Передноворічний час якось підштовхує пошукати чогось життєствердного. Напевно, це смішно звучить від людини, яка постійно щось пише про комеморативні практики та меморіали. А меморіали не ставляться, щоб порадіти. Особливо воєнні. Вони про втрату та смерть. Але. Але. Дуже часто воєнний меморіал транслює саме меседж утвердження життя (celebrating life). У цьому сенсі саме воєнні меморіали і є найбільш життєствердними, бо сама їхня наявність свідчить, що спільнота, яка їх встановила, точно має трагічний досвід і точно в цьому досвіді вижила. Ну, бо інакше не мала би можливості встановлювати меморіали, їх встановлювали би переможці. Вже життєствердне написала, так?
Але загалом я хотіла поділитися враженнями від дуже специфічної комеморативної практики в просторі військового меморіалу, щодо якої в мене скоріш є запитання, а не відповіді. Попередня моя колонка була про враження від меморіалскейпу Національної Алеї у Вашинґтоні, зокрема про В’єтнамський меморіал та його співвідношення з іншими меморіалами. Сьогодні поверну від В’єтнамського меморіалу назад, у патетичний простір між меморіалами Вашинґтону та Лінкольну, в самий його центр — до Меморіалу Другої світової війни, який був відкритий у 2004 році. Історик мистецтва та дослідник американської меморіальної традиції Кірк Севедж навіть описує цей меморіал як антитезу В’єтнамському. Піднесення замість скорботи, світлий колір замість чорного, не імена, а загальні символи тощо.
Меморіал будувався таким чином, щоб вписати в його простір так званий Rainbow Pool — басейн, який фіксував центр простору між меморіалами Вашинґтону та Лінкольну. Rainbow Poolпродовжував довгий Reflecting Pool, який починається біля меморіалу Лінкольну. Технічне завдання для авторів проєктів меморіалу включало збереження басейну: на етапі оголошення конкурсу були навіть досить жорсткі протести проти будівництва меморіалу, бо він міг зруйнувати цілісність простору. Необхідно було знайти шлях примирення усіх сторін протистояння, зокрема за збереження басейну. Меморіал нині є простором з басейном з фонтанами у центрі.
Але я не про меморіал в цілому (тому свідомо не називаю його авторів тощо), а про специфічну практику celebrating life, на яку я там неочікувано наштовхнулася. Біля басейну стоять таблички з попередженням: ви можете тримати ноги в басейні, але не ходити та не сидіти у воді. І під цими знаками дозволу та заборони ще й підпис: «Наприкінці Другої світової війни військові святкували в фонтанах Європи. На знак вшанування тих часів, ви можете сидіти, опустивши ноги в басейн, але не можете ходити, плавати та сидіти у воді». Цей напис просто мене заскочив: ого, в просторі абсолютного піднесення, уславлення, вертикальності, раптом зустрічаєш неочікувано людинорозмірну практику. Запрошення сісти та опустити ноги в фонтан у максимально пафосному місці зчитується як свідоме бажання олюднити пам’ять війни, зняти церемоніальне напруження. Не знизити градус піднесення (меморіал гранично пафосний), а саме додати ще одну ноту, яка дозволяє відчути радість перемоги наприкінці світової війни, бажання пустувати —ось у фонтан стрибнути, наприклад. Мене це якось відразу неймовірно надихнуло. Скептичний колега, з яким ми цей меморіальний простір досліджували, припустив, що це спроба боротьби з порушеннями: якщо вже люди все одно лізуть в фонтан, то хай хоча би там не плещуться. «Якщо не можеш боротись з якоюсь активністю, очоль її».
У просторі меморіалу я не знайшла відповіді, чи закладалося нагадування про цю хлопчачу радість американських військових навесні 1945 у проєкт меморіалу. Таке може бути: варто лише згадати ідею Дані Каравана спроєктувати Меморіал Бригаді Негев таким чином, щоби меморіал був привабливим для дітей, які будуть там бігати та веселитись. В один прекрасний момент Каравану зателефонували та з жахом повідомили: «Треба щось робити! По меморіалу бігають діти та грають зі струмочком!» Скульптор відреагував радістю: яке щастя, це спрацювало, я мріяв, що дитячий вереск буде найкращим підтвердженням подвигу бригади! Чи закладали автори меморіалу Другої Світової в Вашинґтоні щось подібне?
Коли не можеш знайти відповідь відразу, починаєш шукати, що про це пишуть. На офіційному сайті меморіалу ми не знайдемо згадок про запрошення згадати військових у європейських фонтанах. На сторінці найчастіших запитань першим йде запитання про те, як можна поводитись біля води: чому можна сидіти, а ходити не можна. Тобто, сидіння з ногами у воді є скоріше не запропонованоюкомеморативною практикою, а допустимою поведінкою. На сайті National Park Service написано, що ходити не варто через питання безпеки та поваги. У басейні є купа гострих елементів, які можуть поранити відвідувача. Питання безпеки стоїть на першому місці, на другому —повага. В оглядових статтях щодо меморіалу можна знайти обережні фрази: «Деякі кажуть, що людей запрошують опустити ноги в басейн у пам’ять про американських військових, які святкували перемогу в фонтанах Європи». Тобто, авторами меморіалу це точно не закладалося. Звісно, я мала би писати цей текст тільки після того, як з’ясувала, хто розташовує у просторі меморіалу стенди з нагадуванням про кінець Другої світової. Я не з’ясувала. Але те, що вони там стоять, свідчить про те, що меседж принаймні не суперечить позиції National Park Service, навіть якщо не National Park Service їх встановлює.
Віртуальний простір наповнений інформацією про баталії щодо правил поведінки біля меморіалу. Щодо сидіння біля басейну ні в кого заперечень немає, а ось ходіння по воді відкриває ворота в пекло простір запеклих дискусій. Не дивно, що хтось переймається питанням саме про межу між допустимим та відсутністю поваги. Чому сидіти окей, а ходити — не окей? Пошлюся на Тіма Креппа, дописувача для ресурсу з неймовірною назвою «Greater greater Washington» (з не менш неймовірним підзаголовком Washington, DC region is great → and it can be greater). Він уважно вивчив аргументи, які наводять різні сторони, та поділився власними міркуваннями з цього приводу. Меморіал, каже Крепп, це не простір скорботи чи усамітнення. Гуркіт фонтанів, стрімкий рух води задає настрій цього місця — рухливий та піднесений. Тут завжди повно народу, якій радіє повсякденному життю та влітку намагається рятуватись від спеки. Неможливо втриматись від того, щоб сунути ноги в дуже зручний для цього басейн.
Тім Крепп згадує власну службу в воєнно-морських силах та слова свого капітана “Every sign is a failure of leadership.” Тобто, якщо тобі потрібно поставити табличку «Не курити!», це означає, що ти недостатньо попрацював над розумінням команди, де можна, а де не можна курити. Крепп ілюструє це прикладом з власної практики: коли він веде групу учнів до меморіалів, він затримується на хвилинку, щоб пояснити правила поведінки. Але коли вони підходять до В’єтнамського меморіалу, нічого пояснювати не треба. Дизайн меморіалу не залишає варіантів поведінки. «Мої учні подекуди знають тільки поверхневі факти про війну у В’єтнамі, — каже Крепп, — але коли вони спускаються до меморіалу з його безжальними рядами імен, що піднімаються вверх, навіть найпересічніший восьмикласник не може залишитись неемоційним».
На відміну від меморіалу ветеранам В’єтнаму, зауважує Крепп, меморіал Другої світової налаштовує на святкування перемоги. Скорботна стіна з нагадуванням втрат американської нації є тільки частиною меморіалу, який залишає простір для дуже різних емоцій. То може не варто ганяти туристів? Це настільки природно — хотіти влізти в воду, особливо в спеку. А святкування життя — це теж спосіб збереження пам’яті. І дуже правильний спосіб. Радість перемоги добра над злом — це важлива емоція пам’яті. Добре, коли така емоція взагалі можлива у практиках пам’ятання.
На кінець можу зауважити, що коротенький напис на стендику з правилами поведінки працює. Я була біля меморіалу в листопаді, було достатньо прохолодно. Побачила, як пара хлопців, прочитавши напис на стенді, зняли взуття та всілися біля басейну, спустили ніжки в воду. Хто зна, з чого виростають комеморативні традиції. Непогано б подивитись на це років за 10-20. Можливо, напис про згадку радісних військових в фонтанах з’явиться на сайті National Park Service. А може, про це всі просто забудуть.
