецензують” Андрій Заяць та Петро Кулаковський, я спеціально зупиняюся на джерелах, де фіксується існування у шляхти українських воєводств спільної ідентичності практично одразу після Люблінського сейму. А це означає існування її й до Люблінського сейму. Я показую, як швидко формується в Речі Посполитій окрема провінція “Русь” у складі шести (інколи семи руських воєводств), а водночас і поняття “політичного руського народу” [41]. Ця Русь з’являється в текстах  різного характеру, а водночас у публічних заявах шляхти на велелюдних майданчиках, інколи багатотисячних, як, скажімо, на загальнодержавних з’їздах часів безкоролів’я [42] .

Рецензенти, втім, цього всього в моїй статті “не помітили”, а тому стверджують, що я винесла за дужки особливості стосунків “між трьома «давнішими» українськими воєводствами Корони та «неофітами» у складі Речі Посполитої” [43] [44]. Таке непомічання дає змогу опонентам твердити, що між двома частинами Русі існували “непрохідні бар’єри”: судова система та мова судочинства “укупі з відмінностями у структурі еліти […] унеможливлювали повноцінне становлення Русі як інтегрального чинника”. Власне кажучи, тут би з’ясувати, що таке “інтегральний чинник” і за допомогою яких мірил і ваг вимірюється “повноцінність”. Нагадаю тим часом пару прикладів подолання саме “непрохідних бар’єрів”, які я наводжу в своїй статті: проєкт української шляхти (яка судилася і “коронним правом”, і ІІ Литовським статутом) по створенню власного Трибуналу (1581 р.), та проєкт єдиного Трибуналу для всієї Речі Посполитої (1587 р.), згідно з яким вся Русь (зокрема й та, що судилася коронним правом) потрапляла до частини Трибуналу, яка судилася ІІ Литовським статутом [45]. Схоже, що право і “відмінності у структурі еліти” (зважаючи на засаду рівності усієї шляхти в Польському королівстві) не складали особливих труднощів для об’єднання людей ранньомодерного часу, якщо на кону були важливіші питання. “Непрохідні бар’єри”, натомість, радше існують в уявленнях істориків, заважаючи їм не лише в аналізі реалій минулого, а й у читанні рецензованого тексту.  

Рецензія, втім, сповнена протиріч. Щойно тільки йшлося про “непрохідні бар’єри”, як тут вже опоненти пишуть, що всі ці воєводства “потенційно мали б скласти єдиний механізм ухвалення вигідних собі рішень”, але, ганьба – скористалися можливостями лише частково. Рецензенти навіть повторюють наведені у моїй статті приклади такої взаємодії на рівні сеймикових контактів руської шляхти, щоправда, помилково приписують Янові Замойському прагнення посилити позиції Вишенського генерального сеймика. Натомість як белзький староста він дбав про контакти саме белжан із волинянами, про що зокрема свідчить пропозиція белзької шляхти зібратися усім разом на спільний сеймик у Берестечку перед елекційним сеймом, скликаним на квітень 1573 р. [46]. У підсумку рецензенти знову повертаються до “неподоланної” різниці між двома частинами української Русі, в збереженні якої нібито був зацікавлений і королівський двір, і більшість волинських можновладців (теза про князівську домінацію в українських воєводствах, до слова, давно потребує деконструкції). Як твердять Заяць і Кулаковський, “двір домігся, щоб генеральним для Волинського воєводства став сеймик у Новому Корчині в Сандомирському воєводстві, непідвладний впливові ні Острозьких, ні Яна Замойського” [47]. Логіку в наведених аргументах знайти важко: якщо двір і можновладці мали спільний інтерес, про що йшлося спочатку, то чому двір обмежував вплив на сеймик регіональних еліт. Можливо, автори й знають відповідь, але тримають її в таємниці. Для втілення в життя вказаного бажання двору, до того ж, потрібна була легітимація – схвалення сейму. А от про конституцію, яка б закріплювала статус сеймика у Новому Корчині щодо Волині, мені невідомо (рецензенти не подають посилань на жодне зі своїх тверджень), та й сам цей сеймик перестав діяти з кінця XVI ст. Натомість активна фаза спільних дій усіх українських воєводств упродовж перших двох безкоролів’їв, спроби створити спільний Трибунал у 80-і роки XVI ст., а також постійна підтримка православних, скажімо, на Вишенському сеймику після Берестейського собору (попри велику кількість католиків у Руському воєводстві [48]), засвідчують існування серед шляхти української Русі стійкого відчуття “своїх”.    

Мої опоненти, втім, знову роблять розворот і твердять про існування якогось єдиного українського простору, який був “розщеплений” в результаті Люблінської унії (результат слабкості руської шляхти) і перебуває в такому ж “розщепленому” стані до сьогодні [49]. Цікаво, про який такий сталий український простір, що існував ще до Люблінського сейму, знала шляхта, і які були для цього підстави. Українська територія складалася та міняла свою конфігурацію впродовж середньовіччя та ранньомодерного часу. Ба більше, шлях до територіальних суверенних держав сучасності з їхніми усталеними кордонами починався в Європі з нетериторіальних патримоніальних держав середньовіччя та пролягав через композитні (складені) держави ранньомодерного часу з їхніми нестабільними кордонами [50]. Власне на сьогодні в історіографії виробляються нові підходи до поняття кордонів у ранньомодерний час як дуже мінливої категорії, яка формується через численні дії безлічі агентів. Це вони “висувають паралельні або конкуруючі претензії до того, яким має бути кордон і як він має функціонувати” [51]. Увага все частіше зосереджується на понятті «м’яких» кордонів – “плинних, пористих, живих та уявних контактних зон і розмежувань” – та “носіїв цих кордонів” з їхніми страхами перед реальними й уявними загрозами, їхніми мінливими ресурсами та змінними претензіями [52]. Говорити про український простір середньовіччя та раннього модерну як сталий, однаково уявлений такою ж сталою групою української шляхти чи козаків (а чи й українського народу в цілому) – це все одно, що заявити про відмову від ремесла історика.    

Трохи про Річ Посполиту як державу

Мої опоненти легко оперують поняттям “центру” як осередку польськості, що цілеспрямовано уніфікував і спольщував усі приєднані частини (а не лише Русь). Виглядає, ніби мова йде про сучасну державу зі столицею – центром ухвалення рішень – та вибудуваною вертикаллю виконавчої влади, що транслює рішення на периферію та забезпечує їх виконання. Тим часом йшлося про принципово інший тип організації влади, так звану пізньосередньовічну і ранньомодерну державу, яка не відповідає жодній із характеристик сучасного визначення “держави”. Тут я можу хіба відіслати своїх колег бодай до кількох робіт із величезної літератури з цього питання та широких історіографічних дискусій, які ведуться вже пів століття [53]. Вони поки що оминули українську історіографію, проте робити вигляд, що їх немає, а чи не знати про них, – не робить честі дослідникові, який береться говорити на цю тему [54]. Варто також брати до уваги складений характер Речі Посполитої, про що вже йшлося. У таких державах політика центру обов’язково вибудовувалася на переговорах із елітою провінцій, які не зводилися лише до тиску центральної влади, а й включали широку гаму спротиву та співпраці еліт задля збереження своєї позиції та регіональних особливостей.    

Тому, беручись стверджувати, що “центр” мав певні проєкти полонізації Русі чи інших провінцій, варто найперше з’ясувати: хто конкретно на той момент уособлював цей умовний “центр”, хто виступав ініціатором задуму, за допомогою яких засобів його збиралися втілювати, якими були перспективи реалізації та від яких сил на місцях залежав успіх цих планів. Себто у підсумку питання можна звести до одного – чи можливо було накинути мешканцям окремої провінції якісь “полонізаційні” акти без їхньої згоди, якщо вони усвідомлювали власну окремішність? А водночас незле таки навести приклад такого проєкту уніфікації чи бодай якісь сліди його розробки [55] [56]. Нагадаю, що єдиним питомим “центром” із законодавчими функціями був сейм, а для ухвалення будь-якого рішення вимагалася одностайність усіх учасників сеймового процесу (гарантією чого служило право вето).

Річ Посполита не мала виконавчої влади у вигляді чиновницької вертикалі, натомість функції забезпечення порядку виконували самі самоврядні одиниці та аморфна урядницька група. Частина урядників не мала жодних обов’язків (уряди виконували виключно символічну функцію вивищення), а решта – “служила” на різний спосіб королю та громаді [57]  (за досить умовного уявлення про свої урядницькі функції) [58] . Ці королівські урядники не творили взаємозалежну вертикаль; скажімо, старости не підпорядковувалися воєводам, які в символічній ієрархії урядів стояли вище старост (приклади можна множити). Старости обирали собі в помічники підстарост із числа своїх слуг чи клієнтів, однак вони були продовженням персоніфікованої старостинської влади. Таким же продовженням персоніфікованої влади воєводи був підвоєвода, а підкоморія – коморник, які (метафорично) “носили на собі” маєстат воєводи чи підкоморія. До уявного “центру” ці люди мали дуже опосередкований стосунок. Врешті, можна поставити риторичне питання – наскільки жорстким було підпорядкування королівських урядників (які отримували частину маєстату короля пожиттєво) владі володаря? А чи були вони досить автономні у своїх життєвих преференціях? Практика була багата на найрізноманітніші владні конфігурації, що демонструє дисперстність влади в Речі Посполитій. Реалізація будь-якої ухвали так званого центру залежала від персонального складу урядників у регіоні та їхніх особистих преференцій (політичних, релігійних, родинних тощо). Вони могли, кожен на своєму місці, “поховати” висловлені в листах побажання короля [59]. Серед еліти вистачало тих, хто в різний час перебував у жорсткій опозиції до володаря, як, скажімо, православний князь Василь-Костянтин Острозький [60], руські князі,  католики з виразною антиклерикальною позицією Юрій та Криштоф Збаразькі [61], або ж литовський князь кальвініст Януш Радзивил [62].  

Очевидно одне – мої колеги не розуміють, на жаль, того факту, що функціонування ранньомодерної держави є на сьогодні великою й складною дослідницькою проблемою, адже самих лише знань про сучасну державу недостатньо, аби впевнено говорити про стосунки центру та периферії в Республіці. Орест Субтельний, скажімо, взагалі пропонував прийняти факт відсутності держави у ранньомодерний час, особливо у східній Європі [62]. Насправді йшлося не стільки про відсутність чи слабкість тогочасної держави через вплив якихось негативних чинників, а про інший тип державного утворення з “низькою щільністю державності” [63].

Хто в Республіці “найрівніший”?

Мої опоненти, звісно, знають про композитний характер Речі Посполитої, де приєднані в різний час до Корони провінції відрізнялися адміністративними, культурними, правовими та мовними особливостями, а часто і своїми формальними стосунками з володарем. Зрештою, окремою була їхня “пам’ять” про власне минуле та регіональна ідентичність. Стосунки провінцій із центром у складених державах трималися на нестійких конвенціях володаря з місцевими елітами [64]. 

Саме тому рецензенти вирішили порівняти рівень автономії трьох українських воєводств, приєднаних до Корони в 1569 р., зі становищем інших провінцій. Вони стверджують, що “статус трьох інкорпорованих воєводств був найнижчим порівняно з усіма включеними до Корони територіями” (як звучить в анотації), або “найнижчим зі статусом усіх інших подібних складових Речі Посполитої” [65]. Утім, настанова рецензентів на підпорядкування досліджень обраній концепції (оте “підпорядкуванням знань системі цінностей”) зіграла з ними злий жарт. Вочевидь добре знаючи матеріал [66], вони пропонують порівнювати “приєднані” воєводства з Князівською Пруссією, Лемборсько-Битовською землею та Князівством Курляндії і Семигалії, що є очевидною помилкою. Адже ці державні утворення, які мали власних володарів, не входили ані до складу Польського королівства, ані до Речі Посполитої, перебуваючи з Короною в ленному зв’язку [67]. Лемборсько-Битовську землю інкорпорували до Польського королівства ненадовго саме після смерті останнього представника місцевої династії у 1637 році. 

Коректним натомість є порівняння приєднаних до Корони українських воєводств з Королівською Пруссією. У жовтні 1578 р. її шляхетні  мешканці на генеральному сеймику домагалися для себе спеціального статусу “прикладом Волинського, Київського і Брацлавського воєводств” [69]. Навряд чи вони мислили становище цих українських одиниць як найнижче серед інших провінцій Корони. Королівська Пруссія увійшла до Корони як її частина, хоч і з низкою особливостей, попри сподівання Ради станів (представництва бунтівних пруссів проти влади хрестоносців [70]) на варіант ленного зв’язку [71]. Мешканці цієї Пруссії завжди відчували та декларували свою окремішність, користаючись правом індигенату (окремого громадянства) як важливою ознакою ідентичності та інструментом спротиву королю й Короні [72]. 

Українські воєводства, очевидно, формально можна також порівнювати з Мазовією, яка опинилася в руках Сигізмунда І після смерті останнього представника мазовецької лінії П’ястів у 1526 р., а до Корони була долучена в 1529 р. Нагадаю, що на момент Люблінської унії, як стверджувала шляхта на сеймах, Корона ділилася на п’ять частин – Велику і Малу Польщу, Русь, Пруссію та Мазовію. На 1578 р. з мазовецьких особливостей залишилися, щоправда, хіба “правові винятки” – зібрання окремих прав, відмінних від коронних [73]. А проте її колись окреме становище ще довго давало про себе знати. 

Тож чи справді рецензентам вдалося показати, що автономія Волині, Київщини та Брацлавщини, сформована Люблінськими привілеями, була малозначущою? Це твердження для них є питанням віри, адже  “малозначущий”/“значущий” градусником не вимірюється. Привілеї містили пункти, які шляхта цих воєводств вважала важливими для збереження власної окремішності незалежно від того, що про це мислять сучасні історики. В перспективі привілеї послужили мобілізаційним ресурсом для зростання ідентичності української шляхти аж до вироблення нею концепції руського народу як третього члена Речі Посполитої, а постання Республіки – як результату договору між трьома народами [74]

У наступній частині статті увагу буде зосереджено на питаннях полонізації та козацтва.