«Я народився вже у Львові, вважаю себе галичанином»
– Леоніде Опанасовичу, розкажіть, будь ласка, про свою родину.
– Я народився 1949 року у Львові і родинну історію маю досить цікаву. Мій батько Опанас Зашкільняк народився 1913 року на Поділлі, в селі Лучинчик Копайгородського району (зараз це Муровано-Куриловецький район Вінницької області) у дуже бідній селянській родині. Розповідав, що був босим і дали йому тільки кусок хліба і кусень сала — так він і поїхав вчитися до Могилева-Подільського в учительський технікум. А після його закінчення вступив до Одеського університету на історичний факультет. Батько був істориком і в 1940 році приїхав сюди, у Львів, щоб допомагати будувати радянську владу. Він був комуністом, істориком партії. У той час більшість істориків спеціалізувалися на цьому. А вже в 1941 році довелося звідси утікати, і він потрапив до армії, де служив з 1941 до 1944 (чи 1945, зараз точно не згадаю). У 1946 повернувся до Львова знову, працював у різних вишах: тодішньому медінституті, потім в університеті. І майже до пенсії, та й навіть опісля, був завідувачем кафедри історії КПРС у Львівському університеті. Мама моя, яка познайомилась з батьком в Одеському університеті, закінчила там хімічний факультет. Вона походила з багатодітної родини з Акерманщини, села Петрівка (це зараз Білгород-Дністровський район Одеської області). Вона була десь 8-ою чи 9-ою дитиною в родині, і так склалася доля, що ця велика сім’я опинилася в Одесі. З батьком вона одружилась у 1937, після закінчення навчання. До Львова вони вперше переїхали з моєю вже покійною старшою сестричкою Людмилою (померла молодою в 1982 р. після тяжкої хвороби). Під час війни мама евакуювалася в глиб Росії, в Ярославль. Там працювала на різних хімічних заводах, а після війни з батьком повернулася до Львова і мала роботу в різних вишах до 1965. Востаннє працювала, здається, у сільгоспінституті на кафедрі хімії. Не захистила дисертацію, хоча написала її, і вона десь в мене навіть є. У 1965 пішла на пенсію. І батько, і мама вже не живуть.
Тому родина в мене цікава. На Поділлі родичів практично не залишилось, всі Зашкільняки повимирали (один ще є тільки Зашкільняк, але це не так важливо для цієї розповіді). А по маминій лінії ще двоюрідні брати і сестри теж старшого віку живуть в Одесі, але не всі — частина померла.
Я народився вже у Львові, вважаю себе галичанином. Сестра одружилася з місцевим хлопцем Орестом Лаврухом, що теж вже помер. І я одружився з місцевою галичанкою Іванкою Кисіль, яка теж позаторік померла, на жаль. І от так моє життя до нинішнього часу склалося.
– А як формувалися ваші зацікавлення історією і чому ви обрали історичний факультет?
– Я закінчив добру привілейовану шосту школу на вулиці Зеленій. Це була на той час російська школа, але з непоганим реноме у Львові: мала хороших математиків, фізиків, біологів, хіміків. Там навчалося багато людей, яких ми назвали б сьогодні «обраними» — і в прямому, і в переносному значенні. Для прикладу, я закінчував клас, де з 38 учнів 19 були євреями — рівно половина. Тому я так кажу — обрана школа, що давала добру підготовку.
Ще у шкільні роки я хотів бути фізиком — в 1950-1960-х були модними фізики, фізики-ядерники, інженери. Але в останній рік батько мене фактично загітував йти на історію, «щоб було кому бібліотеку передати». Та й взагалі він вважав, що це дає більше можливостей для тогочасної молоді (нагадаю, це 1965-1966 роки). Історики були бійцями ідеологічного фронту, для них відкривалися широкі перспективи для працевлаштування в партійних, комсомольських, профспілкових органах, на замполітичних посадах тощо. Не знаю чому, можливо, історія теж якоюсь мірою захоплювала романтичним піднесенням, характерним для юних років, тому я якось так погодився. Очевидно, що в мене були сприятливі умови для вступу на історичний факультет — батька в університеті знали. Конкурс тоді був 14 осіб на місце і вступити було складно, але підготовка далася взнаки. Ніяких репетиторів не було, я просто готувався до цих іспитів, як і всі інші. Склав їх досить успішно і був зарахований. Сьогодні, коли оцінюю ті події, то розумію, що, не знаю наскільки і якою мірою, але, напевне, якесь протеже було для мене тоді під час вступу. Потім я вже взнав про різні розкладки під час зарахувань, які існували в Радянському союзі. Робітники-селяни, місцеві-немісцеві, дівчата-хлопці: все зарахування було розписане. Комуністи, комсомольські активісти йшли по окремих категоріях. І, очевидно, була категорія тих, яких не приймали. Я вже потім в 1970-их з цим познайомився, бо перші 4 роки після закінчення приймав вступні іспити на історичний факультет та й загалом з історії на юридичний і журналістський факультети.
«Я почав читати польською, без підготовки, тільки зі словником»
– Що вам найбільше запам’яталося з тих часів? Тобто, які викладачі вплинули на вас, які курси були цікаві?
– Для молодої людини всякий авторитет був авторитетом. Може, тоді дистанція між викладачами і студентами була більш відчутною. І кожен викладач був уже доцентом (професорів майже не було, лише кілька), а відповідно сприймався таким собі напівбогом і авторитетом. Ми ставилися до них з пієтетом, але під час спілкування можна було приблизно дізнатися, що це за люди. Кількох із них я запам’ятав.
Насамперед, Ігор Кирилович Свєшніков, який читав в нас археологію на першому курсі. Він був таким маститим вченим з дворян. Подобався також Ярослав Павлович Кісь, який викладав ранній період історії України. Викладав дуже інтелігентно й імпозантно, весь час слідкуючи, щоб добре виглядати перед студентами, і був дуже представницький. Запам’ятався також Дмитро Леонідович Похилевич, завкафедри історії південних і західних слов’ян, куди я згодом пішов в аспірантуру. Він був дуже інтелігентною та інтелектуальною людиною з величезною ерудицією і життєвим досвідом. Я вже пізніше дізнався про його складну біографію, коли ми спільно з професором Миколою Григоровичем Крикуном готували том на його пам’ять під назвою «Центрально-Східна Європа в історії», що вийшов у 1998. Це був викладач і вчений європейського рівня, який у ті часи друкувався навіть у закордонних виданнях, в основному польських, бо займався аграрною історією XVI-XVII століть. Його праці є в польських журналах, а в радянські часи було майже неможливо надрукуватися десь за кордоном, навіть у так званих соціалістичних країнах. Ну і не випадково, що він чи не єдиний тоді отримав почесного доктора Люблінського університету ім. Марії Склодовської-Кюрі. У радянські часи його отримали лише двоє людей — ректор Максимович і професор Похилевич. Це погоджувалося з ЦК КПРС, тож було складною процедурою.
Дуже добре читав лекції з історії СРСР Василь Костянтинович Осечинський. Хоча його ім’я згадується досить неприязно в роки вже незалежної України, нібито він працював на відповідні радянські органи. Але він був добрим істориком. Очевидно, що діяв під тиском і тих ідеологічних догм, і того політичного пресингу, який існував у радянські часи у Львівському університеті, та і загалом в Україні (нічого дивного). Звісно, я не всіх викладачів перерахував.
– А як формувалося ваше зацікавлення Центрально-Східною Європою і Польщею зокрема?
– На третьому курсі у нас були різні гуртки, як і у всіх студентів. Не знаю чому, але я, не знаючи польської, записався в гурток при кафедрі історії південних і західних слов’ян, який провадив тоді доцент Володимир Олександрович Борис. Дуже цікава особистість, яка б також потребувала окремої розмови. І якось, зараз вже не можу пригадати як, але я зацікавився польським істориком Йоахімом Лелевелем. І Борис мені каже: «Ну то давай, почитай і напиши про нього». От так я і почав читати польською, без підготовки, тільки зі словником. І написав першу курсову на третьому курсі, потім на четвертому, брав участь у конференціях.
«…надійність була тоді головним критерієм»
– Як тоді звучала ваша тема?
– «Йоахім Лелевель під час листопадового повстання 1930 року». До речі, скажу, що батько мені не рекомендував йти на цю кафедру, бо думав, що я піду по його стопах — на історію партії. Вони тоді практично переважали серед істориків, і це була досить проста дорога. На перших курсах я теж брав участь в студентських наукових конференціях. Готував доповідь по документах — у батька була їх маса — щось про Петербурзький чи Петроградський революційний комітет під час Жовтневої революції. На другому курсі готував реферат з філософії про партійність історичної науки під керівництвом Анатолія Васильовича Яртися, тодішнього проректора, що читав у нас курс діалектичного матеріалізму. Тоді теж отримав якусь нагороду — грамоту. А на третьому курсі я записався у гурток історії південних і західних слов’ян, я не можу сказати чому, бо зараз не пригадую. Але, можливо, це був інтерес, який виходив за рамки тодішнього Радянського союзу. Мені просто, напевно, цікавіше було вивчати щось нерадянське. Не знаю, як так сталось, але на п’ятому курсі — коли я вже вступав в аспірантуру і був серед активних членів того гуртка та співпрацював з кафедрою — декан Петро Петрович Челак викликав мене і запитав, чи не пішов би я в цільову аспірантуру на історію південних і західних слов’ян. Це я потім вже дізнався, що їм треба було готувати кадри: на тій кафедрі ще нібито були викладачі старого гарту і потрібно було якогось молодого викладача до цільової аспірантури (це така, після якої я лишаюсь працювати на кафедрі). Не знаю, що спонукало Челака так зробити, але сьогодні я припускаю, що мотиви були чисто партійні, бо я був так би мовити «надійний». Адже мій батько — комуніст, відомий історик партії, його підручники видавалися в Україні і він співпрацював з Москвою. А надійність була тоді головним критерієм. Напевно, тому й запропонували мені, бо я показувався на тій кафедрі. Хоча батько не дуже рекомендував. Казав: «Вирішуй сам, бо я думав би, щоб ти пішов на історію партії». Але тут я вже не слідував за ним, а дав згоду, що залишуся на цій кафедрі і пізніше вступлю в аспірантуру. Дмитро Леонідович Похилевич, який тоді був завідувачем кафедри, підтримував мене в цьому. Чому підтримував? Ну, напевно, бо ми були знайомі. У мене цей епізод стоїть перед очима: я ще дитиною з батьком і матір’ю були десь в Черкасах на Дніпрі і зустрілися там з Дмитром Леонідовичем і його родиною, вони теж там відпочивали. Я не знаю, за яких обставин, але ми навіть певний час там жили поряд. Тобто він мене знав з дитинства, і, очевидно, це теж зіграло якусь роль. Сказали: «Молодий Зашкільняк, то хай іде». Так я вступив після закінчення в цільову аспірантуру на кафедрі історії південних і західних слов’ян. Мені спочатку визначили цікаву тему і керівника, все як я хотів. Тобто коли мене спитали, з ким я хочу працювати, я сказав, що з Борисом, бо вже 2 роки з ним співпрацював. І Борис дав мені тему…
– Пам’ятаєте її?
– Так, «Аграрне питання в галицькому крайовому сеймі». Тобто з історії Галичини. Я працював вже 2 чи 3 місяці, але потім все переграли. Чи то відбулась нарада (там були відповідні підкилимні дискусії). І група правовірних комуністів — які стояли в опозиції до всього українського, серед яких Бродський та інші — сказали: «Що ж ми готуємо по якомусь там феодалізму, треба готувати цю людину по соціалізму». Тоді мені й призначили нового керівника — Івана Івановича Бєлякевича, що працював на кафедрі нової і новітньої історії країн Європи й Америки (якось так вона називалася тоді). Він був авторитетною людиною, оскільки був першим ректором університету після війни, потім деканом. І працював над питаннями українсько-польських зв’язків. Мені запропонували тему (ніхто мене не питав насправді), яку я зараз спробую сформулювати. Просте формулювання було б: «Політична історія Польщі після Другої світової війни в 1944-1948». Але називалась вона — «Боротьба Польської робітничої партії проти реакції за встановлення і зміцнення народно-демократичного ладу в Польщі (1944-1948 роки)».
«…я все наполягав, що треба мені в Польщу їхати»
– Приблизно в цей час ви стажувалися в Інституті історії Варшавського університету. Як ви туди потрапили і, загалом, як тоді виглядав процес відбору на такі стажування?
– По-перше, працюючи над цими матеріалами, я використав все, що можна було знайти у Львові. І навіть в Москві був в тих архівах, в які не всіх пускають. Я аж писав запит в Головне політичне управління радянської армії і військово-морського флоту, щоб мені дали дозвіл працювати в архіві Міністерства оборони в Подольську, під Москвою. І як не дивно, але той дозвіл я отримав. Мене цікавили радянські комендатури у взаємодії з польським населенням, бо вже тоді я бачив по документах, що радянські комендатури і військова адміністрація досить сильно впливали на події в Польщі після визволення від німецької окупації. Сьогодні ми говоримо про «насаджування», а тоді говорили по-іншому, ніж ми це нині розуміємо. І я все наполягав, що треба мені в Польщу їхати і там в архівах працювати. Мені зробили документи на одномісячне стажування в Польщі, відправили їх в Москву. Але ще перед тим, у 1973, я через запрошення поїхав в Ополє, оскільки батьки дружини мали там родичів, а звідти у Варшаву, де мені організували недороге житло і я там місяць працював як приватна особа. Потрапив у деякі архіви, не у всі. І коли я повернувся, не пригадую чи через місяць чи два, прийшов дозвіл з Москви. Я вже був до того готовий і їхав на стажування через Москву, де брав документи, а звідти — до Варшави. І назад до Львова теж вертався через Москву. Але тоді вже був обізнаний і знав що-куди-як.
– Чи добре ви володіли польською мовою?
– Трудно сказати, чи добре, ну говорив, розуміли мене. І скажу, що нічого не робить людину такою обізнаною в мовах, як практика і потреба. Є потреба — є мова. Я, наприклад, дуже добре англійською говорив, а зараз вже гірше, бо практики нема. До речі, у Варшаві я англійцям пояснював, як куди пройти. Просто випадково їх зустрів, і вони ще подивувались: «О, пан дуже добре знає англійську мову!»
У цій другій поїздці я дуже активно працював, набрав багато архівних матеріалів. У польських бібліотеках з полиць можна спокійно було взяти все, що в нас заборонене. Перший раз, коли я приїхав, мене це дуже здивувало, бо ти маєш доступ до заборонених в СРСР праць Корбонського, Вандича інших відомих буржуазних, як в нас казали, істориків. А тут — будь ласка, бери, читай собі. То були мої перші такі поїздки, які дещо відкрили мені очі на світ. І я, вихований у правильному комуністичному дусі, трохи ширше глянув на ті речі. Хоча залишався таки «віруючим» комуністом, бо вступив в партію у 1974.
«…мені сприяли обставини»
– А як вас сприймали в Польщі? Напевно було відомо, що ви приїхали зі Львова. Чи розмовляли ви на тему міста?
– Ні. По-перше, ті, з ким я стикався, знали, що я зі Львова, але мало хто тоді розпитував мене. Уже через багато років, коли я в Польщі часто бував: і в 70-их, і 80-их, і 90-их, і до сьогодні (коли я буваю там майже щомісяця з різними науковими справами) — то де б кого не зустрів, чув: «О, зі Львова? У мене тітка зі Львова чи дідусь з Тернополя». Тобто цей обсяг людей, які пов’язані з так званими кресами в Польщі дуже значний і потужний. Тому наша дискусія з поляками щодо новітньої історії така складна, бо там емоції переважають.
У 1974-ому я закінчив аспірантуру і мене одразу з 1 вересня взяли на роботу на кафедру. Я одразу мусив готуватись до занять і лекцій і паралельно доробляти дисертацію. Так вийшло, що я не мав коли її писати, бо упродовж серпня їздив в Польщу і Москву, дозбируючи матеріали. І власне текст я написав фактично за місяць чи два, сидячи по ночах. У мене вже на той час була дочка Оксана (народилася у 1971) і ми жили з дружиною Галею (хоча за паспортом вона називалась Іванкою) в одній кімнаті, щоправда з батьками. І не виходило тоді вдень працювати, тільки по ночах. Я працював щодня майже безперервно — починав десь опівночі і до 5-6 ранку, а потім ще йшов на заняття. Так тривало досить довго, тому я і навчився працювати ночами, хоча зараз вже це не вдається. І день був такий бурхливий, різний, а от коли наставав спокій десь в 11-12 вечора і всі вкладалися — тоді можна вже було працювати нормально. І я, власне, упродовж життя так звик.
Ще цікавий момент, який для людей зараз здається незрозумілим. Коли я завершував дисертацію, то потрібно було надрукувати на машинці посилання на літературу і джерела, що були переважно польською мовою. А машинки було дві, одна з польською мовою була на кафедрі слов’янської філології (з дифтонгами і усім), а друга – на факультеті іноземних мов, але без польських літер. А оскільки вдень мені ніхто машинку не давав, то я домовлявся з лаборантами кафедри слов’янської філології, брав її на ніч і ночував на кафедрі. Там, де зараз кафедра новітньої історії України, я приблизно місяць друкував ночами усі виноски і польські слова. Може, інколи починав раніше, в 9-10 вечора. Але це не те, що зараз на комп’ютері. Ну і сам текст треба було набирати, хоча його я писав від руки, а набирала машиністка за оплату, бо батько мав знайомих в міськкомі партії. Машиністка була професійною і набирала дуже добре і швидко. Хоча я і сам вже міг, але це було не до порівняння: я 2-3 сторінки за день друкував, а вона 20-30.
– Як би ви підсумували цей період?
– Якщо підсумувати цей період, то очевидно, мені у всьому сприяли обставини: батько, цільова аспірантура і, напевно, я так думаю, те, що зарекомендував себе як дуже правильного.
Є момент, який я не дуже люблю згадувати, але не знаю, чи ще буде нагода, тому скажу. Починаючи з університету, коли я став студентом, то зустрівся з боку інших студентів з таким: «О, професорський син, значить, йому все можна». І в мене стався цей внутрішній перелом, переконання, що я всім доведу, що я не професорський син, а звичайна людина. Я був дуже активним в житті: займався спортом в секції, грав в оркестрі, брав участь в студентській науковій роботі і все встигав, ще й зустрічався з дівчатами. Усе якось встигалося, була молодість і сили. Може, оця моя активна позиція теж була оцінена, принаймні мені хотілося б так думати. І я дружив зі всіма на курсі: у нас було багато з села, старші та інші. Але то інша тема говорити про контингент на курсі.
– Але розкажіть, як виглядав ваш курс.
– Щодо курсу, то він був дуже цікавий. Я казав, що вступ був у 1966, два випуски, величезний конкурс. Конкурс конкурсом, але набирали відповідно до різних категорій. У нас було, наприклад, 4-5 комуністів, тобто після армії зі стажем. Іван Ковальчук мав 51 чи 52 роки і зразу став старостою групи. Ще одна група людей була зі села, яких там виховали дуже правильно і які були педантами. Місто і його звички були для них чужими. Якщо правдиво говорити, то міські звички — це веселі компанії і пиятика, і ці люди мали туди інтегруватися.
Наступна група — міські інтелігенти, до яких належав я. Вони закінчували школу в місті, належали до інтелігентних міських родин і тоді ще вирізнялися одягом, поведінкою, розмовами, ставленням до навчання. Це не означає, що я погано вчився. Навчання було досить легким, а може, просто я опинився «на своєму місці». Іншим було значно складніше, особливо для групи з села — вони гризли цей граніт. Була і Черниш Наталка, з тої інтелігентної міської групи і теж дочка професора історії партії. І ціла низка інших: Володимир Михайлов, Віктор Сулак, Чічікало Олександр. На жаль, всі вже померли за різних обставин, але в кожного своя дуже цікава доля.
І була у нас ще група незрячих — 6 осіб, з них двоє вже теж не живуть. Ми їм допомагали, і навіть під час сесії читали по черзі підручники. Вони ходили на лекції і були веселими хорошими хлопцями. Напевно, це основні групи на курсі. Всього 55 осіб. Дуже багато стали відомими. Наприклад, Наталя Черниш, перший доктор соціології в Україні. Володимир Трофимович професор історії, зараз завкафедри в Острозі. Малик Ярослав теж був професором історії, на жаль нещодавно помер. Юрій Свідерський, професор в Тернополі. І багато інших, що пробивались в науку різними шляхами, в хорошому розумінні цього слова.
Зараз, оцінюючи, я можу описати настрої на цьому досить сильному курсі так: група міської інтелігенції відчувала свою вищість і ставилась до радянської дійсності по-молодечому критично. З одного боку, їхні батьки і вони були успішні, а з другого боку, ці діти були критично налаштовані щодо цього суспільства, бачили недоліки і нав’язування, ці безперервні суботніки, воскресніки і будівництва. Я будував три студентські гуртожитки і готель «Дністер». Тобто нас звільняли із занять на тиждень і відправляли на роботу. Виховували в труді й ідеологічній обробці. Але загалом ця вся група [міської інтелігенції] була прорадянською, хоча й критичною. Я б це сьогодні назвав «юнацьким дисидентством» або поколіннєвим протестом. Ще тоді хіпі і рок-музика були в моді, і це теж впливало. Хоча радянська ідеологія засуджувала цю т.зв. «буржуазну» елітну музику, але ми всі слухали «Голос Америки», радіо «Європа», радіо «Свобода». І радіо «Прага» — там була прекрасна найпередовіша західна музика в 1960-их і до 1968 (не знаю як зараз). І от ми її всі слухали, захоплювались і по-дисидентськи ставились до дійсності. Але назагал її підтримували, бо були з так званих благополучних сімей.
А була група із села і районів, що була налаштована в патріотично-національних настроях. Не випадково, що в 1973 р. розкрили (я тоді вже був аспірантом) антирадянську групу на історичному факультеті і в університеті, зокрема йшлося про Мар’яну Долинську, Леоніда Філонова, Івана Сварника та інших. Адже вони хотіли поправити соціалізм, надати йому патріотичного і ленінського звучання, були носіями української ментальності й ідейності; не націоналістичної, але національної. Я тоді був кандидатом в члени партії і брав участь у зборах 1973 року, де їх затаврували ганьбою. Ще кілька осіб були налаштовані патріотично, але потім коло «змовників» було обмежене.
Після навчання почався вже новий період життя.
«…зовсім знесилений пішов в кіно на голосного тоді на Заході «Хресного батька…»
– Після захисту Ви працювали на кафедрі, а також мали можливість стажуватися в університеті ім. Ломоносова у Москві. Розкажіть про цей період і, якщо можна, чи могли би ви порівняти перебування в Москві і, приміром, у Варшаві.
– У 1975 році я захистив дисертацію і став кандидатом історичних наук; до 1979 працював на кафедрі: асистентом, старшим викладачем, у 1979 доцентом, і в тому ж році стажувався в Московському університеті ім. Ломоносова.
У 1973 у Львові відбувався Шостий всесоюзний з’їзд істориків-славістів. Я брав в ньому участь як аспірант і навіть допомагав в організації, бо це була велика конференція на 200 осіб (і як завжди на великих конференціях, я був на побігеньках). Тоді багато з ким познайомився і відтоді дуже активно співпрацював, бо тема в мене така — післявоєнна Польща і народна демократія. Я мав вже зв’язки з Московським університетом та Інститутом слов’янознавства та балканістики СРСР і часто бував в Москві на конференціях після 1975 року (у 1976, 1977, 1978). Брав участь у підготовці їхніх видань.
А в 1979 році я поїхав на підвищення кваліфікації на 4 місяці до Москви в університет ім. М.Ломоносова. Потрібно було свої лекції передавати, щоб замість мене їх хтось читав. То я їх влітку вручну частково писав тут, а решту вже пересилав з Москви Миколі Григоровичу Крикуну, щоб він їх читав, бо не можна було, щоб вони не відбувалися.
І це було не стажування, а підвищення кваліфікації. Нас там прийняли, поселили, були заняття, екскурсії. Це був надзвичайно цікавий період з вересня по грудень у 1979. Нас з університету було декілька: історики, математики, фізики. Я навіть жив з математиками, а не істориками, бо дружив з ними, оскільки моя дружина математик. Нас жило людей 14 у великій кімнаті в ДАСі (Домі аспіранта та студента) на 14-му поверсі. Були дуже цікаві лекції і все добре організовано. Ми мали розклад із щоденними заняттями, семінарами з виступами, дискусіями. А найголовніше — прекрасно спланований вільний час: запрошення в театри, на концерти, зустрічі, КВН (що був тоді модний і проводився в Московському університеті). У ДАСі майже через день виступали видатні актори з читаннями, інтермедіями, оркестри, навіть закордонні. Там був спеціальний зал, зазвичай заповнений на 200-400 людей. Крім того, я тоді багато працював у бібліотеках і архівах. Там збиралися люди зі всього Союзу. Були славісти з Новосибірська, Якутії, Пермі, Воронежа, Ужгорода, Ленінграда. А читали лекції зазвичай дуже кваліфіковані викладачі з Московського університету (вони всі вже не живуть, тому немає сенсу називати їхні прізвища).
А стажування у Варшаві було дуже простим: я приїжджав і мені призначали куратора. І це не один раз було, я стажувався разів п’ять-шість. Куратор питав, що треба, і мені це організовували. Я, може, хіба ще раз з ним зустрічався, бо не було часу. Або вранці бібліотека і по обіді архів, або навпаки — вранці архів і по обіді бібліотека. Я намагався використати час оптимально, бо переважно ці стажування були недовгі — до місяця. Але, безперечно, я відвідував і виставки, і вистави, і кіно. Тоді в першій чи другій поїздці в Польщу в 1974 я уже зовсім знесилений пішов в кіно на голосного тоді на Заході «Хресного батька» видатного американського режисера Френсіса Копполи. Цей американський фільм тільки тоді виходив у прокат, було 2 серії, а в Cоюзі його так і не показали. Фільм справив сильне враження як постановкою, так і грою акторів і пригодницьким сюжетом.
– Якою мовою був фільм?
– Там були польські субтитри і оригінальна англійська. Тоді мене це вразило. І взагалі я намагався ходити на західні фільми, бо вони дуже відрізнялися від наших. Я любив французькі, американські, але не бойовики, а швидше психологічні. Як правило, я тоді зустрічався з багатьма видатними польськими вченими, так якось мені щастило. Наприклад, Олександр Гейштор, що тоді був президентом Академії наук. У 1975-ому чи 1976-ому він приймав мене, молодого викладача, пригощав кавою і ми говорили. Я познайомився з багатьма істориками, з якими і досі підтримую дружбу.
«У Польщі антирадянський дух був завжди»
– А з ким саме?
– Кого я не назву, вони всі зараз є професорами, однак багатьох вже немає в живих. Юліуш Бардах, видатний історик права. Павел Вечоркевич, директор Інституту історії Варшавського університету. Дехто ще є в живих, з якими я співпрацюю. Єжи Матерніцький, який тоді був професором Варшавського університету. Знаєте, їх так багато, що я гублюся сказати. Я собі так порахував, що зараз постійно переписуюсь з 50-60 польськими професорами. Тоді, звісно, було менше і не всі ще були професорами. А найближчими моїми колегами були ті, що першими стали приїжджати до Львова на стажування, це насамперед історики Люблінського університету ім. М.Кюрі-Сколодовської (з яким наш університету мав угоді і традиції співпраці з 1956 р.) – професори Ришард Щигєл, Генрик Ґмітерек і ще багато інших.
– Ви також були у Варшавському університеті у 1989 році. Як ви оцінюєте цей період польської історії?
– У Польщі антирадянський дух був завжди. Може, не такий відкритий, але опозиційність інтелігенції до Радянського союзу була повсюдною і майже не прихованою, з такою іронією, але без радикалізму. Однак боялися, бо коли казали, що хтось з Радянського союзу, то зразу всі так підтягалися.
Я у 1989 не дуже відчув зміни. Але це був цікавий рік, я тоді працював з професором Матерніцьким, приїхав на стажування у Варшавський університет. Я вже на той момент Польщу знав добре, мене не треба було ні зустрічати, ні проводжати — я сам їхав, говорив, уже міг собі дозволити почуватися вільно. Тоді я якраз працював в нових архівах, де були документи новітньої історії Польщі. Працював також в архіві Польської академії наук, а він завжди був дещо опозиційний, тому що там були старші кадри. А також у Національній бібліотеці, там все було добре і швидко. Так от настрої приблизно всюди були однакові — опозиційні до Радянського союзу. Здебільшого поміж комуністів зустрічав реформаторів, які бачили необхідність реформування і стояли швидше на соціал-демократичних позиціях. До мене ставилися всюди однаково доброзичливо, і хоча я з Радянського Союзу, але у 1989 не бачив якогось упередженого ставлення. Це моє припущення, але в Польщі я говорив тільки по-польськи — ніколи російською чи українською — і, можливо, це знімало якесь напруження.
– Тобто загалом була свідомість того, що ви не росіянин, а власне українець — чи взагалі це мало якесь значення для поляків?
– Для мене це завжди мало значення. Може, це взялося з дитинства. Я вчився в російській школі. І хоча серед нас були і місцеві, і приїжджі, і поляки, і євреї, але на вулиці ми говорили російською. Вулиця була інтернаціональною. Для мене не було проблемою говорити російською чи українською. Але мій батько завжди на свята одягав вишивану сорочку, незважаючи ні на що. Коли мені було 12, батько теж її мені подарував.
«Ніхто (може, хтось таки міг) навіть не міг передбачити, що Радянський союз розпадеться»
– А на які свята одягав?
– На всі, ну, може, не на 7 листопада, але на травневі, на Новий рік. І ще цікавий біографічний момент, який я тоді ще не розумів. Коли мені було 16, я мав отримати паспорт. У паспортному столі потрібно було заповнити анкету. Там була графа національність і паспортистка російською спитала: «Яку вам писати национальность? Русский? Батько і мама хто у вас?» Батько українець, а мама у паспорті писалася «русская», бо вони з Акерманщини, а там всі були «русские», бо православні. Ну і мені сказали дозаповнити анкету і наступного дня принести. Вдома я запитав у батька: «Що мені тут писати? Русский, напевно?» І він сказав: «Пиши українець». Хоча тоді можна було записати, що хочеш. І багато хто писали, що «русские», щоб не робити собі проблем. Ще був такий анекдот: «Папа грузин, мама єврейка, а я русский». Я так собі зараз, аналізуючи, бачу, що тато був національним комуністом, або націонал-комуністом, як тоді вияснювали і роз’яснювали.
– Ви були випускником Львівського університету, і досі там працюєте. А як би ви описали процеси, які відбувалися там наприкінці 1980-тих років?
– Все почалось з того попереднього періоду 1987-1988 років. З 1984 до 1988 я працював секретарем парткому по ідеології. Коли прийшов Горбачов до влади, то я і, думаю, чимало інших сприймали це як спробу реформування. Тобто ідеали партії нічим не погані, вони прекрасні, можна сказати християнські, окрім, зрозуміло, «класової боротьби». Інша справа, що реальність інша. І я тоді ідеалістично вірив, що можна реформувати, і в парткомі ми над цим працювали. Як тодішній секретар парткому я пригадую, що у 1986 році ми організовували перший Шевченківський вечір в університеті. І було багато речей, які говорили про реформування. Тоді [Леонід] Кравчук був заввіділом ЦК КПУ, нас збирали в ЦК і ми справді у це все вірили, бо в нас в університеті завжди була патріотична атмосфера, він був абсолютно українським. Ми думали, що буде реформування життя, партійної роботи, Союзу, як Новоогарьовський процес 1991 року.
Але у 1988 я пішов в докторантуру, бо не дуже люблю організаційну роботу, а її доводилося виконувати чимало. Тоді вже почалось це бродіння, з’являлись раніше заборонені публікації. Ми тоді багато читали ночами і з Миколою Григоровичем Крикуном все обговорювали, усе сприймали дуже позитивно. Але до останнього дня я, напевно, і він, і багато людей мого кола не вірили, що розпад СРСР можливий. Гласність, перебудова однозначно сприймались як спроба реформи. Всі ми вірили. Ніхто (може, хтось таки міг) навіть не міг передбачити, що Радянський союз розпадеться. Здавалося, що це вічне утворення. Ми сподівалися на реформування насамперед суспільно-політичного життя: ліквідацію цензури, тоталітаризму партії в ідеологічній сфері, більше свободи. А про Союз навіть не думали. Все почалося у 1988 році з Литви, Грузії, де були масові репресії проти демонстрантів. А також зі з’їздів Верховної Ради СРСР, де відбувалися збори, дискусії про майбутнє. Це все змінювало картину світу, але до останнього дня ми не думали, що Союз розпадеться. Може, я помиляюсь, але це суб’єктивно.
Путч 19 серпня 1991 року спричинив різкий поворот. Виявилося, що цей організм нежиттєздатний. Безперечно, і я, і чимало інших людей мого кола спочатку розгублено прийняли цей путч, який, здавалося, припинить позитивні процеси змін. У мене день народження 25 серпня. Я не пам’ятаю чому, але тоді ми зібралися 24-ого в мене вдома всією родиною. І батько в цей день 1991 року подарував мені нову вишиванку. Вона досі в мене є і я її не вбираю нащодень, вона ювілейна. Ми сиділи, пили за моє здоров’я, дивились телевізор, а паралельно десь о 4-5 годині проголосили Акт за незалежність України. Ми за це випили і вітали одне одного.
Звичайно, 28 червня 1990 був акт чи закон про самостійність, тобто вже була підготовка. Тільки від 1990 до 1991 здавалося, що вдасться реформувати Союз. Цей так званий новоогарьовський процес відбувався у зв’язку з реформою Конституції, устрою тощо. Але путч все перервав, а тоді було прийнято Акт про незалежність та референдум. Однозначно, ми це сприймали як великий переворот, революцію. Це було ейфорійне явище: просто здавалося, що це неможливо, але воно сталося. Важко передати це відчуття або почуття, коли раптом все руйнується і відкривається новий краєвид. От так було 24 серпня 1991 року, коли моя сім’я зібралася і пережила це разом: і батько, і ми всі. Хоча у нас з батьком були серйозні дискусії і до того, і після того. Я казав: «Ти ж революціонер, маємо революційні методи!» Але батько як комуніст виступав за еволюцію. Говорив: «То стільки жертв, так не можна». Їм здавалося, що будуть страшні жертви, але Союз розпався майже без жертв.
«Ідеологія є визначальною у будь-яких інтерпретаціях суспільних, соціальних і гуманітарних явищ»
– Свою докторську роботу ви захищали з польської історіографії, і мене цікавить, як ви прийшли до цього зацікавлення?
– Мене не захоплювала тема політичної боротьби в Польщі. Тоді, ще в Московському університеті, я зацікавився польською марксистською історіографією. Коли я знайомився з польською літературою, виявилося дуже багато лакун. От з’являється така людина, як Юліан Мархлевський — відомий польський соціал-демократ, автор численних робіт — потім зникає. З’являється Пєстковський, автор численних робіт, і зникає. Ще і в радянські часи виникало питання — яка ця польська марксистська історіографія? Всі розуміли, що вона не радянська. Але знали, що польські комуністи були надзвичайно потужні до війни, потім їх ліквідував Сталін, розстрілявши. І дуже плідні, зокрема в історіографії. Тож я зацікавився цією тематикою — куди поділися польські марксисти і їхні роботи, наскільки вони були марксистські чи немарксистські. І так я почав працювати над темою становлення польської марксистської історіографії від кінця XIX століття і прагнув довести до початку Другої світової війни 1939 року.
У 1980-их я був у центральному партійному архіві в Москві, куди мало кого пускали, і побачив, що там робиться. Усі документи були винищені і вирвані, бо цих людей в 1930-их розстріляли. Це понад 3 тисячі осіб, весь актив КПП. Мархлевського знищили ще в 1925, а інших в 1934, 1935, 1936, 1937, 1938 роках. Великою мірою, революцію в 1917 в Росії робили дві національності — поляки і євреї. Решта була маріонетками. Тобто поляків винищили вщент, а вони якраз були дуже активні і виступали проти Сталіна. Для них він був вискочкою і напівграмотною людиною, яка змогла підпорядкувати собі всю владу. Я цим зацікавився, але виявилося, що там немає про що писати. Є ті роботи 1910-их, 1920-их, 1930-их років, але цього не було достатньо. Я тоді вже наприкінці 80-их перейшов до вивчення становлення марксистської історіографії повоєнної Польщі (народної Польщі). Але зупинився тільки на питаннях методології і її організації. Тобто в докторській я прослідкував, як відбувалося ідеологічне поглинання польської історичної науки й історіографії. Я зустрівся з унікальними документами, бо наприкінці 1980-их мені давали документи відомств і міністерств про доноси істориків одне на одного (те саме, що й у нас).
І водночас зустрівся з цією хмарою наступу, яку створювали радянські радники, братня допомога, приїзди вчених, консультації, робота над марксистською історією в Польщі до 1969-1970 років, що так і не завершилась. Я намагався показати ці методологічні питання: що польська історіографія і її марксистська течія була впливовою, але породила не догматичний, а творчий марксизм. І я тільки на одному прикладі це характеризую. Єжи Топольський — нині видатний польський історик світового імені, методолог, який в 1950-их навчався у вищій партійній школі. Він був переконаним марксистом — але не марксистом-леніністом. Його методологія історії, яка вийшла вперше у всіх країнах радянської сфери впливу (1966 р.), була неймовірно розкритикована в Союзі, бо він мислив не по-радянськи. «Як він посмів» — рецензії були нищівні, але це була прекрасна робота, принаймні для того часу.
Адам Шафф — правовірний філософ, марксист, історик в Польській академії наук, теж був сталіністом. Але потім в 1950-их відходить і стає в опозицію до партії, теж виступаючи з марксистських позицій, але не вульгарних і догматичних. Спроба нав’язати польській історіографії радянську модель розуміння марксистської історії закінчилася крахом. І я показав, що вони (польські історики), приймаючи певні марксистські постулати, лишалися вірні блоківському визначенню історії як ремесла. І так, мені здається, що я добре це показав. До речі, я не видав якоїсь великої монографії на основі докторської, є невеличка робота на 5 друкованих аркушів. Цей період 1990-1992 років був дуже складний і фінансово, та і загалом. Все руйнувалося і практично не можна було нічого видати.
– Ви є спеціалістом з історіографії і неодноразово писали й висловлювали власні думки у публічних дискусіях на тему, власне, української історіографії. То як, на вашу думку, мала би вона розвиватися в Україні?
– Якщо коротко, то, по-перше, я оптиміст і в житті, і в історіографічних дослідженнях. Вважаю, що українська історіографія має великі перспективи, але при одній умові. Тут буде багато зі мною не згідних, але українська історіографія має відрізнятись від інших — французької, польської, російської, американської. Вона має писатись із погляду суб’єктності України.
Тобто ми повинні писати історію як історики, що представляють суб’єкт України, що має бути головним. Мені одразу закидають, що це націоналізм, але ні. Історик може оцінювати й інтерпретувати навколишнє, минуле і навіть майбутнє тільки з огляду на те, якій культурі, ретроспективі та перспективі він надає пріоритет. Якщо надає пріоритет радянській історії і Союзу, значить він радянський історик. Якщо Франції, її історії і з французьких позицій дивиться на світову історію — то є французьким істориком.
Це не означає, що я націоналіст і націоналістично бачу історію. Зараз більшість істориків за Яковенко, Грицаком, Плохієм прийшли до висновку, що історія України є історією території і тих народів і культур, які на ній діяли. Ясно, що стрижнем цього є розуміння того, хто ми такі сьогодні, яку історію пишемо і як її бачимо.
Ми бачимо її через призму існування сучасного суб’єкта України. Тобто що і як би ми не робили, якщо ми не визнаємо цього суб’єкта, то ми не пишемо історії України. Чи навіть світової, як от історію Польщі, Греції чи Болгарії. Ми повинні залишатись суб’єктними одиницями цього процесу. Чому я так болісно про це кажу? Тому що багато істориків не бачить суб’єктності України: «немає держави», «вигаданий народ», конгломерат націй, «дике поле Європи» тощо.
Отже, важливе розуміння суб’єктності України і того, що будь-який історик має бути членом певної суб’єктності. Це не означає, що він має писати лише про цей суб’єкт: він може писати історію Тасманії чи Австралії, але зі своєї позиції. Це культурний аспект, а історія є культурним феноменом. Усім, хто хотів би в цьому розібратися, я б радив прочитати надзвичайно цікаву роботу єврейського історика Ювала Ноя Харарі «Людина розумна». Там багато важливих дієвих і цікавих спостережень про історію, діяльність і роботу історика.
По-друге, якщо ми вважаємо, що існує такий суб’єкт на міжнародній арені як Україна, то треба, щоб він мав свою біографію. Без неї нема ні речі, ні феномена, ні явища. Її має кожна організація і людина. Без біографії ми ніхто. І така біографія України на сьогодні, на мою думку, ще не написана. Ми маємо її уривки, краще чи гірше написані, але немає загальної біографії. Ми всі далі спочиваємо поглядами і думками на спинах Грушевського і Липинського, але це швидше біографія не сучасного суб’єкта України, а народу і його страждань. Чи то з елітою, чи без. З державою, чи ні. Це біографія народу, а нам потрібно написати біографію сучасної України.
І вона може бути лише сучасна. Це не значить, що вона має бути націоналістична чи ні, патріотична чи ні, інтернаціональна чи космополітична. Це означає тільки, що вона повинна бути написана на основі найкращих взірців і досягнень сучасної наукової думки. Зокрема, торкатися таких категорій як нація, держава, геополітика, політика, економіка, промисловість, капіталізм, соціалізм, комунізм та ін. Тобто тих категорій, які ми залучаємо для інтерпретації подій і сучасних, і минулих.
– А кого би ви рекомендували читати з українських чи закордонних дослідників?
– Так одразу сказати важко. Харарі я вже рекомендував. Хоча може я зараз скажу тривіальні книги, але щодо України я б радив читати Яковенко, Грицака, Плохія. Зараз це топові історики, хоча це не означає, що вони істинні, правдиві і остаточні, але дають поживу, щоб краще розуміти нашу біографію. Вони всі написані з різних, але сучасних позицій.
А щодо методології історії, то, на жаль, нічого крім своїх робіт від давнини до сучасності не можу порекомендувати, бо нічого доброго в Україні не вийшло.
Щодо історіографії, то добрий історіограф — Колесник Ірина Іванівна. Київська дослідниця, яка пише досить багато про історичні середовища й українську історіографію, відома і рекомендована у всіх бібліографічних компендіумах з історіографії. Є ціла низка закордонних істориків. Безперечно, це Джордж Іггерс і його історіографія англійською. Дональд Келлі, автор інтелектуальної історії, який подає нарис розвитку основних трендів світової історіографії. Не можу не згадати двох польських істориків, що є моїми добрими приятелями — Войцех Вжосек і Ева Доманська, деякі праці яких перекладені українською. Вони дають уявлення про розвиток світової історичної думки і інтерпретації історії.
Ще раз наголошу, що всяка історія є тільки сучасна. Якщо люди думають, що шляхом ескапізму втечуть від сучасності, то вони глибоко помиляються. Щодо цього добру роботу написав мексикансько-американський історіограф Карлос Агірре Рохас, послідовник школи «Анналів» (щоправда, вона є тільки російською мовою). Я не скажу, що можна погодитись з усім, що він пише. Але він дає важливу характеристику, якої я зараз дотримуюсь, хоча очевидно, що ми всі і наші погляди міняються. Тож він пише, що ідеологія є невіддільним елементом культури, тому без неї немає культури. Ідеологія є визначальною у будь-яких інтерпретаціях суспільних, соціальних і гуманітарних явищ. Щоправда, дехто занадто спрощено розуміє ідеологію як політичну доктрину. Я її тлумачу набагато ширше — це система поглядів на світ і цінностей, спрямованих на розуміння світу. Є релігійні, політичні, соціальні ідеології. Але як правило, є така гуманістична ідеологія — тобто бачення людини, її місця, ролі, призначення і впливу на цей світ.
Тож я вважаю, що є два важливих моменти на сьогодні методологічних постулати — усвідомлення суб’єктності України і написання її наукової біографії.
-Дякую за розмову!
Розмовляв Олег Гринчук.
У публікації використано світлини з приватного архіву Леоніда Зашкільняка.
_____________________
Леонід Зашкільняк – історик, доктор історичних наук (1993), професор (2000). Сфера наукових зацікавлень: нова й новітня історія Польщі, польсько-українські стосунки, польська, українська та зарубіжна історіографія ХІХ – ХХ ст. Автор багатьох наукових праць та навчальних посібників з історії країн Центрально-Східної Європи, методології історії, зарубіжної історіографії. Стажувався на історичному факультеті Московського університету ім. Ломоносова (1979), в Інституті історії Варшавського університету (1974, 1989, 1995), Інституті історії Люблінського університету ім. М. Кюрі-Склодовської (1995), Центрально-Європейському університеті в Будапешті (1995, 1996). Тема кандидатської дисертації «Боротьба Польської робітничої партії проти реакції за встановлення і зміцнення народно-демократичного ладу в Польщі (1944–1948 рр.)», докторської – «Польська історіографія 40–60-х років XX ст. (питання організації і методології)». Лауреат нагороди часопису “Przegląd Wschodni” (Польща) за найкраще закордонне видання з історії Польщі (2003 р. спільно з проф. М. Крикуном). Лауреат державної нагороди Республіки Польща «Кавалерський хрест ордена «За заслуги» (2009). Живе та працює у Львові.
