«В нас не було ненависті до Радянського Союзу, хоч ми й не мали до нього симпатії»
– Коли Ви відчули зацікавлення радянською історією чи російською історією?
– Я думаю, це сталося в старших класах. Я була не просто зацікавлена – я була майже одержима усім російським, а все тому, що читала російську літературу і слухала російську оперу. Але головну роль відіграла література – Достоєвський цілковито зачарував мене! То ж ще до закінчення школи я прочитала усю літературу Золотого віку, яка була перекладена англійською. Правда, тоді я думала, що це буде лише моє зацікавлення, бо російська мова є дуже складною. Але потім хтось таки переконав мене вивчати російську, і я почала її опановувати у коледжі. Це було важко, але можливо, і врешті-решт я з цим впоралася.
– Чи є у Вас якесь слов’янське коріння?
– Ні, на відміну від багатьох моїх колег, у моїй родині не було слов’ян. Родина моєї мами має німецьке походження, батькова родичі – італійці. І ніхто з них не був комуністом. Я взагалі не знала комуністів. Водночас ніхто не був дуже антирадянським чи антикомуністом. Покоління моїх батьків було значною мірою сформоване Другою світовою війною, то ж коли вони говорили про ворогів, то йшлося насамперед про німців і японців, попри те, що моя мати була німкою. Тобто, в нас не було ніякої ненависті до Радянського Союзу, хоч ми й не мали до нього симпатії. Все ж головними ворогами залишалися ці дві групи. Коли я була дитиною і ми грали у «війну», то ми завжди воювали з німцями і японцями, а не з радянськими.
– Але ж то був період Холодної Війни, чи це не вплинуло на Ваше ставлення до СРСР?
– Так, але все це тоді здавалося таким далеким… Холодна війна зачепила нас лише під час Карибської кризи (1962). Нас тоді всіх відрядили зі школи, і мені це здалося надзвичайно захопливим, бо ж ми діти насправді не розуміли, що відбувається. Тоді в США проводили такі ядерні вишколи, коли нас вчили ховатися під стіл у разі атомної війни.
– То ж коли Ви вступили до коледжу, Ви мали намір вивчати російську культуру?
– Ні, я вирішила стати психологом, бо спершу я боялася вивчати російську мову – вона видавалася мені надзвичайно складною! Лише коли я набралася відваги вивчати російську, я подумала, що може й справді я могла б займатися чимось, що дотепер настільки захоплювало мене. Я хотіла б вивчати літературу, але відчувала, що для цього мені потрібне було таке розуміння російської мови, яке є лише у її носіїв. Таким чином я прийшла до історії.
«Найважливішими були мої російські вчителі»
Спочатку я була дуже зацікавлена періодом Московського царства і хотіла вивчати XVII століття – прекрасне, захоплююче, сповнене жахливого насильства XVII століття. Тоді я навчалася в Барнард Коледж, жіночому підрозділі Колумбійського Університету. В той час Шейла Фіцпатрік (Sheila Fipatrick) була там молодою професоркою. Я почала слухати її курси і дуже зацікавилася радянською історією, яку раніше вважала страшенно нудною у порівнянні з заглибленням у давніші періоди російської історії. Та я не одразу взялася до радянської історії – спочатку мене зацікавила російська соціал-демократія. Проте я швидко усвідомила, що існує аж надто багато праць на цю тему в англомовній історіографії. Тому я вирішила досліджувати щось радянське і зупинилася на темі «25-тисячників», яких було скеровано з міст у села. Це було цікаве явище, яке пов’язане з питанням соціальної підтримки Сталіна з боку мешканців міст. А коли я простежила цих робітників до сіл, я зацікавилася, що відбувалося у тих селах. Отже, я зацікавилася селянством – і це докорінно змінило мою дослідницьку спрямованість, бо дві наступні роботи були повністю про селянство. Це дуже відрізнялося від моїх попередніх зацікавлень. Первісно, під впливом Шейли Фіцпатрік, я була заінтригована питаннями соціальної підтримки. Звісно, у той час ми всі переймалися тоталітарною моделлю та ідеєю про те, що нема суспільства, нема ніякої соціальної дієздатності (social agency). Тоді нам хотілося створити щось на кшталт соціальної історії. Університет Прінстон був добрим місцем для таких студій. В Колумбійському Університеті було чимало професорів, які читали курси з російської історії і культури, то ж я обирала головно їх. У Прінстоні, натомість, де істориків Росії було мало, пропонували більше курсів з теорії і методології історичних досліджень. Це допомогло мені краще зрозуміти, що таке соціальна історія.
– Кого Ви вважаєте своїми Вчителями з історії, тими людьми, які мали найбільший вплив на Ваш професійний розвиток?
– Звісно, Шейла Фіцпатрік була важливою на певному етапі в сенсі мого історіографічного спрямування. Проте найважливішими були мої російські вчителі. Зокрема, Маріна Хазанова – викладачка, яка приїхала на час літнього семестру до Колумбійського Університету. Хоч вона була насправді російською єврейкою, але була шалено закохана в російську культуру і знала про неї абсолютно все! Саме вона познайомила мене зі своїми друзями в Росії, які відтак стали моїми друзями на десятиліття. Я справді довідалася дуже багато від неї. Також моя добра подруга Зоя Орлова, яка була подругою Марини, яка як ніхто інший знає цю країну. Вона завжди казала – навіть після того, як я опублікувала книжку – «Ця історія не буде достовірною, поки ти не потрапиш на північ Росії». То ж я поїхала на Північ. І ця подорож виявилася дуже продуктивною – моя третя книжка ґрунтується на архівах з півночі. І там також дуже красиво, бо [Друга світова] війна туди не дійшла і там збереглися прекрасні старовинні церкви, в тому числі дерев’яні.
«До нас, як іноземців, було особливе ставлення»
– Чи могли б Ви розповісти про свою першу дослідницьку поїздку в Росію?
– Вперше я поїхала в Росію як дослідниця у 1981-82 академічному році. В той час єдиним способом для американки робити дослідження в Радянському Союзі була участь в офіційній програмі наукового обміну. Отже, я поїхала на рік як стипендіатка програми IREX. Я твердо вирішила потрапити в архіви, хоча й розуміла, що на той час відносно мало матеріалів було розсекречено. Протягом трьох місяців я працювала лише в бібліотеках, в різний спосіб добиваючись права доступу до архівів. І врешті-решт мене таки пустили в архіви, де я провела кілька місяців. Там призначили людину, яка переглядала справи перед тим, як мені їх видавати – та особа мала пересвідчитися, що я не отримаю нічого такого, що мені не належить бачити. Проте я все ж отримала деякі матеріали, які їхня політика не передбачала мені надавати, зокрема, про насильство під час колективізації. Проте в якийсь момент вони перестали видавати мені матеріали, то ж я повернулася в бібліотеку. Але це було корисно, бо я отримала деякий досвід праці в архівах. Раніше, у США, влітку перед моєї поїздкою в Росію мені пощастило працювати з емігрантом архівістом і бібліотекарем, який розказав мені про «дєлопроізводство» і архіви, він навчив мене, як розуміти інституції і те, як вони архівують свою документацію. І це було надзвичайно цінним для мене, бо допомогло розібратися, як і що саме шукати в архівах. До нас, як іноземців, було особливе ставлення і лише дуже мала частина документів була доступна. Я працювала у читальному залі для іноземців, який ніколи не був заповнений, хоча здається був розрахований на 12 осіб. Ми не мали права працювати у сховищах, нам також не дозволяли користуватися буфетом, то ж ми їли свій ланч просто над документами, ризикуючи їх заплямити. Ми не могли нічого копіювати, лише робили письмові нотатки, і це добре! Я ніколи не практикувала витрачати весь свій час на копіювання, щоб потім привезти ті копії додому і ніколи більше їх не відкривати. Навіть у моїх нещодавніх дослідженнях в Архіві СБУ в Києві, де ми робимо чимало копій, я завжди намагаюся тримати баланс – фотографувати, але також читати і робити нотатки.
– То чи Ви вважаєте той перший візит у Росію продуктивним, незважаючи на обмеження у доступі до документів?
– Це було продуктивно лише до певної міри. Вже коли я почала працювати над моєю другою книжкою про селянський опір, я дісталася до дуже цікавої інформації. Я працювала в РГАЕ (Российский государственный архив экономики), з архівами «Наркомзема». Це дуже багатий архів, зокрема щодо селянства, і працювати там було дивовижно! У них також є експерти – люди, які справді знають ці документи. Тоді ж у 1990-і я познайомилася з [Віктором Петровичем] Даніловимта його колегами, і ми створили проект «Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание». До певної міри, образно кажучи, це була моя друга дисертація, коли я насправді навчилася працювати з архівами. Мушу сказати, я здобула величезні знання, працюючи з Даніловим, [Миколою Олексійовичем] Івніцьким, [Іллєю Євгеновичем] Зєлєніним, [Юрієм Олександровичем] Мошковим і також деякими справді чудовими архівістами. Утім, вони також тоді вчилися, бо це був період розсекречення документів, то ж і вони вчилися дивитися на архіви в інший спосіб та здобувати нову інформацію. Тоді Данілов вибив для нас дозвіл на публікацію документів з архівів ФСБ. Мене туди не пускали, лише його, але там був ксерокс, який він міг використовувати, то ж він робив копії і приносив нам. Згодом, багато років по тому, після смерті Данілова, коли ми зібралися вшанувати його пам’ять, одна працівниця з архіву ФСБ сказала, що той архів був «службовий», і вона сама опанувала цей архів завдяки Данілову, від якого навчилася правильно ставити питання під час пошуку документів. І хоча він не мав повного доступу до архівів, він дуже багато в них працював (не лише у центральних, але особливо в регіональних), то ж він про них дуже багато знав. Отже, то був надзвичайно плідний період упродовж 1990-х років.
«Мене дуже вразили і надихнули ці жінки, які боролися»
– Одна з Ваших перших наукових публікацій – стаття про «бабські бунти» (1986), тобто про масові протести жінок-селянок проти насильницької колективізації. Чому Ви вирішили зосередитися на цьому явищі в той час, коли інші історики не звертали особливої уваги на гендерні аспекти історії сталінізму?
– Це дуже добре питання, на яке можна відповісти по різному. Коли я працювала над моїм дослідженням про «25-тисячників», мені постійно траплялися додаткові матеріали на цю тему, бо хоч ми й не мали повного доступу до архівів, деякі документи таки спливали. Ця тема також була присутня в мемуарах, наприклад, у спогадах Петра Григоренка, який описував саме «бабські бунти», роблячи різні припущення про цілі цих жінок (яких він не вважав політично заангажованими). Власне, сталося так, що наступного року після захисту моєї дисертації я була на постдоку в Гарварді. Моя колега організовувала панель для конференції і запросила мене до участі. Отже, я вирішила підготувати це лише як доповідь, але в результаті з’явилася важлива стаття. Для мене це було справді цікаво, бо йшлося нібито про жінок, але насправді це було про гендер – гендерно-забарвлені відповіді на насильство і з боку жінок, і з боку чоловіків. Мене дуже вразили і надихнули ці жінки, які боролися – мабуть, я захопилася ними більше, ніж належить професійному історикові. То ж у своїй третій книжці я вирішила дати їм голос – я хотіла використати голоси селян якнайбільше, наскільки це було можливо у тексті.
«Треба публікувати архівні документи, щоб вони були загальнодоступними»
– Ви відвідували Україну і Росію багато разів, працюючи в архівах та реалізуючи спільні проекти з місцевими дослідниками. То ж мабуть мали змогу спостерігати зміни академічної атмосфери і культури дослідницької праці в обох країнах протягом цього часу. Чи могли б Ви поділитися своїми спостереженнями?
– Власне, точкою відліку для мене є радянські часи з тими заляканими архівістами і професорами. Свого часу я була приємно вражена, коли у 1990-х люди раптом почали говорити з нами, іноземцями з Заходу. І стало практично неможливо працювати в архівах! Я зазвичай працювала у «Відділі публікації», і люди щораз приходили, щоб привітатися і поговорити. «Але звідки ви мене знаєте?» – «О, я читав вашу книжку!» І мене постійно запрошували на каву і чай… І ми залишалися після закриття архіву, щоб поговорити. І це було приємно! Я познайомилася з багатьма чудовими архівістами, які були більш-менш мого віку, на відміну від значно старшого за мене Данілова. Тоді я вперше відчула, що все налагоджується, що ми можемо працювати разом і що можливо замість двох історіографій колись буде одна.
Але ситуація почала дуже стрімко змінюватися у 2010-2012 роках. Коли я повернулася в Москву у 2012, люди, яких я добре знала, яких я приймала в себе вдома, не віталися зі мною, навіть коли ми стикалися лицем до лиця. Я пригадую одну особу, який поводився так, наче ми ніколи не зустрічалися. Якось я побачила його в коридорі і кажу «Привіт, як справи, чи у тебе все гаразд?» Але він не відповів? Я так і не зрозуміла, чи він був наляканий чи що? Не маю уявлення! Але чесно кажучи, з суто людської точки зору мені було прикро.
І саме тоді я почала думати про призвідців [perpetrators]. Не в тому сенсі, щоб притягнути їх до суду і покарати, але мені було цікаво, як ми маємо розуміти це поняття? Де це починається і де це закінчується, як люди входять до цієї категорії чи виходять поза її межі? Бо ж часом жертви стають призвідцями, а призвідці можуть стати жертвами.
І я вирішила зробити ширше дослідження про людей, причетних до сталінського терору. Я захотіла побачити кімнату допитів, але як туди потрапити? Звісно, багато чого було описано в мемуарах емігрантів, але як почути голоси тих, хто були причетними до злочинів? Підказку отримала від німецького колеги Марка Юнге (Marc-Stephan Junge), який, довідавшись про мої інтереси, сказав, що мабуть потрібні матеріали можна знайти у Києві. І щойно я потрапила в архів СБУ, щойно побачила слідчо-кримінальні справи оперативників НКВС, яких було заарештовано наприкінці Великого Терору, я вже знала, що це буде мій новий дослідницький проект. Матеріал просто підірвав мене.
Отже, ми почали працювати над цим ще перед Революцією, перед Майданом. Директором архіву СБУ тоді було призначено особу зі Східної України [Світлану Лясковську]. Коли я її вперше побачила, вона була вбрана в повний однострій, і це мене навіть трохи налякало. Вона дуже неохоче з нами співпрацювала, то ж я побоювалася, що в нас будуть проблеми. Раніше на цій посаді був [Сергій] Кокін і все було нормально. Потім почався Майдан, і коли ми повернулися (зазвичай ми приїздили в травні-червні), то там вже з’явилися оті два чудові хлопці – директор [Ігор Кулик] і заступник директора [Володимир Бірчак]. Коли вони нас побачили, то перше, що спитали: «Де ваш фотоапарат?» І це мене просто шокувало, бо з досвіду спілкування з архівістами в Москві я знала, що їх завданням було обмежувати і забороняти. Мені довелося більше працювати із заступником директора, який також історик за фахом, тому дуже цікавився моїм дослідженям, розпитував про проект. Він дуже допоміг з архівною роботою, бо він також розумів, наскільки важливо оприлюднити ці документи. Коли я працювала з Даніловим у 1990-х, він казав мені, що треба публікувати документи, щоб вони були загальнодоступними. Я розуміла цей аргумент в контексті радянського періоду, коли люди на зразок Данілова публікували документи у 1960-х, 1970-х, 1980-х, але у 1990-х – навіщо? «Часи змінилися, Віктор Петрович!» думала я тоді. А він, виявляється, таки мав раціо! Тепер лише сподіватися і молитися, щоб ніщо не змінилося в Україні. Хай там як, варто подбати, щоб ці документи були у публічному доступі.
«Найважче досліджувати простих людей, які страждають від державного насильства»
– Чому, на Вашу думку, важливо вивчати історію призвідців?
– Думаю, причин декілька. По-перше, чимало людей були причетні до насильства, масових вбивств, геноцидів, і нам потрібно зрозуміти людей, які брали в цьому участь на різних рівнях – від верхівок до низів. Мене особливо цікавить середній і низовий рівень. Ми не можемо збагнути такі масштабні прояви зла у світі, доки не зрозуміємо, що спонукало людей це робити. Ось що мене цікавить. Інша річ, яка мене цікавить: так багато людей так чи інакше брало участь у насильстві, нехай навіть опосередковано. От хтось собі сидів у Москві, складаючи план розміщення «куркульських» спецпоселень – чи це призвідець? Журналіст, який писав статті з мілітаристськими заголовками у роки колективізації – чи це призвідець? Словом, це надзвичайно складне для визначення поняття. Отже, мені до певної міри пощастило досліджувати тих, хто поза сумнівом були призвідцями – я вивчала силові структури, для яких насильство є професійним заняттям. Коли досліджуєш НКВС, з призвідцями все ясно і нема проблем з термінологією (інакше не знаю, чи я б впоралася з дефініціями).
Слідчо-кримінальні справи є винятково цінними зокрема тому, що вони відкривають вікно у Великий Терор: люди розказують про те, що сталося, що саме вони вчинили, і часто говорять без почуття сорому. З цих документів видно, що терор не був аж таким таємним, як ми думали. По-перше, для звинувачення і суду вони потребували свідків, хоча це була чиста формальність. Не зрозуміло, навіщо ті свідки, адже людину так чи інакше вб’ють? Але так вимагалося – мати свідків. Багато з тих людей, які свідчили на судах проти тих оперативників під час чисток в НКВС, заявляли, що свого часу підписували будь-що, що їм підсували, навіть чистий бланк. Один казав, що був неписьменним і навіть не знав, що підписував. Інша особа сказала: «Я подумала, що не варто цього робити, це якось неправильно». Вона пішла додому і запитала чоловіка, чи слід було підписати. «На Бога, що ти наробила! Повертайся і підпиши!» І вона вернулася, щоб підписати, але це вже було непотрібно.
В процесі чисток в НКВС вони опитували людей по селах, і говорили з дуже великою кількістю людей, щоб отримати потрібну інформацію. І люди багато чого знали – не було ніякої таємниці. Як це можна було втримати в секреті? Навіть у менших містечках це не було аж такою таємницею. У кількох справах я бачила такі випадки: дружина заарештованого приходила до управління НКВС і заявляла, що вона була на базарі і там побачила, що хтось продавав одяг її чоловіка. Бо в НКВС свого часу була така практика, що речі засуженого до страти роздавали членам розстрільної бригади, або їх забирав командир. Отже, подібні випадки викликали певну паніку щодо можливого розголосу, всупереч вимозі тримати інформацію про розстріл закритою. З іншого боку, правила були дуже нечіткі. Отже, коли в Умані жінка прийшла до офіцера НКВС Борісова, щоб довідатися про долю свого чоловіка, одяг якого хтось продавав, він почав з’ясовувати в керівництва, як залагодити цю справу, і врешті-решт було вирішено всі речі страчених спалювати. Словом, не все діялося настільки таємно і люди дещо знали. Крім того, є безліч листів – сотні тисяч листів! – від родичів, які писали до НКВС, намагаючись довідатися про долю своїх братів, чоловіків, сестер… У тій же Умані (а тоді була політика постійного переміщення працівників) – туди прислали такого собі Успенського, який мав очолити Терор. Він привіз зі собою власну свиту, росіян, і чимало тих оперативників НКВС жило в готелі. Там вони пиячили, наробили шкоди, розбили телефон, зламали щось ще. Адміністраторка почала нарікати, і хтось з них її вдарив, то ж вона поскаржилася до НКВС. Це показує, що знання про те, що діється, було значно поширенішим, ніж здається. І звісно, чимало людей було залучено безпосередньо через значні масштаби цієї операції, особливо на низовому рівні. Наприклад, міліція була активно залучена у Великий Терор, а в міліції працювали переважно місцеві, які знали людей. У тому ж селі Сквіра міліціонер заявив: «Я знав, що він не винен – ми виросли разом». От як це зрозуміти?
– Що, на Вашу думку, було найбільшім викликом для Вас як дослідниці сталінізму?
– Окрім російських архівістів, які казали «Ні!»? Насправді це жахливий матеріал. Знаєте, оця остання тема – про призвідців – ці документи було дуже важко читати. Для мене значно важче читати про простих людей, які страждають від державного насильства. Це те, з чим мені довелося мати справу, коли досліджувала період колективізації і долю «куркулів» у вигнанні. Я трохи читала про Голодомор – і це однозначно було найважче з усього, що довелося аналізувати… З призвідцями дещо інакше: врешті решт вони опинялися в Гулагу, чи були відправлені на фронт, чи страчені… Найважче читати про звичайних людей. Наприклад, у 1930 році, коли вони вперше вислали «куркулів», вони навіть не розуміли, що роблять – планування спецпоселень почалося значно пізніше. Багато людей, яких першими було вислано, просто загинули. Наприклад, у селі Сольвичегодск вмерло близько 5-6 тисяч дітей. Вони загинули від хвороб – через погану воду, через кір, якийп віклікав до ускладнення (запалення легень) тощо, то ж рівень смертності був дуже високим. От про таке дуже важко довідуватися. Я поїхала у Сольвичегодск, щоб побачити місце, де все це сталося – це жаске місце, у багатьох відношеннях.
«Я завжди досліджувала паралельно і підтримку сталінського режиму, і спротив йому»
– Як сприймали колеги вашу працю? Якою була рецепція Ваших публікацій у професійному середовищі?
– Звісно, по різному. Коли я була молодшою, думаю, я була легкою мішенню. По-перше – молода, по-друге – жінка, по третє – ревізіоністка – все це працювало проти мене. Були люди, які вважали, що я сталіністка. А я ж навіть не марксистка! Людям не подобалося, що я вивчаю соціальну підтримку сталінського режиму, то ж вони вважали, що мені подобається Сталін. Але ніхто не згадав, що роком раніше, перед публікацією статті про «25-тисячників», з’явилася друком стаття про «бабські бунти». Тобто, я завжди працювала паралельно і над підтримкою, і над спротивом. Декому з колег важко зрозуміти такі нюанси, як водночас може існувати підтримка і спротив. І що більше я досліджую спротив – то більше люди були прихильні до мене, хоча я просто йду за темами, які мені особисто цікаві. Саме так я прийшла до теми селянського опору. І якщо говорити про Гулаг: ще з часу роботи над дисертацією, мене цікавило два питання: по-перше, опір, а по-друге, що сталося з тими «куркулями»? А що насправді ми знали про них? Радянські історики казали: ну що ж, їх перевиховували через працю, а потім вони воювали на фронтах Другої світової війни. Але ж це не все! Особливо якщо взяти до уваги неймовірну кількість селян, яких було вислано. То ж я заповзялася довідатися, що з ними сталося, яким був досвід тих спецпоселенців. І моє дослідження ґрунтувалося на документах з архівів Москви, Вологди і Архангельська.
«Найважливіше – навчитися працювати з джерелами, довідатися про них якомога більше»
– Ви багато років викладаєте радянську історію. Чи є у Вас послідовники з числа Ваших студентів, які стали істориками СРСР, Росії чи України?
– Так, я з гордістю маю сказати, що було чимало студентів, які спершу навчалися на бакалавраті, відтак на магістерських і докторантських програмах. Я думаю, загалом близько двадцяти аспірантів, які обрали академічну кар’єру в цій ділянці. Чимало дисертацій було захищено під моїм науковим керівництвом, але я не називатиму тут імен, щоб когось не забути.
– Яку пораду Ви б дали українським студентам, які прагнуть стати добрими істориками?
– Навчитися працювати з джерелами, довідатися про них якомога більше. Одна дуже важлива річ в радянській історичній школі – вони приділяли велику увагу джерелознавству, вивченню механізмів «дєлопроізводства». І це знання залишається надзвичайно важливим, щоб належно розуміти свої джерела, щоб читати їх критично.
Інша річ: коли ви намагаєтеся писати історію, у вас має бути певна місія. Якою є мета вашої праці? Моя мета полягала в тому, щоб повернути певну дієздатність отим куркулям-спецпоселенцям, щоб їхні голоси були почутими. Для тих, хто займається соціальною історією, це вкрай важливо.
І ще одне: якщо ви небезсторонні у своєму дослідженні (а ми усі не є цілковито відсторонені) – то варто визнати цю свою заангажованість, щоб бути чесним зі своїми читачами, щоб читачі, критикуючи вашу працю, розуміли, як саме ваша особиста позиція формує ваше дослідження.
– Які книжки Ви б порадили читати дослідникам-початківцям, які б дали їм основу для розуміння, що таке історична наука?
– О, це дуже складне питання! Коли я викладаю північноамериканським студентам, я завжди використовуюпрацю Девіда Енгермана [David C. Engerman] “Know Your Enemy: The Riseand Fall of America’s Soviet Experts” (OxfordUP, 2009) – це чудова праця з критичним оглядом американської історіографії, яка вписує американську історіографію про СРСР в контекст історії США. Для студентів важливо зрозуміти, яку роль відіграє політика в історієписанні. Для українських студентів я б особливо радила книжку про історіографію 1990-х – початку 2000-х, яку підготували спільно мій шановний старший колега Джон Кіп (JohnL. Keep) і Олексій Літвін з Казані. “Stalinism: Russian and Western Viewsat theTurnof the Millennium” (Routledge, 2005) Ці двоє дослідників були вже у поважному віці, коли готували це видання, то ж вони знали фактично все, що можливо, з питань історіографії. Доктор Літвін подав огляд російської історіографії, професор Кіп – західної історіографії (французької, англійської і німецької), і це справді дуже корисна книга. Якщо ж йдеться про історію сталінізму, то дуже важливим текстом для мене є мемуари Надєжди Мандельштам – вона надзвичайно добре знала суспільство, в якому жила, то ж з цієї книги можна багато чого навчитися про той час.
– Наостанок ще одне запитання. Україна дуже відчутно присутня у Ваших дослідженнях, у Ваших наукових працях. Та до якої міри Україна присутня у Вашому поточному житті?
– О, так, я стежу за подіями в Україні! Завдяки моїм колегам з Києва, з якими ми обмінюємося газетними публікаціями про Україну. Відколи Росія повернулася до авторитарного режиму, я щораз більше симпатизую Україні, на суверенітет якої зазіхають. У Києві я почуваюся нормально, а я вже не в тому віці, щоб потерпати від «ненормальних» стосунків. Я волію їхати туди, де можна мати нормальну розмову чи то зі звичайними людьми, чи то з істориками. Я спостерігаю за подіями в Україні дуже уважно, і відчуваю великий страх того, що може статися. Сподіваймося, не станеться.
– Дякую за розмову!
Розмовляла Оксана Кісь
У публікації використано світлини з приватного архіву Линн Віоли та з відкритих джерел.
_____________________
Линн Віола (Lynne Viola) – історикиня, докторка наук, професорка історії Університету Торонта. Навчалася в Колумбійському Університеті, закінчила магістратуру з історії в Прінстонському Університеті, де у 1984 р. захистила докторську дисертацію на тему «The Campaign of the 25,000ers: A Study of the Collectivization of Soviet Agriculture, 1929-31». Наукові зацікавлення охоплюють історію сталінізму, опору колективізації, ГУЛАГу, каральної системи, сталінського терору та студії призвідників (perpetrators studies). Авторка низки знакових монографій: The Best Sons of the Fatherland: Workers in the Vanguard of Soviet Collectivization (Oxford University Press, 1987); Peasant Rebels Under Stalin: Collectivization and the Peasant Culture of Resistance (Oxford University Press, 1996); The Unknown Gulag: The Lost World of Stalin’s Special Settlements (Oxford University Press, 2007), а також співредакторка та співавторка збірників праць і документів, зокрема: Чекисты на скамье подсудимых / Сост.: Л. Э. Виола, М. Юнге, Дж. Россман. (М. 2000, 2017); Відлуння Великого терору. Збірник документів у трьох томах / Ред. В. Васильєв, Л. Віола, Р. Подкур. (Київ, 2017). У 2014 р. офіційно набула членства у Королівському науковому товаристві Канади. У 2017 р. здобула нагороди Канадської Асоціації Славістів, Премію Зелніка і Американської Асоціації Українознавства за свою нову книгу Stalinist Perpetrators on Trial (OxfordUP, 2017), а влітку 2018 р. отримала престижну Премію Томаса Г.П.Молсона за значний внесок у культурний та інтелектуальний спадок Канади. Живе і працює в Торонто, Канада.
Відео-інтерв’ю з Лінн Віола про її нещодавню книжку «Stalinist Perpetrators on Trial»
можна переглянути тут.
