Цьогорічною платформою для дискусій з історії євреїв України, що організовані «Центром дослідження міжетнічних відносин Східної Європи» (Харків) стало м. Рівне. Міжнародна наукова конференція, яка стала щорічною, зібрала в цьому місті 3-5 вересня 2018 р. експертів та молодих дослідників з різних регіонів України, яких об’єднала, згідно категорії, яку свого часу запропонував М. Феллер, україноюдаїка. Саме вона визначила тематичний вектор учасників форуму: вивчення історії євреїв у мультикультурному просторі.
Ймовірно, можна стверджувати те, що «Центр дослідження міжетнічних відносин Східної Європи» торує шлях, який свого часу був започаткований Леонідом Фінбергом та його однодумцями: низка конференцій під спільною назвою «Єврейська історія та культура в Україні». Проте, на відміну від учасників вищеназваних заходів, цільова аудиторія з якою працюють харків’яни – молоді дослідники.
Перший такий форум, що організований Центром, відбувся в 2011 р. Участь у ньому, як і в подальші роки, брали молоді дослідники зі Східної Європи (України, зокрема) та знані фахівці в царині єврейських студій з Європи, Ізраїлю та Північної Америки.
Цьогоріч харків’яни запросили в співорганізатори конференції «Центр студій політики пам’яті та публічної історії «Мнемоніка», а підтримку «Центру дослідження міжетнічних відносин Східної Європи», як ініціатору наукового форуму, надали «Українсько-єврейська зустріч» (Канада) та «Центр Леоніда Нєвзліна» з вивчення російського та східноєвропейського єврейства (Ізраїль).
Формат заходу, що відбувся в Рівному, можна охарактеризувати як площадку, на якій молоді дослідники оприлюднювали свої наукові здобутки задля того, щоб вислухати їх оцінку експертами – фахівцями, які є визнаними авторитетами в царині історії (Я. Грицак) чи в її окремих темах: А. Гофмайстер (Мюнхен, Німеччина), Ю. Радченко, А. Харченко, Л. Москалець та М. Гон. Таким чином, йдеться не про конференцію в звичному форматі для багатьох представників українського наукового середовища, а про таку її опцію, коли експерти дають оцінку озвученим концептуальним положенням, тим самим підказуючи доповідачам здобутки й слабкі місця їхніх досліджень.
Цей факт додає оптимізму. Адже, враховуючи низку імен молодих дослідників (як, наприклад, львів’янина А. Усача чи киянки Н. Уфімцевої) маємо підстави стверджувати, що україноюдаїка не замкнулася іменами тих, хто стояв у її витоків (М. Феллер, Я. Хонігсман, С. Єлісаветський, В. Меламед та ін.) і продовжує працювати над цією темою (напр., Ж. Ковба). Хай і нечисленні, проте захищені останніми роками дисертації, публікації молодих дослідників з історії та культури євреїв України – промовисте свідчення того, що напрям, який виник у часи горбачовської «перебудови» продовжує розвиватися. Опосередковано це підтверджується й півсотнею заявок на участь у науковому форумі, який є предметом нашої рефлексії.
Своєрідним майстеркласом, який запропонований організаторами учасникам конференції, стала лекція др. Алексіса Гофмайстера, присвячена (не)етнічним аспектам чотирьох міських просторів у пізньоімперських Ризі, Салоніках, Трієсті та Одесі (з цією лекцією можна ознайомитися на сайті «Центру дослідження міжетнічних відносин Східної Європи»).
Безпосередньо ж конференція включила п’ять робочих панелей, скомпонованих за хронологічним та проблемним принципами: «Євреї українських земель у довгому ХІХ столітті», «Голокост: пам’ять та наративи», «Єврейське населення Другої Польської Республіки», «Текстові джерела з єврейської історії» та «Насильство та євреї у короткому ХХ столітті».
Прикладом високопрофесійного дослідження молодого покоління істориків є виступ Н. Уфімцевої на тему «Єврейські друковані книги як джерело до історії єврейських громад». Значимість її розвідки очевидна: адже, по-перше, західні та ізраїльські дослідники лише нещодавно почали зосереджувати увагу саме книжковим зібранням та їхнім читачам, а по-друге, в Україні наразі немає досліджень з вивчення культури читання та користування книгами членами єврейських громад наприкінці XIX – на початку ХХ ст. Принагідно зауважимо, що реалізація такого дослідження вимагає комплексної й всебічної підготовки дослідника: необхідними є не лише знання основ юдаїзму, єврейської культури та історії, але і мови (при цьому знання сучасного івриту недостатньо, слід бути обізнаним із мовою сакральних текстів і системою абревіатур). Для класифікації кожного окремого видання критично важливим є вміння орієнтуватись у жанрах релігійної літератури.
Н. Уфімцева зосередила свою увагу на єврейській громаді Кам’янця-Подільського. Вона вперше уклала повний бібліографічний список друків, що входять до складу зібрання. Їх цінність визначається тим, що вони, згідно висновку історикині, є голосом самої громади, її свідченням зсередини. Дослідниця також проаналізувала жанровий склад, виявлено систему провенієнцій (шрифтових екслібрисів та рукописних позначок), згідно яких визначено, що майже всі книги до певного часу належали різноманітним релігійним установам міста чи були у персональній власності.
В обговоренні цієї, як і інших доповідей, прозвучали думки експертів, які влучно характеризують пріоритети в наукових розвідках з україноюдаїки: фіксація уваги на подіях ХІХ – першої половини ХХ ст. Це, зрозуміло, не в останню чергу зумовлено проблемами опрацювання тих історичних джерел, які написані їдишем та івритом.
Серед тематичних блоків, які визначилися з доповідей учасників – участь євреїв у розвитку економіки. Так, О. Козакевич оприлюднила результати вивчення діяльності євреїв Галичини на зламі ХІХ – на початку ХХ ст. як виробників текстилю, Ю. Руденко – у функціонуванні поштово-телеграфних інституцій Правобережжя пореформового періоду, Т. Водотика проаналізувала один із прикладів успішного розвиток сімейного бізнесу. Остання, власне, представила свої здобутки із царини персоніфікації минулого: вона розкрила шлях у бізнесі Х. Кагана, який пройшов шлях від посередника у торгівлі гасом до власника нафтової компанії. Назва її доповіді – «Від посередника до власника вертикально інтегрованої компанії» відображають оцінку дослідницею досвіду роботи цього підприємця. Становлення й розвиток бізнесу Х. Кагана Т. Водотика дослідила на тлі однієї з тенденцій в тодішньому розвитку економіки на Заході, де сімейні фірми не були поодинокими (Ротшильди, Моргани, Рокфеллери).
На відміну від Т. Водотики, О. Козакевич вивчила обрану проблему на макрорівні. Позитивом її доповіді була не стільки констатація частки єврейської складової у виробництві текстилю в Галичині тощо, а представлення свого розуміння досягнення такого статус-кво – розвиток мистецько-професійної освіти. Йдеться про львівське «Товариство ремісничих майстерень для єврейської молоді», коломийську «Жіночу працю», самбірську школу для єврейських дівчат фундації Готтфельфа та інші. «Після закінчення таких закладів, висновувала доповідачка, – єврейські жінки отримували свідоцтва про певний фаховий рівень та можливість започаткувати власний бізнес».
Серед доповідей, які зацікавили учасників форуму, – роздуми І. Левчук щодо ролі єврейських жіночих організацій у боротьбі з антисемітизмом у міжвоєнній Польщі. Структура її роздумів була такою: розвиток неурядових жіночих організацій різних націй у Другій Речі Посполитій, здобуття жінками політичних прав, процеси емансипації. Доповідачка визначила спільне в діяльності українських, польських та єврейських жіночих організацій (зокрема, піклування про сиріт, породіль, сприяння набуття жінками професійних навичок) і на цьому тлі розкрила один із ракурсів роботи частини тих товариств, які, здійснюючи різновекторну діяльність, з-поміж іншого – брали участь у боротьбі з дискримінацією на національному ґрунті. Як стверджувала І. Левчук, ця боротьба реалізовувалася в двох напрямках: супроти антисемітизму в нацистській Німеччині та міжвоєнній Польщі, суспільно-політичне життя в якій у другій половині 1930-х рр. виявилося означеним дискримінацією недомінуючих груп за національною ознакою.
Ще одна проблема, яка привернула увагу учасників конференції, – проблема біженців-євреїв з Російської імперії, котрі залишали її після погромів 1881–1882 рр. О. Чеботарьов, який артикулював її, обстоював думку про те, що, «…вписуючи біженців до контексту глобальної міграції зі Східної Європи на Захід, можна прослідкувати на яких відрізках мігрантської подорожі функціонують категорії «біженці від погромів», «переслідувані царські євреї», а на яких євреї стають звичайною частиною масового руху людей». Доповідач запропонував своє бачення особливостей єврейської міграції у порівнянні з іншими спільнотами, які так само, як і євреї, залишали пізньоімперську Центрально-Східну Європу.
Не ставлячи собі за мету переказати виступи всіх учасників конференції, а їх було біля двадцяти, відзначимо виступ С. Телухи «Травматична пам’ять: приклади Голокосту та Чорнобилю (слідами біографічних наративів)». Таку, будьмо відверті, несподівану постановку питання вона обґрунтувала так: «Трагедія Голокосту надала потужну базу вивчення травми, її різновидностей, маркерів, механізмів та сигналів. Чорнобиль сьогодні є більш сучасною трагедією в житті людства, та висвітленою лише з боку екологічних чи медичних наслідків. Усвідомленням психологічних наслідків Чорнобильської катастрофи, травм які живуть більше 30 років в серцях та душах переселенців та ліквідаторів ще попереду».
Зрозуміло, спроба поставити на один щабель дві, скажемо так, різні за походженням колективні травми викликали дискусію як серед експертів, так і учасників конференції. Серед них виявилися як ті, хто вважав запропонований С. Телухою ракурс перспективним, так і ті, на чий погляд він є не коректним. Обґрунтування ж учасницею конференції знаходимо в її судженнях: «Природа травми Голокосту та Чорнобилю різна. Голокост був спланованим людиною злочином проти людства, Чорнобиль – спонтанна аварія, некерована ззовні, проте обтяжлива тоталітарною системою зсередини, яка вплинула на життя сотень тисяч людей та мала екологічні наслідки світового масштабу». Ще важливішими бачаться нам такі міркування С. Телухи: «У розмові про травму Голокосту та Чорнобилю мова не йде про співставлення умов здобуття травми чи порівняння наслідків, мова йде про вплив на людину, зміну її життя та переосмислення пам’яті про наше минуле».
На конференції прозвучало чимало багатих наративом доповідей. Проте часто-густо експерти дорікали доповідачам зловживанням переказування фактажу, своєрідного «застрягання» в ньому. Промовистим у цьому контексті є питання, яке задав кільком доповідачам проф. Я. Грицак: «so what?». Поруч із підказками з царини історіографії тих чи інших тем, імовірних ракурсів проблем, які не були враховані доповідачами, питання Я. Грицака засвідчило слабкі сторони роботи окремих дослідників: недостатній рівень концептуалізації.
Критичні зауваги, які звучали в час проведення конференції, – один із її здобутків. Адже форум не перетворився в механічне ознайомлення присутніх з тими чи іншими текстами, занурення в промови. Це був майданчик діалогу, на якому молоді історики/ні представили партитури своїх студій експертному середовищу. Користь такої співпраці безсумнівна.
Складовою конференції стала презентація наукових часописів. Зокрема, «України модерної» – тематичне число за 2017 р. із заголовком «Єврейські історії українських теренів». Часопис презентували Л. Москалець та Я. Грицак. Перша охарактеризувала основні публікації цього випуску (зокрема, статті, що присвячені проблемі Голокосту), а другий привернув увагу учасників презентації на потребі якісних рецензій на монографії, дискусій про останні у форумах – складової наукових часописів, які суттєво визначають їх науковий рівень.
________________________
Наталія Івчик – історикиня, кандидатка історичних наук, голова Правління ГО «ЦСПП «Мнемоніка». Коло наукових інтересів: політика пам’яті, етнополітичні процеси, історія геноциді, жіноча історія. У 2012 р. захистила дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидатки історичних наук за темою «Польське та єврейське питання у політиці царизму на Правобережній Україні (друга половина 1850-х – початок 1880-х рр.)».
