Рецензія на монографію: Мацієвський Ю. В. У пастці гібридності: зиґзаґи трансформацій політичного режиму в Україні (1991-2014): монографія. Чернівці : Книги – XXI, 2016. – 552 c.
Навколо трансформацій політичних режимів постсоціалістичних країн Східної Європи та колишнього СРСР зламано багато списів та зіпсовано тони паперу. В рамках різних підходів та з різних позицій чимало авторів зробили цю тему як «добре вивченою», так і незмінно проблематичною. Більше того, власне більшість досліджуваних країн весь час додають все нових барв до загальної картини своїх трансформацій.
На цьому тлі поява книги Ю. Мацієвського “У пастці гібридності: зиґзаґи трансформацій політичного режиму в Україні (1991-2014)” цілком органічно вливається у загальний рух дослідників цих трансформацій. Причому запропоноване автором бачення політичних трансформацій в Україні досить своєрідно відтіняється книгою Балінта Мад’яра «Анатомія посткомуністичної мафіозної держави на прикладі Угорщини».
Спираючись в теоретичному плані на неовеберівські версії пояснень динаміки гібридних режимів, автор монографії розглядає політичні зміни в Україні крізь призму «гібридизації» в пошуках відповіді на питання про те, чому Україна протягом усіх років незалежності так і не змогла стати ані демократичною, ані авторитарною державою та досі блукає манівцями.
Автор монографії доброзичливо налаштований до читача, тому вже на початку постулює головну тезу, навколо якої обертатиметься весь подальший виклад. Згідно головної думки автора, «Україна є прикладом країни з гібридним режимом, де формальні інститути (конституція, закони та законодавчі акти) є підірвані неформальними (клієнтелізмом, непотизмом і корупцією). Домінування неформальних інститутів над формальними завадило елітам домовитися про «гру за правилами», що, своєю чергою, призвело до інволюції конституціоналізму, а відтак до ситуації, яку ніхто з ключових політичних гравців не зацікавлений змінювати» (с. 8-9). Ю. Мацієвський називає це інституційною пасткою, або ж «пасткою гібридності». Ця пастка визначається автором як «сукупність стійких, але неефективних інститутів, що заважають елітам рухатися у бік демократії, але дозволяють зберігати монополію на політичну владу та ренту, не вдаючись до відвертого авторитаризму» (с.9).
Власне структура монографії свідчить як про всебічну продуманість цієї стрижневої думки автора (чи то радше про цілковиту захопленість автора цією думкою), так і про тривалий шлях її кристалізації, що деколи робить монографію схожою на підручник: автор не лінується представляти, деталізувати та за потреби навіть повторювати усі наявні аргументи на користь своєї точки зору.
Ю. Мацієвський досить швидко конкретизує поняття гібридного режиму та деталізує, що «… на відміну від пояснень, у яких визнається перевага авторитарних складових над демократичними, ми наголошуємо на перевазі неформальних інститутів над формальними. Гібридність тут означає, що формальні інститути є лише фасадом для неформальних інститутів і практик, які переважають у політичному процесі. Хоча вибори в Україні завжди залишалися конкурентними і дозволяли змінювати людей при владі, сутність режиму залишається незмінною. Таким чином, конкурентні вибори та домінування неформальних інститутів над формальними є головними ознаками гібридності, які ми використовуємо у цьому дослідженні. Звідси гібридизація – це не адаптація старого радянського авторитарного режиму до нових умов, а псування(витіснення, заміщення) формальних інститутів неформальними. У цьому процесі саме неформальні інститути визначають поведінку політичних гравців. Відмінність від явища неформальної інституціоналізації полягає у тому, що неформальні правила також порушуються і тому не можуть утвердитися. Таким чином, гібридизація веде до інституційного занепаду, а він, своєю чергою, до інституційної пастки» (с. 16-17). Це пояснення, без сумніву, розкриває методологічну канву подальшого викладу, що полегшує читачеві сприйняття наступного тексту. Принагідно слід зазначити, що використання терміну “псування”щодо формальних інститутів представляється не дуже вдалим, оскільки потребувало б доведення, що ті інститути, які дістались Україні у спадок від УРСР після розпаду СРСР, були вартими збереження. Відчуваючи це, автор цілком справедливо додає у вигляді пояснень терміни «витіснення» та «заміщення» для позначення цього процесу.
Після наступної, дуже влучної та метафоричної, тези автора – «У випадку України нас, зокрема, цікавить, чому корупція, клієнтелізм і непотизм витісняють конституціоналізм і верховенство права, а еліти «грають не за правилами», а з правилами» (с.17) – читання монографії перетворюється у читання детективу в напруженому очікувані все нових та нових фактів на підтвердження даної тези.
Автор вдало комбінує акторний та інституційний підходи до визначення режиму, логічно обґрунтовуючи певний нахил в бік інституційного та пропонує таке визначення режиму, на яке він спиратиметься у роботі: «інституціоналізована сукупність формальних та неформальних правил, що накладає горизонтальні (відносини між гілками влади) й вертикальні (відносини між носіями влади і суспільством) обмеження на політичних гравців у здійсненні ними влади» (с.57).
Оскільки автор постулює, що здійснює дослідження у руслі напряму «інституціоналізму раціонального вибору» (с.25), він відповідним чином структурує роботу: після ґрунтовного теоретичного огляду вміщуються розділи, присвячені, відповідно, існуванню старих інститутів у нових умовах у 1991-2004 рр., спробі виходу із пастки в часи Помаранчевої революції, формуванню дефектної демократії у постпомаранчевий період, наступній гібридизації режиму під час президентства В. Януковича. Завершує монографію розділ, присвячений аналізові стабільності режиму за президентства В. Януковича та взаємозв’язків та впливів різних чинників революції 2014 р. Отже, аналіз існування формальних та неформальних інститутів хронологічно прив’язується автором до термінів перебування на своїх постах президентів України. І тут, з одного боку, не можна не погодитись з автором, що «зміна лише людей, без зміни інституційної основи, не свідчить про зміну режиму» (с.12), а, з іншого, – структурування автором матеріалу монографії все також прив’язує нас до зміни людей.
Слід відзначити, що на фоні «зовнішньої» прив’язки до періодів президентства автор спирається у своєму аналізі на ґрунтовну оригінальну модель трансформацій, в якій він виокремлює такі незалежні змінні у дослідженні трансформації політичного режиму в Україні, як «1) «спадок минулого», що задає «структуру політичних можливостей» і впливає на поведінку гравців; 2) структура еліт , що складається з двох груп акторів: формальних, розділених на «владу» й «опозицію», та неформальних, прикладом яких є політико-економічні групи (ПЕГ) або «клани»; 3) інститути (формальні та неформальні правила, що надають певні можливості і накладають обмеження на дії акторів; 4) невизначеність, що впливає на відносну ціну стратегії акторів» (с. 86). Власне перелічені елементи виступають в дослідженні складовими моделі сповзання України до інституційної пастки. В кількох наступних розділах автор ретельно аналізує перебіг політичних подій в Україні в межах моделі, яку складають запропоновані елементі.
Слід всіляко вітати такий формалізований підхід до аналізу процесу, що створює принципову можливість верифікації запропонованої автором моделі та зроблених на її основі висновків. Водночас маємо вказати на принципову ваду, яка притаманна, на превеликий жаль, модельним дослідженням: незважаючи на те, що модель дозволяє детально дослідити особливості політичного процесу в Україні у обраному автором ключі, визначені структура та параметри моделі апріорі окреслюють коло дослідницьких питань та певне, хоч і достатньо широке, коло відповідей на них. Отже, за всієї корисності використання формалізованої моделі та максимально формалізованих показників, автор принципово (структурою моделі) налаштований на винайдення інституційної пастки в політичному процесі України і він її успішно винаходить.
Як відомо, в політичній науці існує мало справжніх прогнозів і тут авторові можна щиро позаздрити: він надає цілком виправданий прогноз щодо подальшого перебування України в «інституційній пастці» (с.33, 38-39, 468-472). Водночас гірко дивитися, як автор поруч з тим демонструє приклад того, як патріотичне, в найкращому розумінні цього слова, хотіння може спотворити науковий результат: «Сьогодні керівництво України стоїть перед викликом – реформи і достойний відхід від влади після закінчення каденції, чи імітація реформ і ганебна втрата влади. Перший рік президентства П. Порошенка більше схожий на імітацію реформ, ніж їхнє системне впровадження. Згідно теорії, така поведінка має призвести до втрати влади. Якщо ж перед загрозою втрати влади (і ренти, що може настати внаслідок дезінтеграції країни) ключові гравці погодяться «грати за правилами» тоді, ймовірно, з’явиться можливість виходу з інституційної пастки» (с. 40, 474-475). Автор цієї рецензії, так само як і Ю. Мацієвський, і багато наших колег, не раз піддавався спокусі видати бажане за дійсне. На жаль, віра в щось не означає обов’язкового настання того, у що вірять, навіть якщо це віра науковця.
Ю. Мацієвський є не єдиним політологом в Україні, хто вважав, що загроза втрати влади примусить наші еліти «ну тепер-то вже точно» перейти до гри за правилами, (нагадаємо, цитовані строки написані автором монографії в 2015 році) але, на жаль, тепер ми можемо бачити, що інституційна пастка не випускає Україну зі своїх обійм: другий та третій роки президентства П. Порошенка так само схожі на імітацію реформ, а неформальні угоди все також визначають українську політику та правове поле (скажимо, поле правозастосування). Причому вже з позиції почату 2018 року здається очевидним, що сукупного ресурсу існуючих неформальних угод цілком має вистачити для переобрання П. Порошенка на другий термін та, відповідно, у режиму вистачить ресурсів для продовження згубного перебування в інституційні пастці. Отже, на відміну від благих очікувань, суворий прогноз Ю. Мацієвського збувається. Це, повторимо, ще одне дійсно справжнє та дуже важливе досягнення автора монографії.
Критикуючи транзитологічний підхід, автор вказує, що з «… плином часу ми можемо додавати нові етапи, але такий підхід не скаже нам нічого ні про тривалість переходу, ані про те, чому Україна не стала демократією» (с.81). Можна погодитись із цим твердженням, але спадає на думку що такий самий закид можна зробити і підходові автора: дійсно, складно оцінити тривалість бажання еліт зберігати прихильність до неформальних правил тощо.
Взагалі, на нашу думку, регулярно згадуване автором протиставлення транзитологічного підходу та підходу з точки зору гибридізації (див. в т.ч. с. 63-67, особливо с. 66) представляється дещо штучним та перебільшеним. Наприклад, визначаючи періодизацію процесів змін в Україні з погляду гібридізації автор все також приходить до “транзитологічної” категорії демократизації та супутніх їй. Отже, на нашу думку, вірніше було б казати не про протиставлення транзитологічного підходу та гібридного трактування політичних перетворень, а про те, що це трактування виступає вдалим поглибленням транзитної парадигми для опису феномену перетворень в Україні. Більше того, є всі підстави вважати, що підхід, який буде спиратися на запропоновану автором схему гібридізації дозволить поглибити опис політичного транзиту багатьох інших країн світу. І в цьому також безсумнівне наукове значення рецензованої монографії.
З огляду на зазначене вище, відзначимо, що складається враження, що автор дещо перебільшує ступінь унікальності України в плані траєкторії розвитку політичного режиму: «…Випадок України є цікавим, щонайменше, у двох інших аспектах. По-перше, зиґзаґоподібна траєкторія політичних змін в Україні значно відрізняється не лише від шляху країн Центральної та Східної Європи, а й від більшості пострадянських держав. У цьому сенсі Україна відрізняється не тільки від Росії чи Білорусі, які опинилися у пастці авторитаризму, але й від Грузії та Молдови, які досягли більших успіхів на шляху реформ» (с.9, 62). На нашу думку, той факт, що Грузія досягла більших успіхів на шляху реформ, не відміняє нелінійності її шляху у зв’язку не лише з перемогою Саакашвілі та його наступною поразкою, а й певним поворотом назад після його поразки. Так само й дивні правий поворот в Угорщини та право-популістські повороти в Чехії і Польщі заспокоюють на предмет того, що не такі ми вже й унікальні в колі країн постсоціалістичного простору. Щоправда, траєкторія України, і тут можна погодитись з автором, найбільш мінлива. Чим, власне й можна було б поверхово пояснити відносну неуспішність українських реформ – мовляв, не встигали закріпитись до чергового повороту.
Слід звернути увагу й на досить широке використання автором рецензованої монографії різноманітних індексів та залучення в окремих випадках математико-статистичних методів аналізу. Так, Ю. Мацієвським застосований Індекс президентської влади (с.68-80). З оцінкою числових значень та номенклатурою його елементів для різних періодів розвитку України (с.545-546) можна сперечатися, але власне підхід до формалізації сили президентської влади представляється продуктивним та таким, який ще знайде своїх послідовників у вітчизняній політичній науці. Цікавою є й спроба автора порівняти динаміку сили президентської влади та ступенів демократизації та економічної свободи (с. 76-79). Однак викликає серйозні сумніви коректність розрахунків коефіцієнтів кореляції Пірсона по вкрай обмеженим даним щодо індексу президентської влади та індексів демократизації і економічної свободи (с.77-79), а також їх інтерепретація автором. Так, наприклад, коефіцієнт кореліяції 0,5 (між індексом президентської влади та індексом демократизації) із коефіцієнтом детермінації 0,2 вважаються автором незначущими, а коефіцієнт 0,42 із коефіцієнтом детермінації 0,18 (між індексом президентської влади та індексом економічної свободи) чомусь вважаються автором такими, які вказують на наявність зв’язку між цими показниками. Але з огляду на окреслену нами вище модельну «передзаданність», подібний підхід є цілком логічним. Водночас, власне раціональність використання розрахунку лінійної кореляції між вказаними індексами представляється доволі сумнівною.
Не можна не згадати про прикре свідчення жалюгідного фінансового забезпечення вітчизняної науки, що відбивається у намаганні авторів зекономити на виданні монографій. Зазвичай першим кроком до економії стає відмова від редактора. На жаль, рецензована монографія не стала виключенням в цьому сенсі, що не дало змогу виправити деякі механічні описки та помилки. Водночас спадає на думку, що оскільки винайдені автором монографії особливості політичного процесу в нашій державі гарантують Ю. Мацієвському забезпеченість роботою із продовження цього дослідження ще щонайменше років на 5-10-20, то у другому, розширеному та продовженому виданні цієї монографії можна буде виправити усі технічні помилки, які заважають отримувати читачеві насолоду від добротного наукового тексту.
В цілому слід констатувати, що монографія Ю. Мацієвського є серйозним внеском у розвиток сучасної української політичної науки та у розуміння нагальних потреб політичного розвитку української держави.
________________________
Микола Польовий– доктор політичних наук, професор кафедри політології та державного управління Донецького національного університету імені Василя Стуса. Спеціалізується на моделюванні та прогнозуванні політичних процесів, проблемах застосування сучасних методів моделювання у політичній науці.
