19-20 лютого 2019 р. у Гайдельбергському університеті за ініціативи робочої групи проекту “Useless People”: The Extermination of Psychiatric Patients during the Nazi Occupation of Ukraine” відбувся воркшоп «Непотрібні люди»: масове знищення пацієнтів психіатричних лікарень та будинків інвалідів під час нацистської окупації: розслідування, правосуддя, політика пам’яті». Основною метою зустрічі стало обговорення проблем вивчення політики нацистів стосовно «зайвих їдоків» на території окупованих країн, специфіки джерельної бази та особливостей роботи з нею, перспективних напрямків досліджень тощо. У заході взяли участь дослідники/ці з України (м. Дніпро, Львів, Харків) та Німеччини (м. Берлін, Бохум, Гайдельберг, Дюссельдорф), які вивчають окреслені питання.
Зустріч було організовано не випадково, адже в останні роки історики взялись за розробку донедавна «безперспективної теми», специфіка якої визначалася, серед іншого, фрагментарністю доступних джерел. Після відкриття архівів СБУ ситуація кардинально змінилася, вчені виявили нові масиви документів. На сьогодні вже закінчується перша фаза наукового осягнення теми – переважно емпіричного накопичення матеріалу щодо масових знищень означених груп людей. Вчені починають визначати особливості окремих випадків, досліджують механізми знищення, проводять порівняльний аналіз окремих випадків. Водночас, отримані результати спричиняють нові питання, які й стимулювали Гайдельберзький семінар: визначення причин, організаторів та виконавців масового умертвіння, роль особистого фактору як у знищенні, так і в порятунку пацієнтів і утриманців згаданих медичних закладів, хвилі знищення цих груп постраждалих від нацистського свавілля та ін.
Перший день роботи робітні розпочався із засідання, присвяченого специфіці джерел та викликам, які вони ставлять перед дослідниками. Вступна презентація Гелінади Грінченко (м. Харків, Україна) була присвячена аналізу двох хвиль судових процесів, які проводилися в СРСР у справах воєнних злочинців та колаборантів, з точки зору їхньої комунікативної специфіки та “драматургії”: головних акторів та правил їхньої гри, сцен і сценаріїв, основних меседжів та їхнього сприйняття публікою.
У наступній доповіді Вольфганг Шнайдер (м. Гайдельберг, Німеччина) порушив питання надійності та специфіки протоколів допитів як історичних джерел та запропонував три рівні їхнього аналізу: співставлення протоколу та реальної події (чи все відбувалося так, як розповідають свідки та дають покази обвинувачувані), протоколи vsособиста воля підсудного (чи катували обвинувачуваних задля отримання тієї інформації, яку вони надали на суді), співвіднесення тексту протоколу та того, що було безпосередньо промовлено під час допиту (що саме з того, що говорилося на допиті, потрапило до тексту протоколу, тобто чи/як транскрипт змінив слова). Автор стверджував, що ці три рівні “викривлення” варіювалися в залежності від рівня публічності та приписуваних зовнішньополітичних очікувань кожного конкретного процесу, а також запропонував детальний розгляд окремої справи для ілюстрації цих ідей. Відтак, на завершення роботи першої сесії Жасмін Зьонер (м. Гайдельберг, Німеччина) проаналізувала причини повернення радянських судів до розгляду злочинів, скоєних під час війни, у 1960-ті рр., розглянувши особливості та певні обмеження цих процесів.
Характерною рисою воркшопу стало представлення окремих кейсів, їхнє співставлення та обговорення можливостей виходу на певне синтетичне дослідження. Доповіді наступного засідання були побудовані на матеріалах судових процесів, які відбулися в УРСР у справах знищення утриманців двох будинків інвалідів, колонії за термінологією того часу “дефективних дітей”, а також притулку для дітей та людей похилого віку в колишній менонітській колонії. Андрій Усач (м. Львів, Україна) розповів про знищення 76 утриманців будинку інвалідів с. Кривчик Дунаєвецького району Хмельницької області. Дослідник вказав на схожість механізму знищення людей з інвалідністю та Голокостом, визначив коло відповідальних, розподіливши їх на декілька груп, а також висунув припущення, що знищення утриманців у 1943 р. стало наслідком прийнятого у серпні 1942 р. підвищеного плану постачання продукції до Рейху.
Альберт Венгер (м. Дніпро, Україна) представив кейс з нетиповим випадком будинку інвалідів №3 при ст. Верхівцеве Дніпропетровської області, у якому за наказом німецького керівництва було вбито лише утриманців єврейської національності. Доля інших їх не цікавила, для них було встановлено мінімальні норми споживання їжі, при тому, що комори будинку були заповнені продуктами. Керівництво будинку організувало обмін особистих речей утриманців на харчі, через що значно збагатилося. Від голоду у закладі померло більше сотні осіб. Доповідач підкреслив, що у ситуації окупації та правової нестабільності керівництво закладу створило «державу в державі» з своїми «законами», каральними органами і т.п.
У доповіді Тані Пентер (м. Гайдельберг, Німеччина) йшлося про випадок знищення хворих дітей Преславського інтернату Запорізької області. Для своєї презентації вчена обрала гендерний ракурс та закцентувала дослідницьку увагу на жінках-злочинницях та їхній ролі у масовому вбивстві хворих дітей. Базуючись на матеріалах судового процесу, який відбувся одразу після деокупації цих територій, доповідачка виділила стратегії поведінки керівництва закладу, їхню співпрацю з окупаційною владою та роль у знищенні утриманців.
Четверта доповідь другої сесії першого дня роботи воркшопу була присвячена долі мешканців притулку для дітей та людей похилогов віку в колишній менонітській колонії Орлово Запорізької області. Дмитро Мешков (м. Дюсельдорф, Німеччина) розповів, що на момент окупації там знаходилося близько 200 осіб, частково з фізичними вадами та психічними розладами. Головний лікар Молочанської лікарні, якого нацисти залучали до своїх планів створення опорної етнічно чистої колонії на території колишніх менонітських та німецьких колоній вздовж річки Молочної, Іван Классен за розпорядженням окупапційної влади восени 1941 р. провів селекцію мешканців притулку, виділивши тих, хто був нездатний до праці. Внаслідок цього обстеження близько половини утриманців було знищено. Доповідач запропонував розглядати цей малодосліджений випадок, по-перше, на тлінацистської політики щодо етнічних німців, по-друге, в руслі історії менонітської сільноти України, серед якої сильними були пацифістські традиції, і, нарешті, в контексті уявлень про професійну етику при тоталітарних режимах.
На третій сесії, що відкрила другий день роботи воркшопу, було продовжено розгляд окремих кейсів, і першою тут пролунала доповідь Ґерріта Гогендорфа (м. Гайдельберг, Німеччина), присвячена “випадку Могильова”: знищенню пацієнтів Могильовської психіатричної лікарні восени 1941 р. – на початку зими 1942 рр. Дослідник озвучив мотиви знищення психічнохворих, розпорядження та етапи цього знищення (від обмеження харчування через збереження життя лише працездатним до повного винищення), а також меморіальні ініціативи сучасного Могильова щодо увічнення пам’яті про цю групу жертв нацистського насильства.Олена Петренко (м. Бохум, Німеччина) присвятила свій виступ долям єврейських пацієнтів психіатричних лікарень окупованої України. Саме вони, за розпорядженнями нацистів, мали бути страченими у першу чергу, і це стосувалося як дорослих, так і дітей спеціалізованих закладів. “Жертвами подвійної стигматизації” назвала їх дослідниця, адже вони зазнали переслідування одночасно за ознакою національної приналежності та станом ментального здоров’я. Прикладом для ілюстрації своїх ідей О. Петренко обрала кейс знищення психічно хворих у Васильківській колонії Дніпропетровської області, куди минулого року – а саме до села Дубовики, де у роки окупації відбулася ця трагедія, – для збору відомостей їздила особисто.
Візуальної компоненти воркшопу додала презентація Ірини Ребрової (м. Берлін, Німеччина). Дослідницею був запропонований до перегляду документальний фільм про масове знищення дітей Єйської колонії Краснодарського краю. Там 9-10 жовтня 1942 року члени зондеркоманди 10а айнзатцгрупи Д у душогубці вбили газом 214 дітей. 46 дітям пощастило врятуватися, і один з них, Леонід Дворніков, у 1960-х написав про ці події документальну повість. Лише 2017 цю повість було опубліковано, а 2018 знято документальний фільм, який і було проаналізовано у доповіді з перспективи сучасної культури пам’яті.
Долі пацієнтів Полтавської клініки для душевнохворих у світлі німецьких кримінальних справ було присвячено презентацію Дмитра Титаренка (м. Гайдельберг, Німеччина). У ній, базуючись на судовому процесі, що проходив у 1970 році у Німеччині, історик зосередився на питаннях співучасті медичного персоналу у масовому умертвінні полтавських пацієнтів на початку листопаду 1941 р., кількості жертв та стану їхнього здоров’я (чи розуміли вони те, що відбувається), а також суб’єктивного ставлення підсудних до цієї справи.
Нарешті, у виступі Майке Ротцоль та Роберта Парцера (м. Гайдельберг, Німеччина), який пролунав на завершенні воркшопу, йшлося про роботу над польсько-німецькою книгою пам’яті та запланованою на майбутнє пересувною виставкою, що увічнюють пам’ять про масове знищення пацієнтів найбільшої польської клініки Коцборово (Конрадштайн). Там з 22 вересня 1939 р. до середини січня 1940 р. було вбито приблизно 1692 пацієнта. Дотепер ця група жертв нацистських злочинів практично не була присутня ані в регіональній, ані в національній культурах пам’яті. На заповнення цієї комеморативної лакуни націлений презентований проект німецьких колег.
Роботу кожної сесії супроводжували інтенсивні дискусії, в яких порушувалися питання необхідності розробки наскрізних тем, які б об’єднували всі представлені кейси, пошуку різних контекстів, через які дискутована проблематика виходила б на більш широкі узагальнення. Надзвичайно цікавим в обговоренні доповідей другої сесії став виступ Крістіана Штрайта (автора відомої книжки “Вони нам не товариші” про радянських військовополонених у Німеччині), в якому німецький історик розповів про долі тих полонених, у яких проявлялися ментальні розлади.
У підсумку хотілося б ще раз підкреслити високий рівень заходу, який проявився не лише у бездоганній організації, але і високому науковому рівні. Учасникам хотілося б побажати подальших плідних наукових пошуків і розв’язання піднятих теоретичних та практичних питань.
___________________
Альберт Венгер — історик, кандидат історичних наук, доцент кафедри всесвітньої історії Дніпровського національного університету ім. Олеся Гончара. Наукові інтереси охоплюють національну політику СРСР, долю населення на окупованих нацистами територіях, історію історичної науки. Співавтор монографії “Єврейська національна спільнота в контексті інтеграції українського суспільства” (Київ, 2014). Живе і працює в Дніпрі.
Гелінада Грінченко — історикиня, головна редакторка часопису «Україна Модерна», докторка історичних наук (2011), професорка кафедри українознавства Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна, голова Української асоціації усної історії. Основна сфера наукових зацікавлень: усна історія, політика пам’яті, примусова праця часів Другої світової війни. Співредакторка випусків 11–12, 15 та 16–17 історико-культурологічного збірника «Схід/Захід» (Харків, 2008, 2011, 2013), збірника «У пошуках власного голосу: Усна історія як теорія, метод та джерело» (Харків, 2010). Авторка монографії «Усна історія примусу до праці: метод, контексти, тексти» (Харків, 2012) та співредаторка збірника «Reclaiming the Personal: Oral History in Post-Socialist Europe» (еdited by Natalia Khanenko-Friesen and Gelinada Grinchenko, Toronto: University of Toronto Press, 2015). Живе та працює у Харкові.
