Той, хто рятує одну людину…, рятує весь світ
Талмуд, Санедрин 4:5
Олександр Георгійович Любарський народився у 1927 році. Під час війни перебував у радгоспі Забіляни Монастирищенського району Черкаської області, де допомагав своєму вітчиму, а моєму двоюрідному дідусеві Білоусу Олексію Платоновичу займатись партизанською діяльністю та переховувати осіб єврейської національності. Згодом через небезпеку викриття був змушений тікати. Був у німецькому полоні, звідки теж зумів втекти та вступив до лав Червоної Армії. Брав участь у визволенні Варшави 1945 року. Після війни вирішив стати прокурором і за трудовим розподілом переїхав у місто Стрий. Вже після виходу на пенсію Олександр Георгійович видав книжку «Крутими дорогами життя. Спогади прокурора» [1], де написав про своє життя та роль у ньому подій Другої світової війни. Ми зустрілися з Олександром Георгійовичем двічі – у липні 2016 року для розмови та відновлення втрачених на довгі роки родинних зв’язків та у травні 2018 р. для цього інтерв’ю.
– Опишіть Ваші перші спогади про війну. Вам було 14 років…
– О, 1941 рік став найстрашнішим роком мого життя, саме тоді закінчилося моє дитинство. В 14-літньому віці, коли радгосп Сарнівський Монастирищенського району Черкаської області опинився у фронтовій зоні, я відразу подорослішав від тяжкого враження: відступали частини 6-ї та 12-ї армії в Уманському напрямку, було чути гул артилерійської стрілянини. Моїх батьків вдома не було, залишились тільки я з хатньою робітницею Теклею.
– А де були Ваші батьки в цей час?
– Мати моя, Заславська Олена Мойсеєвна, перед початком війни лікувалася на курорті “Куяльник” в Одесі, і з початком війни просто не змогла повернутися додому. Мого вітчима Олексія Платоновича мобілізували у Червону Армію. Був з вітчимом я з 5 років свого життя. Рідний батько, Любарський Георгій Афанасійович, до початку війни працював головою райвиконкому Теребовлянського району Тернопільської області, та також був мобілізований в армію.
– Як трапилось, що Ви під час війни знову були зі своїм вітчимом?
– В липні-серпні 1941 року мій вітчим Білоус Олексій Платонович знаходився в полоні в “Уманській Ямі” [2]. Там утримувались в полоні окремі частини 6-ї та 12-ї армії. Йому вдалося поговорити з охоронцем-шуцманом Вальтером Кріцлером – фольксдойчем польського походження, який був улюбленцем начальника концтабору. Кріцлер часто викликав вітчима для прибирання приміщення комендатури. У розмовах з ним з’ясувалося, що він демократ за переконаннями, ненавидить гітлерівський фашизм, а служить через примус і страх, за долю своєї родини – «фрау і медхен». При цьому він докоряв полоненим червоноармійцям, що вони не повинні були здаватися в полон, а мали боротись і захищати свій край до останньої краплі крові. В подальшому він надав велику послугу підпільникам та партизанам.
Мій вітчим за допомогою підпільної організації табору “Уманська яма” та цього охоронця був звільнений з табору. Ще до війни він був визнаний кращим господарником і агрономом, нагороджений медаллю сільскогосподарської виставки у Москві, і тому його у жовтні 1941 року направили працювати управляючим Забілянського радгоспу Монастирищенського району.
До роботи він завжди відносився сумлінно, а з німецькими господарниками вмів ладити. Робочі радгоспу його поважали и намагалися виконувати його накази з прибирання та чистоти господарських приміщень-корівників, телятників тощо. Це дуже цінували німці – любителі ідеальної чистоти. І саме це дозволяло йому в глибокій конспірації вести свою боротьбу.
– У чому полягала ця боротьба, і хто ще брав у ній участь?
– На радгоспі Забіляни працювало багато полонених, які повтікали з “Уманської ями”. Я допомагав Олексію Платоновичу визволяти військовослужбовців. А ще мій вітчим переховував євреїв. За моїми підрахунками, він врятував більше 70 осіб єврейської національності. Він дуже багато зробив, постійно ризикуючи життям. Якби його вирахували, розстріляли б одразу.
Я маю сказати, що Олексій Платонович був настільки приємною людиною, що люди дуже вірили йому. Згаданий мною німець Кріцлер розказав Олексію Платоновичу, яка ситуація з євреями, що їх багато знищено в Умані. Олексій Платонович намагався рятувати всіх, кого міг. Це був дуже гарний радгосп, 5 рибних ставків. Вдень люди (євреї – Прим.А.М.) були в полі, а увечері Олексій Платонович та робочі забирали людей до себе, ховали на горищах. Проблема була не тільки в зовнішності, у багатьох євреїв була досить характерна мова.
Я б сказав, що це була підпільна організація на чолі з моїм вітчимом.
Моя мати – єврейка. Про її долю ми не знали нічого до 1945 року. Їй чудом вдалось вижити завдяки допомозі інших людей, і моя родина після війни возз’єдналась.
– Ви згадали про те, що допомагали визволяти військовослужбовців. Розкажіть про це детальніше.
– Так, я їздив рятувати наших офіцерів, тому що я знав німецьку мову. Мамина сестра, педагог викладала німецьку мову і, коли приїжджала до нас у радгосп, кожний раз мене вчила. Пам’ять у мене була виняткова. Тоді ніхто не міг мене замінити.
В березні 1942 року командир партизанського загону імені Калініна майор Михайленко звернувся до мого вітчима з проханням організувати звільнення з «Уманської ями» військовополонених кадрових офіцерів. «Є проблема – сільська молодь від насильницького вислання до Німеччини тікає в ліс до нас, а воювати не вміє, тож її потрібно вчити бити фашистів багнетом та кулею»,– так сказав Михайленко.
Для цієї операції із звільнення 40 полонених офіцерів організували партизансько-підпільну групу на чолі із Миколаєм Водником, попередньо маючи зв’язок з охоронцем Кріцлером і підпільною організацією Уманської ями. Мій вітчим через мене передав делікатеси для Кріцлера: фаршироване порося, домашню поросячу ковбасу та четвертину самогону-первака. Отримавши передачу, Кріцлер зробив пропуск з резолюцією начальника табору про нібито звільнення полонених для ремонту Цибулівського цукрового заводу. Після того випадку Кріцлер досить швидко помер.
Уже в Забілянах звільнені офіцери були відгодовані до нормального вигляду та переодягнені в костюми з мішків і брезентів. Потім я допоміг їм переправитись в партизанський загін в так званий “Чорний ліс” під Дашів. Пам’ятаю, що Олексій Платонович просив командира партизанського загону прийняти в партизани двох єврейських дівчат, Розу та Фаню. Цим двом дівчатам вдалося втекти дорогою до Бабиного Яру в Києві – вони сховалися у великих діжках для соління овочів на складі колишньої заготконтори. Близько місяця вони йшли ночами, укриваючись від німців та поліції. Добрі люди порадили їм звернутися до мого вітчима в Забіляни для порятунку. Знаю, що обоє дівчат потім служили у військових медсанбатах, але подальша їх доля мені невідома.
– Ви кажете, що люди з оточуючих сіл радили євреям тікати до Білоуса Олексія Платоновича. Щойно Ви описали випадок порятунку військовослужбовців. Як же така бурхлива діяльність могла пройти непоміченою поліцією?
– Мешкали ми в однокімнатній квартирі в центральній садибі господарства багатоквартирного будинку.Все було на виду. Тому всі діяли як одна злагоджена команда. Документи (аусвайси) з національністю «українець/українка» на українській і німецькій мовах Олексій Платонович отримував від підпільників райцентру. У радгоспі накопичилось багато худоби, яку не встигли вигнати на схід із зближенням фронту, і багато робочих рук виглядало виправданим.
В їдальні, на кухні працювали єврейські жінки. Обов’язки поварів виконували єврейки, що втекли з уманського гетто, зокрема мати і дочка Ліза та Соня. Вони ховалися декілька місяців в однієї жінки з села Попудня, але чутки про це поширилися серед допитливих сусідів. Та жінка і порадила обом втікачкам у вечірній час піти до керівника радгоспу Забіляни. Я пам’ятаю, як ці жінки постукали до нас у квартиру і зізналися, що вони єврейки. Олексій Платонович відразу ж їм сказав: “Не хвилюйтеся, ви будете працювати кухарками в їдальні радгоспу”.
Пам’ятаю також, як ще одна жінка на ім’я Ріва втекла до радгоспу разом з малолітніми дітьми. Вона розповіла, що єврейських дітей силоміць забирали з гетто до госпіталів для переливання крові німецьким військовим, і їй ледь вдалося врятувати власних дітей, викупивши їх за дорогоцінні жіночі прикраси. Ріву з дітьми за вказівкою мого вітчима було сховано у напівпідвальному приміщенні біля десяти вуликів з бджолами. Схованку облаштував пасічник Комарницький, а їжу їм та ще кільком єврейським родинам носила з їдальні прибиральниця на ім’я Рога. Бджоли ж були дуже злі, вони не переносили запаху кінського поту та алкогольного перегару.
Радгосп знаходився далеко від населених пунктів, на відстані 10 кілометрів. Навіть поліцаї поважали Олексія Платоновича і періодично навідувались до радгоспу. Тільки вони з’являлись, мій вітчим наказував їх нагодувати, а також одразу пригощав їх самогоном. Все ж начальник Монастирищенської районної поліції Мельник отримав донос зрадника, що в радгоспі приховують “жидів”. Він зі своїм помічником поліцаєм Куликом примчався до радгоспу в нетверезому стані, верхи на спітнілому коні, і майже дістався сховища біля бджіл, як останні напали на непроханих гостей. Обидва охоронці гітлерівського порядку були настільки покусані бджолами, що їхніх очей не було видно. В конторі радгоспу їм зробили холодні примочки за вказівкою Олексія Платоновича, а потім дали напитися самогону. Олексій Платонович для вигляду відчитав пасічника Комарницького за те, що не попередив поліцаїв, і ситуацію вдалось врятувати.
– Чи Ви були в радгоспі аж до закінчення війни?
– Я був на зв’язку з Олексієм Платоновичем до 1943 року, коли наші війська звільнили Київ і Житомир. Мене послали в розвідку, в Козятин, і там я потрапив у полон. Але вже до того часу я ховався – ще в 1942 році нам повідомили, що на мене написали донос. В доносі була і моя діяльність з порятунку військовополонених, і національність моєї матері. Саме тому Олексій Платонович прийняв рішення відправити і мене з Забілян у партизанський загін.
Одного дня мені дали негайне і дуже відповідальне завдання. В штабній землянці командир загону майор Михайленко сказав: “Ми порадились з комісаром та вирішили направити на явочну квартиру баби Медведихи в село Балабанівка, де ти вже був, чи знаєш шлях, будеш провідником для групи військовополонених, що втекли з “Уманської ями”.
Мені повідомили, що через інформацію про наближення атаки і нестачу боєприпасів для прийняття бою наш загін змінить місце дислокації. Точні дані я і мусив передати бабі Медведисі. Але приблизно в 10-ти кілометрах від місця призначення мені дорогу перегородили двоє поліцаїв з гвинтівками на плечі, білими пов’язками на рукавах на написами на німецькій мові “Шуцполіцай”.
При мені був наган та дві гранати Ф-1. Мене вчили, що ці гранати можна кидати тільки з укриття, щоб не вразитися осколком при їхній далекобійності 250 м. На дорогу мені дали кошик з хлібом, салом та сушняком фруктів. Заспокоївшись, я пішов до поліцаїв, безтурботно посміхаючись, та на їхню вимогу: “Хто такий, пред’явити документи”, – вихопив наган з внутрішньої кишені куртки та в упор вистрілив спочатку в товстомордого поліцая, від якого несло самогонним перегаром, і відразу в груди другого поліцая, який схопився знімати з плеча гвинтівку. Обстановка була вкрай безвихідна – від виконання цього завдання залежав цілий загін. Так я став повнолітнім чоловіком. До цього випадку мені не доводилося у вогневому бою стріляти у ворогів.
– Ви згадували про те, що Вас взяли в полон?
– Мене схопили під час виконання завдання в Козятині, через іншого розвідника. Ми мали спільне завдання по знаходженню складів боєприпасів. Це був травень-червень 1943 р.
Після допитів і знущань мене перевезли у Німеччину. Спочатку це було місто Крайсбург, де ми працювали на фабриці з виготовлення зброї для німців. В Німеччині я здійснив дві невдалі втечі, після яких повертався в тюрми міст Нойштадта та Розенберга.
Третя спроба втечі була вдалою завдяки залізничникам-полякам, які переправили мене через річку Чарна. Це була третя спроба втечі і, на щастя, вдала. Це трапилось у 1944 році, і я одразу ж був мобілізований польовим військкоматом. Я став солдатом 3 батареї 2-ї артилерійської бригади. У 1945 році наша бригада допомагала звільняти Варшаву з району Прага, що на східному березі Вісли. Ми давали можливість втекти німцям, щоб вони не знищували будинки, тому що Варшава мала велике значення з точки зору культурної пам’яті, але місто все одно було знищене.
Незабаром мене направили до служби в особливу оперативну групу (СМЕРШ) апарату уповноваженого НКВС СРСР за 1-м Українським фронтом у якості перекладача німецької мови. До речі, я знав не тільки німецьку, а й польську, а також кілька фраз англійською. Дислокація опергрупи – м. Бреслау (нині місто Вроцлав у Польщі – А.М.), в якому оборонялося і не хотіло капітулювати німецьке угрупування навіть після капітуляції Берліна. Під’їжджаючи до Бреслау, ми потрапили під мінометний обстріл. Були поранені керівник опергрупи полковник Григорій Леонтійович Швець, наш шофер Василь та я, в праву ногу. Полковника відправили у зв’язку з тяжким пораненням літаком до Москви, там він і помер. Я лікувався та працював до розформування опергрупи в липні 1945 року. Потім комендатурою був направлений для подальшого проходження служби в 356-у корпусну гаубичну артбригаду, 886-й полк в Брест-Литовський і Термез в Узбекистані.
– І тоді Ви повернулись до батьків?
– Так, влітку 1945 р я, демобілізований через хворобу, приїхав в місто Умань до батьків. В той же час повернулась і мама. Олексій Платонович повідомив, що моє прізвище було у списках нагородження орденом “Солдатської слави” ІІІ ступеню та медаллю “Партизан ВОВ” ІІ ступеню. За моєї відсутності, мене вважали таким, що пропав безвісти або загинув.
– Якщо оцінювати ситуацію під час війни, то, як бачимо, для порятунку однієї людини часто потрібна була ціла мережа довірених осіб. В той же час, велика справа і навіть життя могли піти нанівець через донос однієї особи. Чи багато було поліцаїв під час Другої світової війни, на Вашу думку?
– Люди були різними. Поліцаями часто ставали п’яниці або засуджені. Під час бойових дій вони тікали і йшли в поліцаї. Навіть партизанські загони були різними – існували реальні загони, ідейні, а інші були бандами. Важко назвати цифри, але поліцаїв вистачало скрізь.
– Як склалось Ваше життя та життя Олексія Платоновича після війни?
– Після війни я працював та вчився, закінчив юридичний факультет університету. Мій потяг до відновлення справедливості переріс в роботу мого життя – я став прокурором. Мій стаж в органах юстиції та прокуратури 42 роки.
Олексій Платонович після війни мешкав в місті Умані. У них з мамою народився син В’ячеслав, мій брат. (В’ячеслав давно помер – примітка А.М.)
Дуже добре пам’ятаю, як в 1959 році Олексію Платоновичу було 50 років, і у нього було багато гостей. З-поміж іншого, йому привезли йому холодильник і багато золотих годинників. Це були подарунки від врятованих ним євреїв. У нас вдома було багато вдячних листів і архівних документів, однак більшість з них згоріли під час пожежі від замикання електрики в квартирі. Залишаються спогади…
Коментар: Очевидно, що сьогодні у суспільстві відбувається осмислення та відкриття багатьох подій Другої світової війни, ролі у них окремих осіб і груп. В цьому інтерв’ю з очевидцем та учасником війни я спробувала звернути увагу на окремі факти, співпадіння чи закономірності, які допомагали рятувати життя, у тому числі і життя мого інформанта. Олександр Георгійович розповідав про події Другої світової війни так чітко, немовби вони відбувались кілька днів назад, що свідчить про їх травматичний ефект і до сьогодні. Стратегії виживання під час Другої світової війни у Центральній Україні могли відрізнятись від стратегій виживання в інших регіонах, але очевидним є вплив людського чинника на їх успіх чи неуспіх. Для мене ця історія – не про одну людину, а про людей навколо.
Особисто у мене залишається відчуття неймовірної складності теми не лише через особисту ангажованість, а й через химерність повоєнних сплетінь у житті цієї родини. Єдиний син Олександра Георгійовича, командир міліцейського підрозділу охорони зони радіоактивного забруднення Чорнобильської атомної електростанції, загинув через багаторічне передозування радіацією у 2008 р. У 2009 р. підполковнику Олегу Любарському Указом Президента України присуджено орден «За мужність» III ступеня (посмертно). Численні грамоти, подяки та публікації часів роботи Олександра Георгійовича прокурором знаходяться поряд з фотографіями сина… Олексій Платонович Білоус помер у 1978 році. Його справа з визнання Праведником серед народів світу перебуває на розгляді в «Яд Ва-Шем» за ініціативи нащадків врятованих. Якщо члени Вашої родини знали Олексія Платоновича під час війни, авторка публікації буде дуже вдячна за зворотний зв’язок через редакцію часопису.
Підготувала Алла Марченко.
У тексті використані матеріали інтерв’ю з Олександром Любарським та фрагменти з його книжки погадів. Ілюстрації – світлини з приватного архіву та фото А.Марченко.
______________________
Алла Марченко – соціологиня, кандидатка соціологічних наук, докторантка Інституту філософії та соціології Польської Академії наук. Наукові інтереси: міжкультурні взаємодії, соціальні виміри пам’яті, єврейська спадщина в Україні. Пише докторську дисертацію про ефекти паломництва хасидів та локальну пам’ять в Україні та Польщі. Живе і працює у Варшаві.
_______________________
[1] Любарский А. Крутыми дорогами жизни. Воспоминания прокурора. – К.: Национальная академия прокуратуры Украины, 2013. – 40 с.
[2] Таку назву мав концентраційний табір для військовополонених в місті Умані. За різними даними, кількість військовополонених цього табору у серпні 1941 р. становила від 50 до 70 тисяч осіб.
