– Пані Олю, якими були Ваші найбільш ранні дитячі спогади?
– Пам’ятаю себе з віку приблизно півтора-двох років. Ми з батьками жили в дуже маленькому помешканні, площею всього 19 квадратних метрів. Така собі цюпка, без холодильника, на який не було ні грошей, ні місця. Добре пам’ятаю картатий коц, яким мама прикривала продукти, що стояли під вікном, у найхолоднішому місці кімнати. Одна з дитячих пригод запам’яталася на все життя: одного дня я примудрилася добратися під цей коц, до банки того, що у нас називається слоніна, а в Україні – сало. Воно було перчене. Не пам’ятаю чим це закінчилося, але відраза до сала в мене залишилася на все життя. Зараз ніяка сила мене не змусить з’їсти бодай шматочок (усміхається).
З більш приємних спогадів, і теж на все життя: в підвалі нашого будинку жив сіро-бурий кіт, якого я запросила до нас жити і назвала Мацюсем (очевидно, від героя дитячої книжки Януша Корчака, Короля Мацюся Першого, книжки дитинства моєї мами). Зчинився великий скандал вдома, але згодом Мацюсь став наче ще одним членом сім’ї.
– Ваш тато був українцем, а мама полькою, тобто у родині перехрещувалися різні історії, тим паче у 1940-1960-ті роки. Взагалі Ваше власне дитинство та юність припадають на дуже знакові події в історії Центрально-Східної Європи. Що Ви пригадуєте з тих років?
– Це дійсно так, але в дитячому віці не дуже розумієш, що навколо тебе відбувається велика історія. Запам’ятовувалися лише відчуття. До прикладу, пригадую декілька моментів, пов’язаних зі станом неусвідомленої тривоги: ніч, коли тремтіла зі страху – літом 1968 року, коли мені не було ще семи років. А жили ми в Варшаві на правому березі, себто Празі, на вулиці Сталінградській 22 (після 1989 року вулиці привернули історичну назву Ягеллонська). Це була так звана Прага-ІІ, новий комуністичний тип будинків, копія того, що бачимо на площі Конституції у Варшаві, – житловий масив з претензіями на класицизм для нової соціалістичної людини, в якому не було клаптика зайвої площі, зокрема, й балконів як міщанського пережитку. І от ця ніч, відчуття сильного страху, за вікном важкий гуркіт. Вже пізніше я зрозуміла, що це йшли бруківкою Сталінградської танки “на допомогу братньому чеському народові”, себто на придушення Празької весни 1968-го року, чого, до речі, чехи не можуть нам забути і по сьогоднішній день. З пам’яті також виринають і заворушення у березні 1968-го року, але нічого більше, крім метушні, яку бачила крізь вікно міського автобуса не пригадую. Ще раніші спогади пов’язані з православною церквою Марії Маґдалини, яка знаходилася неподалік нашого будинку, куди ходила моя бабуся з боку батька, коли деякий час жила з нами і, очевидно, водила туди й мене. Це теж якесь неясне відчуття – навіть не те що чужого, а цілком незрозумілого: уявіть в російськомовній церкві дитину, яка народилася в польськомовній сім’ї, батьки до церкви в той час не ходили, принаймні я не пригадую цього.
– Чи говорили Ви з батьками, чи, швидше, батьки з Вами про депортації, які їм довелося пережити? Або про якісь інші досвіди?
– Про ніч з танками зі мною, звичайно, не говорили зовсім. В той час, коли це відбувалося, не було жодного сенсу про це говорити. Лише пізніше я росла і починала розуміти, що навколо мене щось відбувається. Вдома ніхто не приховував своїх поглядів, зокрема, зневаги до комуністичної брехні. Те, що навколо брехня було цілком очевидним. Проте говорити прямо боялися при дітях, бо вони володіють ще тією дитячою щирістю, яку інші можуть легко використати проти родини. Пригадую уроки “громадянського виховання” в школі – насправді комуністична індоктринація. Під час одного з таких уроків, здається, у 5 класі, вчителька поставила нам питання: яка мета суботників (у нас вони називалися “чин партійний”)? Ніхто не піднімає руку, нарешті вчителька питає мене. Я відповідаю: “Напевно тому, що партійні хочуть показати, що вони теж вміють працювати”. Були би це 1930-ті роки в радянській Україні, можемо собі тільки уявити, чим могла би закінчитися така відповідь. Але ця вчителька не роздула з цього скандалу.
Щодо примусового переселення, то депортація мого тата і моєї мами – дві різні історії, хоч типологічно вони подібні. Одна – це депортація українців з території сучасної Польщі, з Холмщини, що торкнулася родини тата. Натомість моя мама з бабусею були депортовані зі Львова як польська родина. Очевидно, що після війни сильно відчувалася ненависть поміж поляками, які були депортовані, і українцями, примусово поселеними на цих землях. Українці не мали повноти прав, наприклад права на вільне переміщення, не кажучи вже про право навчатися у вищій школі. Про виборче право навіть не йшлося.
Я не один раз чула історію від батька про те, як він ще під час війни навчався в гімназії в Сокалі, як він звідти повертався додому на зимові чи літні канікули, а потім як їх депортували до радянської України, і як вони звідти тікали. Це була важка історія: 1946 рік, в Україні починається голод, а вони щойно потрапили з Холмщини у Володимир-Волинський, куди стали масово приїжджати люди з інших територій України і купувати зерно склянками. Бабуся і дідусь, які до війни були заможними господарями спостерігали за цим з жахом. Обоє пам’ятали добре більшовицьку революцію. Вони в момент зрозуміли, що буде голод, і що треба тікати, але можливості легально повернутися вже не було, “обмін населенням”, як ці примусові переселення тоді називали, цього не допускав. Проте вони вирішили спробувати будь-якою ціною.
Батькові і татові вдалося нелегально перейти кордон, а бабуся лишилася сама у Володимирі-Волинському. За рештки майна вона купила польські папери, і встигла переселитися в Польщу як польська репатріянтка трохи згодом. Решту, себто корову, вона залишила дальшій родині, якій ця корова допомогла вижити. Сорок років пізніше хтось з цієї родини знайшов мене і як вираз вдячності подарував золотий ланцюжок (на той час – велика цінність, але носити його була несила, це був для мене символ важкої історії). Звичайно, дідусь з бабцею не могли знати, що їхній дім і господарчі будинки підпалило польське військо, щоб переселенці не мали куди повертатися. Тим більше не могли вони знати, що через кілька місяців почнеться акція Вісла – депортація залишків українців з південно-східних земель післявоєнної Польщі. Тоді вони розуміли лише одне: терор проти українського населення – жахливий. Вони можуть і не пережити його в Польщі, але там їхня ба́тьківщина. Проте розуміли, що точно не переживуть в радянській Україні, де не мали землі, яка все життя їх годувала. Вони все життя помножували свій маєток так, як це робили зазвичай селяни – при першій фінансовій можливості купуючи землю. Це, до речі, і єдині їхні документи, які збереглися в сімейному архіві. І це до тієї міри глибокий селянський код, що мій батько, інженер-винахідник, до кінця життя сподівався на основі цих документів повернути втрачену, внаслідок депортації, землю. До певного часу цей топос утраченої малої батьківщини, немов шматочка раю, був живий і для мене. Саме тому, одного разу, нікому не кажучи, я зібралася туди, в Татове село Масломичі. Воно лежало в прикордонній смузі. Без найменшої проблеми знайшла місце, де колись стояла хата, настільки детально тато описував це місце. На жаль, це був перший і останній раз, коли там була – вистачило півгодини, щоб мене забрала звідти машина есбістів. Так я зрозуміла, що акція Вісла не закінчилася, принаймні для влади. Більше туди не їздила.
Очевидно про те, що мій дідусь і бабуся були депортовані вперше 1915 року, я дізналася набагато пізніше. Вдома говорилося, що є в нас родина в Радянському Союзі, і навіть інколи хтось з’являвся з цієї родини, але я все думала, що це та родина, яка була переселена після Другої світової війни. Лише згодом, коли я вперше їхала в СРСР, тато сказав мені, щоб я спробувала віднайти в Москві його дядька, який залишився після більшовицької революції в Росії і дослужився до високого чину в радянському флоті. Я не знала як, а, передовсім, для чого це робити. Тато сказав: нічого простішого: береш телефонну книжку, знаходиш прізвище Сивак та й обдзвонюєш. Я отримала першу порцію шоку після прибуття в Москву: ніяких телефонних книжок у вільному доступі не існувало! Ясна річ, про рівень недовіри в радянському суспільстві я щось трохи знала, але ближче зіткнення з явищем мене приголомшило. Одне слово, дядька, за сімейною легендою ледь не адмірала Чорноморського флоту, я не знайшла. І дуже скоро зрозуміла, що цього не варто робити.
Повертаючись до моменту першої депортації: це сталося пізньою весною 1915 року. Тоді російська влада примусово виселила все село, спалила і будинки, і хліб у полі, а селян кинула напризволяще. Багато хто з них подався за своїм православним священиком в його глибоку Росію, десь під Тулу. Адже Холмщина – це та територія в Російській імперії, яка була примусово православізована, переведена з уніатського обряду в православний у сімдесяті роки XIX століття. На початок Першої світової війни – це лише сорок років нового, силоміць нав’язаного віросповідання – православ’я. Очевидно, парох не був байдужий до долі своїх вірян. Ну а далі настав 1917 рік, і все пішло шкереберть: багато людей з території Холмської ґубернії, які були депортовані 1915-го, змогли повернутися щойно в рамках постанов Ризького миру. Ще більше – не повернулося ніколи, їх змели жорна війни та революції. Тільки всі ці пазли я складала до купи сама, а в моїй родині не було нікого, хто міг би мені більш менш послідовно це розказати, яка була родинна історія. Моя сім’я з боку батька була простою селянською родиною.
Третьої депортації, акції Вісла 1947 року, мій дід вже не пережив. Він помер у 1948 році, буквально через рік, від раку мозку, але зрозуміло, що такі хвороби спровоковані пережитими в житті фізичними та моральними знущаннями. Під час депортації діда били прикладами по голові, а до того теж не гладили по голівці. У 1945 році польське військо розстріляло його брата як полоненого, а племінники (сини брата) загинули від рук поляків, один в бою, інший – розстріляний в Любліні.
Доля моєї родини з боку батька – яскраве заперечення того, що, мовляв, українці після акції Вісла отримали набагато кращі життєві умови, ніж вони мали до війни. Це ще одна брехня комуністичної пропаґанди, яку й по сьогодні охоче повторюють ті, хто готовий виправдовувати цей злочин необхідністю і доводити, що потерпілі не мають причин нарікати на свою долю. Мій батько, якому в момент виселення виповнилось 18 років, помирав з відчуттям невідшкодованої і нічим не виправданої кривди. Принагідно додам, що до кінця 1950-их років мій батько послуговувався метрикою, згідно з якою був на два роки молодший. Очевидно, дідусь з бабцею, навчені досвідом, на початку війни змінили дату народження сина, щоб таким чином вберегти його від небезпеки. Очевидно, цей трюк став можливим “завдяки” тому, що парафіяльні документи згоріли разом з церквою під час акції знищення церков Холмщини 1938 року.
Дідусь мій похований у Вроцлаві, я його ніколи не бачила. Бабуся була простою селянкою, я не пригадую розмов з нею. Вона рано постаріла, коли мені було десять років, в неї вже розвинувся старечий маразм, і живе спілкування не було можливим. Я більше спілкувалася з татовою сестрою, моєю тіткою та її родиною. Тітчин чоловік, мій вуйко, також родом з Холмщини, з сусіднього села Черничин. Він не потрапив під акцію Вісла, бо раніше його примусово взяли в Червону армію і він отримав важке поранення під час штурму Вроцлава (Breslau Festung). Десь там у Вроцлаві і зустрілися з моєю тіткою. Після демобілізації в нього були інші права, ніж у депортованих в часі акції Вісла українців. Він міг вільно пересуватися, а разом з ним отримала це право його дружина – сестра мого батька та її мати – моя бабуся. Він отримав помешкання в містечку, а не там, де йому наказали. Тоді це була величезна перевага. Вуйко став робітником, не був приречений на колгосп. А Тато скористався нагодою, будучи офіційно ще малолітнім під опікою матері, і пішов вчитися в технікум, де, приховуючи своє походження та попередню освіту з гімназії в Сокалі, зробив матуру. Це йому відкрило шлях до вищої освіти.
Про воєнні роки більше розказував тато, мама – меншою мірою, бо вона народилася 1939-го року, і не так багато могла пам’ятати (її родинну історію я реконструювала в першому розділі книжки “Відвага і страх”). Тато говорив, зокрема, про те, що означає етнічна чистка. А от про те, що відбувалося на Волині, я дізналася не так від батьків, як від родини шкільної подруги. Це було для мене просто жахливим потрясінням. Спочатку я думала, що це наслідки комуністичної пропаганди, яка всім українцям, за означенням, приписує націоналізм і всякі звірства, це дуже неприємно визнати, але я в це не вірила. Пізніше зрозуміла, що трагедія масового знищення мирних жителів відбулася насправді, а от взаємну ненависть, готовність нести зло і смерть іншим – зрозуміти я не могла. Це не вкладалося у моїй голові.
Слідами зниклої Атлантиди
– Якою мовою Ви розмовляли в родині?
– Тато ніколи не називав українську мову власне “українською”, а казав – “по-нашому”. Або в “наших сторонах”, що означало навіть не цілу Холмщину, а його ба́тьківщину, село Масломичі, але вже не Грубешів, повітове містечко, де вчилася його сестра в торговельній школі. Зрештою, коли зустрічалися вони з сестрою та її родиною, вони говорили діалектом, якого я не дуже сприймала і не змогла би зараз відтворити. Тато багато читав, українську літературну мову знав з книжок, трохи також дала сокальська гімназія. Але вдома українською на щодень не розмовляв. Це була мова свята, або часу, коли приходили гості, чого я не пригадую. Донедавна мені здавалося, що це ми частіше ходили в гості, бо в нашій маленькій квартирці гості би не помістилися. Але рік тому подруга мого дитинства надіслала мені знимку, про існування якої я не знала: в батьків, ясна річ, були друзі з дітьми, моїми однолітками, і в цій нашій цюпці вони також, як виявилося, гостювали. Як ми там всі помістилися, важко збагнути…
– Що було Вашими ідентичнісними просторами у той час, і з якими людьми Ви найбільше спілкувалися?
– Окрім родинного кола, яке дало основні цінності та життєві орієнтири, важливим місцем формування була, безумовно, школа, себто загальноосвітній ліцей, а з певного моменту, з 13-ти років, також церква. Якщо можна говорити про мою громадянську ініціацію, то вона відбулася вже в час, коли я була доросла, на зламі 1970-1980-тих років. Роки Солідарності, звичайно, стали для мене вирішальним досвідом.
Якщо говорити про українське середовище у Варшаві, то це відбулося трохи раніше, хоч до певного часу це був для мене трохи нуднуватий світ дорослих, не мій. Пам’ятаю Шевченківські академії і ту велику емоційну напругу, якими вони супроводжувалися. Під час однієї з них виступав хор “Журавлі”, який надзвичайно зворушливо виконав пісню “Ой, зійшла зоря” (інша назва це “Дума про Почаївську Божу Матір”, хоч насправді це не дума, а кант). Конферансьєром був тоді Остап Лапський, поет-леґенда, який скоментував це виконання особливим каламбуром “а кажуть, що український народ безбожний…” І прогримів у мікрофон: безбожний той, хто каже, що український народ безбожний!”. Його слова довго пам’ятали і переказували, мабуть, не лише у варшавському середовищі.
Шевченківські академії збирали доволі велику публіку, на них чекали весь рік як на нагоду побачити “своїх” з усіх усюд, яких можна було зустріти тільки при такій нагоді. Шевченківські академії відбувалися в різних приміщеннях у Варшаві, зокрема, в єврейському театрі. Директоркою цього театру до 1968 року була леґендарна акторка та режисерка Іда Камінська, народжена в Одесі, перша дама єврейського театру в довоєнній Польщі (сьогодні цей театр носить її ім’я). Війну Іда Камінська пережила тому, що опинилася спочатку, себто восени 1939 року у Львові, а потім, 1941 року встигла втекти з частиною колективу свого театру перед наступаючими німцями. Пам’ятаю також Шимона Шурмєя, який став директором після того, яка Іда Камінська разом з частиною колективу емігрували. Мені передалось амбівалентне до нього ставлення: як лояльного до влади і як людину, яка намагалася зберігати єврейську культуру в найбільш несприятливих умовах комуністичної Польщі зазка 1968 року. Це така крихта, яка показує, що в дуже несприятливих умовах, попри всі намагання режиму розрізнити українців та євреїв, існував якийсь рівень співпраці, і, можливо, навіть емпатії.
Злам 1960-1970х був часом гуртування української громади. Ще раніше, 1956 року з’явилося Українське суспільно-культурне товариство (УСКТ), і це була для українців перша після війни можливість леґально підтримувати взаємини. Але ми, молодь, більше гуртувалися навколо церкви оо. Василіан на вулиці Медовій 16, а не навколо цього офіційного і підконтрольного товариства, хоч приміщення УСКТ відвідували доволі часто. Ходили на хори, співали, а після літургії – в кав’ярню “Алібаба”. Якоюсь мірою це мало вплив на мої подальші життєві рішення.
– Але Ви тоді ще не дуже говорили українською, так?
– Ми в Варшаві говорили здебільшого польською, лише в церкві українською. У час, коли вступала до університету на україністику, навіть читання українською ще було для мене зусиллям, про вільне володіння мовою не йшлося. Якось раніше батько спробував заохотити мене читати і дав розкішну видану, як на той час, книжку Нечуя-Левицького. Ефект був протилежний, настільки цей зображений світ був мені чужим. Однак найголовнішою перешкодою була мова; я не знала і десятої частини Нечуєвого словникового запасу. Та й що могла в цій селянській прозі зрозуміти дитина асфальту? І все ж таки, ще в середній школі я читала поезію Шевченка, тож якийсь мінімальний рівень знання мови у мене був. Хоч деякі вірші, як от “Мені тринадцятий минало…”, терпіти не могла. Натомість історичні поеми мене вражали, сприймалися як велике відкриття, які подумки співставляла з польською романтичною поезією, тим наріжним каменем польської ідентичності. Перші порівняльні аналізи я провела вже в університеті. Я дійсно знаходилася під великим впливом польського романтичного коду і намагалася саме з його допомогою відкривати для себе поезію Шевченка, драми Костомарова. Найменше я розуміла Пантелеймона Куліша. Для цього, вочевидь, потрібно було більше зрілості і знань, а тих у мене не було. Тоді відштовхували мене Кулішеві нестійкі політичні погляди. Я була тоді занадто категоричною в своїх оцінках, що якоюсь мірою можна пояснити молодістю, а якоюсь – обставинами протистояння часів першої “Солідарності”, з чіткими поділами на “ми” (громадяни, патріоти) і “вони” (влада). Співпрацювати з владою?! – так зганьбитися не можна. Тому й Куліш викликав в мене таке зневажливе ставлення. А даремно…
– Що було вирішальним у Вашому виборі україністики? І як до цього поставилися батьки?
– Якщо коротко, то пошуки себе, якогось глибшого розуміння “хто я”, культурного коріння. І певна життєва настанова, яку я лише зараз бачу – не йти второваним шляхом, обирати стежку, навіть вузеньку чи важку, але таку, по якій цікаво йти. Батьки не були в захопленні, м’яко кажучи. Війна між мною і ними почалася саме тоді і затягнулася на півтора року, аж до моменту вступу в університет. Батько, вочевидь, вважав, що якщо не має сина, а дві доньки (в мене молодша сестра), то я повинна піти його слідами та стати щонайменше інженером, ще краще – інженером-винахідником чи конструктором літаків (в дитинстві не в’язала, за те складала з пластмасових частин літаки Ту-134, 144). Все йшло згідно з цим планом: мене начебто й цікавило застосування математики у фізиці, я брала участь у математичних конкурсах, навчалася за амбітною програмою вищої математики. Але в якийсь момент дозрівання я зрозуміла, що математика, яка так легко мені давалася, – не моє покликання. Мабуть не лише тому, що це, нав’язане батьком зацікавлення, потрібно опротестувати. Просто математика стала нецікавою після першої самостійної зустрічі з українською культурою.
Моїм новим захопленням стала народна культура українців з Польщі, а радше те, що від неї залишилося. Це трохи нагадувало пошуки слідів зниклої Атлантиди. Я брала участь у зустрічах і заходах Студентського кола бескидських екскурсоводів (SKPB), леґальної організації, до якої тягнулися люди з загостреним почуттям свободи. За аналогією їх можна назвати “неформалами”. Це коло людей цікавилось не лише гірськими мандрами, а й культурою Бескидів, зокрема, культурою Лемківщини, Бойківщини. Накладом Кола видавалися брошури, а навіть невеличкі розвідки. До речі, перші знання про іконостас, будову церкви я почерпнула саме звідти. В не зовсім леґальному обігу були військові карти високої чіткості, т.зв. “штабовки”, на яких були зазначені не тільки давні шляхи і стежки, а й давні населені пункти, на той час геть запустілі, цвинтарі, церкви, яких вже не існувало (члени Кола не тільки брали участь у засіданнях чи мандрували, а й навіть відновлювали деякі об’єкти, завдяки одержимій Зофії Шантер, мистецтвознавчині і реставраторці, на жаль, нині вже покійної). Це ж саме Коло випустило своїм накладом добірку поезій з лемківської тематики Єжи Гарасимовича (згодом з великим здивуванням побачила, що приблизно тоді мій улюблений поет, Ігор Калинець, читав і перекладав до шухляди поезії Гарасимовича). Я слухала на той час музику не Beatles чи Rolling Stones, якими захоплювалися всі навколо, а ностальґійну „співану поезію” (відповідник бардівських пісень), передовсім Вільної Групи Буковини, а також Висоцького, який відкрив для мене іншу російську мову ніж ту зі шкільного підручника. Щойно згодом, вже в часи навчання в університеті, на початку вісімдесятих, мені відкрився цілий континент високої української культури.
Не менш, а може й більш важливим для мого рішення стало українське молодіжне середовище, яке сформувалося у Варшаві наприкінці 1970-их років. Це було коло доволі амбітних молодих людей, кожен з яких шукав свого шляху самореалізації, і, водночас, вважав свою українську ідентичність чимось важливим та невід’ємним: артистична Мирослава Вербова, пізніше дружина художника і куратора Юрія Онуха, театрознавець Богдан Батрух, музиколог Роман Ревакович, художниця Арета Федак, щоб згадати лише тих, чиї імена якось відомі українським читачам.
Мені було років сімнадцять, ще лишалося два роки навчання в школі (польська система відрізняється від української), коли вперше поїхала з варшавськими друзями в карпатську мандрівку (Рейд Карпати). Там зустріла багато молодих людей, українців з усієї Польщі, з багатьма з них познайомилася, з кількома – заприятелювала. До слова, лише зараз розумію, наскільки ліберальними були мої батьки, які пустили мене, юну дівчину, в мандри з наплечником. Це був час пошуку середовища. Потім з багатьма тодішніми друзями контакт зовсім зник, передовсім внаслідок масової еміґрації української молоді з Польщі протягом вісімдесятих років..
Одним з найяскравіших спогадів кінця 1970-их років залишається вечір біля вогнища, коли мій старший колега Михайло Кертичак, натоді студент Політехніки в Ґданську, читав “Репортаж із заповідника імені Берії” Валентина Мороза. Я не можу сказати, що цей текст вплинув на мої орієнтири, але це було щось пережите, що розвернуло мене в іншому напрямку: від народної культури до української не-радянської культури. Тоді я вже точно знала, що вступатиму не на етнографію, а на україністику. Не менш важливим для зацікавлення українською високою культурою стала аматорська вистава “Патетичної сонати” Миколи Куліша, яку підготувала група молоді з Ґданська здається, восени 1979 року. Дотепер пам’ятаю бл. п. Мирона Кертичака в ролі Ілька.
Як я вже згадувала, мій вибір спричинив затяжну війну з батьками. Проте, нарешті, навесні 1980-го, батьки змирилися з тим, що я не зміню своєї думки, і навіть почали мене підтримувати. Отже, я вступила на україністику, яка тоді була можлива тільки з обов’язковою паралельною програмою з російської філології.
Карнавал “Солідарності”
– Хто були Вашими однодумцями у Варшавському університеті? Розкажіть про свої університетські роки
– Викладачі були важливішими для мене, ніж однокурсники чи старшокурсники. Мені не вистачало в них інтелектуальної напруги чи навіть звичайної начитаності. Якось ще як учениця середньої школи, зустріла студенток п’ятого курсу україністики, яким довелося тлумачити, як потрапити в Національну бібліотеку (для мене в останніх класах середньої школи це був другий дім). Я легко знаходила спільну мову з викладачами.
Початок мого навчання в університеті збігся з історичними подіями: 31 серпня 1980 року закінчився перемогою робітничий страйк на Побережжі, невдовзі була леґалізована профспілка “Солідарність”. Студентське життя вирувало; на зразок “Солідарності” створено Незалежну спілку студентів (NZS – НСС). Якщо я з великим захопленням ставилася до “Солідарності”, то від НСС дистанціювалася, оскільки сприймала їхню риторику як занадто праву. Натомість включилася у студентське самоврядування; згодом увійшла до загальноуніверситетського самоврядування і так стала учасником бурхливих засідань університетського сенату. Це дозволило побачити певні проблеми у загальноуніверситетському масштабі, а також підтримувати взаємини з колегами з інших факультетів.
Початок 1980-их років був для мене часом прискореного політичного та громадського дозрівання. Я навчалася на червоному факультеті русистики і прикладної лінґвістики, де українці знаходилися під ковпаком (це тема, яка вартує окремої розмови, адже відтоді не так багато змінилося – україністика й далі є частиною русистики, що для мене після 1991 року стало неприйнятно і було основною причиною непорозумінь з керівництвом факультету і кафедри). Усі процеси, які відбувалися в країні на червоному факультеті мали інший відтінок (під час воєнного стану лише на нашому факультеті відраховували співробітників за участь у русі “Солідарності”).
Ясно, що людей розпізнаєш не зразу, але все ж таки досить швидко зорієнтувалася хто є хто: з ким є сенс говорити, і хто може стати учителем, а з ким краще не мати контактів взагалі. У мене було троє таких викладачів, які вплинули на формування, усі приблизно віку мого батька або старші. Першим з них був згадуваний вже Остап Лавський (1926–2012), прекрасний поет, дивак страшенний, людина, яка безумно любила свободу і не менше – мову. Пам’ятаю, його заняття були вкрай розхристані, як і він сам, невпорядковані, але мені це дуже подобалося і додавало натхнення. Хоч, ясно, що якби я так вела свої пари, то мене би зразу прогнали (але це вже пізніша історія). Остап Лапський був протилежністю рутинного викладача, заперечував всі стандарти; я його за це дуже любила.
Був також Михайло Балій (1926–1981), мовознавець – з тих українців, які на хвилі відлиги повернулися до Польщі з Сибіру у 1956-му році. Я не встигла ближче з ним заприятелювати, може тому, що він надто швидко покинув цей світ. Михайло Балій помер на початку літа 1981-го року. Свої сюжети він не встиг передати ні своїм дітям, ні тим паче мені.
Найважливішою для мене була пані доктор Тетяна Голинська (нар. 1930), з родини української галицької інтелігенції, страшенно цікава особистість, викладачка історичної граматики і церковнослов’янської мови, двох предметів, які люто ненавиділи інші студенти, і які дуже любила я, не тільки за те, що легко мені давалися. Там була чітка структура знань, яка трохи нагадувала мені нещодавно покинуту математику. Наша близька дружба почалася під час воєнного стану. Університети були закриті. Я деякий час переховувалася в лікарні, уникаючи служби безпеки, яка хотіла більш активних людей піймати на гачок. Коли небезпека пройшла мимо, мені стало ніяково – частина найближчих польських друзів сиділа “в інтернаті” (в ув’язненні), українські друзі позаривалися у свої норки. Я втратила віру в те, що “зима ваша, весна наша” (гасло прихильників “Солідарності” на початку воєнного стану). І десь наприкінці другого місяця воєнного стану зібралися з товаришкою і поїхали до Тетяни Голинської додому (сьогодні це би здавалося неабияким нахабством, і тоді воно виглядало не зовсім згідно з принципами доброго виховання). Якби Ви знали, як вона тоді зраділа нашому візитові! На наше запитання: що робити, як бути, в неї була проста відповідь: вчитися! Знань у вас ніхто не забере, перспективу майбутнього – можуть позбавити, але бажання вчитися дає нові, інші перспективи, незалежні від власть імущих. Цих кілька тижнів наших реґулярних візитів та її лекцій створило фундамент під майбутню дружбу, яка зовні здавалася трохи незвичною. Тетяна Голинська належала до покоління мого батька, їй було за 50, а мені тоді було лише 20 років.
Тетяні Голинській завдячую також те, що частина моєї ідентичності – перекладацька. Це не просто ремесло, яке вимагає майстерності, це передовсім зростання вглиб рідної мови, пошуки таких її відтінків, які можуть передати тонкощі іншої мови, іншої культури. Перші кроки на цій ниві я ставила самотужки, це ж було в умовах конспірації часів воєнного стану. Це були доволі прості тексти, переважно публіцистичні (виходили в Новій Коаліції та Діалозі, але найближчі зв’язки в мене були з давнім колегою з самоврядування, який був членом редакції “АBC” – Адріатик – Балтійське море – Чорне море). Однак потім, на початку 1990-их, наша співпраця з Тетяною Голинською набрала обертів. Деякий час ми працювали в парі, не лише як синхронні перекладачки офіційних зустрічей та конференцій, а й видаючи та перекладаючи сучасну українську літературу.
В той час я дуже багато читала, бо завдяки Тетяні Голинській розуміла, куди йти і що робити. Передовсім сиділа в Національній бібліотеці, де можна було знайти і “Сучасність”. Читала також класиків українського реалізму – Нечуя-Левицького і Панаса Мирного, які були мені, як міській дитині, дуже нецікаві в середній школі. Цю літературу я не люблю й дотепер, хоч праці Максима Тарнавського переконали мене в тому, скільки закодовано сенсів в цих творах. Набагато краще я сприймала український модернізм в різних його проявах, захоплювалася творчістю Винниченка, хоч геть не сприймала його політичних поглядів.
– Чи організовували Ви якісь власні студентські об’єднання і рухи – з колегами?
– Я вже казала, що університетські роки були для мене часом інтенсивної самоосвіти і громадянського дозрівання. Я не хотіла втрачати час на деяких, безглуздих на мій погляд, парах, тому завдяки гарним оцінкам отримала дозвіл на індивідуальний графік навчання. Це дало мені можливість вільніше розпоряджатися своїм часом і частіше бувати на головному університетському кампусі, де вирувало все студентське життя (наш “червоний факультет” знаходився на окраїнах міста, а кількість годин, внаслідок другої спеціальності, наближалася до 40). Паралельно з участю у самврядуванні Варшавського університету, я включилася в організацію Спілки українських студентів у Польщі (СУСП), організації незалежної від Українського суспільно-культурного товариства (УСКТ). В першій половині 1981 року, ми з варшавськими друзями спробували здійснити першу організаційну зустріч зі студентами з усієї Польщі. Поїхали на молодіжний український фестиваль в Кошаліні, я розвішувала копії інформаційного листка. Дотепер пам’ятаю “дружню пояснювальну співбесіду” з представником УСКТ. Намагалися зареєструвати СУСП як всепольську організацію, але влада це не дозволила. Не для того ж вони виселяли і розпорошували українців, щоб тепер вони об’єдналися в якусь непідконтрольну владі спілку! І все ж, нас зареєстрували в Варшавському університеті, зокрема, завдяки тим контактам, які я налагодила на початку студій зі студентським самоврядуванням, у першу чергу з його головою, Марціном Фрибесом (до речі, математиком за освітою). Тодішній ректор Генрик Самсонович всіляко сприяв нам у цьому. Отже, ми зареєстрували наш рух наприкінці листопада 1981 року, а 13 грудня було введено воєнний стан. Навчання і всю студентську діяльність було припинено.
Лекції відновилися за кілька місяців, у квітні 1982 року, і я потроху почала виходити зі стану шоку. Навесні 1982-го ми з українськими друзями почали думати про організацію студентського табору в приватному лемківському музеї, де його організатор і власник, Теодор Ґоч потребував рук до праці, зокрема, для відновлення підлоги, стін і даху “музейного комплексу” з двох будинків. Сьогодні мені здається, що не так важливий для Теодора Ґоча був ремонт, як відчуття, що ще комусь, крім нього це потрібно, що є нове покоління, якому небайдужа ця спадщина, ці клаптики, які він зумів зберегти всупереч усьому. Годі порівнювати колекцію та діяльність Ґоча з київською леґендою, Іваном Гончарем, але, враховуючи всі різниці (зокрема, Ґочеву данину кесареві – частина його колекції присвячена була Червоній Армії як визволителям), можна побачити певну спорідненість. Ми отримали на цей табір якісь кошти від самоврядування Варшавського університету. Ще тривав військовий стан, але ми почали реалізовувати свою ідею. Прийшло літо 1982 року, ми зібрали невелику групу студентів, які були готові присвятити свій час справі відновлення музейних об’єктів і поїхали у село Зиндранова неподалік від кордону зі Словаччиною.
Це був перший волонтерський табір, який я самостійно організувала. Важливо додати, що табір проходив в умовах воєнного стану, а отже, жорсткого режиму, особливо в прикордонній зоні. Найбільшою проблемою однак виявилася грандіозна економічна криза, особливо з харчами. Потрібно було неабияких зусиль, щоб протриматися в умовах, коли хліб у місцевому магазині продають лише мешканцям села, картоплі (в місцевому діалекті – бандурки, запам’яталось на все життя!) селяни не хочуть продати, небезпідставно сподіваючись важкої зими. Про таку розкіш як м’ясо ніхто навіть і не мріяв. Одного разу, у повному відчаю, я приготувала на вечерю вареники з черешнями. Коли товариство побачило на столі вареники, всі аж охнули. Захват не тривав довго. Черешні, які я поклала в начинку, були дикі, маленькі, видалити кісточки на таку кількість вареників просто неможливо, тож всі плювалися – в буквальному і переносному значенні. Потім довелося бувати в різних умовах і в різних компаніях; коли здавалося, що мені важко дати собі раду, я згадувала табір у Зиндрановій, і зразу все ставало на своє місце, аварійний вихід чи сам по собі знаходився, чи я його знаходила, це вже немає значення, головне, що поверталася віра і розуміння, що немає безвихідних ситуацій, іноді просто не вистачає винахідливості. “Руш головою!” – звикла повторювати моя мама.
Окрім громадської активності, пригадую також і перші перекладацькі починання. Правда, і вони мали політичний відтінок. Для мене ще у 1970-ті роки важливим місцем, яке досить часто відвідувала, був Клуб католицької інтелігенції. Саме там відбувалися цікаві публічні виступи, дискусії, там також знаходилася редакція католицького журналу „Więź”, головним редактором якого був Тадеуш Мазовецький (згодом 1980–1981 редактор тижневика “Солідарність”, а з 1989 року – прем’єр-міністр першого польського некомуністичного уряду). Саме колега з цього середовища попросив мене перекласти передмову до виданої в еміграції книжки “Погром в Україні 1972 року”. Я це зробила, це був мій перший великий переклад. Занесла його до редакції, тоді – фактичного штабу “Tygodnika Solidarność”. Невдовзі прийшов воєнний стан, і переклад, разом з усіма редакційними матеріалами, конфіскувала служба безпеки. Трохи пізніше я почала активно читати Василя Стуса, інших шістдесятників – Івана Світличного, Євгена Сверстюка. Завдяки Сверстюку (його блискучий есей “Іван Котляревський сміється”) я відкрила для себе Котляревського – він справив на мене величезне враження серед всього цього офіціозу, зі своїм живим словом. Також натрапляю на поезію Симоненка і багато читаю його, хоч загалом, зрозуміло, що його поезія досить посередня. Словом, це був для мене час відкриття незалежної української культури і перші перекладацькі спроби.
Якби мене хтось спитав – з якою конкретною метою я вступила на україністику і як я уявляла собі майбутнє після завершення навчання, то навіть не знала би, що відповісти. Тож важко дивуватися батькам, що були проти. Жодної української школи у Варшаві тоді не було, тож вчителькою української мови я не могла би стати. Уявити, що я буду викладати російську мову у школі як і передбачав мій диплом, я навіть в поганому сні не могла. Учні просто знущалися з вчителів російської мови, і відмовлялися вчити цю мову.
Пригадую одну історію, яка трапилась зі мною на п’ятому курсі під час дидактичної практики. За планом це мав бути місяць стажування у школі, і можна було би піти в будь-яку середню школу у Варшаві, бо ж всюди вивчали російську мову, але ні, я вирішила поїхати на стажування в український ліцей, в провінцію. Хоч власне тоді я вийшла заміж, ми були з чоловіком юним подружжям і не дуже хотілося їхати аж на місяць. Ну, тим не менше поїхала. Був жовтень 1984 року, мене поселили в гуртожитку, без телевізора, без радіо. Про те, що СБ вбило о. Єжи Попєлушка, я дізналася лише в дорозі назад, коли зустрілися з чоловіком. Отже, ретельно готуюся до цих уроків, хоч особливої тяги до вчителювання у мене нема. В рамках практики я також повинна була провести уроки не лише української, а й російської мови. З українською все йшло без проблем, хоч мій опікун, вихователь багатьох поколінь української молоді, Іван Співак, прекрасно розумів, що таланту вчителя в мене немає. Натомість опікункою для уроків російської мови призначили молоду вчительку, з якою я ще кілька років раніше вчилася разом в університеті. І от ця давня старшокурсниця дала мені завдання провести урок російської мови, головною темою якого є комсомол – ВЛКСМ. “Яке свинство!” – подумала я. Одна справа, коли таку “свиню” підсуває партійний чиновник, але тут – з середовища “своїх”, “наших”? Ну ні, в мене це так просто не могло пройти. Ясна річ, ні з ким не радилася, як вийти з положення, молодість та задерикуватість близько споріднені. І от проводжу цей урок, розказую учням якісь граматичні правила російської мови, даю багато прикладів з аж надто розлогими поясненнями, а потім кажу – от є тема нашого уроку про ВЛКСМ, я не встигла (підморгую учням), ви однак повинні запам’ятати, що це таке комсомол і що значить ця абревіатура. Повірте, мені довго не вдавалося запам’ятати повної назви і самої абревіатури, але є простий віршик, завдяки якому це завдання легко дається: «Возьми лопату, Копай себе могилу…» Ясно, що мене, юну практикантку, після цього “наставниця” спробувала приборкати і не допустили зарахування практики, але тут втрутився Іван Співак, який дав мені позитивну оцінку. Взагалі, в мене було багато щастя: за прояви непокори мене намагалися покарати неодноразово, кожного разу однак якась добра душа допомагала зам’яти справу і мене не вигнали з університету ні за цей жарт, ні за інші, дещо серйозніші антисистемні вилазки.
– Чи бували Ви в СРСР, студенткою?
– Так, за програмою навчання до 1980 року студенти україністики проходили місячне стажування в Києві. Так було аж до часів “Солідарності”, а точніше – до часу, коли на з’їзді “Солідарності” було схвалено послання до робітників Східної Європи з закликом до боротьби за робітничі права та право на вільні профспілки, яке викликало жорстку реакцію з боку Кремля: почалася хвиля організованого обурення робітників країн соціалістичного табору. Очевидно, було прийнято також негласне рішення обмежити контакти з польськими громадянами, внаслідок якого призупинено також і стажування польських студентів україністики в Київському державному університеті. Рік пізніше запроваджено нову форму стажування: семестр навчання у Москві, за вповні радянською програмою; от така форма чи то “перевиховання”, чи залучення до системи. Власне в той час, коли довелося й мені поїхати в Москву, я вже пережила шок воєнного стану. І от почався інший шок чи стрес від першого візиту до СРСР. Був початок 1983 року. Я від’їжджала без особливого ентузіазму (м’яко кажучи), але й без страху, з розумінням, що комуністки з мене, звісно, вже не зроблять, а цю країну треба таки побачити. Приїжджаємо з моїми однокурсниками туди, і мало не з першого дня розуміємо, що за нами стежать, в наших кімнатах, в той час, коли ми на парах, щодня відбувається шмон, включно з перевіркою постелі. Університетські заняття з російської мови – всього 5 пар протягом тижня – веде осетинець, до речі, єдиний приємний викладач, а вся решта – гидка комуністична індокринація, науковий комунізм, страноведение і все таке інше. Одна лекція з наукового комунізму мені запам’яталася дуже яскраво: велика аудиторія на сотню слухачів, за кафедрою доцент Манько: “период стройки социализма закончился в 1937 году”. Ну для мене цього було забагато. Я вийшла з лекції і більше на науковий комунізм ніколи не повернулася. Вирішила, що буде більше користі, коли в цей час приготую обід для моїх однокурсниць. Невідомо, чим би цей непослух закінчився, але я важко захворіла і мене відправили до Варшави.
На той момент я вже мала повністю сформовану політичну позицію. Незважаючи на це, без проблем закінчила навчання і отримала диплом з відзнакою. Ще на останньому курсі, майже водночас, мені запропонували стажування на кафедрі україністики та порівняльного літературознавства. Це мене окрилило, я нарешті повірила у власні сили. Щоправда, мало чого тоді розуміла в науці, але уявлялося мені багато. І працювала багато, не лише над науковими темами, передовсім вдосконалювала своє знання української, бо в рамках моїх обов’язків я вела заняття з української мови.
Крім того, в другій половині 1980-их я належала до кола молодої української інтелігенції, яка видавала журнал “Зустрічі”. Це було леґальне видання, хоч формою нагадувало нелеґальні – криза охопила також поліграфію. Папір поганий, друк жахливий, зате який азарт! Зміст, ясна річ, вимагав затвердження з боку цензури, окремого “українського” цензора не було, тому все перекладали польською мовою (працювали конвеєром). Дотепер з сантиментом згадую ці роки – не лише тому, що це молодість, а передовсім з огляду на вагу цього інтелектуального досвіду. Мозком “Зустрічей” був Мирослав Чех (згодом депутат до Сейму). Завдяки ньому більшість випусків мала високий інтелектуальний рівень, деякі з них започаткували дискусії навколо “важких питань”, зокрема націоналізму, українсько-єврейських взаємин, тощо. З 1988 року журнал потрапляв в Україну (завдяки студентам україністики, які стали знову їздити до Києва, не в Москву).
Було й товариське, і особисте життя. Я вийшла заміж 1983 року, три роки пізніше народився мій син. Побут забирав багато часу, бо не лише в політичному сенсі часи були достатньо непрості, а й в економічному, що означало постійну нестачу продуктів і безкінечні черги за будь-якими товарами, не лише харчами. Щоб купити молоко, треба було встати о шостій ранку. Купити пеленки – взагалі невідомо де; дитячий одяг переходив у знайомих з рук в руки. Але якось все встигала, очевидно тому, що мала багато мотиваційних чинників: любила студентів, любила бібліотеку. Протягом шести років я писала дисертацію на тему української барокової релігійної пісні, що стало дуже цікавим для мене науковим досвідом. Водночас це відкрило мені нові обрії.
– Як Ви обирали тему?
– В Україні на той час дослідження духовності знаходилися під забороною, отже, вибір теми з історії релігійної культури якоюсь мірою здавався мені очевидним моїм обов’язком перед українською культурою. Саме так я тоді думала, тепер значно скромніше оцінюю свої можливості, як щодо внеску в культуру, так і громадське життя, просто роблю те, що вмію і найкраще як вмію. Українська греко-католицька Церква існувала лише в підпіллі, до Польщі доходили лише уламки вістей про стан духовного життя в Україні. Про православне релігійне життя знали ще менше, бо не було жодних каналів інформації. Мене цікавило не лише сучасне релігійне життя, а і його витоки. Я конче хотіла переконати себе та інших, що боротьба комуністів з релігією приречена на поразку. Можливо, фраза Лапського “безбожний той, хто каже, що український народ безбожний” бриніла в моїй душі. Можливо, участь щонеділі у літургії і в парафіяльному хорі. Можливо тому, що моя сестра співала в молодіжному церковному хорі, а за нею і вся родина брала участь в концертах, потім вже й записах, а також історичній для нас події – прощі до Риму, де сестра разом з іншими хористами потрапила на аудієнцію до Папи Івана Павла ІІ – це так, начебто я там з нею була.
Феномен польського релігійного життя часів комунізму був для мене чимось очевидним, я в цьому виростала. Мої шкільні друзі, незалежно від того, ким були їхні батьки, військовими, чиновниками чи інженерами, ходили на уроки релігії, дехто був учасником руху “оази” (можна би знайти аналогію в “Українська молодь Христові”). Великою популярністю користувався „Tygodnik Powszechny” (католицький тижневик для інтелігенції). Я вже згадувала, що важливим місцем для мене був Клуб католицької інтелігенції. Великою подією стало для всіх обрання Кароля Войтили Папою. Невдовзі, на початку червня 1979 року відбулася і перша проща Івана Павла ІІ до Польщі. Навіть той, хто не був ревним католиком, вважав за справу честі взяти участь у молитві – чи на площі, чи перед екраном телевізора. Слова Папи “Niech zstąpi Duch Twój i odnowi oblicze ziemi. Tej ziemi!” стали закликом до віднови духовного життя.
Під час воєнного стану суспільна роль католицької Церкви тільки зросла. Це була єдина незалежна від держави установа, яка не лише отримувала закордонну допомогу, а й могла організовувати розмаїті зустрічі без дозволу влади. Можна сказати, що почасти польське культурне життя перенеслося в церковні приміщення, в яких відбувалися не лише вечори поезії, а й зустрічі зі знаковими постатями. До речі, перша літургія в інтенції польсько-українського примирення відбулися в парафії в Подкові Лесній під Варшавою, де парохом був о. Леон Канторський, а парафіянином–ініціатором – Богдан Скарадзінський, автор відомої книжки “Білоруси, литовці, українці – брати чи вороги?” (її перше видання, звісно, позацензурне, з’явилося 1983 року). Цю першу літургію відслужив разом з о. Канторським о. Йосафат – романик, тодішній генеральний вікарій грекокатоликів у Польщі та парох нашої варшавської церкви, унікальної краси та глибини людина, священик, який сформувався ще до війни. Участь мирян у таких заходах не вимагала особливої відваги, як скажімо, причетність до позацензурних видань, тому це було явище більш масове, ніж наприклад, нелеґальні перегляди фільмів – “Доктора Живаґо” чи “Przesłuchania”.
Про все це розповідаю так довго, бо саме такий був мій шлях до теми мого дисертаційного дослідження. Мене цікавило, як християнство закорінюється в простому народі, який був шлях до релігійної освіченості звичайних селян чи сільського духовенства. Почалося це для мене від колядок, а тоді я зрозуміла, що крім іконографії, символічне значення яких розуміли навіть прості люди, важливу роль у духовному житті відігравала й пісенна культура, яка прийшла в епоху бароко. Найбільшого поширення вона набула там, де прийнято унію. Інакше кажучи, барокові релігійні пісні – це така Biblia Pauperum, доступна кожному, навіть неписьменному селянину, релігійна освіта. Саме цим я хотіла дати відповідь на просте запитання: як так сталося, що протягом майже півстоліття радянській опресивній системі не вдалося знищити унійної церкви і як деякі практики, характерні для неї, виявилися більш тривалими, ніж Російська імперія, яка, до речі, поборювала не лише унію, а й характерну для неї обрядовість. Звісно, такої тези я не могла ставити в дисертації, але саме така була моя мета.
На це дослідження 1989 року я отримала двомісячне стажування від польського міністерства вищої освіти. Є в цьому парадокс: ще трималася комуністична система. Мене направили до Києва, хоч за логікою збірники релігійної пісні належали до унійної традиції, а отже, більш імовірно було знайти їх у львівських колекціях. Однак це був ще час повної централізації науки, крім того, польських громадян до Львова пускали дуже неохоче, ще менш охоче надавали їм доступ до архівних колекцій, про що я пересвідчилась на власній шкірі в одному з архівів (в Бібліотеці Стефаника та в Національному музею натомість мене зустріли доброзичливо).
Я подала документи на цю стипендію ще 1988 року, зразу після моєї першої подорожі в Україну. Познайомилася тоді, крім середовища дисидентів, з релігійною молоддю, яка молилася з рукописних молитовників. Я повністю поринула у цей світ, він був для мене настільки привабливим, що все в Україні, крім офіціозу, мені подобалося. Я від’їждала до Києва рік пізніше, у вересні 1989 року, у день, коли почав роботу перший польський післявоєнний некомуністичний уряд. Повернулася до Варшави в другій половині листопада. Уявіть, вся оксамитова революція відбулася, а я про це не знала! Зате добре знала одне: я була свідком народження нової незалежної України. Мало хто тоді вірив, що це станеться так швидко. Стала свідком і учасником масових демонстрацій у Києві та Львові (я туди поїхала, порушуючи правила перебування, за мною стежили, викрали навіть записну книжку, але це мене ані трохи не лякало, бо я бундючно вірила, що це люди вчорашнього дня). Найглибше я пережила відновлення УГКЦ, спочатку в русі вірян, потім під час літургії в Преображенській церкві у Львові, коли о. Ярослав Чухній, з благословення єпископа Володимира Стернюка, згадав у молитві Папу Івана Павла ІІ та митрополита Кир Мирослава, врешті весною 1990 року, коли завдяки масовим протестам та голодівці нарешті повернуто УГКЦ легальний статус в СРСР.
Бунт покоління
– Пані Олю, що пригадуєте зі свого спілкування з львівською молоддю, з творчих кіл? Ці середовища вирували наприкінці 1980-х великими надіями
– Так, це було надзвичайно важливими для мене – всі зустрічі з львівською незалежною інтелігенцією, зокрема, засновником клубу греко-католицької інтелігенції Іваном Гречком. Крім старшого покоління, зокрема дисидентів, однолітків моїх батьків, я познайомилася також з молоддю, “неформалами”. Наприкінці вісімдесятих було таке коло людей, які щодня приходили на каву в “Нектар” на Саксаганського, потім перекочували в “крапку” на Скельній – був такий ритуал, до якого я мала щастя на короткий, але пам’ятний час прилучитися. Там почалося знайомство з Ігорем Калинцем та його поезією. До цього кола належали й художники з львівського незалежного товариства “Шлях”, лідером якого був Юрко Бойко (коли ми розмовляли, Юрко був ще живий, нині згадую його зі щемом в серці), світочами “Кох-і-Кауфман” (Юрко Кох та Володимир Кауфман), а близьким другом став Петро Гуменюк. Завдяки ньому відкрився мені експериментальний Театр Леся Курбаса, який дотепер залишається обов’язковим пунктом відвідин Львова, хоч з того часу минуло майже 30 років, змінилося покоління акторів, і навіть його незмінний режисер Володимир Кучинський надає можливість новому поколінню поекспериментувати самотужки. У Києві шлях до літературних кіл відкрила мені Соломія Павличко, яскрава особистість, непокірна душа, дослідниця таких масштабів, що до її книжок та ідей звертаються й сьогодні, і покоління за неї молодші, хоч минуло 18 років від її трагічної смерті. Не менш важливою постаттю став для мене Микола Рябчук – і ця дружба триває вже майже тридцять років.
Одним словом, моє двомісячне стажування в Києві відкрило мені нові обрії, дало мені друзів на все життя. Його наслідком було й те, що я стала більше організатором, ніж дослідницею. Хоч дисертацію я захистила вчасно, то протягом 1990-их найбільше уваги я присвячувала розмаїтим політичним та культурним заходам. Якось вдавалося організувати і зустрічі з дисидентами, і музичні концерти, і театральні вистави, і художні виставки, не кажучи вже про поетичні вечори. Сьогодні в це важко повірити, але все це відбувалося без особливої фінансової підтримки. У нашому невеликому помешканні у спальному районі Варшави вирувало життя. Була в нас з чоловіком така гра: коли чули дзвінок домофону і слова “то ми”, намагалися вгадати, що це в нас за гості хороші будуть. Адже телефону ще не було. А всі знали, що ввечері точно нас застануть вдома, бо ж дитина мала, і має вчасно лягати спати. Здається, тоді наш син став “нічним Марком”, себто совою.
В середині 1990-их вийшли перші мої переклади книжок. Завдяки співпраці з іншими перекладачами та зацікавленню видавництва Świat Literacki видала антологію сучасної української літератури “Рибо-вино-кур”, збірки згадуваного вже Ігора Калинця, Василя Голобородька, добірку Олега Лишеги, перші книжки Юрія Андруховича (роман “Рекреації”, есеї “Ерц-рец-перц”. Крига скресла. З цього часу минуло 20 років, зараз зникло те упередження читачів та видавців, мовляв, “що цікавого може бути в українській літературі?”. Символічним завершенням цього періоду для мене була “Акція Січ Уяздовська” у січні 1999 року в найбільш престижному на той час місці у Варшаві – в Центрі сучасного мистецтва Замек Уяздовський, завдяки зичливості його директора, Войцеха Круковського, нині вже покійного. В її рамках відбулася виставка художників-експериментаторів, а також перша широка презентація молодого покоління українських поетів, в якій з легкої руки Юрія Андруховича взяли участь і Андрій Бондар, і Сергій Жадан, і Маріанна Кіяновська.
Початок 1990-их років – час глибоких змін, не лише економічних. Докорінно змінилися форми культурного і політичного життя. На зламі 1990-2000 з’явилися видавництва, журнали, інститути, фонди, які стали професійно займатися промоцією культури, і які проявили зацікавлення також презентацією української культури. Водночас НЕ з’явилася жодна українська установа, яка була би зацікавлена у промоції української культури за кордоном, особливо там, де виникло живе нею зацікавлення. Протягом 1990-их і до початку 2000-их посольство України трактувало питання культури або як п’яте колесо в возі, або намагалося використати це в політичних цілях. Українське міністерство закордонних справ навіть не пробувало створити інституції-аналогу Польському інституту, задля галочки призначило директора українського центру. Без бюджету, без приміщення, без ентузіазму – це була заздалегідь приречена на поразку установа. Я мріяла про те, щоб виникла така інституція, яка би цілеспрямовано і професійно представляла сучасну українську культуру. На жаль, так не сталося. У мене є довгий перелік проектів, які українська держава мала би реалізовувати в ділянці гуманітарної політики. Є одне просте пояснення такої настанови, відома фраза Кучми: “українська ідея не спрацювала”. Мене це обурювало, бо промоцією української культури за кордоном займалися зацікавлені українські культурні діячі як приватні особи, іноземні громадяни та установи, всі, лише не ті, які за означенням до цього покликані. Я долучалася в міру своїх можливостей до різних ініціатив – наукових, видавничих, культурних. Окремої уваги потребує питання польсько-українського примирення; я брала участь в ініціативах на різному рівні – від громадських чи освітніх, до публічних акцій.
При цій нагоді хочу згадати дуже важливу для мене особу, Богумілу Бердиховську, без якої ці починання би не відбулися. Нас поєднала справа польсько-українського примирення та зацікавлення етосом українського дисидентського руху. Разом ми видали книжку інтерв’ю з українськими дисидентами “Бунт покоління” (це розлогі, багатогодинні глибинні інтерв’ю, ми працювали над цією книжкою кілька років), в якій показали особистий шлях п’яти наших героїв від тоталітарної ідеології до демократичних чи ліберальних цінностей. Ми з Богумілою Бердиховською приготували не одну книжку, але саме праця над “Бунтом покоління” стала початком нашої глибокої дружби і взаєморозуміння.
Підсумовуючи, період 1990-их років, був для мене передовсім часом культурної та громадської діяльності.
– З чим Ви увійшли у міленіум? Розкажіть трішки більше про те як писалася книжка “Прощання з імперією”, і чому.
– На зламі 1990-2000-их я долучилася до Міжнародної школи гуманітаристики Інституту “Artes Liberales”, яка була спрямована на підтримку розвитку молодих гуманітаріїв у Східній Європі. Я прийшла туди з проектом семінарів, адресованих до молодих перекладачів з Польщі, України, Білорусії та Росії. Ми здійснювали цей задум спільно з Адамом Поморським, видатним польським інтелектуалом і перекладачем, президентом польського ПЕН-Клубу. Завдяки йому це було інтелектуальне свято не лише для “учнів”, а й для “майстрів”. За кілька років виникло прекрасне середовище. Я щиро вболіваю за успіх кожного з них зокрема і всіх разом.
В мене була тоді досить висока позиція як україністки, з огляду на багатогранність досвіду. Однак з формального погляду я все ще була кандидатом наук, а отже, не була т.зв. самостійним науковим працівником, бо не захистила докторської (габілітації). Погодьтеся, в сорок років людині, яка має статус наукового співробітника, необхідно вирішити – залишатися в науці чи шукати іншу роботу. Для мене важливою складовою моєї ідентичності було викладання. Після того, як я пішла з україністики 1997 року і стала працювати в Польській академії наук, мені цього дуже не вистачало. Міжнародна школа була дуже інтенсивною роботою, але відбувалася періодично, тож виникло питання повернення в університет. Я знову стала викладати, на цей раз в рамках міжфакультетських гуманітарних студій, підготувала авторські курси, в яких брали участь зацікавлені студенти. Один з них мав назву “Україна між Сходом і Заходом”, в рамках якого ми аналізували українські дискусії про ідентичність, які велися протягом ХХ століття. Мене цікавили інтелектуальні дебати та їхня історія, наскільки підходи змінювалися, як вони залежали від історичних обставин та ідеологічної настанови. Це вже не було “чисте” літературознавство, як ще з певною натяжкою можна було класифікувати мою кандидатську дисертацію; це й не культуролоґія, і тим більше не політологія чи історія політичної думки. Я тоді не задумувалась над “дисертабельністю” моєї теми, адже вона не вкладалася в рамки традиційних дисциплін.
Отже, я готувала свою докторську дисертацію, присвячену найновішим дебатам про українську ідентичність першого десятиліття незалежності. Найбільшим випробуванням при написанні цієї книжки було збереження рівної дистанції до аналізованих текстів; адже їхніми авторами були мої колеги і друзі. Завершити її допомогло отримання стипендії ім. Юджина та Деймел Шклярів в Українському науковому інституті Гарвардського університету. Перебування в УНІ, спілкування з такими знаменитостями, як Роман Шпорлюк та Григорій Грабович, з колегами “шкляристами” (передовсім з Тамарою Гундоровою, Володимиром Кравченком та Володимиром Куликом) та “яциками” – Борисом Тарасюком і Сергієм Плохієм, з гостями семінарів по понеділках, зокрема Тімоті Снайдером, справило на мене величезний вплив, окрилило, я почувалася як риба в воді, нарешті знайшовши наукове середовище. В результаті протягом року я завершила свою докторську і видала “Прощання з імперією” (2003). Ця книжка отримала кілька нагород, витримала кілька видань, з’явилася також українською мовою і дотепер залишається найчастіше цитованою моєю працею. Успіх книжки мав для мене також інший вимір: додав не лише читачів, а й ревнивих недругів. В результаті довелося піти з університету.
Невдовзі після захисту докторської я прийняла пропозицію дипломатичної роботи в Києві; стала першим радником у справах культури і науки. Це рішення не видається логічним з точки зору академічної кар’єри, але з погляду громадської моєї пасії воно мало великі переваги. Я отримала, незрівнянні з дотеперішніми, можливості реалізації різних ідей. Протягом 2006–2010 років, завдяки розумінню тодішнього польського посла Яцека Ключковського, вдалося втілити безліч проектів. Частина з них продовжує існувати дотепер і користується незмінною популярністю, зокрема, конкурс імені Єжи Ґєдройця на найкращі маґістерські та кандидатські роботи, присвячені Польщі та польсько-українським взаєминам, зустрічі випускників стипендіальних програм, відкриті лекції створеного з моєї ініціативи Центру польських та європейських студій при Києво-Могилянській Академії. Інша частина не отримала продовження, як наприклад діалог істориків та спільні виставки, присвячені історичним конфліктам, тому що забракло і доброї волі, і політичного розуму.
Після завершення дипломатичної служби я залишилася в Києві. Саме йде дванадцятий рік, я вже не лише варшав’янка, а й киянка (усміхається). Люблю Київ не менш, ніж Варшаву та Львів, рідне місто моєї мами.
– Пані Олю, Ви викладаєте зараз одночасно у Могилянці і у Варшавському університеті, а також керуєте спільною магістерською програмою. Як оцінюєте найновіші реформи в українських університетах? І як оцінюєте студії українсько-польських взаємин в Україні?
– Я не спеціаліст в ділянці реформи вищої освіти, можу лише поділитися загальними міркуваннями на основі поточного спостереження. Спочатку однак скажу про головну настанову: поняття академічної свободи та університетської автономії для мене не мантра, яку бездумно повторюють, воно має для мене конкретне значення. Вважаю, що допоки університет залежний від рішень міністерства, не може бути мови про університетську автономію. Спускання згори квот (т.зв. держзамовлення), загальна стипендіальна система – все це не конкурентно спроможна система, де виграє той, хто пропонує краще співвідношення ціни та якості, а той заклад, який знаходиться вище в розподільнику. Щодо останніх реформ, то свобода вибору курсів постраждала, а скорочення кількості годин навчання довело до появи патологій у нарахуванні навантаження. Залишилися на попередньому рівні старі проблеми корупції, плагіату, академічної нечесності (зокрема, написання робіт будь-якого рівня на замовлення – масове явище, судячи не лише по оголошеннях на кожному стовпі). В результаті маємо масовий відтік молоді, яка “голосує ногами”. І не треба себе обманювати, не йдеться тільки про втечу перед війною, в країни з кращими економічними умовами. Йдеться про хвору систему, яка потребує негайного лікування, інакше система лишиться, але гарних студентів не буде.
– Чим Ви займаєтеся зараз, і що плануєте робити у найближчі роки?
– (Сміється) Я мрію про пенсію, але можливо це просто синдром викладача наприкінці року. Звісно, це трохи жарт, але в кожному жарті є доля правди. Якщо раніше я мислила себе більше викладачем, ніж дослідником, то зараз відчуваю навпаки. Я ніколи не була кабінетним вченим, бо склад душі не такий, і я завжди влажу в якісь публічні активності. З іншого боку, те, що я зараз роблю – ця спільна магістерська програма Центру східноєвропейських студій Варшавського університету і трьох українських університетів: Києво-Могилянської академії, Прикарпатського університету ім. Василя Стефаника та Острозької Академії – вимагає постійної уваги. Що далі, то це все важче дається. Життєвих сил менше, ніж коли мені було 30, 40 або навіть 50 років. Тому я дедалі частіше починаю задумуватися про те, що для мене найголовніше. Зрозуміло, що крім уваги до публічного життя, участі в дискусіях, в моєму віці все ж таки головне висловити те, що можу сказати тільки я – не з огляду на якісь унікальні здатності, а специфічний досвід і пов’язану з цим чутливість до певних проблем. Я розумію, що мені не світить жодна академічна відпустка, як це буває на Заході, тому доведеться поєднувати університетські обов’язки викладача та координатора програми. На жаль, це не пришвидшує писання.
– Чи маєте Ви на увазі, що роздумуєте про те, щоб піти з викладання?
– Все частіше над цим задумуюся, але для цього треба дочекатися надійної особи, того, кому можна передати бодай частину моїх обов’язків. Якщо йдеться про ”творчі плани”, то є кілька проектів: дослідження про повоєнну політику пам’яті, видання документальної серії, присвяченої міжвоєнному двадцятиліттю, деякі популяризаторсько-освітні задуми, спрямовані на розрядження напруженої зараз атмосфери у польсько-українських взаєминах. Перший з них повністю науковий, який має на меті показати, як і чому стиралася пам’ять про війну на території України, зокрема пам’ять про знищення євреїв, про національно-визвольну боротьбу. Одну статтю на цю тему я опублікувала ще 2016 року: вона присвячена маловідомій письменниці Ользі Дучимінській. У мене багато прикладів, але для цілісної композиції не вистачає певних фрагментів, і я не певна, що їх знайду. Проте навіть якщо не знайду, то сподіваюся, що можна буде й без цього завершити книжку, а хтось колись може знайде ці недоступні на разі документи. У цьому дослідженні хочу показати, як тексти культури (або їхня відсутність) стають частиною великого механізму. Інакше кажучи, хочу показати механізми маніпуляції суспільством на дуже конкретних прикладах.
Цей проект – чергова спроба перейти власні обмеження, вийти за межі простору, де я почуваю себе комфортно, оскільки йдеться також про авторів, які писали на їдиш і творили окреме культурне середовище. Бачите, якось так склалося, що кожна моя книжка – з іншої ділянки: спочатку це було бароко XVIII століття, потім 1960-1970–ті роки (“Бунт покоління”), або міжвоєнний період (антології “Пролог, не епілог”, “Степова леґенда”, почасти – “Між літературою і політкою”). Потім тема, якої я завжди уникала — про війну (“Відвага і страх”). Фактично я міняла не лише поле досліджень, а й спеціальність: від філолога до історика, від перекладача до культурного антрополога.
– Очевидно, цей Ваш проект – дуже на часі, зважаючи на те як мало опрацьованого наративу про Голокост в гуманітарній, соціальній науці, в літературі, в мистецтві.
– Я не хочу ідеалізувати Україну і її теперішню ситуацію. Україна зараз на роздоріжжі, і ситуація може скластися по-різному: може виникнути повністю модерне та відкрите суспільство, але, якщо переможе страх, може статися й навпаки. Парадоксально, але цим відкриттям на інші наративи та етноси, Україна відкриває свою історію, це початок процесу творення відкритого суспільства. Однак війна – за логікою – сприяє наростанню націоналізму. Якщо, не дай Боже, Україна піде цим шляхом – загине демократія, а отже частина сучасної української ідентичності. Вірю, що так не станеться, що Україна відкриється по-справжньому.
Розмовляла Світлана Одинець.
_______________________________________________
Олександра (Оля) Гнатюк (1961) — польська дослідниця в галузі українознавства, перекладачка та популяризаторка української культури, професорка Варшавського університету і НаУКМА. Лауреатка нагороди їм. Антоновичів (2010), нагороди журналу Ї за інтелектуальну відвагу (2010), ордену Polonia Restituta (2012). Почесна докторка Прикарпатського університету (2015).
У 1992 році здобула ступінь кандидата філологічних наук, захистивши дисертацію на тему «Українська барокова релігійна пісня». В 1997—2006 рр. була доценткою, з 2010 р. – професоркою в Інституті Славістики Польської Академії Наук. З вересня 2001 до березня 2002 стажувалася в Українському науковому інституті Гарвардського університету. У 2004 — здобула ступінь доктора наук (габілітація) за монографію «Прощання з імперією. Українські дискусії про ідентичність»; ця книга отримала нагороду ім. Єжи Ґєдройця (2004) та нагороду Східного огляду (2004) і була перекладена українською мовою у 2005 році. У 2006-2010 рр. працювала першим радником з питань культури й науки посольства Польщі в Україні. З жовтня 2010 року керує спільною магістерською програмою Національного університету “Києво-Могилянська академія” та Варшавського університету. Членкиня польського та українського ПЕН-клубів.
Книжки українською мовою: “Українська барокова духовна пісня” (1994); “Бунт покоління. Розмови з українськими інтелектуалами” (Київ: Дух і Літера, 2004; у співавторстві з Богумілою Бердиховською); “Прощання з імперією. Українські дискусії про ідентичність” (Київ: Критика, 2005); “Польсько-український діалог: часопис KULTURA та його спадщина. До сторіччя Єжи Ґедройця” (Університетські діалоги, № 1, 2007); “Між літературою і політикою. Есеї та інтермедії” (Київ: Дух і літера, 2012); “Відвага і страх” (Київ: Дух і літера, 2015). Видала в Польщі збірки поезії Ігора Калинця, Василя Голобородька, есе та повісті Юрія Андруховича та «Історію України» Наталії Яковенко. Живе і працює у Києві та Варшаві.
