Коли інтернет-ресурси зарясніли матеріалами про те, що міністерка освіти Польщі Барбара Новацька звернулася до свого українського колеги Оксена Лісового через «занепокоєність» змістом українських підручників історії, я зрозумів, що доведеться писати цю статтю.
По-перше, через те, що сам є автором підручників, — хоча й не того, про який йдеться у зверненні очільниці польських освітян. Але ж її прохання «вжити заходів» щодо українських підручників може торкнутися і мого авторського колективу з видавництва «Оріон».
По-друге, вже багато років я працюю у складі Українсько-Польської комісії експертів з питань удосконалення змісту шкільних підручників з історії і географії, до якої апелює пані міністерка з пропозиціями змінити порядок її функціонування. Сам факт розгляду українських підручників з історії польськими колегами пов’язаний із роботою згаданої комісії, що триває від 1993 року. Національні міністерства освіти двох країн визначають склад відповідно української та польської частини комісій, які щороку збираються для обміну думками. Українські науковці, історики й географи, аналізують нові польські підручники з історії та географії з огляду на те, насамперед, наскільки «коректно» в них відображені події української історії та питання географії. Польські історики та географи, відповідно, аналізують українські підручники. Серед розглянутих польськими колегами підручників був і той, який привернув увагу польської сторони.
Я не хотів би називати авторів цього українського підручника. І не тільки тому, що вважаю некоректним долучатися до обговорення роботи колег. Подібні сюжети, які можуть спричинити критику з боку польських науковців та освітян, можна знайти і в інших українських підручниках. Так само у польських підручниках ми можемо знайти ті положення, які виглядають неприйнятно, або принаймні спірно з української точки зору. Критики у цих підручниках заслуговують і те, що там є, і те важливе, що не було сказано.
Наприклад, під час останнього засідання згаданої Українсько-польської комісії у січні 2025 року, українські фахівці зазначили некоректне відображення російської агресії проти України, що триває з 2014 року, та незаконної анексії Криму в одному із польських підручників з географії. У моїй рецензії на один із польських підручників з історії я звернув увагу на «моноетнічне» (польське) бачення історії Східної Галичини на початку ХІХ – у 30-х рр. ХХ ст. «Українську складову» історії не було відображено навіть тоді, коли в підручнику йшлося про події 1830-х років на Волині, Поділлі та в Галичині, чи в часи революції 1905 року. Побіжно згадуючи Українську революцію 1920-х, автори польського підручника зазначили лише спільний похід на Київ українських та польських військ, підтримку Юзефом Пілсудським Української Народної Республіки і його військово-політичний союз із Симоном Петлюрою.
Утім, історики і громадськість часто готові пробачити авторам підручників подібні «дрібні деталі». Ці сюжети не привертають увагу, якщо не йдеться про найважливіші історичні події та явища для національної історичної пам’яті, національної ідентичності. Ними можуть бути овіяні славою перемоги чи трагічні поразки, національні трагедії. Серед прикладів останніх — геноцид 1915 року для вірмен, депортація кримськотатарського народу у 1944 році, Голодомор для українців і Голокост для євреїв. До цього сумного переліку треба віднести і Волинську трагедію, як її називають в Україні, або «Волинську різанину», як називають її у Польщі. Ця трагедія знаходиться в центрі польської національної пам’яті, і вона ж є найкривавішою сторінкою польсько-українського конфлікту ХХ століття.
У нашій короткій статті неможливо розглянути різні оцінки істориків подій на Волині, усі її передумови, перебіг та наслідки. Тим більше, неможливо повністю «розкрити цю тему» в підручнику з історії України. Адже тут, відповідно до державної програми 2022 року, під однією обкладинкою треба умістити навчальний матеріал від подій Першої світової війни, Української революції та історії України в складі тоталітарної імперії (СРСР) — до історії західноукраїнських земель в міжвоєнний період, української політичної еміграції та України в роки Другої світової війни. Тому у більшості українських підручників з історії Волинській трагедії присвячено кілька речень або, у кращому випадку, кілька абзаців тексту.
Ось такий текст. Якщо не говорити про «повноту» поданої інформації стосовно українсько-польського конфлікту — чи є вона достовірною, об’єктивною? На мій погляд — ні. Це стосується, зокрема, поданої характеристики Армії Крайової, яка в дійсності була сформована емігрантським урядом та, на відміну від партійних боївок (Батальйонів хлопських, Армії Людової), мала загальнонаціональний, загальнодержавний характер і була єдиною спадкоємицею довоєнного Війська Польського (до речі, саме так я написав у своєму підручнику «Всесвітня історія» для учнів 10 класу, виданому в 2023 році). Це стосується і пояснення польсько-українського конфлікту, передумови якого можна простежити ще з ранньомодерної доби. Як слушно стверджує український науковець Богдан Гудь, криваве протистояння українців і поляків під час Другої світової війни стало завершальним акордом багатовікового конфлікту, впродовж багатьох років трансформованого з етносоціального в етнополітичний.
Історичне коріння українсько-польського протистояння підживлювалося національною політикою Другої Речі Посполитої, яка ставила українську та інші національні меншини у нерівноправні умови у порівнянні з поляками. Під час роботи Українсько-Польської комісії історик Єгор Врадій, звертаючись до польських колег, закликав «не оминати увагою виклад негативних аспектів політики польської влади стосовно етнічних меншин (українців, євреїв), у тому числі й на території Волині».
Зауважимо також, що під час Другої світової війни гостро стояло питання про контроль над територіями багатовікового спільного проживання українців та поляків — у Східній Галичині, на Волині, Холмщині, Підляшші, Надсянні, Лемківщині. Українсько-польські ексцеси відбувалися тут задовго до трагічних подій 1943 року, і про це інколи забувають наші польські колеги. Згадую, як на одній із міжнародних конференцій, здається, у 2016 році, кілька польських істориків переривали мої спроби розглянути події міжетнічного протистояння у 1920–1930-ті роки вигуками «Повертайтеся до 1943-го року!». Коли ж я зазначав, що в низці місць першими насильство виявляли не українці, а поляки, одна одіозна пані вигукнула дивну фразу, яку я не забуду до сьогодні: «Це були превентивні акти відплати!». Очевидно, що така «логіка» може виглядати дико навіть для радикальних активістів руху за «Kresy Wschodnie».
Звісно, це не виправдовує помилки чи перекручення, якщо вони є. У нашому випадку польську сторону обурив фрагмент згаданого польською стороною підручника з історії України, в якому написано: «(УПА) діяла переважно на Волині та в Галичині. У 1943 р. її очолив Роман Шухевич (псевдо Тарас Чупринка). Лише за два роки існування до УПА прилучилося 30–40 тис. вояків. Ворогами українців діячі УПА вважали комуністів, нацистів, поляків. Причиною загострення польсько-українських відносин стали масові вбивства українців, які здійснила Армія Крайова. Це була підпільна польська армія, керівництво якої прагнуло відновити довоєнні польські кордони (курсив мій — І.Щ.). Її жертвами стали мешканці Холмщини, Підляшшя, Галичини й Волині. Кривава польсько-українська боротьба, внаслідок якої гинули не лише солдати, а й мирні жителі, тривала до 1947 р.».
Історик Станіслав Кульчицький, український співголова Українсько-Польської комісії експертів, говорив таке: «У 1943–1944 рр. всі в Україні і Польщі думали, що кордони між відродженою Польщею і СРСР залишаться довоєнними. Звідси походить прагнення партизанських сил здійснити етнічні чистки, в тому числі на Волині».
У своєму вищезгаданому підручнику з історії я писав про акти насильства з обох сторін українсько-польського протистояння, зокрема, й про вбивства польськими партизанами українських громадських діячів на Холмщині. Разом із тим, не можна виокремлювати подібні приклади насильства як головну причину Волинської трагедії (це одна із тих некоректних тез в українському підручнику, яка обурила польську очільницю Міністерства освіти). У своєму ж підручнику я далі писав таке: «Конфлікт загострився після того, як навесні 1943 р. Крайовий провід ОУН(б) на Волині вирішив вигнати з Волині місцевих поляків. Це «обґрунтовувалося» необхідністю перешкодити планам повернення повоєнній Польщі західноукраїнських земель та «покаранням» частини місцевих поляків за співпрацю з гітлерівцями. 11–13 липня 1943 р. загони УПА атакували понад 100 польських поселень; у масових вбивствах брали участь місцеві українці. З іншого боку, вояки АК нападали на українські села. Жертвами братовбивчої війни стали десятки тисяч поляків і тисячі українців».
Знову маю наголосити, що в шкільному підручнику є дуже обмежені можливості для глибокого розкриття багатьох тем. Натомість найважливішими, на мій погляд, є ідеї, які пропонують автори книжкових видань. Однією з головних ідей, якою можна схарактеризувати 1930-40-ві роки, і яка знову стала актуальною внаслідок розгортання російської агресії проти України у першій чверті ХХІ століття — це поширення ідеї про «припустимість» насильства і масових убивств для вирішення політичних (територіальних, соціальних та інших) завдань. Український історик Ярослав Грицак ще у 2004 році у першій публікації тексту статті «Тези до дискусії про УПА» писав, що передумовою виникнення українського повстанського руху та УПА «було насамперед радянське та нацистське насильство, звернене проти українців. Однак воно дуже швидко переросло в насильство самої УПА проти волинських поляків». Ярослав Грицак у своїх роботах розглядає Волинську трагедію на широкому історичному полотні, нагадуючи, що перед нею був ще Голодомор, масові репресії 1937 року, репресії та національних меншин (зокрема, поляків в СРСР), а після того — депортація кримських татар та акція «Вісла».
Описуючи політичну картину Європи у 1930-40-х рр., не можна не згадати відомий образ «кривавих земель», запропонований американським істориком Тімоті Снайдером. Він визначив «криваві землі» як «території, які в період між 1933 і 1945 роками були під німецьким і радянським поліційним режимом, і там провадилася політика масових убивств». При цьому саме українські та польські терени знаходились у центрі найбільш драматичних та кривавих подій цієї доби. Тімоті Снайдер справедливо підкреслював: волинські події навряд би такими сталися, якби перед тим на Волині не було винищення євреїв під час Голокосту; масове вбивство євреїв сильно знецінило у суспільній свідомості вартість людського життя. Те, що сталося з євреями, відбилося на долі поляків і українців; «…те, що сталося із однією групою, стає збагненним тільки з огляду на те, що діялося з іншою»… Атмосфера насильства та «банальності вбивств», безумовно, впливала на людей. «Майже все автохтонне єврейське населення регіону загинуло. Саме тут українські партизани провадили етнічні чистки проти поляків у 1943 році, перш ніж 1944 року радянські війська розпочали етнічну чистку проти і українців, і поляків».
Пояснення Тімоті Снайдера є співзвучним думкам польського історика Гжегожа Мотики. Покладаючи на ОУН-б та УПА основну відповідальність за скоєння злочину, історик, утім, зауважує: «…На волинське керівництво (ОУН — І. Щ.) вплинуло Шоа євреїв. Воно показало (як і в попередні радянські депортації), що можна цілковито усувати цілі групи людей. «Вирішення єврейського питання», мабуть, породжувало спокусу провести аналогічну акцію щодо польського населення».
Повернімось до питання про висвітлення теми Волинської трагедії в українських підручниках з історії. Пані Барбара Новацька описує відповідний період Другої світової війни та подій на Волині як час «масових злочинів проти польського населення, відомих як Волинська різанина, скоєних Українською повстанською армією (УПА) та місцевим українським населенням». Додамо, що більшість польських істориків визначає Волинську трагедію як геноцид по відношенню до поляків, «ludobójstwo».
Згадаю тези, викладені на початку цієї статті, щодо важливих для національної ідентичності історичних подій та явищ. Тут маю наголосити, що бачення цих подій та його героїв було й залишиться відмінним, а інколи й протилежним у різних національних, етнічних, релігійних спільнот. До прикладів цього можна віднести монгольські завоювання ХІІІ століття та постать Чінгісхана для монголів — і для слов’янських народів; українську козацьку революцію ХVІІ століття та постать Богдана Хмельницького для поляків — і для більшості українців; Шестиденну війну на Близькому Сході та постать Менахема Бегіна для ізраїльтян — і для єгиптян, тощо. Очевидно, залишаться відмінності і в баченні українцями та поляками протистояння між ними у віддаленому від нас часі першої половині ХХ столітті і в середині 1940-х років.
Взагалі, практично у всіх сусідніх народів є взаємні претензії одне до одного. Історія насичена жорстким протистоянням та війнами між англійцями та французами, між французами та німцями, між німцями та поляками, між поляками та українцями тощо. Натомість сучасна об’єднана Європа долає колишню ворожість між народами-сусідами, формує солідарність у вирішенні загальноєвропейських проблем — від екології до протистояння російській агресії.
Тому дуже прикро, коли історичні питання міжнародних взаємин часом використовуються для вирішення внутрішньополітичних проблем. Вищезгаданий історик Єгор Врадій слушно зауважує: «Чому незадоволення польської сторони висловлене саме зараз, а не у 2023–2024 роках, коли було видано згаданий у польському зверненні український підручник? На жаль, я не зустрічав аналогічних системних критичних інвектив, які б висловлювали польські посадовці високого рівня (у т.ч. пані Міністр), спрямованих до Росії як спадкоємиці СРСР, режим якої винен у масштабних злочинах проти громадян польського походження. Варто згадати хоча б сумнозвісну Польську операцію 1937–1938 років, коли довготривалому ув’язненню та смертній карі були піддані десятки тисяч поляків винятково через їхню етнічну приналежність. Вважаю, що дискусія стосовно проблемних питань спільної історії має відбуватися у академічному колі. Саме академічні дослідження, а не позиція державних діячів, продиктована політичною доцільністю, мають надавати імпульс суспільній дискусії та можливому (вірю, що це колись станеться) процесу примирення…».
Я особисто переконаний, що подальше українсько-польське зближення є незворотним, бо випливає із корінних інтересів наших народів. Українці щиро вдячні польському народові за велику допомогу, яку він надавав і надає від початку російської повномасштабної війни проти України. На основі великого історичного досвіду більшість поляків чудово усвідомлює агресивний характер сучасного російського імперіалізму та необхідність протистояння йому об’єднаними зусиллями українців, поляків та інших народів Європи. Сама історія спонукає українців та поляків разом будувати майбутнє на основі взаємоповаги та зближення поглядів на минуле.
При цьому очевидно, що станом на зараз ідентичне бачення історії українсько-польських відносин не є можливим. Проте важливим є вшанування пам’яті поляків, українців та представників інших народів, які стали жертвами насилля в минулому. Необхідним є виправлення помилок та некоректних положень в низці українських та польських підручників. Бажаним є позбавлення історіописання політичної кон’юнктурної заангажованості.
Навряд українські та польські історики можуть зараз написати спільний підручник з історії подібно спільному чотиритомному польсько-німецькому підручнику історії – це відбулося в ході кількох десятиліть роботи комісії німецьких і польських істориків. Натомість ми можемо розпочати роботу над окремими сторінками спільної українсько-польської історії, наприклад, часів Першої Речі Посполитої. Згадаймо, як українська історикиня Наталія Старченко блискуче показала це спільне у своїх наукових роботах. І в нових шкільних підручниках.
