Академічні традиції продукування знання — справа серйозна, і часом потрібна справжня революція, щоби сформульовані мейнстрімні консенсуси думання про щось чи когось радикально змінилися. Ще одне важливе питання — кому це потрібно. Бо кому потрібно — тому й доведеться плисти проти течії.
До прикладу, українські міґраційні студії: чи потрібні вони як окрема «міні-дисципліна» у західних університетах? Адже загалом «українські студії» чи «студії регіону Центрально-Східної Європи», які в західній академії можуть включати літературу, історію, лінгвістику, соціологію, етнографію, часто залишають міґрацію і соціальну антропологію на марґінесах (винятки, звичайно, є: наприклад, Кетрін Ваннер і її розвідки про антропологію української релігії, але можна також дискутувати про її «дисциплінарні ідентичності»).
Чи потрібні такі студії нашої міґрації в Україні, де міґрацію досі часом плутають з демографією, та/або статистикою з прикордонних пунктів? Хоча, варто сказати, що впродовж останнього десятиліття з’явилося багато квалітативних студій, які досліджують міґрації українців і людей з інших етнокультурних спільнот. На оце друге питання моя відповідь була би однозначно «так»: я вважаю, що українським університетам, починаючи з бакалаврських програм, потрібні нові сучасні курси про українську міґрацію в глобальному світі — соціальний досвід, який радикально перетворював і перетворює українське суспільство століттями, а ми цього наче і не помічаємо.
Щодо західної академії, то навряд чи потрібно творити ще одну «українську нішу», і тут можна було би подумати, що для глобальної академії саме час на інтерес до української міґрації. Але ж ні: попри те, що Україна ще до 2022 року була четвертою країною у світі за кількістю еміґрантів (більшість з яких, і це важливо, жила не як герої відомої тужливої пісні про журавлів, а транснаціонально, відвідуючи Україну щонайменше двічі на рік і пересилаючи сюди щороку більше грошей, ніж усі іноземні інвестори разом узяті), а після — стала джерелом найшвидших і наймасштабніших міґраційних потоків в світі, такого інтересу нема. За моїми спостереженнями, наша міґрація не тільки не в епіцентрі інтелектуальних дискусій, а заледве на їхньому марґінесі. Вивченням української міґрації в Європі сьогодні займаються переважно українські науковці, переважно жінки, переважно в ситуації подвійної прекарності. Їхній непевний статус породжений, по-перше, повною невизначеністю щодо подальшого права проживання в ЄС після березня 2027 року, по-друге, їхніми «пташиними правами» в західних інституціях на програмах «scholars at risk», що найчастіше передбачають річний чи дворічний контракт, після чого вони можуть розрахувати тільки на соціальні виплати, або мінімальні виплати по безробіттю. Водночас, «мейнстрімні» міґраційні студії в таких країнах, як, скажімо, Швеція, Данія чи Британія, займаються вивченням зовсім інших міґрацій, з інших, ніж Центральна Європа, частин світу. І ніякі мільйони українських біженців на сформовані постколоніальною критикою наукові зацікавлення переважно не вплинули. До прикладу: на четвертому році російської агресії у Швеції я нарахувала два проекти, що якимось чином стосуються соціальних змін після початку війни й які було профінансовано або національними урядовими програмами, або науковими грантами ЄС. Один з них — про зміни в ставленні до росіян і білорусів. Кілька опублікованих після 2022 року наукових статей і досить велика кількість магістерських робіт стосуються переважно порівнянь «ієрархій прихильності» з боку шведів до українців та сирійців/афганців/міґрантів з Африки, теми безперечно цікаві, але ж не настільки, щоби витіснити будь-які інші.
У Британії якщо українських біженців хтось і вивчає (не більше, ніж кілька науковців), то переважно крізь призму урядової політики житла, яку британський уряд запровадив для українців, фактично делегувавши свою відповідальність приватним структурам, що призвело до багатьох випадків аб’юзу і дискримінації.
На великих західних міґраційних конференціях «українські кейси» бувають, але переважно як «приклади» на ілюстрування вже існуючих теорій з інших міґраційних контекстів, а не як привід для нової теоретичної рефлексії. За винятком конференцій, які організували самі українські дослідниці і дослідники, тема українського дисплейсменту — це такий собі слон, який увійшов у милу постколоніальну кімнату без запрошення, і оскільки ніхто не знає що з ним робити, охрещений «привілейованим». Загалом, про фреймування українців як «привілейованих», бо «білих, християн і європейців»1, хтось мабуть колись напише не одну працю як про новий приклад внутрішньоєвропейської расифікації, цього разу — власне за кольором шкіри, що, здавалося б, уже давно стало моветоном, а не через старі докори про недовченість і недочитаність2.
Можна це питання поставити й по-іншому: кому могло би бути цікаво, як українці адаптовуються в нових країнах, які зміни відбуваються в їхніх соціальних ідентичностях, відчутті приналежності, способах утримування контактів з Україною (можливо, найважливіша тема для майбутнього), які зміни і дорослі українці, і їхні діти різного віку переживають сьогодні, перебуваючи за межами України? Хто мав би «платити» за вивчення таких тем, якщо поставити це питання вже геть практично, щоби не сказати цинічно? Хоча гроші якраз дуже важливі у визначенні «інтересу» до тем. Якби це було не так, то вся західна міґраціологія не займалася би сьогодні тими десятьма відсотками світових біженців, які приїжджають в їхні країни, а вивчала би міґрації «взагалі», і найперше там, де цих мігрантів найбільше — наприклад, у таборах Судану, чи в Туреччині після 2015 року.
З іншого боку, важливі не тільки гроші, з якими завжди сутужно, але і зміна рецепції й оптики. Важлива готовність побачити студії української міґрації як нову і перспективну наукову й освітню галузь, яку в українській академії можна знову ж таки спробувати «запустити» на старому доброму ентузіазмі інтелектуального «волонтерства»: зробити це через академічний інтерес і активну начитку англомовних і не тільки студій, і відкритість на переосмислення старих схем і підходів. Через таку нову освіту українська молодь засвоювала би бачення української міґрації як частину глобальних міґраційних рухів, а еміґрантів з України бачила би суб’єктами з кардинально іншим життєвим вибором, здобутими в нових контекстах соціальними капіталами, а не через увесь той набір поверхових стереотипів, які навіть не хочеться перераховувати і які інколи так дико циркулють в українських соціальних мережах, що хочеться заплющити очі.
Можливо, міркування про нові українські міґраційні студії за теперішньої ситуації в Україні звучить як утопія, але тоді утопією є й писання віршів, видавання книжок і творення арт-виставок. Хоча, можливо, це ще один невидимий фронт за розвиток, спосіб боротьби зсередини, який забезпечує нове майбутнє на рівні тонких світів, існування яких, як й існування поезії Шевченка, витворило ту українську культурну матрицю, яка своєю чергою витворила саму українську національну спільноту.
- Bonnett, Alastair. “Who Was White? The Disappearance of non-European White Identities and the Formation of European Racial Whiteness.” / Ethnic and Racial Studies, Vol. 21: No 6 (2008), 1029–1066. ↩︎
- Buchowski, M. Intricate relations between Western anthropologists and Eastern ethnologists. / Focaal, 2012 (63), 20-38. ↩︎
